Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Карлсон грається в привида

Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.

– Ти проліз у віконце на горищі? – спитала мама.

– Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху, – відповів Малий.

Мама й тато ззирнулися.

– Ні, це вже занадто, – сказала мама. – Той Карлсон уже сидить мені в печінках!

– Слухай, Малий, – сказав тато, – ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.

– Ні, існує, – сказав Малий. – Принаймні ще вчора існував.

Мама похитала головою.

– Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.

Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона… А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?

Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.

– Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? – зауважила Бетан.

– Стеж за собою! – відрубав їй Малий.

– Малий, прийми лікті зі столу, – сказала мама. – З’їси ще кучерявої капусти?

– Ні, краще вмерти, – відповів він.

– Ох, як негарно, – мовив тато. – Треба казати: «Ні, дякую».

«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» – подумав Малий, але вголос не вимовив цього.

Натомість він сказав:

– Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую».

– Але виховані люди так не кажуть, – мовив тато. – А ти хіба не хочеш стати вихованою людиною?

– Ні, тату, я хочу стати таким, як ви, – сказав Малий.

Мама, Боссе і Бетан зареготали.

Малий не зрозумів, чого вони регочуть, та йому здалося, що сміються з його тата, а цього вже він не міг стерпіти.

– Еге ж, я хочу бути таким, як ви, тату, бо ви дуже гарні, – сказав він, ніжно дивлячись на батька.

– Дякую, синку, – сказав тато. – Але як же це так, що ти не хочеш більше кучерявої капусти?

– Ні, краще вмерти!

– Та вона дуже корисна, – сказала мама.

– Мабуть, що так, – погодився Малий. – Я давно помітив: що їжа несмачніша, то вона корисніша. Хотів би я знати, чому всі ті вітаміни є тільки в тому, що несмачне?

– А ти б, звичайно, хотів, аби вітаміни були в шоколаді та жувальній гумці? – глузливо зауважив Боссе.

– Давно вже ти нічого не казав такого розумного, – відповів йому Малий.

Після обіду Малий пішов до своєї кімнати. Він усім серцем бажав, щоб якнайшвидше прилетів Карлсон. Адже Малому невдовзі доведеться поїхати з міста, тому він хотів тепер частіше зустрічатися з Карлсоном.

Карлсон, певне, вгадав його бажання, бо відразу прилетів, тільки-но Малий визирнув у вікно.

– У тебе сьогодні немає гарячки? – спитав Малий.

– У мене? Гарячки?.. В мене її ніколи не буває! Це тільки вмовляння.

– Ти вмовив себе, що маєш гарячку? – здивувався Малий.

– Ні, я вмовив тебе, що маю гарячку! – відповів Карлсон і задоволено засміявся. – Відгадай, хто найкращий у світі жартівник?

Він ані миті не сидів на місці. Розмовляючи з Малим, він весь час сновигав по кімнаті, обмацував усе, відчиняв дверцята, шухляди і з великою цікавістю оглядав кожну річ.

– Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.

Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.

– Почекай мене трошки, – швидко сказав він, – я зараз вернуся.

І він кинувся до вітальні.

Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:

– Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати!

Він не зважувався й згадувати про Карлсона – краще буде, як вони побачать його без попередження.

– А може, ти посидиш із нами? – спитала мама.

– Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.

Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері – нарешті вони побачать Карлсона!

Та ба! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.

– То що ми маємо тут побачити? – спитав тато.

– Нічого особливого, – промимрив Малий.

На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.

Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсона і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.

Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.

Малий був страх який вражений.

– Що ти робив у моїй шафі? – спитав він.

– Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав? Оце воно й є! – відповів Карлсон.

Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.

– У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки, – сказав Карлсон. – Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.

І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі.

Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.

– Ну, тепер шукай! – гукнув Карлсон.

Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.

– Фе, який ти поганий хлопчисько! – закричав Карлсон. – Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!

Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула:

– Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!

Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.

– Стривай, ми зараз пожартуємо з них, – прошепотів він Малому. – Зачини за мною шафу!

Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона «страшенно гарна».

Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому гулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.

А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.

– Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? – спитала якось мама.

– Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити, – відповів Малий.

Проте Гунілла теж часом могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем.

Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. «Немає в світі нічого кращого за собаку», – подумав він.

Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа – це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.

І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:

– А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.

Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові та Гуніллі, що той є в кімнаті.

– Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка…

– А хіба ні? – І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з’явились ямочки.

– Уяви собі, що ні, – заперечив Малий.

– Але ж ти його справді вигадав, – втрутився в розмову Крістер.

– Ні, не вигадав, – стояв на своєму Малий.

Він міркував, чи варто пробувати розв’язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:

– Ку-ку-рі-ку!

– Що це? – спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.

– Ку-ку-рі-ку! – знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.

– У тебе що, в шафі живе півень? – здивувався Крістер.

Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.

– Ку-ку-рі-ку! – втретє почули вони.

– Я зараз відчиню шафу й погляну, що там, – сказала Гунілла.

Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх. Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів.

Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.

Нарешті Гунілла отямилась і спитала:

– Хто це?

– Всього тільки невеличка химера, – відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою. – Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово – вигадка.

– То це… то це… – затинаючись, промурмотів Крістер.

– Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому, – відповів чоловічок.

– То це Карлсон, що живе на даху! – прошепотіла Гунілла.

– А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев’яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху – надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

– Вони, мабуть, поніміли, – насилу вимовив він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

– А що це за вигадка?

– Ми… – почав Крістер.

– Тебе звати Август, а ще як? – перебив його Карлсон.

– Ні, я ніякий не Август, – відповів Крістер.

– Чудово, підемо далі, – мовив Карлсон.

– Це Гунілла й Крістер, – пояснив Малий.

– Просто дивно, як людям не щастить, – мовив Карлсон. – Та що зробиш – усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:

– А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

– Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні, – мовив Карлсон. – Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся, – додав він і ображено надув губи.

– Авжеж, ми придумаємо щось інше, – благально сказав Малий.

Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.

– Ось я візьму та її полечу собі геть, – заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.

Карлсон якусь миті, сидів насуплений і мовчав.

– Я ще не певний, – нарешті озвався він, – але, може, я й залишусь, коли вона, – Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу, – коли вона погладить мене й скаже: «Любий Карлсоне».

Гунілла з радістю погладила його й попросила:

– Любий Карлсоне, залишися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!

– Ну гаразд, – погодився Карлсон, – нехай буде так.

Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго.

Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:

– Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!

І діти почули, як у сінях зачинилися двері.

– Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти, – мовив Карлсон і знов насупився. – Я не хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.

– Ти можеш бути в мене, скільки захочеш, – сказав Малий.

Карлсон насупився ще дужче.

– А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!

– Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій, – поспішив запевнити його Малий. – А ти не придумав, чим би нам розважитись?

І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.

– Ми будемо гратися в привида й лякати людей, – і запропонував він. – Ви не уявляєте собі, що я можу робити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п’ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! – додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.

Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.

Проте Малий сказав:

– Може, не треба так страшно лякати людей?

– Спокійно, тільки спокійно! – сказав Карлсон. – Не тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей. Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.

Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:

– З цього простирадла вийде непоганий одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей.

– Простирадло – це дурниця, не варто й згадувати, – сказав він, – а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.

Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.

– Я невеличкий моторизований привид, дивний, але симпатичний, – сказав Карлсон.

Діти принишкли і боязко дивилися на нього, а собака не переставав гавкати.

– Я, власне, люблю, щоб мотор ревів, коли я літаю, – вів далі Карлсон, – проте як для привида, то краще, мабуть, увімкнути глушник. Ось так!

Він покружляв кілька разів майже нечутно і став ще більше скидатися на привида.

Тепер треба було тільки знайти, кого налякати.

– Може, вийдемо на сходи, там хтось ітиме й налякається до смерті, – запропонував Карлсон.

