Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

Христина Свиридівна пускає воду дужче.

– Потім її хотіли відібрати. На ущільнення житлоплощі. Уявляєш – бельєтаж! Чоловік ходив, домагався, і її нам залишили.

– Тоді тез було погано з квартирами? – дивується Соня так, наче зараз є легше.

– Але мій чоловік уже тоді був червоним професором, дочко.

Од останнього слова Ніна зупиняється чистити.

Жіноча розмова тече повільно, одначе руки їхні з шаленою швидкістю січуть овочі.

– Він був уценим? – цікавилася Соня. – Мені Володя ніцього не розказував, мій.

– Він був червоним професором, – гордо зітхає Ніна.

– Спочатку не був. Спочатку він працював комісаром. Але йому запропонували... Хто так чистить картоплю? Він – погодився. Йому було дуже важко, але потроху звик, втягнувся, увійшов у суть... I квартиру не відібрали. Це я тобі розказую, щоб ти знала про нашу сім’ю.

– Як цікаво! – чистить Соня.

– I Володя наш – в нього. Він уже еМНееС. В діда.

– ЕМНееС? – перепитує дівчина. – Це як у нас КаМееС?

– Вічний еМНееС... – замість пояснити, дорікає Ніна.

Христина Свиридівна ввічливо веде:

– ЕМНееС – це значить: молодший науковий співробітник. Отака в нас сім’я. Всі ми тут рідні, хоч і чужі люди.

Ніна цього не прочищує.

– Вже дехто став і чужим?

– Ні, я просто кажу, що всі, хто потрапляє в цю квартиру... Що ці стіни роблять нас рідними. Ще з тих часів.

– Ви ще пригадайте, пригадайте ті часи, коли весь цей будинок належав вашій матері, – радить Ніна.

– I – навіть нагадаю! Так! Увесь цей будинок – усі три поверхи!

Ніна:

– Заспокойтесь.

– А розмінювати не дам! Нізащо в світі...

– Як це ви – не дасте? – шкребе (овочі) колишня невістка.

– А так – буду робити квартирумузей...

– «... почеплю меморіальну дошку», – продовжує Ніна.

– Дошку! А розмінювать – не дозволю! Як помру – тоді хоч запаліть! – стара хапає склянку.

З водою, п’є її.

Тут заходить з роботи Володя, дивиться на почищені овочі, їх три гори.

– Ого! Скільки начистили. Молодці, жінки!

– Як на роботі? – скидає з нього куртку Соня.

Він промовисто цілує її, а не куртку. Забирає одежину.

Ніна на це виходить з кухні. Але не Соня.

– Ти знаєс, Володю, бабуся мені стільки розказала про васу сім’ю.

– Та ну? I що вона розказала?

– Що ти – тоцний дід ти.

– Ого! Мені до нього – далеко. Це всі так кажуть в нашому інституті. Ну, а як ти? Удалося? З чим повернулася? Признавайся!

– Я була ... – сказала Соня.

– Ну, а вони що?

– Я прийсла, я питаю я. А вони казуть, сцьо немає.

– Як? Уже продали?

– Ні, не продали. Я тез так спитала була, сцьо продали, їх. А вони казуть, сцьо в тій камеї була трісцинка така й вони зняли її з продазу, її значить. Яке ви право, питаю, тоді мали ставити, питаю, її на вітрину ставити? А ти знаєс, сцьо вони сказали сцьо?

– Що?

Повільно цілує її.

– Сцьо вони не знали були, сцьо камея з трісцинкою та, коли ставили її на продаз. Уявляєс?

Володя полегшено зітхає:

– Уявляю.

– А вгадай, сьцо я взяла! В комісійному тому сьцо! Ніколи не вгадаєс!

Тягне його за руку до кімнати. За мить звідти вибухає гучна музика.

Зі своєї кімнати висовується Ніна, намагається перекричати імпортні ритми:

– А дитина не їла полуниць! Меррззотник, мерзотник. Мерзотник!

Музика уривається, западає тиша, така, що навіть гучномовець не наважується.

Соня:

– Як? Подобається?

– Ти – чудо, – каже Вова.

– А камею – ти мені взе потім подаруєс мені її. Добре?

– Добре. Мила моя.

