Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц)

Швидко та дивна височина покрилась дивовижною падлиною. І доки батько добіг до місця погрому – весь пташиний крилатий рід вже замертво лежав на скелях.

Тільки тепер батько міг зблизька побачити всю нікчемність тієї зубожілої генерації, всю сміхотворність її мізерної анатомії.

То були величезні, будь-як напхані старим стервом віхті пір'я. В багатьох не можна було вирізнити голови, бо та ціпкувата частина тіла не мала на собі жодних проявів душі. Деякі, як зубри, були вкриті кудлатою, позлипалою шерстю й відразливо смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і дохлих верблюдів. Ще інші, очевидно, були з певного роду паперу, всередині порожні й на диво пістряві ззовні. Декотрі зблизька виявилися не чим іншим як великими хвостами пав, кольоровими віялами, в котрі незрозумілим чином вдихнули якусь ілюзію життя.

Я бачив сумне повернення батька. Штучний день поволі забарвлювався кольорами звичного світання. В опустілій крамниці верхні полиці набрали барв світанкового неба. Між фраґментів згаслого пейзажу, між зруйнованих лаштунків нічної обстави батько побачив продавців, що просиналися. Вони підіймались між сувоїв сукон і смачно позіхали до сонця. Наверху, в кухні, розпатлана і тепла від сну Аделя почала молоти в млинці каву, притиснула його до білих грудей, від яких зерна набирали блиску й жару. У сонячному світлі почав вмиватися кіт.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Санаторій Під Клепсидрою

Юзефі Шелінській

Книга

I

Для мене це просто Книга, без жодних визначень і епітетів, і в цій стриманості й відмежованості є безпорадне зідхання, тиха капітуляція перед неохопністю трансценденту, адже жодне слово, жоден натяк не зможе засяяти, запахнути, пробігти тим дрожем перестраху, прочуттям тої речі без назви, сам перший посмак якої на кінчику язика перевершує всі ступені нашого захвату. Тож до чого тут патос прикметників і пихатість епітетів – перед цією річчю без міри, перед цією пишносяйністю без ліку! Зрештою, читач – той справжній читач, на якого розраховує ця повість – зрозуміє й так, коли я глибоко погляну йому в очі і на самому дні засяю отим сяйвом. В тому короткому, але сильному погляді, в мимобіжному потискові руки він підхопить, перейме, впізнає – і приплющить очі з захвату над тою глибокою рецепцією. Бо під тим столом, який нас розділяє – чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?

Книга… Десь на зорі дитинства, на першому досвітку життя яснів горизонт від її лагідного світла. Повна слави, лежала вона на батьковому бюрку, а батько, тихо в ній занурений, терпляче потирав послиненим пальцем гребені тих перебиванок, аж ось сліпий папір починав імлитися, мутнявіти, маячити блаженним прочуттям і раптом злущувався клаптиками бібули й відслоняв павоокий, війчастий ріжок, а зір сходив, мліючи, у незайманий світанок божих кольорів, у чудовну мокроту найчистіших лязурів.

О, те спадання полуди, о, те вторгнення блиску, о блаженна весно, о батьку!..

Часом батько уставав від Книги і відходив. Тоді я залишався з нею сам-на-сам, і йшов вітер її сторінками, і вставали образи…

І коли вітер тихо гортав ті аркуші, вивіюючи кольори й фігури, то пробігав дрож через колонки її тексту, випускаючи з-поміж літер ключі ластівок і жайворів. Так відлітала, розсипаючись, сторінка за сторінкою – і лагідно всякала в краєвид, який насичувала барвністю. Бувало, Книга спала, і вітер тихо роздмухував її, мов рожу столистну, і вона відкривала листочки, пелюстка за пелюсткою, повіка під повікою, всі – сліпі, оксамитові й поснулі, а в її осерді, на самому дні, крилася зіниця лязурова, павиний стрижень, крикливе гніздо колібрі.

То було дуже давно. Матері тоді ще не було. Я проводив дні наодинці з батьком, у нашому покої, великому тоді, як світ.

