Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)

В столі слідчого був цілий арсенал ручок, різних за відтінками кольорів та товщиною кульок, одібравши потрібну, Іван Степанович довго уявляв себе тим дописувачем, а потім легко й натхненно підробляв протокол. Співробітники й гадки не мали про цей нечуваний талант перевтілення, але здавна поважали старшого колегу, що в скрутну хвилину він, викуривши однудві цигарки, давав цінну пораду, як повернути потрібним боком справу або долучити до неї обставини, тобто додаткові анонімки по суті, які потім створювали ілюзію часткового розкриття.

– Во, сучок, зараз візьму тебе на перо, – слідчий любовно окреслював на папері майбутні вдалі обставини.

Це як під час невдалої облави, незважаючи на неефективність, однаково йому чомусь потрапляли до рук абсолютно інші, але не менш небезпечні злочинці, і це завжди значно поменшувало провал справи. Головне знати, де робити нальот на бандитські «хази», щоби затримати коли не потрібного грабіжника, то бодай якого іншого, не менш затятого, – а такої публіки з усеукраїнського розшуку, слава Богу, завжди вистачало.

У моменти письменницького виснаження Іван Степанович завжди пригадував затриманого хакера Павлюченка, на якого довго і невдало полював сам Інтерпол, і всезагальну радість в департаменті, коли той «випадково» потрапив їм до рук.

Або – як довго він тягнув з нальотом на «кумарню», не в значенні кумів, а наркоматської явочної квартири, вирахувавши там час пік, наштовхнешся раптом на невловимого будівельного афериста, який, логічно зваживши на економію коштів серед дилерської братії, несподівано сам подався туди.

Бо якщо добре знаєш власну територію, то неважко визначити місцинки, де обов’язково хтось ховається – чи то хакер, а чи й простий аліментник; дуже часто вдалий вилов траплявся серед ніби безпаспортних заробітчан, які давали цілий букет приємних несподіванок у царині прихованих рецидивістів.

Особливо допомагає тут знання нежитлфонду. Отак ідеш, бувало, вуличкою в якихось інших справах, а чи й просто гуляєш, і раптом краєм ока бачиш, що хтось засклив поліетиленом горішнє вікно. А там – з’явилося мурування пролому з імітацією старої цегли, й отак потроху складається певний калейдоскоп, що чекає на слушну хвилину. Головне обкласти щільно певну місцину, бодай

і навіть під приводом полювання на малолітніх скандальних екстремалів, а, гляди, трапить до рук раптом чимале підпільне виробництво горілки. Воно ще й не остигло, аж раптом на нього з’являється «давня» скарга – наводка від місцевих активістів, написана ним власноручно й вкинута з анонімним конвертом на пошту, – і таке розкриття старого «висяка» значно покращує статистику.

Тут була й інша логіка. Склалася така дивна традиція: як ти когось починаєш випасати, то за дивними обставинами він якось про це дізнається й стає невловимим, а ті, побічні позитивні результати пошуку, несанкціоновані, завжди влучають і приводять до вдалого ув’язнення, от у чому парадокс.

От, здавалося, простий рейд на повій, а в тенета раптом попадає давно відомий і невловимий шлюбний аферист, який нарешті подався в притон відвести нелімітовано душу. Або й таємний багатопаспортний, але здавна надокучливий будівельний шахрай, який довго турбував великих людей, тобто болюче непокоїв вищі міліційні чини, і от на – отримуй його в гарненькій упаковочці!

Колег часто дратувало, що завжди Іван Степанович зволікає з потрібними заходами, але вони за звичкою терпіли.

– Ну чого ти тягнеш?

– Ще не зрослося, – буркотів він.

Начальство очікувало, коли він маракує, вичислює – а потім раз! І під час прочісування на предмет бригади заїжджих «щипачів» здобиччю раптом стає знаний педофіл із сусідньої області. І це завжди чудо. «Гастролерів» Іван Степанович ненавидів, однак серед них траплялися дуже вдалі екземпляри (наприклад, чорний брокер), які полегшували життя іноді не власному відділкові, то якомусь сусідньому, що теж становило деяку приємність.

Дописавши папери, Іван Степанович увімкнув назад телефони, відімкнув двері кабінету. Складалася нова й перспективна картинка, сказати б, мозаїка, на перший погляд, невидима, як ота тоненька незрима павутинка, але коли на неї видихнеш тютюном, то вона враз постає в прозорому повітрі гранично окреслено. Щоби за мить, коли дим розвіється, знову щезнути з очей.

