Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

Час «Б»

Там же, так само, лише книг значно більше, вони тепер скрізь. На стіні висить портрет не Сенкевича, а Христини Свиридівни. Балкон заґратований, штаби просвічуються крізь суцільно запнуту фіранку.

Заходить Вова з в’язкою книжок, дивиться, де б їх притулити, наштовхується на таблицю альфаритмів, занурюється.

Але Соня не дає:

– Де це ти був?

Володя виринає з таблиці.

– А це вже не твоя справа, де.

– Ми з домовилися, сцьо ти посидиш з доцкою.

– Тобі тез... тьху! теж! корисно посидіти з дочкою.

– У мене – справи!

Але Володя вже ховається до туалету, через горішнє скло Соня бацить, тьху, бачить, як його рука там бере з верхньої полички книжку.

З’являється хутко Анатолій, бо захеканий:

– Квитки – пропали!

– Треба було їх продати їх, – радить Соня.

– Я – не зміг. Я думав, що ти прийдеш. Ждав, ждав, а потім уже було пізно їх продавати. Соню...

Цілує її. Цілує її ще раз.

Шумить вода, з туалету з’являється Володя, він дивиться на них.

Соня до Володі:

– Не мий рук! Візьми винеси відро.

Вова несе відро. Знову поцілунок.

Потім Соня в’яже.

Анатолій читає «Науковий вісник».

Володя на «Зінґері» шиє брюки, коли вони кінчаються, він нарешті не витримує:

– Ччхи!!

– На здоров’я, – відказує Толя.

– Я давно хотів поговорити з тобою. Може, це не моя справа, але.

– Я слухаю тебе, – виразно читає «Вісник» Толя.

– Ти або одружуйся з Сонею, або... Зручно влаштувалися! – налягає на приголосні Володимир.

Нарешті Соня з любов’ю чи то подякою зиркає на нього.

– Ні, мені ж спочатку треба розлучитися зі своєю дружиною.

Володя обурюється, наче він був Сонею:

– То чого ж ти тягнеш?

– Ну, в вас же – дитинка.

Вова забирає у нього часопис:

– У нас теж була... є дитинка. Але ж я – бачиш? Розлучився.

– Але ж я люблю дитинку ...

Володя ображається:

– А я – теж люблю дитинку!!

– Мозе, ти сце сказес, сцьо ти й свою друзину любис тут? – рвучко вставляє Соня чи до Вови, чи до Толі.

Анатолій мнеться, відповідає ж Володимир:

– Ну, а якби він і любив? Я – теж люблю дружину, але ж – розлучився.

Анатолій встає:

– Це зрештою непорядно. Ви, обоє! Ти ж знаєш, що я, як твій друг та родич, одружився із почуття обов’язку перед Ніною. Яку ти, до речі, несправедливо покинув. I ти тепер мені цим докоряєш? Як же я можу з нею розлучитися? З Ніною, якщо в нас маленька?

Ображено вмикає телевізор. Житлоплоща тепер освітлена веселковими барвами.

Дзвонить телефон, Володя хапає перший:

– Алло? Люсю? Яку Люсю...

Кладе трубку, з цього виникає пауза.

Скавчить у ванній пес; скавчить удруге, лише тоді Соня паузу порушує:

– Цього сидис? Піди сходи собаку виведи її. Баць, як проситься, – це вона каже до Вови.

– Сама виведи. Свою собаку.

Соня – непохитна.

– Це – собака Лєноцки.

– Оленки, – зауважує він.

– Лєноцки! – не відступається вона.

– От нехай вона й виводить.

– Для неї пізно вигулювати їй. I вона сце уроків не зробила їх. Цілий день на масинці диркати, так міг би давно вивести собацку.

– Я диркаю, як ти кажеш, на машинці, бо мені потрібні гроші.

Анатолій оживає:

– Щось новеньке?

– Сенеку викинули в буку. До завтра має долежати. – До Соні: – Сама й виводь свою сучку.

– У мене – гості.

Володя посміхається:

– От нехай вони й виведуть.

– Як зе тобі тільки не соромно тобі! – каже вона, наче гості прийшли до Володі.

