Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Стерео

Оповідання було чотириноге, сиділо двома тулубами зобабіч лавки, типової для автовокзалу, з одного боку дригало ногами:

– Він же приїхав із Рави Руської і його тут нихто не знав. Приїхав і характер в нього такий впертий, що м’яса не їсть, а лише вінігітаранство. І нема нікого, щоб мене предупредить, бо на вид він такий важний, раніше вчительом був, що я за нього вийшла заміж. А потім бачу: що таке? П’є. І я йому кажу:

– Давай якось починать прекращать.

А він мені:

– Що я ж не п’яниця, я такий, що можу в будьяку мить припинити.

– Ну й прекращай чи припиняй, як тобі удобніше, – кажу.

– Навіщо, – каже він, – як мені подобається, а як не буде, тоді й покину.

– Ти ж вінігітаріанець, чого ж ти собі водку позволяєш, га? – кажу.

– Горілка – це ж не м’ясне, – отако відповідає.

Дійсно, думаю, ніде не сказано, що горілка, це скоромне, бо коли Євангелія писалася, тоді ж горілки ще не було в ті хароші святі часи. Хитрий такий виявився, усе робив для того, «щоб не чустувати себе приймаком», – каже. Шо вже я почала чустувать себе приймачкою, оце.

Бува, стане отак на поріг, руки отак розведе, гірко так усміхнеться і скаже:

– Тирло.

– Що? – питаю я з хати, бо поїхньому не понімаю.

– Тирлище! – і цілий день ні пари з вуст, хіба що піднесе до них стакан.

Но вже ж не поніма, що водка може нравицьця безконечно і кінця їй міри ж ніхто ще не взнав, щоб убідицьця в цьом. Що вже почав опускацьця і в лічной жизні. Наприклад, лягаємо, я пригорнуся, а він:

– Дай склянку.

Що я не зразу розумію при чому тут вобще скло, а то в них, на Западній, так стакан називається.

– Навіщо? – питаю.

– Дать поштовх серцю.

Доки до мене дойшло, що це я повинна разом із поцілунками нюхать перегар, і повинна думать в цю мить лиш про одне: щоби поруч у тумбочці не забуть поставить шкалик.

До такої міри, що я вже починаю помічать, як у нього пропадає інтерес і тоді, коли він получає толчок серця, то починає продовжувать толкать серце, а не мене. Це мене почина сильно безпокоїть по причині того, що він вимагає толчка під час того посередині.

– Ти б якось через соломинку приспособився, чи шо лі.

– Навіщо? Ти при своєму глузді, жінко?

– А ти подивися на Запад, у їх там усі водки крізь соломинку п’ються.

– Навіщо?

– Щоб не розхлюпати, милий, Запад од нас, дікарєй, тим і одлічається.

Ну ні, йому під час цього діла треба обов’язково зубами об гранчак цокать, а я должна це все терпіть, що в результаті він розпився вже до такої міри, що вже ніяка водка йому не помага.

– Водка що, – кажу, – вже не способствує?

– Так що? – огризається він. – Мені через тебе слід переходити на наркотики?

Отут я злякалася, бо мужики дураки і ще й таке впорять во ім’я любві, тому я давай бистренько, доки вогонь гасне, собирать гроші.

– Лягай, – кажу, – на ліченіє.

– На яке, бігме, «ліченіє?»

– На од алкоголізму.

– Я?

– Головка од буя. Оно гроші насобирала, не ляжеш, піду й накуплю на них всіх імпортной собі косметики.

Він злякався і ліг.

Друге оповідання слухало, доки не задригало ногами з лавки, і перейшло майже на шепіт:

– Вони беруть, садовлять мого сина за стіл і починають вимагати од нього твір на тему «Як я був у казковій країні». Ну? Це в них називається вступний екзамен, це така вільна тема, неначе в дитсадок вступає людина, а не в вуз. Яка ж вільна, якщо таких тем взагалі на світі не буває. Але мій не розгубився і, піднявши руку, питає: «А можна я опишу, як я був недавно в Англії?» Вони пошепталися, а потім кажуть: «Можна, лише вигадай Англії іншу назву». А самі одразу на нього зло зачаїли, бо це ж скільки літ далі Жмеринки не їздили, бо моя кровиночка їздила туди на олімпіаду, а коли виграв і всі там отак сидять з одкритими ротами, а потім ними питають: «Звідкіля в країні третього світу такі знання?» «Вроджені», – каже він їм. Ну от, написав він, як їх там фантастично годували і подає комісії. А вона йому й каже: «Ми ж просили тебе замінити назву країни Англія». А він: «Я й замінив на Велику Британію». А ті двійку йому – раз...

