Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Карлсон – найкращий у класі

Того вечора, як мама з татом вирушали в морську подорож, надворі лив такий дощ, що краплі тарабанили по шибках, а в ринвах аж гуло. Хвилин за десять перед їхнім від’їздом – не раніше – в двері ввірвалася панна Цап, мокра, як утоплена кицька, і злюща, як старий пірат.

– Нарешті! – зраділа мама. – Нарешті!

Мама ждала й виглядала її цілий день і була дуже знервована, але панна Цап того не розуміла. Тільки неприязно буркнула:

– Я швидше не могла прийти. Через Фріду.

Мама хотіла багато про що поговорити з панною Цап. Але тепер не було часу, бо на вулиці вже чекало таксі.

– Найдужче пильнуйте хлопчика, – сказала мама, й на очах у неї виступили сльози. – Ох, аби тільки з ним нічого не сталося, поки нас не буде!

– Там, де я, нічого не станеться, – запевнила панна Цап.

Тато був теж такої думки – мовляв, він певен, що все буде гаразд. Потім вони з мамою обняли Малого, попрощалися й поспішили до ліфта… І Малий залишився сам із панною Цап.

Вона сиділа біля кухонного столу, велика, товста, злюща, і пригладжувала мокрі коси широкими, згрубілими долонями. Малий несміливо глянув на неї і ледь усміхнувся, щоб показати свою приязнь. Він пригадав, як боявся панни Цап, коли вона вперше прийшла до них: тоді вона дуже йому не сподобалась. Але тепер зовсім інше, тепер Малому було майже приємно, що вона тут сидить. І навіть якщо йому з нею та Карлсоном доведеться тяжко, він був усе-таки вдячний, що панна Цап прийшла до них. А то б мама нізащо не лишила Малого вдома і він не міг би пильнувати Карлсона. Це вже напевне. Малий хотів від самого початку бути ласкавий до панни Цап, тому запитав:

– Як там Фріда?

Панна Цап не відповіла, тільки зневажливо пирхнула. Малий ні разу не бачив Фріди, тільки чув про неї. І Від панни Цап. Вони вдвох з Фрідою мали спільну квартиру на Фрейгатан, але, мабуть, не дуже ладнали між собою. Як Малий зрозумів, панна Цап мала зуб на сестру, бо вважала, що та дере кирпу й пишається. Почалося з того, що Фріда виступила в одній телевізійній програмі про духів, чому панна Цап дуже позаздрила. Звичайно, потім вона сама виступила в іншій телевізійній програмі – показала всій шведській людності, як готувати смачний пудинг Гільдур Цап, але, певне, цього було замало, щоб принизити сестру. Мабуть, Фріда й далі дерла кирпу й пишалася, бо панна Цап тільки пирхнула, коли Малий запитав:

– Як там Фріда?

– Дякую, добре, – відповіла панна Цап, скінчивши пирхати. – Сидить, бідолаха, зі своїм нареченим.

Малий не знав гаразд, що йому на це сказати, але ж мовчати не випадало, він-бо так хотів бути чемним, отож запитав:

– Ви теж маєте нареченого?

Либонь, цього йому не слід було питати, бо панна Цап швидко підвелася й почала мити посуд, брязкаючи тарілками.

– Хвалити бога, не маю! – відповіла вона. – І не хочу мати. Не всі ж такі пришелепуваті, як Фріда.

Хвилинку вона сердито мила посуд, потім, мабуть, щось згадала й занепокоєно обернулася до Малого.

– Слухай, а де той огидний товстий хлопчисько, що торік з тобою грався? Думаю, він тепер не прийде.

Панна Цап так і не збагнула, що Карлсон – вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил. Вона гадала, що то звичайний собі шибеник, одноліток і шкільний товариш Малого. А над тим, що той шибеник літає, вона не замислювалася, вважаючи, що такого моторчика можна купити в будь-якій крамниці іграшок. Аби тільки гроші. Обурювало її лиш те, що тепер дітям дарують такі дорогі іграшки. «Скоро дійде до того, що вони літатимуть на Місяць, ще до школи не ходячи», – казала вона. А тепер ще й назвала Карлсона «огидним, товстим хлопчиськом». Як на Малого, то це не дуже чемно.

