Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)

Карлсон грається в намета

Для Малого то була важка мить. Мамі не сподобалось, що її тюфтельками прикрашають вежу з кубиків, і вона, звичайно, не мала сумніву, що то все зробив Малий.

– Карлсон, що живе на даху… – почав був Малий, але тато суворо перебив його:

– Годі, Малий, ми більше не хочемо слухати твої вигадки про Карлсона!

Боссе й Бетан глузливо засміялися.

– Ну й Карлсон! – мовив Боссе. – Йому конче забаглося щезнути саме тоді, як ми прийшли знайомитися з ним!

Малий сумно з’їв тюфтельку й заходився збирати розкидані кубики. Тепер про Карлсона не варто було більше й мови заводити. Але без нього в домі здавалось так порожньо, так сумно.

– А тепер ходімо пити каву й забудемо про Карлсона, – сказав тато й ласкаво поплескав Малого по щоці.

Каву завжди пили перед каміном у вітальні. Так було й цього вечора, хоч надворі стояла тепла, ясна погода, а липи на вулиці вже вбралися в зелені листочки. Малий не любив кави, зате любив сидіти з мамою, татом, з Бетан і Боссе перед каміном, у якому палав вогонь.

– Мамо, зажмуртеся на хвильку, – сказав Малий, коли мама поставила на столику біля каміна тацю з кавою.

– Навіщо мені зажмурюватись?

– Та ви ж казали, що не можете бачити, як я їм цукор, а я саме хочу взяти собі грудочку, – пояснив Малий.

Він був дуже засмучений і шукав, чим би втішитися. Чого Карлсон полетів? Хіба так гарно робити – зникнути й лишити після себе тільки маленьку тюфтельку?

Малий усівся на своє улюблене місце біля каміна – якнайближче до вогню.

Ці хвилини, коли вся родина пила після обіду каву, були чи не найкращі за весь день. Тоді можна було спокійно поговорити з татом і мамою; вони терпляче вислухували Малого, на що не завжди знаходили час. Приємно було також послухати, як Боссе та Бетан глузували одне з одного, заводили розмову про «зубрячку». «Зубрячка» – то, мабуть, зовсім інший, кращий спосіб учитися, ніж той, що буває в початковій школі, куди ходив Малий. Він теж залюбки поговорив би й про свої шкільні справи, але, крім мами й тата, ніхто більше ними не цікавився. Боссе й Бетан тільки сміялися з того, що він розповідав, а Малий намагався не давати їм нагоди посміятися з себе. Проте, коли вже Боссе й Бетан зачіпали його, він не залишався в боргу. А дратувати Малий був мастак – це він мусив уміти, мавши такого брата, як Боссе, й таку сестру, як Бетан.

– Ну, Малий, – спитала мама, – ти вже вивчив уроки?

Такірозмови Малому аж ніяк не подобались, та коли вже мама нічого не сказала, що він узяв грудку цукру, то треба було витерпіти і її запитання.

– Аякже, вивчив, – похмуро відповів він.

Малий весь цей час думав про Карлсона. Як можна вимагати, щоб він не забував про уроки, коли він не знав, чи Карлсон ще повернеться, чи ні!

– Що ж вам завдали? – спитав тато.

Малий розсердився. Коли вони перестануть? Не на те ж він так зручно вмостився біля каміна і втішається теплом, щоб йому весь час нагадували про уроки!

– Нам завдали абетку, – квапливо відповів він, – довжелезну абетку, і я її знаю: спочатку йде «а», а потім усі інші літери!

Малий узяв іще одну грудку цукру і знову почав думати про Карлсона. Нехай вони розмовляють собі, про що їм хочеться, а він думатиме про Карлсона. Чи доведеться ще колись його побачити?

Однак Бетан вивела його з задуми:

– Слухай, Малий, хочеш заробити двадцять п’ять ере [1]1
  Ере – дрібна монета в Швеції.


[Закрыть]?

Хлопець не зразу збагнув, що вона сказала. Звичайно, чому б не заробити двадцять п’ять ере. Але все залежить від того, що за це хоче від нього Бетан.

– Двадцять п’ять ере – надто мало, – твердо відповів він. – Тепер усе таке дороге… Як ти гадаєш, скільки, наприклад, коштує п’ятдесятиерова скляночка морозива?

– Думаю, що п’ятдесят ере, – хитро відповіла Бетан.

– Ото ж бо! Тепер ти бачиш, що двадцять п’ять ере замало.