– Мені мусить бути соромноо? Перед вами? Ви, які крутили любов ще до розлучення?

– Треба було стерегти, – радить Толя.

– Встережеш! А ти б не хвалився, шановний, що до розлучення, бо в неї тоді, таких, як ти було ого... – каже Володя.

– Мовци! Не смій ти! Аби таких – як не ти!

Анатолій:

– Яке це має значення, Соню? Заспокойся. Адже це, якщо й було, то – до розлучення з ким? Тоді вона – зраджувала, Вово, тебе.

Але той уперто доводив логіку:

– А ти ж – не розлучився? Отже, ти зраджуєш Ніні. Своїй законній дружині! – нарешті заговорив віршами.

– Як би там не було, а це – моя особиста справа, – занурюється у «Вісник».

– Не тільки твоя вона. Я як подумаю, як ти мене зрадзуєс із нею мене... – вплутується Соня.

Проте Анатолій своє:

– Здуріти! Заплутатися можна. Нехай Вова розбереться, хто з ким і кому.

– До чого тут я? Це ви – мене зраджуєте між собою! Голова... – береться за неї.

Соня постановляє:

– Усе вірно все. Треба нам, Толю, одрузитися нам, сцьоб усе, наресті, стало ясно все... .

Володимир стрепехається, береться за свої приголосні:

– Тільки ви не думайте, будь ласка, що якщо вам удасться одружитися між собою – то я одразу побіжу знову одружуватися з Ніною!

– Я такого не казала. Навісцьо з це тобі?

– Ну, щоб усе стало на свої місця... Голова.

Анатолій промовляє лагідним голосом Шерлока Холмса:

– Я всетаки дуже радий, що виникла ця розмова. Давно вже мав намір з’ясувати, чи був у Соні ще хтось, окрім мене?

– Після розлучення – я не контролював.

– Ну, а всетаки? Був у неї хтось?

У Володі перестає боліти голова:

– Питай у неї. Ось вона.

– Я не дуже певен, що вона зізнається. Ну?

– Був.

– Хто? – питає Анатолій сумирно.

– Яааааа!! – здригає своїм голосом задуху Вова.

– Він бресе, – утихомирює її Соня.

– А як ти доведеш? – цікавиться Толя.

– Гад! – думає вголос вона.

Володя зітхає:

– Ви повинні обоє сказати мені нарешті правду, Ви. Обоє.

– Ніхто тобі нічого не винен, – кліпає Толя, – так, Соню?

– Зенися споцятку. Ти красце признайся ти, сцьо законно зрадзуєс мене зі своєю Нінкою ти!

– Я – ні. Ти ж сама чудово знаєш, що вона хвора після народження дитинки. Це він тобі з нею зраджував.

– А цьому ти їй професора приводив ходив? – наполягає вона.

– Щоб вона видужала хотів ходив, тьху!

– А для цього?

– Ну вона ж – хвора, – резюмує Толя.

– Сьоб зрадзувати хотів! Негідник! Видузати її – і зрадзувати!

Це справляє дію на Вову:

– Негідник! Ти не бажаєш одружуватися з Сонею. Тобі од нас із нею тільки одне й треба!

Соня:

– Так! Професора! Лікувалася б твоя Ніна в простій районній поліклініці.

– Це жорстоко, Соню, – кліпає Толя.

Володимир ніяк не ладен збагнути, виснажує його ця сварка, чи наснажує.

– Вона ж мені всетаки дружина, – хоче поставити крапку Анатолій, – Ніна, кажу.

– Ссцьо? – не встигає докричати вона. Соня.

Вчасно дзвонить телефон.

– Люсю можна?

– Яку ще в біса Люсю? Немає ніякої Люсі! Ще Люсі тут не вистачало, – стогне Толя.

– Де ж ти його, професора, викопав? Всетаки? – наполягає на професорі Вова.

– А коли твоя Оленка хворіла, я теж професора приводив, так ти мене не питав, де, – резюмує Анатолій.

Пауза, вона завжди багатозначніша.

Володя стомлюється:

– Так ти – женишся, чи ні?

– А хто ти тут такий, щоб вмішуватися в особисте життя Соні?

– Я – батько її доньки.

