Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

– Оно мериканьці вже скоро нам покажуть кузькіну мать – готуються навколо Землі літать, – гатив по столу політбюро Хрущов, застосовуючи для цього черевик. – Енкаведисти срані просрали зловити нам Вернера фон Брауна і його до себе вивезли ЦРУ, а ви тут чешетися. Догнать і перегнать Америку! – був наказ.

Тому Корольов діяв хитро – він зібрав усі «Фау2», що лишилися по німцях, докупи в чотири штуки, посадивши посередині Гагаріна, і вивів його на орбіту. Тим самим зірвавши собі всесвітню славу і кошти на дослідження, необхідні для задуму.

– На Марс! – шепотіли його спраглі до науки українські вуста.

– Кий хер на Марс, – урвав мрійника Хрущов, – оно фон Браун, викравши секрети ШагріяКондратюка, вже націляє свою ракету на Місяць. Це він, сука, отак вже відновлює свого «Фау3», козел. От ти, Корольове, спершу пережени Америку там, а потім уже буде тобі й Марс. Негайно перенаціль марсіанську ракету на Місяць! – був наказ.

Лише Хрущов не геть тямився в ракетній техніці, бо тямився лише в кукурудзі, в якій теж геть не тямився. І не міг осягнути, що ракета, спроектована на Марс і складена докупи із сорока восьми трофейних «Фау2», має занадто велику потужність, щоб літати до якогось там нікчемного Місяця. І тому сам скерував її туди, як останню свою відчайдушну кузькіну мать. Отож на старті на коротку дистанцію од такого перенапруження вона вибухла, не витримавши форсованих режимів.

Не міг же ж знати Корольов про турбулентність форсажу закрученої гвинтом трубки, бо сидів не в тій зоні, де Браун з Бандерою...

Знову і знову він конструював надпотужну ракету на Марс, і знову та знову Хрущов наказував навести її на Місяць, і тому знову та знову вона вибухала, і все починалося спочатку.

– Ну що мені з цим Корольовим робити? – бідкався Хрущов політбюру. – І довідку про свободу йому не даєм, і паспорта не відновлюєм, а він однаково стоїть на своєму. Впертий, чортяка.

– Звільнити з посади, – підкалдикує політбюро.

– Як? Усесвітньовідомого першопрохідця Космосу? І садити на баржу в Колиму?..

– А за станом здоров’я по власному бажанню, – нашіптує воно.

І, проходячи штатну медперевірку перед черговим космічним стартом, медицина раптом виявляє в Корольова що? Поліпи.

– Це дрібничка, – переконує вона, – профілактична операційка, щоб уберегти Ваше здоров’я для наступних поколінь.

– Не бажаю! – відповів.

– Тоді не допустимо Вас до стартового майданчика, – було категоричне.

І от він лягає під ніж, вставляють йому катетер у шию. І що? Циркуляції нема. Бо свого часу йому завчасно зламали щелепи та шийні хребці – і рідина туди не доходить. Умирає він на очах медицини з її нікчемним шлангом, а та бачить, що ми отут, на хірургічному столі програємо гонки в Космосі, а однаково не ладна збагнути, в чому причина.

«Треба закрутити трубку», – аж коли здогадався він, потягнувшись до капіляра, але медики не дозволили.

– Турбулентність... – осяйнуло, й це було останнє на планеті Земля, що він устиг сказати.

Не в клубі

– «Я такого гамна не питиму», сказав.

– Так і сказав?

– Отакечки, каже, я к такому не привикший пить. Я, каже, ни для того сюди приїхав, щоб мине туто всяким гамном вгощали.

– Інтірестно, до чого ж він привикший пить, шо йому наш самогон ни наравицьця? Шо він тут попиває, бо я ні разу ні віділа його трезвим. Оті дружки, що навідуюцьця, мабуть, йому лікьори возять.

Ну, тоді, я йому кажу: «Раз ти нашого гамна не привикший пить, то чого сюди приперся?»

«Просто посидіть про то, про сьо, – каже, – пообщаться в компанії».

«Сообщать нам отут, за нашим столом сидячи, про наше гамно?» – питаюся.