– Але ж ти навіть не знаєш, що я від тебе хочу, – сказала Бетан. – Тобі нічого не доведеться робити. Тобі треба тільки чогось не робити.

– Чого ж мені треба не робити?

– Не показуватись цілий вечір у вітальні.

– Має прийти Пелле, розумієш, – пояснив Боссе. – Нова симпатія Бетан.

Малий кивнув головою. Нічого собі вони вигадали. Мама з татом підуть у кіно, Боссе помчить на футбольний матч, а Бетан сидітиме у вітальні і воркуватиме з Пелле! Тільки ти, Малий, зачинися в своїй кімнаті – і за якісь там жалюгідні двадцять п’ять ере! Ох, і важко ж мати таку родину!

– А які в нього вуха? – спитав Малий. – Такі самі клапаті, як у того, що був раніше?

Це сказано навмисне, щоб подрочити Бетан.

– Чуєте, мамо, – мовила Бетан, – тепер ви самі розумієте, чому я хочу, аби Малий не показувався. Він своїми глузами проганяє кожного, хто приходить до мене.

– Він більше так не зробить, – невпевнено заперечила мама.

Вона не любила, коли її діти лаялися.

– Ні, зробить, – наполягала Бетан. – Пам’ятаєте, як він повівся з Класом? Втупився в нього, а тоді каже: «Ні, Бетан, такі вуха тобі не пасують». Зрозуміло, чому Клас більше ні разу не приходив!

– Спокійно, тільки спокійно, – сказав Малий точнісінько так, як Карлсон. – Я сидітиму в себе в кімнаті, і то без ніякої платні. Я не беру грошей за те, що хтось не хоче мене бачити.

– Чудово, – втішилася Бетан. – Тільки заприсягнися. Заприсягнися, що я не побачу тебе тут цілий вечір!

– Присягаюся, – сказав Малий. – І знай, що мені всі твої Пелле не такі потрібні, як ти думаєш. Я й сам заплатив би двадцять п’ять ере, щоб їх не бачити!

За якийсь час Малий і справді сидів уже в своїй кімнаті – і без ніякої платні. Мама з татом пішли в кіно, Боссе побіг на стадіон, а з вітальні, коли Малий відчиняв двері, чути було притишену розмову. Там Бетан воркувала зі своїм Пелле. Малий кілька разів відчиняв двері, хотів почути, про що вони гомонять, проте нічого не виходило. Тоді він став біля вікна й почав дивитися, як смеркає. Він визирнув униз на вулицю, чи немає там часом Крістера й Гунілли. Але там лише кілька великих хлопців завели бійку. Малому було цікаво стежити за бійкою, та, на жаль, хлопці швидко скінчили, і знов стало дуже нудно.

І враз він почув найприємніший у світі звук – гудіння моторчика! А ще за мить у вікні з’явився Карлсон.

– Гей-гоп, Малий! – невинно озвався він.

– Гей-гоп, Карлсоне, – відповів Малий. – Звідки ти взявся?

– Як-то звідки? Що ти маєш на гадці? – спитав Карлсон.

– Ну, ти ж зник, – мовив Малий. – І саме тоді, як мав познайомитися з моїми мамою й татом. Чого ти втік?

Карлсон розсердився. Він узявся в боки й вигукнув:

– Ні, ви чули таке! Хіба я не мав права поглянути, що робиться в мене вдома? Господар не повинен забувати про свою хату. А як же інакше? Хіба я винен, що твої мама й тато прийшли знайомитися зі мною саме тоді, коли мені треба було йти додому?

Карлсон оглянувся по кімнаті.

– До речі, про хату, – сказав він. – А де моя вежа? Хто знищив мою чудову вежу, і де моя тюфтелька?

Малий збентежився.

– Я не сподівався, що ти повернешся, – боязко сказав він.

– Все зрозуміло, – мовив Карлсон. – Найкращий у світі будівельник споруджує вежу, і що ж виходить? Може, хтось ставить біля неї огорожу? Може, хтось слідкує, щоб вона стояла вічно? Зовсім ні! Навпаки! Ламає, нищить її та ще й з’їдає чужу тюфтельку!

Карлсон відійшов, сів на ослінчик і насупився.

– О, це дурниці, не варто й згадувати, – сказав Малий і махнув рукою точнісінько так, як махав Карлсон. – Не треба через це хвилюватися!