– Він як злякався і ліг на кодіровку. Приходить вилічиний, вєжлівий, такий акуратний, з дружками вже не встрічається, йому перед ними стидно, що він водку на дружину проміняв.

– Ну ти ж должен понімать, що якими б вони тобі дружками не були, а не постірають. І не заштопають, і не зварють, не кажучи вже про те, щоб, скажімо, цілувацьця.

– Так, – винуждін соглашацьця він, – це напевне.

Тут приходять праздники Паски, приходить рідня, сідаємо за стіл.

– Стій! – як раптом крикне він. – Не пий! – Хап мене за рюмку.

– Чого це я, – кажу так, і родичі це чують, – должна не пить?

– Бо ж я не п’ю, – каже.

І всі на мене отак завмерли упіврота з рюмочками. Ну що тут робить?

– Яке ти право маєш мені сміть запрещать? – кажу я голосно. – Празник же в людей всетаки. Я ж не яканебудь алкоголічка, шоб мені на свято рюмку не взять.

– Ну, якщо ти вважаєш, що чоловік і дружина не взаємоєдині, то тоді пробачай, люба.

– А я отак прибігаю, питаю, за що двійка? «Бо нема фантазії», – кажуть. «Він до вас не по фантазії вступає, а по знання, – кажу. – А от те, що він закордоном олімпіаду виграв у їхніх дітей, які кожен день білки з вітамінами їдять – це не фантастика?» І вони поставили «відмінно», отак; а мій дурник би зроду не зумів отак повернути комісію.

Ото їх роди, дурненьких, як я його родила, бо кожного разу хотіла дівчинку. Альфаритми всі прорахувала. І от я жду, а все хлопчик і хлопчик, і так три рази. І що? Це ж як виросте, то все йому подай і принеси, і ніякої тобі материнської радості і ласки. А доця – це мамина доня, помічничка і любов. А мій мені каже:

– Я лічно прослухав цикл лекцій по радіо, як зачатять дівчаток, і склав спеціальні грахвіки, як точно тримати ритм фрикцій.

– Що це таке? – здивувалася я, вперше почувши од нього розумне слово.

– А ще грамотна. Це, – показує він, вставляючи в банку од кетчупу пальця й виймаючи його, – раз! І є вже одна фрикція, пойняла? Тудасюда, скільки разів, стіко й фрикцій. Понятно? Ну хахаха.

Я на те слово й купилася, бо на одну його фрикцію треба було відповідати, робити при цьому обжим.

– Як це?

– От ви, городські, коров не доїли, тому нічого не знаєте. Коли я туди, – показує пальцем у баночку, – то розжим, а коли назад, то обжим – і буде дівчинка. Тут гламне не ошибіцця, бо можна все спортить. Це тобі не альхваритми.

І так я йому, гаду, так повірила, що ще двох хлопчиків народила. Доки не почула, як він по телефону підбиває свого диспетчера, аби і той на такий спосіб свою дружину підмовив, «лучче мінєту, – каже, – клянусь! Я сам це придумав, а моя грамотєйка й досі думає, що це наука, а яка ж це наука, як наука б до оджиму зроду б не додумалась», – гомоніло друге оповідання, стиха похитуючи ногою.

Я збунтувалась, но він, гад, так мене приучив, що в мене виходить той обжим автоматично, ну не гад? Я ж кожного разу імена усім трьом доням готувала, і медитувала на них кожного разу в ліжку, не знаючи, що той гад вигадав усе навпаки та ще й користувався цим.

Хвицьнуло друге оповідання ногою, що порожня банка одлетіла од лавочки.

– Якщо ти мене закодувала, то вже думаєш, що можеш все мені робити навпаки? Не пий, бо і я не п’ю, от тобі моє слово.

Усі ждуть, паска жде.

– Це в вас тост такий довгий? – не витримують куми.

– Я шо, должна не позволять собі те, що я можу позволить, – сказала я і випила.