– Карлсон не огидний… – почав він, але ту мить хтось подзвонив у двері.

– Ой, дядько Юліус уже приїхав! – сказав Малий і побіг відчиняти.

Однак то був не дядько Юліус, а Карлсон. Мокрий-мокрісінький Карлсон, що стояв у калюжі води й докірливо дивився на Малого.

– Як по-твоєму, доки можна літати по дощі й лаятися тільки тому, що ти не залишив відчиненого вікна? – запитав він.

– Але ж ти казав, що ляжеш спати, – виправдувався Малий, бо Карлсон справді так казав. – Я не знав, що ти прилетиш нині ввечері.

– Ти повинен був сподіватися, – сказав Карлсон. – Повинен був думати: а може, він усе-таки прилетить, мій любий Карлсон, о, як би то було гарно, так, може, він прилетить! Повинен був думати, що він захоче побачити хатнього цапа.

– А ти хочеш його побачити? – злякався Малий.

– Гей-гей! – вигукнув Карлсон, і очі йому засяяли. – Гей-гей, а ти як гадаєш?

Малий розумів, що довго не втримав би Карлсона віддалік від панни Цап, але не сподівався, що вони зітнуться першого ж таки вечора. Він знав, що мусить побалакати з Карлсоном, але той уже побіг до кухні, впевнено, як пес по сліду. Малий кинувся за ним і схопив його обома руками.

– Слухай, Карлсоне, – благально почав він, – панна Цап думає, що ти мій шкільний товариш, то, може, хай би так і думала…

Карлсон раптом спинився, захихотів, як завжди, коли був чимось дуже вдоволений.

– Вона справді гадає, що я ходжу до школи? – втішився він.

Тоді знов кинувся до кухні.

Панна Цап почула тупіт. Вона сподівалася дядька Юліуса і була вражена, що літній чоловік так моторно бігає. Вона звела очі на двері, очікуючи того бігуна. Та коли двері відчинились і з’явився Карлсон, панна Цап стрепенулась, немов побачила гадюку. Гадюку, якої вона нізащо не хотіла впустити до кухні.

Та Карлсон того не розумів. Він підскочив до панни Цап і зацікавлено зазирнув у її невдоволене обличчя.

– І як ви думаєте, хто найкращий у класі? – запитав він. – Відгадайте, хто найкраще рахує, читає, пише і… все інше?

– Треба вітатися, як заходиш до хати, – сказала панна Цап. – І мене зовсім не цікавить, хто найкращий у класі. В кожному разі, не ти.

– Ні, уявіть собі, що я, – заперечив Карлсон. Тоді похопився й ніби над чимось задумався. – Принаймні я найкраще рахую, – понуро додав він по хвилі і здвигнув плечима: – Та це дурниці, не варто й згадувати.

Він почав жваво підстрибувати, кружляючи навколо панни Цап і наспівуючи своєї веселої пісеньки:

 
Хочу я стріляти, хочу я гуляти…
 

– Не треба, Карлсоне, не треба! – благав його Малий. Та все дарма.

 
Босе, бісе, басе… —
 

співав далі Карлсон.

А як дійшов до слова «бом», враз почувся постріл, а тоді зойк. Стрельнув Карлсон, а зойкнула панна Цап. Спершу Малий думав, що панна Цап зомліла, бо вона опустилася на стілець і сиділа мовчки, з заплющеними очима. А Карлсон і далі співав своє: «Босе, бісе, басе, бом».

Та враз панна Цап розплющила очі й сердито сказала:

– Як тобі зараз не заціпить, шибенику, то я тебе так набосаю і набасаю, що довіку пам’ятатимеш!

Карлсон не відповів. Він тільки тицьнув коротеньким пальчиком на шпильку під бородою в панни Цап:

– Гарна шпилька. Де ви її поцупили?

– Ну, Карлсоне! – злякано сказав Малий, побачивши, як розгнівалася панна Цап.

– Це… це нечуване нахабство, – простогнала вона, насилу вимовляючи слова: Тоді верескнула: – Забирайся геть! Геть, кажу!