– Добре тобі казати! – сердито мовив Карлсон. – Так можна знищити все, і потім заявити, що це дурниці й не варто через них хвилюватися. А як мені, будівельникові, що спорудив вежу оцими нещасними маленькими ручками?

І він тицьнув свої пухкенькі ручки просто під ніс Малому. Потім знову сів на ослінчик і ще дужче насупився.

– Я не граюся, – пробурчав він. – Я не граюся, коли наді мною так збиткуються.

Малий зовсім занепав духом. Він стояв і не знав, що йому робити.

Хвилинку панувала мовчанка. Нарешті Карлсон сказав:

– Якщо я дістану якийсь невеличкий подарунок, то, може, знову повеселішаю. Це ще не напевне, але, може, я повеселішаю, коли матиму якийсь подарунок…

Малий кинувся до столу й квапливо почав порпатися в шухляді, де він тримав найдорожчі свої скарби: поштові марки, морські камінці, кольорові олівці та олов’яні солдатики.

Там же лежала і його найбільша гордість – маленький кишеньковий ліхтарик.

– Може, тобі подарувати оце? – сказав Малий і простяг ліхтарика, щоб Карлсон побачив його.

Карлсон миттю схопив ліхтарика.

– Якраз щось таке мені й треба, щоб я знов повеселішав, – мовив він. – Це, звичайно, не така гарна річ, як моя вежа, але принаймні я спробую трохи повеселішати.

– То хай він буде твій, – сказав Малий.

– А він світить? – недовірливо спитав Карлсон і натиснув на кнопку.

Ліхтарик загорівся, і очі в Карлсона теж засяяли.

– Ні, ти тільки уяви собі – коли темними осінніми вечорами я йтиму по даху до своєї хатки, то зможу присвічувати ліхтариком. Не буду більше блукати навпомацки між димарями, – сказав він і погладив ліхтарика рукою.

Малий дуже зрадів, коли почув Карлсонові слова. Він тільки хотів одного – прогулятися колись із Карлсоном по даху й побачити, як він світитиме ліхтариком у темряві.

– Гей-гоп, Малий, тепер я знову веселий! – мовив Карлсон. – Клич сюди своїх маму й тата, будемо знайомитися.

– Вони пішли в кіно, – сказав Малий.

– Пішли в кіно? Тоді, як мали нагоду зустрітися зі мною? – здивувався Карлсон.

– Пішли. Вдома лише Бетан… і її нова симпатія. Вони у вітальні, але мені туди не можна заходити.

– Що я чую! – вигукнув Карлсон. – Тобі не можна ходити, куди ти хочеш? Ну, таке годі стерпіти. Ходімо!

– Але ж я заприсягнувся… – почав був Малий.

– А я заприсягнувся, – перебив його Карлсон, – що коли побачу якусь несправедливість – то миттю кинуся на неї, мов яструб!

Він підійшов до Малого й поплескав його по плечу.

– А в чому, власне, ти заприсягнувся?

– Заприсягнувся, що мене не побачать у вітальні цілий вечір.

– Ну, то тебе й не побачать, – сказав Карлсон. – Але тобі, мабуть, хочеться подивитись на нову симпатію Бетан?

– Щиро казати, дуже хочеться! – гаряче признався Малий. – Раніше вона мала товариша, в якого були страшенно клапаті вуха. Я б дуже хотів поглянути, які вуха в цього.

– Знаєш, я теж залюбки поглянув би, – сказав Карлсон. – Стривай, я щось вигадаю! Найкращий у світі вигадник – це Карлсон, що живе на даху.

Він оглянувся по кімнаті.

– О, знайшов! – мовив він і кивнув головою на ковдру. – Це саме те, що нам треба. Я ж був певен, що вигадаю щось.

Малий спитав:

– Що ж ти вигадав?

– Ти заприсягнувся, що тебе цілий вечір не побачать у вітальні, так? Але якщо ти йтимеш під ковдрою, то тебе не буде видно.

– Це так, але… – почав Малий.

– Ніяких «але», – рішуче перебив його Карлсон. – Якщо ти йтимеш під ковдрою, то побачать ковдру, а не тебе. І якщо я йтиму під ковдрою, мене теж не буде видно. Сердешна Бетан не побачить мене, який жаль! Але так їй і треба, хай не буде дурна!

Він стягнув з ліжка ковдру і накинув її собі на голову.

– Ану до мене, швидко! – покликав він Малого. – Лізь у мій намет!

