Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Хто є що

Ще з дитинства у неї були груди і такі само очі, й говорила вона гладенько, як і розкладала карти:

– Алкоголізм, – казала.

Цю звичку Раїса Петрівна перебрала од свого покійного чоловіка, той був генерал, набагато старший за неї, що навіть «я бачив Жукова усь оцимо глазами», однак ще встиг зробити хорошу доньку.

– Де? – запитала вона, Таня.

– У гаражі, – суворо відповіла мати.

Доня насилу досиділа, доки скінчиться пасьянс і вони добудуться гаража, де, крім зужитих речей, жевріли рештки колишнього життя їхнього приймака Івана.

Стояли велетенські трофейні звукові колонки «Бауер», акустичні такі, Господи, чого було варто жінкам, аби вони опинилися тут; вільга й миші виїли дифузори, що всередину було зручно засунути руку й вийняти пляшку, добряче надпиту.

– «Каберне», – суворо прочитала мати.

– Кисляк, – байдуже знизала плечима донька.

– А що на війні незначна доза ста грамів зробила всіх мужиків алкашами. Хронами!

Таня пригадувала, до чого тут війна, однак не пригадала жодної.

– А хто всю до копійки зарплату приносить? – кивнула вона на схованку, пошукала там пальцями, однак, окрім павутини, нічого не намацала, весь цей час дивилася на Таню, як на пасьянс. – До копійки? Ти хіба не читала Джека Лондона? '

Таня не пам’ятала, хоч у них стояло повне його підписне видання.

– Читала.

– Написано: якщо чоловік п’є сам із собою, – пригадувала генеральша, – то він відгороджується стіною пляшок від життя.

Овдовівши, перше, що вона зробила, – розклала думки по порядку й розставила полицями; там, у серванті, були загальні зошити, і тепер легко могла знайти потрібний рядок із цитатою.

Іван вступав у вечір; іще на роботі добряче помився, одягся в сорочку та в чудовий настрій, навіть тутешня пилюка була приємна, тепла, це відчувалося крізь черевики; бували моменти, коли пахтіла травою, а не навпаки – шлях од трамвая ніколи не видавався довгим, бо був по стежці, вона додавала ходи, аж нарешті вперлася в крамничку, її підпирав місцевий м’ясник.

Він робив рухи руками, так, що Іван наважився підійти, і провів ногою по траві. Той поворухнув ротом, потім сказав:

– Ти ето.

Іван постояв, чекав, доки той доворушить пальцями:

– Вобщим додому лучче не ходи, пойняв?

Він довго працював тут, і руки в нього теж зробились, як окости.

– Чого? – замість «чому» перепитав Іван.

– Бо я ж усіх тут знаю, – пояснив той, – була в мене твоя баба з мамкой удвох, того це.

Обличчя в нього не влазило в лице, тому тиск підскочив; наливався червоним, немов заходом сонця, за це місцеві прозивали його м’ясорубом; подейкували, що їздить аж на Печерськ битися в пивбарі, щоб ніхто не патякав, начебто тамта вулиця Різницька насправді називається Ризницькою, позаяк тут біля Лаври мешкали ченці, вишиваючи ризи.

– Ну, були, то й шо? – незалежним голосом одбився Іван, хоча настрій почав уменшуватися, теплий вечір вилітав із нього.

– Бо приводили з собою собацюру, чорного, – показав різник, – і почали ним мене підбивати. Но я був не піддався, – показав він: – Кобеля. Отакого. Притягли вірьовкою й ковбасой, – мордато сплюнув.

Монголоїдне од пиятики лице ще дужче звузилося очима.

– Якого ще кобеля? – не петрав Іван.

– Деньги предлагали, я не взяв, а потім взяв. Ну й здєлав із кобельом, тьху, що вони хотіли, тьху.

Плюнув він у пилюку і влучив.

– Слухай, я тут іду собі після роботи, ясно? Якого кобеля?

– Такого, що я тоже, може, після роботи стою отут і жду тебе замість того, щоб тоже додому йдить. Так от, приходить твоя бабва розпоряджаться з кобелюрою, а він же нюхом чує мою професію й почина нєрвнічать при чому бісицьця, ну, понятно, він же пес.

Налиті коньяком, його очі пошукали, знову знайшли Івана й подивувалися.