* * *

Валік останнім часом чомусь полюбив вийти на дитячий майданчик, сісти в альтанку й вийняти цигарку: певно, якась ностальгія за дитинством гнала і гнала його туди. Не встиг прикурити, як почув збоку:

– От ви, юначе, Даманським не цікаветеся?

Він отетерів, доки сірник не обпік пальці.

«Даманський, – подумав він, – це сорт тютюну?»

– Зря, – сказав дідок, – а, між іншим, там люди кров проливали.

«Наркодилери?» – мало не бовкнув хлопець.

– Це сталося 1967 року, коли китайські ревізіоністи напали на СРСР, – не вгавав дідок, так що Валя з тугою глянув на омріяну лавочку. Він ніяк не міг повірити – невже все відбулося тут, невже таке могло статися, невже зі старостою?

– Уже й тоді були злі язики, – голос старого посуворішав, – які називали ту війну «першою соціалістичною».

– Е, ні, – сказав хлопець, – першою соціалістичною був напад соціалістичної Росії на соціалістичну Україну в 1918 році.

Дідок на мить умовк, пильно оглянувши хлопця:

– Пробачте, у вас яка ідеологія?

«У мене ідеологія Світлана – староста з нашого курсу», – подумав він, а вголос сказав:

– А другою соціалістичною можна назвати, коли вона потім напала на соціалістичний Татарстан.

– Де? – знову не збагнув дідок.

– У Криму, – пояснив хлопець і нарешті прикурив цигарку.

«Хоч бери та тікай», – з докукою подумав він. І не даремно.

– Так от, – провадив старий, – про ті бої, де ми відстояли Батьківщину, всі забули, не складено жодної пісні, уявляєте? Про Афганістан усі знають і співають, а Китай – то була значно більша загроза, і ні гугу.

Він сів поруч на заповітну лавочку, відсунув куртку так, щоби під нею було видно бойову медаль, і подав руку:

– Семенюк Петро Сергійович.

Хлопець потиснув і теж назвався; долонька виявилася сухою і напрочуд гладенькою, що він був подумав: «ідеальна долоня для онаніста».

– Між іншим, учасник тих бойових подій, – він дужче випнув медалю. – Між іншим, то була перша війна, де біла раса зіткнулася з жовтою. І ми – не дали, не дозволили, ми відстояли мир на планеті Земля.

Валентин докурив цигарку. Весь цей час дідок пильно намагався зазирнути йому в очі, вимагаючи реакції, але вогник угас. Валентин встав, кивнув і подався; він ішов, рахував роки й дати, хотів вичислити, чи міг старий брати участь у тих боях?

Той також докурив, запхнув бичок у сірникову коробку, пошукав очима, знайшов валентинового недопалка й тицьнув туди ж.

– Молодьож, – гучно прошепотів.

Удома він почепив куртку, зняв із сорочки медаль і поклав до шухлядки, натомість вийняв з неї чималий морський бінокль. На столі в нього лежав стос подушок; він поклав згори прилад, припав до нього і його вкотре подивувала оптична сила, а також нечувана чіткість зображення, яке він посунув, аж доки вперся в широкий балкон квартиронаймачки Тетяни.

– Ну, ну, – нетерплячився старий, однак у поле зору потрапила несанкціонована квартирантка Алла, витягла зза пазухи пляшку горілки, протерла й урочисто поставила на стіл.

– «Казьонка», – з ненавистю прочитав він. – Дешевшої ти не могла знайти? Молодьож!

Але дівчина зникла з поля зору і старий змушений був повернути бінокль й оглядати порожній двір, щоразу натикаючись на покинуті «бички», чортихаючись на кожному. Однак заповітний балкон був порожній. Петро Сергійович іще раз перерахував недопалки, проклинаючи на кожному мешканців.

Єдиного, кого він тут поважав, це був двірник Федір, і не тому, що підмітав ті беники, а тому що був оригінал, носив справжні армійські чоботи.

У дверях балкона з’явилася омріяна постать – Тетяна, одвернувшись, із чимось маніпулювала за пазухою. Колись старий наштовхнувся на неї випадково – бінокль тоді явив чудо: жінка геть не опиралася, коли Федір спускав з неї труси, проте гнівно брикалася, коли намагався зняти ліфчик.