– Ну, якщо ти так, – сказав мій, і отако мовчки, без жодного слова собі наливає, так урочисто, мєдлєнно. Отак підносить до рота, отак видихнув тихо: «воістину воскрес», що я очам своїм не повірила, ні вони мені, а тоді – хиль! І хильнув. Ну, думаю, зараз із ним щось страшне станецьця, вся та мідіцина з його вилізе або об поріг ударить... Тоді він отако пальцями одними бере мовчки свяченої паски – і що? покорчило? – отак одламує її шматочок і урочисто занюхує. А потім – раз! – і надкусив... І я сиджу вся німа і чує моє нутро, що мені нада ну хоч щонебудь сказать.

– Да, – кажу, – отакі ви з Рави Руської.

– Ну ж не з німецької, – каже він.

Штемпель

Уся Україна тут крутиться навколо автовокзалу, тобто що?

Я тримався за одноразового пластикового кухлика, правду сказати, за такого тривалого чекання тут можна й спитися, позираючи поруч себе та на далеку розібрану трамвайну зупинку.

Транзитні пасажири здебільшого вважали, що це і є весь Київ, поринати далі у людський вир не наважувались, а лише скраю його, щоб добре було видно рідні автобуси.

– Скоро вже паспорти на піджак заставлять приколювать, – почув я замість «здрастуйте», – це вже дожилися, що діфікаційні номери заставлять на лобі написані носить.

Замість «здрастуйте» в чоловіка був такий само пластиковий кухлик, він тримав його виразно, наче пароль. По всьому видно, що в нього сьогодні це не перший.

– Юра, – назвався я і подав руку.

Той потиснув, але не відпускав, доти, доки не задер свій рукав на зап’ясті з виразним татуюванням:

«А......Й».

Загадкове ім’я було викарбуване наче на якому наче надгробку, лише затонкому, і згори там було припасовано ще й замка. Що воно за алегорія?

– Отак треба, ясно? Напис є, а який він насамдєлі, хто зна? – Він усміхнувся й одпустив руку. – Нема вже такого магазіну, шоб ти там десять раз не побачив на продавці, як його зовуть, ім’я, побатькові. Та ти вийди з магазінів, а зайди, наприклад, ву баньку або, краще, на пляж.

І от ти бачиш там такойого самого, як ти? А ще краще, таку саму? Й і тобі вроді не треба тратить слів, бо ти просто починаєш читать: «Вєра». І це лучче, чим паспорт требувать.

І ти повертаєшся до неї, щоб вона краще бачила й змогла, наприклад, прочитать: «Сергій». І якщо вам обойом такі імена не подобаються – ніхто ж з них нікому нічого не виноват? Бо імена – нічого не значать. До шоб не було обману, маєш усе для правди на собі. І це усе вже не переробиш. Не зміниш. На чуже не обміняєш. Це таке, що лише воно твоє буде. Воно може й краще, коли чоловік на собі носить цілі картини, цілі картінні галєрєї, де є все, но без конкретного імені, а от дивися, любуйся й думай, чи воно кому що яке підходить.

Чоловік своїм кухликом обвів тлум народу на майдані, а потім сьорбнув.

Я зловив себе на тому, що намагався поставити замість крапочок на татуйованім тім імені різні літери, як у кросворді, гадаючи, чи не тезки ми?

– Вусь ця намальована була, це сімдісят вторий год. Це ми пасли коли у восьмом класі. Там і кози були, і корови. Конешно, козам тяжко за коровами пастись, бо ті сильніше траву скубуть. А ми позбираємося, сидимо. До такої міри, шо нічого ніхто не видумає. «Я знаю, – каже Гаврик, – і всі ви бачили, як вуголь, коли вдаряє, то в рубець попадає, чорний слід лишає. Шо вже не виковиряїш».

Тут усі почали думать, як же це кожен вуглиною буде довбехать собі руки. Й тут по кіно показали, як іньдійці собі колять дітей у краски мочених, щоб підростали. Ну ми почали з чорнила. Отак заточиш авторучку там, де перо, й виколюєш свою перву дату, коли ти кончив восьмий клас. Правда, пропуски чогось виходили. То повторно доводилося терпіти, бо слід нечоткий. Доки не додумалися спитати в одного шофера, він був весь на нашому ставку проїздом і такий поколотий, так той зразу признався, шо нада тушь.

Ось ця вже лучча, правда, буква «я» в другу сторону получилась, бо в слові «Таня» це вона одна така буква лише попалася, яка на дві сторони не пишецьця, я тоді мало в жизні понімав, ну й до служби ще влюбився.

