Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

– Щось товсте й страшне з казкового світу! Я його мушу побачити, поки візьмуся до злодіїв.

Дядько Юліус швидко стягнув укривало.

– Гі-гі-гі, – засміявся Карлсон, підводячись з постелі. – Уявіть собі, що цього разу тут не щось із казкового світу, а тільки любий я. Правда, гарно я обдурив вас?

Панна Цап люто витріщилася на Карлсона. Дядько Юліус теж був розчарований.

– Цей хлопець і вночі тут? – запитав він.

– Так, хоч я йому скручу в’язи, як матиму час, – відповіла панна Цап.

Тоді злякано схопила дядька Юліуса за руку.

– Любий пане Янсоне, треба негайно зателефонувати в поліцію!

І раптом сталося щось несподіване. З шафи почувся суворий голос:

– Відчиніть, в ім’я закону! Ми з поліції!

Панна Цап, дядько Юліус і Малий дуже здивувалися, а Карлсон розсердився:

– Он як, з поліції!.. Могли б вигадати щось інше, волоцюги пришелепуваті!

Та Філле знову гукнув з шафи, що, мовляв, їх оштрафують за те, що вони замкнули поліцію, яка прийшла зловити небезпечного шпигуна.

«Ти глянь, хитро придумали!» – міркував собі Малий.

– Отже, будьте такі ласкаві й негайно відімкніть шафу! – крикнув Філле.

І дядько Юліус слухняно відімкнув шафу. Звідти видобулися Філле й Рулле, такі сердиті та впевнені, що дядько Юліус і панна Цап справді повірили, ніби вони з поліції.

– Кажете, поліція?.. – почав несміливо дядько Юліус. – Але ж без уніформи?

– Так, бо ми з таємної поліції, – пояснив Рулле.

– І прийшли спіймати он того, – Філле показав на Карлсона. – Він дуже небезпечний шпигун!

Панна Цап зареготала страшним сміхом.

– Шпигун? Оце? Ну, знаєте! Це ж один із шкільних товаришів Малого, плюгавий хлопчисько!

Карлсон зіскочив з ліжка.

– І до того ж найкращий у класі! – палко сказав він. – Атож! Бо я вмію ворушити вухами… і, звісно, додавати!

Однак Філле не повірив. Він наготував кайдани і загрозливо почав підступати до Карлсона. Карлсон боляче копнув його коротенькою ніжкою. Філле з серцем вилаявся й застрибав на одній нозі.

– Що, дістав синця? – вдоволено сказав Карлсон.

А Малий подумав, що злодії, мабуть, дістають багато синців. Одне око у Філле добре підпухло й геть посиніло. Так йому й треба, зрадів Малий. Хай не приходить сюди красти його власного Карлсона, щоб продати за десять тисяч крон. Кляті злодії! Малий бажав їм стільки синців, скільки може на них вміститися.

– Вони не з поліції, вони брешуть! – сказав він. – Я знаю, що вони злодії.

Дядько Юліус задумливо почухав потилицю.

– Дозвольте нам цю справу розплутати, – сказав він.

Він запропонував усім перейти до вітальні і там з’ясувати, чи Філле й Рулле злодії, чи ні.

Уже майже розвиднілося. Зірки на небі за вікном поблякли, починався новий день, і Малому найдужче хотілося піти собі лягти спати, замість сидіти тут і слухати брехню Філле й Рулле.

– Хіба ви не читали в газеті, що по Васастаді літає шпигун? – сказав Рулле, витягуючи з кишені газету.

Дядько Юліус прибрав гордовитого виразу.

– Не треба вірити тим нісенітницям, що пишуть газети, – сказав він. – Хоч я все-таки ще раз прочитаю. Стривайте, я візьму свої окуляри.

Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий.

– Нічого собі поліція! – обурився він. – Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.

Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.

– Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? – заявив Рулле.

– Ви не знаєте, що це образа честі! – додав Філле. – А за образу честі поліції замикають до в’язниці. Цього ви теж не знаєте?

Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.

– А моя торбинка з цукерками? – закричав він. – Хто її взяв?

Філле загрозливо підступив до нього.

– Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?

– Е ні, я ще не з’їхав з глузду! – правив своєї Карлсон. – Про образу честі я пам’ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.

Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсонові.

– Ось вона, я просто сховав її для тебе!

Тоді Філле глузливо засміявся:

– От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!

Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:

– Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.

Вона показала на Карлсона.

Той розсердився:

– Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?

Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.

– Адже злодії звичайно бувають обдерті, – сказала панна Цап, хоч зроду не бачила злодіїв.

Філле й Рулле дуже втішилися. Філле заявив, що він з самого початку помітив, яка вона розумна і незвичайна дама. Він, мовляв, радий, що має нагоду познайомитися з нею. Він навіть удався до дядька Юліуса по підтримку:

– Правда ж, яка вона ласкава? Ви теж такої думки?

Дядько Юліус, певне, досі про це не мав ніякої думки, але тепер мусив погодитися, і панна Цап соромливо опустила очі й спаленіла.

– Аякже, така ласкава, як гримуча змія, – пробурмотів Карлсон.

Він сидів поряд з Малим і їв карамельки, аж за вухами лящало. Та ось торбинка спорожніла, Карлсон підвівся й почав підстрибувати по кімнаті. Він підстрибував, немов граючись, проте весь час наближався до стільців, де сиділи Філле й Рулле, і врешті опинився в них поза спиною.

– Хотілося б ще не раз здибати таку ласкаву жінку, – провадив своєї Філле.

Панна Цап ще дужче почервоніла і знов опустила очі.

– Це все добре, ласкаві жінки й таке інше, – нетерпляче сказав дядько Юліус, – але я хотів би знати, де дівся мій годинник і гаманець?

Філле й Рулле ніби зовсім його не почули. Філле до того ж так захопився панною Цап, що більше ні на кого не зважав.

– Правда ж, Рулле, яка вона приємна? – стиха сказав він, але так, щоб панна Цап чула. – Прегарні очі… делікатний, чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися, еге ж, Рулле?

Раптом панна Цап підскочила на стільці й витріщила очі.

– Що? Що ви сказали?

Філле мало не збився з мови.

– Та я тільки сказав… – почав він, але панна Цап не дала йому докінчити.

– Ага, наскільки я розумію, ви Філіп, – мовила вона й усміхнулась.

«Майже так само моторошно, як матінка», – подумав Малий. Філле здивувався:

– Звідки ви знаєте? Ви чули про мене від когось?

Панна Цап сердито кивнула.

– Ще б пак не чула! О господи, певне, що чула! Тоді це, мабуть, Рудольф? – вона показала на Рулле.

– Так, але звідки ви знаєте? Може, в нас є спільні знайомі? – запитав Філле.

Він зрадів, і в очах його засвітилася надія.

Панна Цап так само сердито кивнула:

– Я думаю! Либонь, ви знаєте панну Фріду Цап із Фрейгатан? Вона ж бо має носа, що на нього за всякої години можна здатися, як і на мій, правда ж?

– Хоч ваш не такий, як делікатна картоплина, а скидається на гузкуватий огірок, – сказав Карлсон.

Мабуть, Філле все-таки не цікавився носами, бо вже не радів. Натомість здавалося, що він хотів би якнайшвидше втекти. І Рулле теж. Та ззаду стояв Карлсон. І раптом пролунав постріл, аж Філле й Рулле з ляку посхоплювалися з стільців.

– Не стріляйте! – закричав Філле, бо відчув, як Карлсон притулив йому до спини пальця, і подумав, що то пістолет.

– Ану витрушуйте гаманця й годинника! – звелів Карлсон. – А то я стрілятиму!

Філле й Рулле нервово пошукали в кишенях, і справді, гаманець і годинник упали дядькові Юліусові на коліна.

– Нате! – сказав Філле.

Тоді обидва блискавкою метнулися до дверей. Їх не було кому спинити.

Але панна Цап кинулась за ними, вибігла в передпокій, у сіни, навіть на сходи, і гукнула їм навздогінці:

– Фріда дізнається про все! О господи, як вона зрадіє!

