Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

Карлсон і телевізор

Тато прийшов на обід з новим клопотом.

– Бідні діти, мабуть, доведеться вам кілька днів давати самим собі раду. Несподівано вийшло так, що мені треба вилетіти до Лондона. Як воно буде, га?

– Буде все чудово, – сказав Малий, – тільки ви не лізьте під пропелер.

Тато засміявся.

– Я думаю про те, що ви робитимете без мами і без мене.

Боссе й Бетан теж вважали, що все буде гаразд.

– Навіть трохи цікаво хоч раз побути без батьків, – заявила Бетан.

– Але ж подумайте про Малого, – журився тато.

Бетан ніжно погладила Малого по русявій голівці.

– Я дбатиму про нього, як мама, – запевнила вона.

Але тато не дуже вірив, що вона так про нього дбатиме, а Малий і поготів.

– Тебе однаково ніколи немає, гасаєш із своїми хлопчиськами, коли ти найдужче потрібна, – промурмотів він.

Боссе спробував потішити його.

– Ти ще маєш мене.

– Еге ж, маю на стадіоні в Естермальмі, – сказав Малий.

Боссе засміявся.

– Залишається ще панна Цап. Вона не гасає з хлопчиськами і не ганяє м’яча.

– На жаль, ні, – сказав Малий.

Він намагався відчути в серці палку ненависть до панни Цап. І враз помітив щось дивне – він більше не сердився на неї. Анітрохи не сердився. Малий здивувався. Як це сталося? Досить було дві години посидіти разом замкненими, як він звик до неї? Звісно, Малий не почав раптом любити панну Цап – навпаки, проте він начебто став трохи людяніший до неї. Бідолаха мусить жити разом з тією Фрідою! А Малий добре знав, що означає мати погану сестру. Хоч Бетан усе-таки не хвалиться, що виступала по телебаченню, як та Фріда.

– Я не хочу, щоб ви залишалися вночі самі, – мовив тато. – Найкраще буде спитати панну Цап, чи не пожила б вона в нас, поки мене не буде.

– Щоб я мучився з нею і вдень і вночі? – сказав Малий.

Але в душі подумав, що добре, як хтось оберігатиме їх, навіть коли то буде й хатній цап.

А панна Цап дуже радо згодилась побути з дітьми. Коли вони лишилися з Малим самі, вона пояснила, чому саме:

– Вночі привиди з’являються найчастіше, розумієш? І я складу на телебачення таку програму, що Фріда впаде з стільця, як побачить мене на екрані.

Малий стривожився. А що, як до панни Цап, поки не буде тата, почне приходити з телестудії багато людей і хтось випадково побачить Карлсона? Ой, тоді вона напевне потрапить до телебачення, хоч він і не привид, а всього лише Карлсон. І не буде вже спокою в хаті, а тато й мама так боялися цього! Малий розумів, що треба попередити Карлсона і попросити його бути обережним.

Він не зміг його побачити, аж поки настав вечір. Тоді Малий лишився сам. Тато вже вилетів до Лондона, Боссе й Бетан пішли кожне в своїх справах, а панна Цап подалася додому спитати Фріду, чи вона, бува, не бачила більше привидів.

– Я скоро вернуся, – мовила вона, як ішла. – А коли часом з’явиться якийсь привид, то попроси його поки що сісти й почекати, ха-ха-ха!

Панна Цап рідко всміхалася і майже ніколи не сміялась. Та як на неї вже нападав сміх, то єдина була втіха – що таке траплялося рідко. Але тепер вона була весела, як ніколи. Малий ще довго чув на сходах її сміх, що луною котився між стінами.

А відразу по тому у вікно залетів Карлсон.

– Гей-гоп, Малий! Що ми тепер робитимемо? – спитав він. – У тебе нема парової машини, щоб ми влаштували вибух, або хатнього цапа, щоб його можна було дратурувати, або ще чогось? Я хочу веселитися, а то я не граюсь.

– Ми можемо подивитися телевізор, – запропонував Малий.

І уявіть собі, виявилося, що Карлсон не знав, який той телевізор! Він зроду не бачив його!

Малий повів Карлсона до вітальні й гордо показав їхній новий телевізор.

– Глянь-но!

– Що це за скринька? – спитав Карлсон.

– Це не скринька, а телевізор, – пояснив Малий.