Він отако мовчить. Ми отако наливаїмо, п’ємо, а він отак надувся, сидить, і отако ручкою тягнеться до оселедця.

«Стой, – кажу, – а не гамно лі тобі проста наша сільодка?»

Він і руку під стіл заховав і сидить отак гордо, вже пожалів, шо випендрився, мабуть. Такий весь, хоч би побрився, весь у бороді. Бо Танька до його: «Так розкажи нам, любєзний, до чого ти привик ув столиці харчуватися?»

– Танько, ти так і сказала?

– От хрест з Христосом. Бо міні дійсно цікаво, чим же він туто пітаєцьця?

– Ти диви, приповзає туто кажну зиму зімувать, а потім знову до города бомжірує. Як тіко потепліє, так його вже туто й нема, алістократа. Я скажу, як нада, то нехай живе, у нас пустих хат скіко хочеш, до вибирай собі, порядкуй полюдському, все ж жива душа.

– А дійсно, чим же він туто пітаєцьця? Я ні разу ни бачила навіть, щоб він хоч би що вкрав. Навіть картопля в погрібі ціла, не кажу про курок. Чи я ошибаюсь?

– Ні, наче ничого ни пропало, я права чи не права, Танько?

– Я ни скажу, но Микита каже, що лічно бачив, як він по городу повзав і бур’яни гриз. Ще не вспів приїхать, а зразу од калітки зубами шастьшасть. Отак хапає зубами мне і їсть. Наївся, одхекався, а тоді поліз, ключа найшов і хату одвімкнув і в її зайшов, отак тяжко дихаючи. От тобі хрест зо Христосом.

– Ти шутиш.

– Які тут шутки, коли Микита ні разу в жизні ни збрихав. Чого б це йому брихать на приїзджого?

– Шо Микита, я тоже це лічно бачила, но тільки не захотіла тоді вірить очам, щоб отаке – чоловік бур’яни гризе. Я ни придала значенія.

– Ну пасеться собі чоловік, ну й на здоров’я, кому од цього вред?

– Да, дійсно, навколо бур’яну геть не стало. Може, він од чого лічицьця?

– І дружки його приїдуть, бур’яну накосять, насортірують, і поминай як звали.

– Да, дійсно, но я на це ни обращав вніманія. Но тільки який смисл зімою, коли треба літом лічицьця, коли ж соки є в рослинах. Нащо їм мерзлі бур’яни?

– Хто йо зна, а от подумать: худоба теж взимку пасеться.

– Но ни бур’янами ж.

– Отак і будем мовчать? Крепко він у голови засів з тим бадиллям, га?

– Ні, я ни про те думаю. Чого він кожного разу обирає одну й ту ж хату? Коли в нас покинуті й поприлічній є? Не скажу, але й з бур’янами не згіршими. А він у Бурячиховій хаті оселився й іньчьої ни жилає, це вже третій сезон, ну?

– Облюбував.

– А Бурячиха, царство небесне, хароша була жіночка.

– Да, одна жила, з сином, хазяйновита. От Бог не дав сім’ї.

– А Только ж її?

– Дак шо ж Только, як пішов у армію, так і не вернувся сюди.

– Шось йому, відімо, не понравилося.

– Ув армію. А куди всі інші пішли, оно скіко пусток стоять? Ніякої армії не хвате.

– Та в нас якіх хоч хатів – бери собі оно в клубі й живи. Там просторно, там скіко хоч можеш усіх своїх бомжів із Київа пригласить, чи я ни права, Танько?

– Да, шастають. Коли ці компанії тут, то я навіть собаку в хаті запираю, так мені спокійній.

– Боїшься, що вкрадуть?

– А шо ти думаєш? Так чи ні, а де ти путнього собаку знайдеш, ага. «Гамна такого, каже, я вашого не питиму». Ну я й ни втерпіла, кажу: «А от ви в гості в первий раз прийшли до людей, чого ж гостинця не принесли?

Хоч би гамна якого, а то з пустими руками ходите й критікуєте».

– Ой, хахаха. Так і сказала?

– От істін хрест зо Христосом. Він отако глазки здєлав і дивиться їми. А я кажу: «Ми зроду тут гівна не впотребляли, а їли й пили те, що маємо. І ніхто зроду цим нікого ни попрікав. Оно ти в Бурячисій хаті поселився ж, ни побрєзгував сільським житлом? Чого ж тобі в столиці Київі ву палаці ни сидитьця?»