«Подвійні стандарти», – подумав дід, тобто не встиг подумати, як зненацька здобув міцне збудження, якого не спізнавав із часів вступу в пенсійний вік... Бо коли жінка скидала через голову шовкову комбінацію, з волосся їй злетів вихор статичних іскор і бінокль побільшив, як вони затріщали. Додати бурхливий натиск двірника, теж дуже наближеного морськими лінзами, а також повну відсутність власного порнографічного досвіду, до того ж тут надто посиленого окуляром, то ж не диво, що він вдався до давнього армійського перевіреного засобу – ще й досяг фінішу значно раніше, ніж його візаві.

Потім знеможено сидів, оглядаючи заляпаний бінокль, і дивувався, як слабо, виявляється, знає сам себе.

Петра Сергійовича не раз жахали ці спостереження, бо вони тривали чи не щодня; дійшов до того, що почав їх проклинати, а особливо себе, доведеного власноруч до цілковитого виснаження, адже щоразу не був готовий протидіяти побаченому, бо чомусь умить вимикалася логіка, а не інстинкти, було щось таке, з чим старий солдат досі не стикався.

Лише на якийсь час коханці дали йому перепочинок, це коли Тетяна з’явилася за шибками геть перебинтована, чим приголомшила спостерігача. Він злякався, яка ж то може бути тяжка недуга? Однак Федір не припиняв, лише трохи поскромнішав, і то, головним чином ззаду, чого Петро Сергійович, як людина старого гарту, особисто не схвалював.

«Чого вона його не відштовхне, безсердечного?» – гнівався він й одкидав свого старого побратима, восьмикратного бінокля. Бо двірникові було приємно, як Тетяна соромиться, навпаки, йому подобався дуже довгий бюст, бо його можна було цілувати, дотягнувшись із будьякої позиції.

Страшне було те, що поспілкуватися про побачене ветеран не міг ні з ким...

«Молодьож!»

Не знав чоловік, що саме тут вирішувалася найголовніша проблема нещасної жінки, адже все життя вона не здатна була накопичити коштів на пластичну операцію – йшлося про корекцію грудей, вкоротити які не існувало змоги. Байдужий до цих проблем Федір і так раював, хоча час від часу його, правда, непокоїли спорадичні спроби Тані лишати на собі ліфчика, однак додаткова склянка горілки хутко вгамовувала ці поривання. Та жінку гнітила цілковита естетична байдужість двірника. Так тривало доти, доки вона нарешті висловилася відкритим тестом.

– Така мєлоч? – щиро здивувався Федір. – Так ето, ми її врегуліруєм. Тут один хороший знайомий мент, між іншим, слєдователь, навів мене на халтуру до хорошого хірурга. Ампутіруєм, – тут він перехопив зляканий погляд, – но не до кінця.

Тетяна на це гірко всміхнулася, бо знала добре про двірникові фінансові статки, її не раз дивувала безмірна Федорова наївність. Жінка не здогадувалась, що якось він встановлював сантехніку хірургові, який подивував, виявившись хірургом пластичним.

– Як це можна тратить спеціалістів і дороге обладнання на такі хірургічні глупості, коли в нас тисячі людей страждають на відсутність навхір медичного обслуговування?

І хоч як той професор намагався довести Федорові, що моральні страждання людей через фізичні вади часто бувають набагато дужчі за будьякі хвороби, той однак не повірив.

– То скільки це треба встановити йому сантехніки, щоб оплатить операцію? – розридалась Тетяна.

– Не знаю, – насупився той, – но поговорить же можна?

Він довгенько чатував на професора, лякаючи медперсонал своїми чобітьми, але розмова таки відбулася.

– Танюхо! – влетів він до так швидко, що Алла ледь встигла прослизнути до криївки. – Тань, зобирайся, ми завтра лягаїм на опирацію!

– Яку таку операцію? – тьохнуло серце.

– Вкорочувать циці будем, – вигукнув він так, наче сам робив це не раз. – Я вговорив професоря.

– А гроші? Такі ж операції безплатно не робляться...

– Так, за гроші, но я його вговорив, що він ще й нам должен буде.

Тетяна сіла, хотіла розлютитись, але Федір був такий переконливий, що не дав. Він тричі їй пояснив, що за його кострубатими словами нарешті збагнула: зайва шкіра з грудей дуже ніжна, а особливо целюліт із них, виявляється, є дуже вартісний матеріал на інші косметичні пересадки, тож продавши його під час операції, вона зможе здійснити свою давню мрію!

