Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

Знати

 
Присвячується «Народним оповіданням» Марка Вовчка
 

День потроху переходив у завтрашній, я дивилася на нього з балкона, аж доки відчула на собі погляд Тоні. Вона вмостилася в кріслі і втупилася в мене, наче в захід сонця; при цьому нічого такого не казала, та я відчула тривогу – неясну, – що згодом з’ясувалася.

– Кицю, щось сталося?

– Нічого, – відповіла вона, але продовжувала дивитись.

Щоб не на мене – то я ввімкнула телевізор, але Тоня погляд на нього не перевела, і нарешті сказала:

– Мамо, щоб ти знала, я – лесбіянка.

І зіщулилась уся, як бувало в дитинстві, коли розбивала чашку або вікно.

– А шо це таке? – не дуже зрозуміла я. – Ти супчику поїла?

Тоня закопилила губи:

– Ти шо, тілівізор не дивишся? Зараз усі тільки про це й говорять.

– Професія така? – намагалася вгадати.

– Газет не читаєш?

Словом, я почала виправдовуватись:

– Доню, зараз стільки слів іноземних настало, шо не вслідиш, бо тут і без того мороки хватає, щоб слова учить, що це ти видумала. Ти в технікум такий поступить хочеш?

Тоня підійшла і вимкнула тєлік.

– Який іще тєхнікум, ну... ти ж знаєш, що мужики це мужлани, вони не можуть пойняти жіночої душі...

– Коню ясно, які сволочі.

– І тіла не можуть, – зраділа вона.

– Дак це ж ясно, сплошний тільки футбол і водка. Ну кажи, не муч.

Тоня почала ходить, потім знову сіла, зчепивши пальці.

– Ну, мамочко, ці козли так розпоясалися, шо з ними ніякого толку вже нема, а лесбіянки, це такі жінки, які люблять не їх.

– Це ти про що?

Почало заповзати якесь передчуття; хотіла проганяти, але Тоня не дала:

– Вобщім я на пляжі познакомилася з одними інтересними дівчатами природи. Вони зустрічали сонце, і я теж почала. Спочатку ми просто купалися там, загоряли під ним, бо утрені промені найполєзніші, потім почали вірші читать із хорошими словами, а дальше почали ласкать, і в мене хорошо получалось.

– Кого ласкать? Пляжників? – стривожилась я.

– Нафіг нада, од них тіко біда й неприємності, тільки уніженія замість поніманія, все життя те й роблять, що іздіваюцьця.

– Це точно, – зітхнула я, згадавши свого колишнього, про якого давно не питалася навіть взнать, де він і шо, щоб не травить душу, хоча дочці це було цікаво. Тоня вже виросла, так він, гад, і припреться тепер на все готовеньке й почне качать юридично батьківські права, шоб сісти ними на голову. А де ж ти, гад, був весь цей час?

– Сплошні козли, хоч на кого глянь. У кращім разі з дурацькими шуточками, а потім уже переходять до інших оскорблєній, послухати тільки, що вони говорять про нас між собою, фу.

– Це точно, – зітхнула я, бо подумала, шо ми з донею нарешті почали знаходить спільну мову, бо це ж я її підняла, воспитала, хотя й трудно було самій, бо я не розуміла ніяких молодьожних настроїв, а вона розуміла й дорікала мені ними, а оце зараз нарешті заговорила полюдському.

– Словом, ми почали встрічацьця й не на пляжі, почали інтірісувацьця, бувать у різних місцях тіпа спеціальних таких клубів...

– Це. наркотики? – зойкнула я.

– Та які там наркотікі, мамо, це тіпа клуб за інтересами, куди збираюцьця такі жінки, які хочуть узнать свої проблеми, шоб їх зрозуміть.

– Фух, – вихопилося в мене, бо вже подумала, шо буває з дівчатами, які починають шляцьця по дискотеках. – Це як «кому за тридцять»?

Пригадала, як сама посіщала, правда, нічого хорошого з того не вийшло, бо там тільки такі мужики, які шукають льохких связєй, користуючись своєю самотністю.

– Мамо, яка ти одсталая вся, – підібгала губи доняТоня, – ше не хватало мені товктися по ваших жеківських кружках рукодєлія.