Вона сердито стрибнула ще на два східці нижче, ніби намірялася й далі бігти за ними, а тоді знов гукнула:

– Щоб ноги вашої не було на Фрейгатан, бо дійде до крові! Чуєте?.. До кр-р-рові!

Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ

Після ночі з Філле й Рулле Карлсон запишався ще дужче, ніж звичайно. Щоранку, залітаючи до Малого, він будив його вигуком:

– Ось найкращий у світі Карлсон!

Найперше він видобував персикову кісточку – поглянути, скільки вона виросла, а тоді взяв собі за звичку летіти до дзеркала, що висіло над шафкою Малого. Дзеркало було невелике, та Карлсон літав то в один бік, то в другий, щоб якнайбільше побачити себе. Бо весь він у ньому не вміщався.

Літаючи, він чи то наспівував, чи то приказував щось, і Малий дочув, що то була похвальна пісня Карлсонові, яку він сам же таки й склав:

– Найкращий у світі Карлсон… гм-гм-гм… вартий десять тисяч крон… лякає злодіїв пістолетом… яке дзеркало тут погане… в ньому видно лиш частину… найкращого в світі Карлсона… але те, що видно, – дуже гарне… гм-гм– гм… до міри затовсте, еге-еге… і найкраще в усьому.

Малий був з ним згоден. Він теж вважав, що Карлсон найкращий в усьому. І диво дивне: навіть дядько Юліус був у захваті від Карлсона. Адже це він урятував йому гаманця й годинника. Такого дядько Юліус не міг забути першого ж дня. Зате панна Цап була така сама лиха до Карлсона, але він на неї не зважав. Аби тільки йому вчасно давали їсти, а їсти йому давали.

– Якщо мені не дають їсти, то я не граюся, – казав він задля годиться.

Панна Цап була б рада-радісінька, щоб Карлсон не грався, та дарма, бо його підтримували Малий і дядько Юліус. Вона щоразу бурчала, коли Карлсон приходив і сідав до столу саме тоді, як вони лаштувалися їсти, але нічого не могла вдіяти, і Карлсон сідав собі далі.

Після тієї ночі з Філле й Рулле він вважав, що так і належиться. Адже героєві, що приборкав навіть найлютішого хатнього цапа, ні в чому не можна відмовляти.

Карлсон, мабуть, трохи втомився – не так легко цілу ніч досліджувати хропіння, скрадатися, рачкувати і стріляти, – бо аж ген пополудні прилетів до кімнати Малого й почав принюхуватися, чи з кухні не пахне, бува, чимось смачним.

Малий також спав довго і в кілька заходів, поклавши Бімбо до себе в ліжко, – бо хіба ж виспишся, як ночами доводиться ловити злодіїв! Він прокинувся щойно перед тим, як залетів Карлсон. А збудили його якісь незвичайні страхітливі звуки з кухні. То панна Цап співала на весь голос. Малий ще не чув, щоб вона коли співала, і то був такий спів, що він палко бажав, аби вона швидше замовкла. З якоїсь причини панна Цап була саме нині в надзвичайно доброму гуморі. Вона перед полуднем навідалася до Фріди на Фрейгатан – може, це її так підбадьорило?

Бо вона співала, аж гуло:

– Ох, Фрідо, так буде краще для тебе…

Але як саме буде краще для Фріди, ніхто не дізнався, бо Карлсон помчав до кухні й гукнув:

– Цитьте! Цитьте! А то люди подумають, що я вас лушпаню, як ви так галасуватимете!

Панна Цап замовкла і непривітно поставила на стіл тушковане м’ясо. Зайшов дядько Юліус, всі посідали й заходилися їсти. Обідаючи, вони розмовляли про страшну нічну пригоду, і Малому здавалося, що тепер справді затишно. Карлсон був задоволений їжею і похвалив панну Цап:

– Часом вам щастить приготувати м’ясо, що чисто випадково справді буває смачне.

На це панна Цап нічого не відповіла. Тільки перестала їсти і стулила губи.

Шоколадний пудинг, що його панна Цап приготувала на другу одміну, також сподобався Карлсонові. Він устиг з’їсти свою пайку, поки ще Малий упорався з першою ложкою, а тоді сказав:

– Еге ж, пудинг добрий, але я знаю щось удвічі добріше.

