Текст книги "Нестяма (збірка)"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Щоби приховати цю таємницю, на батьківщину він відрядив цілий гурт науковцівбіографів, які розшукали кожнісінького, хто хоч трошки знав щось про дитинство вождя.

Вождь сидів, понуро перебираючи ці письмові свідчення; одібравши непотрібні, жбурнув у камін. Берія схвально кліпнув на це.

– Поназаписували, – зітхнув Сталін. – Пошьлюхай, кацо, може, всіх їх... – він красномовно кивнув люлькою на вогонь, що пожирав папери.

– Усіх цих вчених? – наважився уточнити Берія, і Сталін ствердно пихнув люлькою.

– І всіх цих землячків, – він подивився на папери, що лишалися на столі, а потім шпурнув до багаття і їх. – Тежь мені, кожен пишє, шьчо я грався на березі річки в лапту. Наче не бульо іньших ігор?

Після цього всіх опитаних односельців було знищено разом із родинами, а увесь чеченський народ було депортовано геть за межі Кавказу. Коли, самотньою, померла Сталінова мати, то вождь навіть не приїхав на її похорон, щоб не відновити місцеву пам’ять про себе.

То хто він насправді, цей загадковий горянин?

Справа з двійниками зайшла так далеко, що часто він плутав себе із самим собою. Бувало, що йому навіть спадало на думку: «А що, якшьо мама народила двійню, а одного сина в неї вкрали в роддомі? Й потім ми жили і виховувалися окремо, як це буває в індійських фільмах. А що, якшьо існує шє один справжній я?»

Став він до того двійникуватий, що вдивлявся в Сєрго Орджонікідзе, неначе в деркало, – так той був схожий на вождя.

– Слюхай, Сєрго, зголи вуса, друже.

Той не зголив, і навіть не збагнув, що ж сталося, коли його не стало...

...Політбюро пильно наглядало крізь шпарину, як голий вождь, немов дитя, натхненно борюкався з чотирма Істоміліними. Це було, як гратися в піжмурки, лише з незав’язаними очима. Під час любощів він не скидав своїх чобіт (Берія пильно це контролював), і не тому, що це виглядало дуже сексуально, й не тому, що мав у них приховані чотирнадцяти сантиметрові таємні каблуки, а тому, що на ногах у нього пальці давно позросталися в копита. Такі, як і в коня Пржевальського.

І щоразу щиро радів, коли під час коїтусконтролю вдавалося виявити зпоміж дівчат справжню, що підтверджувало анкетування комісії, даючи невимовну втіху немолодій уже людині. Був непідробно радий, весь такий генераліссімий.

– Як ви їх відрізняєте, хазяїне? – допитувався Берія.

– Головне, що я їх не розпитую, – всміхнувся димом крізь вуса вождь.

...Згадує Берія:

«От узять Горького, коли він повернувся до еСеСеРу, поставивши попередню умову, що тут буде заборонено Достоєвського – надто вже прагнув колишній Пєшков стати найбільшим російським письменником, – то Ягода, який досконало знав усі слабкості прозаїка (мав із ним спільне дитинство у Нижньому Новгороді), перегримовував його, немов Діда Мороза, у толстовську бороду й запускав у московський натовп. Ходіння в народ – то була давня улюблена забавка Горького, лише тепер він не босякував (вік не дозволяв), а чинно мандрував по забігайлівках, вивідуючи чаяння простого люду, нотуючи матеріал для майбутнього шедевру.

Безліч персонажів назбирав він, не здогадуючись навіть, що всі вони були перелицьовані під народ сексоти. Навіть сам Ягода не оминав нагоди загримуватися, скажімо, в ремісника і, змінивши інтонацію, навіювати митцеві нові творчі ідеї – письменника навіть не насторожило те, що всі ці співрозмовники неодноразово натякали: а не зле було, щоби хтось написав романяку про Сталіна, бо дуже вже народ спраглий такого художнього твору; і щоб назвати його, приміром, «Батько».

– Ви ж уже «Матір» створили? – міркували всі вони вголос, перехиливши чергову чарку. – То за чим стало?

Робили це так вдало, що буревісник революції не розпізнавав підсадних чекістів, бо був захоплений новою ідеєю – загальним образом простого московського люду, який потроху укладався в текст. А тоді Ягода перейшов до інших натяків: умовив Горького відвідати Соловки, де перебували за ґратами митці, які не бажали творити образ великого вождя. Однак і тут Горький не допетрав натяку. Ба, навіть тоді, коли його син загинув у автомобільній катастрофі – так нічого і не збагнув. Возив Ягода Горького і на Біломорканал, будований теж незгодними. Письменник і тут не здогадався, що в разі відмови він теж опиниться тут.