Видно було, що вона ніяк не може підібрати слів, щоб пояснити.

– Ну, скажи мамі, – хотіла погладить по голові, так вона одсмикнулась од материнської руки. А малою така брикуча не була.

– Ну, ми там сидимо, можемо нарешті дивитися в очі, – почала підводити Тоня, та я її урвала:

– За ручки братися?

– І за ручки, мамо.

– Це... онанізм?

– Ну яка ж ти, мамо, древня, о, Господи, ну скільки ж можна такою буть, ну пора ж нарешті шось починать розуміти, життя ж проходить, – мало не плакала вона.

– Взаімний?

Ніякими словами не опишеш ті слова, якими вона пояснила мені. Що я не здержалася:

– Як так лесбіянки? А хто ж потім буде дітей рожать?

– Дітей? Це удєл жлобіх.

Я по роботі ходила як не своя, всі мене питалися, та нічого не могла пояснить ні собі, ні їм, ні в фасовочном цеху, ні в розливном; як до мене самої це ніяк не доходило: коли іменно я прогавила той момент, що він потіряв для мене мою дочку? І в кружок рукодєлія водила ж.

Змушена була бігти в районну поліклініку до терапевта правду шукать, а він мені й каже:

– Ми такі питання не вирішуєм, це йдіть у платну лікарню.

– А скіко це буде стоїть?

Він як назвав суму там за один прийом на консультацію, то це мені погано стало, а хіба хто може понять материнську боль?

– Оце ваша безплатна медицина може понять серце матері?

– Виходьте, – каже він, – не затримуйте чергу.

Я вже додому боюсь іти і правильно роблю, бо Тоня так до мене підійшла рішуче й рішуче каже:

– Мамо, мені потрібні гроші.

– Які ще гроші, доню?

– Дуже великі, бо я міняю пол.

Так сказала, що я не второпала:

– Навіщо пол міняти, у нас він хороший, паркетний.

– Ну яка ти мамо несовременна, бо я міняю пол із жіночого на протилежний, мені треба хірургічну операцію.

Й називає суму, що я на той паркет і сіла, це ж ужас такий, я за все життя стільки не заробила, а вона:

– Ну чого ви, мамо, мені принадліжить половина жилплощаді, я продам її і ляжу в приватну клініку, і все буде хорошо.

– Що «хорошо»? В кращому разі виміняємо дві гостінки в чорта на кулічках, ну продаси, ну оперуєшся, а де ж потім сама будеш жити – на пляжі? В клубі по інтересам?

Чула я од людей, що в нас процвітає торговля чоловічими членами органів, ну не до такої ж їхньой міри, щоб це моя рідна доня купувала один із них собі пришить таке. На що Тоня одводить погляд, ясно, що на пляжі жить не хоче, а це значить припреться до мене потім у мою нещасну гостінку, де я буду товктися з геть новими незнайомими людями.

– А як же буде звати тебе, Тонічко?

– Хіба важко здогадатися? А ще мама... Толіком буде звати, лучче дійсно на пляжі жити, ніж з такою, яка ж ви, мамо, несоврємєнна.

– То вже яка є! Но дєнєг на таке не позволю!

– Отака ти мати? Щоб до такої стєпєні не розуміть женську душу дочері – да ти хуже любого мужлана! Хахаха!

Я була вся як є заплакала й не змогла сказати їй, щоб не сміялась мені в очі, бо цього вже точно ніхто на світі не зможе пояснить: це ж було треба так раньше ненавидіть усіх тих мужиків, щоби потіряти свою всю жилплощадь за це, і потім взять і в одного з них, такого ж Толіка, перетворитись?

Для протоколу

Коли ми патрулювали околиці в честь майбутнього «Євро–2017», то були вже нічого цікавого не ждали, а особливо – жахливого, як це буває з кождними правоохоронцями, якби не лютий, сказати б, нечуваний крик «а–а–а!!!», такий, що в ньому вже ніяк не можна розпізнати жіночого. Не встигли ми збагнути, як зрозуміли, що він лунає з парадняку трьохетажки дореволюційного взірця, як звідтіля вирвалась жінка, кричучи усім, чим можна, не зважаючи, що сама була кругом гола, промчала крізь нас, крізь ніч, у чому була.

