Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

З Катькою

Видалися бураки нечуваного врожаю.

– Бо це вже по війні вся вибухівка перейшла в ґрунт нітратами й хорошенько удобрила, – міркувала контора.

І така радість – нашому колгоспові зі столиці було нарешті дозволено компенсувать ними недолік здачі зернових.

Але тут постало питання: а хто супроводить урожай до місця його державного сосрєдоточенія?

– А вредітєлі, а шпіони? – турбуються обліковці.

Вони ж не скажуть: «а інструкції»? Які страшніші за шпіонив.

Отак як ми з Катькою не впиралися, на загальних відкритих зборах нас урочисто обрали супроводжувати.

– А чого це – ми?

– А шо, ви щитаєте що краще взрослі робочі руки од труда одривать? – смішно засміялась завклубша до провіряющого; коли він приїздив, то вона завішувала вікно Красного уголка Червоним перехідним прапором із подвійного шовку, іще прикривалась гучно включеним радіом. – Ми стіко вам уділяли воспитанія, а ви? Гламне, це воврімя груз доставить, от про що гламне думать.

– Ми, – кажуть збори, – ми груз і виростили, ми доглянули, ми погрузили, а тепер, – кажуть, – і ви хоч якихось рук докладіть. Нада ж уважать чужий труд. Да! Бо ми вас виростили, вас доглянули, – мовляв кажуть, – а з вас, товщих, і так одна обуза.

– Вобщім, як то кажуть: под салютом всіх вождєй! – усміхнувся комірник.

Можна подумать, шо й нас на ці бураки не ганяли.

– А як нас ізнасілують? – плаче Катька.

– Он чого ви захотіли, ви сначала підростіть, а потім уже й насілуйтесь.

Усі збори на нас дивляться.

– Нада довірять людям, – каже бригадір і не всміхається.

Тут бухгалтери:

– Ось вам документи особої державної секретності, підпишете всі акти, накладні й і в целостності доставите назад. Ви ж писемнні, грамотні? Ето вам не в куколки іграцьця.

Но Катька, умнічка, під цей галас здогадалася на складі прихопить в дорогу й два порожні мішки.

– Бо надругаються, – каже своє вона.

– Хто?

– Ворюги, покрадуть урожай, заодно надругаються.

І нам урочисто не прості, а нові ситцеві піонерські галстуки пов’язали, і ми туди з ними у мішки заховались, бураками прикинулись, по дорозі їх безплатно гризем і все хорошо од одної думки: скільки ж ми промандрували, скільки світу проїхали, Боже, яке щастя для нас, сиріт, не сидіть вже все життя в цьому колгоспі? Чим хороші товарні вагони, шо вони добре продуваються, а знизу бураки гріють, і що їх часто зупиняють, на запасні колії одганяють, шо можна на станціях й гарячої води попить. Отак ми їдемо, хоча іноді вночі таки страшно, щоб нас були не вбили, а ще гірше – не ізнасілували.

– А ще хуже, – шепоче Катька, – ізнасілують, уб’ють, а потім іще раз ізнасілують.

Начальники ж хитрі такі, їм усе одно, аби галочку поставить, свої сраки нашими сраками прикривають, піонерськими.

– Да кому ми потрібні? Да нас і насілувать нікуди.

– Еге, це вороги, а їм однаково, главне, шоб надругаться, – мало не плаче Катька, така впєчатлітільна.

Тремтимо, бо в товарняку весь же час темно.

Вона малолєтошніца, й тому всього такого боїться. Отаке ми шепочемося, стулившись; і раптом чуємо, хтось у вагоні ще шепочеться.

– Чуєш? – каже Катька, бо вона малолєтошніця.

Різні такі звуки.

– Не чую, – прикинулась я, пославшись на шум колес, бо я теж малолєтошніца, но не до такої міри, як Катька.

Але на зупинках ми добре чуємо, що в товарняку наче іще хтось є.

– От зараза, – шепоче Катька, – зайцем їде.

Особливо, коли почало кукукать, бо поїзд їде, а йому ж так зручно по колесах так ясно й дзвінко ворожить.

Нарешті Катька не витримала:

– Давай ми ту вредну зозулю приб’єм.

– Нашо?

– А нєрви не видержують.

– Придержи свої нєрви, хай собі їде, – кажу, – місця на всіх хвате.