– А що? – запитав Малий.

–  Дватаких пудинги, – відповів Карлсон і присунув до себе ще одну тарілку. Це означало, що панна Цап залишилася без пудингу, бо вона приготувала тільки чотири пайки.

Карлсон завважив, що вигляд у неї невдоволений, і застережливо підвів пальця:

– Не забувайте, що тут є товстуни, яким вадить багато їсти. Властиво, їх двоє. Не називатиму, хто саме, але не я і не цей кістяк, – мовив Карлсон, показуючи на Малого.

Панна Цап стулила губи ще міцніше і далі мовчала. Малий злякано зиркнув на дядька Юліуса, але той напевне нічого не почув. Він сидів і водно лаяв поліцію. Він зателефонував туди й розповів, як до них закралися злодії, та все дарма, міг би й не клопотатися. Йому сказали, що спершу поліції треба розплутати триста п’ятнадцять інших крадіжок, і допитувалися, скільки в них чого вкрадено.

– Але я впорався за поліцію, – сказав дядько Юліус, – завдяки дуже відважному й спритному хлопчикові. Отож злодіям довелося вернутись додому голіруч.

Він ласкаво глянув на Карлсона. Карлсон запишався, мов півень, і переможно штовхнув у бік панну Цап.

– Що ви тепер скажете? Найкращий у світі Карлсон лякає злодіїв пістолетом.

А все ж і дядько Юліус боявся пістолета. Звісно, він був радий і вдячний, що дістав назад свого гаманця й годинника, а проте вважав, що малі діти не повинні ходити з пістолетами, і коли Філле й Рулле чкурнули сходами, Малому ще довго довелося пояснювати, що Карлсон злякав злодіїв іграшковим пістолетом, поки дядько нарешті повірив йому.

Після обіду дядько Юліус подався до вітальні викурити сигару. Панна Цап мила посуд. Очевидно, навіть Карлсон не міг зіпсувати їй надовго доброго гумору, бо вона знов загула:

– Ох, Фрідо, так буде краще для тебе…

Та раптом вона виявила, що в кухні немає жодного рушника витирати посуд, і знов розсердилась.

– Чи мені хто міг би сказати, куди ділися всі рушники? – сказала вона, грізно роззираючись по кухні.

– Авжеж, дехто міг би, а саме: найкращий у світі шукач рушників, – відповів Карлсон. – Аби ж ви були розважні й щоразу зверталися до нього, як чогось не знаєте.

Карлсон помчав до кімнати Малого й вернувся з таким оберемком рушників, що його самого не видно було за ними. Але то були незвичайно брудні й затягані рушники, і панна Цап розсердилася ще дужче.

– Де ці рушники були? – крикнула вона.

– Їх позичали в казковий світ, – відповів Карлсон. – І бачите – там ніколи не підмітають під ліжками! Бачите?

Так минали дні. Прийшла листівка від мами й тата. їм гарно подорожувалось, і вони сподівалися, що Малому теж незле ведеться, що дядько Юліус добре себе почуває і ладнає з Малим та панною Цап.

Про Карлсона вони не згадували, і це його неймовірно розсердило.

– Я послав би їм листівку, якби мав п’ять ере на марку, – сказав він. – І написав би в ній: «Так і робіть, не цікавтесь, як ведеться Карлсонові і чи він ладнає з хатнім цапом, не думайте про це, хоч саме він тут усього допильновує, лякає пістолетом усіх злодіїв, знаходить усі рушники, що були в позичці, і тримає вам у шорах хатнього цапа і все решту».

Малий був радий, що Карлсон не має п’ять ере на марку, бо вважав, що мамі й татові було б не вельми приємно одержати таку листівку. Малий уже спорожнив свою скарбничку і віддав Карлсонові все, що там було; та Карлсон устиг витратити ті гроші й тепер сердився.

– Дурниця та й годі, – сказав він. – Щоб оце коштувати десять тисяч крон і не мати п’ять ере на марку! Як ти гадаєш, чи не купив би дядько Юліус мої великі пальці, га?

