Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

У ніч на 8 березня

Ну, гаразд, ну кохання, ну нехай хоч секс, бо довго по радіо ведуться суперечки, хто за кого важливіший, бо раніше там балакалося про любов чи дружбу. Но при чому тут горілка?

Який у ній сенс, коли поруч є багато інших гарних речей? Од одсутності яких стражда не одна жінка й не друга, бо всіх їх заміняє проста, здавалося би в усіх відношеннях, пляшка. От він являється, як чіп, і ти до нього говори, а він сере догори, тобто шукає очицями, де б упасти й вирубацьця; може, це й і краще, бо у Надьки, так той, як припреться, то цілу ніч, ціліську ніч – ні, не сексує, а меле по тисячі раз про одне і те ж: який сука у нього прораб.

Ну? А мій як припреться – гуп! – і готовченко, хоч рубай його, хоч розчленовуй, отак у прихождій і падає, і чуть зонтік не ламає, старовинний, довоєнної роботи – мені од бабусі остався.

Правда, одна хороша якість, що на похміляку дуже буває прокидається совість.

– Ну чого ти нажрався, як та свиня?

– Дак друзі, – каже.

– Друзі? До вони ж приходять до тебе тіко після халтури. Як вони знають про її?

Мовчить. Бо думає. А крить нічим.

– Вони тобі хоч раз по халтурі помогли? Га? – питаю. – Хоч раз попрали твої засрані штани, га? І це називається друзі. Хоч раз їх висушили? Да вони тебе дружать лише за бух. Хоч раз вони тобі хто виставив?

Тут його очі прокидаються.

– Було, – каже, й починає загинати пальці, які на одній руці й кінчаються.

– А ти їм? Ану підрахуй, до в тебе рук і ніг не вистачить.

– Тре пивка, – тіко й одно на умі.

– Молока з їжака, – кажу.

Отак я його пробираю, доки совість в його ще не вивітрилася; як вип’є чифіря, дак уже не до совісті, а до роботи. До я навмисне його робочі брюки замочила, нехай дума, шо знув увісрався, нихай по дорозі досушує й думає, що для нього важливіш – горілка чилі жінка, яка його ще ні разу до всиру за всю жизь не довела була.

І от знову я держуся за лижу, стою на балконі, виглядаю. Ні, не од кохання чи любові, а через бульвар, бо темний такий, що хоч бери в ньому й граб – як іде мій ідіот п’яний, до чого такого б не пограбить, питається? Легка нажива, яка при цьому нічого не тямить, бери в нього, скільки хоч, й і не треба і бить, не то шо вбивать – він і так нічого не тямить, гірше за мертвого.

Шо я вже серйозно починаю думать чи не накривати йому й друзям у себе в хаті, бо це ж не жарти, за яку копійку й закатруплять бува.

Отак раз стою й крізь темряву бачу, як воно там хитає дерева, хапаючись, як його, гада, там крутить між рослин, бо він збивається щораз із курсу.

Що не зтямилася, як ухопила лижу й кинулася, підкрадаться навіть не стала була, бо воно йому хоч темно тут, хоч світло – однак нічого не бачить, – шо я присвітила йому раздругий лижою по плечах чи по шиї, чи ще по куди, – і ходу.

На ранок лапа себе, стогне.

– Шо таке? – питаюся.

– Грощі, – шепоче він, – грощі пропали.

– Ахах, – кажу, – грощі. – До щастя, шо ти сам живий. Бо тоді б грощів треба було огого на похорон скіко.

– Да, – каже він, – це точно.

– Де ж це тебе так? – хочу ніжно торкнути його за гематоми, а він шарахається.

– Біля «Поплавку», – бреше навздогад. – Да, точно, там напали. Бандою нападали, чоловіка три було, нє, п’ять...

– Чого ж це, раніш ніхто не займав?

– Злочинність, – насилу видушує крізь гематоми, – дуже зростає, що вже й біля пивнухи людині проходу нема.

– Ахах, – кажу, – це злочинності од вас, алкашів, проходу нема.

Він кривиться, наче од болю, бо совість не всю пропив.

– А жінка жде, а вона хвилюється, – кажу. – А вона напекланаварила. І шо? Ти з розбитою своєю підлою мордою хоч би покуштував?