Призматичні кришталики, що звисали з лямпи, наповнювали покій розпорошеними кольорами, розприсканою по всіх кутах веселкою, і коли лямпа оберталася на своїх ланцюжках, увесь покій мандрував фрагментами веселки, так, наче сфери сімох плянет пересувалися, крутячись круг себе. Я любив ставати в батька між ногами, обхоплюючи їх з обох боків, як колони. Часами він писав листи. Я сидів на бюрку і з захватом пас очима закрутаси підпису, витіюваті й виверткі, як трелі кольоратурного співака. В тапетахпуп'янкували усміхи, прокльовувалися очі, беркицькалися фіґлі. Аби мене побавити, батько випускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломинки. Вони відбивалися від стіп і лускали, залишаючи у повітрі свої кольори.

Потім прийшла мати, і та рання, ясна ідилія скінчилася. Зманений пестощами матері, я забув про батька, життя моє покотилося новим, інакшим шляхом, без свят і без чудес, і я може й назавше забув би про Книгу, якби не та ніч і той сон…

II

Якось я прокинувся у темному зимовому світанку – під завалами темряви, глибоко в долині, жевріла похмура зоря – і, маючи ще під повіками мураховиння млистих фігур і знаків, почав маячити неясно і заблудливо, серед туги і марного жалю, про стару, загиблу Книгу.

Ніхто мене не розумів, і я, роздражнений такою тупістю, почав настирливіше наприкрятися і доймати батьків у нетерпеливості й гарячці.

Босий і тільки в сорочці, я перекинув, тремтячи від збудження, батькову бібліотеку і, розчарований, гнівний, безпорадно описував перед остовпілою авдиторією ту річ неописанну, з якою не могло зрівнятись жодне слово, жоден образ, накреслений моїм тремтячим, видовженим пальцем. Без кінця-краю вичерпувався я в змальовуваннях, повних плутанини й суперечностей, і плакав з безсилого розпачу.

А вони стояли надо мною безпорадні і розгублені, соромлячись свого безсилля. В глибині душі вони не були без вини. Моя нагальність і нетерпеливий, повний гніву тон жадання давали мені подобу слушности, перевагу добре обґрунтованої претенсії. Прибігали з різними книжками і впихали їх мені у руки. Я обурено відкидав їх.

Одну з них, грубий і тяжкий фоліянт, батько мій знову і знову підсував мені з несміливим заохоченням. Я відкрив її. То була Біблія. Я угледів на її сторінках велике переселення тварин, яке пливло шляхами, розгалужене походами по краях далеких, угледів небо, всеньке в ключах та в лопотіннях, величезну обернену піраміду, далекий вершечок якої дотикав Ковчега.

Я звів повні докору очі на батька: – Ти ж знаєш, батьку, – волав я, – ти ж добре знаєш, не крийся, не викручуйся! Та книжка зрадила тебе! Навіщо ти даєш мені цей спотворений апокриф, тисячну копію, нездалий фальсифікат? Де ти подів Книгу?

Батько одвів очі.

III

Минули тижні, і збурення моє опало і вляглося, але образ Книги і далі пломенів у моїй душі ясним полуменем – великий, шелесливий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, мов величезну рожу, що розсипається.

Батько, бачачи мене спокійнішим, наблизився одного разу обережно і сказав тоном лагідної пропозиції: – Що вдієш, по суті, існують тільки просто книжки. Книга – це міт, у який ми віримо, поки молоді, але з бігом літ перестаєш трактувати її серйозно. – Я мав тоді вже інше переконання, я знав, що Книга – це постулят, вона завдання. Я відчував на своїх плечах тягар великого післанництва. І нічого не відповів, повен погорди і затятої, похмурої пихи.

В тому-бо часі я вже мав у своєму володінні той одривок книжки, ті жалюгідні рештки, що їх дивний жереб долі перемитив мені в руки. Я турботливо таїв свій скарб від усіх очей, боліючи над глибоким занепадом цієї книги, до скалічілих решток якої неспромога було прихилити нічийого співчуття. Сталося це ось як.