А ця – це вже сімдесят шестий, це коли ми ву арьмії. А шо в ній дєлать? Як там навіть ні кіз, ні корів нема. А так, тіко одне баловство. Там, дікалон пили, тормозну жидкость всяку. Балувались лосьонами. Разні вакси замість на чоботи на хліб мазали на ніч. Отак хліб настоїцьця на ній хитро, щовусе полєзне з неї в хліб перейде. Ну, масло таке, шо не чорне ув ваксі. І от вранці ти ту ваксу зі скибки зчистиш і сапоги нею наваксиш, шоб же не пропадало добро. А пропитку – в рот. І цілий день ходиш, балдєєш. І сержант не може донюхацьця причини – це ж тобі не лосьон. А шо од солдата ваксою сильно смердить, то це так положено йому смердіть, бо він на те й солдат. Словом, врем’я даром не пропало.

А це – коли я знову влюбився в неї в 1977–1982 годах. Тут точно обозначена ця дата, дєнь рождєнія цього міроприємства і день кончини його. Ось тут точна дата того дня. Це коли я взнав, як вона мені нєвірна. Не в смислі в тому, що я взнав, як вона до кіноміханіка в будку скаче вже послі сіанса. Після нього не фільми ж він їй там закручував. Ну, настав такий день і я одказав їй у своїх чуствах: «Ізвіні, – кажу, – ми з тобой із разних кін». Намекнув, що міні все відомо. «Із яких таких кін?» – робить вона вид, шо ни поніма. «Із кіно будочних», – одрізав я навсігда так, що одрубав.

Вона й істєрікі моїм батькам закатувала, й до мене в бригаду анонімки писала, і бігала в район в больницю кислоту пить, но я к їй не вернувся нікада.

Ось тут, на цих числах – це коли помер мій любимий дід Стьопа. Ось тут точно – я отак сів проти його могилки, плакав і рішив навсігда його при собі мати. Ну портрета я боявся, шо не получицьця похожого. То я його могилку точно перемалював, як жива получилась. Із хрестом, із датами, як положено, з рушником. Рушник йому ще бабуся вишивала, красівий був такий, тільки на третій день після похорон його вкрали. Така красота була, шо на неї рука ні в кого не піднімалась. Так я його вибразив по пам’яті.

Хто тепер із мене той рушник вкраде? Та ніхто, хіба ш тіко зі мною. І в ній, в могилки, навсігда дід мій Стьопа буде, і як мій дід помирав, отак ляга післяобід відпочить, бо старий уже був: «Хто б це, – каже, – оте радіво на клубі б хочь на п’ять хвилин вимкнув був, та я б спокійно полежав помер».

Ну, я думаю: він шуте. Ну даже його шутки для мене були законні. Я вдягаюся торжественно й підхожу під ту кінобудку. Визиваю голосом механіка. І руку показую з наколками, з усіма там датами. Які він не раз бачив і понімав. А, гламне, помнив. «Ти, – кажу, – візьми, їйБогу, оту гавкалку свою хоч нанімного виключи. Як ти сам од її ще не вглух, не розумію».

Він подумавподумав. А що тут думать, як його про це ще ніхто в жизні не просив? Я повернувся отак до його й отак пішов. І він мені отак в спину й взяв і виключив радіво те.

Приходжу додому і взнаю, що дід помер. Лежить отак і щасливо всміхається, і всі мені родичі ще й досі кажуть: «Спасибі».

Вже ніхто потім не сумнівався, шо я його любимий внук. От. А це – такої наколки ні в кого в світі нема. Бо це я її сам придумав. Да, така товста красіва книжка намальована. Вся така вишивана, в лєнтах. Й підписана на їй назва зверху.

А що в ній всередині? Не кажен, канєшно, й розуміє, навіщо це. Ну, про книжку цю, тут сложний вопрос, і не всі тямлять. Бувало навіть їдеш в поїзді, починаїш показувать розумним людям, пояснюєш усе, так навіть там не всяк кумекає.