Тієї миті задзвонив телефон, та Малий не захотів знімати трубки. Телефон дзвонив собі далі.

А Карлсон тим часом почав стогнати й охкати на всі лади.

– Привид, що не вміє як слід стогнати й охкати, нічого не вартий, – пояснив він. – Це перше, чого навчають маленьких привидів у їхній школі.

На всі ці приготування пішло багато часу. Коли вони вже стояли в сінях і лаштувалися вийти на сходи, щоб когось налякати, хтось легенько почав шкрябати зовні в двері. Спочатку Малий подумав, що то повернулися додому мама й тато. Але зненацька він побачив, що крізь шпару для листів хтось просовує довгу крицеву дротину. І Малий згадав, як зовсім недавно тато читав мамі в газеті про те, що в місті з’явилось багато квартирних злодіїв. Вони спочатку телефонують, щоб дізнатися, чи є хто вдома.

Якщо їм не відповідають, вони вирушують до тієї квартири, виламують замок і забирають із хати все, що там є коштовного.

Малий страх як перелякався, коли збагнув, що до них добираються злодії. Гунілла й Крістер теж налякалися і не менше. Крістер замкнув Йофу в кімнаті Малого, щоб той не заважав їм гратися в привида, і тепер дуже жалкував, що так зробив.

Лише Карлсон не боявся нічого.

– Спокійно, тільки спокійно! – прошепотів він. – У такому випадку привид – найкраще, що може бути. Переберімося до вітальні, бо, напевне, там твій тато тримає золоті зливки й діаманти.

Карлсон, Малий, Гунілла й Крістер якнайтихіше перебралися до вітальні й поховалися хто де міг. Карлсон заліз у гарну старовинну шаховку, де мама тримала обруси та серветки, і сяк-так причинив за собою дверцята. Добре зачинити він не встиг, бо саме тієї миті до вітальні навшпиньки зайшли злодії. Малий, що лежав за канапою біля коминка, обережно виглянув. Посеред кімнати стояло двоє чоловіків, дуже неприємних на вигляд, і уявіть собі: то були не хто інші, як Філле й Рулле!

– Треба знайти, де вони тримають гроші, – мовив Філле хрипким голосом.

– Певне, що там, – і Рулле показав на старовинний секретер з багатьма шухлядами.

Малий знав, що в одній шухляді лежать мамині гроші на господарство, а в іншій гарні дорогі брошки й каблучки – їх колись мамі подарувала бабуся. Татові золоті медалі, одержані за влучну стрільбу, теж були там.

«Який буде жах, коли все це заберуть злодії!» – подумав Малий і ледь не заплакав.

– Пошукай тут, – сказав Філле, – а я тим часом загляну до кухні, чи нема там срібних ложок і виделок.

Філле зник, а Рулле почав висовувати шухляди секретера. Раптом він аж свиснув з утіхи.

«Певне, знайшов гроші», – подумав Малий і ще дужче засмутився.

Рулле висунув іншу шухляду і знову свиснув. Тепер він, мабуть, натрапив на брошки й каблучки.

Однак більше Рулле вже не свистів, бо саме тієї миті дверцята шаховки відчинилися і звідти, жахливо стогнучи, вилетів привид. Коли Рулле обернувся й побачив привида, він квакнув з переляку і випустив на підлогу і гроші, і брошки, і каблучки, і все інше, що мав у руках. Привид літав навколо нього, стогнав і охкав; потім він раптом завернув до кухні. А за хвильку звідти вибіг блідий, як стіна, Філле.

– Прулле, ривид! – закричав він.

Він хотів сказати «Рулле, привид!», але був такий наляканий, що в нього язик заплітався, і натомість ви йшло: «Прулле, ривид».

Та й не диво, що він перелякався.

Привид летів услід за ним і не переставав страшно охкати й стогнати.

Рулле й Філле кинулись до дверей, а привид за ними; вони вискочили в сіни, потім на сходи, а привид гнав їх сходами вниз і вигукував услід глухим голосом:

– Спокійно, тільки спокійно! Зараз я вас дожену, отоді ми потішимось!

