Текст книги "Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою"

Автор книги: Бруно Шульц

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 25 страниц)

Я зразу прочував нещастя. На силу переправлявся крізь вихорище. На рогах вулиць, на схрещенні протягів, колеги тримали мене за поли. Отак переправлявся я через місто, і все йшло добре. Потім ми пішли на гімнастику до іншої школи. По дорозі купили собі бубликів. Довгий вуж наших пар, густо теревенячи, входив крізь браму досередини. Ще момент, і я був би уцілів у одному місці, безпечний аж до вечора. Врешті-решт, я міг би навіть заночувати в гімнастичній залі. Вірні колеги склали б мені товариство. Нещастя хотіло, щоб Віцек дістав того дня нового жука і з розмаху запустив його на поріг школи. Жук гудів, біля входу все зам'ялося, мене випхнули поза браму і в цю хвилину ухопило мене. – Гей, колеги, рятуйте! – заволав я, вже висячи у повітрі. Я ще побачив, як витягнулися їхні руки і закричали відкриті роти, наступної хвилини я зробив переверт догори ногами і війнув чудовою, вознесеною вгору лінією. Я летів уже високо над дахами. Отак летів, не дихаючи, і бачив очима уяви, як мої колеги у клясі простягають руки, несамовито стрижучи пальцями, і кричать до вчителя: – Пане вчителю, Шимця ухопило! – Пан учитель поглянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, прикриваючи рукою очі, почав уважно оглядати горизонт. Але мене він уже не міг побачити. Його обличчя у млявому відблиску безбарвного неба стало зовсім пергаменове. – Треба викреслити його з журналу, – сказав він з гіркою міною і пішов до столу. А мене несло вище й вище у жовті недосліджені осінні небеса.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». – Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Самотність

Те, що я знову можу виходити до міста, приносить мені значну полегшу. А як же довго я не покидав моєї кімнати. То були гіркі місяці й роки.

Не зможу пояснити, чому віддавна, ще з дитинства, ця 288 кімната була моєю, останнє приміщення від ґанку, ще за тих часів рідко відвідуване, завжди забуте, ніби не з цього помешкання. Вже не згадаю, як я туди потрапив. Мені здається, що то була ясна, водянисто-біла безмісячна ніч. В сірому місячному сяйві все було видно, як на долоні. Ліжко розстелене, ніби його допіру хтось покинув, тиша, я прислухаюсь, чи не почую дихання сплячих. Та хто б міг тут дихати? Відтоді тут і мешкаю. Роками сиджу і нудьгую. Якби ж то я завчасу думав про запаси! О, ви, ті, що ще можете, котрим ще дано на це власний час, громадьте запаси, збирайте зерно, добре і поживне, солодке зерно, бо прийде велика зима, прийдуть літа злиденні і голодні, і не зродить земля єгипетська. На жаль, я не був запопадливим хом'ячком, а легковажною польовою мишкою, жив з дня на день, не думаючи про завтра, поклавшись на свій дар уриваючого від себе скнари. Як миша, я гадав: ну що мені може зробити голод? В крайньому випадку я можу гризти дерево чи дробити на дрібні листочки папір. Стара церковна миша – це найзлиденніше звірятко на присмерковому окрайку книги створення – може жити з нічого. І так живе в цій мертвій кімнаті, де й мухи давно повиздихали. Прикладаю вухо до дерева, чи не шкребеться там в глибині хробак. Замогильна тиша… Тільки я, непідвладна смерті миша, самотній вишкребок, шурхочу в цій мертвій кімнаті, без упину перебігаю столом, полицями та кріслами. Суну звинна, прудка та маленька, і тягну шарудливий хвостик, як тітка Текля в своїй довгій до землі сірій сукні. А тепер, серед білого дня, застигла на цім столі, і тільки дві намистини очей виблискують на цьому напханому опудалі, немов випливаючи наверх. Та ледь помітно тремтить, в силу звички, дрібнесенько пережовуючи, кінчик писочка.

Все це, звичайно, метафори. Я пенсіонер, а ніяка не миша. Просто люблю паразитувати на метафорах, зразу ж даю себе нести першій-ліпшій метафорі. А потім, перебравши таким чином через край, з трудом завертаю назад, поволі вертаю до пам'яті.