– Ти – тут – ніхто! Ти тут – суууусід!

– Батько її доньки!

Анатолій мало не бовкнув: «I це теж треба ще довести», мовив:

– От і сиди тихо, займайся донькою. Сусід...

– Усе? Так от: перш, ніж займатися свооєю! донькою, я вам дещо почитаю.

Виймає зпід телевізора учнівський зошит, розгортає, читає:

– «Виведи собаку». «Ти несправедливо покинув Ніну». «Не диркай на масинці». «У мене – гості». «Хто з нею був, окрім мене?». «Жінка – мати моєї дитини». Оце вся ваша програма. До побачення.

Шпурляє їм зошита. Виходить у свою кімнату, за мить звідти починають лунати фортепіанні гами.

Під час музики починаються цілунки Соні та Анатолія.

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Скільки можна казати тобі, тату! Не принижуйся!»

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти – не гризи нігтів».

Знову лунає піаніно. Знову Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Не тисни на педалі».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А ти – дивися на ноти, а не на двері». ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти не гризи нігтів».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «А чому не можна гризти нігтів?» ГОЛОС ВОЛОДІ: «Бо це погано кінчається».

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Не вірю».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «Згадай хоча б Адольфа Гітлера. Той теж гриз».

Знову звучать гами. Соня й Анатолій починають цілуватися.

ГОЛОС ГУЧНОМОВЦЯ: «Не пройшло й п’ятнадцяти хвилин, як...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату! Одійди од дверей».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти мені – не роби зауважень. От коли я був такий маленький, як ти...»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Ти – ніколи не був маленький». ГОЛОС ВОЛОДІ: «Щоо?

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «Тату, ти поганий».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А мама?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І мама».

ГОЛОС ВОЛОДІ: «А ти?»

ГОЛОС ОЛЕНКИ: «І я – погана. Піду стану в куток». ГОЛОС СЕНЕКИ: «Це мудро».

Володя спиною виходить зі своєї кімнати:

– Ну, на сьогодні – досить.

Говорить він чи до доньки, чи до Соні, чи до Анатолія. Жодної реакції.

Тоді він демонстративно зачиняється в туалеті.

– Це надовго, – зітхає Соня туди.

Анатолій підходить до таблиці з альфаритмами, мне борідку.

– Тактак, у нього сьогодні для цього несприятливий день.

Потім вони з Сонею зачиняються у ванній. Вона зойкає:

– Ти – знову? Бозе, знову...

Анатолій принижено нишкне:

– Пробач.

– Я взе не витримую взе це.

Обидва виходять у коридора, Анатолій хоче м’яти борідку:

– Ну, даремно ти так.

– Я – зінка я.

– Ти ж знаєш, ще відтоді, як я вперше побачив тебе. Коли ти тількино приїхала з Херсона. Відтоді я...

Соромиться.

– Сцьо з ти тоді відразу не сказав ти?

– Я тоді соромився.

– А тепер ти – не соромисся? Коли в тебе ніцього взе не виходить це?

– У мене виходить. Тільки не з тобою.

– I ти сце смієс говорити про поцуття смієс?

– Ось можеш прочитати, якщо мені не віриш.

Виймає з кишені книжку. Соня насторожено розгортає її.

– Це сцьо – про твою любов?

– Ні. Про перезбудження.

– Сцьосцьо?

– Про перезбудження. Щоб ти не думала, що я – холодний. Я – навпаки.

Ловить книжку.

– Іди геть! – жінка стогне незадоволеною коханкою.

– Соню, я тебе дуже прошу, давай спробуємо ще раз...

– Досить, котися зі своєю книзкою ти.

– Я певен, я – переконаний! що сьогодні в мене вийде, буде все гаразд. От побачиш..

– Не побацу.

– Саме сьогодні, клянусь. Ну, останній раз. Альфаритми сьогодні сприятливі.

– У мене, розумієс? У – мене взе ніцього не вийде!

– Соню, ну я люблю тебе, ну, сьогодні, ну, прошу! Ну, невже ж тобі байдуже, чи твій чоловік буде імпотентом, чи ні?

– !діот, ось ти хто, а не цьоловік. Навісцьо мені такий цьоловік? З книзецкою.