– Ще й на тілівізор хвате, – радів Федір, – ти ж давно в мене мічтала!

Алла, почувши про це з антресольки, мало не випала з неї. Того дня вона записала на лінованому папері досі нечувані ритмічні візерунки. А в квартирі навпроти даманський ветеран двічі протирав запітнілий бінокль.

...Федір привіз Таню з лікарні й заніс до квартири на руках.

– Ти здурів, – шепотіла Таня, – нас же сусіди побачать.

– Наплювать.

– Дак я ж тут незаконно проживаю.

– Слухай, – намагався щось пригадати він, утираючи лоба, – слухай, переїжджай до мене. У мене не так красіво, але безплатно. А мою хату ми прикрасимо, – тут він, нарешті, пригадав, чим, знову побіг до таксі й приніс величезного телевізора.

– Чуєш, – сказала Таня, – а якщо... якщо вони знову одростуть?

– Циці? Так ми ще одного телевізора купимо. – А поки поправляйся, – він під’єднав антену, – а потім переїдемо.

– А як же я? – зойкала з антресольки композиторка Алла, бо перед нею поставала ненависна перспектива працювати в кабаку, де й ночувати нічним сторожем.

Але її за скрипом ліжка ніхто не почув.

Згодом молодята переїхали разом із ліжком, квартира спорожніла, морський бінокль теж, Валентин же зі своєю старостою Свєткою зустрічалися в незримій для оптики темній альтанці, бачити їх там могли лише Катька й Надька, підсідаючи на гойдалку.

І нарешті ветеран війни та праці Петро Сергійович зміг назавжди врятувати свої розхитані нерви.

Не вікно

 
п’єса на двоє актів
 

Акт І

На сцені стоїть велика шафа з полискованими дверима горіхового оздоблення. Тут же праворуч розташовано стола, радше камода з шістьома шухлядками, дуже зручного для ріжних ужиткових речей.

Гравюра, із заскленим зображенням трищоглового вітрильника. Під ним строго симетрично градусник з аерометром, віденського походження, який показує точну температуру і її тиск.

У кутку, тому що він красний, – ікони Богоматері та Богосина, оповиті рушниками зі щедрими та рясними гуцульськими орнаментами.

Лампадка, ледь жевріє. Під нею телевізор самсунгової роботи, дбайливо застелений мережаною серветкою, на якій стоїть слоник із надбитим хоботком.

Далі по стіні припнуто килимок кролівецького ткання, весь у рослинноантропоморфняних візерунках, що символізують древо життя а також Рожаницю з діточками.

Поруч – забитий у стіну цвях, певно, для того, щоб чіпляти на нього жакета, який цього разу висить навіть не на іншому цвяху, забитому для цього в двері, а щільно запнутий усередину вже зазначеної одежняної шафи горіхового оздоблення. Двері, соснові або кленові, цього не дуже видно, позаяк вони чимало фарбовані пентафталевою фарбою кольору слонової кістки, радше слонового бивня, із добряче засмальцьованим накладним англійським замком черкаської роботи, ключ ретельно застромлений у шпарину з протилежного боку декорації.

Поруч рукомийник, як годиться, з мильницею, повною мила, на кілочку вафельної роботи рушничок, допоки доволі охайний.

Дбайливо поставлені в кухлика зубні щіточки. А відро з помиями, як йому й належить, накрите накривкою.

У закуткові поруч – віник, що його поставлено догори ногами, певно, для того, аби не гнулася підмітальна частина; обік стоїть іще й довгастої ручки щітка таким же робом, тобто догори шерстю.

А ще швабра морського взірця, щояка, як і естамп на стіні, наочнить можливу дотичність помешкання до морських справ.

Далі по периметру настінний годинник із невимкнутим маятником коливальногойдального типу, естамп Глущенка у візерунковому обрамленні полтавськонаддніпрянського типу.

Мисник із Косова, в якому стоїть глечик гаварецької робітні, два куманці й баранчик опішнянської витворні.

А також підсвічник трахтемирівського походження з невикористаною свічкою, що, можливо, саме по собі засвідчує дієводійову перспективу мізансцени, ачей, обставин сценографії.

Поруч також скляний ведмедик львівського гутного ручного мануфактурного ужиткового виробництва.