– А що в ньому є? – спитав Карлсон. – Булочки?

Малий засміявся.

– Ніякі не булочки! Зараз побачиш, що там.

Він увімкнув телевізор, і раптом на екрані з’явився чоловік і сказав, яка буде погода у Верхньому Норланді.

Очі в Карлсона стали круглі з подиву.

– Як ви запхнули його до скриньки?

Малий зареготав.

– А ти думаєш як? Він заліз туди, як був маленький, утямив?

– Навіщо ж він вам? – допитувався Карлсон.

– Ох, та я жартую, не бачиш? – сказав Малий. – Звісно, він не заліз туди маленьким і він намні на що не потрібний. Він просто там є, розумієш. Сидить і каже, яка завтра буде погода. То такий собі дядько-погодник.

Карлсон усміхнувся.

– І ви навмисне запроторили до скриньки дядька, аби він казав, яка завтра буде погода? Можна самим її побачити! Або з таким же успіхом спитати мене… Буде буря, і дощ, і град, і шторм, і землетрус, тепер ти задоволений?

«На Норландському узбережжі завтра буде шторм і дощ», – мовив дядько-погодник на екрані.

Карлсон радісно засміявся.

– А що я казав? Шторм і дощ!

Він підійшов до самого телевізора і притулився носом до носа чоловіка на екрані.

– І землетрус, не забудь сказати! Бідні норландці, яка в них погода! Та нехай тішаться, що взагалі мають погоду. Уяви собі, якби вони сиділи там зовсім без погоди!

Карлсон приязно поплескав чоловіка на екрані.

– Такий собі малесенький дядечко, – мовив він. – Менший за мене. Мені він сподобався.

Потім Карлсон став навколішки й заглянув під телевізор.

– Кудою ж він заліз у скриньку?

Малий силкувався пояснити, що то тільки зображення, а не живий чоловік, та Карлсон розсердився.

– Бреши комусь іншому, а не мені! Він же рухається, дивиться! І хіба мертвий чоловік буде говорити про погоду в Норланді, га?

Малий сам не дуже розумівся на телевізорі, але, як умів, намагався пояснити Карлсонові, що воно таке. Водночас він хотів скористатися з нагоди й попередити Карлсона.

– Уяви собі, панна Цап хоче попасти в телебачення, – почав він.

Карлсон зареготав.

– Хатній цап у таку маленьку скриньку? Отакенний лантух? Та їй довелося б скластися вчетверо!

Малий зітхнув. Очевидно, Карлсон нічого не зрозумів. Малий почав з самого початку, та все марно. Але врешті він таки втовкмачив Карлсонові, як працює телевізор.

– Панні Цап не треба залазити в скриньку, вона може спокійно й зручно сидіти собі за кілька миль звідси, і все одно її видно буде на екрані живу-живісіньку, – сказав Малий.

– Живого-живісінького хатнього цапа… о, який жах! – вигукнув Карлсон. – Краще розбийте цю скриньку або поміняйте її на таку, де були б булочки. Більше буде користі.

Тієї миті на екрані з’явилася дикторка. Вона ласкаво всміхнулася, і Карлсон витріщив очі.

– Хоч, зрозуміло, – повів він далі, – якщо вже міняти, то на таку, де є багатосмачних булочок. Бо я бачу, що в цій скриньці є дещо краще, ніж я думав спочатку.

Дикторка й далі всміхалася до Карлсона. Карлсон теж усміхнувся їй у відповідь і штовхнув Малого в бік:

– Глянь-но на цю гарненьку малявку! Я їй сподобався… аякже, вона ж бачить, що я вродливий, дуже розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.

Раптом дикторка зникла. Натомість з’явилося двоє поважних чоловіків, що тільки говорили та й говорили. Вони Карлсонові не сподобались, і він почав крутити на телевізорі всі кнопки.

– Не крути! – сказав Малий.

– Чому? Я ж хочу викрутити знов ту малявку, – мовив Карлсон.

Він завзято крутив кнопки, проте дикторка не з’являлася. Тільки товсті чоловіки стали ще товстіші. Ноги в них зробилися коротенькі, а голови повитягалися. Карлсона це насмішило. Довгу хвилю він бавився ще й тим, що вимикав і вмикав телевізора.

– Дядьки з’являються і зникають саме тоді, як я хочу, – задоволено сказав він.