Малий шугнув під ковдру до Карлсона, і вони обидва радісно засміялись.

– Адже Бетан не казала, що вона не хоче бачити в кімнаті намету? Бо ж кожному цікаво глянути на намет. Та ще й коли в ньому світиться! – І Карлсон увімкнув ліхтарика.

Малий не був певний, що Бетан дуже зрадіє наметові, одначе самому йому він сподобався. Стояти разом з Карлсоном під ковдрою і світити ліхтариком було так таємниче й цікаво!

Малий гадав, що вони могли б краще сидіти в його кімнаті, гратися в намет і дати Бетан спокій. Та Карлсон був невблаганний.

– Я не стерплю несправедливості! – заявив він. – І хоч би що, зайду до вітальні!

І ось намет почав рухатись до дверей. Малому залишилося тільки йти слідом за Карлсоном. З-під ковдри показалась маленька пухка ручка, натиснула на клямку й дуже тихо та обережно відчинила двері. Намет опинився в передпокої, розділеному з вітальнею лише важкою завісою.

– Спокійно, тільки спокійно! – пошепки сказав Карлсон.

Намет тихенько посунувся по підлозі і зупинився перед завісою. Тепер голоси долинали трохи виразніше, та однаково не можна було вчути слів. Лампа у вітальні не горіла, певне, Бетан і Пелле досить було світла, що доходило до кімнати з вулиці.

– Це ще краще, – прошепотів Карлсон, – світло ліхтарика здаватиметься яснішим.

А поки що він вимкнув ліхтарика.

– Нехай ми з’явимось до вітальні як радісна, бажана несподіванка.

І Карлсон захихотів під ковдрою.

Тихо-тихенько рухався намет по кімнаті. Бетан і Пелле сиділи на канапі під протилежною стінкою. Намет дуже обережно наближався до них.

– Я тебе люблю, Бетан, – почув Малий хрипкий хлоп’ячий голос.

О, який цей Пелле дурний!

– Справді? – спитала Бетан, і знов запала тиша.

Неначе темна купа, рухався намет підлогою, повільно й неухильно наближаючись до канапи. Ось уже до неї залишилось кілька кроків, проте Бетан і Пелле нічого не чули й не бачили.

– А ти любиш мене, Бетан? – соромливо спитав Пелле.

Відповіді він не дістав, бо саме тієї миті світло ліхтарика розітнуло морок кімнати і попало хлопцеві просто в обличчя. Він підскочив, Бетан заверещала. І враз почувся регіт і тупіт ніг, що хутко віддалявся до передпокою.

Засліплені яскравим світлом ліхтарика, Бетан і Пелле нічого не бачили. Зате чули регіт, дикий регіт, веселий регіт, що долинав з того боку завіси.

– Це мій негідний братик, – мовила Бетан. – Ось я йому зараз покажу!

Малий аж заходився сміхом.

– Ну звичайно, вона любить тебе! – вигукнув він. – Чому ж ні? Бетан любить усіх своїх знайомих, аякже!

Потім щось грюкнуло, і знов почувся регіт.

– Спокійно, тільки спокійно! – прошепотів Карлсон, коли, щодуху тікаючи до дверей, вони спіткнулися й попадали.

Малий і намагався бути спокійним, хоч регіт аж душив його, хоч Карлсон упав просто на нього і він не міг розрізнити, де його ноги, а де Карлсонові, і хоч він знав, що Бетан ось-ось може наздогнати їх.

Дуже налякані, вони чимдуж полізли рачки і саме вчасно вскочили до кімнати Малого, тому що Бетан уже мало не хапала їх.

– Спокійно, тільки спокійно! – прошепотів Карлсон під ковдрою. Він дріботів по підлозі своїми ніжками, наче паличками. – Найкращий у світі бігун – це Карлсон, що живе на даху, – додав він, ледве зводячи дух.

Малий теж умів добре бігати і тепер мусив налягати на ноги. Вони ледве встигли вскочити до кімнати. Карлсон мерщій крутнув ключа і тільки задоволено засміявся, як Бетан почала грюкати в двері.

– Чекай, Малий, я ще до тебе доберуся! – сердито крикнула вона.

– У кожному разі я не показувався у вітальні! – відповів Малий, і знову залунав регіт.

Якби Бетан не була така сердита, то почула б, що реготало двоє.