Як виглядаю? Часом я бачу себе в дзеркалі. І дивно, смішно і боляче! Сором признатися. Я ніколи не дивлюся на себе, лице в лице. А трохи глибше, трохи віддалік стою там, в глибині дзеркала, дещо осторонь, ледь в профіль. Стою замислений і дивлюся десь в сторону. Стою нерухомо, задивлений кудись поза себе. Наші погляди вже не зустрічаються. Коли рушаюсь я, робить порух і він, але, наполовину повернутий назад, він мене немов не бачить, ніби зайшов за багато дзеркал і вже не зміг повернутись. Жаль стискає серце, коли я бачу його, такого чужого й байдужого. Адже це ти був моїм вірним віддзеркаленням, – хочу крикнути я, – скільки разів ти супроводжував мене, а тепер не впізнаєш! Боже! Чужий і задивлений кудись в сторону, стоїш там і ніби прислухаєшся десь до глибин, чекаєш якогось слова, але звідти – з тих скляних товщ, слухаючи когось іншого, від когось іншого чекаючи наказів.

Отак і сиджу тут при столі та гортаю старі пожовклі університетські скрипти – це єдине тепер моє чтиво.

Дивлюсь на сповзлу зотлілу фіранку, бачу, як вона легко надимається холодним подихом вікна. На цьому карнизі я міг би вправлятися у гімнастиці. Досконалий спортивний прилад. Як легко перевертатися на ньому в пісному, вже стільки разів спожитому повітрі. Майже неохоче виконується пружне сальто-мортале – холодно, внутрішньо не приймаючи в ньому участі, нібито чисто формально. Коли торкаєш головою стелі і на кінчиках пальців еквілібруєш на цьому снаряді, то тебе охоплює почуття, що на цій висоті дещо тепліше, ледь відчутна ілюзія лагідного затишшя.

Змалку люблю це споглядання кімнати з пташиної перспективи.

Сиджу, слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрілює куряча лапка тріщини, часом з шелестом обсувається пластівець тиньку. Може, мені слід було б проговоритись, що кімната замурована? Як? Замурована? Тоді яким чином я з неї виходжу? В тому-то й справа: для доброї волі немає перепон, й ніщо не може протистояти справжньому прагненню. Досить мені тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямрою і засувкою. І немає такої замурованої кімнати, котра б не відчинялась такими надійними дверима, якщо тільки стане сил їх тій кімнаті навіяти.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Остання батькова втеча

То було в пізній і пропащий період повного розпруження, в період остаточної ліквідації наших інтересів. Вивіску давно вже було знято з-над дверей нашої крамниці. При напівопущених жалюзі мати провадила негласну торгівлю рештками. Аделя виїхала до Америки. Подейкували, що корабель, на якому вона пливла, затонув, і всі пасажири втратили життя. Ми ніколи не справдили цієї поголоски, вістка про дівчину загинула, ми більше вже не чули про неї. Настала нова ера, пуста, твереза і без радости – біла, як папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда й безкоста, м'яко снувалася по кімнатах. Коли, було, погладиш її по спині, вона вилася і потягалася, як змія, і мурчала, як кицька. Вона мала мутно-білу церу і навіть під повікою емалевих очей не була рожева. Через розтелепство інколи вона робила запражку із старих фактурі копіялів– нудотну й неїстівну.

В тому часі батько мій помер був уже дефінітивно. Помирав він багатократно, завжди ще не дощентно, завжди з певними застереженнями, які змушували до ревізії цього факту. То мало свою добру сторону. Роздроблюючи отак свою смерть на рати, батько освоював нас із фактом свого відходу. Ми збайдужіли до його повернень, щораз більш редукованих, за кожним разом жалюгідніших. Фізіономія вже неприсутнього неначе б розійшлася у покої, в якому він жив, розгалузилася, творячи у певних пунктах предивні вузли подібности з неправдоподібною виразністю. Тапетиімітували в певних місцях дриґоти його тіку, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, як скам'янілий відтиск трилобіта. Якийсь час ми у великому радіюсі обходили його хутро, підбите тхорами. Хутро дихало. Переполох укушених і вшитих одна в одну тваринок пролітав через нього у безсилих дригавках і губився у фалдах бламів. Приклавши вухо, можна було чути мелодійне помуркування їх сумирного сну. В тій добре вичиненій формі, з тим легким запахом тхорів, гризні та нічних гонів, він був би міг протривати роки. Але й тут він довго не витривав.

