Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Значна дама, що ходить і літає

Другого ранку Малий довго спав. Збудив його телефонний дзвінок. Він побіг до передпокою і зняв трубку. То була мама.

– Любий синку!.. Це такий жах…

– Який жах? – сонно спитав Малий.

– Та все те, що ти написав у листі. Я так хвилююся!

– Чого? – спитав Малий.

– Ти ж знаєш, – сказала мама. – Бідна дитино!.. Але завтра я вернуся додому.

Малий зрадів і миттю пробуркався. Хоч і досі не розумів, чого мама називає його «бідною дитиною».

Не встиг Малий покласти трубку, як телефон знову задзвонив. То нарешті з Лондона озвався тато.

– Як ся маєш, Малий? – спитав він. – А як Боссе й Бетан, чемні?

– Не думаю, – відповів Малий. – Та й не знаю, бо вони в лікарні.

Чути було, що тато схвилювався.

– В лікарні? Що це означає?

І коли Малий пояснив, що то означає, тато сказав так само, як і мама:

– Бідна дитино… Я завтра ж вернуся додому.

Розмова скінчилась, але відразу ж телефон задзвонив знову.

То був уже Боссе.

– Передай хатньому цапові та її старому лікареві, що вони кепсько розуміються на хворобах. Це не скарлатина. Ми з Бетан завтра будемо вдома.

– Ви не хворі на скарлатину? – перепитав Малий.

– Уяви собі, що ні! Тутешній лікар сказав, що ми випили забагато шоколаду з булочками. Тоді на тілі буває висипка, якщо організм надто чутливий.

– Типовий випадок булочкової гарячки, – сказав Малий.

Але Боссе вже поклав трубку.

Коли Малий убрався, він пішов до кухні сказати панні Цап, що тепер він більше не ізольований.

Вона якраз почала готувати другий сніданок. У кухні міцно запахло прянощами.

– От і добре, – мовила панна Цап, коли Малий розповів, що завтра всі мають вернутися додому. – А то мої нерви більше не витримають.

Вона завзято мішала кописткою в каструлі на плиті. Там у неї були якісь густі драглі, і панна Цап щедро посипала їх сіллю, перцем та іншими присмаками.

– Ось так, – приказувала вона. – Треба ще посолити, та поперчити, та додати всякого коріння, і тоді буде смачно.

Потім панна Цап стурбовано глянула на Малого.

– Ти ж сьогодні не чекаєш того плюгавого Карлсона? Хоч би я останні свої години тут мала спокій.

Та не встиг Малий щось відповісти, як за вікном хтось заспівав радісним голосом:

 
Прилинь, ясне сонечко,
У моє віконечко…
 

І на підвіконні вродився Карлсон.

– Гей-гоп! Ось прилинуло ваше ясне сонечко, тепер будемо бавитись. Гей-гоп!

Та панна Цап благально звела до нього руки:

– Ні, ні!.. Все, що завгодно, тільки не бавитись!

– Ну звичайно, спочатку ми поснідаємо, – мовив Карлсон і злетів з підвіконня. Панна Цап уже накрила стіл собі й Малому. Карлсон сів на стілець і взяв ножа та виделку.

– Ну, починаймо! Давайте сніданок.

Він приязно кивнув панні Цап.

– Ви теж можете поснідати з нами. Візьміть собі тарілку й сідайте до столу.

Він принюхався.

– А що ви нам дасте?

– Доброї прочуханки, – сказала панна Цап і почала ще дужче мішати в каструлі. – Принаймні тобі її требабуло б дати. Але в мене так болить усе тіло, що, мабуть, я сьогодні не здужаю бігати.

Аж ось панна Цап висипала своє вариво в миску й поставила на стіл.

– Їжте, – мовила вона. – Я поснідаю потім, бо лікар сказав, що мені треба їсти в тиші й спокої.

– Атож, – кивнув Карлсон, – там десь у коробці є сухарі, і ви погризете собі їх, коли ми поснідаємо. Візьмете скоринку і з’їсте в тиші й спокої.