Дивиться на таблицю альфаритмів:

– Хоц би взе пив ти. Ци курив. Ато самі альфаритми ці.

Анатолій вмить спалахує:

– кце раз, просу тебе дузе, Соніцко, я відцуваю, сцьо змозу!.. Зараз.

З туалету вистрибує розлючений Володимир:

– Ну, з мене – досить! Скільки можна! Це вже – знущання!

Анатолій кліпає до нього:

– Цього ти крицис?

– Хто вирвав (трясе книжкою) сторінки?? Цілих три сторінки!! Цього ж неможливо витримати!

Соня витримує:

– Не крици ти. Поставив книзки в туалет сам, і хоце, сцьоб їх не рвали їх. Не став їх туди, от. А туди, де не рвуть.

Іде з Анатолієм до ванної.

Володя приголомшено падає в крісло. Виймає з кишені хусточку, щоб витерти лоба.

Додолу з брюк випадає папірчина. Володя піднімає, читає:

– «Я тебе люблю. Якби ти знав, як я тебе люблю».

Тетеріє.

Коли час швидко лине, то він пахтить вокзалом.

У хаті пахне ж телевізором.

Соня не дає Володі додивитися веселкову телепередачу:

– Ти сходив поговорив з директором узе?

– Ні.

– Завтра сходис ти?

Володя дивиться на таблицю альфаритмів.

– Ні, не піду. Несприятливі біоритми. Сама б сходила.

– Я не змозу говорити з директором я. А ти з – вцений! ЕМНееС!

– Так, еМНееС, вічний еМНееС. А ти – начальниця пральні.

– От і поговори ти. Ато в Лєноцки пропадуть математицьні здібності вони, – казала, наче знала, що це таке.

– Здібності – не пропадають ніколи. Бо вони успадковані від батька.

– Яксьцьо її в цьому році не переведуть до математицьного класу тепер, то на той рік – буде пізно тоді. Тобі – наплювати на все, крім своїх біоритмів їх!

Кидається на таблицю альфаритмів, ненависно дере.

Володя:

– Уже? Віднеси в туалет, книжки ціліші будуть.

– Тобі на все наплювати тобі! Якби ти тоді не потратив усі гросі, ми б могли зити в кооперативі тоді.

Тут він не згоден:

– До речі, в кооперативі б тоді жила Ніна з Юрою.

– Ось би вона там зила! Я б там зила я!

– Краще б ти жила в Херсоні. В чудовій квартирі. Вертольотній своїй. А мені – одновалентно, де жити.

– Говори полюдському! Оці віцні словецьки твої. Скільки ти на їх потратив гросей, а сцьо толку де? Мозна було б ісце один кооператив побудувати на їх. Цим тратити гросі на книзку, складав би їх красце на книзку.

– Мені обридла твоя вічна втеча в дійсність. Підуно я до бібліотеки краще.

Встає. Йде до туалету.

З кімнати чути фортепіанні гами.

Чутно диркотіння вертольота зза вікна, його перекриває голос Оленки:

– Мамо! Оно – твій тато летить.

Дзвонить телефон, Соня знімає слухавку:

– Алло.

– Алло, Люся? – тривожно питає телефон.

– Алло, тут ніякої Люсі не зиве тут.

– Алло, я їду в Київ, алло! Що? Я не чую нічого!

– Тут Люсі ніякої нема її, ясно?! – волає Соня.

– Я й кажу, здрастуй, Люсю! Я взяв квитки з Миколаєва, ало! Я скоро буду!

– Яка Люся?

Кладе трубку. Двері несподівано розчахуються Люсею:

– Що ж ти кладеш? Це ж – мені!

– Ти сцьо – дала нас телефон дала?

Люся не може одхекатися.

– Ну він – дуже наполягав, я й дала.

– Ти б сказала, сцьо в тебе нема телефону, от, – підкопилюється Соня.

– Я так і сказала, але він не повірив, що в такої жінки, як я, нема телефону, – одкопилюється Люся. – Такого, каже, просто не може бути! Так причепився цей Микола з Миколаєва, що мені його жалко стало.

Гукає Володя з туалету:

– А ти в нас спитала? Три дні – дзеньдзеньдзень! Здуріти можна!