Одного разу мати прийшла з міста із спантеличеною міною. – Глянь-но, Йосифе, – сказала вона, – що за чудасія. Я злапала його на сходах, він скакав із сходинки на сходинку. – І вона здійняла хустинки з-над чогось, що тримала у тарілці. Я впізнав його відразу. Подібність була не до заперечення, хоч тепер він був раком або великим скорпіоном. Ми підтвердили це один одному очима, глибоко зачудовані виразністю тої подібности, яка почерез такі переміни і метаморфози все ще накидалася з просто-таки невідпорною силою. – Він живий? – запитав я. – Що й казати – я ледве можу його втримати, – відповіла мати, – може мені пустити його на підлогу? – Вона поставила тарілку на землі, і ми, схилившися над нею, оглядали його тепер детальніше. Захряслий межи багатьма своїми каблукуватими ногами, він незначно ними перебирав. Дещо підняті клешні і вуса, здавалося, наслухають. Я перехилив миску, і батько обережно вийшов, з певним ваганням, на підлогу, але, торкнувшися плаского ґрунту під собою, раптом побіг усіма своїми кільканадцятьма ногами, келкочучи твердими костомашками членистонога. Я загородив йому дорогу. Він завагався, торкнувшись гойдливими вусами перешкоди, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому бігти в обраному напрямку. З тої сторони жоден мебель не міг дати йому прихистку. Отак, біжучи у хвилястих дригавках на своїх різноманітних ногах, він доторкотів до стіни і, не встигли ми спохопитися, вбіг на неї легко, не затримуючись, усією арматурою відножжя. Я здригнувся з інстинктивною відразою, стежачи за многочленистою мандрівкою, що з лопотом посувалася по паперових тапетах. Тим часом батько дійшов до маленької вмурованої кухонної шафки, впродовж хвилини перегинався на її краї, обстежуючи клешнями терен внутрі шафки, після чого вліз увесь досередини.

Він мов би наново ознайомлювався з помешканням з цієї нової краб'ячої перспективи, реципував предмети, мабуть, нюхом, бо, попри детальні оглядини, я не міг вистежити в нього жодного органа зору. Здавалося, він дещо застановлявся над предметами, спітканими на своїй дорозі, затримувався біля них, дотикаючи їх ледь погойдливими вусами, навіть обіймав їх, мов би пробуючи, клешнями, укладав з ними знайомство і допіру по хвилині відлучався від них і біг далі, волочачи за собою черевце, ледь піднесене над підлогою. Так само обходився він з кавалками хліба і м'яса, які ми кидали йому на підлогу в надії, що він ними поживиться. Він тільки побіжно їх обмацував і біг далі, не домислюючися у тих предметах речей їстівних.

Можна було подумати, бачачи ті його терпеливі реконесанси на обширі кімнати, що він завзято й наполегливо чогось шукає. Від часу до часу він біг у куток кухні, під бочку з водою, яка протікала, і, дійшовши до калюжки, здавалося, пив. Інколи заподівався на цілі дні. Здавалося, він прекрасно обходиться без їжі, і ми не зауважили, щоб внаслідок цього він щось втратив на виявах живущости. З мішаними почуттями сорому й відрази живили ми за дня таєний острах, що він міг би відвідати нас уночі у ліжку. Але таке не сподіялося ані разу, хоч за дня він мандрував по всіх меблях і особливо любив перебувати у шпарі межи шафами й стіною.

Певних виявів розуму, а навіть певної фіґлярної свавільности, не можна було не помітити. Ніколи, наприклад, не забарився батько у порі трапези появитися у їдальні, хоч його участь при обіді була чисто платонічною. Якщо двері їдальні були під час обіду випадково замкнуті, а батько знаходився в сусідній кімнаті, він так довго шкроботав під дверима, бігаючи туди й сюди вздовж шпари, аж поки йому не відчинено. Пізніше він навчився всувати в ту долішню шпару дверей клешні і ноги, і, після дещо форсованих хиботів тілом йому вдавалося пропхнутись боком попід дверима до кімнати. То, здавалося, його тішило. Тоді він нерухомів під столом, лежав зовсім тихо, тільки ледь пульсуючи черевцем. Що означало те ритмічне пульсування блискучого черевця, ми не могли відгадати. То було щось іронічне, нечемне і злосливе, що, здавалось, виражає заразом якусь низьку і любострасну сатисфакцію. Німрод, наш пес, підходив до нього поволі і без переконання, обережно нюхав, пчихав і байдуже відходив, не виробивши собі остаточної думки.