Малий вважав, що дядько їх не купив би.

– Але ж він тепер у такому захваті від мене, – не здавався Карлсон.

Та все ж Малий вважав, що дядько Юліус пальців не купить. Тоді ображений Карлсон полетів додому і не з’являвся, аж поки Малий, як настала пора їсти, покликав його: смикнув за мотузку від їхнього дзвоника.

«Мама й тато, певне, боялися, що дядько Юліус не миритиметься з панною Цап, тому й написали так», – міркував Малий. Але вони помилилися. Виявилося, що дядько Юліус пречудово з нею ладнає. Минали дні, і Малий помітив, що вони балакають між собою дедалі частіше й частіше. Вони подовгу сиділи разом у вітальні, і дядько Юліус розводився про казковий світ тощо, а панна Цап відповідала йому так ласкаво й скромно, що аж не віри– лося: невже то справді вона?

Нарешті в Карлсона зародилася якась підозра. А надто, що панна Цап почала зачиняти двері з передпокою до вітальні. Двері там, певна річ, завжди були, але ніхто їх ніколи не зачиняв. Може, тому, що зсередини вони самі замикалися, і одного разу, як Малий був ще дитиною, двері замкнулися і він не міг вийти. Після того випадку мама вирішила, що досить почепити завіси, а двері не зачиняти. Але тепер, як панна Цап і дядько Юліус пили ввечері каву у вітальні, їй раптом заманулося зачинити двері, та й дядькові Юліусові також, бо як Карлсон усе-таки туди ввірвався, дядько Юліус заявив, що хлопцям треба знайти якесь інше місце гратися: він, мовляв, хоче випити кави тихо й спокійно.

– А я хіба не хочу? – дорікнув йому Карлсон. – Несіть сюди каву, сигару, все, що належиться.

Одначе дядько Юліус вигнав його. Панна Цап засміялася вдоволено. Нарешті вона взяла гору!

– Я такого не попущу, – сказав Карлсон. – Я мушу їх бачити!

І другого ранку, як дядько Юліус був у свого лікаря, а панна Цап купувала на Сінному ринку салаку, Карлсон прилетів до Малого з великим свердлом у руці. Малий бачив те свердло на стіні в Карлсоновій хатці. Він запитав, навіщо Карлсон його приніс. Але саме тієї миті в шпарі для листів щось зашурхотіло, і Малий побіг глянути, що то. На килимку перед дверима лежало дві листівки: від Боссе і від Бетан. Малий дуже зрадів, довго читав їх і перечитував, а як скінчив, то Карлсон своє діло вже також скінчив. Він висвердлив у дверях чимале вічко.

– Ну, Карлсоне! – злякався Малий. – Хто ж свердлить у дверях дірки?.. Навіщо вона тобі?

– Як навіщо? Дивитися, що вони роблять, – відповів Карлсон.

– Фе, посоромився б, – дорікнув йому Малий. – Мама казала, що ніколи не можна підглядати в шпарку для ключа.

– Твоя мама розумна жінка, – мовив Карлсон. – І каже правду. В шпарку для ключа треба вставляти ключа, видно з самої назви. А це, на щастя, вічко. Ти такий кмітливий, то хіба не чуєш, для чого воно призначене?.. Еге ж, саме так, – сказав Карлсон, перше ніж Малий здобувся на якусь відповідь.

Він витяг з рота грудочку старої жувальної гумки і заткнув дірку, щоб її не було видно.

– Гей-гей! – сказав він. – Давно ми не мали веселого вечора, але сьогодні, мабуть, знову матимемо.

Карлсон узяв свердло й полетів додому.

– Мені треба залагодити ще один справуночок, – сказав він. – Але я вернуся, як почнуть смажити салаку.

– Який справуночок? – запитав Малий.

– Легкий, незагайний справуночок, за який я принаймні добуду грошей на марку, – відповів йому Карлсон.

І він полетів собі.

Але справді вернувся, як почали смажити салаку, і за обідом був у чудовому гуморі. Він дістав з кишені п’ять ере і тицьнув у руку панні Цап.