– Ага, а привліче своїм голосом ворюг?

– Ну ти дурна, який же це ворога полізе зозулю красти?

– Еге, а як вона буряки в мішку поклює, хто тоді отвічать буде за вредітільство? А нам ще й треба якось і назад вертацьця.

Трясемося.

А потім таки повилазили і почали потроху лізти на кукукання, доки не знайшли особливо великий такий мішок, який виразно видавав птичі звуки, облазили його з усіх його боків, точно, звідти лунає наче радіо, що в завклубші в Красном углу.

Я взяла була вибрала найбільшого бурака, щоб ним прибить, а Катька трохи мішка того була розв’язала, сунула руку, й по одному овощу витягує ретельно, а я по ньому іншим овощем б’ю з усієї сили. Отак доки всі до одного не перестукала. Мішок пустісінький, а все одно кукукає. Звідки? Чим? Ми його й витрусили, а він усе одно продовжує.

– Ужас, – шепоче вона.

– Чого ужас? Гламне, шо ніхто нічого не клює.

Поскладали ми все назад у нього, він нам за це ще тисячу років накував.

Тобі ор нот мені

Він, принц данський, повільно вдихнув, зиркнув у глядачеву залу, а потім узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Кришталева чара, срібнеє дно,

Бути, чи не бути? Все одно!

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

– Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся; особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо мала пишний букет, за яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізора по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як це стояти Гамлетові разом із публікою, яка потім усе життя згадуватиме про інцидент: «какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», – зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тимто ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голосу.

«Зрештою, роляка непогана», – заспокоїв він себе; ще зі студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.

Коли Офелія взяла монолог, у животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – деде обдристатися, лише не на сцені, бо це відразу увійде в історію світового театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – бризнули оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засукувати рукав – і вся, вся увага перейде на нього – що поробиш, такий закон сцени.

Він же дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович випросив у костюмера таку ж косу, і в другій дії вийшов із нею на голові – що в залі сталося!

– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.

– Тому що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже, всі її святі передвесільні слова до Гамлета пародійні?

– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, аж доки її заспокоїв режисер:

– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацьця, то я їй віддам роль Гамлета.

– Як? – сльози в неї вмить висохли.

– Як Сарі Бернар чи Галині Стефановій.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Кришталева чара, срібная креш,

Бути, чи не бути – все помреш!

Далі в Гамлета виникли проблеми, режисер десь викопав оригінальні шекспірівські тексти. Біда полягала в тому, що вони були староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.

– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репетиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.

– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміли.

Еге, як зрозуміють, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли мав поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій зараз був препаскудний, ще й живіт бурчав нещадно, то актор видав:

– ...хундер гафнунг альт зе дер барендикер, – завершив він, тобто помер.

Що тут зчинилося! Зала встала, особливо руда пані з другого ряду, букет із бюстом заважали плескати, тому вона репетувала «браво!», оваціями гойднулися куліси і навіть важка оксамитова завіса затріпотіла, бо з неї пурхнула перелякана міль.

Анатолій Степанович на поклони не вийшов, він мчав до санточки, щоб випередити всіх, кленучи буфетницю: «клята Нюра, розвела сирою водою томатний сік, – осяяло його, – нема, щоб кип’яченою». «Бурбур», – погодився несамовитий шлунок. «Якщо вже дуриш людей, – лаяв він подумки, – то роби ж це полюдському, лінь тобі закип’ятити? Думати ж треба хоч трохи по такій жарі!»

Він рвонув двері й мало не осліп, очі стали як у Сари Бернар – пекуча дезинфекція висіла в клозеті, хоч сокиру вішай, клята Нюра не дуже переймалася засобами, а щедро полила хлоркою все, що тут було кахляного.

– А ви ругайтесь ідіть до гламного, він міні грошей на шампуня не дає, скажіть спасіба, шо хоч на хлорку хвата, бо када не буде й на неї, тоді ви й не такої заспіваїте, – щоразу одбріхувалася жінка перед надто естетизованими колегами. – Дайте мені дєньги на хранцузькі духи Лінстант де Гуерлен, дак я вам хранцузькими духами тут усьо поляпаю й іще розами позакидаю!

Не театральні, а правдиві сльози бризнули з хлорованих очей, він позадкував, рятуючи носогорло.