Хоча діло дуже просте. Там всередині записане ось що: все моє життя. Його ж усього не перемалюєш. Та й списать – ніякої шкіри не хвате. А так – маненька акуратненька книжка, гарненька, як дембільський альбом оформлена. Отака, як наче, тільки покрасівша, як оце зараз у церквах розрішають. Отак по уголках міддю оббита. Тут, бач, і замочок збоку на їй. І зверху назва: «А......Й». Ніхто не догадаєцьця, що це значить. «Андрій?» Ні. «Антоній, може?» Ні, не Антоній. Бо це таке моє ім’я Анатолій.

Бо Анатолій це я.

Таємнича таїна, або копицяпаляниця

Політбюро з жахом дивилося на Сталіна, на нього воно завжди так дивилось, але тепер це був новий жах, адже партійці уперше побачили вождя переляканим. Так, йшла війна, але вона тривала вже третій рік і перші страхи вже, здавалося, минулись?

– Якь ві моглі прогавіти? – генералісімус тремтів. – Як ві моглі допусти, що зараз, в 1943 році, в своій пустелі ЛосАламос амеріканьці вибухнули першу в світі атомну бомбу?

Він щойно зачитав про цю подію, і всі намагались осягнуть. Дехто з присутніх десь наче чув про якусь таку бомбу, над якою давно працювали німці, – до чого ж тут американці?

– І шьчо нам теперь робити? Не зьнаєте? А шьчо ві взагалі знаєте, колі треба шьчось знать?

У вустах вождя бринів тютюновий дим і погроза, й кожен тут чудово усвідомлював їхню ціну.

– Гаразд, – одсунув Сталін свою люльку й видихнув дим в обличчя політбюро. – На ваше щастя, в нашій країні продовжує щасливо мешькати найбільшій світовий ядерний фізік, учень самого Резерфорда, товариш академік Нобелівський орденоносець Капіца.

Сталін давно вже зрусифікувався, й тому не міг вимовити просте українське прізвище Копиця (як жоден справжній кацап не ладен вимовити слово «паляниця»), тому й спотворив його.

Усі в політбюрі повернули голови в куток, звідкіля підвівся занадто інтелігентної зовнішності дідок, він явно нервувався, для чого разураз сіпав і без того сиву борідку.

– Прошу вас, – сказав Сталін, – розкажіть нам, чі можете ві створити нам таку жь саму бомбу?

Вчений випростався, глянув для чогось у нескінченність, а потім випалив:

– Я тобі, катюго, бомби робити не буду.

Здавалося, є межі люського жаху. Однак політбюро спізнало найневимовніший, бо всі чудово розуміли: стали свідками історичної фрази, отже, шансів лишитися живими нема ні в кого.

– Це в якому сенсі, га?

– В такому, що якби ти не декласував вчених як клас, розстрілявши, то виграв би війну, ще не почавши її.

Політбюро вклякло ще дужче.

Вождь посміхнувся до своєї люльки і ворухнув лівим вусом:

– Ну і хер з тобою, діду. Живи.

Присутні полегшено видихнули, бо ця фраза автоматично дарувала їм життя. Лише не розуміли, а чому цього Копицю пощадили?

Ніхто не знав, що вождь тієї миті ламав голову, чи збереглася в ГУЛАГу хоч дещиця ув’язнених фізиківядерників на чолі з зеком Курчатовим? А, головне, чи тямлять вони тепер після зимових лісоповалів бодай таблицю множення? Звісна річ, показова страта їхнього кумира Копиці не покращила б їхнього наукового ентузіазму.

А що його додасть? Значно додасть, якщо такий проект очолить хто? Та Берія ж.

– Резерфорд, бля, – пихнув крізь вуса вождь.

Генеральний космічний конструктор сидів у своєму генеральному конструкторському бюрі, й він, особисто Вернер фон Браун, ніяк не міг зосередитися на важливому завданні – внутрішній турбулентності палива крізь мідну рурочку.

А чому все падало з рук? Бо з думки йому не йшов той простий факт, якого був учинив Копиця в сталінському кабінеті.

– Ось справжня наукова принциповість, – міркував майже уголос. – А я? Служу диктаторові Гітлеру й анічичирк. І це в той час, коли на мене дивиться згори вся світова історія...

Гітлер саме перебував у своїй занадто альпійській резиденції й пестив за вухом свого велетенського вовкодава, той замружився, насолодно тіпаючи носом. Усе політбюро в складі ГіммлераГеббельсаГерінга шанобливо виструнчилося в цю мить навколо фюрера.