Двоє чоловіків говорили далі, тільки-но Карлсон давав їм змогу.

«З свого боку я гадаю…» – вів один.

– А мені байдуже, що ти з свого боку гадаєш, – сказав Карлсон. – Іди додому та лягай спати.

Клац – він вимкнув телевізор і радісно засміявся.

– Уяви собі, як той дядько сердиться, що не може доказати, що він з свого боку гадає!

Та скоро Карлсонові телевізор надокучив. Він захотів іншої розваги.

– Де хатній цап? Веди його сюди, я буду виступати з ним.

– Виступати? Як це? – занепокоївся Малий.

– Є три способи приборкувати хатніх цапів, – почав Карлсон. – їх можна дратурувати, з ними можна жартувати або ще виступати. Власне, це майже те саме, тільки виступання більше скидається на бійку рукопаш.

Малий ще дужче стурбувався. А що, як Карлсон справді почне битися рукопаш з панною Цап? Тоді ж вона побачить його, а якраз це найстрашніше! Малий повинен пильнувати Карлсона, поки немає тата й мами, хай би там що.

Якось треба налякати його, щоб він сам тримався чимдалі від панни Цап.

Малий трохи поміркував, а тоді почав хитро:

– А ти, Карлсоне, хотів би попасти до телебачення?

Карлсон похитав головою.

– До цієї скриньки? Я? Ні, поки я дужий і можу боронитися – нізащо!

Але потім передумав і сказав:

– Хоч залежно з ким… Якби зі мною була ота малявка…

Малий відразу заявив, щоб Карлсон про таке й не думав. Ні, якщо Карлсон попаде до телебачення, то тільки з хатнім цапом.

– Хатній цап і я в одній скриньці? Ой-ой-ой! Якщо досі в Норланді не було землетрусу, то тоді напевне буде, затям собі. І як тобі спало на думку таке безглуздя!

Тоді Малий розповів йому все за програму з привидами, що їх панна Цап має намір зробити для телебачення, аби Фріда впала з стільця.

– А хатній цап бачив якогось привида? – поцікавився Карлсон.

– Ні, не бачив, – відповів Малий, – але чув, як хтось ревів за вікном. Він думає, що то привид.

І Малий докладно пояснив зв’язок між Фрідою, хатнім цапом, Карлсоном і телебаченням. Та дарма він сподівався, що злякає цим Карлсона. Той ляснув себе по колінах і завищав із захвату. А скінчивши вищати, штовхнув Малого в бік:

– Бережи хатнього цапа! Він – найкраща річ у цьому домі. На бога, бережи його! Бо тепер справдібуде весело.

– Як це? – злякано спитав Малий.

– Гей! – вигукнув Карлсон. – Тепер не тільки Фріда впаде з стільця! Веди сюди всіх своїх хатніх цапів та дядька з телевізора, і ви побачите того, хто прилине, як птах!

– Хто прилине, як птах?

– Невеличкий привид із Васастаду! – вигукнув Карлсон. – Гей-гей!

І Малий здався. Він попереджав Карлсона і намагався робити так, як хотіли тато й мама. А тепер буде так, як захоче Карлсон. Принаймні так завжди було. Карлсон робив, що собі хотів і скільки хотів, тож Малий вирішив більше не ставати йому на заваді. І як він зважився на це, то відчув, що так буде й веселіше. Він згадав той випадок, коли Карлсон грався в привида і до смерті налякав злодіїв, що хотіли вкрасти мамині гроші на господарство і всі срібні ложки та виделки. Карлсон теж того не забув.

– Пам’ятаєш, як нам тоді було весело? – спитав він. – До речі… а де те моє привидівське вбрання?

Малому довелось признатися, що мама забрала його.

Вона дуже розсердилась, що Карлсон зіпсував простирадло. Та потім залатала дірки, і одяг привида знову став простирадлом.

Почувши це, Карлсон пирхнув.

– Вона мені життя вкорочує! Всюди пхає свого носа! В цій хаті я ніколи не маю спокою!

Він сів на стілець і насупився.

– Якщо так і далі буде, то я не граюся. Самі собі споряджайте своїх привидів, як хочете!

Та потім він підскочив до шаховки з білизною і відчинив дверцята.

– На щастя, тут ще є простирадла.

Він схопив мамине найкраще льняне простирадло, та Малий зупинив його:

– О ні, не це! Лиши його… там є старі порвані простирадла, вони теж годяться.