Над ними книжкова поличка, незасклена, з творами Гі де Мопасана, Олеся Гончара, а також Коран (українською мовою), Спогади про неспокій Смолича (нерозрізані), Монтень, Повний курс органевтики для технікумів та вищої школи (видавництва «Вища школа», Київ, 1962 р. 384 сторінки), а також Буриданів осел Апулея (позаукраїнською мовою, а, зосібна, текстом), Угрюмріка Стівенсона, Фауст (українською мовою), зокрема десятитомове видання творів Стефаника (українською), Олекси Толстого Простування по муках (білоросійською мовою), листування Сенеки, Настанови із водолазної справи (водолазною мовою) та ін.

Акт ІІ

Швейна машинка з приводом од ніг.

Поруч велетенський книжковий засклений стелаж із нерізноманітними виданнями, зокрема з Вибраним однотомником Вальтера Скотта.

Навпроти відсутнє двоспальне армійське ліжко з дбайливими капцями під ним.

Не було обік нього й давнього лампового радіоприймача, а в кутку не стояв торшер без абажура, такого пропеченого збоку необачною лямпою. Геть не присутні венеціанські стільці, натомість – кілька віденських.

Бракувало навіть томика Маккіаввеллі, а ще тумбочки без квітів, особливо також не існувало великого буфета дубового шпону, без таких, типових для нього гранчастих під кришталь полірованих скелець із мідними прожилками (чи з латунними?), радше спижовими, а, головне, геть не існувало ні куліс, ні кону, ані...

Завіси

Кінець вистави

Забуваючи санскрит

Час «А»

Чоловік повільно стоїть на паркеті.

– Ми тільки те й робимо, що не відчуваємо нічого, – лунає в міжтелефонному просторі.

А тут, у коридорі, морок чорнозелений, де спиною до нього повернутий він і швидко мовчить. Де він отак навчився? Коли це стає нестерпним, то:

– Так... Ну... Само собою... Ну – це не телефонна розмова, – тимчасово заговорив він.

Телефон класний, дротовий, бо виробництва ГеДееР. Чи Чехословччини.

Чоловік обертається, бо він затуляє тумбочку із телефонним апаратом, тому й поставa на перший погляд була дивна.

– Ну, що ти... – нарешті озивається він у дротові обшири.

Знову западає пауза, бо чутно кухню, там крапає вода. Чоловік неквапом стоїть у коридорі, тому його звуть Володимиром. Бо коридор зроблений із колишньої вітальні,

де стінами відгороджено ще кімнатки, туалети, ванночку й кухню. З іншого боку – двері до також велетенського, однак, не перегородженого балкона.

А тут є: стіл, стільці. шафа, портрет Юрія Сенкевича, канапа; речі тут – це розтин, розтин у перетині шаф, столів, стін, слів: це мікрошліф вимикача, лампочки, телефону, дверей і навіть деяких мешканців.

Звідси пахне вокзалом, а також телевізором.

– Авжеж, радий. Ну що, ти не можеш витримати п’ять хвилин? Аа... Ну, тоді двадцять. Іду, йду вже.

Йде, зачепивши гучномовця, той урочисто ожив з напівслова:

– Пройшло п’ятнадцять хвилин.

Ніна перепиняє Володю, коли той, одягнений, уже поспішає до дверей:

– У тебе хтось є.

– У мене когось нема, – намагається прослизнути він.

– Не треба брехать. Тільки не треба брехать, брехать. Ти знаєш, ти знаєш, знаєш! – я не люблю брехні.

– Нема, – слизне він. Бо знає.

– Після того, як ми стали на кооператив, мені одразу подзвонила одна особа. Дзвонила, дзвонила, дзвонила! Особа не назвалася: ми поговорили.

Од слова «особа» Володя особистішає.

– Невже?

Хоче проштовхнутися до дверей, але марно, бо Ніна сама стає ними.

– Я їй поопулярно пояснила, що ми з тобою – не розлучалися ніколи. Ніколи! Ніколи! Вона згодилася й обіцяла не дзвонити.

– Невже? І – не дзвонила? – забринів він новою надією.

– Це була вона? – і категорично киває на апарат, незважаючи що Володя – не відповідає, не маючи змоги вийти, він умикає телевізор, здобувши простір там.

– Я тебе, тебе, тебе! питаю, – питала, питала, питала вона.

З’являється Анатолій, бо він іде до ванни. Христина

Свиридівна ж простує на кухню, все це блакитно освітлене телевізором, хоча він кольоровий.

– Уже дзвонили зі станції, обіцяли відімкнути наш номер! – гукнула Ніна, наче в далекий телефон.