– А він?

– Шо він. Надувся отако і сидить. І баче, що всі на це мовчать й йому це ни понравилось. Тоді він отако встав, за шапку і пішов.

– Гамна, ну? От скаже. Це ж своїми руками сдєлана, з сахарьку – і гамно? Як тіко язик повертаїцьця таке казать.

– Та чого ти носом шморгаєш – гамном запахло?

– Нє, наче шось горить.

– Видумав. Чому йому туто горіть?

– Істін хрест зо Христосом, шось паленим тхне. Наче хто рубироїд пале.

– Ну кому тут охота руберойд палить, таке скаже.

Стукстук.

– О, інтересно. Кого б це?

– Піди, одкрий, до й побачиш.

– О, інтересно, ми тут про вас говоримо, а ви вже й тут. Шо це з вами таке?

– Здрастуйте...

– І ми кажемо добрим людям «здрастуйте». Де це ви ввібрались, чи не в сажу?

– Зараз... Зараз... Блін.

– Дайте людині хоч стакан води. Бачте, людина не продихне.

– Ага, води – а як їм не понравицьця? Наша проста вода? Пийте, не жалко.

– То шо случилося, скажіть?

– Я... фух. Я згорів, блін.

– Як?

– Хата, блін. Пічка, блін, була з тріщиной. Ну й вогонь, блін, перекинувся на одєжду, блін, от. Ну, і потом уже на все. Фух, блін, єлі вирвався.

– Та ти... Хоч знаєш чия це була хата? «Блін»!

– Да, славна була жінка Катерина Іванівна Буряк. Ти б хоч знав, чию хату спалив.

– Да я ж не палив, трєщина в плиті, кажу, образувалась, блін.

– То ти б краще клуб спалив.

– Так, кажу ж, трєщина, блін.

– Ти б і підмазав, а не «блін» та «блін». Така славна хата, такої славної жінки пам’ять. Оно поверниться її син, наприклад, і що тепер ми йому скажемо?

– Дак я ж і є.

– Що є?

– Анатолій Буряк, син Катеринин.

Це як

– Як ви це робите?

Я почервоніла раніше, ніж побачила жінку, вона теж пашіла, отже, в мене замерехтіла вся дошка пошани моїх кавалерів, ну, тих, з якими було. Але до жодного з них не пасувала в дружини ця доволі немолода особа.

«Може мати?» – сахнулася, бо портретно вона влучала в кількох, але доволі давніх вчителів.

– Ну, поясніть, як? Ну це ж ви Надія Семенівна, так? Педагогіку викладаєте?

Наполягала вона всім, чим могла, навіть руками.

Я притиснула міцніше сумку до грудей, захищаючи їх або її, бо жінка була надто щира, як про її вік, до того ж сумка і бюст її не цікавили.

– Як педагога, благаю Вас, поясніть, мені просто ні до кого звернутись, бо в мене така ситуація.

«Та не муч, кажи вже», – мало не сказала я.

– Він сильно змінився, благаю, поясніть, бо в його віці це дуже небезпечно.

– Хто? – нарешті спромоглася я.

– Як, хто? Не прикидайтеся... Петро, хто ж іще.

Мені замерехтіли алфавіти, однак Петра не виринуло – це додало страху, бо тітка вчепилася в рукав.

– Ну, охоронець Ваш, – я мало не випустила сумку, бо зроду не знала охорони, не те, щоб охоронця. – Ну, вахтьор Вашого технікума.

– Коледжа, – судомисто виправила я.

Пригадати його не змогла, бо не мала списку вахтерів.

– Він так багато про вас розказував, особливо про всі ваші лекції, – благала про щось жінка, – що він тільки про вас і говорить.

– Але в мене немає студента Петра, в мене лише дітвора, – пригадала я, правда, кількох переростків.