Він спритно наклав собі на тарілку чималу купку пудингу. Зате Малий узяв тільки ложку. Він завжди боявся їжі, якої ще не пробував. А такого пудингу Малий ще зроду не бачив.

Карлсон почав мостити з пудингу вежку і вал навколо неї. Поки він споруджував свою фортецю, Малий обережно скуштував і… ох! Йому забило дух, на очах виступили сльози, а в роті запекло, немов вогнем. Але ж панна Цап стояла й очікувально дивилася на нього, тому Малий мовчки проковтнув той пудинг.

Карлсон глянув на нього з-за своєї вежі й запитав:

– Що з тобою? Чого ти плачеш?

– Я… я згадав щось дуже сумне, – затнувся Малий.

– Ага, – мовив Карлсон і жадібно накинувся на свою вежу. Він засунув до рота першу ложку, та враз зойкнув і зайшовся слізьми.

– Що таке? – спитала панна Цап.

– Мабуть, отрута… Але вам видніше, чого ви сюди намішали, – сказав Карлсон. – Мерщій несіть пожежну помпу, бо в мене горлянка горить!

Він витер сльози.

– А ти чого плачеш? – спитав Малий.

– Я також згадав щось дуже сумне, – відповів Карлсон.

– А що саме? – поцікавився Малий.

– Оцей пудинг, – відповів Карлсон.

Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.

– Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.

Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.

– Можна попросити адресу хоч двох таких дітей?

Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.

– То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум’я та сірку.

Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.

– Ходімо подивимось, хто то, – сказав Карлсон. – Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась… А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.

Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:

– Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.

Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії.

– Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? – спитав пан Пек.

– Це я, – відповіла панна Цап. – Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.

Пан Пек приязно всміхнувся.

– Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, ту ви писали… Ми залюбки передамо ваш виступ.

Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.

– Вам погано? – врешті спитав пан Пек.

– Ні, – мовила панна Цап. – Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.

Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!

І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром – ото дурні! – думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!

Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:

– Мерщій ховайся сюди!

І хоч Карлсон не розумів, навіщойому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?

Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.

– Тут нема ніяких привидів, – сказала панна Цап мало не крізь сльози. – То все тільки негідні хлоп’ячі витівки.

– Отже, привидів немає, – мовив пан Пек.

І тоді панна Цап зовсім розплакалась.

– Ні, нема… і я ніколи не попаду в телебачення… лиш Фріда!

Пан Пек ласкаво поплескав її по плечу.

– Не переймайтесь цим, панно Цап. Може, випаде якась інша негода.

– Ні, не випаде, – хлипала панна Цап.

Вона опустилась на скриню, затулила руками обличчя й гірко заридала. Малому стало шкода її. Він був присоромлений і почувався так, неначе то він винен у всьому.

Раптом у скрині щось тихенько забурчало.

– О, пробачте, – мовила панна Цап. – Це тому, що я ще не снідала.

– Нічого, хай собі бурчить, – приязно сказав пан Пек. – Але сніданок, напевне, готовий, бо з кухні дуже смачно пахне. Що ви там приготували?

– Та трохи пудингу, – хлипала панна Цап. – Свого власного винаходу. Називається «Лагоминка Гільдур Цап».

– Пахне він неймовірно смачно, – сказав пан Пек. – І неголодному хочеться покуштувати.

Панна Цап підвелася зі скрині.

– Еге ж, він смачний, хоч дітлахи не захотіли його їсти. Може, покуштуєте?

Пан Пек трохи поманіжився, заявив, що йому незручно, та врешті скінчилося тим, що вони обоє подалися до кухні.

Малий підняв віко й зазирнув до Карлсона, що лежав собі й тихенько буркотів.

– Прошу тебе, полеж, доки він піде, – сказав Малий, – а то попадеш у телевізор.

– Аякже, – сказав Карлсон. – Ти думаєш, що в цій скриньці не так тісно, як у телевізорі, га?