«Чудо, – подумали вони, – шо отут, ву ПущіВодиці, а живуть такі кєнти, які при цьому нічого не понімають, ну, ладно би на Печерську».

Іван саме думав. Здогадувався, що цей професіонал рановранці, ще до роботи, мусить пертися аж на Дарницький м’ясокомбінат і купувати сорок кілограмів кісток, а потім тягти їх сюди й доважувати до м’ясива.

«Ну правильно – не собачого ж додавати?» – подумав він у тепле надвечір’я.

– То. шо твоя тьоща дуже грамотна й вичитала, як нада боротися з алкоголізмом, пойняв?

Іван не розумів, як пов’язати чорного пса зі спиртним.

«Я й сам колись був грамотний», – мало не бовкнув він.

– А тепер вона десь таке вичитала, шо як з чорного пса націдити півстакана красної крові і налляти його в красне вино, то хто такого вип’є, то зразу навсігда одрікається од алкоголізма, ти пойняв?

«То при чому тут я?» – малювалося на лобі у Івана.

– А при тому, – продовжував м’ясоруб, – шо вони були знайшли в тебе заничку з бутилкой вина і рішили, шо саме пора тебе спасать од п’янки.

– Мене? – не повірив Іван до такої міри, що навіть пригадав, як за часів Чорнобильської катастрофи заховав пляшку вина й забув де.

Однак ПущаВодиця навколо була така ж реальна, як і різник навпроти.

– Заманили вони чорного собацюру, нагодували, накинули петлю й пойняли, шо націдить із його бояться. Тоді вони вспомнили про мене й і притягли сюди. Тепер пойняв?

– Пойняв, – насилу зрозумів Іван.

Колекція знущань, що здавалася давно вже завершеною, домалювалася ще одним експонатом.

– Ну я взяв того кобеля, обв’язав і налив із його півстакана. Вони при цьому дуже просили мене, шоб я нікому не казав, тому я все розказав, пойняв?

І почав замикати крамничку.

У Івана все опустилося – не тільки плечі; він неквапом повернув їх і посунув до домівки, так, що різник, втамувавши свої п’яні емоції, устиг докинути:

– Дак шоб ти не волнувався – я його забинтував і одпустив на всі його чотири сторони.

Іван на це закивав головою, й кивав, аж доки закурив цигарку.

Ставши перед домом, він сказав слова. Потім зайшов. На столі замість пасьянсу вперше була закусія, а посередині – Іванові не треба було й дивитись – красувалася пляшка «Каберне». Зі стіни на неї зирив намальований портрет генерала.

Голосом телесеріалу теща сказала:

– Дак ти прийшов, Ваню? Дак ти в гаражі п’єш на сам із собою? Сядь же, як люди з людьми за стіл, оно бачиш, яка гарна вечеря?

Гладенький її ротик робив гладенькі рухи, Таня стояла поруч і німо підкивувала головою. Іван підсунув стільця. Жінка накладала в тарілку й чоловік не помітив, що саме, бо був у напівстані. Вона повільно наливала червоне вино у фужер, й Іван весь цей час кивав, аж доки перехилив так рвучко, що геть не відчув, адже одразу закусив шматком оселедця; жінки одвели погляди, тож Раїса Петрівна навіть не зауважила, «що червоне ніколи оселедцем у пристойних домах не закушують».

– А ви? – кивнув пляшкою на їхні бокали.

– Ми сьогодні не будем, – мовила теща.

Іван теж заховав очі:

– Чогось оце і вино якесь особливе, – шепотів він і знову оглядав пляшку.

Таня нарешті зустрілася поглядом з матір’ю й старанно затрясла головою, тож фужер знову наповнився, й у Івана виникло таке ж повільне бажання завбільшки з гіпофіз, тому порцію вживав неквапом. Потім сказав:

– Гав.

Брови зістрибнули з жінок.

– Гам, – виправився Іван й посміхнувся до порожнього фужера. – До про що ж я? А! Сьогодні я запізнився на роботу, гав, то мені майстер і каже, що я буду переведений, гав, у ремонтну бригаду. Що з вами? Ви чуєте мене?

Ще ніколи Таня так уважно не слухала, навіть коли у РАГСі Іван нарешті промовляв своє «так»; теща ж гарячково гортала в голові всі відразу свої загальні зошити, але Джек Лондон мовчав.