Це місце користувалося поганими чутками, але так давно, з дореволюційних ще часів, що всі вже й не змогли згадати причину. Свідки завжди нічого конкретного не могли сказати, окрім про привидів.

Одіта лише в підтрусовий бандаж, перекинутий чомусь через лівий бюст, де, крім нього, на ній більше нічого не було, окроми одежі у виді двох гостроносих туфель на таких же високих каблуках. Незважаючи на це, вона перевищувала швидкість, з якою ще не бігала жоднісінька й одягнена жінка.

Тому я одразу віддав наказ Дацькові, щоби він навздогнав голий об’єкт. І ось чому. Бо в Дацька були найкращі нормативи, а особливо з бар’єрного бігу. Бо хто б побачив той біліючий її в темряві таз, який за допомогою двох отуфлених ніг скаче через ярки і паркани, той би зрозумівши. Тому Дацько відмовився.

– А якщо це іноземна футбольщиця? – наказав я.

Тому Дацько тут же оголив миттю свій табельний пістолет і ним узяв швидкий курс.

Ми трохи милувались, як він це робить крізь перешкоди. Доки не почули із того ж страшного парадняка тихий, майже нелюдський сміх, до такої міри він був невловимий. Бо такий буває лише в кіно або в комп’ютерних іграх. Тут і ми також оголили свої «макарови» і скритно рушили з обох боків до тих дверей, не випускаючи їхню темряву з очей. Так воно заворожило нечутним хихотінням, що я цілком забувся віддати наказ, щоби оточити його з тилу чорного ходу.

Певно, не про це я думав, бо тихий сміх уже почав активно втрачати свою тихість, переходячи на відверте своє сатанинське ревисько, яке завжди бува в маніяків. Од якого б ми поприсідали, якби не пістолети, за які ми і вдержались, як це буває в кіно, особливо, якщо воно не на екрані, а навпаки. По моїй чіткій команді я і всі інші чітко ввімкнули ліхтарики і ними увірвалися всередину.

Й і оніміли.

Бо побачили ними теж чоловіка, бо він був теж голий, бо одягнутий лише у повну відсутність одежі. При цьому він якось дивно тицяв пальцем на порожню стіну, що приводило його в ще дурніший сміх, ніж бував раніше. Коли ж він побачив проти себе голі пістолети, то прибрав свій ще еругіруваний орган члену, великих, як навіть за нашими міліціонерськими мірками, розмірів. Таких, що на ньому був відсутній хоч який презерватив, який, якби він був, міг би запобігти нещастю...

Нас це дуже здивувало попервах, і ми чомусь подумали: «Мабуть, це од магнітних бурь».

Бо коли магнітні бурі та ще в порнолуніє, тьху, тобто в повнолуніє, то всі маніяки виходять тоді із своїх домівок укритій і, ясна річ, не піклуються при цьому геть аж ніяк про запобіжні засоби. Що хоч бери й просто не виходь на діжурство. І, як потім виявилося, ми були дуже близькі до істини щодо неіснуючого на місці злочину презерватива.

Тому він, чим його матір родила, сів просто на сходи. Навіть не підклавшись для цього жіночою одежею, яка густо валялась поруч, будучи при цьому розкиданою.

– Будемо в цяцьки гратись чи в мовчанку? – за статутом по уставу запитав я.

Од чого голий маніяк охопив собі голову голими руками і так же само тихо заридав. Що стало навіть чути, як потихеньку одмикаються замки по всіх присутніх тут поверхах.

При цьому він невпинно тицяв пальцем на ту ж само протилежну стіну, що саме по собі посилювало його ридання.

Так би тривало ще довго, якби вчасно не прибіг дуже собою захеканий Дацько, за якої причини не можучи говорить, то він показав жестами пістолета, що переслідувана ним жіноча особа спритно одірвалася од ввіреної йому погоні аж за лісосмугою.

– Утекла... – гірко зітхнув маніяк.

На цьому місці в нього припинилася ерекція і він почав давати свідчення:

– Шо я, ну, я, ну, йшов собі з роботи і тоді побачив просто перед себе, ну, женщину. Яка, повідіму, мені понравилася, тому що я зайшов за ней в у гастроном. Бо чому б я ще, дурак, туди заходив? Оце нас і зближувало тоді, бо вона теж мирно блукала між різними прилавками, такими само, як і я.