Карлсон закладається

Якось Малий повернувся зі школи додому сердитий і з великою гулею на лобі. Мама була на кухні. Побачивши гулю, вона, як Малий і сподівався, дуже перелякалась.

– Що з тобою сталося, дитино? – спитала вона, пригортаючи Малого.

– Крістер шпурнув у мене каменем, – похмуро відповів Малий.

– Каменем? От поганий хлопчисько! – вигукнула мама. – Чому ж ти не прийшов і не сказав мені?

– Навіщо? Адже ви не вмієте шпурляти камінням. Ви б ні разу не влучили навіть у стіну дровітні.

– Ото дурненький! – сказала мама. – Невже ти думаєш, що я буду кидати в Крістера камінням?

– А чим же ще ви можете кинути? – здивувався Малий. – Замашнішого ви нічого не знайдете.

Мама зітхнула. Вона зрозуміла, що не тільки Крістер при нагоді шпурляє каміння. Її пестунчик анітрохи не кращий. Просто не віриться – такий маленький хлопчик з милими синіми очима і такий розбишака!

– Скажи, а чи не можна взагалі обійтися без каміння? – мовила мама. – Адже про все можна домовитись. Адже на світі немає такого, про що не можна було б спокійно поговорити і дійти згоди.

– Ні, є, мамо, – сказав Малий. – Наприклад, учора. Я саме теж бився з Крістером…

– І зовсім дарма, – перебила його мама. – Замість битися ви могли б розв’язати свою суперечку словами.

Малий сів біля столу і підпер руками розбиту голову.

– Ви так гадаєте? – спитав він, блимнувши на маму очима. – Крістер сказав мені: «Я тебе наб’ю!» Отак і сказав. А я йому відповів: «Ні, не наб’єш!» То як же після нього ми могли розв’язувати суперечку словами? Ви можете мені пояснити?

Мама не знала, що на це відповісти, і їй довелось припинити свою проповідь про мир. Її малий розбишака сидів насуплений, тому вона поспішилася поставити перед ним чашку теплого шоколаду та свіжі булочки.

Це було те, що Малий любив. Він учув приємний запах свіжого печива, ще коли піднімався сходами, а мамині чудові булочки з цинамоном принаймні хоч трохи полегшували йому життя.

Малий задумливо відкусив булочку, і, поки жував, мама наліпила йому на гулю пластир.

Тоді легенько поцілувала його в пластир і лагідно спитала:

– А що у вас із Крістером сьогодні зайшло?

– Крістер і Гунілла кажуть, ніби я все видумав про Карлсона, що живе на даху. Кажуть, що він просто вигадка.

– А хіба це не правда? – обережно спитала мама.

Малий звів очі від чашки з шоколадом і сердито зиркнув на маму.

– Ну, хоч ви принаймні можете повірити мені? – сказав він. – Я питав Карлсона, чи він, бува, не вигадка…

– І що ж відповів Карлсон?

– Сказав, що коли б він був вигадка, то це була б найкраща в світі вигадка. Проте Карлсон якраз не вигадка, – мовив Малий і взяв ще одну булочку. – Карлсон вважає, що навпаки – Крістер і Гунілла вигадка. «Страшенно безглузда вигадка», – каже він. І я теж так гадаю.

Мама нічого не відповіла на це. Вона знала, що однаково не переконає Малого, тому тільки мовила:

– Я вважаю, що тобі слід більше гратися з Крістером та Гуніллою і менше думати про Карлсона, що живе на даху.

– Карлсон принаймні не шпурляє в мене камінцями, – сказав Малий і помацав гулю на лобі.

Раптом він щось згадав і радісно всміхнувся до мами:

– О, я мало не забув – сьогодні я вперше побачу, де живе Карлсон!

Але він зразу ж пожалкував, що пробалакався. Ну й дурний, хіба можна казати про таке мамі!

Проте ці слова не здалися мамі страшнішими й небезпечнішими за все інше, що Малий розповідав про Карлсона, і вона безтурботно мовила:

– Ну що ж, тобі, мабуть, буде дуже цікаво.

Але вона навряд чи була б така спокійна, якби вдумалася в те, що сказав їй Малий. Адже уявіть собі тільки, де жив Карлсон!

Малий устав із-за столу наїдений і цілком задоволений своїм життям. Гуля на лобі вже не боліла, в роті залишився чудовий смак булочок з цинамоном, у вікно до кухні зазирало сонце, і мама в своєму картатому фартусі була така мила.

Малий підійшов до неї і пригорнувся.