Карлсон був невдоволений.

– Старі порвані простирадла! Я вважав, що невеличкий привид із Васастаду повинен мати ошатне святкове вбрання. Та коли вже в мене немає на прикметі іншого, ще кращого будинку, то нехай… давай сюди те дрантя!

Малий витяг два порваних простирадла й подав Карлсонові.

– Якщо ти їх ізшиєш, то вийде привидовий одяг, – мовив він.

Карлсон стояв набурмосений з простирадлами в руках.

– Якщо я їх ізшию? Ти хотів сказати: якщо ти їх ізшиєш! Гайда, полетимо до мене на дах, щоб у розпалі шиття не наскочив хатній цап!

А за кілька хвилин Малий уже сидів у Карлсоновій хатці й шив привидові одяг. У школі на уроках ручної праці він навчився і пришивати, і вистьобувати, і шити хрестиком, але як зліпити з двох простирадл одяг привидові, його не навчено. Довелося давати собі раду самому. Він обережно спробував залучити собі на підмогу Карлсона.

– Ти хоч би покраяв простирадла, – попросив він.

Карлсон похитав головою.

– От кого б я покраяв, то це твою маму… і ще й як би покраяв! Їй конче треба було забирати моє привидове вбрання! Отож буде чесно й справедливо, коли ти зшиєш мені нове. Берись до роботи й не скигли!

Крім того, сказав він, йому ніколи шити, бо треба негайно малювати картину.

– Картини малюють тоді, коли є натхнення. А воно якраз надходить до мене. Гоп! Ось воно й прийшло!

Малий не знав, що таке натхнення. Карлсон пояснив, що це така хвороба. На неї хворіють усі художники – тоді їм хочеться малювати й малювати, замість шити привидові одяг.

Тож Малий виліз на столярний верстат, сів, підібгавши ноги, як справжній кравець, і заходився шити, а Карлсон примостився собі в куточку біля коминка й малював картину.

За вікном стояла темна ніч, але в Карлсоновій хатці було ясно й затишно – під стелею горіла гасова лампа, а в коминку палав вогонь.

– Сподіваюсь, ти уважний і вмілий кравець, – мовив Карлсон. – У кожному разі я хочу мати гарний привидовий одяг. Я люблю мережку навколо шиї, або хай буде шлярка.

Малий нічого не відповів.

Він шив собі далі, в коминку потріскував вогонь, а Карлсон усе малював.

– А що ти малюєш? – запитав Малий.

– Побачиш, – коли я закінчу, – відповів Карлсон.

Нарешті Малий зшив привидовий одяг – як йому здавалося, цілком добрий одяг. Карлсон поміряв його і лишився дуже вдоволений. Щоб показати себе, він пролетів кілька разів по кімнаті.

Малий здригнувся. Карлсон видався йому справді страшним і схожим на привида. Бідолашна панна Цап! Вона так хотіла мати привида, і от їй з’явиться такий, що, далебі, кого завгодно може перелякати.

– Тепер хатній цап хай шле повідомлення дядькам з телебачення, – мовив Карлсон. – Бо скоро з’явиться невеличкий привид із Васастаду, моторизований, буйний, і вродливий, і страшенно-страшенно небезпечний.

Карлсон літав по кімнаті й задоволено сміявся. Картина більше не цікавила його. Малий підійшов подивитися, що Карлсон намалював.

«Портрет моїх кроликів», – було написано внизу на аркуші.

Насправді ж Карлсон намалював маленьке червоне звірятко, що більше скидалося на лисицю.

– Це що, лисиця? – спитав Малий.

Карлсон стишив лет і приземлився поряд з Малим. Він схилив набік голову й поглянув на картину.

– Ну, певне, що лисиця. Безперечно, це лисиця, що її намалював найкращий у світі майстер малювати лисиць.

– Так, – сказав Малий, – але ж… тут написано «Портрет моїх кроликів»… Де ж ті кролики?

– Вони всередині в лисиці, – відповів Карлсон.

Карлсонів дзвоник

Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.

– Скарлатина, – сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.

– Скарлатина! Негайно до лікарні!

Потім він показав на Малого:

– А його поки що треба ізолювати.

Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.

– Цить, – сказав Боссе, коли лікар пішов, – це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?

Бетан лежала й плакала.

– Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.