– Хочу вас трішки втішити, – сказав він. – Купіть собі якусь цяцьку на шию абощо!

Панна Цап кинула монету.

– Я тебе як цяцькну, то не втрапиш, куди тікати! – сказала вона.

Та саме надійшов дядько Юліус, і панна Цап не захотіла цяцькати Карлсона при ньому.

Карлсон потім дивувався:

– Яка ж вона робиться лагідна й чудна, скоро поблизу з’явиться Юлій Любиказка!

Панна Цап і дядько Юліус перебралися до вітальні, щоб, як завжди останнім часом, випити вдвох кави.

– Тепер побачимо, чи вони таки безнадійно погані, – сказав Карлсон. – Я востаннє спробую мирно з ними домовитись, але потім почну дратурувати нещадно й немилосердно.

На подив Малому, він витяг з кишені сигару, закурив її і постукав у двері. Ніхто не запросив його заходити, проте Карлсон однаково зайшов, кадячи сигарою.

– Перепрошую, це ж бо кімната для курців, – сказав він. – Певне, тут можна викурити сигару?

Та дядько Юліус цього разу страх як розсердився на Карлсона. Він вихопив у нього сигару, перервав навпіл і погрозив, що як Карлсон ще коли закурить, то дістане такої прочуханки, що довіку пам’ятатиме. А ще дядько Юліус заборонить йому гратися з Малим. Цього він уже допильнує.

Спідня Карлсонова губа почала тремтіти, очі налилися слізьми і злісно блиснули на дядька Юліуса.

– А я стільки днів був до вас ласкавий! – Карлсон люто витріщив очі: зразу видно було, що він думає про дядька Юліуса.

Але дядько Юліус виштовхав його з вітальні, двері знов зачинилися, та ще й клацнув замок. Оцього вже досі ніхто не робив.

– Тепер сам бачиш, що нема іншої ради, треба дратурувати, – сказав Карлсон Малому.

Він затарабанив кулаками в двері й закричав:

– Ви ж мені зіпсували таку дорогу сигару!

Потім засунув руку в кишеню і чимось забряжчав. Начебто грішми. Атож, щось справді забряжчало так, як повна кишеня п’ятаків.

– Добре бути багатому, – сказав Карлсон.

Малий стурбувався:

– Звідки в тебе стільки грошей?

Карлсон таємниче моргнув йому:

– Довідаєшся завтра.

Малий ще дужче стурбувався: а що, як Карлсон десь поцупив гроші? Тоді він не кращий за Філле й Рулле. Може, Карлсон додає не тільки яблука? Малий не знав, що йому й думати. Проте він не мав часу на довгі роздуми, бо Карлсон саме обережно, тихенько вийняв з вічка жувальну гумку.

– Ось так, – сказав він, припадаючи оком до дірки. Та раптом Карлсон відскочив назад, немов побачив щось страшне.

– Більшого нахабства й бути не може! – обурився він.

– Що вони роблять? – зацікавлено спитав Малий.

– Я теж хотів би знати, – відповів Карлсон. – Та вони, хитруни, пересіли!

Дядько Юліус і панна Цап завжди любили сидіти на невеличкій канапі, що її добре видно крізь вічко, і допіру, як Карлсон заходив із сигарою, вони там і сиділи. А тепер десь ділися. Малий сам переконався в цьому, зазирнувши у вічко. Мабуть, пересіли на другу канапу, далі коло вікна, а це страшний підступ і хитрість, заявив Карлсон. Кожен-бо, хто має бодай якийсь сором, сідає так, що його можна побачити і крізь шпарку для ключа, і крізь вічко, запевняв він.

Бідний Карлсон! Він опустився на стілець у передпокої і втупився перед себе сумними очима. Цього разу він дав маху. Вся його чудова ідея з вічком пішла нанівець. Яке тяжке розчарування!

– Ходімо гратися до твоєї кімнати, – врешті сказав він. – Може, серед твоїх речей знайдеться який мотлох і непотріб, щоб ним можна було дратурувати.