– Цей фон Браун задовбав, – нарешті промовив той, і всі присутні, включно з собацюрою, ствердно закивали головами, бо чудово знали: фюрер не любить іншої реакції.

– Бач, заговорив гуманістичними гаслами. Аристократ довбаний, – форкнув Гітлер і всі теж одностайно форкнули.

Чудово знали, чому Адольф недолюблює ракетного вченого, бо той (чи випадково?) був тезкою його коханки Браун Єви, але вона ніколи не мала тої приставки «фон», тобто явно була простолюдкою; не кажучи, що й сам Гітлер геть не володів шляхетною приставкою, походячи із простих єфрейторів.

А ще той Вернер фон Браун був втіленням арійської породи: високий, стрункий, з виразноблакитними очима та русявими кучерями. Чого про присутніх отут аж ніяк не скажеш – всі відверто карячкуваті чорняві чоловіки антиарійської національності невисокого зросту, які до того ж прикидалися гоями, хоч назвати їх отак було би святотатством. (Тимто вони люто й нещадно ревнували до всіх світлооких на світі.)

А Гіммлерова мати була ще й українкою, саме тому він ненавидів Україну й прагнув її всю винищити, гноячи найкращих її синів у таборах, щоб не розкрилася правда про його походження; тому він виступив наперед і промовив:

– А для чого ж я збудував табір смерті Заксенгаузен? Нехай сраний арієць посидить там і подумає.

Бо сам він і разу не був жовтоволосий.

І всі дружно захихотіли, уявивши, як високопородний красеньрозумник чистить шваброю зеківське гівнище.

Перші дні в зоні Вернерові фон Браунові давалися тяжкенько, особливо страждав від концтабірних кпинів, на які оточення було щедре, а ще – від надто масної самодіяльності брутальносексуального змісту.

Виділявся зпоміж них лише один скромний інтелігентної зовнішності чоловік із надто зажуреними очима, до якого і вирішив притулитися душею видатний ракетник.

(Теперішні радянські біографи дуже люблять закидати Степанові Бандері, що у військові роки напруженої боротьби він уникав її, а співпрацював із фашистами, відсиджуючись для цього в Германії. Лише ці пановедобродії забували завважити, що сидів він там де? Та в Заксенгаузені ж, тактак. Де фашисти, дізнавшись, що в Україні енкаведисти розстріляли батька Бандери, бо той виявився батюшкою, – і собі вирішили показово стратити у себе в таборі його сина, старшого.)

Особливо зрадів фон Браун, коли виявилося, що пан Степан чудово володіє німецькою, якою й повідав генеральному конструкторові про його українських колег: Засядька, Кибальчича, Корольова, Кравчука та КондратюкаШаргея, цей останній надто вразив арійця:

– Ще в далекі свої шістнадцять років, часи, коли й аероплани заледве відірвалися од землі, цей простий полтавський парубок уже розробив складні схеми космічних перельотів, такі секретні, що винахідник навіть змушений був для цього змінити своє прізвище...

– Де ці схеми? – мало не писнув фон Вернер.

– Чекісти жорстоко переслідували геніального самоука, – провадив Степан, – саме тому і змінив родове прізвище Шагрей на Кондратюка, однак уникнути ув’язнення не вдалося.

Обидва співрозмовники тяжко зітхнули.

– А що було далі? – порушив гнітючу паузу Вернер.

– А далі він примудрився учинити нечуване: назбирав по зоні грошей і видрукував у 1925 році за власний кошт брошурку «Про засвоєння космічного простору», де привселюдно виклав свої давні юнацькі креслення та математичні формули польоту людини на Місяць.

Фон Браун мало не зойкнув, бо це була його таємна заповітна мрія. Однак швидко себе опанував, підставивши барило покидьків промиватися під кран. Одкрутивши воду, знову несподівано осяявся: рідина, течучи із надто кривого крану, закручувалася вихором, втинаючись у лайно.

– Турбулентність! Ось вона! – вигукнув учений, замріявшись у парашу.

Він кинувся до ґратованих дверей і заходився люто в них калатати:

– Випустіть! Випустіть мене! Я знову згоден співпрацювати з фашизмом!

Як? Невже світовий геній зламався й піддався ворогам?

Ні.

Просто розповідь Степана Бандери про українських космічних винахідників надала йому нової мужності, а, головно, терпіння й уміння, як подолати нелюдів.