Анатолій і Христина Свиридівна зупиняються.

– I відімкнуть, відімкнуть! Наговорити з Херсоном п’ятдесят! П’ятдесят доларів!

– По роботі.

Сказав Володя так, що телевізор блимнув.

– А потім на сто сімдесят? Ти – думаєш? «По роботі»... У тебе ж зарплатня в сто раз менша. Кому ти дзвонив у Херсон?..

Решта присутніх чомусь почали гарячково шукати виправдання.

Наче відповіддю на запитання на порозі з’являється Соня. Постає у блакиті телевізорного сяйва. Посміхається до кожного, тобто до себе.

Пауза.

Ще одна пауза. Тоді Соня рипає ще раз дверима, однак вони змащені й звуку не зринає.

Чутно, як на кухні крапотить кран, він не витримує мовчанки.

– Там скоро виросте сталактит, – сказав Толя.

– Де? – озирнулася Христина Свиридівна.

– У раковині, під краном, – перевів її погляд на кухню Толя.

– Це слон? – привіталася прибулиця.

Вона показує на екрана телевізора, всі теж повертаються туди, однак ніхто не відповідає, бо Христина Свиридівна навпомацки шукає очима слона на кухні, а не в телеефірі.

– У вас телевізор кольоровий ваш? – питає гостя.

– Ну, бувають же чорнобілі передачі й по кольоровому телевізору, – виправдався нарешті Вова. – Здрастуй, Соню.

– Здрастуй, Вово.

– Здрастуй, Соню!

З викликом цілує її. На цю гнітючу паузу лунає голос Юри:

– Мамо!

– А в нас аз два кольорових телевізори з татом в нас, – розповідає Соня. – Коли Володя був у нас в Херсоні, то він бацив. Правда з, Вово? Їх?

Тут і виявилося, що Соня має певні мовні дефекти. Боротьба поглядів, з боротьбою дефектів.

– Правда, – погодився Володя.

– Коли тато взнав він, сцьо мене будуть по телевізору показувать, то сказав: «Дарую тобі, доцко, телевізор». Він – у мене такий. Правда, Вово?

Пауза. Це вже яка? Шоста? Бо Анатолій довго мне свою шкіперську борідку, а потім довго мне таку ж шкіперську люльку. Володя в цей час так само довго всміхається, нарешті каже:

– Правда.

– «Заслузила, доцко!» – подарував тато. Тато дивиться з мамою один тепер, кольоровий, а ми з Вовою, коли він приїздзяє, інсий дивимось ми.

– Правда, – сказав Вова, наче про газету «Правда».

– Ой, я забула сказати тобі: мені отут одразу, без блату сказали мені бути директором басейну ДеСеСа бути. Уявляєс?

– ДеСеСа? – стрепенулася Христина Свиридівна, наче, нарешті, побачила слона.

– ДеСеСа – це знацить, Дитяча Спортивна Скола. Отак без блату сказали мені бути.

– Мамо! Я кому сказав? – сказав голос Юри.

– Отак – одразу? Директором дитячого? Басейну? Це ... правда, Володю? В Києві. В – столиці? – засумнівався Толя, наче Київ не був столицею.

– Правда. Соня дуже любить дітей, – захистив Київ Володя.

– А чий це портрет? На стіні? – спитала дівчина до стіни.

– Гоголя, – не витримала нарешті Ніна.

Христина Свиридівна хоче сказати правду, зиркнувши на портрета Сенкевича, проте подивившись на Ніну, не наважується.

– Я люблю Гоголя. У нас, у Херсоні всі його люблять там.

– Правда? – наче про газету «Аргументи і факти», запитав Володя.

– Так. Бо він дузе добре написав про Херсон він.

Чутно, як крапотить вода. Бо коли був Гоголь, Херсона

ще не було.

– «Рєдкая птица долетит до срєдіни Днєпра...» – цитує Соня. – Це в Херсоні – такий сирокий Дніпро сильно.

Анатолій рвучко відчиняє холодильника, виймає пляшку холодного пива, рвучко випиває.

– Молодці мінчани, – похвалила Соня.

– Що?.. – в напівпиві видихнув Толя.

– Вони такі холодильники роблять!

– Ви були в Мінську? – поцікавилась Христина Свиридівна.

– Ні! Ми були на зборах в Дніпропетровську.

Анатолій (одсьорбнувши пива):

– Ну...і як?