Люся нарешті переводить подих.

– Що тобі – жалко? В мене особисте життя вирішується, а тобі – жалко? Його, бачите, два рази потурбували! Жалко?

– Ти, Люсю, до кого ти прийшла ти? – цікавиться Соня.

– До... вас усіх.

– А, ну тоді, а. Бо мені – треба свиденько встигнути в сколу до директора піти поговорити туди про математику цю.

– Я благаю! – стрепенулася Люся. – Я – посиджу. Він іще подзвонить, ну хіба вам жалко? Моє особисте життя ...

Світло на мить вимикається в квартирі. Натомість каркає репродуктор:

– Пройшло п’ятнадцять хвилин.

Радіє Анатолій з ванної:

– От бачиш – вийшло! Вийшло!! Я так – і знав, що обов’язково вийде!

Тиша. Під час неї вхідні двері відчиняються і на порозі з’являється Соня, стомлена авоськами. Самотньо палахкотить телевізор.

Дзвонить телефон.

Зойкає Люся з ванної:

– Це меніі!

За десять секунд вибігає звідти, обсмикуючи блузку.

Соня піднімає трубку і люто кладе її на важіль знову. З ненавистю дивиться, як виходить із ванної Анатолій. Він ділиться:

– От бачиш, Соню, вийшло! А ти – сумнівалася!

Соня хоче його вдарити, але в руках у неї – авоськи.

Люся хапає слухавку, намагається з’єднатися:

– Алло? Алло? Миколаїв?

– Піп. Піп. Піп. Піп.

– Бач – я мужчина! А ти – боялася. Це в мене лише з тобою так, Соню, я ж казав, а ти не вірила...

Соня микається з ношею:

– Зі мною – не вийсло, бо перезбудження, а з цією? Анатолій:

– Недозбудження.

– А я півроку цюю: зараз, зараз, ісце раз! А ця – прийсла – і зразу вийсло їй? Ти – мене зрадив. Зрадив, ще до того, як...

Замовкає. Хоче заплакати, але не бачить, куди покласти авоськи.

– Соню, що ти... Я не можу тебе зрадити...

Соня не знає, куди плакати:

– Так, для того, сцьоб зрадити, треба споцятку змогти! Гад!

– Я не можу тебе, Соню – зрадити...

– Ти вже умудрився їй!

– Ні! Я тобе – не зрадив! Бо замість неї, – на Люсю, – я уявляв тебе. Розумієш? Було темно, я не знав, що то не ти...

Наче дві авоськи упали на Люсю:

– Щоо...

Соня кидає до Люсі:

– А ти мовци, етимологія!

Анатолій починає мовчати. Теж.

Люся промовляє до Соні:

– Так ти їх – береш?

– Кого беру їх? – дивується Соня.

– Колготки, що я позавчора приносила. Ну, імпортні.

– Які!?

– Ті, що в тебе на ногах.

Жінки втуплюються одна в одну, а потім – у телевізор. Особливо Люся:

– Які гарні кольори. Давно купили?

– Ми не купили ми. Взяли на прокат його, гада.

– Чому так?

– Ми прокатові взе стільки гросей на нього заплатили, сцьо мозна два таких купити їх.

Люся сплескує:

– А одна моя знайома взяла з прокаті піаніно. Вивчилась на ньому сама. Потім вивчилися її діти, а тепер вчаться її онуки. I от вона розуміє, що вже виплатила за нього утричі більше, ніж за нове піаніно.

– Який зах!

– Вони б могли вже купити три, ні! – чотири піаніно на ці гроші. I грати, грати, грати! Коли він цілується, то в мене таке враження, що він смокче кістку.

Соня відповідає після паузи:

– I в мене – тез.

Жінки тиснуть руки, прощаються. Люся йде.

Двері туалету широко розчиняються і на порозі постає скуйовджений Володя. Рвучко виймає кулаки з кишень і на підлогу з брюк випадає папірець. Володя нахиляється, читає:

– «Я тебе люблю». Що таке?.. Хто писав? – питає він.

Доки зза стіни не дзвенить голос Оленки:

– Якби ти знав, таточко, як я тебе люблю.