– Ні? Не камею. Ти пам’ятаєс, сцьо ти мені обіцяв ти?

– Що обіцяв, – усміхається він.

– Забув! Який ти в мене забудько ти. Ти обіцяв поговорити... з ну? Поговорити з Ніною.

– Поговорити з Ніною. Про?

– Квартиру. Поговорив?

Володя заперечно трясе головою:

– Ии.

– Чому?

– Про яку квартиру?

Зачиняє двері, що прочинилися.

– Про насу. Цьому це їм – двадцять два метри? Ти з – онук бабусі?

– Не знаю, як почати.

– Дузе просто, бо нам – сімнадцять метрів? Це несправедливо це. Бо наса сім’я перспективна вона. Перспективна?

– Так.

Звук поцілунку викочується аж на балкон. Потім Соня промовляє:

– А їхня сім’я – ні.

Панує тиша. Така глибочезна, що на неї зі своєї кімнати змушений визирати Анатолій.

Отже, чоловіки, не змовляючись, зустрічаються на балконі курити, Анатолій не бажає розмовляти, Володя – навпаки.

– Отак жив, жив... А оце – полюбив. Га?

Анатолій на це мовчить.

Чути кран.

Потім Володю:

– Там скоро виросте сталактит.

– Що?

– Вода коли довго крапає, то утворюється сталактит. Обидва всміхаються. Вова:

– Ну, не сердься. Це в мене – посправжньому. Прикладає руку до серця.

– Але ти мені ще не сказав, де той басейн? ДеСеШа.

Володя перевішується через бильця балкона.

– Басейн зараз саме будується

– Де?

– На Виноградарі.

– Отже, коли його збудують, то Соню запросять туди директором?

– Звичайно, – всміхається Володя.

– Без вищої освіти? – пихкає, наче Шерлок Холмс, Толя.

– Облиш цей свій тон.

– Я, як людина вихована, розумію, що це – нетактовно з мого боку. Все, що вона вигадує, – для тебе закон. Однак я... Я, як твій родич і друг, не буду мовчати.

– Я й не затикаю тобі рота.

– Мені здається, що вона – людина з якогось іншого світу, такого, де – інші уявлення про життя, інші вподобання.

Володя навіть радіє на це:

– Так! Вона з іншого світу, зі світу молодості! А ми з тобою вже відстали від того світу, старий.

– Я – не про це. У вас же різні інтереси в житті! Інші вподобання.

– Я слухаю, слухаю, – не слухає Володя.

– Яке у вас буде життя? Я вже не питаю, на які гроші ви взагалі збираєтеся жити?

Запитання повисає понад бильцями. Але:

– Я. Її. Люблю, – промовляє Володя.

– А, ну тоді пробач.

– Ти розумієш – я шаленію від неї, а ти – якісь копійки, басейн, ДеСеШа...

– Ну, якщо так, тоді... Пробач.

– Старий, я – приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, – вона наївна, романтична дівчина. Вона – як віск, розумієш?

– Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Нінині гроші на кооператив? Ну це ж – непорядно по відношенню до Ніни.

– Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги – і я все поверну, – вірить Вова.

– Коли це буде?

– А вона така... – хоче показати. – Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.

Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.

– Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її – треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: «інші інтереси, інші вподобання».

– Пробач мені, старий, якщо я був неправий, – увібгує свій дим Анатолій.

– Я знаю, що це все – нелегко. I ти – мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...

– Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п’ять.

Володя на це дивується, якщо не ображається:

– Та що ті п’ять... Продай кілька книжок, старий.

– Ти... що?? Я – не зможу таке... – починає одступатися з балкона Толя.

– Ну хочеш – я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...

– Ти ж знаєш – книги для мене – це все.

– ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них – добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги – ми повернемо.

Толя кліпає:

– Книжки?..

– Нуу... Або гроші. Виручай, старий.

– Ти взяв у мене почитати Монтеск’є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.

– Я поверну, старий.

– А Верхарна?

– I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.

– Гм. Усі вісім томів?

Балкон напружується. Але не Вова.

– Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...

– А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?

– Сенека... До чого тут Сенека? Їй же – все треба починати спочатку. Все! Розумієш?

– А Андре Жіда?