– Він під вашими дверима на службі, – пояснила вона, – ставав і слухав науку. Ваша педагогіка на нього діє, що мені дома життя нема. Бо я прихожу якось раніше, роздягаюся в коридорі і тут чую з ванни шарудіння, уявляєте? Я потроху туди, а світло вимкнене, лише газовий ріжок світить, доки очі звикли і тут я бачу там, що Петро шарудить. Чим? Тим, з чим боролися Макаренко й Ушинський.

– Стоп, – кажу я, – а цих звідки знаєте?

– Ну, коли педагогікою всі вуха продирчав, то я теж за книжки узялася, щоб одкрить таємницю. Саме після випадку в ванній, бо Петро там шарудів, соромно сказати чим... Я тоді його так лагідно й ніжно за плечі, а він сопе весь, отак мене раптом заголив і нахилив, уявляєте? Та в нас останні десять років вже нічого уявлять, а тут він і тако, і отако, й шепоче: «Надя, Надічко ти моя». Що я не стрималася, мабуть, розслабилась, дура, й кажу: «Яка я тобі Надічка, чорт старий, я ж Тоня». Тут він як одскоче, як заплаче, що все пропало, ну навіщо я, дура стара, поправила його? Бо неправильна педагогіка, то я вже потім сіла за книжки, щоб якось виправити сім’ю.

– Ну, і як? – страх одійшов од мене.

– Ще не дочитала до того місця, оце прийшла до вас, щоб підказали.

– Фройд, – сказала я знесилено.

Бо Фройд ніколи не був педагогом в широкому значенні цього слова, а лише в вузькому, саме в тому місці, де він переходив у Павлова, згадала; а сама тихо подумала вголос:

– Тікати, тікати з цього технікума.

– Коледжа, – виправила вона.

Той одізвався верескливим дзвінком, і я повернулася всередину.

От стою, як ідіотка, повна аудиторія, говорить не можу; тому почала швидко формули малювати, коли бачу: в нижню щілину дверей із пустого коридору хтось заступає світло.

Я приклала тихенько палець до губ, вискакую, а це охоронець Петро затиснувся під дверима, напівзігнувся, як пес, але замість охороняти – розстібнув штани й сухо там шарудить уніформою, дивиться на мене отак, самими очима, як собака, і весь сопе.

Макаренко. Ушинський.

Сухомлинський!

Патісони

Петрусь не був дуже гарний, тобто худий, отож, тількино підсунувся в трамваї до жіночки, як та одразу зітхнула:

– Ну це вже п’ятий магазин буде, і все одне і те ж, ну? Оце скільки їздити, га?

Петрусь розгубився од такої довіри і не наважився розпитати, про що йдеться, однак про всяк випадок закрив кришкою у кишені заповітну баночку.

Довго шукав у салоні, до кого б притулитися, обрав тендітну, але симпатичну дівчинку. І одхилив у кишені кришку на баночці; не встигли пахощі звідтіля проникнути назовні, як дівчина несподівано видихнула йому в лице:

– Де вони їх стільки набрали?

– Кого? – отетерів хлопець.

– Як, кого? Патісонів. Куди не сунься, всі прилавки ними завалені, це ж здуріти, скільки треба лише трилітрових банок?.. Де ж вони їх стільки беруть, мамо рідна.

Так бувало не завжди. Іноді розмова починалася на інші теми, наприклад, про тисняву у транспорті; жарти з цього приводу вдавалися Петрусеві дуже вдалі, адже це він сам вигадав користуватися тиснявою. Однак далі не йшло, скромність заважала, він затуляв кришкою баночку і мандрував далі в пошуках нової претендентки. Але щоразу натикався:

– Ну, то що харчів нема, наче в голодомор, як тут жить?

– Який голодомор? – обурилася кондукторка. – Що це ви вигадуєте?

– Гірше за голодомор, бо тоді хоч квартплата не була більша за зарплату. А тепер? Шо оно Корсаківський, комуняка, нам попридумував? Це ж хто таке видерже, такі платежі.

– А ви й вообще не платіть, – не відступалася кондукторка, – не платіть і не разпространяйте мені в транспорті голодомори.

Петрусь одсунувся подалі од обох і закрив кришечку. А в трамваї вже гриміло:

– Патісони, твою мать!

– Хоч би хто їх купував, ні разу ніхто не бачив.

– Де вони, ці зелені медузи ростуть? Хто їх на полях де бачив?