Приголомшений Володя заходить до кімнати і незабаром звідти починають линути фортепіанні гами. Всі чують ще й:

– Таточко, я тебе люблю.

Володя відповідає:

– Мий руки і лягай спати.

У коридорі дзвонить телефон.

На це виходить Соня, стомлено знімає трубку.

– Алло, Люся? – радіє він.

– Я не Люся я, – зітхає Соня.

– Ну це ж – Київ?

– Так.

– Алло, Люся?

– Я – не Люся. Я – Соня.

– Соня? А чого ж ти тоді казала, що Люся?

– Я такого не казала.

– Алло, Люсю? Завтра я буду в Києві.

– Я дузе рада.

– I я дуже радий! Скажіть, а що вам більше подобається: букет квітів чи пляшка? Бо я в Києві не був, – пояснює він.

– Еге. Подзвоніть мені до дванадцятої. Або після.

– Так я приїду, Люсю, і з вокзалу подзвоню.

– Я – не Люся. Я – Соня.

Телефон мить думає.

– Соня так Соня. Я – згоден.

Соня мить міркує.

– Я – тез.

Вона довго стоїть, затулившися спиною, ховаючи собою апарат.

Знову час «А»

Знову повернувся до помешкання портрет Юрія Сенкевича та старенький телевізор – уся квартира ще в попередній, ще передвесільній метушні.

Христина Свиридівна й Соня ріжуть овочі, на балконі попихують цигарками Люся й Ніна. Протираючи димом фужери.

– Хто так ріже петрушку? Кому ти так крупно ріжеш? Свиням? – цікавиться бабуся.

Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить впритул до Христини Свиридівни:

– Ви колинебудь бацили це, сцьоб свиням різали петруску їм?

Христина Свиридівна, одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні.

Соня йде геть, тобто до кімнати, вмикає «Соні», з її кімнати залунала така ж імпортняча музика.

Христина Свиридівна сама на кухні кришить сало, з балкона заходять Ніна й Люся, стара схлипує:

– Я не вірю, – киває на музику, – жодному її слову.

– ? – Ніна.

– ? – Люся.

– Вона мені сказала, що Херсон стоїть на Дніпрі, наче я така дурна й не знаю, де стоїть Херсон, – провадить бабуся.

Володя од порога починає сміятися з неї.

– Що тут смішного? – обурюється Христина Свиридівна.

– А де він, потвоєму, стоїть? – зблискує він окулярами.

– У Севастополі.

Володя перестає сміятися.

– Я б на твоєму місці не сміялася, а подумала, ми там не раз із твоїм дідом Семеном Семеновичем були, старовинна назва – Херсонес.

– Ніякого Херсонесу в Севастополі нема.

Христина Свиридівна гукає:

– Толю! Толю!

З’являється Анатолій.

– Ти в нас усе знаєш, де знаходиться Херсонес, ти мусиш знати.

– Десь на морі, в Криму. Звідти Володимир привіз християнство.

– Що? На морі? В тебе карта України є? – панікує Вова.

– Ніколи Херсон не стояв на Дніпрі, я слухала весь час та тільки мовчала, а тепер скажу, – тріумфувала стара.

Анатолій повертається зі своєї кімнати.

– Дивно... Не можу знайти атласу. Дореволюційного, давнього такого...

Хотіла запасти мовчанка, але голос Юри зза стіни не дає:

– Не знайдете. Він там же, де й Цицерон.

Закипає Володя до Ніни:

– Скажи ти щонебудь своїй дитині! Це вже – нестерпно, переходить усякі межі. Що він говорить?

Голос Юри продовжує:

– Я кажу, що атлас там, де й наші котлети.

Ніна кидається до холодника, виймає звідти каструльку.

– Мамо, можеш не шукати, їх з’їв тато. І тьотя.

Ніна не поймає віри холодній каструлі.

– Ти смів? Ти смів? Ти смів з’їсти дитинині котлети?

– У нас же – гостя, – пробує Вова.

– Котлети з м’яса?

– Гостя! Не кричи. Бо зранку – рестік зачинений.

– Із базарного м’яса! Хворої дитини котлети... Який це «рестік»?