Карлсон вражено подивився на неї:

– Чого ви кричите? Я ж лишень спитав. А по-моєму, як хто чемно питає, то й відповідати теж треба чемно.

– Геть! – не вгавала панна Цап.

– Про мене, – сказав Карлсон. – Тільки ще одне мушу спитати. Може, й у вас щоранку терпне тіло? І коли ми почнемо виступати з вами?

Панна Цап дико озирнулася по кухні, шукаючи чогось замашного, і Карлсон послужливо кинувся до шафи з хатнім начинням, дістав вибивачку й простягнув її панні Цап.

– Гей-гей! – вигукнув він, хвацько крокуючи по кухні. – Гей-гей, ось зараз знов почнеться.

Та панна Цап пошпурила геть вибивачку. Вона згадала, як першого разу гналася за Карлсоном з вибивачкою, і більше не хотіла такої гонитви.

Малий не вважав, що це гарний початок, але йому було цікаво, чи довго панна Цап, така розлючена, терпітиме Карлсона, що крокував по кухні і гейкав. Мабуть, недовго. Треба якомога швидше забрати Карлсона з кухні. І як Карлсон водинадцяте проходив повз Малого, той схопив його за комір і попросив:

– Карлсоне, ходімо краще до моєї кімнати!

І Карлсон пішов за ним, але дуже неохоче.

– Це ж безглуздя: я тільки почав її розворушувати, і вже мене спинили! – обурювався він. – Ще трохи, і я певен, вона б засопіла так радісно й грайливо, як морський котик.

Він, як завжди, підійшов до горщика й витяг персикову кісточку – подивитися, чи вона виросла. Малий і собі хотів глянути. Стоячи поруч з Карлсоном, він поклав йому руку на плече й помітив, що Карлсон геть мокрий.

Сердешний, мабуть, літав довго по дощі.

– Ти не змерз, що такий мокрий? – запитав його Малий.

Досі Карлсонові наче було байдуже, що він мокрий, але тепер він почав мерзнути.

– Певне, що змерз, – сказав він. – Та хіба це когось турбує? Хіба комусь прикро, що його найкращий приятель змок до нитки й тремтить з холоду? Хіба цей хтось квапиться скинути з нього одяг та повісити сушити, і загорнути його в гарний м’який халат, і зварити йому теплого шоколаду, і принести цілу купу булочок, і покласти його до ліжка, і заспівати йому гарної, сумної пісеньки, щоб його приятель спокійно заснув, га? – Він докірливо подивився на Малого. – Ні, не квапиться, – додав Карлсон, і голос йому затремтів, наче він збирався плакати.

Малий поспішив виконати все те, що, на Карлсонову думку, повинен був зробити для найкращого приятеля. Найважче було дістати в панни Цап теплого шоколаду й булочок; вона не мала часу, ні про що не хотіла й слухати, бо саме взялася пекти курча дядькові Юліусові, що от-от мав з’явитися.

– Сам любенько міг би зварити, – сказала вона.

І Малий зварив шоколаду сам. А потім Карлсон, кругленький та рожевий, сидів на ліжку Малого в його ж білому купальному халаті і ласував шоколадом з булочками, а у ванній сохла Карлсонова сорочка, штани, спідня білизна, черевики й шкарпетки.

– Сумної пісеньки можна вже не співати, – сказав Карлсон. – Але ти зробиш мені послугу, як залишиш у себе на ніч.

– А ти хочеш? – спитав Малий.

Карлсон саме запхнув у рот цілу булочку, тож не міг відповісти, тільки промовисто кивнув головою. Бімбо загарчав. Йому не сподобалося, що Карлсон улігся на ліжко Малого. Та Малий узяв Бімбо й шепнув йому на вухо:

– Я ляжу на канапі й перетягну туди твого кошика.

Панна Цап чимось забряжчала в кухні, і Карлсон ображено сказав:

– Вона не вірить, що я найкращий у класі.

– Що тут дивного? – відповів Малий.

Він-бо знав, що Карлсон не вміє добре ні читати, ні писати, а найгірше рахує, хоч панні Цап він казав навпаки.