– Хто їх сюди імпортірує?

Петрусь пересідав на інший маршрут, бо тут його ідея не працювала, знайти путню пасажирку в подруги не випадало. Його секрет не діяв.

А полягав він у тому, що треба було прийти на базар найпершим. Щоб устигнути взяти сто грамів свинини й стільки ж телятини, ще трішки вершкового масла.

Прибігти додому, перемолоти, додати часничку, перчику й на повільному вогні висмажити котлету. Головне, щоб вона була понелюдському запашна. Ясно, що реакція прекрасної статі на неї буде краща, ніж на будьякі французькі парфуми.

Придавили так, що мало баночка не луснула.

– А я їв, – зізнався сивий добродій.

– Що? – нашорошився салон.

– Патісони їв, – крекнув старий.

Запала пауза, що навіть рейки вмовкли.

– Та ви що? – зіп’ялися пасажири.

– От вам хрест, – спробував той перехреститися, але не здійняв, придавлений, руки.

– Ну й який же він?.. – прошепотіло із тамбура.

– Ну такий, неначе електроліт, – зізнався добродій.

– Що таке електроліт? – верескнуло жіноцтво.

– Це тіпа, – розчепірив пальці майор, – тіпа антіфріза.

І плямкнув.

– Це такий густий кислотний розчин, якого заливають в акумулятори, – виправдовувався сивий чоловік.

– Ну ясно ж, – пояснив майор, – патісони імєют високу плотность тіпа жаб, і промаринувати їх якось треба капітально.

– Та затулись ти! – визвірилося жіноцтво, незважаючи на уніформу.

– Жаб? – недочули інші.

– Гірше, – зізнався старий, – на смак, наче, – він пошукав пальцями в повітрі, – наче галушки з тини, лише дуже пересолені.

Вагон полегшено зітхнув, а Петрик пересів у причеп, там виявилося не так людно, що він навіть зміг добачити симпатичну дівчину, не надто й гарну на перший погляд, але у широкому пальті з накидними плечима. Його неначе якась незрима сила підштовхнула. Став біля неї і одтулив баночку.

– От я думаю, – відразу почала вона, щойно масний дух вивільнився у салон, – чому зорі за вікном біжать, і навіть переганяють трамвай?

– Бувають і ліхтарі такі, – зрадів Петрик, який до того ніколи не вмів балакати з жіночою статтю. – Особливо, якщо вони дуже далекі.

– А чи ліхтарі женуться за зірками? – вона не відводила очей од вікна, за яким котився краєвид.

– Важко сказати, – наважився він, – бо я ніколи ще не був ліхтарем.

Обоє засміялися, вагон гойднуло і хлопець устиг щасно підхопити її під лікоть.

Вони вийшли під ясну ніч, протинаючи зірки світлими очима, й він не постеріг навіть, що вона обережно опустила руку в свою широку кишеню й там тихо, майже нечутно ляснуло – це коли вона закрила там кришкою пузату баночку, в якій лежав чималий шмат телячої печінки, запеченої до шкоринок на цибулі з корицею.

Прилітають фантазії

І ми йшли, ні, не навмання, бо в нас був проводир, це він ішов навмання, вдавав знахаря з довгою ріденькою бородою, однак ми всі здогадувалися, що він був колишній учитель хімії чи принаймні біології, прикидався, що знає дорогу, вигадував саморобні ритуальні напрямки – так чи інак, а ми всетаки жодного разу не втрапили в одне й те ж селище, і це було головне; безпомильно вгадував доброзичливі оселі, а от на шляху зустрічалося всяке, бо наша головна мета, щоби подорожні (а це бувають геть різні люди, особливо чоловіки, особливо озброєні) не здогадалися, що наші дівчатка – це не сестри, а одна, Оля, це мама іншої, Марусіньки, хоча старшій лише тринадцять років, однак трапилися нам дорогою такі, що зробили її мамою, Боже, як же важко нам тоді було, геть побиті, мало не загинули, особливо потім, бо з дитинкою, я плакав: ну чому я так повільно росту... правда, ми стали значно обачніші, а тепер я носив по зросту два артилерійські тесаки, майже шаблі, але зручні, бо ховаються досконало під одежею – мах! – і обидва в ділі, а хто чекає діла од підлітка? Жорстокі нападники, «зациклені на собі», як казав наш шаманлоцман, тобто прихований сільський вчитель.