– Я так люблю вас, мамо, – сказав він.

– Я дуже рада.

– Люблю, бо у вас усе таке рідне.

Потім він пішов до своєї кімнати й почав чекати на Карлсона. Вони мали сьогодні разом вирушити на дах, і коли б Карлсон був тільки вигадка, як заявляє Крістер, то навряд чи Малий міг би туди попасти.

Малому довелось чекати довго.

– Я прийду по тебе приблизно годині о третій, чи о четвертій, чи о п’ятій, але ні в якому разі не раніше шостої, – сказав йому Карлсон.

Малий не зовсім зрозумів, коли ж саме Карлсон наміряється прийти, і спитав його ще раз.

– Принаймні не пізніше сьомої, – відповів той, – але навряд чи буду до восьмої. Чекай мене десь приблизно о дев’ятій, після того, як проб’є годинник!

Малий чекав цілу вічність, і врешті йому самому почало вже здаватися, що Карлсон тільки вигадка. Та раптом почулося гудіння моторчика, і до кімнати влетів Карлсон, веселий і бадьорий.

– О, я вже не можу тебе дочекатися! – вигукнув Малий. – Ти коли обіцяв прийти?

– Я сказав, що прийду приблизно. От я й прийшов приблизно.

Він попростував до акваріума Малого, де плавали яскраві рибки, занурив у воду обличчя і почав жадібно пити.

– Обережно! Там мої рибки! – крикнув Малий.

Він злякався, що Карлсон може проковтнути кілька рибинок.

– Коли в людини гарячка, їй доводиться багато пити, – мовив Карлсон. – І якщо вона ненароком і проковтне одну-дві рибинки, то це дурниці, не варто й згадувати!

– У тебе гарячка? – спитав Малий.

– Авжеж! Ще й яка!

Помацай, – відповів Карлсон і притулив руку Малого собі до чола.

Проте Малий не відчував, щоб Карлсон був дуже гарячий.

– Яка ж у тебе температура? – спитав він.

– Та… тридцять – сорок градусів щонайменше!

Малий нещодавно хворів гарячка. Він похитав головою і сказав:

– Ну, по-моєму, ти не хворий.

– Ох ти ж, поганий хлопчисько! – закричав Карлсон і тупнув ногою. – Хіба я вже й захворіти не можу, як усі інші люди?

– Ти хочеш бути хворим? – здивувався Малий.

– Авжеж, кожен хоче, – відповів Карлсон. – Я хочу лежати в ліжку з великою-превеликою гарячкою. Ти прийдеш довідатись, як я себе почуваю, і я скажу, що я найхворіший у світі. Ти спитаєш, чи я нічого не хочу, і я відповім, що коли я такий страшенно хворий, то нічогісінько мені не треба… крім величезного торта, і купи тістечок, і повної пригорщі шоколаду, і торби всяких цукерок.

Карлсон очікувально дивився на Малого, а той стояв зовсім розгублений, бо не знав, де він зможе дістати все те, що бажає Карлсон.

– І я хочу, щоб ти став мені за матір, – вів далі Карлсон. – Ти вмовлятимеш мене випити якісь бридкі ліки і пообіцяєш за це п’ять ере. Ти пов’яжеш мені шию вовняним шарфом, а я скажу, що він кусається, і погоджусь зостатися в ньому тільки за п’ять ере.

Малому дуже захотілося стати Карлсонові за матір.

Та це означало, що йому треба спорожнити свою скарбничку. Вона стояла на книжковій полиці, гарна, повна-повнісінька. Малий приніс із кухні ножа й заходився добувати з неї п’ятиерові монети. Карлсон ревно допомагав йому і страх як радів, коли із скарбнички викочувалася монета. Там були монети по десять і по двадцять п’ять ере, та Карлсонові найбільше подобались п’ятаки.

Потім Малий помчав до крамнички і майже на всі гроші накупив цукерок та шоколаду. Коли він віддавав крамареві свої скарби, то на мить згадав, що збирав ці гроші на собаку. Він тяжко зітхнув, але тут же подумав, що той, хто має стати Карлсонові за матір, не може дозволити собі тримати собаку.

Повертаючись назад, Малий розсовав ласощі по кишенях і заглянув до вітальні. Там уся родина – мама, і тато, і Боссе, і Бетан – пила післяобідню каву. Та сьогодні Малому ніколи було сидіти з ними. На мить він подумав, чи не покликати їх до себе в кімнату познайомитися з Карлсоном, але, добре все зваживши, відмовився від цієї гадки. Ще не пустять його з Карлсоном на дах! Краще відкласти знайомство до іншого разу!