– Тобі треба вправлятися, – порадив Малий. – Хочеш, я навчу тебе додавання?

Карлсон пирхнув, аж шоколад бризнув по стіні.

– А може, я навчу тебе трохи скромності? Ти гадаєш, що я не вмію дода… ну, оте, що ти казав?

Зрештою, не було коли вчитися додавання, бо саме з сіней почувся гучний дзвінок. Малий знав, що це вже напевне дядько Юліус, і кинувся відчиняти. Він волів сам зустріти дядька Юліуса і думав, що Карлсон залишиться в ліжку. Та Карлсон думав інакше. Він спішив за Малим, аж халат плутався йому під ногами.

Малий відчинив двері. На порозі справді стояв дядько Юліус, тримаючи в руках валізки.

– Просимо, дядьку Юлі… – почав Малий.

Далі він не доказав, бо тієї миті гримнув гучний постріл, а наступної зомлілий дядько Юліус упав на підлогу.

– Ну, Карлсоне! – в розпачі крикнув Малий. О, як він жалкував, що дав Карлсонові пістолета! – Що тепер буде, навіщо ти стріляв?

– Салютував, – боронився Карлсон. – Бо завжди салютують, коли приїздять значні особи чи високі гості.

Малий ладен був заплакати з горя, Бімбо шалено гавкав. Зачувши постріл, примчала панна Цап і почала вимахувати руками та охкати над сердешним дядьком Юліусом, що лежав на килимку перед дверима, наче перевернена підвода з дровами. Лише Карлсон не розгубився.

– Спокійно, тільки спокійно, – сказав він.

Тоді схопив великого кухля, що ним мама поливала вазони, і щедро линув води на дядька Юліуса. І це справді помогло – дядько Юліус розплющив очі й промурмотів:

– Коли той дощ пересядеться!

Потім він, побачивши стурбовані обличчя коло себе, зовсім прийшов до тями й запитав кволим голосом:

– Що… що сталося?

– Стався салют, – відповів Карлсон. – Хоч для декого й дарма старатися, як він отак умліває.

Тепер панна Цап почала впадати коло дядька Юліуса. Вона обтерла його й повела до спальні, де він мав мешкати. Чутно було, як вона пояснювала дядькові, що то винен плюгавий, товстий хлопчисько, один із шкільних товаришів Малого, і що його треба гнати геть, тільки-но він з’явиться.

– Чуєш? – запитав Малий Карлсона. – Обіцяй, що ніколи більше не даватимеш салютів.

– Будь ласка, – ображено мовив Карлсон. – Отак приходь і влаштовуй гостям свято! Хіба знайдеться хто, щоб поцілував тебе в обидві щоки й сказав, що ти найкращий у світі влаштовувач свят, – де там! Всі або лають тебе, або вмлівають!

Та Малий не чув, що Карлсон казав. Він дослухався, як дядько Юліус нарікав на все в спальні. І матрац надто твердий, і ліжко закоротке, і ковдри затонкі. О, тепер уже знати було, що приїхав дядько Юліус!

– Йому ніколи ніщо не подобається, – пояснив Малий Карлсонові. – Думаю, що він задоволений тільки собою.

– Я швидко відучу його від цього, якщо ти мене гарненько попросиш, – сказав Карлсон.

Та Малий гарненько попросив Карлсона лишити все так, як є.

Карлсон ночує в Малого

За годину дядько Юліус сидів біля столу у вітальні і їв курча, а панна Цап, Малий, Карлсон і Бімбо стояли і дивилися. «Наче тобі король», – думав Малий. Учителька в школі розповідала їм про давніх королів: вони тримали коло себе людей, щоб ті дивились, як вони їдять.

Дядько Юліус був товстий, на обличчі в нього малювалася пиха й самовдоволення. Але саме такі були й давні королі, згадав Малий.

– Забери пса, – сказав він. – Ти ж знаєш, Малий, що я не люблю собак.

– Бімбо нічого не робить, – заперечив Малий. – Він такий тихий і чемний.

Дядько Юліус прибрав глузливої міни, як завжди, коли хотів сказати щось неприємне.