Та врешті привид стомився й повернувсь до вітальні.

Малий позбирав гроші, брошки й каблучки і поклав їх назад до секретера, а Гунілла й Крістер познаходили всі ложки й виделки, що їх погубив Філле, коли метався між кухнею і вітальнею.

– Найкращий у світі привид – це Карлсон, що живе на даху, – сказав привид і зняв із себе простирадло.

Діти сміялись: вони були просто щасливі. А Карлсон додав:

– Ніщо не може зрівнятися з привидом, коли треба налякати злодіїв. Якби люди знали про це, то прив’язали б по невеличкому лихому привидові біля кожної каси в місті.

Малий стрибав з радощів: адже все скінчилося так добре!

– Просто смішно! Люди такі дурні, що вірять у привиди! – вигукнув він. – А тато сказав, що на світі немає нічого надприродного.

Малий кивнув головою, ніби стверджуючи власні слова.

– О, які дурні ті злодії, – додав він. – Подумали, що з шаховки вилетів привид, а насправді то тільки Карлсон, що живе на даху.

Карлсон виступає з ученим собакою Альбергом

Другого ранку заспаний патлатий хлопчик у смугастій блакитній піжамі приплентався босоніж до мами на кухню. Боссе і Бетан уже пішли до школи, а тато на роботу. В Малого уроки починалися дещо пізніше, і це було так добре, бо він хотів уранці лишитися бодай на трошки вдвох із мамою. Хоч він був уже великий хлопець і ходив до школи, проте любив посидіти в мами на колінах, коли ніхто не бачив.

Так гарно було поговорити з мамою, а коли вона мала час – то й разом поспівати або розповісти одне одному казку.

Мама сиділа біля столу, читала газету й пила каву. Малий мовчки виліз до неї на коліна. Мама ніжно пригорнула його до себе, і так вони сиділи, аж поки Малий остаточно прогнав сон.

Учора ввечері мама й тато гуляли трохи довше, ніж звичайно, і коли повернулися додому, Малий уже спав у своєму ліжку. Він розкинувся уві сні. Підтикуючи його, мама помітила, що в простирадлі вирізано дві дірки, і все воно було таке брудне, немов хтось навмисне пописав його вуглиною. «Не дивно, що він так швидко заснув», – подумала мама. Тепер, коли її шибеник сидів у неї на колінах, вона вирішила не відпускати його від себе, аж поки дізнається, хто це зробив.

– Слухай, Малий, – почала вона, – я б дуже хотіла знати, хто це вирізав дірки в твоєму простирадлі. Тільки не згадуй мені про Карлсона, що живе на даху!

Малий мовчав і напружено думав. Адже їх таки вирізав Карлсон, а мама веліла йому й не згадувати про нього! Краще вже тоді нічого не казати й про злодіїв, бо ж мама однаково не повірить йому.

– Ну? – наполягала мама, не дочекавшись відповіді.

– А ви не могли б спитати про це в Гунілли? – хитро сказав Малий, а сам подумав: «Нехай Гунілла розповість мамі, як усе було насправді, адже мама їй більше йнятиме віри!»

«Он воно що, то це Гунілла зіпсувала простирадло», – подумала мама. І зраділа, що її син – такий гарний хлопчик, не наговорює на інших, а хоче, щоб Гунілла сама призналася в усьому.

Мама ніжно обняла Малого. Вона вирішила нічого більше тепер не розпитувати за простирадло, а при нагоді поговорити як слід з Гуніллою.

– Ти, видно, дуже любиш Гуніллу? – сказала мама.

– Еге ж, люблю, – відповів Малий.

Мама знов почала читати газету, а Малий тихенько сидів у неї на колінах і думав собі про своє.