В один із днів тої зими я застав Аделю під час прибирання – із щіткою в руці вона спиралась на конторку, на якій лежав якийсь подертий шпарґал. Я нахиливсь через її плече, не так з цікавости, як для того, щоб знову одурманитися запахом її тіла, молодий чар якого об'явився був недавно моїм пробудженим чуттям.

– Глянь-но, – говорила вона, без протесту зносячи моє притулення, – чи можливо, щоб у когось виросло волосся до землі? Хотіла б я таке мати!

Я поглянув на гравюру. На чималому аркуші ін фоліо там було зображення жінки з формами радше міцними і присадкуватими, з обличчям, повним енергії й досвідчености. З голови цієї дами спливав величезний кожух волосся, тяжко сточувався з плечей і волікся по землі кінцями грубих сплетів. То був якийсь неправдоподібний вибрик природи, фалдистий і ряснистий плащ, випрядений з корінців волосся, і важко було собі уявити, ніби цей тягар не завдає діткливого болю і не обезвладнює обтужену ним голову. Але власниця цієї пишноти, здавалося, носила її з гордістю, а текст, видрукуваний поруч жирним шрифтом, звіщав історію цього чуда і починався словами: Я, Ання Чіллоґ, уроджена в Карловицях, що в Моравії, страждала від слабкого поросту волосся…

То була довга історія, подібна за конструкцією до історії Іова. З божого допусту Анна Чіллоґ була діткнута слабким поростом. Ціле містечко милосердилося над цим упослідженням, яке їй вибачали з огляду на бездоганне її живоття, хоча й не могла ця халепа бути зовсім незавиненою. І от сталося внаслідок гарячих молінь, що знята була з її голови клятьба, Анна Чіллоґ сподобилася благодаті просвітлення, отримала знаки і вказівки і спорядила специфік, чудодійний лік, який повернув урожайність на її голову. Вона почала поростати волоссям, і мало того, її чоловік, брати, кузини також з дня на день повстилися тужавим, чорним хутром заросту. На другому боці була показана Анна Чіллоґ через шість тижнів після об'явлення їй рецепта, в оточенні своїх братів, шваґрів і братаничів, бородатих до пояса й вусатих мужів, і подив брав при погляді на цей справдешній вибух непідробленої, ведмежої чоловічости. Анна Чіллоґ ущасливила ціле містечко, на яке спливло істинне благословення у вигляді гойдливих чуприн та величезних грив і мешканці якого замітали землю бородами, широкими, як мітли. Анна Чіллоґ стала апостолкою волохатости. Ущаслививши рідне місто, вона запрагнула і світ весь ущасливити і просила, заохочувала, благала прийняти для свого спасіння той божий дар, той чудодійний лік, таємницю якого тільки вона одна і знала.

Отаку історію прочитав я через плече Аделі, і раптом мене торкнула думка, від зблиску якої я станув весь у полуменях. Таж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, затхлий загумінок, повний покидьків і лахміття! Фрагменти веселки закрутились у вируючих тапетах, я вирвав шпарґал з рук Аделі і голосом, що відмовлявся мене слухати, визівнув: – Звідки ти взяла цю книжку?

– Дурненький, – сказала вона, знизуючи плечима, – таж вона лежить тут завше, і ми щодня видираємо з неї картки – на м'ясо до яток і на снідання для батька…

IV

Я побіг до моєї кімнати. Збурений до глибини, з пломеніючим обличчям, я почав гортати літаючими руками картки шпарґала. Та ба, їх було заледве кільканадцять. Ані одної сторінки властивого тексту, самі лишень об'яви і анонси. Зразу по пророцтвах довговолосої Сівілли йшла картка, присвячена чудесному лікові на всі хвороби й слабування. «Ельза-флюїд з лебедем» – ось як називався той бальзам і творив чудеса. Сторінка повна була завірених свідоцтв, зворушливих повідомлень тих осіб, на яких звершилося чудо.