– Ну от, через якогось там жида. У мене це – на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.

Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.

– Я її – люблю.

– Едгар По, – каже Анатолій.

Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:

Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє – один необережний жест вартуватиме йому життя.

– Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, – не може од напруги промовити жінка.

– Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір – інакше я б нізащо...

– Я все зважила. Такому, такому як ти – не варто жити. Ти – соціально небезпечний.

Це приголомшує. Кого хоч.

– Як ти смієш!

– Смію.

Володя хапає повітря:

– Як ти можеш? Це ж – дідусева рушниця!

– Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб’ю, уб’ю, уб’ю тебе! – хоче натиснути.

Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:

– Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!

Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:

– «Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року».

Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.

Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.

Чутно лише, як крапає на кухні вода.

– Ну, навіщо... О, як ти схуд... Вово... ну, не треба. Вово, що ти робиш, Вово... О, як ти. О, о, о...

– .Вово, коли ти... відремонтуєш нарешті кран на кухні? Скільки разів, скільки разів треба про це нагадувати?

Танцювальний момент розпочинає Володя. Деякий час він стоїть нерухомо під музику в своїй неприродній поставі біля телефонової тумбочки, але коли нарешті починає рухатися, то видно, що за ним телефона – нема. А пластика його карколамна зумовлена тепер цілою

купою слюсарних інструментів, які він притискає до живота.

Танцюючи навколо кухонного крана, Володя лагодить його.

Потім танцює Соня, рухи її напівсонні, сомнамбулічні, вони імітують синхронне плавання. Жаль, що немає води. Вона, Соня, отже, сонно зникає в кімнаті.

Далі з’являється Христина Свиридівна, її промовистий танок зумовлює з’яву покійного професора, танцюють у парі:

– Скажи, скажи мені щонебудь... – просить вона. – Ну, благаю тебе, бо ми так рідко бачимося...

– Хату, хату бережи!

– А ще щонебудь?

– Хату, кажу, хату.

Танцюють іще. Професор робить прощальні рухи, прагне зникнути.

– Скажи ще, благаю... – просить стара жінка.

– Мені нарешті присвоєно звання академіка!

Христина Свиридівна вражено зупиняється.

Цієї миті професорові досить, щоби звільнитися. Зникає.

Натомість витанцьовує Ніна, вона своїм танцюванням псує кран і той знову починає текти.

На це дзюркотіння, заспаний, знову з’являється Володя з оберемком інструментів.

Не встигає він взятися обценьками за трубу, як позад нього виникає Ніна з рушницею. Кивком голови наказує Володі танцювати до ванної; коли ж той намагається прослизнути далі коридором, вона скеровує його пружним дотиком цівок.

– I де ти патрони береш?.. – стогне він.

Виймаючи з рушниці їх.

Зникають у ванні.

Лунає такий довгий, настирний дзвінок у двері. Володя заспано відчиняє, на порозі – Люся, за нею сяєво дня.

– Люся? – насилу крізь сон упізнає він.

– Ти пробачиш? – заходить вона, доки всі сплять.

– Люся?

– Володю, чого ж ти мені не сказав? – поспішає вона.

– Не сказав. Про що?

Він говорить навмисне голосно, однак в коридор ніхто не виходить.

– Ну, про те, що ти розлучився не фіктивно.

– Я – ніколи не робив із цього таємниці, всі в нас знали, що я – розлучився.

– Міг би мені скати, – зажурюється вона.

– Про що?

– Що ти хочеш одружитися знову.

Вона говорить дедалі тихіше, а він – голосніше:

– Ну, я тоді про це не думав іще...

– Ти не подумай, що я хотіла тебе одружити з собою. Просто – міг би мені правду сказати. От і все. Сказати правду, от і все.

Синхронно вмовкають. Однак Володя встигає:

– Повір, це в мене – серйозно. Я – приплив. Розумієш?

– Я дуже рада за тебе, Володю, ти ж плавець?

Хоче поцілувати його, однак – не вдається.

– Хто вона?

– Хто. Людина.

– Я така рада за тебе.

– Справді? Слухай, стара, ти – допоможеш їй вступити. Ти ж береш цих... болванів?

– Я – тільки з математики. Поговори зі своєю...

– Ніною?

– ...вона ж бере приватних з англійської.