Політбюро виструнчилося навколо свого вождя й заслухувало доповідь Гіммлера про поведінку Вернера фон Брауна в ув’язненні; нарешті Гітлер, єфрейторєврейтор, вдоволено кигикнув:

– То що? Подіяло? Аристократ сраний, давно б так.

– Подіяло, і дуже вчасно, – ще дужче виструнчився Геббельс. – Бо мої науковці з «Аненербе» саме розробили чудовий проект для його застосування.

– Який саме, полукровче дристаний? – поцікавився біснуватий єфрейтор. – Бо вже скоро людство унтерменшів дізнається, хто ви такі, й тоді капець вашим свистаним арійським теорійкам... Ти давно на себе в дзеркало дивився, на свою нордичну породу? Тьху.

Геббельс проковтнув образу, і таки опанував себе:

– А такий, о мій фюрере, що навколо лігва торжества наживи міста жовтого диявола НьюЙорка немає ніяких протизенітних батарей, навіть поганенького кулемета немає.

– То й що?

– А то, якщо скерувати туди ракету імені фон Брауна, то ніякого супротиву вона не зустріне на своїй справедливій траєкторії.

– Не зустріне? – зрадів вождь.

Уперше після поразки в Сталінграді політбюро помітило на його обличчі посмішку.

– Так! А, головне, виявилося, що НьюЙорк складається винятково з так званих хмарочосів. «Аненербе» вирахувало точну місцину на мапі, куди вдарити, щоби всі будівлі потім попадали за ефектом доміно!

– Ну і?..

Гіммлер потупив очі й на мить завагався:

– І євреїв там загине більше, ніж в усій Європі, разом узятій... І столиця США припинить своє існування!

Гітлер, зачувши таке, заплескав в долоні, наче мала дитина, і заходився підскакувати навколо улюбленого вовкодава.

Чому? Бо євреї чудово знали таємницю його походження, отже, винищивши усіх, він лише так може її вберегти, і тому він усіляко антиєврействував. Власне, саме задля цього вирішив захопити весь білий світ, щоби, зачистивши їх упень, зліквідувавши загрозу викриття.

Як тут не пригадати притчу во пророках, «Четверокнижжя», пункт VII, параграф 8.

І прийшли дерева до Бога й почало жалітися вельми:

– Боже, ми скаржимося на сокиру, бо вона весь час нас рубає...

– Сокира, бач, рубає дерева ... А придивіться: з чого зроблена ручка сокири? – була відповідь.

– Але де взяти таку ракету дальнобійну? – несподівано припинив танок Адольф і насупився.

– Уже готова, Адольфе Алоїзовичу, фон Браун припинив брикатися, виявив нечуваний ентузіазм і вчасно її змайстрював.

– Як же він встиг?

– А так: із його натирки мої особисті гестапівці розшукали на окупованій Україні брошурку такого собі Юрія Кондратюка з кресленнями, – була пихата відповідь.

– Еге, – знову засвітився усмішкою диктатор, це вже втретє, – недарма, виходить, ми окупували Україну.

І це було страшною історичною правдою.

Перший в історії людства космонавт ступив у перший свій отвір першої в світі космічної ракети.

Ніні, це не був Юрій Гагарін.

А це був простий безіменний німець Отто Шмідт (покликаний на цю посаду не з льотчиківвипробовувачів, як заведено, а навпаки – з підводників, бо вони краще переносять перепади тиску).

Завдання було просте: вивести новітню ракету «Фау3» в космічний простір, легко подолавши звідти простори Атлантичного океану, щоби потім згори навести Зброю Помсти на ненависне місто чистогану, після чого, вистрибнувши з парашутом, продовжувати вже самостійну шпигунську діяльність на ворожій території.

...Незворушний же Вернер фон Браун продовжував передстартову перевірку ракети; вона була в одиничному екземплярі й тому він аж ніяк не міг допуститися помилки. Зазнавши концтабірних репресій, він діяв безомильно: «Ось вам, фашистюги, за смерть Степанового Бандериного брата!» – подумав урочисто він – узяв і непомітно загнув гвинтом мідну рурку з каталізатором пального.

Ніхто, крім нього, не міг знати, що на форсованому режимі (а такий станеться в космічному просторі невагомості) потік рідини неконтрольовано збільшиться...

– Старт! – наказав особисто сам собі Гітлер.

І сам собі натиснув на пускову пимпочку.