Вони виставляють жорстокість поперед себе, бо це їхня правда, й роблять усе що завгодно з тими, хто не жорстокий; таке трапляється між подорожніми, однак навіть озброєний не відає, що він такий же, як був і в кам’яному віці, що найновіша його зброя не захистить од несподіваної гострої каменюки в руках хлопчика, головне – вдарити відразу сильно й точно, як сталося з двома артилеристами, вони вже панували над нами, богували, принижували, набиралися над нами своєї правди й підсовувались нею до Оліньки, а та лише й могла, що притискати немовлятко, немов воно могло захистити, отут для артилеристів і наступає несподіванка – раз! Два! А потім три і чотири.

Окрім зручних тесаків, у них виявилося багато чимало корисного – запальнички, припаси, деякий інструмент, ба, коштовності, одежа (особливо взуття) занадто великі, проте годящі для обміну навіть у пустелі, де таки трапляються селища з добрими людьми, щоб перепочити, прийти до ладу, помитися, наприклад, загоїти ноги – це нагадує методику місцевих павучків – велетенська їхня кількість дивувала – чим же вони харчуються, як тут усе для них не поживне? Нарешті наш учитель додивився: випускаючи й плетучи павутиння, розпускали його за вітром і воно значно грубшало, твердіючи, а додати ще вранішньої роси, отак потроху збільшувалось, а потім павучки його і з’їдали, перетравлювали та плели нове.

Ми їм заздрили, бо вони могли й літати ним за вітерцем, а нам треба було робити це ногами по камінцях, тобто весь час дивитися під ноги, щоб не наступити на камінь чи розколину, особливо остерігатися великих брил, за якими чатує засідка, на яку пантрую я, щоразу засовуючи під лахи руки, мацаючи руків’я зброї, благаючи Бога більше не рости, лишатись отаким вічним хлопчиною, непоказним на зріст, геть безпечним, якого веде за руку сивобородий саморобний сільський шаман, щосили удаючи, що цей краєвид колинебудь закінчиться.

Жанри

Гримнуло, а тоді бухнуло, забряжчали деякі шибки од резонансу, але не ми зі Славком, бо відчули нутром, що цей вибух не про нас; отак – іще не долетіло, а ти вже знаєш що й куди, хоча закавулки Подолу відлунюються, дурять – але не досвідчених інтелігентів, які, нарешті, відновили всі інстинкти.

По битому склу ми проковзнули до книгарні.

– Палімпсести? – перепитала молоденька продавчиня й потягнулася до полички. – Василя Стуса?

– Ні, панночко, – підняв пальця Славко, – Арістотеля. Не про Стуса спокуса, – заримував він. – Ні, не повна рима.

Знову підняв пальця.

Дивно, але одразу за жестом на вулиці добряче рвонуло, хоча книжки щільно приглушили удар, тактак, це дуже вдало розмістити їх в глибокому підвальчику.

– Гм, – сказав Славко до свого пальця, – Вдеруться кацапи і перетворятьтаки Стуса на справжні палімпсести, змиють його, а поверх нього понаписують... кого?

– Та кого ж, як не Пушкіна, – зірвалося в мене.

– Ну. – намружилася дівчина, – при чому тут Пушкін? Це ж поезія, а не.

– Та яка там поезія? У них завжди так: попереду сунуть Пушкіна, а потім – Путькіна, – зримував він.

– Поки не пізно, давайте нам Арістотеля, – побіг я очима по важких стелажах.

Річ у тім, що ми не жартували – після чергового сексуального скандалу Ватикан змушено розкривав свої бібліотечні запасники, тож виявилося, що давній манускрипт «Одкровень Іоана Богослова» написаний поверх змитих літер давно розшукуваного Другого тому «Поетики» Арістотеля. Католики таки довгенько приховували шедевр і аж ось, коли розкололись, а наша таки «Просвіта» видала його невеличким тиражем.

– «Просвіта?» – морщила гарненьке своє чоло красуня. – Ні, ми з нею не торгуємо.