Кого ж він усе-таки любить? Насамперед і найдужче… маму, потім тата. Любить він ще Боссе і Бетан… Так, здебільшого він їх справді любить… особливо Боссе. Проте часом він такий сердитий на них, що ладен хтозна-що з ними зробити. Карлсона, що живе на даху, він також любить. І Гуніллу. Мабуть, він одружиться з нею, коли виросте, бо хоч-не-хоч, а жінку треба мати кожному. Звичайно, найкраще було б одружитися з мамою… але це, здається, неможливо.

І раптом Малому сяйнула думка, що дуже його стурбувала.

– Слухайте, мамо, – занепокоєно спитав він. – А коли Боссе виросте великий і помре, я повинен буду одружитися з його жінкою?

Мама здивовано відсунула від себе чашку з кавою.

– Чого це тобі раптом спало таке на думку? – спитала вона.

В її голосі бринів сміх, і Малий злякався, що сказав якусь дурницю, тому не хотів говорити далі. Але мама наполягала:

– Чому ти так думаєш?

– Таж мені дістався старий велосипед Боссе, – пояснив Малий. – І його старі ковзани… І ті ковзани, що він катався, коли був такий, як я… Я доношую його старі піжами, капці і все інше…

– Ну, а старої жінки Боссе тобі не дістанеться, я твердо обіцяю, – поважно вже сказала мама.

– А чи не можна мені буде одружитися з вами? – спитав Малий.

– Очевидно, ні, – відповіла мама. – Адже я одружена вже з татом.

Так, це була правда.

– Як погано вийшло, що і я, і тато любимо вас, – незадоволено сказав Малий.

Мама засміялася і сказала:

– Якщо ви обидва любите мене, то виходить, я справді гарна.

– Добре вам так казати, – зітхнув малий. – Ну що ж, доведеться одружуватися з Гуніллою. Нічого не вдієш.

І Малий задумався. Він міркував про те, що йому, певне, буде не так уже й приємно жити весь час разом з Гуніллою. Адже вона часом буває така марудна. Добре жити з мамою, татом, Боссе й Бетан. За дружиною він би не нудьгував.

– Я куди більше хотів би мати собаку, ніж дружину. Мамо, то я ніколи й не дістану пса?

Мама зітхнула. Знову він почав про свого собаку. Ці розмови були майже такі самі нестерпні, як і про Карлсона, що живе на даху.

– Знаєш, Малий, – мовила вона, – я думаю, що тобі пора одягатися, бо ти спізнишся до школи.

– Ви завжди так, – з докором сказав Малий. – Як тільки я починаю розмову про собаку, згадуєте мені про школу!

Сьогодні Малому було приємно йти до школи, бо він мав багато чого обміркувати з Гуніллою та Крістером.

Додому вони йшли разом, як завжди, і Малий тішився, бо ж Крістер і Гунілла теж були вже знайомі з Карлсоном.

– Він такий веселий, еге ж? – сказала Гунілла. – Як ти гадаєш, він сьогодні знову прилетить?

– Не знаю, – відповів Малий. – Він каже тільки, що прилетить приблизно, а це означає – коли йому заманеться.

– Сподіваюся, він прилетить приблизно сьогодні, – мовив Крістер. – Можна, ми з Гуніллою підемо до тебе?

– Звичайно, можна, – відповів Малий.

Раптом з’явилася ще одна істота, що захотіла йти разом з ними. Саме тоді, як діти мали переходити вулицю, до Малого підбіг чорний невеличкий пудель. Він обнюхав коліна Малого й привітно дзявкнув.

– Гляньте, який гарненький песик! – радісно вигукнув Малий. – Він, певне, боїться машин на вулиці і просить, щоб я перевів його на той бік!

Малий залюбки переводив би його через усі перехрестя в місті. Мабуть, песик відчував це: він вистрибом біг бруківкою, намагаючись триматися якнайближче до ніг Малого.

– Ох, який він гарний, – сказала Гунілла. – Ходи сюди, песику!

– Ні, він хоче йти зі мною, – сказав Малий і взяв цуценя за нашийника. – Він уже полюбив мене.