Це нас дуже зблизило, особливо мене. Особливо, коли вона різко так одступилася од дуже ковбасного прилавку, наступивши при цьому довгою шпилькою свого каблука мені просто на ногу.

«Ой, пробачте», – сказала вона якось несподівано при цьому.

Я обнімів. Бо всі інші жінки в такому випадку окроми матюка нічого не дають. Так що я подумав, що вона при цьому вихована.

«Та що ви», – вирвалося у мене, – «як іщо хочете, можете ще й наступити і на другу».

І хто б міг подумать? Ну? Бо вона взяла і так легенько й натиснула другою своєю гострою шпилькою на іншу відповідну мою ногу. Так, що ми з нею раптом обоє взяли і засміялись.

Не буду більше розказувать, як ми з нею гуляли подалі од гастроному, як усміхалися при цьому, як отак поки махали різними руками, наші руки раптом при цьому ляснулися. Так точно, що ми ними стиснулися пальцями, що вже ніколи не можучи їх розірвати. Ну, що аж її рука раптом ставши дуже теплою, причому не могла цього приховать, почала чомусь тремтіть. Хоча при цьому не сказала мені ні слова. Так, що ми при цьому чомусь почали озирацьця, щоб не дивитися одне одному в вічі, доки не побачили ними оцьоє самеє параднеє, хоч і був уже вечір ночі.

Не помню вже, як ми сюди потрапили по причині темряви. Особино, як почали цілувацьця, для мене це була загадка, бо, несмотря на мій возраст, я цілувацьця ще й досі не вмію і танцювати теж, хто в таке зможе повірить?

Доказом чого може послужити той факт, що я й досі ще не навчився на велосипеді.

– Ти давай це годі, я не для того через тебе оббігав всі околиці, щоб слухать про велосипед, – нарешті одхекався Дацько, хоч він і був розрядник по спорті. – Не одвлікайся давай.

Побачивши проти себе оголений його пістолет, маніяк хотів заплакати, але, глянувши, передумав, як це буває з маніяками.

– Ви не повірите, ми тоді не стали знімать зі себе одежу, а лише ту, яка мішала, бо не сображали, шо робили. Бо зі мною це було вперше в парадному, і я можу твердити, що в ней теж. Бо вона хвилювалася більше за мене, бо дрож її рук передався вже всійому її тілу, бо поцілунки вже були почали нам обом заважать, і щоб ліквідувать їх, я змушений був повернути її лицем спини од них до себе, тому, певно, усе так швидко почало починатися.

(Дацько вже захотів спитати, що саме, але я урвав його жестом погляду. Бо в нашій роботі особливо важливе є, щоб одним необережним словом легко увірвати щиросердне зізнання в момент прокидання совісті в людині, навіть будь вона при цьому й маніяком.)

– Я ні одної миті мгновєнія не насилував її, повірте, в жилому ж поміщенії, просто все само по собі склалося, так само, як ми тоді в гастрономі настудилися ногами. Шо ми просто не встигли опомницьця раніше, ніж усе проїзошло. Повідіму, вона теж тоді йшла зі своєї роботи.

...і от ми починаємо продовжувать так, що я при цьому не вірю ні собі, й ні їй. До такої міри, що вона вже починає потроху постогнувать, як би даваять мені починать розуміть про це, і я тоді ну, ну, ну, ну, тоді я шоб якось їй за це одблагодарить, починаю свободною од сексу рукою упиратися для цього в оцю самую стіну, да будь вона навіки проклята, бо мені ж нічим було подумать ув темряві, що женщина в цю мить обома руками трясе секції важких металевих перил, які оказались в парадному, будь воно прокляте, ну, я тоді просто не був в состоянії думать про це, до вона вже щосили штовхалася од важкого заліза, за допомогою якого стогін почав переходити в хрипи, і щоб хоч якось їй допомогти, я почав рукою інтуїтивно шукать точку додаткової опори, доки й не знайшов нею цю кляту стіну. Бо я по спеціальності за фахом інженер, мабуть, тому мені в голову прийшла автоматично така ідея. Знайдя її, я теж починаю тихо стогнати, посилая сигнал, що розумію всі її звуки, тим самим їх посилюя, а особливо тим, що хочу щосили для цього кудись упертися в тісному старообрядному парадняку...