Але панна Цап не хотіла й чути про таке.

– Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати.

Вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.

Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.

Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!

– Ну, бувай здоров, Малий! – сказав Боссе, коли санітари виносили його.

– До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! – мовила Бетан.

– Добре тобі казати, – ревів Малий. – А як ви помрете!

Панна Цап насварила його:

– Як можна бути такому дурному й думати, що від скарлатини помирають!

Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки Бімбо.

– Тепер у мене залишився тільки ти, – сказав він і обняв Бімбо. – І, звичайно, Карлсон.

Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати:

«Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!»

Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав, як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.

«Люба мамо, – писав він. – Мабуть, що нашій родині кінець. Боссе і Бетан захоріли на шкарлатину і лижать у лікарні а я ізольований. Це ни погано але я теж захорію на шкарлатину а тато в Лондоні коли він ще живий хоч я ни чув щоб він був хорий проте він певне захорів потім якщо решта всі хорі. Мині сумно без вас, авжеж а ви дуже хорі? Я міг би багато розповісти за Карлсона але я ни буду бо ви тілки будуте хвилюватися а вам каже хатній цап потрібин спокій і відпочинок. Вона ни хора і Карлсон також та скоро будуть хорі.

До побачиння дорога мамо відпочивайте собі спокійно!»

– Більше я нічого не писатиму, – сказав Малий до Бімбо, – бо не хочу її лякати.

Потім він підійшов до вікна й подзвонив Карлсонові. Аякже, таки справді подзвонив! Бо вчора ввечері Карлсон вигадав одну хитру річ. Він провів дзвоника під кімнати Малого до своєї хатки на даху.

– Не випадає літати і вдавати з себе привида абияк, – сказав Карлсон. – Ні, тепер Карлсон зробив найкращий у світі дзвоник, і ти можеш подзвонити й призначити виступ привида тоді, коли хатній цап сидить у вигідному місці і вдивляється в темряву, щоб побачити мене, невеличкого й страшного.

За дзвоник правила торбина горіхів, що висіла в Карлсона під стелею, і мотузка, прив’язана до торбини та проведена аж до вікна Малого.

– Ти смикаєш за мотузку, – сказав Карлсон, – дзвоник мій дзвонить, миттю вилітає невеличкий привид із Васастаду, і хатній цап зомліває. Правда ж, чудово?

Звичайно, чудово, вважав Малий. І не тільки через привида. Досі йому доводилось чекати довго-довго, поки Карлсон надумається прилетіти. Тепер він міг подзвонити йому, коли вважав, що мусить конче побалакати з ним.

І от саме тепер він відчув, що мусить побалакати з Карлсоном. Він почав смикати за мотузку. Нагорі заторохтіли горіхи. Скоро по тому загув моторчик, але Карлсон залетів у вікно заспаний і сердитий.

– Ти, певне вважаєш, що то будильник! – неприязно мовив він.

– О, пробач, – сказав Малий, – ти ще спав?

– Про це тобі треба було спитатися, перш ніж будити мене. Ти спиш собі, мов порося, і гадки не маєш, як гірко доводиться нам, бідолашним, тим, хто не може й ока склепити. А як пощастить заснути, то вже сподіваєшся, що друзі сидітимуть тихесенько, затамувавши віддих, замість калатати в дзвоник, ніби на пожежу.

– Ти так погано спиш? – здивувався Малий.

– Уяви собі, що погано.

Малому стало шкода Карлсона.

– От біда… Ти справді так погано спиш?

– Жахливо, – мовив Карлсон. – Себто вночі я сплю як убитий і до обіду теж, але після обіду вже гірше, тоді я лежу й тільки перевертаюся з боку на бік.

Хвилинку він стояв тихо, немов оплакував своє безсоння, але потім жваво озирнувся по кімнаті.

– Якщо я дістану невеличкий подарунок, то, може, не так побиватимуся, що мене збуджено.

Малий не хотів, щоб Карлсон побивався, тому почав порпатися в своїх речах.

– Хочеш мою губну гармонію?

Карлсон узяв гармонію.

– Еге ж, я завжди мріяв мати музичний інструмент, дякую, я її беру… бо в тебе ж немає контрабаса?

Він притулив гармонію до губ, видобув кілька жахливих звуків і глянув на Малого. Очі йому сяяли.

– Чуєш? Я зразу склав мелодію. Вона зветься «Жалубна привидова пісня».