Малий узяв з таці жменю мигдалевого печива – Карлсон-бо сказав, що печива теж хоче, – і поспішив до своєї кімнати.

– Як ти довго змушуєш мене чекати! Мене, такого хворого й нещасного! – докірливо сказав Карлсон. – Температура піднімається у мене по кілька градусів на хвилину, і тепер на мені вже можна було б зварити яйце.

– Я поспішав, як лише міг, – виправдувався Малий, – і скільки всього накупив…

– Але ж залишив п’ятиерову монету? Я маю одержати п’ять ере за те, що мене кусатиме шарф, – злякано перебив його Карлсон.

Малий заспокоїв його – сказав, що зберіг кілька п’ятаків.

У Карлсона радісно заблищали очі, і він застрибав на місці з утіхи.

– О, я найхворіший у світі! – сказав він. – Нам треба швидше покласти мене до ліжка.

Аж тепер Малий подумав, як він дістанеться на дах, не вміючи літати.

– Спокійно, тільки спокійно! – сказав Карлсон. – Я посаджу тебе на спину, і гайда – просто до моєї хатки. Але гляди, щоб пальці не попали в пропелер.

– Ти справді думаєш, що в тебе вистачить сили донести мене на собі? – спитав Малий.

– Там видно буде, – відповів Карлсон. – Важко, звичайно, уявити собі, що я, такий хворий і немічний, подолаю з тобою хоч половину шляху. Але завше є рятунок. Коли я відчую, що в мене більше немає сили, то скину тебе.

Малому не здавалося, що це рятунок – скинути його на півдорозі вниз, і він трохи занепокоївся.

– Та нічого, все має бути гаразд, – потішив його Карлсон. – Якби тільки мотор не відмовив.

– А як відмовить? Ми тоді впадемо вниз? – спитав Малий.

– Аякже – ляп, і впадемо, – радісно підтвердив Карлсон. – Але це дурниці, не варто й згадувати! – додав він і махнув рукою.

Малому нічого не залишалось, як погодитися, що то дурниці. Він надряпав на клаптикові паперу записку мамі й татові і поклав її на столі:

Я НА ГОРІ В КАЛСОНА ЩО ЖЕВЕ НАДАХУ

Звичайно, було б найкраще, коли б він устиг повернутися, поки ця записка попаде їм на очі. Але якщо вони часом почнуть його шукати, то хай знають, де він. А то може вийти так, як було раз, коли вони гостювали в бабусі і Малому заманулося самому покататися поїздом. Тоді мама плакала й питала:

– Якщо вже ти, Малий, так забажав покататися поїздом, то чому не сказав нам?

– Тому, що я справді хотів покататися, – відповів Малий.

Так само було й тепер. Він хотів вибратися з Карлсоном на дах, і тому було найкраще нікого не питати. Коли вони похопляться, що його нема дома, то він принаймні зможе виправдатися, що залишав записку.

Карлсон приготувався летіти. Він покрутив за гудзика на животі, і моторчик почав працювати.

– Стрибай мені на спину! – вигукнув він. – Ми вирушаємо!

І вони справді вилетіли крізь вікно й піднялися в повітря. Спочатку Карлсон зробив круг над найближчим дахом, щоб випробувати моторчик. Моторчик гуркотів так рівно й надійно, що Малий зовсім перестав боятися. Навпаки, йому така подорож була дуже приємна.

Врешті Карлсон приземлився на свій дах.

– Тепер побачимо, чи ти втрапиш до моєї хатки, – мовив він. – Я не скажу тобі, що вона міститься за димарем, ти сам її знайди.

Малий ще ніколи не бував на даху. Але він не раз бачив якихось чоловіків, що, прив’язавшись мотузкою до димаря, ходили по даху й згортали сніг. Малий завжди заздрив їм. А тепер він сам мав таке щастя, хоч, правда, не був прив’язаний мотузкою до димаря, і в нього аж усередині хололо, коли він, утримуючи рівновагу, ліз до димаря. І ось Малий справді побачив Карлсонову хатку. Дуже гарну хатку, з зеленими віконницями і згарбним ганочком, де можна було відпочити. Тепер Малому хотілося якнайшвидше зайти всередину, щоб на власні очі побачити всі ті парові машини, картини з півнями та інші речі, які мав Карлсон.