– Спочатку він лаявся, гавгав, а потім я його послав, аввуу, дак він забрав усі свої слова, гав, назад, ще й навіть підвіз на машині додому.

Жіноцтво почало поволі од’їжджати од столу, німіючи зіницями, коли чоловік виливав залишки червоного з пляшки просто в себе.

– Ви не слухаєте? – чудувався. – Бо я гав так йому й випалив: і про гав підрядний його наряд гав та й ще нагадав, як їздили в Надим гав, то хто його рекомендував гав?

Жінки щосили трималися поглядами за пляшку, з жахом розуміючи, що вже ніяка сила не наповнить її назад. Іван же тим часом затовк оселедця разом із головою й хвостом. Бачачи, що вони обидві сповзають зі стільців, зробив це перший; ставши на чотири, спершу спробував почухати ногою за вухом, потім зловив зубами блішку, коментуючи:

– Ав, авву, не втечеш, стерво.

Тепер жінки прикипіли очима до телефону, шукаючи у ньому порятунку, Іван же оббіг їх навкарачки, весело вишкіряючись, потім, подумавши, повив на лампочку.

Теща затьмарювалася, Тетяна б теж, однак її навертало, що вона єдина контролює ситуацію, «треба до телефону», але чоловікІванприймак постеріг і, розщепнувши матню, намагався застрибнути на дружину.

«Бити вікно, кликать людей», – кволо розуміла вона, та не могла й пальцем поворухнути, незакінчена її вища освіта одступилася далекодалеко, куди й Іванова середня.

А той, гарцюючи по килиму, намагався ловити хвоста, його веселість іншим кінцем передалася жінці незаперечним жахіттям: чоловік, якого вони десятиліттями вдосконалювали, на їхніх очах через одну нікчемну пляшку втратив усе.

Ніякий Джек, ніякий Лондон. Теща навіть подумки не наважувалася засвітити трофейного «браунінгабебі», захованого з генеральських часів.

Одначе порух цей Іван перехопив і ошкірився білим іклом, але не таким, як у повному підписному виданні Джека Лондона – це було добряче прокурене, хоч як жінки боролися з дешевим тютюном, він надолужував «примою» на роботі, тож пустив жовтим зубом слину, хоч і не знав про пістолет у схованці, як нічого не знав із генеральського існування, бо не зміг пригадати, у яких військах тесть генеральствував, тямив лише, що високого бюста Танька успадкувала не од нього, а од матері, і щоб та здуру не розбила порожньою пляшкою вікна (бо хто тоді вставлятиме шибки? Та Іван же!), чоловік зважився на найголовніше.

Донька тим часом, загрібши пляшку, насилу змогла продихнути й шукала в матері підтримки на правильний крок – бити шибку чи чоловікову голову, однак Раїса Петрівна прикипіла поглядом до заповітних своїх полиць.

Тоді Іван похапцем підрачкував до тещі, задер ногу, обісцяв єдвабні її пантофлі й сказав:

– Грр.

Тепле та мокре всотувалося в єство й вона вже не ладна була осягнути – чи чуже, чи власне; злитися з різьбленим комодом, ось було її останнє бажання.

Кутиком ока Іван постеріг, як Тетянині пальці ковзнули по пляшці, за мить бризне скло й сусіди почують жадане, що давно прагнули почути:

– Рятуйте!

Та цього не сталося.

«Еге, дурний би я був вставляти подвійну шибку», – передрік він і навперейми зацокотів щелепами; цей звук на мить відволік дружину, тож чоловік, увійшовши в смак, узяв і щосили вкусив ними тещину литку. «Млясь», – стулилося пухкою шкірою.

Ще трішки генеральська вдова трималась, аж нарешті її очі стали більші за груди і вона полетіла нежива, бо розрив серця, це коли вмираєш раніш, аніж падаєш, так само випала й порожня пляшка зпід «Каберне», висковзнувши на килим із Тетяниних пальців.

Шукати логіки

Палало, інакше не скажеш, люди злякано тулилися в кволий затінок, його було замало для такого дня. Нещасну людину під сонцем видно здалеку, але Толю здивувало, що це була Настя.

Коли він торкнувся її руки, вона захотіла заплакати, тобто не рука, а дівчина.