А він?

– Пивка, – каже, – не осталось? Бува?

Пивко в холодільніку я за зеленню ховала.

– Ні, – кажу, – для безсовісних, – кажу, – не осталось. От би ти жінку любив, як нада, дак би й не тіко пивка, а і що хочеш, – кажу.

Натякаючи, що є речі набагато цікавіші, ніж напицьця – натякаючи, що в нього молода дружина, скіко год іще до пенсії.

– Да, – шепоче він і тягнеться побитими губами до заварного чайничка. – Друзі, це друзі, много ти понімаєш.

Не встигла я сказать: «Може б, ти їх усіх краще сюди приводив?» – а він отак одним духом і висюрчав той чайничок. Одяг мокрі труси й брюки, потяг їх на роботу сушить у транспорті.

Ех, лижілижі, скільки ви мені грошей зекономили, бо кожен раз, як він вип’є з друзями, – так і гематоми, шо потроху він почав вменшати оберти, тобто друзі вже й почали на нього сердитись по телефону.

– Слухай, – кажу йому якось під совість, – а може, це тебе дружки так? – показуячи йому на добрячі ґулі на лобі.

– Да як ти!.. – обурився він так, що мало похміла не вилетіла. – Да ти ж хоч розумієш, бабо, що ти мелеш? Да як у тебе на таке язик піднявся? Друзі – це друзі, запомни!

І вже зубами цокотить об чайничок.

– До ти хоч раз піди в міліцію, та побої зніми, бо тебе там, під «Поплавком» ще бува вб’ють. Де ж твої дружки, коли тебе босяки коньчають? Шо під ніч прийшов і перший раз в житті сам обісрався – просто посеред бульвару, всю темряву обісрав, а боо... Не стала мить, не стала сушить, нехай сам вдягне і сам полюбується своїм голим тілом, у що воно вступило.

Дак шо? Нишком заштовхав у кульок, тихенько у лижний костюм всунувся і втік, не попрощавшись; що я потім ті брюки насилу розрила в сміттєбаку знайшла, да й то по запаху. Насилу одмочила, насилу одіпрала, й почепила поперек коридору досушувать, нехай прийде й мордою туди побачить і зна.

Усе потроху почало налагоджуватись, навіть поновилися дискусії дружби ізо сексом, бо я ж іще майже не пенсіонного віку.

– Пенісіонного, – нарешті пожартував він, чого шість год не було.

Що він отак босими ногами на балкон чалапчалап, цигарку отак смоксмок, а коли дим розвіявся з перед очей, то він раптом там на лижу отак луплуп; щось дивиться на їй й почина отак із мукою пригадувать – я так була вся злякалася була, що випалила:

– А пивка? Отам у холодільніку за зеленню, любимий.

Що він і курить забув, не те, що лижі.

Довелося ті лижі в кладовочку ховать і забувать – до такої їх міри, що він почав од сім’ї одбивацьця. До такої міри, що вже дружки його почали приводити додому під двері ставити – ясно, що переживають полюдськи, аби його не прибили хулігани, й не ліквідірували для них джерело горілки. А той і радий, що його уважають.

Ну, ясно, нащо чоловікові сім’я, як тут не матюкнуться людині, навіть руками не помахать, не полаять прораба чи майстра там, чи диспетчера, чи навіть і профкома, бо це культурна кватиря, а не «Поплавок». До такої його міри, що вже не тіко халтури, а й із зарплати почав пропивать.

– Який смисл? – питаюся. – Ув тій горілці? Гірка, гидка, лучче, чим з дружками тиняцьця, пішов би куди в культурне місце.

– В куди?

– Ву бібліотеку, наприклад.

Шо він на мене отако подивився, наче на бібліотеку.

– Скіко ж його мона пить?

– Бо ти глупа, – каже, – бо ву горілці така польза, шо тубі не пойнять.

– Яка?

– Бо горілка, – каже, – це єдиний ув світі харчовий продукт, у якому повністю нема ніяких консервантів!..

Було, правда, шо я один раз не вдержала свою гордість і кинулася була до тої пивнухи. Не зважаючи, що я бібліотекар, а таки переступила через все в собі і пішла. І що? Нема його там, навіть дружків нема.