– Там тез Дніпро дузе сирокий. Цього ви всі на мене так дивитеся всі? Гоголь не міг таке про Київ писати. Тут, у Києві, і горобець Дніпро перелетить оце. А от в Херсоні не перелетить. Мій тато – випробовує вертольоти.

Знову пауза. Влучна така.

Тепер уже ніхто не наважується її порушити. Хіба що у проріз дверної щілини впадає газета «Культура і життя». Потім – «Вечірній Київ», хоча був ранок. Потім – журнал «Науковий вісник». Потім випадає Толя, зачепивши гучномовець. Той бадьорим напівсловом додав:

– ...Минув який тиждень, коли...

Чутно, як у ванні хлюпотиться Соня, а Володя стереже двері, тримаючи рушник. З люлькою в зубах коридором іде Анатолій. Так, наче тримає в зубах Володю.

– Ну, – як вона тобі? – киває той на ванну.

– Гм.

Крізь люльку відповідає Толя.

– Ну?

– Та нічого, – пусткає дим той.

– Клас?

– Ну ... може.

– Правда – клас? – наполягає Вова.

– Я в жінках не дуже... – наполягає Толя.

– Ми – одружуємося.

Анатолій ловить люльку. Потім не може нею влучити до рота.

– Слухай, може, це й не моя справа, але я ...

– Вона – КаМееС.

– Хто?

– КаМееС.

– Я не знаю, пробач, не розумію цього слова, – намагається виправитися або заховатися за димом Толя.

– Кандидат в майстри спорту, це – КаМееС.

– Ну то й що з того? – димиться вже й він сам.

– А тепер вона покинула великий спорт, – киває на ванну Вова.

– Нуу?

– Шукає себе. Місце в житті вона.

Анатолій на це гірко кривиться.

– Не в моїх правилах давати поради, однак...

– Вона була чемпіонкою Херсона серед юніорів.

– Серед юніорок. З якого виду спору?

– З водного. З цього... як його... – шукає Володя.

– Стрибків? – підтримує Толя.

– Фігурного, чи що, плавання, – вивершує Вова.

– Я не люблю влазити в чуже життя... Але скажи: як ви житимете? – тицяє в нього димом Толя.

– Вона вступить в інститут, – одбиває Володимир.

– У який саме? – булькає люлькою опонент.

– Або в університет.

– Або?..

– Ти покинь цей свій тон, нарешті... Ти ж прекрасно знаєш, що спортсмени зараз скрізь потрібні, що їх беруть... у різні вузи.

Анатолій повільно запитує у своєї люльки:

– А як же Ніна?

– Старий, не треба про це.

– Юра? Як?

– Я ж тебе просив...

Але, певно, недостатньо.

– Ти ж знаєш, я ніколи не дозволяв собі лізти в чуже життя...

– Не треба.

– ... але змушений сказати тобі, – налягає на дим Толя.

– Благаю.

– Воно, звичайно, не дуже ввічливо, але як твій друг... Ми ж – друзі? Ти взагалі розумієш, що це таке – директор басейну? В Києві, – дуже дивується друг.

– Ти б побачив, як вона плаває!

Анатолій, киваючи на ванну:

– А ти – бачив?

– Я, взагаліто... особисто не бачив, але яке це має значення? Вона – КаМееС.

– Та я взагалі – не про басейн. Мені здається, що це не та людина, яка тобі потрібна в житті.

– А це вже не!..

– ...моє діло? Ні, ти – помиляєшся! Це людина не нашого з тобою кола, зрозумій. Вона ж... говорити як слід не вміє.

Володя вдихає на повні груди. Увібравши весь чужий дим.

– Я. Її. Люблю, – видихає він.

– А, ну тоді пробач.

– Зрозумів це?

Заходить до ванної, гордо ляснувши дверима.

Тут же в коридорі з’являється Ніна, на звук.

– Ну... як?..

– Я поговорив із ним. Як міг. Але... Мені здається, ти мусиш сама говорити на ці теми зі своїм чоловіком, – знову ховається за люльку Толя.

– Але ж він навіть не хоче зі мною миритися. Як же тоді говорити?

– А ти сама – помирися з ним. Ти ж – жінка.

На слові «жінка» обоє почервоніли.

Володя виходить із ванної, посвистує, наштовхується на них.

– Аа. Дуже приємно. Ясно.

– Що тобі ясно? – дивується Анатолій.