– Ти ж усе знаєш, – шепотіла, щоб ніхто не почув.

– Знаю, – збрехав він, бо лише чував про її любовну травму, але з ким, навіть не здогадувався.

– Поїхав, навіть не сказавши, а просто покинув речі, уявляєш? Хіба люди так роблять? З людьми?

– «А з ким же ще?» – мало не злетіло в нього.

Долоня була вогка, і це його вразило, що в такий спекотний день плакали пальці, а не очі.

У будинок не зайшла, «я задихаюся, розумієш?», бо в садибі була непогана тінь од яблунь; доки Толя бігав по лід, устигла поправити зачіску під капелюшком. Притулившись до холодної склянки, шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:

– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?

– «Люди й не таке кидають», – мало не бовкнув, і замилувався її кучерями; коли торкнувся до них, вона припала йому до плеча, що враз стало вогке. Сидів і просто чекав, доки виплачеться.

Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь ґратчастий паркан здивовано оглядали їх, бо ще не вміли як слід плакати.

– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки кінчаються, то спокійно.

Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів і здавалося, від дотиків вони сохнуть.

Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираючись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.

Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски полотен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.

– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.

– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати малярські технології.

– Щоб були, як плащаниці?

– Еге, – погодився Толя і огорнув Настю тканиною; цей досконалий дотик враз заспокоїв і її нарешті осяяло:

– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Уявляєш, я щодня їжджу жити до мами?

Толя мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдячно притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна покинути? Хіба що, покинувши все, бо така шкіра – це велика відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шукали щічку, школярі буцькали м’ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини соталися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто та й Веласкеса, губи торкалися дива, що тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, «ні, ні», вона ж не сказала «не тут», не сказала «не так», спина зросилась, але нещастя не відступалося, хоча залишалася присутність чуда, біліша за полотно, що вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу «ні, не можна» – не наплакала ж вона туди? – відштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, «ні, ні», благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м’якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, «ні, ні» вологість робила тіло смаглявішим, «тихше, – благала, – в груди боляче», «коли?» міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тямив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася до рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в тканину, і він розсував, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойдала, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зубами, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази ходили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки капелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли це поскидали одежу?

– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.

– Веласкес, – прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.

Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, хоч як вона вдавала, навіть розпустила волосся й стала геть загадкова.

– «Врубель», – прошепотів радісно він.

Унизу, на спортмайданчику, скупчилися тисячі маршруток.

– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.

– Ти про що? – одкинула волосся.

– Ти можеш їздити до мами.

– Хіба тут є той маршрут?

– Поглянь, скільки машин. Ясно, що і той є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Несподівано Настя стала:

– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, прикриваючись, прошепотів:

– А можна?

– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... Тому скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

– А чому не художник?

– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

– А про фотографа не подумають?

Вона всміхнулася:

– Ну, фотограф же – інвалід.

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закульгав на обидві ноги, кривлячи губи:

– Людооньки, я інваліідний фотомайстер, я прийшов зализати Насті, – він похлинувся, – зализати глибоку душевну травму!

Як вона пирснула! Вони аж упали з косогору, котилися навперейми з капелюхом, реготали, аж доки відчули, що одпустило.

Вольфрам

Це неначе ти лампочка. Чиста, акуратненька, виходиш при цьому на вулицю й нічого не підозрюєш при цьому, бо ти ж ні про кого поганого не хочеш, навіть не думая про це.

Ідеш, світишся собі й людям, навіть не штовхаясь, хоча, правду сказати, декого не завадило б, особливо, хто ходить, читаючи газети й не бачачи нікого перед себе. І раптом твоя вольфрамова ниточка – блись – і перегоряє, бо тебе хтось у вухо – раз, тобто трісь. І от ти летиш довго, доки не починаєш лежати, доки знову потроху починаєш блимать. Й люди на тебе так довго й гидко дивляться, наче ти алкашка якась, чи підзаборна проститутка.

Ти поволі встаєш, обтрушуєшся, обдивляєш себе і все в порядку, і світ навколо тебе знову такий же класний. Тільки в ньому немає твоєї сумочки, вона просто зникла. Ти озираєш його, а її там наче й не було ніколи.