– Авжеж, тепер так повелося. Діти не слухають, як їм щось загадуй. Авжеж, тепер усі мудрі… Не сказав би я, що це мені дуже подобається.

Карлсон, що досі не зводив очей з курчати, перевів погляд на дядька Юліуса. Хвилину він задумливо дивився на нього, тоді спитав:

– Дядьку Юліусе, вам ніхто не казав, що ви вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил?

Такого гарного комплімента дядько не сподівався. Видно було по ньому, що він справді зрадів, хоч не хотів цього показати. Лише тихенько засміявся и мовив:

– Ні, мені такого ніхто не казав.

– Певне ж. Хіба таке безглуздя спало б комусь на думку.

– Ну, Карлсоне… – докірливо озвався Малий.

Він таки перебирає міру! Та Карлсон розсердився:

– Тільки й чуєш: «Ну, Карлсоне!» та «Ну, Карлсоне!» Чого ти мене весь час спиняєш? Я ж нічого не роблю!

Дядько Юліус суворо глянув на Карлсона, але потім вирішив зовсім не звертати на нього уваги. Він знов узявся до курчати, а панна Цап усе припрошувала його з’їсти ще шматочок.

– Смакує вам? – спитала вона.

Дядько Юліус уп’явся зубами в курячу лапку, аж вона захрустіла, і, за своїм звичаєм, глузливо сказав:

– Дякую! Хоч цьому курчаті напевне десь років чотири або п’ять. По зубах знати.

Панна Цап відразу спалахнула й наморщила чоло.

– Курча ж не має зубів, – гостро сказала вона.

Дядько Юліус зробив ще глузливішу міну:

– Зате я маю.

– Хоч, як мені відомо, не вночі, – зауважив Карлсон.

Малий почервонів, мов буряк, бо то він розповів Карлсонові, що дядько Юліус кладе на ніч зуби коло себе в склянку з водою.

На щастя, панна Цап почала ревти. Як, дядько Юліус каже, ніби курча жилаве? Панну Цап як що й могло доконати, то тільки одне: догана її кухарському хистові. Тому вона гірко заплакала.

Дядько Юліус не сподівався, що вона візьме його слова так близько до серця. Він квапливо подякував за вечерю і, майже засоромлений, сів у крісло-гойдалку, де можна було сховати обличчя за газетою.

Карлсон сердито подивився на нього.

– Фе, який дехто буває поганий, – сказав він, тоді підійшов до панни Цап і погладив її: – Цитьте, цитьте, золотко, жилаві курчата – це, далебі, дурниця, не варто й згадувати. Ви ж не винні, що ніколи не здатні приготувати доброї страви.

Та панна Цап верескнула й так штовхнула Карлсона, що він задки перелетів через усю кімнату і влучив просто на коліна дядькові Юліусові, який сидів у кріслі– гойдалці.

– Гей-гей! – весело вигукнув Карлсон.

Не встиг дядько Юліус струсити його додолу, як він зручно вмостився в нього на колінах, підігнув ноги під халат, ніби пещений хлопчик, і вдоволено замуркотів:

– Будемо гратися, що ви моя бабуся. Розкажіть мені казку, але не страшну, а то я боятимусь.

Дядько Юліус не збирався бути Карлсоновою бабусею, до того ж він побачив у газеті щось цікаве. Безцеремонно зіпхнувши Карлсона на підлогу, він звернувся до панни Цап:

– Що це тут пишуть у газеті? Ніби у Васастаді літають якісь шпигуни?

Малий аж похолов, як почув дядькові слова: ото халепа! І треба ж було, щоб дядько Юліус трапив саме на цю осоружну газету ще з минулого тижня! І чого він її не викинув!

Та, на щастя, дядько Юліус узяв на глузи те, що писалося в газеті.

– Вони гадають, що можуть морочити людей усякими дурницями, – сказав він. – Пишуть, що тільки на думку спаде, щоб люди розкуповували газету. Шпигун! Яке безглуздя! Панно Цап, ви не бачили ніякого шпигуна чи летучого барильця десь тут поблизу?

Малий затамував дух. Як панна Цап скаже, що Карлсон, цей плюгавий, товстий хлопчисько, має звичку часом літати, то всьому край, міркував він, бо дядько Юліус тоді принаймні почне приглядатися до нього.