– Мене він теж полюбив, – сказала Гунілла.

Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика та називати його найніжнішими словами – виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними.

Малий враз загорівся божевільною думкою.

– Певне, йому ніде жити! – сказав він. – Певне, в цього песика немає господаря!

– Що ти вигадуєш! Звичайно, є, – мовив Крістер.

– Звідки ти знаєш, що є? – сердито спитав Малий. – Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!

– Ходи до мене, песику! – покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.

– Гляди, щоб він не пішов за тобою додому, – попередив Крістер.

– А я цього й хочу, – відповів Малий. – Нехай іде.

І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.

– Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе, – схвильовано сказав він.

Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.

Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого.

Діти кинулися за ним.

Малий нетямився з радощів.

– Він хоче жити в мене! – вигукнув він.

Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.

– Гей-гоп! – крикнув він. – Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть?

– Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? – сказав Малий. – Це мій собака.

– Ні, не твій, – заперечив Крістер.

– У тебе нема собаки, – озвалась і собі Гунілла.

– А от у мене там, нагорі, тисячі собак, – сказав Карлсон. – Найкращий у світі собачник – це…

– Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе, – перебив його Малий.

– То їх просто не було вдома, – пояснив Карлсон. – Вони всі порозліталися. Адже мої собаки вміють літати, як і я.

Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.

– Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря, – знову сказав він.

Гунілла нахилилась до собаки.

– Принаймні на нашийнику в нього написано «Альберг», – мовила вона.

– Звісно, це прізвище його господаря, – додав Крістер.

– А може, той Альберг уже помер? – сказав Малий. – А як він навіть живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.

Раптом у Малого з’явилась інша чудова думка.

– А може, це собакузвуть Альбергом? – сказав він і з надією глянув на Крістера й Гуніллу.

Але ті лише засміялися.

– У мене багато собак теж звуться Альбергами, – мовив Карлсон. – Гей-гоп, Альбергу!

Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.

– Ось бачите! – вигукнув Малий. – Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!

Гунілла знову схопила цуценя.

– На нашийнику є й номер телефону, – безжально сказала вона.

– Ну й що ж, собака має власний телефон, – мовив Карлсон. – Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.

Він погладив цуценя пухкою ручкою.

– Один із моїх собак – до речі, його теж звати Альберг – якось днями затримався, – вів далі Карлсон, – і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: «Ви набрали не собачий номер». – «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» – ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!

Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:

– Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.

Гунілла й Крістер підтримали його.

Карлсон миттю перестав супитись.

– Давайте влаштуємо виставу, – запропонував він. – Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?

Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.

– Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу, – сказав Карлсон.

– Так, – відповіли діти.

– І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок, – вів далі Карлсон.

– Так, – погодились діти.

– І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу, – мовив Карлсон.

– Хай буде так, – сказали діти трохи здивовано.

– І що є тільки одна благодійна справа – догоджати Карлсонові, що живе на даху.

Діти ззирнулися.

– А може… – почав Крістер.

– Ми домовилися! – закричав Карлсон. – А то я не граюся.

Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.

Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п’ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».

Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: «На добродійні заходи».

Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці – там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.

– Що нам показуватимуть? – спитав один хлопчик, на ім’я Кірре. – Коли якусь дурницю, то я заберу назад свій цукерок.

Ні Малий, ні Гунілла, ні Крістер не любили Кірре: йому завжди щось не подобалося.

Та ось нарешті з-за ковдри з’явився Малий. Він тримав на руках цуценя.

– Зараз ви побачите найкращого в світі штукаря і вчену собаку Альберга, – виголосив він.

– Як вам уже сказали… виступає найкращий у світі штукар, – почувся з-за ковдри голос, і перед глядачами з’явився Карлсон. Голову йому прикрашав циліндр, що належав татові Малого, а на плечі Карлсон накинув мамин картатий фартух, зав’язавши його поворозки спереду в розкішний бант. Фартух правив Карлсонові за чорний плащ, такий, як звичайно носять штукарі.