Тільки тоді починаєш кумекати, за що тебе отак сильно врізали в праве вухо, що ти злетіла з тротуару і опинилася в траві, стриженій такій, невисокій, щоб сумочка там могла заховатися. Разом із документами, гаманцем, деякою біжутерією й різними ще предметами, про які я прагнула не думати, боячись мігрені. Квитанції! Ще й досі неоплачені, ну чому? Чому я не оплатила їх, тягнула до зарплати?

І ти приходиш під хату й починаєш ловить пацана, щоб переліз по карнизу в вікно й і одкрив тобі твої власні двері, щоб ти зайшла всередину і сіла, як дура, посередині. Бо лампочка бобо, наче з невеличкого похмілля, й ти починаєш думати ним, як замінити новий замок, бо хтось тепер вийме з сумочки ключі й прийде вночі і вдарить у вухо, лише чимось залізним.

І тут голова починає працювать і вже кумекаєш, що грошей до нової зарплати геть нема, бо вони залишилися в тій же сумочці. Од чого починає боліти й ліве вухо, хоча воно було ні при чому.

Доки ти обома не починаєш розуміти, що дзвонить телефон уже не перший раз.

– Альо...

– Ви мене ізвініть, може, я безпокою вас, одривая од важних дєл.

– Які діла.

– Дак от, я безпокою вас по поводу деяких речей, принадліжащих, повідіму, вам, якщо ви Орищенко Світлана Федорівна.

– Так, це я, – продовжую не розуміти.

– Отак і записано в паспорті, обнаруженому мною.

– Де? На траві?

– Ні, в сумочки.

– Сумочку, кажу, ви на газоні знайшли?

– Там ніякого газону не було, бо це случилося в урні, по причині находящій на автобусній остановки.

– В урні? – образилася я.

– А де ж іше, як не в їй. Я просто случайно заінтересувався, хто це такий багатий, шо вибрасує в сміття таку ще дуже не стару вещ. Одкриваю її, не брезгуя, й обнаружаю різні речі, включая паспорт.

– А ключі? – з жахом питаю я.

– Імєють мєсто бить, – була відповідь.

– Як мені віддячити вам? – починаю розуміти.

– Ось об етом і розговор, – полегшено зітхнув телефон, – бо я вже думав боятись якої провокації й спокійно викинуть краще це все.

– Провокації? Якої провокації?

– У виді міліції, – видихнув телефон. – Бо як я потом доведу, що знайшов сумочку в автобусній урні?

– Коротше конкретно, де я вас можу побачить?

– Ето вопервих, і ето вовторих, – була відповідь.

– Де?

– Тольки в случаї вознаграждєнія.

– Якого?

– Достойного чоловіка, який робить помощ іншим чоловікам. Двісті п’ядесять.

– Сто п’ятдесят! – кричу я, бо одкладала в заничку купити помаду «Буржуа», давно мріяла, таку всю з природніх компонентів.

– Що? Да как ви можете? Ну ладно, я готов і потірять...

– Де й коли?

– Німєдлєно й тут, ви підходите до вікна і, бача мене внизу, вибрасуєте туди нужні дєньги, після чого, удостовєрясь ними, я кладу вашу сумочку на землю й ви можете її спускаясь забрать.

Коли гроші летіли вниз я встигла подумать: а якщо не покладе? Дивилася, як кружляють складені докупи купюри і як хтось, прикриваючись тією ж газеткою, кружляє, ловлячи їх.

Жінка з ножицями

Усе отойой точильщик з Ладимирського ринку, це він Тоньці так нагострив древні, ще доцарськєї іржі ножниці, ще й наполірував кінці, но він, гад, перестарався – оті кляті ножиці тепер ріжуть шо хоч, і от вона їх одо принесла додому, не знаючи, чим це може скінчитися для ніїй, і починає різать усе, що ріжецьця: і тюль, і газ, і шифон, і, гадство, мішковину вони так само ріжуть.

Маать, вона так сильно захопилася різанням, що не почула, як туди зайшов її Петько, законний чоловік од третього шлюбу. Маать, вона сиділа до нього сильно спиною, захоплена тими клятими ножицями, чи там кроїла, чи там штопала ними щось, бо коли він її охопив радісно і сильно ззаду, не дихкаючи при цьому перегаром, то, маать, вона подумала: «Бандити!»