Малий прочинив трохи віко, щоб Карлсонові було чим дихати, а тоді побіг до кухні. Йому дуже кортіло поглянути на пана Пека, коли той куштуватиме лагоминку панни Цап.

І уявіть собі, пан Пек сидів за столом, їв пудинг і мав такий вигляд, наче зроду не куштував нічого смачнішого! З очей йому зовсім не котилися сльози. Зате в панни Цап котилися. Але, звісно, не від пудингу, ні. Вона й далі плакала, що з її виступу в телебаченні нічого не вийшло. Не помагало й те, що панові Пеку сподобалось її вогненне вариво. Панна Цап була невтішна.

Та враз сталося щось неймовірне. Несподівано пан Пек сказав, ніби сам до себе:

– Так і зробимо! Будете завтра ввечері!

Заплакана панна Цап зиркнула на нього.

– Де я маю бути завтра ввечері? – понуро спитала вона.

– Звичайно, в телебаченні, – відповів пан Пек. – У телевізійній програмі «Мої найкращі рецепти». Ви покажете всій шведській людності, як готувати «Лагоминку Гільдур Цап».

На підлогу гупнуло щось важке. То панна Цап зомліла.

Але вона швидко опритомніла й підвелася. Очі в неї блищали.

– Завтра ввечері… в телевізійній програмі… Мій пудинг… Я маю приготувати його на телестудії для всієї шведської людності? О господи… І уявіть собі, Фріда – а вона нічого не тямить у куховарстві – називає мій пудинг курячою замішкою!

Малий аж віддих затамував – так слухав. От цікаво!. Він майже забув про Карлсона в скрині. Та ось, на свій переляк, він почув, що хтось іде передпокоєм. І то справді був Карлсон! Двері на кухню стояли відчинені, і Малий побачив його, ще як панна Цап та пан Пек ні про що й гадки не мали.

Так, то був Карлсон! І все-таки не Карлсон. О господи, на кого він був схожий у театральному костюмі Бетан – довгій оксамитовій сукні, що тяглася по підлозі, і з мереживним шарфом, що теліпався одним кінцем спереду, а другим ззаду? Він більше скидався на веселу молодичку. І та молодичка неухильно наближалась до кухні. Дарма Малий відчайдушно махав йому, щоб він вернувся. Ні, Карлсон, здавалось, не розумів Малого, він тільки махнув йому на відповідь… і зайшов до кухні.

– До пишної зали вступає горда значна дама, – заявив Карлсон.

Він зупинився в дверях у своєму костюмі з шарфом. То було таке видовище, що пан Пек аж очі витріщив.

– Хто це! Що це за така смішна дівчинка? – вигукнув він.

Але панна Цап тим часом отямилась.

– Смішна дівчинка? Ні, це препоганий хлопчисько! Гіршого я не бачила на своєму віку. Геть звідси, шибенику!

Та Карлсон не зважав на неї.

– Горда значна дама, що танцює й розважається, – сказав він далі й пішов у танець.

Такого танцю Малий зроду не бачив, і пан Пек, мабуть, теж.

Карлсон човгав по кухні ногами, зігнувши коліна, і час від часу підстрибував та махав шарфом.

«Не дуже мудра витівка, – подумав Малий, – але хай робить що завгодно, аби тільки не знявся в повітря, о, аби тільки він не почав літати!»

Карлсон нап’яв на себе стільки одежі, що пропелера не було видно. І Малий був радий тому. Бо що б сталося, якби Карлсон раптом знявся в повітря! Звісно, пан Пек спочатку був би ошелешений, але як тільки трохи отямився б, то відразу пустив би свою телекамеру.

Пан Пек дивився на той незвичайний танок і сміявся. Сміявся дужче й дужче.

Тоді Карлсон і собі почав усміхатися, підморгувати й махати шарфом панові Пеку, коли човгав ногами повз нього.

– Дуже смішний хлопець, – мовив пан Пек. – Треба буде використати його в якійсь дитячій програмі.