Малий сказав, що жалібна мелодія якраз личить до їхньої хати, де всі захворіли, і розповів Карлсонові про скарлатину.

– Як мені шкода Боссе й Бетан! – докінчив він.

Та Карлсон сказав, що скарлатина – то дурниця, і про неї не варто й згадувати. Врешті, навіть краще, що Боссе й Бетан захворіли, коли має статися велика подія – виступ привида.

Тільки-но Карлсон сказав так, як Малий похолов з переляку. Він почув за дверима ходу панни Цап і зрозумів, що за мить вона переступить поріг. Карлсон теж збагнув, що треба поспішати. Він ляпнувся на підлогу і клубочком покотився під ліжко Малого. Малий швиденько сів на ліжко й накинув на коліна ковдру так, щоб вона звисала донизу і якомога більше затуляла Карлсона.

Тієї миті відчинилися двері й зайшла панна Цап з мітлою та лопаткою в руках.

– Я хочу тут прибрати, – мовила вона. – Іди поки що до кухні.

Малий так хвилювався, що аж спітнів.

– Ні, я не хочу, – сказав він. – Я сидітиму тут, бо я ізольований.

Панна Цап сердито глянула на нього.

– Знаєш, що в тебе під ліжком? – спитала вона. Малий почервонів. Невже вона справді помітила Карлсона?.

– Там… там під ліжком нема нічого, – затинаючись мовив він.

– Уяви собі, що є, – сказала панна Цап. – Там повно пилюки, і я хочу її вимести. Ану гайда звідси!

Малий зовсім стривожився.

– Ні, я сидітиму тут, бо я ізольований! – закричав він.

Тоді панна Цап сердито забурмотіла й почала замітати з іншого боку.

– Ну сиди вже, хай тобі грець, поки я тут позамітаю! Але потім, будь такий ласкавий, ізолюйся в іншим куток, упертий шибенику!

Малий кусав собі нігті й розмірковував, що буде далі. Та раптом він стрепенувся й почав хихотіти. То Карлсон залоскотав йому під коліном, а Малий дуже боявся лоскоту.

Панна Цап докірливо глянула на нього.

– Так, так, смієшся, коли твоя мама, брат і сестра лежать хворі й страждають. А ти, бачу, тішишся!

Малий знову відчув, як Карлсон залоскотав йому під коліном, і так засміявся, що мало не впав з ліжка.

– Гі-гі! – реготав він. – Я згадав одну смішну історію… – Він гарячково згадував яку-небудь історію. – Про звіра, що полював на коня, і кінь так злякався, що виліз на дерево. Ви не чули цієї історії?

Її любив розповідати Боссе, та Малому ніколи не було смішно. Він так шкодував коня, якому довелося лізти на дерево.

Панна Цап теж не засміялася.

– Не розповідай мені давно всім відомих дурних історій. Ти ж добре знаєш, що коні не можуть лазити по деревах.

– Ні, не можуть, – сказав Малий, точнісінько так, як завжди казав Боссе. – Але ж за ним гнався страшний звір, то що в біса він мав робити?

Боссе казав йому, що требаговорити «в біса», коли розповідаєш смішну історію. Але панна Цап була іншої думки. Вона сердито глянула на Малого:

– Твоя мама і брат з сестрою лежать хворі й страждають, а ти собі сидиш і регочеш, та ще й лаєшся лихими словами. Я просто дивуюся з тебе!

І враз вона замовкла, бо з-під ліжка долинула «Жалобна привидова пісня» – два коротких різких звуки, та їх було досить, щоб панна Цап аж підскочила.

– Що там за лиха година?

– Я не знаю, – сказав Малий.

Та панна Цап уже й сама знала – о знала!

– Голову собі дам відрубати, коли то не звуки з іншого світу!

– З іншого світу? А що це означає? – спитав Малий.

– Зі світу привидів, – відповіла панна Цап. – У цій кімнаті, крім нас із тобою, немає нікого, а ти або я хіба могли б вимовити такі звуки? То не людський голос, то голос привида. Ти хіба не чув?.. То ж було наче благання стражденної душі!

Вона глянула на Малого витріщеними очима.

– О господи, тепер я мушунаписати до телебачення!

Панна Цап покинула мітлу й лопатку, сіла до столу і взяла папір та ручку.