Але панна Цап, мабуть, і на думку не покладала, що Карлсон та його моторчик – щось незвичайне, тому, й далі хлипаючи і давлячись слізьми, вона через силу вимовила:

– Ні, про шпигуна я не знаю. По-моєму, ті газети пишуть дурне.

Малий полегшено відітхнув. Якби тепер ще вмовити Карлсона, щоб він ніколи, ніколи не літав при дядькові Юліусові, то, може, все б якось уладналося.

Малий озирнувся на Карлсона, але не побачив його. Він занепокоївся й хотів негайно йти на пошуки, та дядько Юліус не пускав його від себе. Йому забаглося почути, як Малому ведеться в школі, перевірити, як він рахує в голові, хоч тепер були канікули, і взагалі…

Та врешті Малий випручався від дядька й помчав до своєї кімнати подивитися, чи є там Карлсон.

– Карлсоне! – гукнув він з порога. – Карлсоне, де ти?

– У твоїх піжамних штанях, – відповів той, – якщо ці вузенькі шкірочки з ковбаси можна назвати піжамними штаньми!

Він сидів на краю ліжка й пробував натягти на себе штани, та хоч як мучився, а все дарма.

– Я дам тобі піжаму Боссе, – сказав Малий.

Він побіг до кімнати Боссе й приніс піжаму – саме на такого, як Карлсон, до міри затовстого. Штани й рукави, звісно, були задовгі, та Карлсон швидко дав собі раду, підрізавши їх. Малий помітив, що він робить, як було вже пізно, та й не дуже тим журився. Дурниці, не варто й згадувати. Піжама не затьмарить йому такої радості – що Карлсон у нього лишається на ніч.

Малий переніс на канапу постіль Боссе і присунув кошика Бімбо. Песик ліг і намагався спати, але час від часу розплющував одне око й недовірливо позирав на Карлсона.

Карлсон, щоб було зручніше, підбивав навколо себе постіль.

– Я хочу зробити собі тепле гніздечко, – сказав він.

Карлсонові таки личила блакитна смугаста піжама Боссе, і якби ще Малий добре попідтикав укривало, то йому справді було б затишно, як у гніздечку.

Та Карлсон не хотів, щоб його підтикували.

– Не треба, – сказав він. – Скільки можна зробити приємного, як у когось ночуєш! Можна їсти бутерброди з ковбасою в ліжку, стелити постіль і воювати подушками. Почнімо з бутербродів.

– Але ж ти допіру з’їв цілу купу булочок, – здивувався Малий.

– Якщо ми не робитимемо все те, що треба, то я не граюся, – відповів Карлсон. – Неси бутерброди!

І Малий прошмигнув до кухні й наготував бутербродів. Ніхто йому не заважав. Панна Цап розмовляла у вітальні з дядьком Юліусом. Вона вже вибачила йому те, що він сказав про курча.

За хвилину Малий вернувся з кухні. Він сидів на краєчку ліжка, дивився, як Карлсон їсть бутерброди, й радів – дуже ж бо приємно мати в гостях найкращого приятеля. І Карлсон цього разу теж був задоволений.

– Бутерброди добрі, і ти добрий, і хатній цап також добрий, – сказав він. – Хоч і не вірить, що я найкращий у класі, – додав він і спохмурнів. Видно, це й досі його журило.

– Ет, не переймайся цим, – сказав Малий. – Он дядько Юліус хоче, щоб я був перший у класі, а я не перший.

– Не перший, дякувати богу, – погодився Карлсон. – Але я навчу тебе трохи дода… ну, отого, що ти казав.

– Додавання, – мовив Малий. – Тинавчиш мене?

– Авжеж, бо я найкращий у світі додавальник.

Малий засміявся.

– Зараз ми перевіримо, – сказав він. – Хочеш?

Карлсон кивнув:

– Ну, шквар!

І Малий почав:

– Якщо ти, наприклад, одержиш троє яблук від мами…

– Дякую, неси їх сюди, – сказав Карлсон.