Отоді я прийшла вся зла, сіла перед дверима і отак до ночі – і тут чую, як дружки його так тихо хихотять, так єхидно ставлять його під двері, і так підло дзвонять – і бігомбігом по сходах.

Я одкриваю, а він одразу отак падає, як в’язанка лиж, мордою в парасольку, що мало не зламав – і морду, і зонтік.

І шо? І лежить отак і хоче захропіть.

«Ну й лежи», – зо зла думаю, а потім думаю, ще брюки обгидить, а ти потім, як дура, на смітнику їх шукай і одстіруй.

І труси. Що їх була йому на день армії і воєнноморського повітряного флота була тіко шо була дарила, дак він шо, їх поважав, такі, спортивного типу? Отак задом наперед вони на їм раптом одягнулися, це мене насторожило було, мабуть, уже тоді мені серце було підказало.

Стягую, здираю їх з нього і раптом – слизь! І що бачу.

Презєрватів. У смислі гандона, отак ізо трусів випадає і отако лежить. Мені, він, сука, за все життя уваги ні разу не вділив. Еге. Два рази, правда, букети приносив, но, думаю, це коли в профкомі вцупив.

А тут – цілісінький гандон прилип чи тіпа присох, аж це тут тіко одскочив.

«Що я тепер буду ще й гандони одмочувать і одстірувать?», – чомусь подумалось.

Хотіла його вже будить отим зонтіком по гематомах, вже й замахнулася ним, хоч то і не лижа – а тоді думаю: «Стій».

Стою над ними, і мені так гірко на цьому світі, що отак беру того гандона гидливим кінчиком зонтіка, і отако чіпляю ту гидку резинку і починаю автоматично помалу заштовхувати ним його в той підлий зад – й і так зручно пішло, і слизько, що не зчулася, як увесь був там.

Уранці думаю, а що, як я йому там щось пошкодила, ну, не гандону, а чоловічкові? А тоді думаю, що ні, бо зонтік ще дореволюційної роботи, ще бабусю в нім вінчали, кінчик йому такий полірований.

І в цей момент чую стогін, тихий такий, совісний, наче зо під землі – бо в нас санточка в туалеті і я так зазираю туди, а мій отак сидить просто на кахвелях, і отак обхопивши обома своїми двома руками зад, і отак ними стримується, і щосили там затуляється.

– Що таке? – злякалася я, бо раптом парасолька не така вже й полірована? Може, за ці часи вона взяла і десь подряпалася була?

– Охох, – ледве чутно трясе плечима він.

– Тобі погано, – я отак його по голівці, а він і навіть не опірається. – Може, пивка? У мене там за зеленню...

– Охох, – плаче він.

– Погано? – питаюся. – Може. горілочки?

Бо вже перелякалася

– Ні, – шепоче злякано.

– Шо таке? – не зрозуміла я.

– Бо я вже не п’ю. Все!

Я оніміла.

Так що аж кажу:

– Може, хочеш, я друзів покличу?

Тут він вхопився за спину, бризнув сльозами, рвучко підняв голову, потім рвучко очі з ротом і сказав одним лише голосом:

– Нема в мене друзів... Нема!!

Пфуй

...Часто можна було побачити по ярмарках непоказного такого чоловічка з фотоапаратом, який то грав у карти зо циганами, то братався з бурсаками, а то й просто пив горілку з дембілями...

Хто ж про це міг знать, шо цариця, жона Миколи ІІ, була за національністю не патріотка?

– Ти, Міккі, єсть маєшь чюти голос предків, германонімецького коріння, – зо дня в день довбехала вона чоловіка.

– Я їх чую й без тебе, російські корені свого дідапрадіда.

– Пфуй, нє кажі мені мужіцькі слова – счо ті знаєшь єсть про сьвою ґєніалоґію?

– Я знаю все, я росіянин, я російський цар.

– Пфуй ти, а не російській цар!

І нагадала, що Рюриковичі, від яких іде рід Романових, ріднокревні від ЗіґфрідовичівГерманаріховичів.

– Але моя прабабка Наришкіна... – почав був цар, але його увірвали:

– Наришька єсть татаромонголка, і вь тобі тілько російської крові, скілько її татарської, понімаль?