– Чому? – суворо перепитав Славко й дівчина знітилася, щоб не обвинуватили в колабораціонізмі.

– Бо навчальна література не наш профіль, – благально глянула.

– Ну да, ну – не Пушкін. От чорт, таки даром перлися аж на Поділ, – зітхнув я.

Отак античний світ не бажав поєднуватися з нашим.

Перш ніж вийти, ми нашорошили вуха й інстинкти – ні, там ніде не шелеснуло, не свиснуло – і лише тоді ступили на асфальт.

Дівчина крізь вітрину дивилася вслід і думала, як це можна постирати Стуса – це ж стільки тиражів? А потім вирішила, що йдеться про те, аби постирати в головах.

Ми знову ступили на крихке бите скло.

– Не ясно, чому Ватикан так довго приховував «Поетику»?

– Гм, – сказав Славко, – бач, їм незручно було, що вони вважають церковні тексти вищими за якісь там язичницькі, хоч би й античні, а тут, бач, довелося нарешті в цьому зізнатися.

Десь високо профурчало і впало на Замкову гору, сипонувши вгору гілками.

– От тобі й білоруси, – просичав Славко.

– А ти думав, – докинув я, – їхні урядовці навмисне удавали різні Мінські домовленості, тягли час, а потім зімітували свій конфлікт із Москвою, щоби та мала час таємно підтягнути туди під наш північний кордон війська, а звідти посунула – і от на, маєш. Бо звідтіля до Києва якихось сто кілометрів, отак.

Правда, сябри таки вчасно попередили наших волонтерів і вправні хакери перепрограмували всі їхні дрони – й головна атака захлинулися, бо кацапи за переплутаними координатами масовано влупили по своїх же.

Але!

Особливо активізувалися «калоборанти» на місцях – надто, коли в США до влади прийшов їхній симпатик Трамп; але й тут замасковані вороги дали маху, бо волонтери прибили їх мало не в зародку; однак хто його зна, який той зародок завбільшки?

Оце зараз і вирішувалося в локальних сутичках.

Тут постало питання – а звідки в них стільки наступальної зброї та боєприпасів? Тоді ж то і з’ясували правду про всі колишні й теперішні вибухи на наших військових складах – вони бо прикривали «сальдо» – тобто зникнення різного армійського начиння, що його накопичував місцевий «рускій мір», заздалегідь готуючись підтримати агресію; та, зовнішня, зупинилася, а ця, внутрішня, ще ні, з усієї сили створюючи ілюзію громадянської війни.

І от тепер нам треба рушати в центр міста, крутитися книгарнями, щоби встигнути по давньогрецький шедевр, адже він міг знову стати недосяжним на дві тисячі років, бо кілька випадкових влучень по книгарнях – і прощавай тираж.

Я аж почухався – так свербіло дізнатися, що там дідфілософ натеоретизував? Та я б за цим весь день катався під обстрілами, це ж треба – отак парадоксально прокладався інтелектуальний місточок через епохи та континенти.

– Люди кажуть, що дід не втратив актуальності, уявляєш? Таки історія розкриває свої таємниці, – урочисто завершив я.

– Не уявляю, доки не прочитаю, – зримував Славко, приховуючи хвилювання, адже давня антична інтелектуальна загадка наближалася до своєї розв’язки.

На автівці сиділа зграйка дітлашні, посмоктуючи льодяники й подригуючи у такт ногами.

– Ану киш, – не сказав я, бо скільки у них тепер тої радості? – А от угадайте, діти, влізу я в машину чи ні?

Вони оглянули мої габарити.

– Ви нє, а дядько да, – констатувало одненьке.

– Ніяка це не машина, а «швидка допомога», – блиснуло інтелектом іншеньке, бо додивилося крізь тоновані вікна на задньому сидінні закривавлений брезент і медапаратуру.

«І як вони війни не бояться?»

Ляснуло ще кілька разів.

– Стріляють, – зітхнуло третіньке й ретельніше засмоктало цукерку.

Діти неохоче злізли, щоб ми відчинили дверцята. Вони загадково кивали за ріг, я бігом подивився.