Карлсон довго нишпорив у шухлядах і в шафі Малого, не знаходячи нічого путнього. Раптом він свиснув і витяг довгу скляну трубку, якою Малий любив здмухувати горошини.

– Це типовий мотлох, – задоволено сказав Карлсон. – Якби ще тільки знайти непотріб.

І він знайшов непотріб, та ще й який! То був гумовий капшучок, такий, що як його надути, то стає великий м’яч.

– Гей-гей! – вигукнув Карлсон. У нього аж руки тремтіли з радісного хвилювання, коли він прив’язував капшучок до кінця скляної трубки. Потім Карлсон приклав губи до другого кінця й надув кулю. Він задоволено хихотів, бачивши, як на жовтому м’ячі, що дужче він його надимав, то більшало намальоване чорною фарбою обличчя.

– Це може бути місяць, – запропонував Малий.

– Нехай буде що завгодно, – сказав Карлсон, випускаючи з м’яча повітря. – Головне, що ним можна дратурувати.

І добре «дратурувати». Справді добре, хоч Малий так хихотів, що весь час заважав Карлсонові.

– Гей-гей! – сказав Карлсон і обережно засунув трубку із зморщеним капшучком у вічко. Тоді заходився щосили дути в трубку, а Малий стояв поряд і хихотів.

О, як би він хотів тепер сидіти на канапі разом з панною Цап та дядьком Юліусом і зненацька побачити великого місяця, що повнявіє в усій своїй красі, не в небі, ні, – тут, у темряві, коло дверей. О цій порі року справжньої ночі не бувало, та все ж у вітальні було досить темно, щоб такий заблукалий місяць здавався таємничим і страшним. Це Малий розумів.

– Я мушу загарчати, як примара, – заявив Карлсон. – Подми тепер ти, щоб повітря не вийшло.

І Малий приклав губи до трубки й слухняно почав дути, а Карлсон тим часом найжахливіше, примарно загарчав. Ті двоє в кімнаті стрепенулися і, мабуть, помітили місяця, бо звідти почувся зойк, як Карлсон і сподівався.

– Вони кричать! – сказав він задоволено, тоді пошепки додав: – Нам треба тікати!

Він випустив з м’яча повітря. Почулося неголосне шипіння, і м’яч за дверима знову зморщився до невеличкого капшучка. Карлсон квапливо витяг його й так само квапливо заліпив вічко новим кусочком жувальної гумки, а сам спритно, мов їжак, подріботів до свого постійного сховку – під стіл у передпокої. Малий якомога швидше шаснув за ним.

Наступної миті клацнув засув, відчинилися двері і панна Цап висунула голову.

– Це все-таки, мабуть, діти, – сказала вона.

Але за нею вродився дядько Юліус і палко заперечив:

– Скільки вам тлумачити, що казковий світ повний таємничих істот! Адже тільки таємничі істоти можуть проникнути крізь замкнені двері, як ви не розумієте?

Панна Цап миттю погодилась: мовляв, подумавши, вона все зрозуміла. Та вона, мабуть, не дуже хотіла, щоб якась таємнича істота з казкового світу заважала їй побути часинку з дядьком Юліусом, бо скоро їй знову пощастило всадовити його на канапу коло себе. А Карлсонові й Малому лишилося тільки сидіти в передпокої і дивитися на зачинені двері. Могла б бути й веселіша розвага, міркував Малий. І Карлсон теж так міркував. Авжеж, і Карлсон!

Саме задзвонив телефон, і Малий зняв трубку. Якийсь жіночий голос попросив покликати панну Цап. Малий збагнув, що то Фріда з Фрейгатан, і, хоч це й негарно, зрадів. Тепер він мав право заважати панні Цап скільки завгодно. І хоч він був чемний хлопчик, та все ж залюбки почав їй заважати.

– Вас просять до телефону! – гукнув він, тарабанячи кулаком у двері.

Проте нічого не домігся.

– Скажи, що я не маю часу, – відповіла панна Цап.

Ані таємничі істоти, ані фріди не годні були відірвати її від кави з дядьком Юліусом. Малий вернувся до телефону і сказав про це Фріді, але та неодмінно хотіла знати, чого її сестра не має часу, коли можна їй знов потелефонувати і таке інше. Врешті Малий сказав:

– Найкраще буде, як ви самі її спитаєте вранці.