Микола ІІ знесилено підвівся з трону, одклав євангеліє й булаву:

– Кажи прямо, чого ти хочеш?

– Прямо говоріль: віддай Росію фатерлянду! Нам, арійцям, дужє потрібний єсть жіттєвий простір нах остен.

Микола мало корону не впустив; він давно вже спостерігав маневри своєї благовірної, серце підказувало йому од самісінької першої шлюбної ночі негаразд, але щоби отак одразу довідатися всю правду про кохану жінку – вона мало не роздавила його.

– Ну, то єсть оддаєш? – очі ненаситно свердлили його, намагаючись пробуравити душу.

– Ти ж на іконі присягалась... – зринув болючий стогін. – Як же ти могла... Як же ти можеш?

– На вашіх дикунських іконах? Ти б хочь глянуф, якь гідко вони помальовані єсть, жлобота репана, а не ікони, пфуй. Такь, я прісягалась, але лише во ім’я вищої раси. Расія – не раса, Расія це пфуй. Росія – не Русь, Росія – татаромордовія. В Германії більше слов’янського, ніж в ній. Чі знаєшь ти, щьо споконвіку Германія жіве на слов’янськіх землях, навіт століця Берлін – це слов’янське слово, означачє логово – берліг? Архіольогічєскі там вікопується ліше давньослов’янській протоматєріал, ти ето зналь? І так будє завьжьді – фатерлянд житиме на сльовянськіх кісткахь!..

Приголомшено дивився Микола в ці наймиліші колись для нього губоньки або очі, а тепер чужічужі, і з жахом думав про те, як то тепер далі житоньки вкупонці, коли поміж них пролягла така страшна й проста правда...

Але знайшов силу:

– Як же я... віддам вам Росію?

– А дужє просто: мі почьнем вайну, а ті її єсть проіграль.

Наче могутнім вихором зірвало Миколу з трону, він вискочив і зачинився у фотолабораторії, де мав єдину в житті втіху, друкувати світлини – місці, де він міг повністю усамітнитися; ніяка зловісна дружина не мала права увійти туди, бо могла засвітити фотопапір.

Там же він довідався про страшну війну на кордоні своєї імперії – це коли йому піднесли плівки, а проявивши фотовідбитки, він із жахом побачив страхіття західного фронту. Коли ж узрів на фотках Брусилівський прорив, коли довідався про перше приєднання Західної України та Західної Білорусії, то вперше вийшов на люди.

Не було серед них лише любої дружиноньки – вона, як фурія, моталася фронтами та тилами, міняючи їх місцями аж доти, доки остаточно переплутала всю стратегію, віддаючи від імені трону накази генералітетові один безглуздіший за інший, і провалила кампанію...

А як поверталася до палацу, чи міг він, Микола, увійти в її алькови? Де там, вона зачинялася тепер там із Распутіним, диким секссектантом, мотивуючи це тим, що той лікує її од гемофілії (спадкового хворобливого розрідження крові) під час менструацій.

– Ти казаль, – кидала вона імператорові, – сьчо єсть ті руський мужик, пфуй ти, а не руський мужик, я бі тобі показаль руський мужик, – реготалася вона, трясучи знімком Распутіна.

І він знову і знову замикався у фотолабораторії і в собі, його гнітило те, що він не може отак просто вийти з палацу й пофотографувати життя імперії, – адже що подумає народ, не кажучи вже про вельмож, коли побачить царя, яко простого, із фотоапаратиком на вулиці?

Війна програвалася. Чорні круки зліталися над імперією, каркаючи їй на зле. Микола відчував, ще мить – і країну проковтне біснуватий фатерлянд, – та нічого вже вподіяти не міг. А тут ще й нове лихо – діти! Всіх їх навічно причарував до себе оглашенний чернець Разпустін, вони не злазять з його колін, дивляться йому в рот, слухаючи бозна які байки – хто б у таке повірив... Особливо молодшенький, спадкоємець престолу – так той найбільше зазнав упливу гіпнозу; рідні діти вже не визнають його, Миколу, яко батька, а весь час бавляться з цим, як його...