Розпруження в нашому домі описувало щораз ширші кола. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло безкосто хвилювалося глибоким віддихом. Ми часто знаходили в зупі шпульки від ниток, які вона вкидала разом з городиною через неуважність і дивовижну розсіяність. Крамниця була відчинена in continuo вдень і вночі. Розпродаж при напівопущених жалюзі плівся день у день своїм заплутаним ходом серед торгів і умовлянь. На довершення приїхав вуйко Кароль.

Він був дивно знічений і маломовний. Зідхнувши, заявив, що після останніх сумних випробувань він постановив змінити триб життя і взятися за вивчання мов. Він не виходив з дому, замкнувся в останньому покої, з якого Ґеня стягнула всі килими і макати, повна дезапробати до нового гостя, і заглибився в студіювання старих цінників. Кількаразово він намагався злосливо наздоптати батькові на черевце. Ми з криком і жахом заборонили йому цього. Він же тільки усміхався до себе злосливо, не переконаний, в той час як батько, не здаючи собі справи з небезпеки, з увагою затримувався над якимись плямами на підлозі.

Батько мій, хижий і рухливий, як довго стояв на ногах, поділяв з усіма ракоподібними ту властивість, що, перевернувшися на хребет, ставав повністю безборонний. Прикрий то був і жалюгідний вигляд, коли він, розпачливо перебираючи всіма відножжями, вирував безпорадно на хребті довкола власної осі. Не мож' було без прикрости дивитися на ту надто виразну й артикульовану, сливе безсоромну механіку його анатомії, наче б наверху лежачу і нічим не ослонену від сторони нагого, многочленистого живота. Вуйка Кароля в такі хвилини аж підривало, щоб його придоптати. Ми бігли на рятунок і подавали батькові якийсь предмет, за який він судомно хапався клешнями і вправно повертав собі нормальну позицію, пускаючися іспрожогу у довкільний біг блискавичним зиґзаґом, з подвоєною швидкістю, як коли б хотів затерти спогад компромітуючого упадку.

З прикрістю мушу себе перебороти, щоб оповісти згідно з правдою незбагненний факт, перед дійсністю якого здригається ціла моя істота. До нинішнього дня не можу я збагнути, що ми на всьому протязі були свідомими винуватцями того факту. В цьому світлі та подія набирає рис якоїсь дивовижної фатальности. Адже фатальність не обминає нашої свідомости і волі, а включає їх у свій механізм так, що ми допускаємо і приймаємо, як у летаргічному сні, речі, перед якими здригаємося у нормальних умовах.

Коли я, потрясений доконаним фактом, з розпачем питав у матері: – Як ти могла таке вчинити! Якби то, принаймні, Ґеня була зробила, але ти сама… – мати плакала, ламала руки, не могла дати відповіді. Чи думала, що батькові так буде краще, чи бачила єдино в цьому вихід з безнадійної його ситуації, а чи діяла попросту в незбагненній легковажності й бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про просування його незбагненної волі. Дрібного якогось, хвилинного затьмарення нашого глузду, моменту засліплення чи недогляду вистачить, щоб перемитити вчинок між Скиллою і Харибдою наших рішень. Потім можна без кінця ex post інтерпретувати і тлумачити мотиви, доскіпуватися спонук – доконаний факт залишається безповоротним і раз назавше пересудженим.

Ми опам'яталися й оговталися з нашого засліплення лише тоді, коли мого батька внесли на полумиску. Він лежав великий і спухлий внаслідок зварення, блідо-сірий і драглистий. Ми сиділи мовчки, як отруєні. Тільки вуйко Кароль сягнув виделкою до полумиска, але непевно опустив її на півдорозі, поглядаючи на нас із здивуванням. Мати звеліла відставити полумисок до вітальні. Там він лежав па столі, покритому плюшевою габою, обіч альбома з фотографіями і механічної катеринки з цигарками, лежав обходжуваний нами й нерухомий.