Бо хто й же це буде нападать ззаду і сильно? І не пахнуть знайомим перегаром? Ясно ж, літо, вікна й балкон відкриті, до який же дурень, якщо він не злодій, не скористається, що жінка захоплена різанням тканин: і шифону, і газу, і мішковини, – щоби не напасти на неї зненацька зізаду?

Вона тільки до й зойкнула: «Ой!» – отак, і більше нічого не встигла сказать, бо рвучко повернулась і одмахнулась ножицями. Бо Петько ж ніколи раніш, аніж треба, не приходив додому, а тіко пізніше. І завжди перегар приносив. А що сьогодні йому таке стукнуло, що він порушив усі правила? Мабуть, хороший літній день, який п’янив його сонцем, шо не треба було й «сонця в бокалі» чи до ще якогось й іншого шмурдила. А, може, він уже всеньке пропив, окрім ножниць, і вже не було геть за що кірнуть?

Що вона од несподіванки одмахнулась ножицями і куди? Просто йому в живіт, бо він же не знав, що вона наточила їх і тому не встиг вчасно одскочить – і це його вина, що вони взяли і вгородилися йому, минуя черевну порожнину в печінку по саму ручку.

Просто ву живіт, шо ні він, ні вона не повірили, доки він сам назад їх не витягнув, полірованих, і не закричав од цього, побачивши ножиці раптом їх усі у себе у внутрішньому органі печінки.

Потім закричала його кров, линувши звідти, а потім уже сама Тонька почала кричать дужче за двох, кричала, доки не додумалась докричатися викликати «швидку допомогу» і кричала, доки та не приїхала.

Але «швидка допомога» не дурна і сама почала викликать по рації міліцію, щоби та була не подумала, що це «швидка» тут такого наробила. Бо буває: хтось когось заріжуть, а потім на лікарів кажуть.

За цей час тойдой Петько бере шифон чи мішковину і починає писати кров’ю пальця, що: «Антоніна ні ву чім не винна, бо то все я сам винен, шо прийшов додому». І цю записку передає жінці, а та знову починає кричати, побачивши кров у виді букв.

А слідчий мент не став кричать, а мовчки й акуратно забрав собі цю тканину з речовим доказом і почав вести слідство.

Для чого був викликаний точильщик зо Ладимирського ринку, який почав зразу все одмітати:

– Які ножиці? Я, скіко живу, ніяких ножиць зроду уві очі не бачив і в руки такових не брав!

Бо він був точильщик і чудово розумів, що тут дуже легко шиється співучасть в убивстві, бо гостріння предметів дуже сприяє прорізанню животів й інших частин тіла.

– І цю жінку я перший раз в житті бачу, будь вона проклята і всі інші, які на мій базарь ходять! І докажіть спершу, що вони ходять, а тоді вже й мудохайте.

Мент одразу збагнув, що цей колотись не буде і всю свою силу уваги зосередив на Тоньці, підозріваючи, що саме на ній можна збудувати більш вірогідну версію. Но та почала робить крики:

– Ти спочатку допрошуй оту ткань, що мій чоловік був перед смертю кривавими пальцями написав!

Бача, що саме цей вещдок може похитнути вусю версію, яка тілько почала будовуватися, мент хитро заявив, що тканина не може бути присовокуплєна до справи, бо писалася родичем підозріюваної і тому ніякої юридичної сили не несе. Баче, що це не подіяло і Тонька продовжує крик, почав так:

– І що я взагалі ніякого такого кривавого клаптика не бачив!

І тоді Тонька вирвалася і побігла в лікарню по нового папірця, щоби Петько написав, але туди її не пустили, бо був йому критичний стан по причині операції над чоловіком.

І нещасна жінка одо заметалася між цими двома закладами, де в одному їй грозив чоловік своєю смертю, а в іншому – статева близькість з нечистоплотним на руку слідчим, який під виглядом показать важливу тряпочку намагався затягнуть її в ліжко, тобто на безмовний стіл слідчого кабінету.

Такі ситуації дуже легко виникають там, де є необережне користування гостроріжучими предметами без належних правил техніки безпеки. Особливо в хатніх умовах, не пристосованих до них. Що внаслідок чого нещасна жінка не знаходить собі місця ніде, окрім як серед слідственних справ, які змушена скидати зі столу під час сексу, якого чинив над нею слідчий мент, користуючись відсутністю кривавого папірця. І нещастям Тоньки, яка розуміла, що без цьої записки їй загрожує.