Завищав стартер, а потім дружно ревнули космічні мотори, провістивши людству нову еру. Велетенська конструкція рушила в небо, пронизуючи й протинаючи хмари. Люди всі навколо стартового майданчика почали обніматися, цілуватись, вітаючи цим одне одного.

...Секретний німець Отто Шмідт припав до перископа – ось в окулярі вже замерехтіли вогні ненависного мегаполіса. Космонавт додав, натиснувши на педаль газу. Рідина в резервуарі звирувалася, ринула мідною руркою до каталізатора. Однак турбулентність там у крученій трубці несподівано для неї самої прискорилася, реакція рвучко посилилась, – велетенський вибух осяяв згори стратосферу, розкидавши навколо себе уламки ракети й нездійсненної антисемітської мрії Гітлера – так, що безіменний Отто Шмідт навіть не встиг вистрибнути з парашутом.

За що трохи згодом американці озолотили та й призначили фон Брауна своїм Генеральним ракетним конструктором, адже самоліквідувавши страшну ракету, він вберіг Америку від повної військової капітуляції США.

(Але тоді американці за ту ракетну спробу посилили помсту – бомбування Германії. Ціла армада літаючих її фортець несподівано змінила курс – і таки розтрощила колючий дріт концтабору Заксенгаузен. Нарешті Степан Бандера завдяки протекції свого друга Вернера фон Брауна зміг утекти на свободу. Отак часом несподівано для самої себе здійснюється історична справедливість.)

...всі обсерваторії на планеті Земля зафіксували той небачений спалах. Особливо це зробили телескопи Радянського Союзу, тому Сталін скликав понадчерговоекстрене засідання політбюро:

– Знову проґавили? Дє наші ракетьні розробкі? Над вашьою головою творяться нечувані чюдєса, а ві? Годі оченятами кліпатьглипать, трєба й до діла нипать. Ну!

Тобто знову і знову мати мороку фільтрувати ГУЛАГ, знову і знову по крихтах вишукувати все нерозстріляне, що лишилося від видатної вітчизняної науки.

І от собі на біду Берія відкопав рапорт про Корольова, якого були активно катували, аякже! – бо ж це він винайшов ракетну «Катюшу», зброю Перемоги, а вона, виявляється, за доносом могла бути скерована й і проти партійного керівництва.

Берія уважно слухав:

«Проти ворога народу Корольова, бо він народився в Житомирі, тобто виявився таємним українцем, – було застосовано метод графина, це винахід оперівкомсомольців, – підслідному кілька діб не давали пити, а коли він благав про воду, «ось тобі вода» – давали повним графином по голові.

– Да, слабаки пішли вчені, – сердилися вони, коли той зомлівав.

Отож у слідчому ізоляторі не стало цілих графинів, що дуже розлютило оперів, почали бити непритомного чобітьми в голову, розтрощивши обидві щелепи».

– Вбили! – жахнувся міністр НКВД, якого вже не могло вжахнути ніщо суще.

«Ні, вижив, за що його одіслано в найуголовнішу зону, де вченого вже допитували не комсомольці, а урки, морючи голодом (фото додається), але він таки продовжував

марити про польоти на Марс, за що йому зламали шийні хребці».

– Вбили! – знову жахнувся Берія.

«Ні, вижив, тому його запровадили в Колиму, де було зібрано всіх таких упертих, щоб посадити на баржу і затопити в океані, чим заощадити набої для розстрілу, що у воєнний час потрібні для фронту».

– Втопили, суки! – аж підстрибнув у кріслі Лаврентій Павлович. Він, як і Сталін, був таємним семітом і тому чудово знав, чим це може кінчитися.

«Ні, бо через недогляд конвоїрів і дужу хурделицю етаповані збилися з курсу, чим запізнилися на причал, звідкіля лиш могли спостерігати, як означена баржа пішла на дно».

– То де ж він, цей Корольов?! – мало не вирвав телефон Берія, наказуючи всім ГУЛАГам розшукати його, бо космічні війни несподівано вступили на новий завиток фази.

І розшукали, і зібрали його останки докупи, і відрядили в окуповану Германію, аби він міг зібрати із решток «Фау2» наші славні радянські ракети, а, щоби не вменшувався ентузіазм, довідки про звільнення з зони йому не давали. Хоча в наукових пошуках його гріло не це, а заповітна мрія злітати на Марс...