Там лежав боєць, підклавши пухкі офісні двері, широко розставивши ноги й виткнувши уперед небачено

довгу рушницю з армованою стволиною; ще двоє, притулившись до протилежних стін, скеровували його, сторожко спостерігаючи далекі постріли крізь потужні натівські біноклі.

– Вітер крутить, – матюкнувся один на криві завулки, – поправка на температуру три, на деривацію – нуль один.

– А що таке деривація?

– Поправка на кут обертання Землі, – буркнув крізь бінокль перший навідник.

Отак! Я відчув, як вона обертається піді мною й нарешті почувався громадянином планети.

– Лівіше за трубою, – додав другий.

Я втупився туди, але звідси ніякого димаря не узрів – хіба вони чи не за горизонт стріляють? Протер окуляри, та все марно.

Ляснув далекий постріл.

– З елеватора б’є, – нарешті почув.

– Труба товста?

– Така, як годиться.

Стрілець перевів окуляр і дав кілька разів у відповідь.

Мене тоді вразила конструкція – затвор аж під саме плече, він вправно викидав додолу великі стріляні гільзи і я замилувався, як поетично з них тече, стелиться димок, серпанком повиваючи подільську бруківку, і прийшла думка: а чи не можна зарядити патрони ще раз? Вкрутити новий капсуль, насипати знову пороху? Оно ж гвинтівку переробили?

– Саморобний штуцер? – кивнув я на зброю, бо такої не бачив навіть в інтернеті.

– Ти б краще б ліг, – почув у відповідь, – бо зараз буде отвєтка.

Я озирнувся – пацанчата вже поховалися. «Боже, як швидко діти звикають до війни».

– Так я ж хотів похвалити, – кивнув на рушницю, лігши збоку. – Той і оком не повів, вдивляючись в окуляр і дав іще двічі. – Тобто, хочу сказати, що саморобна зброя завжди краща за серійну, – відчув, що стрільцеві такий текст до вподоби.

– Ну не така вже й саморобна, – нарешті озвався, – ствол ПеТееРу подовжилидоварили в інституті Патона, казьонник переробили з старого ДеШеКа. Де надфілем, де алмазом – разраз. В смислі алмазної пасти, – уточнив він.

І нарешті підвів голову.

Тут до мене нарешті дійшло, що запала тиша.

– Невже влучив? – усміхнувся правий коригувальник.

– Влупив суку, – підтвердив інший своєму біноклю й поцілував його.

Я вже хотів було підвестись, але хлопці жестами зупинили, й стрілець дав іще двічі. Я збагнув, що на елеваторі могли хитренько прикинутись поціленими.

– Кажись, амінь, – підсумував він. І піднявши вгору патрон, додав: – Крізь бетон б’є, крізь броню б’є, отак. Сам точив сердечник!

І поцілував кулю.

Усі дослухалися. Аж доки стрілець ліг на бік і, підклавши чохол, почав розбирати «штуцера». Хлопці хутко його розкладали по сумках.

– У тебе рація пищить, – сказав один навідник іншому.

Той тицьнув тангенту і швидко заговорив туди, а потім до стрільця:

– Пояснили, що пора на Узвіз, туди ще якийсь снайпер лупить.

– Та невже? Це, хіба, останній мерзотник у них лишився, – відповів той.

– Ну, ще кілька наводчиків засіло, покоцаємо й настане мир над нашим вічним містом.

Славко замилувався цим поетичним висловом, навіть не зміг підібрати належної рими, щоб завершити текст.

Я підбіг до авто, щоб їх підвезти, підкотив, але вони вже кудись зникли, отак.

І тут здогадався:

– Назбирати гільз.

На згадку, зафіксувати подію, так само як Арістотель свою теорію, а от вони, мідні, виявились гарячі, і я ждав, доки вистигнуть на асфальті. Час був при мені.

Стрільці забули викрутку, а ще я побачив мастило на картонці – ось і все, що лишилося від позиції.

– Ну ти довго там? – посміхався Славко крізь дверцята. – Арістотель не жде. Арістотель... яка ж до нього рима?

– Мефістофель?

– Ні, неповна.

Я напхав металевими історичними артефактами кишені, а коли сів у авто, відчув крізь тканину тепло від гільз, що в риму швидко зникало, «мінялося тобто миналося».