– Холоднокровне убивство з наперед продуманим тверезим задумом і використанням особливо цинічних засобів, – казав їй мент і знову німо кладовив на стола, розчепірював, насолоджуючись ще й тим, що записка захована глибоко в сейфі, – і садистичних засобів насолоди у вигляді розчепірених для цього ножниць кравецьких Сормовського заводу нержавіючої сталі, випуску 1965 року, артикул 235 тире 21 дріб 18.

Що було сказати у відповідь? Окрім того, що вигадувати щораз безсоромніші способи злягань ву службовому приміщенні з надією оприлюднити ганчірки у вигляді документа, тойдой єдиного, що міг порятувати її на судовому процесі.

Бо вже все містечко почина вирувать, хвилювацьця, бо де це таке чувано, щоби ножицями різати не шифони, чи тюлю – а чоловіків, зовсім для цього не пристосованих?

То вона, прибігши до Петька, знову отримала од нього негативну відповідь, бо він був без пам’яті саме на межі життя зі смертю по причині операції, яку творили хірурги над ним, користуючися з того, що він був геть непритомний. І тоді Тонька буквально починає розриватися між ментом, Петьком і собою, щоб хоч когось одного врятувати оди смерті.

І тоді вона біжить знову до слідчого, щоби той посадив її швидше в камеру, бо це краще, аніж лежати з ним на слідчому столі – а мент був хитрий і зрозумів, що тоді в нього над Тонькою буде менше прав, і тому він знову і знову кладовив нещасну жінку на письмовий стіл, на якому ж і виписував міру пресічення у вигляді простої розписки про невиїзд із містечка. І нещасна Тонька змушена була просто показувать чудеса сексу, аби хоч якось того мента заохотити, щоби він, гад, бува не взяв і не спалив взагалі тойдой нещасну криваву ганчірку, підписану лічною кров’ю свого чоловіка. І хитрий мент починає впотреблять її все дужче й дужче, при цьому користуючись цим – а розписку чоловіка все більше й більше при цьому не віддавать.

А тим часом лікаріхірурги почали вже нитками зашивать нещасно розкроєного Петра, бо до нічого іньчого, окрім дірки в животі, викликаної ножицями, вони в нього не знайшли. Але щось насторожило їх; певно, професійна інтуїція.

– Що таке? – думають вони, відчувши її.

І вирішили перевірить глибше, ніж було їм положено і дозволено діркою од ножиць.

І що вони там побачили? Не лише клаптики шифону чи одо тюля, а вони побачили там перш за все ще один гострійший гнійний апендицит, готовий щомиті розірватися і вбить свою жертву, гострійший навіть за оті дорежимні ножниці, ладні щомиті згубить свого власника. Тоді лікарі, не змовляючись, перш, аніж зашити живота нещасному пацієнтові, взяли і про всяк випадок херургічним методом ліквідували ще смертельнішу небезпеку, яка була надвисла над ним.

Тут вривається Тонька в палату і почина голосить:

– Петю, Петічку мій, що ж я зробила над тобою, що взяла і вбила тебе ось оційою власною своєю рукою!

На що він одкриває свої очі і починає ними говорить:

– Ні, бо ти оційою рукою ріжучи мені живіт, тим самим як знала, що в мені всередині сидить смертельніша хвороба, ніж твоя, яка не піддається ніякому діагнозові, окрім удара ножницями, аби її, кляту, там хоч якось побачити.

І починає пояснювати їй, бо вона нічого не хотіла розуміть, а саме: що якби не ці гострющі ножиці, то й її чоловік у той же роковий для нього день одразу помер од внутрішньої секретної хвороби, яка тільки й ждала слушну хвилину, щоб його за це убить.

– Ти моя кохана і змогла спасти за це точним ударом ножиць в саме моє глибоке місце у животі, яке було дуже небезпечне у значенні життя, – плакав він, заспокоюя її, щоби вона не плакала.

Після цього він написав їй пальцем ще одну розписку на новому клаптику про все, і вже після того ніякі судові процеси не змогли їх розлучить, незважаючи ні на якісь такісь криваві папірці, зберігаємі назавжди в залізному сейфі внутрішніх справ.