– Усе! – мало не забирає в нього люльку Вова.

– Я не хотів говорити, але скажу: хтось видер із нового журналу (виймає зза спини «Науковий вісник») цілих три аркуші! – трясе надірваним журналом Толя.

– Я особисто не дер! – вдихає своє повітря Вова.

– Ти особисто! А трьох аркушів – ф’юїть! як вітром здуло.

– Ми особисто... – мурмотів Вова. – Може, Юра?

Це була перша фраза, яку почула Ніна.

– «Ми особисто»? Досі, досі, досі! Юра аркушів не видирав!

Соня (чує це з ванної):

– Сцьо значить – «досі»?

– Кому вони потрібні, твої сторінки? – дивується Вова.

Анатолій вимахує роздертим журналом у бік ванної:

– Не знаю!

Соня, продовжує із ванної:

– Сцьо знацить – «досі»?

Рятує всіх голос Юри, кімнатний:

– Мамо, йди негайно сюди!

Володя нарешті випростується:

– Тобі – позакладало? Тебе дитина кличе!

Зникає у ванній, ляснувши дверима, од чого гучномовець перекособочується на стіні й на мить оживає:

– Пройшло п’ятнадцять хвилин.

На балкон виходить Володя, запалює цигарку (бо в нього особисто немає люльки). У спалахові сірника він не помічає Ніну, яка сидить на ослінчикові під фікусом, лише

на третій затяжці він бачить її, поривається вийти, але йому шкода недокуреної цигарки.

– Володю, я б хотіла тільки спитати, тільки спитати...

– Не забувай – ми посварені, – нагадує він їй, чи собі?

– Гаразд, посварені. Тільки спитати... Мене мучить одне – як буде повне ім’я од імені Соня?

Володимир зупиняється на півзатяжці.

– Так і буде – Соня.

Ніна не згодна:

– Не може бути. То як же повне ім’я? Соня Іванівна? Соня Батьківна?

– Справді... – замислюється Володя, але вчасно отямлюється. – Та яке це, зрештою, має значення?

– Ніякого. Ніякого. Але з голови не йде.

Володя осяюється:

– Софія!

Пауза.

– Софія!

– Спасибі... фух, мені аж легше стало. Володю, пробач...

– Нічого, говори, говори... – каже він, бо цигарка скоро має закінчитися.

– Оті гроші – п’ятдесят і сто сімдесят...

– Тобі – жалко?

– Та мені їх не жалко, не жалко. Не жалко. Інше, мене мучить інше: про що ти з нею говорив?

– Почалося. Яке тобі діло? Це – моє особисте життя і прошу туди не лізти.

Несподівано Ніна всміхається:

– Ти мене не зрозумів: ти мені за все наше життя сказав менше слів, ніж їй по телефону.

Мовчанка триває, бо Ніна хоче заплакати.

Чути, як крапає на кухні кран.

– Про що ти з нею говорив?

– Що, я маю все це тобі зараз і повторити?

Ніна тупнула об балкон:

– А хоч би й так! Не забувай – я тобі ще дружина!

– Ми з тобою – півроку, як розлучилися.

– Це було фіктивне, фіктивне, фіктивне розлучення! Для ЖЕКу!

Володя майже допалює свою нескінченну цигарку.

– Було фіктивне, а стало... дефективне.

– А дитина клубніки не їла, а ти – по телефону... Плаче.

– Не «клубніки», а полуниць.

– А гроші, що ми почали на кооператив збирати, – де вони? – раптом сухо нагадує Ніна.

– Чи – суниць?

– Меррззотник!

Голос сина лунає з кімнати, наче то назвали його:

– Мамо!

– Зараз!

– Не «зараз», а йди сюди!

Ніна хутко втирає відсутні сльози, ще хуткіше син їй нагадує:

– Ну? Ти ж мені обіцяла. Не принижувати власну гідність!

– «Власної гідності!» – зауважила вона. – Так правильніше, Вово?

Той так і не докурює.

– Ну все! – топче цигарку. – З мене досить!

Однак це є досить для цигарки.

Усі розбігаються.

Пахощі змінюються: тепер пахне не вокзалом, а теплою їжею, кличучи до вітальні, де порядкує Христина Свиридівна:

– Колись уся ця квартира належала нам. Тобто лише мені й моєму чоловікові.

– Ой, як здорово! – сплескує Соня.

Жінки чистять овочі під краном. Ніна на столі чистить свої.