– Не перепиняй мене, – сказав Малий. – Якщо ти одержиш троє яблук від мами, і двоє від тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від мене…

Малий не докінчив, бо Карлсон підняв пальця й дорікнув:

– Я так і знав! Так і знав, що ти з усіх вас найскупіший, а це вже багато про що каже.

– Цить, зараз не про це йдеться, – сказав Малий.

Та Карлсон уперто правив своє:

– Гарно було б, якби ти дав мені повний пакуночок яблук, і ще дві груші, і хоч би стільки ж жовтих смачних слив!

– Не кричи, Карлсоне! – сказав Малий. – Це ж просто додавання… Отже, ти одержав одне яблуко від мами…

– Стривай! – люто вигукнув Карлсон. – Так не вийде. А де ті решта двоє, що я допіру одержав від неї?

Малий зітхнув.

– Любий Карлсоне, таж однаково, скільки яблук. Вони потрібні лише на те, щоб ти зрозумів, про що йдеться.

Карлсон пирхнув.

– Я добре розумію, про що йдеться. Йдеться про те, що твоя мама бере та їсть мої яблука, тільки-но я кудись відвернуся.

– Не кричи, Карлсоне, – знов сказав Малий. – Якщо ти одержиш троє яблук від мами…

Карлсон задоволено кивнув.

– От бачиш! Помагає, як скажеш навпростець! Я це добре знаю. А тепер кажи до ладу. Я маю одержати троє яблук від твоєї мами, і двоє від твого тата, і двоє від Боссе, і троє від Бетан, і одне від тебе, бо ти найскупіший.

– Авжеж, то скільки ти маєш яблук? – запитав Малий.

– А як ти гадаєш? – замість відповіді спитав Карлсон.

– Нащо мені гадати, я знаю, – мовив Малий.

– То скажи.

– Ні, це ти повинен сказати, розумієш?

– Еге ж, тобі лиш так здається. Скажи скільки, а я закладаюся, що ти помилишся.

– Уяви собі, що не помилюся, – сказав Малий. – Ти маєш одинадцятеро яблук.

– Аякже, попав пальцем у небо, – зрадів Карлсон. – Я позавчора ввечері назбивав собі двадцять шестеро в одному садку на Лідінге, з них у мене лишилося ще троє цілих і одне тільки ледь надкушене. Що ти тепер скажеш?

Малий трохи помовчав, не знаючи, що сказати. Врешті надумався.

– Ха-ха-ха, ти все вигадав! – засміявся він. – Бо в червні ще нема на деревах яблук.

– Еге ж, – сказав Карлсон. – А де ви їх набрали – ти й інші злодії з цієї хати?

Малий не хотів більше вчити Карлсона рахувати.

– Принаймні ти тепер знаєш, що таке додавання, – сказав він.

– А хіба я не знав? Це те саме, що збивати яблука, – сказав Карлсон. – Та й нічого мене вчити, бо я вже вмію додавати. Я найкращий у світі додавальник яблук і як тільки матиму час, то візьму тебе з собою на Лідінге й покажу, як воно робиться.

Карлсон запхнув до рота останній шматок бутерброда, тоді почав війну подушками. Але гарної війни не вийшло, тому що Бімбо голосно загавкав, як Карлсон шпурнув подушкою Малому в голову.

– Гав! – озвався Бімбо і вчепився зубами в подушку.

Вони змагалися за подушку, аж поки роздерли її. Тоді Карлсон підкинув подушку до стелі, пух порозлітався й почав опадати вниз так гарно, що Малий лежав на канапі й тільки сміявся.

– Наче сніг іде, – сказав Карлсон. – І все густіший та густіший, – додав він, знов підкидаючи подушку.

Та Малий сказав, що треба кінчати війну подушками, бо пора спати. Година була пізня, і вони почули, як у передпокої дядько Юліус побажав панні Цап на добраніч.

– Піду й ляжу в те коротке ліжко, – зітхнув він.

Раптом Карлсон чомусь дуже зрадів.

– Гей-гей! – вигукнув він. – Я сиджу собі, і мені спала на думку одна весела штука.

– Яка весела штука? – поцікавився Малий.