Із Семигороду, із Славонії, з Буковини приходили повні запалу уздоровленці, щоб присвідчити, гарячим і розчуленим словом розповісти свою історію хвороби. Йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібним щудлом, відкидали геть плястри з очей та позолотушні пов'язки.

Почерез ті походи калік виднілися далекі і сумні містечка з білим, як папір, небом, зашкарублі від прози й буденщини. То були забуті у глибині часу міста, де люди прив'язані були до своїх малих доль, від яких не відривались ані на хвилину. Швець був до щирця шевцем, пахнув шкірою, мав мале й збіловане личко, короткозорі бліді очі над безбарвними, нюшкуючими вусами, і чувся шевцем наскрізь. І якщо не боліли в них чиряки, не ломило кості, не клала на барліг пухлина, – вони були щасливі безбарвним, сірим щастям, палили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або тупо мріяли перед кіоском льотерії.

Коти перебігали їм дорогу, то з лівого, то з правого боку, снився їм чорний пес і свербіла в них рука. Часами вони писали листи з листівників, дбайливо наліплювали марку і припоручали їх, з ваганням і повні недовіри, поштовій скриньці, в яку вдаряли п'ястуком, так, мов би її будили. І пролітали потім через їхні сни білі голуби з листами у дзьобиках і зникали у хмарах.

Наступні сторінки возносилися понад сферу буденних справ у регіони чистої поезії.

Були там гармонії, цитри і гарфи, оноді – інструменти ангельських хорів, а нині, завдяки прогресові виробництва, приступні за популярними цінами простому народові, богобійному людові – для покріплення сердець і благочестивої розваги.

Були там катеринки, справжні чудеса техніки, повні схованих усередині флейт, горляночок і пищавочок, вусел, що трелювали солодко, як гнізда тьохкотливих соловейків – неоціненний скарб для інвалідів, джерело зисковних прибутків для калік і взагалі незамінна річ у кожному музикуючому домі. І видно було, як ті гарно мальовані катеринки мандрують на плечах у непоказних сіреньких дідусів, чиї обличчя, виїдені життям, були мов би засновані павутинням і зовсім невиразні, обличчя із сльозавими, нерухомими очима, які звільна витікали, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, як кора дерев, потріскана від погод усяких, і пахнучі вже тільки дощем і небом, як вона.

Вони давно забули, яке мали ім'я і ким були, і, отак загублені у собі, човгали із зігнутими колінами дрібненькими, рівними крочками у своїх здоровезних, тяжких черевиках по лінії цілком простій і одностайній, серед крутих і звивистих доріг байдужих перехожих.

У білі передполудні без сонця, передполудні, зачерствілі від холоду, занурені у сірі справи дня, вони виплутувалися неспостережно з натовпу, ставили катеринку на кросенцях на збігові вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфічним дротом, серед людей, що тупо квапилися з наставленими комірами, і починали свою мелодію, не з початку, а з місця, де вчора перервали, і грали: «Дейзі, Дейзі, ти слово мені дай…», в той час як з коминів пухнастилися білі пуховиці пари. І дивна річ – та мелодія, заледве розпочавшись, зразу вскакувала у вільну прогалину, у своє місце в тій годині і в тому краєвиді, так, мов би вона й завжди належала тому замисленому і загубленому в самому собі дневі, а в такт їй бігли думки і сірі турботи квапливців.

І коли по певному часі вона кінчалася довгим, протяжним вискотом, вичавленим з тельбухів катеринки, котра починала з цілком нової бочки, – думки й турботи на мить затримувалися, немов у танці, щоб змінити крок, а потім без застанови починали крутитися у зворотньому напрямі, у такт новій мелодії, що вибігла з флоярок катеринки: «Маргарито, скарбе мого серця…».

І в тупій індиферентності того передполудня ніхто навіть не зауважив, що сенс світу змінився до ґрунту, що він біг уже не в такт «Дейзі, Дейзі…», а прямо назуспіт – «Мар-га-рито…».