Володя осяюється:

– Це – геніальна думка! Ти – з математики, вона – з англійської.

Спершу здається, що оживає репродуктор. Однак це голос Соні:

– Хто прийшов?

– Це – до тебе! – випалює, наче з дубельтівки він. Швидко з’являється з кімнати Соня в спортивному халатику:

– До мене?

Озирає Люсю, та одразу ладна тікати.

– Це твій... твоя репетитор.

– Репе... титор?

Люся зітхає.

– З математики. Для вузу, – пояснює Володя.

– Це – потім... Я, взагалі, по роботі. Мене прислали... Ось. Мене зовуть Люся...

Тицяє Володі конверт.

– Поздоровлення?

Соня бере в нього конверт, виймає гроші. Рахує.

– Тут сорок вісім, – пояснює Люся.

– Сорок вісім! А мене – Соня.

– Я зібрала, – далекою посмішкою проймається жінка Люся.

– А чого так багато так? З інституту? – дивується Соня.

– Я б не хотіла вам про це говорити, – резиґнує Люся.

– Говоріть! У нас із Вовою не мозе бути секретів у нас. Правда?

– Правда, – киває він.

– Володя всім на роботі заборгував, – продиктує Люся, – Навіть чорну касу... забрав.

– Володю! – спалахує Соня.

– Ну, й ніхто не хотів давати. На подарунок. Кажуть, нехай спершу поверне борги.

– Який милий новий звицяй такий. – Соня заліплює конверта. – Дарувати гросі в конверті! А то б ісце нанесли нозів та виделок таких. Правда, Вово? Набори такі.

Відповідає Люся:

– Я... зібрала, скільки могла.

– У нас Власенка, коли женили вдруге, пам’ятаєш? То він божився, що йому подарували вдруге той самий сервіз, що й першого разу! Точно: отак вони й циркулюють, – здогадується він.

– Ой, я так нервувалася, я так боялася, що вам не сподобається подарунок... – знічується давня співробітниця.

– Ну, що ти... – кліпає він.

– Я так боялася, що хотіла купити книжку. Я йшла і якраз стояв в буці Сенека.

– Сенека.

– Сенека. А тоді я згадала, що в тебе вже є Сенека. Листи його, пам’ятаєш?

– Нема в мене Сенеки, нема, – виправдовується, неначе перед Анатолієм, він.

– То, може, я зараз збігаю? Його ще не взяли, мабуть.

Бере конверт у Соні. Але та забирає назад.

– Який тут Сенека.

– Сенека. Ой, ти знаєш... Ти не повіриш! Там стояв іще Едгар По! Я куплю його вам!

Забирає конверт у Соні.

Володя заклопотано вдає безжурність:

– За скільки він там стояв?

Забирає конверт у Люсі.

– Усього за сорок п’ять... – втрачає гроші Люся.

– Едгар? – підсумовує Соня. – Коли в домі стільки витрат таких на весілля їх взагалі. Ну, я потім, коли ми станемо на ноги, я куплю тобі Едгара. I Сенеку тобі ту.

Люся не дочуває.

– Я завжди думала чомусь, що в тебе є Сенека. Я тобі його дістану й подарую. Це буде мій особистий подарунок вашій сім’ї. А потім ти даси мені його почитати?

Несподівано зза стіни виспівує голос Юри:

– А потім тато його в бук однесе.

Його уриває голос Ніни:

– Юро! Ти ж – обіцяв!

Витикається зі своєї кімнатки Анатолій:

– Привіт! Це хто?

«Хто» майже робить реверанс:

– По роботі. Ми з Вовою працюємо. На роботі. Од імені колективу... Я тут.

– А мені тренер казе: раз ти заміз ідес, то спорт великий для тебе кінцівся тоді, – пояснює Соня.

– Ви... спортсменка? – несвідомо Люсина рука тягнеться до конверта.

Але Анатолій випереджує словом:

– Фігурне пірнання.

Вона сердито зиркає йому. Тому втручаєтья Люся:

– Чи... плавання? Фігурне плавання, – підбирає вдалий термін вона. – Етимологія дивна така, – дивується.

– Так, я синхроністка я. КеМееС, – не здивувалася на це Соня.