– ...з Разпростітутіним! – зривалося в Миколи ненависне прізвище. – Віддати країну ненависним Ґабсбурґерам? Нізащо! Ненавиджу, – шепотів він, – а цікаво, кого ж вони тоді посадять тут на царя? Та того самого Гришку за заслуги, кого ж іще!

План визрів несподівано: якось Микола ІІ побачив на свіжопроявлених світлинах якихось нових дивних рішучих людей у картузах та шкірянках. І збагнув, що це ті, в кого ніяка цариця не вирве Росію і, хоч вони стискатимуть Батьківщину сталевими кліщами репресій, але вбережуть її од германського поглинання!..

І він вирішив діяти, щоб урятувати Батьківщину – насамперед наблизив до себе всесвітньо відому балерину Ксешинську:

– Ксюшо, ви спілкуєтеся з найрізноманітнішими людьми, ось вам мій натільний хрест і угода, підписана мною кров’ю особисто – передайте її лєнінцям!..

– Хто ще про це знає? – запитала велика танцівниця.

– Ніхто.

Тут Микола сказав неправду, – але ж не міг він розголосити таїну сповіді, яку щойно здійснив перед преподобним Никоном Московського патріархату...

Розрахунок виявився вдалий, розлютована цариця влетіла без дозволу в фотолабораторію:

– Як ти посмів отрєкалься од трону?

– А отак: не буде вам, німвакам, моєї Росії! Кому хоч оддам її, лише не вам!

– Нє понімальт! Чьому не нам?

– Бо ви такі люди, що навіть за обідом, за столом – пердите! Хіба ж ви люди? – гірко скривився він.

І віддав Росію більшовикам. Але за однієї таємної угоди, про яку досі не знав ніхто.

...Ніхто не побачив, як із таємної фотолабораторії вислизнув непоказний на перший погляд чоловічок зі щойно поголеною бородою. Перевбраний він був у просту кухваєчку та кирзові чобітки, на плечі тримав штатива з фотоапаратом.

А потім іще довгий час з усіх районів Росії в різних газетах з’являлися фотографії, які дивували читачів своєю незвичною зворушливістю.

Post Scriptum:

Доценти університету Кітадзато пани Тацуо Нагао та Ташуо Оказакі, здійснивши 2001 року повторний аналіз ДНКрешток розстріляної царської родини, дійшли висновку, що кісток царя Миколи ІІ серед них нема; тести не збігаються за всіма головними п’ятьма показниками. Що, власне, лише підтвердило сумніви Московської патріархії, очолюваної колись преподобним Никоном, душпастирем трагічного царя...

... Грязь Москви

(мініапокриф)

Як його стати царем, коли Москви ще на світі нема? Бо Москва мусить бути лише в Москві, а не деінде. Це питання дуже мучило його, Андрія Бухолюбського. От він приїздить до Києва, до таточка свого Юрія Довгорукого, й бачить, що місто Київ – це не Москва, бо він столиця князівства, а не царства. Дуже це синочка обурило:

– Ну й татусь, заснував уже Москву, справу зроблено, так ні – однак здуру переіменував її на Довгоруково!..

Це сприймалося негарно, бо викривало майбутню довгоруку політику її, а це могло зашкодити міжнародним відносинам. Тоді синок робить хитрий крок – тихцем краде татову ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері й тікає на північ, перейменовуючи Довгорукове назад на Москву. Але татусь його наздогнав, натовк у диню, ікону забрав, а Москву знову в себе перейменував.

І мав на це повне право, бо він же її виграв зо п’яну в карти у своїх Вишгородських бояр Кучковичів, по простому Кучок, які не мали таких великих амбіцій, а додумалися лише переназвати під себе однойменне болото (тепер там стоїть Кремль). Незадоволений такими перестановками, місцевий люд заремствував:

– Як це так? Місто стоїть на Москвіріці, а називає його кожен зайда, хто як хоче? Ми, кревні мешканці її, з цим не згодні! Бо нашою угрофінською мовою Москва – це коров’ячий брід, і це гордість для наших незчисленних крупнорогатокопитних стад!

Тут вони трохи лукавили, адже хто візьме й розгорне угрофінський словник, той побачить, що це не «брід», а «твань», тобто грязюка, перетоптана з кізяками, однак усі місцеві мешканці на той час свою рідну мову щасливо забули й тому, обурені, зробили от що – напали на Київ збройно. Як таке могло статися? А дуже просто, бо матуся в Андрія Бухолюбського була половецької національності татаромонголка, колись її, князівну, бойовим порядком пошлюбив Юрій Долгорукий і ввів у свій гарем, що їй не дуже подобалося, от вона й вирішила переінакшити династію нелюба. І для цього через свої давні тюркські зв’язки прознала:

– Синочку, шухер!

– Шо таке, мамонько?

– Наші соплеменні кревні орди готують великий похід імені хана Батия на Київ!

А хана в той час паханили варяговікинги, вони, прознавши про Батия, дуже трухнули, забрали з Києва, що там було ще цінного, й збройно дременули на свої давні скандинавські терени. Но вони були дуже дурні, що не постерегли тут найдорожчу цінність, а саме ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері, бо ці дикуни поклонялися не їй, а простому молотку, іменованому на цю честь Тором, а ікона на нього геть не була схожа. (До речі, значно пізніше інші варвари возведуть цей молот собі на герб поруч із серпом.)

Дак от, Бухолюбський вдирається в Київ, руйнує його, і все, що там лишилося після варягів (а це були незаймані, бо не потрібні їм, православні церкви та храми), все геть божественне здирає й перевозить на північні свої угрофінські терени. За таку велику любов до християнського начиння його й прозвали, нарешті, Боголюбським. А ікону перейменували на ВолодимироБожоМатірську, бо на Москву він іще не зазіхнув, а одсижувався під містом Володимиром.

Хам же Батий, легко після такого погрому захопивши Київ, у подяку за нього погодився возвеличити Боголюбського.

– Бо тіко він, – вирішив татаромонгольський хам, – створить царство, яке буде повністю татаропідмонгольське.

– Яким образом? – здивувалися хаменята.

– Таким, шо всі бояри з воєводами будуть із наших улусів.

– Як він погодиться?

– Дуже просто, бо він по крові вже наш.

Батий бо був зацікавлений у повстанні Московської орди під пануванням кревного половця. Тому Андрій Боголюбський, прикриваючись таким патронатом, безборонно шлюбить за це Кучінську доньку Уліту й геть законно успадковує Кучінські болота, історичний центр тієї твані, влучно поіменованої Москвою. Хто не погодиться з такою етимологією, нехай спершу відповість на просте історичне запитання: «А чому це столиця буцімто слов’янської держави нарікається не слов’янським топонімом? Не кажучи вже про однойменний гідронім річкиМоскви?»

Да, не люблять теперішні московіти такої простої правди...

Однак і тогочасні войовничі місцеві чистокровні московіти не були вдоволені полукровкою Боголюбським:

– Він, син степів, а присвоїв собі їхні гідроніми й етноніми!

І почали потихеньку ремствувати. Тут треба пригадати й Кучок, які поступилися тванями та болотами молодому зайді, навіть не програвши їх у карти, а той хоче захопити усі державні пріоритети, хоче із князі в грязі. Але чомусь зволікає та й зволікає.

А з іншого боку ним були не дуже вдоволені ординці:

– Бо він і для нас теж не є чистокровним татариномонголом, а теж лише наполовину полукровком...

А це було кепсько для заснування татаромонгольської столиці великого нового ханства (царства). Тож непогано би і його замінить на свого чистокровного улуса.

Вони тихцем підбурювали родичів Кучмівських, підкалдикуючи, що це їм по праву належать столичні терени, бо, буцімто її засновник Юрій Долгорукий попростому підпоїв старого їхнього Кучку, й тому хитро виграв Москву в кості (а не карти, як свідчать літописи, бо карт тоді ще на світових історичних політичних теренах не було).

Ті, справедливо міркуючи, що коли Андрій Боголюбський досягне свої царственної мети й воцариться, «то вже потім Москву ніякими картами чи кістками назад не одіграєш, ні навіть у шахмати – бо це вже буде не твань, а повноцінна імперія».

І от вони всі, найближчі його родичі у кількості двадцятьох душ чоловіків (купно й з жінками), у башті села Боголюбово вночі підступаються під важкі двері його палат. Їх бо обурило: він щось запідозрив і став маніакально забобонний, і замикається у баштах веж. Тоді вони, пускаючи поперед себе дружину царську Уліту Кучку, проникають під нічні двері його.

– Впусти мене, любчику, – ніжно шепоче Уліта в замкову шпарину, – я бо прийшла тебе сексуально провідати...

Той, зрадівши од такої радості, одімкнув її, однак замість любощів побачив усю свою рідню, озброєну лютими мечами. Вдираються й позвірячому довго рубають його, колючи, і, вирішивши, що справу зроблено, спокійно виходять на подвір’я.

Так ні! Цей недобиток і собі, виявляється, повзе туди подихати свіжим повітрям.

– Ох ти ж сука, тобі було мало?

Це їх розсердило до такої міри, що вони його дошматували аж так, що одрубали навіть праву руку, якою він марно затулявся од лез. А труп заборонили людям поховати. Дозволивши, правда, собакам догризти його, що потім науково засвідчив наш славний академік Герасимов, котрий реставрував тіло по кістках. Як то кажуть, де народився, там і помер.

Ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері вони забрали собі (тепер уже поновому переіменовану на Володимирську), отож вона, вкрадена з Києва, стала найбільшою їхньою державною святинею. А під одрубану правицю позбирали докупи всі навколишні залякані собакоїдством фінські села і вєсі й отак постало нарешті царство, з дозволу Батия поіменоване Московською ордою. Через цю руку й і вважається, що Андрій Боголюбський є першим московським (хоч і не номінованим) російським царем, і саме його мощам вклонялися всі наступні монархи (а не праху Юрія Довгорукого, як би було належало, бо тоді б воцарилася київська зверхність). Но й тут є гарні перспективи, бо київський храм

СпасанаБерестові, де покояться його рештки, перейшов під руку московського патріархату й, можливо, буде перевезений до північної столиці, яку він колись необачно зо п’яну започаткував.

Ну, хто в це не повірив, то нехай пригадає, як Гітлер підступився під самісіньку Москву. І що? Сталін (а він був за своєю неповною середньою освітою семінаристом) раптом пригадав:

– Ми ж іще не розкуркулили забуту атеїстами ікону святопрестольну ВишгородськоВолодимирської Божої Богоматері?

– Розкуркулимо! – була відповідь.

– Ні в коїм разі!

Й узяв її та й обніс навколо Москви, й німецькогерманська навала одкотилася.

Те ж саме зробив і Єльцин. Коли почалися гекачепівські невпинні смути, то він теж обніс нею їх, і воцарився. Той діяв за здалегідь попереднім планом, бо коли ще був партійним удільним князьком в Єкатеринбурзі, то наказав знищити упень будинок, де розстріляли останнього російського царя Миколу ІІ зі всією сім’єю законних нащадків. А сталося це 17 липня – точнісінько на знаменний день, коли святкуються святці кого? Та ж Андрія Боголюбського, найпершого фактичного царя.

Отак! Саме така була подальша доля Андрія Боголюбського? За всі його вищезгадані подвиги московський патріархат причислив його до рівноапостольського лику святих, хоч це сталося аж через п’ятсот літ, але й до того люд московський почитав і вклонявся, на честь його збудовано храм на Красній площі імені Андрія Боголюбського, за що в подяку й було осліплено Василя Блаженного. Отак усе складно вийшло.

Хоча й тута треба сильно подумать, хто й кого зачислив у святці, бо й по цей день, Москва, яка стоїть на таких дивних піруетах історії, ще й досі являється єдиною в світі європейською столицею, яка ніколи не була хрещеною. Отакечки. Хоча й має найбільшу в світі християнську паству, хоч і не охрещену... Ну не парадокс? Хрестити її, хрестить щосили, як колись зробив із Києвом св. Володимир. Вона зараз має свого Володимира, та ще й Володимировича, то чому ж він зволікає? Тут не треба чухатися, як це робив був Андрій Боголюбський і дочухався...

Позганяв би усіх її мешканців у Москвуріку, знову би перетовк на твань, охрестив би нарешті кожного, та й сам теж канонізувався у сан рівноапостольного. Й не треба було би знову і знову чергуватися владою з Мєдвєдєвим, який за народною легендою – онук Петербурзького равина, що для Росії нетипово. Як нетипово для неї і все інше.