Однак, не на цьому мали закінчитися земні мандри мого батька, і той дальший хід, те продовження історії поза, здавалося б, вже остаточні й допущенні межі – є найболіснішим її пунктом. Чом же не згодився він врешті з програшем, чом же не визнав себе вкінці переможеним, коли вже направду мав для цього всі підстави і доля не могла вже піти далі у дощентному його пригнобленні? По кількох тижнях нерухомого лежання він якось сконсолідувався в собі, здавалося, мов би приходив помалу до себе. Одного ранку ми застали полумисок порожнім. Одна тільки нога лежала на березі тареля, вронена на застиглому томатному соусі і ґаляреті, столоченій його утечею. Зварений, гублячи ноги по дорозі, він поволікся остатками сил далі, в бездомну мандрівку, і більш ми не угледіли його на очі.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». – Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Паралелі: лабораторія перекладу

Bruno Schulz. Sanatorium Pod Klepsydrą

I

Podróż trwała długo. Na tej bocznej, zapomnianej linii, na której tylko raz na tydzień kursuje pociąg – jechało zaledwie parę pasażerów. Nigdy nie widziałem tych wagonów archaicznego typu, dawno wycofanych na innych liniach, obszernych jak pokoje, ciemnych i pełnych zakamarków. Te korytarze załamujące się pod różnymi kątami, te przedziały puste, labiryntowe i zimne miały w sobie coś dziwnie opuszczonego, coś niemal przerażającego. Przenosiłem się z wagonu do wagonu w poszukiwaniu jakiegoś przytulnego kąta. Wszędzie wiało, zimne przeciągi torowały sobie drogę przez te wnętrza, przewiercały na wskroś cały pociąg. Tu i ówdzie siedzieli ludzie z węzełkami na podłodze, nie śmiejąc zając pustych kanap nadmiernie wysokich. Zresztą te ceratowe wypukłe siedzenia zimne były jak lód i lepkie od starości. Na pustych stacjach nie wsiadał ani jeden pasażer. Bez gwizdu, bez sapania, pociąg ruszał powoli i jakby w zamyśleniu w dalszą drogę.

Przez jakiś czas towarzyszył mi człowiek w podartym mundurze kolejowca, milczący, pogrążony w myślach. Przyciskał chustkę do spuchniętej, obolałej twarzy. Potem i ten gdzieś przepadł, wysiadł niepostrzeżenie na którymś przystanku. Zostało po nim wyciśnięte miejsce w słomie zalegającej podłogę i czarna, zniszczona walizka, którą zapomniał.

Brodząc w słomie i odpadkach, szedłem chwiejnym krokiem od wagonu do wagonu. Drzwi przedziałów chwiały się w przeciągu na przestrzał otwarte. Nigdzie ani jednego pasażera. Wreszcie spotkałem konduktora w czarnym mundurze służby kolejowej tej linii. Owijał szyję grubą chustką, pakował swoje manatki, latarkę, książkę urzędową. – Dojeżdżamy, panie – rzekł, spojrzawszy na mnie całkiem białymi oczyma. Pociąg powoli stawał, bez sapania, bez stukotu, jak gdyby życie powoli zeń uchodziło wraz z ostatnim tchnieniem pary. Stanęliśmy. Cisza i pustka, żadnego budynku stacyjnego. Pokazał mi jeszcze, wysiadając, kierunek, w którym leżało Sanatorium. Z walizą w ręku poszedłem białym wąskim gościńcem, uchodzącym niebawem w ciemny gąszcz parku. Z pewną ciekawością przyglądałem się pejzażowi. Droga, którą szedłem, wznosiła się i wyprowadzała na grzbiet łagodnej wyniosłości, z której obejmowało się wielki widnokrąg. Dzień był całkiem szary, przygaszony, bez akcentów. I może pod wpływem tej aury ciężkiej i bezbarwnej ciemniała cała ta wielka misa horyzontu, na której aranżował się rozległy lesisty krajobraz ułożony kulisowo z pasm i warstw zalesienia coraz dalszych i bardziej szarych, spływających smugami, łagodnymi spadami, to z lewej, to z prawej strony. Cały ten ciemny krajobraz pełen powagi zdawał się ledwie dostrzegalnie płynąć sam w sobie, przesuwać się mimo siebie, jak chmurne i spiętrzone niebo pełne utajonego ruchu. Płynne pasy i szlaki lasów zdawały się szumieć i rosnąć na tym szumie jak przypływ morza wzbierający niedostrzegalnie ku lądowi. Wśród ciemnej dynamiki lesistego terenu wyniesiona biała droga wiła się jak melodia grzbietem szerokich akordów, naciskana naporem potężnych mas muzycznych, które ją w końcu pochłaniały. Uszczknąłem gałązkę w przydrożnego drzewa. Zieleń liści była całkiem ciemna, niemal czarna. Była to czerń dziwnie nasycona, głęboka i dobroczynna, jak sen pełen mocy i posilności. I wszystkie szarości krajobrazu były pochodnymi tej jednej barwy. Taki kolor przybiera krajobraz niekiedy u nas w chmurny zmierzch letni nasycony długimi deszczami. Ta sama głęboka i spokojna abnegacja, to samo zdrętwienie zrezygnowane i ostateczne, nie potrzebujące już pociechy barw.