– Не жалко? – запалює люльку Анатолій.

– Цього? – не розуміє Соня.

– Спорту? Великого?

– Анатолій! – зривається у Вови, однак Люся уриває:

– Я, здається, бачила вас по телевізору.

– Коли? – дивується Соня.

– Ви під музику Пахмутової пірнали. Двадцять п’ятого.

– То була не я. Я виступаю в одиноцному розряді я. А от Вова мене сце три роки тому бацив мене він. Сце до того, як ми познайомилися тоді. Бацив по телевізору?

Володя мнеться, пригадуючи:

– Так... Бачив... У тебе, як зараз пам’ятаю, були бали: вісім і три, сім і дев’ять... Це був знак.

Соня виносить новий японський магнітофон і вмикає дорогу музику, на це Люся встигає запитати:

– Соню, а хто в тебе улюблені письменники?

Та крадькома зиркає на книжкову шафу.

– Монтень.

– А що саме з Монтеня?

Соня глипає на Вову, наче він і є Монтень.

– Так, Соня дуже любить читати книжки, в неї в Херсоні чудова бібліотека... Правда, Соню? – ніжно всміхається він.

– Правда.

I зачиняється в кімнаті з магнітофоном, і робить там голосніше музику.

Володя біля дверей прощається з Люсею, та несміливо пробує його поцілувати, але їй не вдається.

– Тоді я – залишаюся, – постановляє жінка.

На балкон чоловіки виносять іще один стіл, звідти смачно пахне. З кімнати Соні пахне гучна музика, тобто лунає.

Люся стукає туди в двері.

– Соню, а ти не хочеш мені допомогти?

Жодної відповіді. Лише музика дужчає.

– Так що, я повинна сама все робити? – обурюється Люся.

Але не Володя:

– Ну, зрозумій нарешті, який у неї сьогодні день. Чого ви всі її смикаєте? Люсю, ну прошу тебе. Вона ж має клопіт – їй треба ще музику приготувати, – бурчить Володя.

– Музичний супровід?

– Щощо?

Люся на це спритно цілує Володю.

Двері з Сониної кімнати відчиняються, Соня тримає в руках магнітофон, роздивляється його.

– Ой, дивіться! Ой, тут написано «СОНІ», це Соні, це значить – мені, Соні, це.

– Поза сумнівом, – кидає Ніна.

Соня зачитується:

– Вово, сьцо таке (читає) «Долбі систем»? Я цю кнопочку не знаю її.

Володя й Люся знизують плечима.

Соня зупиняється.

Люся радісно підперізується фартухом, разом із Ніною пораються біля крану, Ніна миє і протирає фужери. Люся протирає Соню:

– Твій Вова, знаєш, що мені сказав? «Люсю, вона, Соня, така самотня в Києві... Вона все: і друзів, і батьків, і великий спорт – все покинула в Херсоні...»

– Ідіот! Мені каже! «Навчи її англійської мови!» Це мені, мені, мені? Я її навчу, я їй таку англійську мову придумаю... Ідіот. Таку мову вигадаю їй, нехай її в інститут здасть!

Ніна набирає води в фужер, п’є її маленькими зажуреними ковтками.

– А ти... не пробувала з нею поговорити? – тисне Люся.

– Я? Про щоо? Та я – просто боюся, боюся її. Вона ж – спортсменка. – Перекривляє. – КаМееС!

– Та бреше вона. Яка з неї спортсменка?

– Типова.

– Хто? Брехуха чи спортсменка?

Люся мавпує Соню:

– «Я КаМееС! Я – ДеСеСа»!

Обидві сміються.

– Ти повіриш, оце поговорила, як із рідною людиною, аж мені легше, легше стало, ти частіше приходь.

– Та мені якось незручно, – вірить Люся. – Тут нова сім’я.

– А ти приходь до мене. До старої сім’ї.

– Ви ж – розмінюєтеся, – огинається Люся.

– Ми?! Та – нізащо! Що я виміняю з дитиною на цю халупу? Таку ж саму халупу? Халупу, халупу. Тільки в іншому місці. Таку, таку саму, саму.

– Твоя правда. А... він? – завмирає Люся.

– Не чекав. «Як? Що ти собі думаєш?» А я йому: «А де мої гроші на кооператив? Де? Де? Де?»