Вона довго трудилася над листом і нарешті сказала Малому:

– Ось послухай, що я написала.

«До Шведського радіо й телебачення.

Моя сестра Фріда Цап вела у вас програму за духів і привидів. Та програма не дуже мені сподобалась, хоч Фріда вважає її за чудову. Все те треба виправити і можна виправити. Бо тепер я сама опинилася в домі, де повно привидів, і ось перелік доказів:

1. За вікном чути було незвичайне ревіння, і то не корова ревіла, бо ми живемо на четвертому поверсі, ревіння тільки скидалося на коров’яче.

2. Загадково зникали речі, наприклад, булочки і замкнені хлопчики.

3. Двері хтось замкнув ззовні, коли я сиділа в кімнаті, можете ви мені таке пояснити?

4. Страшний напис привида на стіні в кухні.

5. Коли я прибирала, зненацька почулася жалібна мелодія. Аж плакати хотілося.

Приходьте негайно, бо це така програма, що про неї варто поговорити.

Хатня робітниця Гільдур Цап.

P. S. Як вам спало на думку взяти саме Фріду на телебачення?»

Потім панна Цап хутенько подалася на пошту вкинути листа.

Малий зазирнув під ліжко до Карлсона. Той лежав собі й весело поблискував очима. Та ось він виліз, вдоволений і радісний.

– Гей! – вигукнув він. – Почекай-но лишень до вечора, поки смеркне! Тоді хатній цап побачить таке, про що справді варто буде написати до телебачення!

Малий знову захихотів і ніжно глянув на Карлсона.

– Бути ізольованому теж гарно, аби тільки разом з тобою, – сказав він.

На мить Малий згадав Крістера й Гуніллу – раніше він завжди грався з ними.

Взагалі шкода, що тепер йому не можна зустрічатися з Крістером і Гуніллою.

«Проте з Карлсоном однаково гратися веселіше», – міркував він.

Але тепер Карлсон більше не мав часу гратися. Він заявив, що мусить іти додому й наладнати свій глушник.

– Не випадає привидові із Васастаду густи, мов летюча діжка, розумієш? Ні, треба летіти тихо, страшно, як дух, щоб на хатньому цапові аж шерсть настовбурчилась.

Потім Карлсон домовився з Малим про сигналізацію дзвоником.

– Якщо ти подзвониш один раз, – сказав він, – то це буде «Приходь негайно», якщо двічі, то «Будь ласка, не приходь», а як тричі, то «Уяви собі, що на світі нема такого вродливого, і розумного, і до міри затовстого, і відважного, і в усьому найкращого, як ти, Карлсоне».

– Навіщо ж мені дзвонити про таке? – здивувався Малий.

– Ну… бо приємні й підбадьорливі слова треба казати своїм приятелям приблизно кожні п’ять хвилин, а я не можу так часто прилітати сюди, збагнув?

Малий задумливо подивився на Карлсона.

– Я ж також твій приятель, правда? Але я не пам’ятаю, щоб тиколись казав мені приємні й підбадьорливі слова.

Карлсон засміявся.

– Це зовсім інша річ! Ти просто дурненький хлопчисько!

Малий кивнув. Він знав, що Карлсон правду каже.

– Але ти хоч принаймні любиш мене?

– Еге ж, далебі, люблю, – мовив Карлсон. – Я й сам не знаю чому, але майже завжди думаю про тебе, коли не можу заснути після обіду.

Він поплескав Малого по щоці.

– Звісно, люблю тебе… мабуть, трохи через те, що ти зовсім не схожий на мене, бідолашна дитино.

Він знявся до вікна і на прощання помахав Малому рукою.

– А якщо ти дзвонитимеш, наче на пожежу, – додав Карлсон, – то це означатиме, що десь справді горить або «Я знову збудив тебе, любий Карлсоне, бери великого кошика і ходи забрати всі мої іграшки… я віддаю їх тобі».

І Карлсон полетів.

Але перед Малим на підлозі влігся Бімбо й замахав хвостом. Він так завжди показував, що радий комусь і хоче, щоб хтось із ним погрався. Малий ліг біля нього. Бімбо підстрибнув і заскавулів з радощів. Потім виліз Малому на руки й заплющив очі.

– Тобі приємно, що я не в школі і що я ізольований? – спитав Малий. – Ти, Бімбо, напевне, вважаєш, що я найкращий у світі?