Знов обертаємо сторінку… Та що це? Чи це періщить дощ весінній? Ні, то цвірінькання пташок сиплеться, як сірий шріт на парасолі, бо то ж оферуютьвам тут справжніх гарценських канарків, клітки, повні щиглів і шпаків, кошики, повні крилатих співаків і шварґотунів. Веретенцюваті і легенькі, немов напхані ватою, підскокливі, наче в дригавках, повороткі, мов на гладеньких, квилячих шворенях, розцвіркотані, як годинникові зозульки, – були вони осолодою самотности, заміняли старим парубкам тепло родинного вогнища, виваблювали з найтвердіших сердець блаженство материнського почуття так багато мали в собі писклячого і зворушливого, і ще коли ви обертали над ними сторінку, вони посилали услід вашому відходові своє злучене, вабляче цвірінькання.

Але далі невтримно скочувався той жалюгідний скрипт до щораз глибшого занепаду. Тепер він зійшов на бездоріжжя сумнівної й шарлатанської якоїсь мантики. В довгому плащі, з усміхом, напів поглиненим чорною бородою – то ж то відрекомендовується до послуг громадськости? Пан Боско з Міляну, свого знаку маґістер чорної магії, і говорив він довго й невиразно, демонструючи щось на пучках пальців, що не робило справи зрозумілішою. І хоч у власному переконанні він доходив до подивугідних висновків, які, здавалося, десь із хвилинку важив між чутливими пальцями, закіль їх летючий сенс не пурхнув з пальців у повітря, і хоч він тонко препарував суглоби діялектики остережливим підняттям брів, що готувало вас до речей незвичних, – ви не розуміли його, а що гірше – і не прагнули нічого зрозуміти і так його й залишали з отою його жестикуляцією, притишеним тоном і цілим діяпазоном темних усміхів, щоб швидко поперегортати останні розповзлі клаптями сторінки.

На тих останніх сторінках, які видимим чином впадали в маячливе верзіння, в явне безглуздя, якийсь джентльмен офірував свою безвідмовну методу, як стати енергійним і стійким у рішеннях, і багато говорив про принципи і характер. Але досить було йно обернути сторінку, щоб зовсім втратити орієнтацію в питаннях стійкости і принципів.

Там дрібним крочком виходила спутана треномсукні незвісна пані Маґда Ванґ і з висоти стягнутого декольте заявляла, що кпить собі з чоловічої стійкости і принципів та що її спеціяльністю є ламання найсильніших характерів (тут рухом ніжки укладала тренна землі). Для цієї мети існують методи, цідила вона крізь стиснуті зуби, безвідмовні методи, над якими вона не хоче тут розводитися, відсилаючи до своїх спогадів, опублікованих під назвою «З багряних днів» (Видавництво Інституту Антропософії в Будапешті), де вона виклала результати своїх колоніальних досвідчень у царині дрессури людей (цей вислів – з натиском та іронічним блиском ув очах). І дивна річ: ця млявомовна і безцеремонна дама, здавалося, була впевнена в апробаті тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і серед якогось особливого запаморочення і миготання відчувалося, що напрямки моральних означень дивно пересунулися та що тут ми в іншому кліматі, де компас діє навспак.

То було останнє слово Книги, яке залишало смак дивного ошелешення, мішанину голоду і збудження в душі.

V

Нахилений над тою Книгою, з обличчям, що пломеніло, як веселка, я тихо горів від екстази до екстази. Затоплений у читанні, забув навіть про обід. Прочуття мене не обмануло – то був Автентик, святий оригінал, хоч і в такому глибокому приниженні і деградації. І коли пізнім смерком, блаженно усміхнений, я укладав шпарґал у найглибшій шухляді, накриваючи його для непознаки іншими книжками, – здавалося мені, що то зорю укладаю я до сну в комоді, зорю, яка знову й знову від себе самої запалювалася і йшла через усі полумені і пурпури, і верталася ще раз, і не хотіла скінчитися.