(Так він якось посвоєму почав давати пояснення, що навіть Дацько знову назавжди перестав дихати. Як буває з усіма дітьми, коли, бувши малими, вони слухають страшну казку, при чому назавжди од неї затамувавши подих.)

– Ну! – не витримав усього цього Дацько.

Бо він дуже балакучий, як усі розрядники спорта.

– А. так на чому ж це я?.. – злякався голий посеред парадного чоловік. Доки не намацав тут же голі жіночі труси. – Аа, тоді я почав ще зручніше для цього упиратися рукою, не думаючи нею, до чого це може її призвести. Бо там на стіні була невідіма мною в темряві дореволюційна електропроводка. Будь проклят царат! Состояща із плетива мідних дротів, що я необережно взяв і роздавив стару їх давно зотлівши по цій причині опльотку ізоляції. З тих її старих ще дореволюційних часів, яка довго ждала своєї черги, бо яка од старості чекавша цього і могла легко вже пересохнуть і од чого розкришитися ще в ввєрєнний їй період. Розсипатися, тобто. Але тут виною є ще й дореволюційна секція залізоперил, які од своєї старості теж обсипалася краскою фарби, геть обіржавівши при цьому до голого металу. Чим легко пропустивши мій контакт од фази моєї руки аж до її рученят, якими вона стискала залізо заземлення їх на холодну її сталь.

«Трісдиць!» Цей несподіваний ні для кого електроудар пробіг найкраще де? Там, де влажность особинно солоного мокрого свойства, якими були в той момент наші соприкосновєнія, саме там вдарила іскра, од якого моя незнайомка такого нежданого контакту, раптом одержала по психіці нервів нечуваний нею розряд, в силу чого усього вона так закричала, що й вискочила зі своєї оставшої одежі, щоби хоч якось роз’єднати страшну контактну групу, і коли це їй нарешті вдалося ривком, втекла крізь двері, і крізь несмотря на темноту. Бо ще нема на Землі такої сили, яка би могла пояснити женщині, що ж там насправді проізошло.

Сказав він це, і нарешті видихся, тобто побачив себе голим серед чужих абсолютно одітих йому людей.

– Так он от воно що! – раптом пролунало з верхнього поверху.

– Так ось як! – відгукнулося з третього. – Ось чого вони, суки, щоночі тут безумно кричать, лякаячи нормальних жильцов!

Ми завмерли.

А другий і третій поверхи, побачивши, нарешті озброєного до зубів наряда міліції, од страху геть зраділи:

– Як же тут тепер жить? – кричалося трьома поверхами в один голос. – Скіко раз і дзвонили, і писали про безобразія й подавали заявлєнія, й і ніхто не ремонтірує ці дикі крики. Дак ви ж міліція, дак хоч ви ж наконец приконвоїруйте сюди хоч раз служби ЖЕКа, щоб вони, побравши струмент і відповідні матеріали, прекратілі нарешті цей позорний безпредєл!

Трясучи лісосмугу криком, до далекого гуртожитку дуже бігла дуже гола жінка. Уперлася й зупинилася там, де була стіна. І хоч було темнісінько, вона зняла довгоногі свої шпильки і злякано затулилася, де були груди. Після чого намацала ними протипожежну драбину і вилізла до другого поверху, де штовхнула фрамугу. Ще й досі з очей голови летіли іскри, а не з протилежного їхнього її боку, як би їм належало, ще й досі магнітні поля куйовдилися там і оргазом не одпускав, тому вона скрізь зацьковано прислухалася. Після чого таємно нарешті зісковзнула з підвіконня і, користуючись такою ж самою, як і в її очах, несусвітньою пітьмою, намацала свою постіль, вскочила й почала тихенько одхекуватись, щоби гучним тупотом гупота серця не розбудити сокімнатниць, сплячих на койколіжках. Але сон не приходив чомусь, доки вона, крутячись, не торкнулася холодної труби центрального опалення, її пробило синьою іскрою, ляснуло, після чого розряд попобіг усіма мережами труб аж до стадіону, од чого там рвонуло салютами, і «Євро–2017» почалось. Оргазм умить припинивсь, тому нещасна жінка полегшено скинула туфлі, хутко заспокоївшись й іще швидше замкнулася в собі, одтинаючи назавжди од себе страх неосяжної тепер ні для кого причину правди.