Правда, бували й інші варіанти: Булгакова всіляко агітували написати п’єсу про молодого вождя, але той упирався, незважаючи навіть на безкоштовний морфій. Дивно, але переконала його обіцянка нової друкувальної портативки та трикімнатної квартири. Дружина дуже на цьому наполягала, та щойно Булгаков сотворив «Батум» – невдалу п’єсу про Сталіна, вона відразу заторохкотіла на той світ од буцімто ниркової хвороби».

...Берія дуже боявся Сталіна, бо був чоловік, якого він боявся ще дужче – особистого начальника вождевої охорони тов. Власюка. Цей страх і змусив міністра діяти, щоб знайти спосіб підставити охоронця.

Ліквідувати Сталіна було дуже непросто, адже всі харчі перевірялися кількома інститутами м’ясоплодоовочофруктохарчування. Однак якось Сталін необачно подавився тютюновим димом й Берію осінило: хоча тютюн теж ретельно перевірявся на вміст отрут, але ж саму люльку ніхто перевіряти не здогадається? Тому Берія рушив у підвальні фонди конфіскатів і знайшов люльку, геть тотожну. Одначе вождь виявився надто помислимим і ніколи не випускав своєї люльки з рук – ні вдень, ні навіть вночі...

Тоді Берія вдається до останнього ходу: за таємними списками скликає зі своїх запасників живих іще лікарівотруйників:

– Ви думаєте, чи ні? Ви жь розумні люди. Здавалося б, євреї... Тимчасом цей антісіміт вислав усіх вас у Біробіджан, а скоро щє далі зашле. Не чухайтеся, а давайте вжє робити хоч щось!

Вони промаринували підсадну люльку безколірною на смак отрутою й чекали лише слушної нагоди, але її не випадало ну ніяк.

Тоді хижий міністр ГПУ і вдався до підтасовок та приписок: підмінив анкетні формуляри коханок таким робом, аби на постільні пробірвипробування до оберохоронця Власюка потрапила не п’ята за списком повійниця Істоміліної, а справжня, перша. Розбурханий пробірад’ютант Власюк навіть не зазначив, що вона люто опиралася, навпаки, це лише розпалило його. Якби він тоді, в ліжку, уявив хоч на мить, з ким насправді борюкається, то це б на все життя охолодило його шал.

Бо щойно Сталін довідався від коханки про насильство, Власюка не стало. Його замінив на посаді беріївський ставленик. А що ж Істоміліна? В останню мить вождь передумав розстрілювати і запроторив її, медсестру, на Колиму. Правда, час від часу реабілітував, перевозив назад, до Москви, перевіряв її почуття.

– Ну, як там у Комі АеСеСеР? – допитувався щоразу.

Та зітхала:

– Драга.

– Яка така драга?

– Золотодобувна, – зітхала ще тяжче, подумки вже пакуючи речі до нового заслання.

Що дало змогу підсунути в оточення вождя декого з лікарівотруйників? Хоч Сталін мав на кожному графинчикові по замочку, однак хто тепер міг контролювати пропорцію суміші еліксиру та екстракту? А особливо, кількість рідини? Адже без Істоміліної секс давався вождеві важко, тут ніяка повійницяподвійниця не змогла ввести його в постільну оману; наука ще була безсила підробити таємні інтимні відчуття слизистих кінцівок. Отож старіючий Сталін подвоював і потроював стимулятори. Тим паче, вже не було поруч пильного ока Власюкового, щоб захистити од безконтрольності... От як жадібність фраєра губить: на тобі ще один інсульт, цього разу вже останній.

Отут Берія вже хтів був запровадити найжорстокіший свій задум: біля каміна бити по черзі всіх подвійників вождя кочергою, а потім там же повільно піддавати їх смерті за допомогою підміненої люльки, садистично при цьому удаючись до злягань зі штатом Істоміліних... Однак не встиг, бо Жуков своєчасно зірвав блюзнірські плани і одібрав владу над країною, щоби передати її Хрущову, з яким був знайомий з фронтових доріг.

Уже згодом, коли Хрущов скликав комісію з організації похорону вождя, виявили Істоміліну № 9, котра хутко замінила на подушках нумершу «вісім» після нумерші «дванадцятої», несподівано й таємно од них порушила в той рокований момент спецінструкцію, що забороняла вдаватися одночасно до кількох зляганнєвих методик. Дівчина ж застосувала одночасно найсильнодіючі: обтиск, посмик з обсмиком, обкрути з обертасом, рипання («тертушку»), прокрути в протифазу («шнек»), а також підхвиць. Укупно з передозняком стимуляторів це й зумовило радісний шок, який поволі перейшов у фатальну мозкову тромбоемболію. Бо, як то кажуть: «Не можна двічі зайти в одну ріку, а особливо, вийти з неї».

Отож оновлене ЦК КПРС реабілітувало її, дівчину № 9, завдяки ХХІІ з’їздові КПРС, високо оцінило заслуги інкогніто її особи, поставилося з розумінням і нагородило орденом «Героїні соціалістичної праці», бо в той страшний момент Сталін таки нарешті вперше випустив з зубів люльку свою, вона, пихнувши іскрами, закотилася під альков, а Берія підловив цей момент і вже тут як тут. І так спритно підмінив, що вождь з усією своєю шизофренічністю не зміг постерегти: відімкнув замочок на пачці цигарок і особисто натовк туди «Герцоговину флор», ще й кілька разів устиг смикнути. Тут його й скоцюрбило...

Інша річ, чи розбив так званий інсульт саме Сталіна? Відомий той факт, що Гітлер, наприклад, застрелив і спалив чотирьох своїх двійників і п’ятьох особистих подвійниць Єви Браун, а самі вони сидять тепер удвох любенько в південних джунглях Аргентини й кохаються – інакше якого біса було брати законний шлюб саме перед «самогубством»?

То помер таки Сталін чи не Сталін? Може, він вічноживий разом зі своєю Істоміліною, й вони теж узяли десь там законний шлюб? Бо й досі не відомо, куди зникла його юна коханка. Та хай там як, а розвінчання культу особи відбулося, і назад його вже не вернеш.

Але от історія з подвійниками по його смерті не закінчилася, бо хто втік за кордон? Сталінова донька Світлана Алілуєва? Та цій би просто не дозволили доїхати до Індії, а лише тій – іншій, якій довірили потім опублікувати лояльні спогади про «батька», які пом’якшили в світі репутацію компартії СРСР.

Чи судили Берію, ось питання. Бо на процесі кілька свідків зверталися до нього його рідною менгрельською мовою, а він не розумів ані слова. Тоді свідки почали звертатися до нього грузинською, і що? Точнісінько той же результат – відсутність розуміння.

Ситуацію врятувало лише те, що і весь судовий колектив, і присутні журналісти не тямили жодної з тих мов і ніхто не збагнув підтасовки.

Бо чому ж існує аж три (!) офіційні версії його страти за вироком цього суду ще задовго до самого засідання:

– буцімто Берія загинув на засіданні політбюро через удар ноги в яйця особистого каблука чобіт Жукова за допомогою Кантемирівської дивізії;

– буцімто він був заарештований у своєму кабінеті генералом артилерії Москаленком і ним же розстріляний із ППШа при спробі самогубства;

– буцімто він у своєму бункері був розстріляний особистим генералом танків товаришем Батіщевим.

Будьяка із цих версій може виявитися брехливою, проте запитання постає одне: то кого ж потім судили?

Промайнуло небагато років, однак минули епохи. І в далекому запилюженому пустелями Джамбулі на перон зійшла жінка, чия врода старанно ховалася в совдепівську одягачку, пилюка од вагонів ще дужче припорошила її; жінка дивилася на навколишні бархани і спокійно чекала, доки вони не вийшли з її світлосірих очей. Глянувши на папірець, рушила до районної заготівельної райспілки.

Перед конторою хвильку постояла, обсмикнула одежу й несміливо переступила поріг. Ідучи до одного зі столів, вона ще здалеку оглянула обліковця, а потім сіла навпроти. І хоч він був тепер без кітеля й вусів, а головне, без ненависної смердючої люльки, – не впізнати його не могла.

Поклала руки на папери. Він автоматично потягнув до себе квартальний звіт, підвів очі і вмить усі цифри та числа спинилися і назавжди повилітали; пальці їхні переплелися й боляче стиснулися. Підробити можна все на світі, а от дотик зімітувати неможливо. Певно, через біль сльози рясно покотилися обом з очей на документи.

Він би міг запитати поглядом: «Як ти мене знайшла?»

– Гроші, – відповіла би вона вголос.

Велика держава оберталася навколо затиснутих долонь – вони не помічали, бо дотик пробирав дужче за біль.

– Степан, Корнієнко, – насилу назвав він себе уперше.

– Докія Пилипчук, – вимовила й вона своє ім’я, не помітивши, що зробила це рідною мовою.

Гойдалка

Студент Валентин, звісно, лише студент, має підозри про тих, хто теж підозрює одне одного. Саме тому всі мовчать, удаючи статус кво. Це так лютило парубка, що він пошкодував про освіту – слід було йти в радіоелектроніку, щоби наставити по всьому будинку жучків та об’єктивів, потім створити правду, розмістити в інтернеті, аби її спізнав весь світ, а вже потім і сусіди, яким тоді заднього ходу не буде.

Прозріння почалося з того, що після лекцій він пішов гуляти зі старостою курсу Свєтою, а ввечері привів її до себе у двір на дитячий майданчик. Вона навіть ходила за альтанку в кущик – стільки було в них вина; а він ні, ні разу, бо був зосереджений на ідеї оволодіть, бо це вже було дуже просто, хоча Свєта намагалася протверезіти, хапаючись за цигарку, од чого чомусь в неї крутилася голова. Однак він, посадивши її ніби на коліна, зумів переконати, що як укритися її широкою сукнею, то ніхто й не здогадається. Розмова була про це коротка, куціша навіть за їхні взаємні поштовхи з одхиленими трусиками; все виявилось кращим, ніж би обом хотілося, правда, алкоголь підгальмовував, але радість взаємної перемоги давала сподівання на ще краще, аж тут приперлося дві постаті й сіли на гойдалку.

Студенти завмерли. А ті двоє повиймали цигарки, але запальничка в них була невдала. Спалахи іскор показали, що постаті дівчачі, і Свєта почала повільно знову, відчувши додаткову снагу від двозначності ситуації; ця її радість потроху його обурювала, бо не хотів допускати у свої відчуття сторонніх, отож прошепотів на вухо:

– Ти тільки не лякайся.

– Чого... лякатися...

– Я зараз матюкнуся, вони злякаються і втечуть.

– Добре. – ще уповільнилася вона, аж закусила губу. Свєта все життя була старостою, і оце лише зараз – ні; була радість довго про це згадувати й дивуватися самій собі.

Валентин брудно й довго матюкнувся. На мить дві постаті на гойдалці завмерли, а потім одна перестала чиркати запальничкою:

– Валь, це ти? А ми боялися, що якісь хулігани.

Обидві встали, прийшли в альтанку, посідали навпроти.

– Уявляєш, я тільки купила її, а вона не робить, – чиркнула ще раз іскрами й Валентин упізнав сусідку Катю. – В тебе прикурить не буде?

Вони підійшли упритул, староста Свєта щільніше обтягнула сукню, хорошу таку, що затуляла і спущені джинси хлопця. Він вийняв сірники й подав, ті прикурили, й він упізнав ще й Надю з парадного навпроти, здивувався, що вони, пісюхи, а вже смалять.

– Отак викинь гроші, і пшик.

– Я ж казала, спічки бери, – солодко затягнулася Надя, – а ти все форс давиш, ой, ха.

– Спічкі одноразові, а зажигалка ні, – виправдовувалася Катя. – А твоя дєвочка курить? – запитала нахабно і, не діждавшись відповіді, вставила їй цигарку в губи, прикурила й Світлана, дивуючись сама з себе, відчула, що втягує дим. Ще з більшим подивом відчула, що відновила рухи, не зовнішні, а внутрішні, наче не з нею діялося, а з якоюсь іншою, зомбованою. Валентин аж очі заплющив – виявляється, як він мало знав про жінок, особливо про дівчат з курсу.

Вона ширше одкрила ніздрі й подала пляшку дівчатам:

– Вип’єте?

Ті б відмовилися в іншій ситуації, але перед старшою не змогли, й мало не вдавились, чи то вином, чи то димом. Одкашлялися лише коли постукали одна одну по спині.

– А ми йдемо й дивимось, хто це чужі на нашу площадку ходять, аж бачимо, а це свої, ой, ха.

Зрозумілою була образа за майданчик, адже геть недавно вони тут гралися в пісочку і на гойдалці, і на драбинках.

– Я ось усе хотіла спросить, – обережно затягнулася Катя, – ви будете красить в под’єзді, чи тіко біля собственних дверей?

– Ще не рішив, – Валентин зробив усе, щоб не здригнутись, бо Свєтка не на жарт обтисла.

– Дак ви рішайте цей вопрос, бо всі кажуть, що скинемося, а нада щоб ти взнав у папки, в якому магазині він краску брав, бо буває купиш, і тоже зелена, а не така само, узнай, щоб краска була общого цвєта, не тягніть, добре? Спитай у батька.

Во, малеча, ще вчора гралася у пісочку, а тепер на «ти».

– Я спитаю, добре.

– Тут іще собирають гроші рятувать ветерана, бо про нього всі забули, – не вгавала Катя, – він десь там воював, і забули.

– Од чого рятувать? – мало не простогнав Валентин.

– Од собственних нервів, він уже всіх задовбав.

– А ви самі чого не п’єте? – повернула пляшку Надя. – А то невдобняк, бо ми все вип’ємо, – засміялася вона й теж обережно припала до цигарки, але не закашлялася, дуже приємно було школяркам поспілкуватися з дорослими.

Він прошепотів:

– Ви, дєвочки, ето, а батьки знають, що ви курите?

– Ой, можна подумать, – Надя хотіла казати про те, що тут часто в альтанку приходять якісь і не дають нормально покурить людям, але вмовкла.

Валентин несподівано подумав: чи здогадуються ці двоє, чи просто прикидаються? Бо Свєта враз затягнулася глибоко й несподівано відчула обертання голови, він потрактував це посвоєму і хотів порадіти, але знову стримався. Свєта спробувала вийняти цигарку з рота, але не влучила пальцями. Валентин їй допоміг.

– Дєвочки, ви б ішли, – мовив він.

– Чого? Шо ми, не в себе вдома?

– Та ні, – затягнувся Валентин, – нам просто треба поговорить.

– А, дак ми отойдьом, шоб не мішать, – буркнула Надя й обидві подалися на гойдалку, докурили мовчки, потім пішли.

* * *

– Толя!

А тоді знову:

– Толя!

Весь двір ставав потроху Тольою, бо зараз Нінка покричить із вікна, потім вийде надвір і продовжить. Кожен тоді думав, чи вони нормальні?

– Толян, це тебе, – стомлено блимнув на нього ліхтариком Сява, бо голос матері наближався до їхньої загородки.

– Сюди не загляне, – буркнув Толя і ввімкнув лампочку свого, – не догадається.

Хоча голос наближався, доки не прозвучав згори на сходах.

– Шухерись! – прошепотів Сява і хлопчики виштовхнули Толю з закомірка; той мав півсекунди, щоби вибігти з підсобки і проскочити за ящик з піском.

– Толя? – невпевнено зазирнула мати за двері в темряву, що Сява од несподіванки натиснув на ліхтарик і він кволо блимнув.

– Так ось ти де... – вона намагалася прозирнути підвальну мряку, – мама кличе їсти, а ти он який. Охолоне!

– Не охолоне, – буркнув Сява і всі інші закивали головами, – бо його тут нема.

Ніна не вірила, тим часом за її спиною якась тінь шаснула підвалом зза піщаного ящика й нечутно ковзнула сходами нагору.

– А шо ви тут робите, інтересно? – вона обсмикнула халатика і стояла.

Так довго, що очі почали звикати до пітьми.

– Шошо, – пробурмотів Валерка, – свічки палим, фанарики, штаб охраняєм, – соромно було зізнатися, але це була правда, бо сиділи мовчки й тихо мріяли про Катьку, старшокласницю з цього ж парадного; вважалося, що вона колинебудь сюди зазирне.

– Курите? – не здавалася Ніна, – Ану, дихни.

Вона по черзі й повільно наближалася упритул до кожного, і з подивом відчула, що помилилася.

– Толя, – сказала вона до купи мітел, старих і нових, звалених в кутку. Нахилилася перегрібати, аж утратила рівновагу і впала. Хотіла встати, однак коліна ковзали по мітлах, од чого вона ще дужче заголилася.

– Поможи встать, вирячився, – наказала вона.

Промінь ліхтарика ковзнув голими ногами, завмер.

Сява нахилився, і не взяв за руку, а поклав долоню на стегно. Йому заціпило.

Тоді він поклав другу долоню. Хотіла щось казать, але в горлі стало так само тепло, як і під долонею, тому лише хрипнула, капці ковзнули додолу. Сява увімкнувся, неначе ліхтарик. Решта з подивом дивилися на чудо, а коли вона спробувала сіпнутися, вхопили її і притисли, почали хапати, хто за що міг.

...Толя вже доїв котлету і, захлинаючись компотом, побіг надвір. Шарпнувши двері «штабу», з подивом зазначив, що вони якось заплішені зсередини й шурхіт там припинився.

Він забув пароль, бо був тут наймолодший і тому мовив:

– Свої.

– Якого ти? – двері неохоче прочинилися, звідти протиснувся Валера. – Ану, котись.

І боляче штурхнув малого, що той опинився аж під ящиком із піском.

– Ану, котись! – узяв його за комір Сява і витягнув зза ящика з піском. – Щоб духу твого тут не було, всю маліну нам завалив.

Образа обтисла малого, він стримався, а заплакав лише надворі. Посовався порожнім подвір’ям, а потім посунув до хати з надією щось побачити по тєліку.

– Толя! – нарешті почули вони наступного дня. Голос наближався.

– Толя, – мати спустилася до підвалу й одчинила двері в тишу. Таку гучну, що не почула, як син Толя крадькома ковзнув сходами нагору. – Толя, – вступила вона всередину.

– От, суки, – вилаявся Іван Степанович, побачивши на дверях підвалу чималий замок, і заховав назад у сумку фотоапарат. – Так тепер вони, суки, замок почепили, а раньше було низзя?

Він сплюнув, бо тепер треба йти нагору, шукати двірника, щоб той шукав ключа. Слідча процедура затягувалася:

– Ще, курви, поприбирають чисто, і всі вєщдоки перетрясуть, – плюнув він, і, крекнувши, подався нагору.

Двірник Федір саме мив друге парадне, коли його знайшов слідчий. Привіталися.

– Замок таки почепив?

– Навхір він би міні здався, – одкинув швабру той. – Комісія приказала, я й повісив, – шукав він цигарку, доки Іван Степанович не сунув йому свою, посідали на підвіконня, пустили дим.

– Ну, давай ключа, – слідчий притоптав у пачку недопалок.

– Якого навхір ключа? – двірник вдав, що не здогадується про підвал.

– Кончай яєрли крутить, – видихнув останнього дима Іван Степанович. – Ти ж знаєш. Бо міні треба фотки з місця проішествія зробить.

– Да, дворніку положено все знать, тіко за таку зарплату голова навхір попухне. Ключа в мене нема, начальнік ЖЕКу лічно забрав під свою отвєтсвенність. – Він теж видихнув дим, бо по ключа треба було топать аж у ЖЕК. – Дай хоть домию, – взявся за відро. – Накидали там трусів, а я ходи за ними ще й в підсобці вбирай, – сказав він і враз збагнув, що ляпнув дурницю.

– Яких трусів? – насторожився слідчий.

– Якихяких, – бурмотів двірник Федя, – порваних, женських... Коли мітли прибрав, обнатужив.

– Де вони? – підскочив той.

– Хто, мітли?

– Труси, кажу тобі, труси!

– Деде, викинув навхір в бак.

– Дак бігом мені вийми,– захвилювався Іван Степанович.

– От, начинаєцьця, – зітхав Федір. – За цими розвратніками й пороботать нормально не дадуть, ну, благоустроїли вам дитячого майданчика навхір, дак і гуляйтеся там у пісочку, нє, так їм підвали подавай.

– Не бурчи, – сказав слідчий, – я тобі віддячу, в мене тут проходив один хірург по дєлу, так йому треба всю сантехніку помінять, візьмешся? Як найдеш ті труси – халтура твоя.

Федір помітив, що слідчий враз стомився. І почав терти шваброю швидше, аж мимоволі в нього злетіла пісня:

Хлопець він був чорнобривий,

З мамки рейтузи стягнув,

Раком поставив,

Шишку направив,

Я закричав: каравул!

На мотив «Синього платочка». Слідчий аж плюнув на помите.

Федір удав, що не помітив:

– Да, народ оспівує, – пояснив він. – Да, про всяке, шо буває. А я розірвися навхір ще й підвал охранять? Хто винуватий – я винуватий?

– Ти невинуватий, це точно.

Повз них, обережно переступаючи помите, навшпиньках, проштовхнулася молодиця Тетяна, війнувши гігантським бюстом і таким же перегаром, обох це разом вразило, аж вмовкли на якусь хвилину.

– Да, – домив двірник сходи й переможно ляснув відром. – Отак рожай їх собі навхір на свою голову, щоб воно потім пішло й на рідну мамку стукнуло.

– Воно не на мамку стукнуло, а на пацанів, які його за це били.

– Однаково, отак рости їх навхір, і виходить, що вона, бідна матьодіночка, і винувата за це, з усіх сил воспитує сина, а шоб потім хтось як мудак за ключима й за трусима набігаєцьця. Міні тепер на літучку хоч не показуйся: де ти, питається, навхір був, як ти був не догледів, що мамку дітвора трахала? В спину сміюцьця.

– Мені б твої проблеми, – зітхнув слідчий. Бо його проблема була казуїстична, і хто зна, як її передавать в суд, як інкримінувати:

чи як групове зґвалтування малолітками дорослої жінки;

чи як розпусні дії дорослої жінки по спокушуванні малолітніх?

Бо свідчення розходилися, хто і кого, а подання могло підірвати реноме слідчого у цій заплутаній справі.

* * *

– Хто там? – запитала вона, Тетяна, обережно поправляючи бюст.

– Ваш дворнік Федір, – почула у відповідь.

– Хаха. Якщо ви «дворнік», то мусите знать своїх жильців.

– Звісно. Якби ви були жильцом. Як ви – квартірантка.

Вона похитнулася, подумала, і одчинила. Федір грюкнув чобітьми об поріг, зайшов і почав демонстративно озиратися.

– Да, гражданочка, – нарешті помітив він Тетяну.

– То що тут такого, – розвела вона долоні, – що, запрещено знімать квартирю?

– Знімайте ви що хочте, но поступають сигнали, що ви перезаймаєте житлоплощадь іншим квартиросьйомщицям, – насилу вимовив він.

– Я? – картинно здивувалася вона. – Да ви проходьте, чого тут торчать.

Тетяна відводила його від дверей:

– Чайку?

– Не одкажусь, – він посунув за нею, пильно оглядаючи закутки, зазирнув до туалету й до ванни, бо тепер скрізь йому ввижалися загородки з порваними жіночими трусами. А коли зайшли до вітальні, то боляче тіпнувся борлак: якби на столі стояла й сулія горілки, цього б не сталося, а так там стояло кілька пляшок та ще й добряче недопитих.

– Я ни пойняв, – тицьнув він на них долонею, – шо за натюрморт?

– Нормальний, – розвела руками вона, – в мене день народження.

– А де гості? – зазирнув він за штору.

– Нафіг міні нада ще когось поїть? Я ясно сказала? – засміялася вона. – От вас можу вгостить.

Наче ненароком він оглянув балкона.

– Ну, з днем народження, – ще сідаючи за стіл, уже взявся за склянку.

Смачно цокнулися й перехилили. Він пошукав очима закуску і з подивом її не знайшов.

– Так ето.. – почав він і забув, про що хотів запитати.

– Ви хотіли щось спитать, – облизнулася Тетяна.

– Шо на ввєреній вам площаді проживають незаконні жилиці, – вирішив він не вимовляти «квартиросьйомщиці».

Подив її став більший за її велетенського бюста.

Він би й здогадатися не зміг, що додаткова подруга, «жилиця», щойно зачувши дзвоника в двері, шаснула на тумбочку, з неї на двері ванни, а звідти, наче ящірка, прослизнула на антресолю, бо вона була музикантом і зачула двірника ще до того, як він подзвонив.

– Жилиці? – продовжувала дивуватися Тетяна, шукаючи здивованими очима, з якої б тепер пляшки налити. Так картинно, що Федір змушений був продовжити цей погляд.

– Так це клєвєта, – знайшла вона. – Просто до мене часто заходить моя подруга Алла, от людям і мерещиться.

Налила по півсклянки.

Алла зіщулилася на антресолі. Чорт її смикнув повестися на малу ціну – пляшку за дві доби проживання, включаючи й вихідні. А що лишалося робити композиторші, коли радіоканали один по одному закривались, і навіть музредактори не потрібніші за композиторів. Не йти ж лабать у кабак? Хоч їй і пропонували. Тим часом розмова у вітальні підозріло вщухла, аж доки треноване музичне вухо вловило, як прогинаючись, вмовк диван. Але ненадовго; протиснуті його пружини не ладні були опиратися двірниковому тиску, й тому диван рипав ніжками, ще трохи допомагав паркет, і Алла стиснулася, щоб не засміятися, бо Федір щоразу шепотів:

– Так ето, так ето, – а про що саме, забував, бо п’яні Тетянині губи не давали договорить, аж доки вони знову не сіли за стіл, а вона винувато пішла на кухню шукати хоч якоїсь закуски. Він одразу подався за нею, устигши озирнути й другу кімнату.

Алла затерпла вся була, бо ті обоє після кількох невдалих спроб заснули на дивані й Федір крізь сон прокляв його. Щоб протверезити кавалера, Тетяна налила по півсклянки, і аж насилу тоді він подався.

– Ти звини мене, але я затемна дуже рано буду вставать на роботу, щоб не потривожить даму.

Тобто виявився ще й джентльменом.

Злізти Алла довго не могла, бо затерпла нога, й дівчина боялася впасти.

Але під ранок Федір притягнув частинами велетенське , ще дорежимне ліжко.

– З подвійною сіткою, панцерною! А не це... – він хотів сказати на диван «гівно», але вчасно передумав, – лайно. Ось, – помилувався він, – з резервів верховної ставки.

Хутко склав його і знову подався на працю.

Лише тоді Алла спромоглася злізти додолу. Обидві вони здивовано озирали ретромеблю, особливо подобалися численні нікельовані бильця та блискучі шишки, неначе на новорічній ялинці. Алла підійшла й торкнулася пружин – старовинна газета, що приіржавіла там, несподівано одскочила й почала творити незвичні ритмічні візерунки, підкидувана пружинами. Жінки зачудовано торкали, а газета торохкотіла, жодного разу не повторивши мелодії.

– Ти не повіриш, оце мужик, – млосно зізналася Тетяна. – Но він мені признався в такому. що окроми горілки ніколи нічого в рот не брав, ні вина, ні навіть пива, а коньяк, каже, то начальство п’є і підари.

Не зізналася в головному: ще зі школи в Тетяни було поганяло Цицяна, бо вона мала велетенський бюст, але в школі не соромилася, а навпаки. Минув час і він несподівано видовжився, до такої міри, що жінка змушена була підкочувати, скручувати груди валками і отак втикати в ліфчик. Кожного разу, коли його доводилося знімати, бюст розкручувався і падав, і не було кавалера, в якого би теж не впав. Так от, Федір був перший не такий.

Бо він мав звичку, припершись, одразу впасти на улюблене ложе й захропти. За годину прокидався й, відпочивши, пригадував, яку приніс закусь, і вони з Тетяною сідали за стіл. Потім Алла з антресольки чула звичну музику: спершу грюкали чоботи, потім штани, вдарившись масивною ремінною пряжкою, потім зі свистом злітала жіноча шовкова комбінація і виникала щоразу неповторна музика, всіляко вибрязкував подвійний матрац обома своїми панцирями, а ніжки порцеляновими коліщатками підстрибували то по одній, то по дві, а бувало й по три, бувало проковзуючись, накладаючись синкопами на загальні такти, так ето, так ето, шепотів він, дак це, дак це, відбрязкував нікель, ліжко посувалося проскоком по рипучому паркету до батареї й починало видзвонювати до такої міри, що Алла на антресольці нарешті записала їх на нотному папері, збагнувши що такого ритмічного принципу досі не існувало в світовій музиці.

Присутність же її під час акту дуже збуджувала чомусь Тетяну, й тому вона мимоволі додавала різноманітних темпоритмів.

Вони не знали, що на протилежному кінці планети Земля такої ж ритміки віднайшов авангардний Каміль Хуарес, майбутній нобеліант, правда, застосувавши для цього звуки сезону дощів об численні покрівлі своєї гасієнди.

* * *

Іван Степанович подумавподумав і закурив іще одну цигарку. Перед ним лежало два стосики паперу, один списаний, а інший чистий. Взявши з першого аркуш, він довго вивчав заяву, не так по суті, як за почерком і, перед тим, як знищити, подумки пересунувся в той мікрорайон, звідкіля документ надійшов. Слідчий трохи потримав його перед себою й повільно видихнув на поверхню дим – і там на мить серед рядків проступили інші написи. Треба було пригадати нових фігурантів, яких вписати до відновленої версії. Слава Богу, попрацювавши тут не один десяток літ, слідчий на таких ідіотів дефіциту не мав. Кожна заява була на кілька сторінок, найголовніші – перша і остання, тож середні піддавалися переробці з тим, щоби потім легко було знайти порушників і покращити показники по відділку, яких тягнули донизу різні «висяки» та «глухарі».