– Весела штука, що її можна зробити, якщо в когось ночуєш, – відповів Карлсон.

– Себто постелити ліжко? Але ж уже пізно, як ти його тепер стелитимеш?

– Так, уже пізно, – погодився Карлсон.

– Отож-бо, – вдоволено сказав Малий.

– То я не буду стелити, – мовив Карлсон.

– Чудово, – втішився Малий.

– Бо я вже постелив, – додав Карлсон.

Малий вражено сів на канапі.

– Кому?.. Чи не дядькові Юліусові?

Карлсон засміявся.

– От шибеник! Як ти вгадав?

Малий іще не пересміявся після війни подушками і знову захихотів, хоч знав, що так не можна.

– Ох, як дядько Юліус розсердиться! – сказав він.

– Еге ж, саме це я й хочу перевірити, – мовив Карлсон. – Я зараз облечу навколо будинку й загляну у вікно до спальні.

Малий перестав хихотіти.

– Нізащо в світі! Уяви, як дядько Юліус тебе побачить! Він подумає, що то шпигун, а ти сам знаєш, що тоді може бути.

Та Карлсон стояв на своєму. Якщо вже комусь постелив ліжко, то треба й подивитися, як йому те стеління сподобалося, бо інакше нема ніякого глузду стелити.

– Зрештою, я можу сховатися під парасольку.

Карлсон приніс із сіней мамину червону парасольку, бо надворі й далі лило як із відра.

– Та й піжами Боссе я не хочу намочити, – сказав він.

Карлсон був уже на вікні, з відчиненою парасолькою, готовий летіти. Малий дуже боявся і благав Карлсона:

– Прошу тебе, будь обережний. Гляди, щоб дядько Юліус тебе не побачив, бо тоді ми пропали.

– Спокійно, тільки спокійно, – сказав Карлсон і вилетів на дощ.

Малий залишився в кімнаті не спокійний, а навпаки, такий знервований, що аж кусав собі пальці.

Хвилини спливали, дощ надворі тарабанив, а Малий чекав. Раптом дядько Юліус розпачливо закричав пробі. І відразу по тому Карлсон залетів до кімнати. Вдоволено сміючись, він вимкнув мотор і поставив на килимок парасольку, щоб стікала вода.

– Він тебе побачив? – злякано спитав Малий. – Він уже був ліг спати?

– Він, мабуть, хотів лягти й навіть пробував, – відповів Карлсон.

Дядько Юліус голосно закричав.

– Я мушу глянути, що з ним скоїлося, – сказав Малий і кинувся до спальні.

Дядько Юліус сидів, загорнутий у простирадло, білий як стіна, витріщивши з ляку очі, а перед ним на підлозі безладною купою лежали подушки й укривала.

– Я не тебе кликав, – сказав він, побачивши Малого. – Приведи сюди панну Цап!

Та панна Цап сама почула крик і вже тупотіла з кухні. Тоді спинилася на порозі спальні й немов закам’яніла.

– О господи! – вигукнула нарешті вона. – Ви перестеляєте собі ліжко?

– Та ні, – відповів дядько Юліус. – Хоч мені й не подобається нова мода стелити ліжко, яку тут заведено… Але тепер мені не до цього.

Він замовк і тільки тихенько застогнав. Панна Цап підбігла до дядька Юліуса й приклала руку йому до чола:

– Що, може, ви захворіли?

– Еге ж, я захворів, – насилу вимовив дядько Юліус. – Напевне захворів. Ану, гайда звідси! – гримнув він на Малого.

І Малий зник. Але він причаївся за дверима, бо дуже хотів почути, що буде далі.

– Я не божевільний і не п’яний, – повів дядько Юліус. – Ані газети, ані щось інше не можуть мені навіяти ніяких дурниць… Отже, я напевне захворів.

– На що захворіли? – спитала панна Цап.

– Я марив… марив, як у гарячці, – сказав дядько Юліус. Тоді стишив голос так, що Малий ледве чув шепіт: – Я не хочу, щоб ви комусь розповідали про це. Але я на власні очі побачив Йона Блунда [6]6
  Йон Блунд – казковий образ; добрий карлик, що приносить людям сон.


[Закрыть].