Там, де

Він несподівано почав уповільнювати, так що й Натка одкрила очі:

«Що сталось?»

– Світає, – з докукою вимовив і насилу отямився, й обоє радісно подумали, як швидко минула ніч. Ранок і офіс поволі заломлювався на столі в пляшці мінералки, а вони не наважувалися при світлі зиркнути одне на одного, боялися звикати до розплющених очей, бо якщо буває щастя, то ось воно тут заповнило «стайню», де робочі столи причаїлися, також не вірячи, що відбулось.

– Ти йди, – торкнулася вона, – а я досплю в канцелярії.

Навіть таке страшне слово «канцелярія» з її вуст зринуло музикою.

Вийшовши на вулицю, він уперше глянув на фасад без докуки і лише тоді дозволив думочці одній запитати:

– Що я скажу тещі?

– Ти де був? – заготувала вона споконвіку, карга стара.

Дружина живе за сонячним годинником і ще о двадцятій приймає снодійну пігулку, а от теща не ляже, доки не посвердлить зятька, й отут зятькові спало на думку рятівне: якщо пройтися додому пішки, то, звісно, придумається, вигадається якась пристойна відповідь для відьми.

В очах поставали не вулиці, а знову і знову той фатальний коридор, де він колись був вийшов замикати двері й очима уперся в Натку з канцелярії; вона кумедно, ставши на одній нозі, піднімала інше коліно, розглядаючи його.

– От блін, тіки сьогодні купила.

Він ворухнув очима, намагаючись збагнути логіку.

– Скільки раз казала, не можна купувати дорогі чулки, от не послухалась.

Він зиркнув на коліно й почервонів, не через коліно, а через дірочку на ньому, це ж треба так невдало одкрити двері, щоб подерти людині нову річ; а з іншого боку, чого засиджуватися на роботі, коли, здавалося, коридором ніхто не ходитиме?

– Та нічого, – чомусь почала виправдовуватись, – я дома зашию. Хоча обоє подумали: доки додому дійдеш, стрілка розповзеться.

– У мене є клей, – зблиснула рятівна ідея, й жестом запросив до офісу, – класний, будуть, як нові.

Сіли на канапу, він обережненько стулив краї тої злощасної дірочки, проклеїв і пальчиком ніжно притис, аби схопилося, й обоє завмерли, тривало й тривало. Й тут відчув свою долоню, як під нею ворушиться пульс, «ну хіба буває пульс в коліні?» – не встиг подумати, як побачив: його рука поволі рушила вище; «зараз дасть по морді сумкою», – зблиснула рятівна думка, Натка дійсно одставила сумку, щоб звільнити руку, однак долоня її лягла поверх його пальців, а коли наважився зиркнути, то побачив, що Ната щосили заплющила очі, це був йому радісний шок, клей тюбиком впав додолу, сумка теж, обох охопило таке несумісне зі «стайнею», де вдень усі вкалують як глухонімі, навіть не зиркаючи поглядами, а тут раптом офіс зменшився до канапи, що й та перекинулась над ними і щезла в потрібну мить.

...Він збагнув, що робочий день давно скінчився, бо прибиральниця тьотя Маня ввімкнула пилосос і почала ним бурчати, щоб той «дівот», якому дня було мало, бува не почув та не стукнув «нічого засиджувати, нада вчасно работу дєлать, а ни мішать вбирать», почала штурхать апаратом стільці. Він принципово не посунувся, а щосили втупився в папери, так, що Маня змушено оминула його дирчанням, доки не втихла за коридором. Папери – то така річ, якщо вникнеш, то не уривай, бо завтра повільно і нудно треба починать спочатку, тому він вирішив добити розділ з ґратками, замкнути стола й рушити до дверей, які, дюралеві, стукнулись об чуже жіноче коліно. Натку він давно знав, але, окрім привітань на нарадах, вони нікуди не рухалися, хоча за її надто офіційним, ба, навіть офіціозним костюмом, проглядали деякі форми, а те, що це принади, він лише щойно осягнув.