Володя знизує плечима:

– Ресторан.

На це слово оживає Анатолій:

– У мене тут стояв атлас! Де – атлас?

– Заспокойся ти. Знайдеться твій атлас, скоро. – Тихцем: – Може, Юра готував уроки і взяв.

Голос Юри:

– Я не беру, не питаючись, книг. Вони там, де й котлети.

Ніна зазирає до каструльки:

– Нема.

– Дивно було б, – кидає зза стіни Юра, – якби були.

Володя спалахнує:

– Скажи, прошу, щонебудь своїй дитині, бо це вже – неможливо.

– Це, між іншим, і твоя дитина! – спалахнує й Ніна.

Зі своєї кімнати виходить Соня і всі вмить вщухають.

Бо вона в сліпучобілій фаті.

Соня хороша, схвильована. Володя теж:

– Чому Херсон стоїть на Дніпрі... Бо був чудовий херсонський вечір. А мені – ніде було ночувати, це називається: приїхав у відрядження. I ось я бачу дівчину. I в мене таке враження, що ми десь колись бачилися.

– По телевізору, – встромляє Люся. – Ось по цьому, – тицяє пальцем.

– Не знаю. Уявляєш? У чужому місті. Ми познайомилися. Я їй усе розказав...

– ...що ніде ночувати, – не втримується голос Юри.

– Так. А вона мені розказала, що їй – теж ніде ночувати.

– У Херсоні? – не розуміє Люся.

– Так. Батько в неї – випробовувач вертольотів і вони посварилися. Він дуже суворий. Двоє. В одному місті, – замріяно згадує Вова.

Ніна одвертається, щоб не плакати.

– I отак прогуляли цілу ніч. А потім – вона приїхала до Києва.

– У відрядження? – занадіюється Люся.

– Ні, назавжди. А між цими двома подіями – ми просто говорили по телефону, – оповідає Володя.

– Доки його не відключили.

– Відімкнули тобто, – виправляє Володя.

– Може, – буркає Анатолій.

Люся зиркає на Анатолія:

– Помоєму – це любов.

Усі принишкли, а не Соня:

– Я наресті вирісила остаточно: не покидати великий спорт його!

Володя на це захоплено обводить усіх поглядом, тріумфально зазираючи кожному в очі:

– Розумієте: це чудо. Двоє людей зустрічаються в Херсоні. Це однаково, якби вони зустрілися в Космосі. Чи у Всесвіті. А потім вона приїхала сюди, бо вирішила не повертатися більше до батьків.

Ніна бере дошку й підходить до нього впритул:

– Ми познайомилися з тобою, пам’ятаєш? На вечорі. На врочистому вечорі випускниківмедалістів у Жовтневому палаці культури.

Христина Свиридівна додає:

– Колишньому пансіоні шляхетних дівчат.

– А мені тренер мій плавання казе: Соню – ти – талант. У тебе в воді все виходить так все, наце в тебе мама – балерина вона, а не пілот вертольоту.

– Пам’ятаєш, ти сам до мене підійшов, Вово? В палаці?

– Мені всі пропонували йти в стрибки у воду тоді, а я післа у синхронне плавання я, в одиноцний розряд.

– То був чудовий вечір... Вечір для кращих випускників міста. Я була в такому бежевому платті.

– Але я тоді перший помітив тебе, – завважив Анатолій. – Це я штовхнув Вовку у бік.

– Мене тоді вони з ДеСеСа одразу взяли в збірну «Авангарду» ту, й ми поїхали й виграли область ми. Тренер тоді

мені при всіх і казе мені він: «Якби те не, Соню, то ми б і третього не взяли б ми місця ніколи».

– Я бачив тоді, так, саме тоді, тебе по телевізору, тепер я точно пригадую, так.

– Потім після свадьби ми вдвох поїдемо в Херсон ми, показимося насим батькам їм, потім заберемо ми мій кольоровий мій телевізор і привеземо його в Київ тоді, правда, Вово?

– Правда.

– Щоб нехай усі бацять кольори їх.

– Ти тоді підійшов до мене, підійшов, підійшов, підійшов! I спитав: «Дівчино, ви танцюєте степ?» Я сказала, що ні. Тоді ти сказав: «Нам пощастило, бо я – теж ні». Сказав! Сказав!