– Зе дер берендикер! – вилаявся.

Але, на диво, переляканий шлунок попустило. Тому він вирішив перейти через дорогу до пожежників і там просто по людському попроситися вивалить. Тож спокійно вийшов із театру («Устигну, – думав він, – нормально устигну»), та дорогу йому перегородила яскраворуда пані, і не встиг відсахнутися, – тицьнула розкішний букет:

– Ваше мистецтво, я така вдячна, я ходжу на всі ваші вистави, – хвилювалася незнайомка, – прийміть на знак пошани.

Кожного такого разу Анатолій Степанович починав думати: а скільки такий букет коштує? А потім уже починав переводити цифри на спиртне.

– Дякую, – прошепотів він, занурився в букет і його попустило.

Дамочка виявилася огого, аж Анатолій Степанович подумав: «Якби зіграла Офелію, то невідомо, як би повернувся сюжет «Гамлета», бо декольте в неї більше за бюст».

– Пробачте мою настирність, – теж зашепотіла вона, – але я давно не наважувалася заговорити до вас... про нове трактування образу. про Шекспіра...

«Як усетаки добре, що Шекспір написав «Гамлета», а не «Лісову пісню»».

– Зі мною?

– А з ким же іще? Чи можу я запросити вас на розмову. тут недалеко.

Нарешті помітив у іншій її руці чималий кульок, згори показово випинався коньяк.

«Підготувалася, репетирувала», – подумав він, а вголос гірко прошепотів:

– Не сьогодні.

– Це недовго, – не вгавала, – тут недалеко, я на машині.

Мрія кожного актора. А чого? Перепросити, заскочити до неї в клозет, а потім. потім почати все спочатку, бо коньяк, це тобі не розбавлений томатний сік.

– Дехто лає такого Шекспіра, – крутила вона кермо й слова, – але, якщо подумати, який був театр у його часи? Глядачами хіба були інтелектуали? Простецькі люди і, завважте, зала театру «Глобус» була завжди переповнена.

«Лише не впуститись», – досвідчено благав у Шекспіра актор.

– Переповнена, – промимрив він.

– Чим він їх заманював? Візьмімо комедію «Дванадцята ніч», її й зараз ніхто не може поставити смішно, така вся величезна й незрозуміла. Наприклад, довжелезна розмова дівчат про те, як вони люблять горобчиків і які гніздечка для них готують – ще й досі навіть у нас – кого називають горобчиком? А гніздечком? А уявляєте собі, що творилося в тогочасній брутальній Англії, коли лунав такий доволі двозначний текст?

Машину підкинуло, осьось, ось попре... «Добре, що не в костюмі Гамлета», – й Анатолій Степанович щосили вткнувся в букет, шукаючи порятунку од судомин, хекав квітами, благаючи «не тут, не зараз».

– Тактак, – шепотів, – він пише до Офелії, що належатиме їй, доки машинка в нього справна, а її тата називає торгівцем рибою, так на жаргоні тоді називали сутенерів, – скорчився актор, стримуючи нову навалу.

– Я б додала, що трактування «Гамлета» Лесем Подерв’янським значно ближче до оригіналу, ніж здавалося би, бо про що п’єса? Про дивака, який штовхнув до самогубства кохану й перерізав усю свою рідню – чи не пародія це?

– Звісно, – погодився, стискаючи сфінктер.

– Оно за цим сквером, оно мій дім, – показала вона. – Бо молодь не ходить у театр. Поставили б Подерв’янського – і пішла. Моя менша сестра, ви уявляєте, геть таким не цікавиться, а от зробити собі на голові зелений «ірокез», то залюбки. Уявляєте, яскравозелений? Кожного нового хлопця приводить мені показати, сумнівається. Та ти його краще в театр одведи, та й побачиш, що він за фрукт, як реагує на мистецтво, правильно я кажу?

– Звичайно, – продихнув він, бо попустило. – Була спроба Сашка Ігнатуші поставити версію Лесевого «Павліка Морозова», сказати б, варіант того ж таки «Гамлета» – герой гине, повбивавши родичів теж в ім’я ідеалів, але наш головний режисер злякався.

– Злякався? Чого?

– Що знову опиниться в провінції. Тому дозволяє лише дозовані експерименти.