...І от тепер йди додому зрадливим ранком і очікуй од нього, що в голову прийде рятівна версія.

– Ти де був? – одчинить двері раніше, ніж він встромить ключ, це ж стара відьма ніч не спала, підскакувала до дверей од кожного шереху, вона все життя ждала, і от дочекалась, скільки щастя на неї чекає.

Він од огиди сплюнув, змушений був узяти цигарку й сісти на лавочку перед парадним; за першими кавалами диму проступило нічне видиво – суцільна ніжність повернулася до нього. Це ж треба отак досконало ховатися все життя за дрескодом, що він, фактично прогледів її; тут треба проклинать директора (чи не педераст?), його зненавида до жінок вимагала від тих класичної одягачки з такими огидними відлогами та манжетами, за якими не прогляне не лише тіло; в результаті знічені невиразні очі, скривджені, вони ховалися самі за себе. І от на, маєш – вразила не так контрастна тонка талія, а те, що вона світилася ізсередини. Досконалість полягала в поверхні попи без жодної пігментації, сказати б – матований плафон, уява тут поступилася природі. Де ж ти була, де ж ти ховалася од світу, вважай од офісу, така вражаюча, особливо тим, що відбулася відразу без довгих посиденьок, балачок із цитатами улюблених поетів, кінаморозивашампанського, усього, заведеного, одного досконалого дотику долоньки і все увібралося в торкання, все зійшлося; якби він зараз міг брехати, то переконав себе, що ловив на собі її погляди, що здавна відчував її приховану увагу, і сам накидав оком; то що, невже це сталося через подрану панчоху? Такого бути не могло, тут потрібна інша правда, яка не вміщалася в один дотик. Любов із першого погляду?

З першого дотику! Це новина, тобто відсутність досвіду, та якого досвіду? Навіть із книжок або з балачок, навіть із фантазій, та що ж це таке, такого не буває, – вирішив він з радістю, що буває торкання, шепоти, відчуття сяяння власних долонь, цілування навперейми, освячення безрадісного простору, невагомість канапи...

– Ти де був? – вискочить теща із зацвиганих капців, тріпочучи од перемоги, бо вигадати путньої брехні він не здатен, це вона знала здавна, бо «це не мужик» – бомбувала доньку – «кран не починить» – повчала – «нічого не прагне» – не вгавала – «глухий варіант, нуль зросту» – довгі тещині зусилля, і от несподіваний козир у виснажливій боротьбі результатом безсоння дочки, снодійні пігулки, ото буде їй, дурепі, прокидання!

Вранішня прохолода напутить, особливо, якщо подовжити ходу крізь ранковий парк, свіжий дух поможе знайти причину, заткнуть тещу. Але не прояснялося, брак досвіду на брехню, недолік сюжетів з книжок? На мить відчув себе Анною Кареніною, ні, тільки не це, не перверзії, не вистачало ще Наташі Ростової, чорт, ну нічого в голову не йде, окрім Льва Толстого, о, Господи, має ж десь бути зачіпенька, здавалося, обійшов півміста, а вигадати не дійшов.

«О! Треба викурити ще одну цигарочку і щось прийде» – увесь сів біля приреченого будинку.

Так, у його житті бували автобрейнстомінги з щасливим фіналом, але це стосувалося графіків і таблиць, за якими стояв педерастначальник, од якого він вдало відбріхувався, отримуючи за це зарплату, а тут стара відьма з пронизливими од щастя очима.

Він приречено долав другу безнадійну цигарку, кволо впустив недопалок, встав з лавочки й рушив на ешафот ґанку. Постояв, сунув руку в кишеню по зневірений ключ і вмить почув, як звідтам, зсередини, радісно ляснув тещин замок, і от, од звуку того падлючого, несподівана блискавка ляснула в мозок, осяяння пронизало, струмом пройшло, жадана відповідь постала, вся спалахнула так, що до тріумфу в очах тещі додалося легке занепокоєння. Вона спершу стулила губи, щоб потім чіткіше ввіткнути:

– Ти де був?

Він затамував подих перед щастям і впевнено випалив:

– Де? У – сраці!