Як же збайдужіли мені всі книжки!

Бо звичайні книжки – вони як метеори. Кожна з них має одну хвилину, таку мить, коли з криком злітає, як фенікс, пломеніючи всіма сторінками. Задля тої одної хвилини, задля тої єдиної миті ми й любимо їх потім, хоч тоді вони вже тільки попіл. І з гіркою зреченістю мандруємо інколи пізно тими вистиглими сторінками, пересуваючи з дерев'яним тиркотом, як вервицю, мертві їхні формулки.

ЕкзегетиКниги стверджують, що всі книжки прямують до Автентика. Вони живуть тільки позиченим життям, яке у момент злету вертається до свого старого джерела. Це значить, що книжок убуває, а Автентик росте. Однак, ми не хочемо втомлювати читача викладом Доктрини. Лише на одну річ хотіли б ми звернути увагу: Автентик живе і росте. Що з цього випливає? Ото коли ми наступного разу розгорнемо наше шпарґалля, хто зна, де вже тоді буде Анна Чіллоґ та її вірні. Може угледимо, як вона, довговолоса прочанка, замітає своїм плащем гостинці Моравії, мандрує через край далекий, через білі містечка, занурені в буденщину і прозу, і роздає пробки бальзаму «Ельза-флюїд» межи божих простачків, троюджених гнояками і чухачкою. Ах, що зроблять тоді поштиві бородані містечка, знерухомлені велетенськими заростами, що зробить вірна та громада, приречена плекати й адмініструвати надмірні свої врожаї? Хтозна, чи не куплять усі вони собі справжні катеринки із Шварцвальду і не попрошкують у світ широкий за своєю апостолкою, щоб шукати її по країні, граючи на всіх перехрестях «Дейзі, Дейзі»?

О одіссеє бороданів, що блукаєш з катеринками од міста до міста у пошуках своєї духовної матері! Коли ж то знайдеться рапсод, гідний сеї епопеї? Бо кому ж залишили вони град, відданий їм у опіку, кому довірили рядити душами у місті Анни Чіллоґ? Чи не могли вони передбачити, що, позбавлене своєї духовної еліти, своїх чудових патріярхів – місто впаде в зневіру і відступництво і відчинить свої брами – кому? – ох, цинічній і зловмисній Маґді Ванґ (Видавництво Антропософського Інституту в Будапешті), котра заснує в ньому школу дрессури і ламання характерів?

Але вернімося до наших пілігримів.

Хто ж не знає цієї старої гвардії, цих мандрівних кімврів, глибоких брюнетів з могутніми на позір тілами, зробленими з тканинки без тужавини і соків? Уся їх сила, уся міць ввійшла в оволосіння. Антропологи віддавна сушать собі голови над цією особливою расою, одягненою завше в чорне вбрання, в грубі, срібні ланцюги на животах, з пальцями в могутніх, мосяжних сиґнетах.

Люблю їх, цих навперемін Каспарів і Валтасарів, їх глибоку поважність, їх траурну декоративність – ці чудові чоловічі експонати з гарними очима, з масним полиском паленої кави, люблю цей шляхетний брак життєвости у тілах вибуялих і губчастих, зманіженість вигасаючих родів, їх сапучий віддих з могутніх грудей і навіть той запах валеріяни, який розточують їх бороди.

Мов Ангели Обличчя, стають вони часом несподівано у дверях наших кухонь, величезні й сапучі, і хутко змучені, обтирають піт із зрошеного чола, поводячи голубими білками очей, і в цей момент забувають своє посольство і, здивовані, шукаючи вимовки, претексту для свого прибуття – простягають долоню по милостиню.

Вертаємося до Автентика. Але ж ми ніколи й не покидали його! І тут ми вказуємо на дивовижну рису шпарґалля, вже ясну тепер читачеві: під час читання воно розвивається, а кордони має з усіх сторін відкриті для всіх флюктуацій і перепливів.

Тепер, наприклад, уже ніхто не оферуєтам гарценських тиглів, бо з катеринок тих брюнетів, з переламів і загинань мелодії вифуркують ті пір'ясті мітелки у нерегулярних проміжках, і Ринок засипаний ними, мов кольоровими буквицями. Ах, що за розмноження миготливе і повне щебету!.. Довкола всіх шпилів, жердинок і прапорців творяться справжні кольорові затори, тріпоти і бійки за місце. І досить виставити з вікна ковіньку ціпка, щоб уже обліплену тріпотливим і тяжким гроном втягнути її назад до хати.

Швидкими кроками наближаємося ми тепер у нашому оповіданні до тої чудової й катастрофічної епохи, яка в біографії нашій носить назву епохи геніяльної.

Даремно б ми заперечували, що відчуваємо вже тепер те стискання серця, той блаженний неспокій, святий трем, який передує речам остаточним. Невдовзі забракне нам у тиглях кольорів, а в душі – блиску, щоб покласти найвищі акценти, накреслити найсвітлистіші і вже трансцендентальні контури у цьому мальовилі.

Що ж то таке – геніяльна епоха – і коли то було?

Тут ми змушені стати на хвилинку всуціль езотеричними, як пан Боско з Міляну, і знизити наш голос до вникливого шепоту. Мусимо препарувати наші висновки багатозначними усміхами і, як щіпку солі, розтирати в пучечках пальців делікатну матерію важковловних чинників. Не наша вина, якщо часами ми будемо виглядати, як ті продавці невидимих тканин, які вишуканими жестами демонструють ошуканський свій товар.

То сподіялася геніяльна епоха чи не сподіялася? Важко відповісти. І так, і ні. Бо є речі, які цілком, до кінця, сподіятися не можуть. Вони завеликі, щоб уміститися в подію, і зачудові. Вони тільки пробують сподіятися, пробують ґрунт дійсности, чи витримає. І зразу ж відсмикують ногу, боячися втратити свою інтегральність у хисткості реалізації. А якщо вони надламали свій капітал, погубили те і се у цих спробах інкарнації, то зразу ж відбирають, заздрісні, свою власність, відкликають її назад, реінтеґруються, і потім у нашій біографії зостаються ті білі плями, духмяні стигми, ті погублені срібні сліди босих ангельських ніг, розсіяні величезними кроками по наших днях і ночах, в той час як та повнота слави призбирується і зуповнюється безнастанно і кульмінує над нами, перевершуючи у тріюмфі захват за захватом.

А однак, у певному сенсі вмішається вона ціла й інтеґральна у кожній із своїх хистких і фрагментарних інкарнацій. Тут виникає явище репрезентації і заміщеного буття. Якась подія може бути щодо свого походження і своїх власних засобів мала і вбога, а однак, наближена до ока, вона може відкривати у своєму нутрі безконечну і промінну перспективу завдяки тому, що вище буття намагається в ній висловитися і сліпучо в ній зблискує.

Тож будемо збирати ті натяки, ті земні приближення, ті стадії й етапи по дорогах нашого життя, як уламки потрощеного дзеркала. Будемо збирати по шматках те, що є одне і неподільне – нашу велику епоху, геніяльну епоху нашого життя.

Може ми в повсякденному зачерствінні, стероризовані неохопністю трансценденту – надто її обмежили, поставили під сумнів, похитнули. Адже, попри всі застереження: вона була.

Вона була, і ніщо не забере в нас цієї певности, цього світлого смаку, який ми ще маємо на язиці, цього зимного вогню на піднебінні, цього зідхання, широкого, як небо, і свіжого, як ковток чистої ультрамарини.

Чи приготували ми читача в певній мірі до речей, які настануть, чи можемо ми заризикувати подорож у геніяльну епоху?

Наш трем передався читачеві. Відчуваємо його знервованість. Попри подобу пожвавлення, і нам важко на серці, і ми повні тривоги.

Тоді в ім'я боже – сідаймо і гайда!

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». – Львів, ВС «Просвіта», 1995.