Гіршого він не міг нічого сказати панні Цап.

–  Вінна телестудії? Тоді бережіться! Хіба як хочете, щоб хтось перевернув вам усю студію, тоді кращого за нього вам не знайти.

Малий притакнув.

– Атож. А як він переверне всю студію, то скаже, що то дурниці, не варто й згадувати. Краще бережіться його!

Пан Пек не наполягав.

– Як хочете… Я лише запропонував вам. У нас є й інші діти.

До того ж пан Пек поспішав, бо мав ставити якусь п’єсу. Йому треба було йти. І враз Малий побачив, як Карлсон почав намацувати гудзика на животі. Він страх як перелякався: невже в останню мить усе пропаде?

– Не треба, Карлсоне, не треба! – схвильовано шепотів Малий.

Але Карлсон далі намацував гудзика. Йому було важко знайти його через усю ту одежу, що він налигав на себе.

Пан Пек стояв уже в дверях… коли Карлсонів моторчик загудів.

– Я не знав, що над Васастадом пролягає повітряна траса, – здивувався він. – Наче не повинна б. Бувайте здорові, панно Цап, завтра побачимось.

І він пішов. А під стелю знявся Карлсон. Він закружляв навколо лампи й замахав панні Цап шарфом.

– Горда значна дама, що ходить і літає, гей-гей! – вигукував він.

Вродливий, розумний і до міри затовстий

Від полудня до самого вечора Малий був у Карлсоновій хатці на даху. Він пояснив Карлсонові, чого їм треба дати панні Цап спокій.

– Вона робитиме торт із кремом, розумієш, бо завтра повернуться додому і мама, і тато, і Боссе, і Бетан.

Карлсон таке розумів.

– Якщо вона робитиме торт із кремом, то справді їй потрібен спокій. Небезпечно дратурувати хатніх цапів, коли вони роблять торт. Бо тоді може скиснути і крем, і хатній цап.

Тому панна Цап останні свої години в господі Свантесонів мала цілковитий спокій, так, як і бажала.

А Малий і Карлсон теж спокійно й приємно бавили час перед коминком у Карлсоновій хатці. Карлсон побував на ринку й купив яблук.

– За них чесно заплачено п’ять ере, – сказав він. – Я не хочу, щоб якась перекупка мала через мене збитки, я ж бо найчесніший у світі.

– І перекупка правила за яблука п’ять ере? – здивувався Малий.

– А я не питав її, – відповів Карлсон. – Бо її не і було, якраз пішла випити кави.

Карлсон нанизав яблука на дротину й повісив над полум’ям.

– Угадай, хто найкращий у світі печій яблук? – І спитав він.

– Ти, Карлсоне, – відповів Малий.

Так вони сиділи біля каміна, посипали цукром яблука і їли, а надворі тим часом смеркало.

«Гарно сидіти біля вогню», – думав Малий, бо вже починало холоднішати.

Відчувалося, що надійшла осінь.

– Треба буде скоро вибратись за місто й купити трохи дров у якогось селянина, – сказав Карлсон. – Хоч вони, хитруни, обачні і хтозна, коли п’ють каву.

Він підклав у вогонь дві березові поліняки.

– Але взимку я хочу, щоб мені було тепло, а то я не граюся. Це принаймні селяни повинні знати.

Коли дрова догоріли, в Карлсоновій хатці стало темно. Тоді він засвітив гасову лампу, що висіла під стелею над столярним верстатом. Лампа так затишно освітлювала кімнату і весь той мотлох, що Карлсон наскладав на верстаті!

Малий спитав, чи не погратися їм мотлохом, і Карлсон погодився.

– Але ти повинен спитати, чи я тобі щось позичу. Часом я кажу «так», а часом «ні»… здебільшого кажу «ні», бо це ж мій мотлох, і я хочу його мати, а то я не граюся!

І аж після того, як Малий спитав не один раз, він дістав нарешті в позику старого, поламаного будильника, якого він порозкручував і знову склав докупи. Складати будильника було приємно, кращу розвагу годі було й уявити.

Але потім Карлсон захотів, щоб вони трохи постолярували.

– Це все-таки найкраща забава, і можна зробити стільки гарних речей, – сказав він. – Принаймні я можу зробити.

Він згорнув з верстата весь мотлох і витяг дошки та оцупки, що лежали під канапою. І вони з Малим стругали й прибивали, аж доки потомилися.

Малий збив докупи дві дощечки і змайстрував пароплав. З палички він вистругав димар, і вийшов справді гарний пароплав.

Карлсон заявив, що зробить шпаківню і приб’є на розі своєї хатки, щоб у ній селилися пташки. Але вийшла в нього не шпаківня, а якась дивина.

– Що це таке? – спитав Малий.

Карлсон схилив набік голову й подивився на свою роботу.

– Це… це така собі річ, – мовив він. – Звичайнісінька гарна річ. Угадай, хто найкращий у світі майстер робити речі?

– Ти, Карлсоне, – сказав Малий.

Але був уже вечір, і Малий мав іти спати. Довелося йому покинути Карлсона та його невеличку, таку затишну кімнатку з усім мотлохом, і столярним верстатом, і закуреною лампою, і рубанком, і каміном, де ще жевріли жаринки, що випромінювали тепло й світло. Важко було залишати все це, але ж Малий знав, що може прийти сюди знов. О, як він радів, що Карлсонова хатка стояла на їхньому даху, а не на якомусь іншому!

Карлсон і Малий вийшли на ганочок. Над ними простяглося зоряне небо. Малий ще ніколи не бачив зірок таких великих, так багато і так близько. Ні, звісно, не близько, вони ж віддалені на тисячі миль, це він знав, а все-таки… о, який зоряний дах має Карлсон над своєю хаткою, близький і водночас далекий!

– На що ти там витріщився? – спитав Карлсон. – Мені холодно… Будеш ти летіти чи ні?

– Буду, – сказав Малий.

А другого дня… о, що то був за день! Спершу повернулися Боссе й Бетан, потім тато і нарешті мама. Її Малий найдужче чекав. Він кинувся назустріч мамі, пригорнувся до неї. Хай вона більше ніколи нікуди не їде від нього! Круг мами зібралися всі – і тато, і Боссе, і Бетан, і Малий, і панна Цап, і Бімбо.

– У вас уже нема перевтоми? – спитав Малий. – А коли вона зникла?

– Зникла тоді, коли я одержала твого листа, – сказала мама. – Коли я дізналася, які ви всі «хорі» та «ізольовані», то відчула, що й я стану справді «хора», якщо не повернуся додому.

Панна Цап похитала головою.

– Зробили ви не дуже мудро. Хоч я зможу часом приходити й помагати вам, якщо буде треба. А тепер, – додала вона, – я мушу негайно йти, бо ввечері виступатиму по телебаченню.

Мама, тато, Боссе і Бетан були вражені.

– Справді? – сказав тато. – Тоді ми неодмінно подивимося!

Панна Цап гордо стріпнула головою.

– Атож, думаю, що ви подивитесь. Думаю, що вся шведська людність подивиться!

Вона заквапилась.

– Бо я мушу вкласти зачіску, і скупатися, і зробити масаж обличчя, і манікюр, і приміряти нові черевики. Бо як виступаєш по телебаченню, то треба маги ошатний вигляд.

Бетан засміялася.

– Адже черевиків не видно в телевізорі!

Панна Цап осудливо глянула на неї.

– А хіба я сказала, що видно? Мені треба нових… і взагалі, певніше себе почуваєш, коли знаєш, що в тебе все гаразд. Хоч, може, звичайні люди цього не розуміють. Але хто виступає на телебаченні, той це добре знає.

Вона попрощалась і швидко пішла.

– От і немає більше хатнього цапа, – сказав Боссе, коли за панною Цап зачинилися двері.

Малий задумливо кивнув головою.

– Я її таки трохи люблю, – сказав він.

До того ж панна Цап залишила по собі смачний торт – великий, пухкий, прикрашений шматочками ананаса.

– Ми їстимемо його з кавою ввечері, як будемо дивитися по телевізору на панну Цап, – сказала мама.

Так воно й було. Коли мала настати та очікувана хвилина, Малий подзвонив Карлсонові. Він смикнув за мотузку, сховану за завісою, один-однісінький раз, що означало: «Приходь негайно!»

І Карлсон прийшов. Усі вже сиділи біля телевізора, а на столі стояла таця з кавою і торт.

– Ось і ми з Карлсоном, – сказав Малий, коли вони зайшли до вітальні.

– Ось і я, – сказав Карлсон і всівся в найкраще крісло. – Ну, нарешті в цій хаті з’явилася крихта торта. Давно пора! Можна мені зразу ж покуштувати трошки… чи, швидше, багато?

– Діти одержують свою пайку останні, – сказали мама. – До того ж то моє місце. Ви з Малим можете вмоститися на підлозі перед телевізором. Я вам дам торта туди.

Карлсон обернувся до Малого.

– Ти чув? Вона проганяє тебе, бідна дитино!

Потім він задоволено всміхнувся.

– Добре, що вона проганяє й мене, а то я не граюся. Я люблю справедливість.

І Карлсон з Малим посідали на підлозі перед телевізором, їли торт і чекали, поки з’явиться панна Цап.

– Зараз ми її побачимо, – мовив тато.

І справді, скоро з’явилася панна Цап. Пан Пек також – він вів програму.

– Живий-живісінький хатній цап, – сказав Карлсон, – гей-гей, зараз нам буде весело!

Панна Цап здригнулася – так, начебто почула Карлсона. Чи, може, вона все-таки хвилювалася, що стояла перед усією шведською людністю і мала показувати, як треба готувати «Лагоминку Гільдур Цап»?

«Скажіть, будь ласка, панно Цап, – звернувся до неї пан Пек, – як вам спало на думку зробити саме такий пудинг?»

«Будь ласка, – люб’язно відповіла панна Цап. – Коли маєш сестру, що нітрохи не розуміється на куховарстві…»

Далі їй не вдалося нічого сказати, бо Карлсон простяг пухку ручку й вимкнув телевізор.

– Хатній цап приходить і йде собі тоді, коли я хочу, – заявив він.

Але мама звеліла:

– Негайно ввімкни! І більше не роби такого, бо вижену!

Карлсон штовхнув ліктем Малого в бік і пошепки спитав:

– Виходить, у цій хаті вже нічого цікавого не можна робити?

– Цить, ми ж хочемо бачити панну Цап, – відповів Малий.

«Треба добре посолити, і поперчити, і додати різного коріння, щоб він був смачний», – саме говорила панна Цап.

І вона солила, і перчила, і додавала різного коріння, аж гай шумів, а коли пудинг був готовий, грайливо глянула з екрана і спитала:

«Може, скуштуєте?»

– Дякую, я ні, – сказав Карлсон. – Та якщо ви дасте мені адресу, я приведу кількох маленьких ковтачів вогню.

Потім пан Пек подякував панні Цап за те, що вона прийшла й показала, як готувати смачний пудинг. Мабуть, на цьому передача мала скінчитися, але панна Цап спитала:

«Скажіть, будь ласка, можна мені передати вітання своїй сестрі?»

Пан Пек завагався.

«Ну… прошу, тільки швидко».

І тоді панна Цап підморгнула з екрана й сказала:

«Гей, Фрідо, як ся маєш? Сподіваюсь, ти не впала з стільця?»

– Я теж сподіваюсь, – мовив Карлсон. – Бо у Верхньому Норланді був би землетрус.

– Що ти вигадуєш? – сказав Малий. – Ти ж не знаєш, чи Фріда така сама огрядна, як і панна Цап.