W lesie było ciemno, jak w nocy. Szedłem omackiem po cichym igliwiu. Gdy drzewa się przerzedziły, zadudniły mi pod nogami belki mostu. Na drugim jego końcu, wśród czerni drzew, majaczyły szare wielookienne ściany hotelu, reklamującego się jako Sanatorium. Podwójne szklane drzwi u wejścia byty otwarte. Wchodziło się w nie wprost z mostku ujętego z obu stron w chwiejne balustrady z gałęzi brzozowych. W korytarzu panował półmrok i solenna cisza. Zacząłem na palcach posuwać się od drzwi do drzwi, czytając w ciemności umieszczone nad nimi numery. Na zakręcie natknąłem się wreszcie na pokojówkę. Wybiegła z pokoju jakby się wyrwała z czyichś rąk natrętnych, zdyszana i wzburzona. Ledwo rozumiała, co do niej mówiłem. Musiałem powtórzyć. Kręciła się bezradnie.

Czy moją depeszę otrzymali? Rozłożyła ręce, jej wzrok powędrował w bok. Czekała tylko na sposobność, by móc skoczyć ku drzwiom wpółotwartym, ku którym zezowała.

– Przyjechałem z daleka, zamówiłem telegraficznie pokój w tym domu – rzekłem z pewnym zniecierpliwieniem. – Do kogo mam się zwrócić?

Nie wiedziała. – Może pan wejdzie do restauracji – plątała się. – Teraz wszyscy śpią. Gdy tylko pan Doktór wstanie, zamelduję pana.

– Śpią? Przecież jest dzień, daleko jeszcze do nocy…

– U nas ciągle śpią. Pan nie wie? – podniosła na mnie zaciekawione oczy. – Zresztą tu nigdy nie jest noc – dodała z kokieterią. Już nie chciała uciekać, skubała w rękach koronkę fartuszka, kręcąc się.

Zostawiłem ją. Wszedłem do ciemnej na wpół restauracji. Stały tu stoliki, wielki bufet zajmował szerokość całej ściany. Po długim czasie uczułem znowu pewien apetyt. Cieszył mnie widok ciast i tortów, którymi obficie były zastawione płyty bufetu.

Położyłem walizkę na jednym ze stolików. Wszystkie były puste. Klasnąłem w ręce. Żadnej odpowiedzi. Zajrzałem do sąsiedniej sali, większej i jaśniejszej. Sala ta otwarta była szerokim oknem czy loggią na znany mi już pejzaż, który w obramieniu framugi stał ze swoim głębokim smutkiem i rezygnacją, jak żałobne memento. Na obrusach stolików widać było resztki niedawnego posiłku, odkorkowane butelki, na wpół opróżnione kieliszki. Gdzieniegdzie leżały nawet jeszcze napiwki nie podjęte przez służbę. Wróciłem do bufetu, przyglądając się ciastom i pasztetom. Miały wygląd nader smakowity. Zastanawiałem się, czy wypada samemu się obsłużyć. Uczułem napływ niezwykłego łakomstwa. Zwłaszcza pewien gatunek kruchego ciasta z marmoladą jabłeczną napędzał mi do ust oskomę. Już chciałem podważyć jedno z tych ciast srebrną łopatką, gdy uczułem za sobą czyjąś obecność. Pokojówka weszła na cichych pantoflach i dotykała mi pleców palcami. – Pan Doktór prosi pana – rzekła, oglądając swoje paznokcie.

Szła przede mną – i pewna magnetyzmu, jaki wywierało granie jej bioder, nieodwracała się wcale. Bawiła się nasilaniem tego magnetyzmu, regulując odległość naszych ciał, podczas gdy mijaliśmy dziesiątki drzwi opatrzonych numerami. Korytarz ściemniał się coraz bardziej. W zupełnej już ciemności oparła się przelotnie o mnie. – Tu są drzwi Doktora – szepnęła – proszę wejść.

Doktór Gotard przyjął mnie stojąc na środku pokoju. Był to mężczyzna małego wzrostu, szeroki w barkach, z czarnym zarostem.

Dostaliśmy pańską depeszę jeszcze wczoraj – rzekł. – Wysłaliśmy kocz zakładowy na stację, ale przyjechał pan innym pociągiem. Niestety połączenie kolejowe jest nie najlepsze. Jakże się pan czuje?

– Czy ojciec żyje? – zapytałem, zatapiając wzrok niespokojny w jego uśmiechniętej twarzy.

– Żyje, naturalnie – rzekł, wytrzymując spokojnie moje żarliwe spojrzenie. – Oczywiście w granicach uwarunkowanych sytuacją – dodał przymrużając oczy. – Wie pan równie dobrze jak ja, że z punktu widzenia własnego domu, z perspektywy pańskiej ojczyzny – ojciec umarł. To się nie da całkiem odrobić. Ta śmierć rzuca pewien cień na jego tutejszą egzystencję.

– Ale ojciec sam nie wie, nie domyśla się? – zapytałem szeptem. Potrząsnął głową z głębokim przekonaniem. – Niech pan będzie spokojny – rzekł przyciszonym głosem – nasi pacjenci nie domyślają się, nie mogą się domyślić…

– Cały trik polega na tym – dodał, gotów mechanizm jego zademonstrować na palcach, już ku temu przygotowanych – że cofnęliśmy czas. Spóźniamy się tu z czasem o pewien interwał, którego wielkości niepodobna określić. Rzecz sprowadza się do prostego relatywizmu. Tu po prostu jeszcze śmierć ojca nie doszła do skutku, ta śmierć, która go w pańskiej ojczyźnie już dosięgła.

– W takim razie – rzekłem – ojciec jest umierający lub bliski śmierci…

– Nie rozumie mnie pan – odrzekł tonem pobłażliwego zniecierpliwienia. – Reaktywujemy tu przeszły czas z jego wszystkimi możliwościami, a zatem i z możliwością wyzdrowienia.

Patrzył na mnie z uśmiechem, trzymając się za brodę.

– Ale teraz zechce pan pewnie zobaczyć się z ojcem. Stosownie do pańskiego zalecenia, zarezerwowaliśmy dla pana drugie łóżko w pokoju ojca. Zaprowadzę pana.

Gdyśmy wyszli na ciemny korytarz, Doktór Gotard już mówił szeptem. Zauważyłem, że ma na nogach filcowe pantofle jak pokojówka.

– Dajemy naszym pacjentom długo się wysypiać, oszczędzamy ich energię życiową. Zresztą i tak nie mają tu nic lepszego do roboty.

Pod którymiś tam drzwiami zatrzymał się. Przyłożył palec do ust.

– Niech pan wejdzie cicho – ojciec śpi. Niech się pan także położy. To najlepsze, co może pan w tej chwili uczynić. Do widzenia.

– Do widzenia – szepnąłem, czując bicie serca podchodzące mi do gardła. Nacisnąłem klamkę, drzwi poddały się same, uchyliły, jak usta otwierające się bezbronnie we śnie. Wszedłem do środka. Pokój byt prawie pusty, szary i nagi. Na zwykłym drewnianym łóżku pod małym okienkiem leżał mój ojciec w obfitej pościeli i spał. Głęboki jego oddech wyładowywał całe pokłady chrapania z głębi snu. Cały pokój zdawał się być już wyłożony tym chrapaniem od podłogi do sufitu, a wciąż jeszcze przybywały nowe pozycje. Pełen wzruszenia patrzyłem na wychudzoną, zmizerowaną twarz ojca pochłoniętą teraz całkiem przez tę pracę chrapania, twarz, która w dalekim transie – porzuciwszy swą ziemską powłokę – spowiadała się gdzieś na odległym brzegu ze swej egzystencji uroczystym wyliczaniem swych minut.

Nie zdają się tu zbytnio troszczyć o pacjentów – myślałem sobie. – Tak chory człowiek wydany na pastwę przeciągów! I nikt chyba tu nie sprząta. Gruba warstwa kurzu zalegała podłogę, pokrywała szafkę nocną z lekarstwami i ze szklanką wystygłej kawy. Na bufecie leżą stosy ciastek, a pacjentom dają czystą czarną kawę zamiast czegoś posilnego! Ale wobec dobrodziejstw cofniętego czasu jest to naturalnie drobnostką.

Rozebrałem się powoli i wsunąłem się do łóżka ojca. Nie obudził się. Chrapanie jego tylko, widocznie za wysoko już spiętrzone, zeszło o oktawę niżej, rezygnując z górnolotności swej deklamacji. Stało się niejako prywatnym chrapaniem, na własny użytek. Obcisnąłem dookoła ojca pierzynę, chroniąc go, ile możności, od wiejącego z okna przeciągu. Wkrótce zasnąłem obok niego.

II

Gdy się obudziłem, był zmrok w pokoju. Ojciec siedział już ubrany przy stole i pił herbatę, maczając w niej sucharki z lukrem. Miał na sobie nowe jeszcze, czarne ubranie z angielskiego sukna, które sprawił sobie ostatniego lata. Krawat jego był trochę niedbale zawiązany.

Widząc, że nie śpię, rzekł z miłym uśmiechem w swojej przybladłej od choroby twarzy: – Ucieszyłem się serdecznie, żeś przyjechał, Józefie. Co za niespodzianka! Czuję się tu tak samotny. Nie można się co prawda w mojej sytuacji uskarżać, przeszedłem już gorsze rzeczy i gdyby chcieć wyciągnąć facit ze wszystkich pozycyj… Ale mniejsza o to. Wyobraź sobie, podano mi tu zaraz pierwszego dnia wspaniały filet de boeuf z grzybkami. Była to piekielna sztuka mięsa, Józefie. Ostrzegam cię najusilniej – gdyby ci kiedykolwiek miano podać filet de boeuf… Jeszcze czuję ogień w brzuchu. I diarea za diareą… Nie mogłem sobie całkiem dać rady. Ale muszę ci oznajmić nowinę – ciągnął dalej. – Nie śmiej się, wynająłem tu lokal na sklep. Tak jest. I gratuluję sobie tego pomysłu. Nudziłem się, wiesz, serdecznie. Nie masz wyobrażenia, co za nudy tu panują. A tak, mam przynajmniej przyjemne zajęcie. Nie wyobrażaj sobie znów żadnych wspaniałości. Skądże znowu. Daleko skromniejszy lokal niż nasz dawny magazyn. Po prostu buda w porównaniu z tamtym. U nas w mieście wstydziłbym się takiego straganu, ale tutaj, gdzieśmy tyle musieli popuścić z naszych pretensyj – nieprawdaż, Józefie?… – Zaśmiał się boleśnie. – I tak się jakoś żyje. – Zrobiło mi się przykro. Wstydziłem się zmieszania ojca, który spostrzegł, że użył niewłaściwego wyrazu.

– Widzę, żeś śpiący – rzekł po chwili. – Prześpij się jeszcze trochę, a potem odwiedzisz mnie w sklepie – nieprawdaż? Właśnie tam śpieszę, żeby zobaczyć jak interesy idą. Nie masz pojęcia jak trudno było o kredyt, z jakim niedowierzaniem odnoszą się tu do starych kupców, do kupców z poważną przeszłością… Przypominasz sobie lokal optyka na rynku? Otóż zaraz obok jest nasz sklep. Szyldu jeszcze nie ma, ale i tak trafisz. Trudno się omylić.

– Czy ojciec wychodzi bez palta? – zapytałem z niepokojem.

– Zapomniano mi je zapakować – wyobraź sobie – nie znalazłem go w kufrze, ale zupełnie mi go nie brak. Ten łagodny klimat, ta słodka aura!..

– Niech ojciec weźmie moje palto – nalegałem – proszę koniecznie wziąć. – Ale ojciec już wkładał kapelusz. Kiwnął mi ręką i wysunął się z pokoju.

Nie, nie byłem już śpiący. Czułem się wypoczęty… i głodny. Z przyjemnością przypomniałem sobie bufet zastawiony ciastkami. Ubierałem się, myśląc, jak sobie dogodzę па rozmaitych rodzajach tych przysmaków. Pierwszeństwo zamierzałem dać kruchemu ciastu z jabłkami, nie zapominając o świetnym biszkopcie nadziewanym łupką pomarańczową, który tam widziałem. Stanąłem przed lustrem, aby zawiązać krawat, ale powierzchnia jego, jak zwierciadło sferyczne, zataiła gdzieś w głębi mój obraz, wirując mętną tonią. Nadaremnie regulowałem oddalenie, podchodząc, cofając się – ze srebrnej płynnej mgły nie chciało wyłonić się żadne odbicie. Muszę kazać dać inne lustro – pomyślałem sobie i wyszedłem z pokoju.