Гучномовець не втерплює:

– Пройшло п’ятнадцять хвилин...

Люся ляскає в долоні:

– Яка я дурна! Треба було брати Сенеку – і все. Чому я вирішила, що він у тебе вже є?

Відгукується лише Юра:

– I тоді б він опинився там же, де атлас, Цицерон і мої котлети.

– Я чомусь одразу уявила тоді степ. Я думала, що «степ» – це якийсь народний степовий танок. Я тоді ще не знала, що буває такий просто танець – степ, наче вальс. Хто знав, що це чечітка?

– Колись уся ця квартира... – замріюється Христина Свиридівна.

– ...і весь цей будинок... – осяюється Ніна.

– ...належав прабабці! Це вже я чув не раз. А тепер – він належить! Він належить – усім нам! – вигукує Володимир.

– А зі мною ти три роки зустрічався, доки одружився! – кидає Ніна.

– Мамо! Йди негайно сюди! – наказує голосом Юра на це.

– Ну що ти скажеш! За вами я знову проґавила «Клуб подорожей», – журиться бабуся в газету.

Володя бере у неї програмку:

– Так це ж програмка за минулий тиждень. Я гадаю – пора?

– Не минає п’ятнадцяти хвилин, – хрипить гучномовець.

Усі: гості, родичі, молодята ідуть на балкон, де накрито.

I розташовуються там, Христина Свиридівна сідає на чільному місці:

– Я хочу сказати. Сідайте. Я така рада, що все так добре закінчилося, що квартира наша залишається на місці. Що в нашу сім’ю увійшла Соня. Ти вже знайшла собі роботу?

– Ні! Я вирісила повертатися у великий спорт туди. Плавання синхронне – в нього велика перспектива така і майбутнє, як казав нам нас тренер плавання він.

– Гм, – не втримується Анатолій.

– Гм? – перепитує Володя.

Анатолій пояснює терпляче:

– А помоєму, це – альтруїзм із боку Соні.

Демонстративно напивається.

Усміхається Соня до Вови:

– А ти мені таких слів не говорис їх, як Толя.

– У нас іще всі слова з тобою, Соню, попереду.

– Альтруїзм! Покинути все – заради спорту, це, ох... – напивається далі Анатолій.

– А як у вас, у Києві, з синхронізмом, є? Люблять тут його вони?

– Охх! – пояснює стогоном Толя.

Побачивши, що вже їдять, стара вирішує сказати:

– Я б іще хотіла сказати, що ця інтересна, молода, сильна дівчина...

Вова підливає Ніні:

– Це в мене – на все життя, Ніно. Коли я її вперше побачив по телевізору три роки тому – це був знак. А вона ще тоді – зовсім дитиною була. А де Юра?

– Він готує уроки.

– Поклич сина, – наказує батько.

– Він – спить.

– Жаль. – Зітхає Вова. – Я купив для нього ціле відро полуниць.

– Уух, – відповає Ніна.

– Чого ти так?

– Ти, мабуть, високої думки про себе?

– Облиш, зараз не час, – підкладає він їй вінегрету.

– Якої ти думки про себе? – продовжує цікавитися Ніна.

– Ну...– не знаходить він відповіді.

– Ти думаєш – я – кращої?

Христина Свиридівна уперто прагне порядку:

– Ви дасте мені договорити? Так от: це дуже добре, Володю, що ти береш собі жінку на виріст.

Сміються всі, окрім Христини Свиридівни, навіть гучномовець.

– Що значить: на виріст? На два, на три номери? – помирає Люся.

Анатолій п’яно підводиться:

– Справді, на скільки номерів?

– Ви дасте мені слово сказати? Договорити? – губить голос старенька.

Усі на це починають скандувати:

– Гірко! Гірко! Гірко!

– Договорити... – благає стара.

Усі гупають ногами, аплодують:

– Гірко! Гірко! Гірко!

Од чого балкон із туркотом, скреготінням обвалюється. Тут наступає кінець повісті.

Для кого ще не ясно, для тих друкується напис:

«К I Н Е Ц Ь»

Віктор Баранов