– Молодець, – каже Люся чи про Ніну, чи про Вову.

– Я йому: були б гроші цілі – я б стояла на черзі й не заважала вашому особистому життю. А так – нікуди я з дитиною звідси не піду.

– Молодець.

– Я йому поооопулярно пояснила, що дитині потрібен, потрібен, потрібен батько. I добре, що він витратив гроші. Куди тепер він піде?

– Звісно. Як це син ростиме без батька? Що з нього тоді виросте?

Христина Свиридівна заносить авоськи, стукає в Сонині двері:

– Соню!

Музика тихішає.

– Сцьо, бабусю? – співає синхронно дівчина.

– Допоможи мені овочі почистить.

Соня думає завдовжки з паузу:

– іду.

Коли вони з’являються на кухні, Ніна і Люся демонстративно виносять фужери протирати на балкон, там вони виймають по цигарці.

Їх наздоганяє голос Юри:

– Мамо! Мамо! Кинь цигарку!

Відповідає ж Соня:

– Так зіпсувати дитину цю!

Стара жінка Христина Свиридівна одсовує ножа.

– Чому? Я не вважаю Юру зіпсованим хлопчиком.

– Ну, сцьо це за ім’я – Юра? Як йому зити з таким ім’ям? Далі йому?

– Чим же воно погане? – Христина Свиридівна.

– Тепер зе люди називають не так вони. Люди називають: Максим, Єгор, Денис, так називають.

Христина Свиридівна перестає різати:

– Це не просто «Юра». Ти ж не знаєш, на чию честь ми його так назвали? Розказати?

Соня починає сікти густіше.

– На цию? Розказіть.

Христина Свиридівна урочисто повертається до настінного портрета Юрія Сенкевича:

– На честь Юрія Сенкевича.

– А! А я думаю: знайоме лице таке воно... Ви з ним – знайомі?

– Ні, ми з ним тоді ще не були знайомі, коли народився Юра. Це сталося пізніше, – ладнала морквину бабуся.

– Ой, розказіть!

Бабуся відповіла:

– Ну хто так кришить буряки. Рівніше ріж. Коли в нас народився хлопчик, саме тоді до Києва приїхав Юрій Сенкевич. Виступав по телевізору. Бо він сам – родом із Києва.

– Ой! Сцьо ви казете? Ніколи б не подумала я.

– Ясно, що не з Херсона, – пошепки Ніна.

– От ми теж вирішили назвати хлопчика Юрою на його честь. Щоб, коли він виріс, то теж став знаменитим. I написали про це Сенкевичу листа в Москву. I що ти думаєш?

– Сцьо?

– Він нам відповів!

– Прислав портрет? – не стримується Люся.

Бабуся на це урочисто йде до портрета Юрія Сенкевича, виймає зза нього конверт, видобуває звідти листа:

– Читати?

– Ой, ну сцьо ви!..

– «Дорогі мої кияни! Мені дуже приємно, що в мене так багато друзів у всьому світі. Але те, що в Києві, місті, де пройшли мої дитинство і юність, мене й досі пам’ятають і люблять, мене хвилює й радує найбільше. Спасибі ж вам за це, мої дорогі!»

Соня бере лист:

– «...за це, мої дорогі». Українською мовою це. Це не підробка?

– Тепер ти знаєш, який у нас Юра. Коли він виросте, ми пошлемо його до Москви, на телебачення... Ну хто так крише моркву? А картоплю? Ти б так її свиням різала?

– Нормально порізала її, – оглядає порізане дівчина.

– Ні, не нормально. Так людям не ріжуть. Тобі треба потроху звикати, що чоловік у тебе еМНееС.

– Хто?

– Молодший науковий співробітник.

Соня зціплює зуби.

Кришить кріп.

Христина Свиридівна лагідно бере її за плечі:

– Хто так кришить кріп?

Соня кришить цибулю.

– Хто так кришить цибулю?

Соня ріже петрушку.

– Хто так ріже петрушку? Кому це ти так крупно ріжеш? Свиням?

Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить упритул до Христини Свиридівни:

– Ви колинебудь бацили це, сцьоб свиням різали петруску їм?

Христина Свиридівна одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні...