Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

Невеличкий привид із Васастаду

Малому випав довгий, самотній день, і він не міг дочекатися вечора. Йому здавалося, що то якийсь особливий вечір, ніби новорічний. Він грався з Бімбо, роздивлявся на свої марки і трохи вчив арифметику, бо не хотів відставати від своїх товаришів у класі. Коли ж, па думку Малого, Крістер мав уже прийти зі школи, він зателефонував йому і розповів про скарлатину.

– Я не міг піти до зубрильні, бо я ізольований, розумієш!

Малий вважав, що це прозвучало просто чудово. Крістер, певне, теж так вважав, бо зовсім принишк.

– Можеш розповісти про це Гуніллі, – додав Малий.

– Тобі не нудно? – озвався нарешті Крістер, коли трохи отямився.

– Ні, адже я маю… – почав Малий і замовк.

Він хотів сказати «Карлсона», та не міг через тата. Весною, звичайно, Крістер і Гунілла кілька разів бачили Карлсона, але це було ще до того, як тато звелів, щоб ніхто з них не розповідав про Карлсона жодній живій душі. Відтоді Крістер і Гунілла забули вже про нього, і Малий вважав, що це тільки на краще.

«Бо тепер він став моїм власним таємним Карлсоном», – подумав собі Малий. Він квапливо попрощався і Крістером:

– Бувай, мені тепер ніколи.

Сумно було Малому обідати з самою тільки панною Цап. Але вона насмажила справді смачних тюфтельок, і Малий з’їв їх добру купку. Наостанці він дістав пирога з яблуками у ванільній підливі.

І тоді хлопцеві почало здаватися, що панна Цап не зовсім безнадійна.

«Найкраще в хатнього цапа – це пиріг з яблуками, – міркував він, – а найкраще в пирога – це ванільна підлива, а найкраще у ванільної підливи – це те, що я їм її».

І все-таки то був зовсім не веселий обід – стільки місць за столом стояло порожніх! Малий тужив за мамою і татом, за Боссе й Бетан – за всіма по черзі. Ну, йому справді-таки було сумно, до того ж, панна Цап весь час говорила про Фріду, а та вже Малому страх як набридла.

Та ось настав вечір. Була осінь, і смеркало швидко. Малий стояв біля вікна блідий з напруження і дивився, як над дахами спалахують зірки. Він чекав. Це було гірше, як у новорічний вечір. Тоді доводиться чекати тільки на якогось гнома, а що таке гном проти невеличкого привида з Васастаду – ніщо! Малий нервово кусав нігті. Він знав, що тепер десь там нагорі Карлсон теж чекає. Панна Цап сиділа в кухні й парила собі в балійці ноги. Вона щодня парила їх, і ще мала прийти віддати Малому на добраніч. Вона обіцяла, що прийде. Отоді й настане пора подзвонити Карлсонові. А потім… о господи, як каже панна Цап, о господи, як же буде цікаво!

– Якщо вона не прийде скоро, то я лусну з нетерплячки! – промурмотів Малий.

Та ось вона прийшла. Малий побачив у дверях її великі босі вимиті ноги і аж стріпнувся, як рибина, – так злякався, хоч він і чекав на неї, і знав, що вона має прийти.

Панна Цап невдоволено поглянула на нього.

– Ти чого стовбичиш біля відчиненого вікна в піжамі? Ану гайда в ліжко!

– Я… я просто дивлюся на зірки, – затнувся Малий. – А ви не хочете поглянути на них?

То Малий так хитро хотів заманити її до вікна. Водночас він непомітно просунув руку за завісу, де був мотузок, і щосили шарпонув за нього. Він почув, як на даху задзвонив дзвоник.

Панна Цап теж почула.

– Щось нагорі торохтить, – сказала вона. – Дивно.

– Авжеж, справді дивно, – погодився Малий.

І він затамував віддих. Бо з їхнього даху знявся невеличкий, зовсім круглий привид і полинув перед вікном. І враз Малий почув мелодію – дуже тиху й дуже жалісливу, але він не сумнівався, що то «Жалобна привидова пісня» линула серед осінньої ночі.

– Ти глянь-но… он… о господи! – мовила панна Цап.

Вона зблідла як смерть і сіла на стілець. А ще казала, що не боїться привидів!

Малий спробував заспокоїти її.

– Еге ж, тепер і я починаю вірити в привиди, – сказав він. – Але ж то такий маленький привид, що нема чого лякатися.

Та панна Цап не слухала його. Вона втупилась у вікно, що за ним привид почав свій фантастичний виступ.

– Забери його геть! Забери його геть! – застогнала панна Цап.

Але привида з Васастаду не можна було забрати. Він літав собі взад і вперед, угору і вниз, і часом перекидався в повітрі. І навіть як він перекидався, жаліслива мелодія не стихала.

Малий вважав, що то було справді гарне й поетичне видовище. Білий невеличкий привид, темне, всіяне зірками небо й жаліслива музика. Та панна Цап була іншої думки. Вона схопила Малого за руку й сказала:

– Тікаймо до спальні й там сховаємось!

Їхнє помешкання складалося з п’яти кімнат, кухні, передпокою і ванної. Боссе, Бетан і Малий мали кожне по маленькій кімнаті, мама з татом – спальню, і ще була простора вітальня на всіх. Тепер, коли мами й тата не було, в спальні жила панна Цап. Вікна її виходили на подвір’я, а вікно Малого – на вулицю.

– Ходи! – схвильовано квапила його панна Цап. – Ходи, сховаємось у спальні!

Малий опинався. Лишити таке видовище, коли воно тільки почалося! Але панна Цап була невблаганна.

– Швидше, бо я зараз зомлію!

І хоч як Малий не хотів, а все ж таки довелося йому піти до спальні. Там вікно було відчинене, але панна Цап одним махом зачинила його. Потім опустила жалюзі, добре розправила завісу й почала стягувати до дверей меблі. Видно, вона нізащо в світі не хотіла більше дивитися ні на яких привидів. Малий не міг її збагнути – адже досі панна Цап так прагнула побачити їх! Він сидів на татовому ліжку, спостерігав, як вона надсаджується, і хитав головою.

– Мабуть, Фріда не така боягузлива, – сказав він.

Та саме тепер панна Цап не хотіла й чути про Фріду. Вона перетягувала меблі – столи, стільці й невеличку книжкову шафу. Перед дверима вийшла справді гарна барикада.

– Ось так! – задоволено сказала панна Цап. – Тепер, мабуть, ми можемо бути спокійні.

Проте з-під татового ліжка почувся глухий голос, ще задоволеніший.

– Ось так! Тепер, мабуть, можемо бути спокійні. Тепер ми зачинилися на ніч!

І звідти вилетів невеличкий привид, аж засвистіло за ним.

– Рятуйте! – закричала панна Цап. – Поможіть!

– Що помагати? – спитав привид. – Складати меблі? Але ж я не вантажник.

І привид зайшовся сміхом. Але панні Цап не було смішно. Вона кинулася до дверей і почала розкидати меблі, аж стільці мигтіли. Барикада вмить була розвалена, і, репетуючи на цілу хату, панна Цап вибігла до передпокою.

Привид подався за нею. Малий теж. А позаду мчав Бімбо і голосно гавкав. Він нюхом не відчував ніякого привида й гадав, що то якась весела забава. Привид, звичайно, теж так гадав.

– Гей-гей! – вигукував він, кружляючи біля самих вух панни Цап.

Але вряди-годи він давав їй трохи відбігти, щоб було ще цікавіше. Так вони гасали по всій квартирі: панна Цап попереду, а привид за нею – до кухні, а з кухні до вітальні, з вітальні до кімнати Малого, і так без кінця.

Панна Цап не переставала верещати, і врешті привидові довелося трохи заспокоїти її.

– Ну, ну, не репетуйте! Нам же так весело!

Та це не допомогло. Панна Цап аж завила і знову помчала до кухні. Але там серед підлоги стояла балійка, де панна Цап мила ноги. А привид летів у неї за плечима.

– Гей-гей! – кричав він їй над самим вухом.

І панна Цап гепнула просто в балійку. Пролунав такий гучний зойк, ніби хтось засурмив у сурму.

– Цитьте, ви до смерті перелякаєте і мене, й сусідів. Прийде поліція, якщо ви не будете обережні, – сказав привид.

Усю підлогу залила вода, а серед калюжі, розставивши руки, сиділа панна Цап. Але вона на диво швидко схопилася й вибігла з кухні. Мокра сукня хляпала їй по литках.

Привид не міг утриматись, щоб кілька разів не стрибнути в балійку, де ще залишилось трошки води на дні.

– Дуже гарно бризкає по стінках, – сказав привид Малому. – Всі ж люди люблять спотикатися об балійки, то чого вона репетує?

Привид ще раз стрибнув у воду і хотів далі гнатися за панною Цап, та її не було. Тільки на паркеті в передпокої залишилися сліди від її мокрих ніг.

– Прудконогий хатній цап, – мовив привид. – Ось є свіжий слід. А куди він веде, зараз побачимо. Угадай, хто найкраще в світі читає сліди?

Слід вів до ванної. Панна Цап замкнулася там зсередини і переможно зареготала.

Привид затарабанив у двері.

– Відчиніть, кажу вам!

З ванної почувся радісний сміх.

– Відчиніть… бо я не граюся! – закричав привид.

Панна Цап затихла, проте не відчинила. Тоді привид звернувся до Малого, що стояв і відсапувався після біганини.

– Скажи ще ти їй. Вона все робить, щоб стало зовсім не цікаво!

Малий обережно постукав у двері.

– Це я, – сказав він. – Ви довго думаєте сидіти у ванній?

– Цілу ніч, будь певний, – відповіла панна Цап. – Я зараз постелю собі тут усі рушники.

Тоді привид сердито сказав:

– Ну й стеліть, будь ласка! Тільки зіпсуєте все, щоб ми не могливеселитися. Але вгадайте, хто тоді полетить до Фріди?

У ванній довгу хвилину панувала тиша. Мабуть, манна Цап обмірковувала ці жахливі слова. Врешті вона жалібно озвалася:

– Ні, не лети туди, чуєш? Я не хотіла тебе розгнівати!

– Ну, тоді вилазьте! – сказав привид. – А то я вирушаю просто до Фріди! І вона напевне попаде до тієї телевізорної скриньки!

Чути було, як панна Цап кілька разів зітхнула. Потім вона покликала:

– Малий, притули-но вухо до шпарки, хай я тобі щось шепну!

Малий так і зробив.

Він притулив вухо до шпарки в дверях, і панна Цап зашепотіла йому:

– Розумієш, я гадала, що не боюся привидів, аж виявилося, що боюся. А ти такий відважний! Чи не міг би ти попросити, щоб те жахливе страховисько зникло й прилетіло іншим разом, коли я трохи звикну? Та нехай пообіцяє тим часом не літатидо Фріди.

– Побачу, що можна вдіяти, – сказав Малий.

Він обернувся до привида. Та привида вже не було.

– Він полетів собі! – вигукнув Малий. – Подався додому. Ходіть самі гляньте!

Та панна Цап не зважилася вийти, аж поки Малий обійшов усю квартиру й перевірив, чи немає десь привида.

Потім панна Цап довго сиділа в кімнаті Малого і тремтіла всім тілом. Та поволі заспокоїлась.

– О, як було страшно, коли він прилетів! – казала вона. – Але уявисобі, яка буде програма на телебаченні! Фріда нічого подібного не зазнала.

Вона тішилась, як дитина. Тільки часом здригалася, коли згадувала, як допіру за нею гнався привид.

– Щиро казати, з мене вже досить привидів, – мовила вона. – Не доведи господи ще раз побачити таку потвору!

Та не встигла вона докінчити, як у шафі хтось глухо замукав, і того було досить, щоб панна Цап знову заверещала.

– Слухай! Чуло моє серце, що привид у шафі! О, я зараз умру!

Малому було шкода панни Цап, та він не знав, як її заспокоїти.

– Та ні, – врешті мовив він. – То не привид… Мабуть, то невеличка корівка… так, то напевне корівка.

Але з шафи почувся голос:

– Корівка? Уяви собі, що ні!

Дверцята відчинились, і з’явився привид із Васастаду в білому одязі, що його Малий сам пошив. Він глухо застогнав, знявся вгору й почав кружляти навколо лампи під стелею.

– Гей-гей, найстрашніший у світі привид, а не корівка!

Панна Цап верещала, а привид кружляв під стелею. Він літав дедалі швидше, а панна Цап верещала дедалі дужче.

Раптом сталося лихо. Привид занадто близько підлетів до лампи, і його одяг зачепився за гачок, що стирчав назовні.

Д-р-р-р – розпоролося старе благеньке простирадло й лишилось висіти на гачку, а навколо кружляв Карлсон у своїх звичайних синіх штанях, картатій сорочці і шкарпетках у червону смужку. Він так захопився, що не помітив лиха. Він літав, і стогнав, і зітхав ще страшніше, як досі. Та за четвертим разом він раптом зауважив, що на лампі щось висить і метляється, як він пролітає повз нього.

– Що то за плахта висить на лампі? – запитав пін. – Може, такий собі сачок ловити мухи?

Малий ледве спромігся видушити з себе:

– Ні, Карлсоне, то не сачок.

Тоді Карлсон зиркнув униз на своє кругле тіло, побачив свої сині штани і збагнув, що він уже більше не привид із Васастаду, а просто Карлсон.

Він трохи незграбно і зніяковіло приземлився перед Малим.

– Ну, що ж, – сказав він, – лихо може статися з кожним, навіть з найкращим у світі. Ось вам приклад… Але це дурниця, не варто й згадувати.

Панна Цап сиділа бліда як стіна й дивилася на нього. Вона хапала ротом повітря, як викинута на берег рибина. Та врешті вона спромоглася на кілька слів:

– Хто… хто, о господи, хто ти такий?

І Малий відповів майже скрізь сльози:

– Це Карлсон, що живе на даху.

– А хто… хто такий Карлсон, що живе на даху? – важко дихаючи, спитала панна Цап.

Карлсон уклонився:

– Вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил… уявіть собі, що це я і є!

Карлсон не привид, а просто Карлсон

Того вечора Малий ніколи не забуде. Панна Цап сиділа на стільці й плакала. Карлсон стояв трохи осторонь і був майже засоромлений. Ніхто нічого не казав, усі були прибиті горем.

«Ось від чого людина сивіє», – подумав Малий, бо так часто казала його мама. Тоді, як, наприклад, Боссе приносив за раз три двійки, або як Бетан скиглила, що хоче мати кожушок, саме коли татові треба платити за телевізор, або як Малий шпурляв камінням на шкільному подвір’ї й розбивав вікно – тоді мама зітхала й казала: «Ось від чого людина сивіє».

Отак Малий почувався тепер. Ох, яке все на світі погане! Панна Цап гірко плакала. І чого! Тільки того, що Карлсон не привид.

– Пропала моя програма з привидами, – мовила вона й сердито зиркнула на Карлсона. – А я вже ходила і сказала Фріді, що…

Панна Цап затулила обличчя руками й так заридала, аж годі було вчути, що саме вона сказала Фріді.

– Але ж я вродливий, і розумний, і до міри затовстий чоловік у розквіті сил! – пробував потішити її Карлсон. – Я можу піти й побути в тій скриньці… хоч би разом з малявкою, чи як!

Панна Цап відтулила обличчя, глянула на Карлсона й пирхнула:

– Вродливий, і розумний, і до міри затовстий! А що тут особливого? Таких повно на телестудії!

Вона сердито й неприязно роздивлялася на Карлсона. Маленький товстун, неначе хлопчисько, хоч скидається на дорослого…

– А хто це, власне, такий? – спитала вона Малого.

І Малий відповів їй правду:

– Мій приятель. Я з ним граюся.

– Отож я й бачу, – сказала панна Цап і знов зайшлася слізьми.

Малий був здивований. Мама й тато видумали собі, що як хто-небудь побачить Карлсона, то почнеться жахливе життя, всі накинуться й захочуть показати його по телевізору. А ось людина, що справді побачилайого, сидить і плаче, бо вважає, що Карлсон ні на що не потрібний, коли він не привид. Те, що він має моторчика й може літати, не справило на неї враження. Карлсон саме піднявся вгору зняти з лампи привидів одяг, але панна Цап глянула на нього ще сердитіше й сказала:

– Господи, ті діти все тепер мають – і моторчики, і всякі дурниці. Скоро вони літатимуть на місяць раніше, ніж підуть до школи.

Панна Цап лютувала дедалі дужче, бо тепер вона врешті збагнула, хто вкрав її булочки, і ревів за вікном, і писав на стіні в кухні попередження. Отак розбестили дітей! Дали їм мотори, щоб вони літали собі й збиткувалися з старих людей! Усе те, що вона писала до телебачення за привидів, – просто хлоп’ячі витівки! Вона не може більше бачити цього малого, товстого негідника.

– Гайда додому… ти, як тебе звати?

– Карлсон, – відповів Карлсон.

– Це я вже чула, – люто сказала панна Цап. – Це прізвище, а як тебе на ім’я?

– Мене й на ім’я Карлсон, і на прізвище Карлсон, – мовив Карлсон.

– Не сердь мене, бо я вже й так сердита! – сказала панна Цап. – Я хочу знати, як тебе кличуть. Як тебе батько гукає?

– Шибеником, – задоволено сказав Карлсон.

Панна Цап кивнула головою.

– Знав твій батько, як тебе прозвати.

Карлсон погодився з нею.

– Еге ж, змалку я був страх який шибеник. Хоч то було дуже давно, а тепер я найчемніший у світі.

Проте панна Цап далі не слухала його. Вона сиділа тихо, задумано й починала трохи заспокоюватись.

– Так, так, – врешті озвалася вона, – принаймні одна людина зрадіє всьому цьому.

– Хто? – спитав Малий.

– Фріда, – гірко мовила панна Цап. Потім, зітхнувши, встала й подалася до кухні витерти воду та прибрати балійку.

Карлсон і Малий раді були, що лишились самі.

– Як люди можуть побиватися через такі дурниці! – сказав Карлсон і здвигнув плечима. – Я ж їй нічого не зробив.

– Ні, тільки хіба що трошки подратував її. Але тепер ми будемо дуже чемні.

Карлсон відразу погодився.

– Звісно, ми будемо чемні. Я ж завждинайчемніший у світі. Але я хочу мати якусь приємність, а то я не граюся.

Малий замислився: яку б його приємність зробити Карлсонові? Але той сам придумав її. Він кинувся до шафи.

– Стривай, я бачив у шафі гарну річ, як там ховався.

Він вийшов звідти з пасткою на мишей. Малий узяв її в бабусі і привіз із села додому.

– Бо я так хотів би спіймати мишу і приручити її! – пояснив він мамі.

Але мама сказала, що, хвалити бога, в міських квартирах немає мишей, принаймні в них немає. Малий розповів про це Карлсонові, але той заявив:

– А раптом звідкись та візьметься миша. А раптом, щоб потішити твою маму, сюди тихенько закрадеться несподівана мишка.

Він розповів Малому, як було б добре, коли б вони спіймали несподівану мишку. Тоді Карлсон забрав би її на дах до своєї хатки, миша наплодила б мишенят, і поступово вони розвели б мишачу ферму.

– І тоді я дам до газети оголошення, – заявив Карлсон: – «Якщо вам треба мишей, телефонуйте просто на Карлсонову мишачу ферму».

– Авжеж, і тоді миші будуть і в міських квартирах, – задоволено мовив Малий і показав Карлсонові, як наставляти пастку.

– Тепер, звісно, в пастку треба покласти шматочок сиру або шкірочку з сала, а то миша не прийде.

Карлсон засунув руку до кишені і витяг звідти клаптик шкірочки.

– Добре, що я приберіг її з обіду, хоч спочатку хотів викинути на смітник.

Він наштрикнув шкірочку на гачок і поставив пастку Малому під ліжко.

– Ось так! Тепер мишка може прийти, коли собі схоче.

Вони майже забули про панну Цап. Аж ось у кухні щось забряжчало.

– Начебто вона готує вечерю, – сказав Карлсон, – бо стукнула сковородою.

І справді, з кухні невдовзі запахло дуже смачними тюфтельками.

– Вона вминає тюфтельки, що лишилися з обіду, – сказав Малий. – О, як я хочу їсти!

Карлсон кинувся до дверей.

– Мчімо до кухні! – гукнув він.

І справді, Карлсон відважний, подумав Малий, коли насмілюється поткнутися туди, проте й сам не хотів пасти задніх. Тому обережно подався слідом за Карлсоном.

А той був уже в кухні.

– О, здається, ми якраз устигли на вечерю!

Панна Цап, що стояла біля плити й мішала тюфтельки, лишила сковороду й рушила назустріч Карлсонові. Вигляд у неї був загрозливий.

– Геть! – закричала вона. – Геть звідси!

У Карлсона опустилися кутики рота, і він насупився.

– Я не граюся, коли ви будете такі сердиті. Я теж хочу тюфтельок. Хіба ви не розумієте, що я зголоднів, цілий вечір удаючи привида?

Він підлетів до плити і схопив із сковороди тюфтельку. Та це вже було занадто. Панна Цап заревла й кинулась на Карлсона. Вона схопила його за комір і вишпурнула за двері на чорний хід.

– Геть! – крикнула вона. – Гайда додому і більше сюди не потикайся!

Малий був страх який розгніваний. «Як можна так ставитись до мого любого Карлсона?» – розпачливо думав він.

– Фе, які ви недобрі, – сказав він мало не крізь сльози. – Карлсон мій приятель і повиненбути зі мною.

Більше він нічого не сказав, бо відчинилися двері і з’явився Карлсон. Він теж був розгніваний.

– Я не граюся. Я не граюся, коли тут таке робиться. Викидати мене за двері на чорний хід…о!

Він підскочив до панні Цап і тупнув ногою.

– На чорний хід, фе… Я хочу, щоб мене викинули з сіней на сходи, як усіх порядних людей!

– Про мене! – мовила вона і, хоч Малий біг ззаду та плакав, поволокла Карлсона через усю квартиру до сінешніх дверей, щоб викинути його на сходи, як він і хотів.

– Ось тепер маєш! Тепер ти задоволений?

– Еге ж, задоволений, – відповів Карлсон, і панна Цап так хряснула дверима, що весь будинок здригнувся.

– Нарешті! – сказала вона й рушила назад до кухні.

Малий біг за нею і бурчав:

– Фе, які ви недобрі й несправедливі! Карлсон повинен бути на кухні!

І він справді був на кухні. Коли панна Цап і Малий зайшли туди, Карлсон стояв біля плити й наминав тюфтельки.

– Звичайно, я хотів, щоб ви мене викинули з сіней на сходи, – заявив він, – аби я міг зайти з чорного ходу і взяти собі смачних тюфтельок.

Тоді панна Цап схопила його за комір і викинула втретє – знову на чорний хід.

– Ох і влазливе ж! – сказала вона. – Як та муха… Але чекай, я ось замкнудвері, то, може, хоч тоді матиму спокій.

– Побачимо, – сумирно сказав Карлсон.

Двері за ним хряснули, і панна Цап подбала, щоб вони вже були замкнені як слід.

– Фе, які ви недобрі, – правив своєї Малий.

Та панна Цап не слухала його. Вона попростувала до плити, де на сковороді шкварчали такі гарні тюфтельки.

– Може, врешті, і я з’їм якусь тюфтельку після всього, що мені довелося витримати цього вечора, – сказала вона.

Тієї миті з відчиненого вікна почувся голос:

– Добрий вечір! Є хто дома? І чи лишилося ще хоч трохи тюфтельок?

На підвіконні сидів Карлсон і задоволено всміхався.

Малий захихотів.

– Ти залетів через балкон з коридора?

Карлсон кивнув.

– Саме так. І ось я знов з вами. Ви ж бо мені раді… особливо та, що біля плити.

Панна Цап стояла з тюфтелькою в руці. Вона саме хотіла покласти її в рот, та, побачивши Карлсона, завмерла на місці і лише кліпала очима.

– Зроду не бачив такої ненажери, – сказав Карлсон і шугнув з вікна до панни Цап. Пролітаючи повз неї, він вихопив тюфтельку, швиденько проковтнув її і піднявся під стелю.

Панна Цап отямилась. Вона стиха зойкнула, схопила вибивачку і погналася за Карлсоном.

– Ох ти ж, тварюко, ну, тепер я таки вижену тебе!

Карлсон радісно кружляв навколо лампи.

– Гей-гей! Будемо знову змагатися. Так весело мені було тільки в дитинстві, коли мій любий татко гнався за мною навколо цілого Меларену [4]4
  Меларен – озеро, що на ньому стоїть Стокгольм.


[Закрыть]з ляпачкою. О, тоді нам була забава!

Карлсон вилетів до передпокою, і почалася гонитва по всій квартирі. Попереду летів Карлсон – він сміявся і гейкав з радощів, – потім бігла панна Цап з вибивачкою, далі Малий, а ззаду стрибав Бімбо й голосно гавкав.

– Гей-гей! – вигукував Карлсон.

Коли панна Цап була зовсім близько, – от-от наздожене його, – Карлсон прискорював лет і підіймався під стелю. І хоч як замахувалась панна Цап вибивачкою, їй не щастило досягти Карлсона, хіба що вона зачіпала по підошвах його черевиків.

– Еге-ге! – казав Карлсон. – Не лоскочіть мені підошов! Так не годиться, а то я не граюся!

Панна Цап бігала, аж сопіла, за Карлсоном, ляпаючи великими босими ногами по паркету. Вона, сердешна, не мала навіть часу одягти шкарпетки і взути капці через привида та через безперервну біганину. Вона вже притомилася, але й гадки не мала здаватися.

– Стривай-но лишень! – гукала вона і мчала далі.

Часом вона підскакувала, щоб досягти Карлсона вибивачкою, але той тільки сміявся і щоразу ухилявся. Малий теж сміявся, бо не міг утриматись. Він так реготав, що в нього аж живіт заболів, а коли панна Цап із Карлсоном утретє опинилися в його кімнаті, кинувся на ліжко, щоб трохи відпочити. Він лежав там зовсім знесилений, та все ж не міг стримати сміху, коли бачив, як панна Цап женеться за Карлсоном уздовж стін.

– Гей-гей! – вигукував Карлсон.

– Зараз я тобі покажу «гей-гей»! – сопіла панна Цап, люто розмахуючи вибивачкою. І справді їй нарешті пощастило загнати Карлсона в кут коло ліжка Малого.

– Ну, стривай! – закричала вона. – Зараз я тебе спіймаю!

І враз вона так зойкнула, що Малий оглух. Він перестав сміятися.

«Ой, тепер Карлсона спіймано», – подумав він.

Але то не Карлсона спіймано. То панна Цап спіймалася. Вона попала ногою – просто великим пальцем – у пастку.

– О-о-ох! – застогнала вона. – О-о-ох!

Панна Цап шарпонула ногу і вражено витріщила очі на якусь дивину, що міцно вчепилася їй у палець.

– Ой-ой-ой! – схопився Малий. – Чекайте, я відчеплю її… О, пробачте, то я ненавмисне!

– О-о-ох! – застогнала панна Цап, коли Малий допоміг їй відчепити пастку і вона знов здобулась на слово. – Нащотобі пастки під ліжком?

Малому справді було шкода панни Цап, і він, затинаючись, розпачливо сказав:

– Ми… ми хотіли спіймати в неї несподівану мишу.

– Хоч і не таку велику, – додав Карлсон. – А маленьку, гарну, з довгим хвостиком.

Панна Цап зиркнула на Карлсона й застогнала:

– О ти… ти… Щезнеш ти колись звідси?!

І знов погналася за ним з вибивачкою.

– Гей-гей! – вигукнув Карлсон.

Він вилетів до передпокою, далі до вітальні, а звідти до кухні, а з кухні до спальні…

– Гей-гей! – не вгавав він.

– Зараз я тобі покажу «гей-гей»! – погрозила панна Цап і цього разу підстрибнула ще вище, аби досягти його вибивачкою. Та вона забула про всі ті меблі, що їх сама понатягала під двері в спальні. І тепер, підскочивши вгору, панна Цап ударилась головою об книжкову шафу і гримнула на підлогу.

– Гей, отепер у Верхньому Норланді знов землетрус! – сказав Карлсон.

Та Малий злякано кинувся до панни Цап.

– Ой, ви не дуже забилися? – спитав він. – Бідна панна Цап.

– Ох, поможи мені добратися до ліжка, – простогнала панна Цап.

І Малий допоміг, принаймні спробував допомогти. Але панна Цап була така велика й огрядна, а Малий зовсім дитина. Йому було не до снаги. Тоді до них спустився Карлсон.

– Ет, і не силуйся, – сказав він Малому. – Давай і я підпряжуся, бо я найчемніший у світі, не те, що ти.

Вони налягли вдвох з усієї сили і врешті таки доправили панну Цап до ліжка.

– Бідна панна Цап, – знову сказав Малий. – Вам боляче?

Панна Цап трохи помовчала, немов прислухалася.

– У мене немає жодної цілої кісточки, – врешті відповіла вона. – Але мені не боляче… хіба що, як я засміюся!

І вона так зареготала, що аж ліжко задвигтіло.

Малий злякано витріщився на панну Цап. Що з нею сталося?

– Кажіть, що хочете, – мовила панна Цап, – але два таких марші за один вечір помагають. О господи, яка я стала моторна!

Вона жваво закивала головою.

– Постривайте лишень! Ми з Фрідою робимо вранці зарядку, і хай вона тепер начувається! Я покажу їй, як треба бігати!

– Гей! – вигукнув Карлсон. – Візьміть тільки з собою вибивачку, щоб поганяти Фріду по всій гімнастичній залі, нехай і вона стане моторна.

Панна Цап сердито глянула на нього.

– А ти мовчи, коли розмовляєш зі мною. Мовчи й біжи принеси мені трохи тюфтельок.

Малий радісно засміявся.

– Атож, після такої гонитви хочеться їсти, – сказав він.

– А вгадай, хто найкращий у світі носій тюфтельок? – спитав Карлсон.

Він уже рушив до кухні.

Потім Карлсон, Малий і панна Цап посідали собі на ліжко й любенько заходилися вечеряти. Карлсон-бо повернувся з кухні з повною тацею наїдків.

– Я побачив, що там є ще пиріг з яблуками у ванільній підливі, то взяв і його. І трохи вареної шинки, і сиру, і ковбаси, і солоний огірок, і дві сардини, і грудку паштету, але де ви до лиха ховаєте торт?

– Торта нема, – сказала панна Цап.

Карлсон опустив куточки губ.

– Отже, я маю наїстися кількома тюфтельками, пирогом з яблуками у ванільній підливі, вареною шинкою, сиром, ковбасою, огірком і двома нещасними сардинами?

Панна Цап пильно глянула йому у вічі.

– Ні, – сказала вона з притиском, – є ще й паштет.

Малий не міг згадати, щоб йому коли так смакувала їжа.

Як приємно було сидіти втрьох і вечеряти! Та раптом панна Цап вигукнула:

– О господи, ти ж, Малий, ізольований, а ми затягли його сюди! – вона показала на Карлсона.

– Ні, ми його не тягли. Він сам прилетів, – сказав Малий.

Та все ж таки він стурбувався.

– А що, як ти, Карлсоне, захворієш тепер на скарлатину?

– Скар… скар… – муркотів Карлсон. Він напхав повен рот пирога і не міг і слова мовити, – скарлатину?.. Гей! До того, хто колись хворів на найважчу в світі булочкову гарячку й не вмер, ніщо більше не вчепиться.

– Не завжди, – сказала панна Цап і зітхнула. Карлсон ум’яв останню тюфтельку, облизав пальці й мовив:

– Звичайно, в цьому домі трохи сутужно з їжею, але з усім іншим тут добре. То, може, я теж тут ізолююсь.

– О господи! – вигукнула панна Цап.

Вона сердито зиркнула на Карлсона, потім на тацю, що була вже зовсім порожня.

– Не багато лишилося на таці після того, як ти приклався до їжі, – сказала вона.

Карлсон підвівся з ліжка і погладив себе по животі.

– Я вже наївся і встаю від столу. Але, бачу, крім мене, ніхто не встає.

Карлсон покрутив за гудзика на животі, моторчик загув, і він обважніло полетів до вікна.

– Гей-гоп! – гукнув він. – Доведеться вам посидіти без мене, бо я поспішаю.

– Гей-гоп, Карлсоне! – відповів Малий. – Тобі справді треба летіти?

– Нарешті, – буркнула панна Цап.

– Авжеж, мені треба поспішати! – гукнув Карлсон. – А то я спізнюся додому на вечерю. Гей-гей!

І він полетів.