Тоді поклав трубку й озирнувся. Карлсона в передпокої не було. Малий заходився шукати і знайшов його слід у кухні. Радше у відчиненому вікні. На підвіконні, верхи на найкращій маминій мітлі, саме хтось лаштувався летіти: напевне, Карлсон, хоч на вигляд він скидався на невеличку відьму або чарівницю. Лице чорне, на голові хустина, на плечах квітчаста відьомська керейка зі старої кофти, яку бабуся забула в шафі з господарським начинням, коли востаннє приїздила до них.

– Ой, Карлсоне! – злякано гукнув Малий. – Не літай, бо тебе знов побачить дядько Юліус!

– Це не Карлсон, – озвався Карлсон глухим голосом. – Це відюга, люта й страшна.

– Відюга? – перепитав Малий. – А що це – теж відьма?

– Так, але ще гірше, – відповів Карлсон. – Відюги куди лихіші, і як їх розлютити, то вони відразу нападають.

– Але ж… – почав Малий.

– Вони найнебезпечніші в цілому казковому світі, – заявив Карлсон. – І я знаю таких, що як побачать відюгу, то їм аж волосся диба стане.

І відюга вилетіла в синій лагідний червневий присмерк. Малий залишився в кухні і не знав, що йому робити, та врешті надумав.

Він кинувся до кімнати Боссе. Звідти йому видно було летючу відюгу так само, як дядькові Юліусові та панні Цап з вітальні.

Повітря в кімнаті було трохи затхле, і Малий відчинив вікно. Він визирнув надвір і побачив, що у вітальні теж відчинене вікно – назустріч літній ночі й казковому світові! Там сиділи дядько Юліус та панна Цап і, сердешні, навіть гадки не мали, що надворі літають відюги, міркував Малий. Вони сиділи так близько від Малого, що він чув їхню розмову й мурмотіння, шкода тільки, що не бачив їх.

Зате відюгу бачив. Уявіть собі: якби він не знав, що то просто Карлсон, а не правдива відюга, йому кров захолола б у жилах, будьте певні! Бо таки моторошно дивитися, як літають відюги. Можна майже повірити в казковий світ, подумав Малий.

Відюга двічі пролетіла повз вітальню, заглядаючи у вікно. Те, що вона там побачила, мабуть, здалося дивним, ба навіть не сподобалось їй, бо вона похитала головою. Відюга й досі не помітила Малого біля вікна, а він боявся гукнути її, Та він жваво помахав рукою, і тоді відюга його побачила. Вона теж помахала рукою йому у відповідь, і її чорне обличчя осяяла усмішка.

Дядько Юліус і панна Цап, очевидно, не бачили її, бо й далі чути було їхню спокійну розмову та мурмотіння.

Та раптом… раптом тишу і спокій літнього вечора розітнув крик. Відюга крикнула, ох, як вона крикнула… Мабуть, так, як і повинна кричати відюга, – Малий ще зроду не чув такого голосу, він ніби просто линув з казкового світу.

У вітальні вже ніхто не мурмотів, там запала тиша.

А відюга скерувала свій лет до Малого, вмент скинула із себе хустину й кофту і витерла фіранками Боссе сажу з обличчя. Після цього не стало відюги, а лишився просто Карлсон, що спритно ховав під ліжко Боссе одяг, мітлу і все відьомське спорядження.

– Знаєш що? – сказав Карлсон і сердито підступив до Малого. – Має бути якийсь закон, що забороняє літнім людям так поводитись.

– Як? Що вони робили? – запитав Малий.

Карлсон роздратовано похитав головою.

– Він тримав її за руку. Сидів і тримав її за руку. Її. Хатнього цапа. Що ти мені даси за це?

Карлсон витріщився на Малого, ніби сподівався, що той зомліє і впаде на підлогу з самого тільки подиву, а як цього не сталося, він буркнув:

– Ти не чуєш, що я кажу? Вони сиділи і трималися за руки! Ото ж дурні бувають люди!