У животі знову починалося, що він Леся сплутав з Лесею, ліфт гойднуло, й Анатолій Степанович насилу вдержав кишку, всі троси в ньому натягнулись, проте не луснули. Вона зашарілася, стала вся руда, бо побачила улюбленого артиста таким, як його було зігнуло на сцені під час монологу Офелі'ї...

Кокетливо встромила ключика в двері. У передпокої він мало не кинувся до санточки, але прекрасна незнайомка загородила дорогу:

– Ви ж джентльмен? Спершу дама, – грайливо пригрозила пальчиком і зачинилася там.

Будь він проклятий, Хрущов, який придумав з’єднати туалет із ванною! Зашарудів душ, й Анатолій Степанович з люттю збагнув: господиня підмивається.

– Є час! – вигукнув він.

Хапнувши у сінях газет, джентльмен, затиснувши анус, вскочив до темної кімнати, щедро розстелив, впустився, все мислиме вивергнув туди, до останньої краплі томату і розбавленої ним води, похапцем підтерся, розчинив вікно і гамузом усе пожбурив далеко у скверик. Не переводячи подиху, скинув піджак і хутко почав вимахувати запах надвір.

Вихопив із кулька пляшку і, набравши в рот коньяку, швидко порскав, а, подумавши, розсипав по килиму букет, нюхав, знову брався за піджак.

– Що ви робите? – почувся сміх.

На порозі стояла вона, з’явившись як Офелія на подіум, розкішне декольте довершувало пеньюар, пашіла свіжим душем та «Linstant de Guerlain».

– Мухи, – з мукою пояснив він, бо коньяк пекуче стікав по бороді, – комарі.

– Оце джентльмен, – повірила вона, ляснула вимикачем і стала ще ефектнішою.

Однак тільки на мить.

Світло вихопило поруч на застеленій тахті парочку – голу і юну сестру, вдягнуту лише в ядучозелений «ірокез», та блідого видовженого хлопчика, на якому не було й того; він нітився, бо з нього поволі сповзав презерватив, бо вони давно завмерли одне на одному, себто, затулялися одне одним.

Повільно і з жахом упізнаючи відомого артиста, якому з рук так само випадав піджак.

Межи поверхи

Мене дуже часто критікують за те, що я критікую Ніну Матвієнко; всі кажуть, шо це не міні про неї говорити, а я однак їм кажу і казатиму, шо вона завжди співає не так.

– А як? – мене питають.

– А так, – кажу, – шо не так, і всьо. Бо я ні разу не бачила, шоб вона хоч раз проспівала під баян, як положено ісполнять народні пісні, – це шо, в неї гордость така? Од кого і над ким, питається? Це гордість така, чи шо, не пойму, нашо вона й нада.

Особино спор виникав із Воловець, сусідкою по етажу, бо вона дуже воспитана, живе самостоятєльно від тої самої пори, коли її покинув муж, такий же само очкарик, і от усі мої чаяння про неї, як про одиночку, нічого не проїзводять. А така ж вона ще харошінька, як куколка, ухожена скрізь, несмотря й на окуляри – глазки в неї такі умнінькі, хоч і карого кольору. Несмотря на це, вона живе одна аж у двокімнатній кватирі, несмотря на те, що я ні разу в неї в гостях не була. Ну хіба це полюдські? Не кажучи б посусідські.

Несмотря на це, ми з нею якось застряли в ліфті, ну, я не видержала, і почала про те, що дехто в нас не так як положено співає, і вона одразу почала так підкресленою українською мовою, шо я не видержала і висловилася, шо в нас молодьож невоспитана і вся вчить англійську мову, а про російську хоче забувать, що враз скрізь поісчезали через це георгіївські лєнточки з автомобілів, а це неправильно, бо це огромна культура і треба продовжать її ізучать. На шо вона мені так ввічливо й підкреслено відповіла, що ще один такий подобний газовий контракт, і перестануть ізучать і ту, яка осталась, а візьмуться, наприклад, за французьку, шо мене дуже здивувало, причому тут французька до англійської?