– Уяви собі, що знаю. Я часом літав до неї і вдавав привида.

Потім Карлсон і Малий знов їли торт і дивилися по телевізору на жонглера, що підкидав у повітря п’ять тарілок і жодної не впустив додолу. Малому жонглер здався доволі нудним, але Карлсонові аж очі сяяли, і Малий був радий.

Йому було так приємно, так гарно бачити всіх разом: і маму, і тата, і Боссе, і Бетан, і Бімбо… і, звичайно, Карлсона.

Коли вони з’їли торт, Карлсон узяв у руки вазу, ретельно вилизав її, а тоді підкинув у повітря, так, як жонглер підкидав тарілки.

– Ось тобі й маєш! – сказав він. – Бачу, той дядько в скриньці не такий уже й великий штукар. Угадай, хто найкращий у світі майстер підкидати вази?

Він метнув вазу так, що вона мало не досягла стелі, і Малий злякався.

– Ні, Карлсоне, не треба!

Мама та всі решта дивилася по телевізору на балерину й не бачили, що робить Карлсон. А попередження Малого не помогло. Карлсон спокійно підкидав собі вазу далі.

– А гарну ви маєте вазу, – мовив він і підкинув її до стелі. – Тобто мали, – додав Карлсон і нахилився позбирати скалки. – Ну, та це дурниці, не…

Але мама вчула, як ваза впала й розбилася. Вона ляпнула Карлсона по спині й сказала:

– Це моя найкраща ваза, а не дурниці!

Малому не сподобалось, що так ставляться до найкращого в світі майстра підкидати вази.

Проте він розумів, що мамі шкода вази, й поспішив утішити її.

– Я візьму гроші зі своєї скарбнички й куплю вам іншу вазу.

І тоді Карлсон гордо засунув руку в кишеню, витяг п’ять ере і дав мамі.

– Я сам заплачу за те, що розбив. Ось, прошу! Купіть нову вазу, а решту залиште собі.

– Дякую, любий Карлсоне, – сказала мама.

Карлсон задоволено кивнув головою.

– Або купіть на решту кілька дешевих вазочок, щоб могли шпурляти в мене, коли ви будете сердиті, а я випадково прилечу.

Малий пригорнувся до. мами.

– Ви ж, мамо, зовсім не сердитесь на Карлсона, правда?

Мама погладила і Карлсона, і Малого й сказала, що не сердиться.

Та ось Карлсон став прощатися.

– Бувайте здорові, я вже мушу йти додому, а то спізнюся на вечерю.

– А що ти будеш вечеряти? – спитав Малий.

– Лагоминку Карлсона, що живе на даху, – відповів Карлсон. – І будь певен, що не таку отруту, як у хатнього цапа. Відгадай, хто найкращий у світі майстер готувати пудинг?

– Ти, Карлсоне, – сказав Малий.

А за якусь хвилину Малий лежав уже в ліжку, а Бімбо на підлозі біля нього в кошику. Всі – і мама, і тато, і Боссе, і Бетан – прийшли віддати йому на добраніч. Малого вже починав долати сон, але він ще подумав про те, що тепер робить Карлсон. Може, майструє шпаківню абощо?

«Завтра, як повернуся зі школи, то подзвоню Карлсонові і спитаю, чи не можна мені піднятися на дах і ще трохи помайструвати з ним».

Як добре, що Карлсон провів дзвоник!

«Але ж я можу й зараз подзвонити до нього, як захочу!» – подумав Малий і відчув, що це було б просто чудово.

Він схопився з ліжка, босоніж побіг до вікна і смикнув за мотузку. Тричі. Це означало: «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».

Малий ще трохи постояв біля вікна, але не тому, що чекав на відповідь.

Ні, він просто стояв собі та й годі. Проте Карлсон прилетів.

– Атож, уяви собі, – сказав він.

І більше нічого.

Він повернувся і подався назад до своєї зеленої хатки на даху.