Ну я не стала углиблять, бо діспечерша нам по домофону відповідала, що ремонтна бригада дуже зайнята по визовах і приїде до нас не по щучому вєлєнію, й тому мене дуже здивувало, чому до сусідки в гості ходять гості, усі так непрактично одягнуті, усе з витребеньками, хоча зараз настали такі часи, що можна повибирать уже й щось таке, яке більше підходить до потреб врємєні, на що я раптом почула у відповідь, що ми живемо в столиці і можна тепер більше подумать про вкус, а не про потреби, одежа ще й не тіко на те, щоби підкреслювати.

Тоді я ввічливо запитала, а що саме можна такою одежой підкреслити, коли подобна навпаки, все скриває? Усе те, що в сучасній жінці й без того не багато присутнє, аби його усіляко з усіх боків прятать. Це як співать не під баян, получається. Сусідка на це лише посміхнулася й відповіла, що в сучасних умовах мода існує вже не одна на всіх, як колись, а шо тепер мод дуже багато стало й кожен вибирає собі таку, яку дозволяє примха.

Я тоді одразу запідозрила неладне й поміняла тему розмови про те, що в нас у парадному весь час виникає розмова: навіщо одній людині жить у двокімнатній квартирі?

Якщо дуже легко при цьому пустить туди принаймні квартирантів, чим облегшить їм жизнь. І собі. Бо зараз настали такі часи, шо лишня копійка з них нікому не помішає в связі з подорожченням цін на газ. На що вона мені усміхнулася й каже, що це ще мало підняли ціни на газ, це невелика плата за те, що нарешті до населення почало доходить, хто такий насправді наш північний сусіда. Тоді я ввічливо нагадала їй про Пушкіна, що це не він ціну підняв, і не Лєрмонтов, а жилплощадь нада рівномірно розпреділять між людьми, особино, якщо це можна робить не безплатно. Тут вона мені відповіла, що найбільше цінує свій спокій, до такої міри, що согласна на нього витратить всі гроші до послідній своїй копійки, но щоб не товктися на власній кухні з незнайомими людьми. Ну? Я б погодилась, однак не раз бачила, як сусідка Воловець тягає огромні кульки з продуктами перед тим, як прийдуть до неї гості. Якось на площадки вона мене запитала, шо після них там поприлипало і я не стала радить їй визивать МЧС, а взять, нарешті, скребок до рук. Шо це нада верхню освіту кінчать, щоб не уміть посрать прибрать. Так шо вона зробила? Послухала? Потім все парадне обсуждало, шо вона позвонила із служби побуту уборщицю, особино возмущало, як Воловець навіть до цього сама такого додумалась.

Спрашувається: нащо одній жінці так багато гостей? Ну, можна би удовлітворіться й меншой кількостю, особино, якщо значнішу часть їх составляють подружки. І я про це почала натякать, но вона продовжувала слухать невніматільно, і це після всього того, що я для неї здєлала. Бо зараз же такі страшні часи настали, шо всім женщинам нужно, в перву очередь, думать про созданіє новой сім’ї, тобто приглашать мужчин чоловічої статі, чим на подружок время тратить і на продукти. Бо мужика практічискі не стало, одні трансвистіти. Тобто, вєжліво перейшла до теми, що якщо не квартирант, то хто?

Й почала їй розповідать, шо в моєму колишньому селі є один дуже такий парєнь, мій лічний племінник, дуже при цьому способний, у школі був примєрний хорошист, а після армії дуже увльокся ветиренарним образованієм. Но тут йому в жизні вдруг дуже не повезло, бо в нас там усе розформували, що навіть і пртахофему. Но несмотря на це, він не випиває, ну, може трошки у свято, тобто я його ні разу під магазином не бачила, щоб він там хитався чи падав, ну це я в смислі, що він дуже культурний і часто посіщав клуб, доки не закрили. Но несмотря на це, він упорно продовжує посіщать бібліотеку, хоча треба їздить у район. Ну а тепер він хоче дуже посіщать Київ, тобто я сусідці Воловець не стала предлагать його в качістві квартиранта чи ще когось платного, а от чи не міг би він у неї просто остановляться іногда на нєкоторе время?

Бо він парень хазяйновитий по хазяйству, може кран там починить, якщо, звичайно, поламається, і по проводки сображає, якщо, звичайно, там щось таке перегорить, і як ветеринар понімає за комнатними животними і уборку способин здєлать.

Сусідка ж Воловець отак мєдлєнно поправила на свойом носіку окуляри й каже: «пішла на хер», хоча в ліфті ну куди ти підеш?