Над дверима висіла табличка, щоб усі знали, хто тут живе. На ній був такий напис:

«КАРЛСОН, ЩО ЖИВЕ НА ДАХУ,

НАЙКРАЩИЙ У СВІТІ КАРЛСОН»

Карлсон відчинив навстіж двері й вигукнув:

– Прошу, любий Карлсоне… і ти, Малий, теж! – І перший заскочив до хатки.

– Тепер мені треба лягти в постіль, бо я найхворіший у світі! – крикнув він і стрімголов кинувся на червону дерев’яну канапу, що стояла під стіною.

Малий убіг слідом за ним. Він аж тремтів з цікавості.

У хатці було дуже затишно, це Малий відразу помітив. Крім дерев’яної канапи, там стояв ще столярний верстат, що водночас правив Карлсонові й за стіл, шафа, два стільці та коминок із залізними гратками. Там, певне, Карлсон варив собі їсти.

Але парових машин не видно було. Малий довго оглядався по кімнаті, проте не побачив їх і врешті спитав:

– А де ж твої парові машини?

– Мої парові машини… гм… вони всі вибухнули. Не інакше, як зіпсувались запобіжні клапани. Та це дурниці, не варто й згадувати!

Малий знов оглянувся.

– А твої картини з півнями? Вони теж вибухнули? – глузливо спитав він.

– Та ні, не вибухнули, – відповів Карлсон. – Он, дивись! – і він показав на пришпилений до стіни біля шафи аркуш картону. В одному куточку на ньому справді був намальований півень – маленький, червоний півник.

Решта картону була чиста.

– Картина називається «Дуже самітний півень», пояснив Карлсон.

Малий глянув на того півника. Але ж Карлсон казав, що має тисячі картин з найрізноманітнішими півнями! А виявилося, що то лиш один-однісінький жалюгідний півник!

– Цього «Дуже самітного півня» намалював найкращий у світі майстер малювати півнів, – сказав Карлсон, і голос його затремтів. – Ох, яка ця картина прегарна й смутна! Але ні, мені не можна тепер плакати, бо від сліз піднімається температура.

Карлсон відкинувся горілиць на подушку і схопився за голову.

– Ти мав бути мені за матір, тож будь, – простогнав він.

Малий добре не знав, з чого йому починати, тому нерішуче спитав:

– Ти маєш якісь ліки?

– Маю, але не такі, як мені хочеться, – відповів Карлсон. – У тебе є п’ять ере?

Малий витяг з кишені штанів п’ятака.

– Спершу дай їх мені, – сказав Карлсон.

Малий дав йому монету, і Карлсон затиснув її в кулаці. Вигляд у нього був хитрий і вдоволений.

– Сказати тобі, які мені потрібні ліки?

– Скажи, – мовив Малий.

– «Знахарський порошок Карлсона, що живе на даху». Ти повинен узяти трохи цукерків, трохи шоколаду, додати стільки ж печива, все це потовкти й добре змішати. Як тільки ти приготуєш ці ліки, я відразу ковтну першу дозу. Вони дуже помагають від гарячки, – сказав Карлсон.

– Щось мені не віриться, – зауважив Малий.

– Давай закладемося, – запропонував Карлсон. – Закладаюсь на шоколадку, що вони допоможуть.

Малий вирішив, що, певне, мама саме це мала на думці, як казала, що суперечку завжди можна розв’язати словами.

– Ну ж бо, закладімось! – наполягав Карлсон.

– Гаразд, – погодився Малий.

Він витяг одну з двох шоколадок, що купив у крамниці, і поклав на верстат, аби видно було, на що вони заклалися. Потім заходився готувати ліки за Карлсоновим рецептом. Він поклав у чашку кілька цукерків і кілька шматочків малинового мармеладу, додав трохи шоколаду і все потовк та перемішав. Тоді покришив мигдалеве печиво і теж досипав у чашку. Таких ліків Малий ще зроду не бачив, але вони були на вигляд дуже смачні, і він погодився б і сам трошки захворіти, щоб скуштувати їх.

Та Карлсон сидів на ліжку, роззявивши рота, мов пташеня, і Малий поспішився з ложкою до нього.

– Всип у мене велику дозу, – попросив Карлсон.

Малий так і зробив.

Потім вони посідали і мовчки почали чекати, поки в Карлсона спаде гарячка.

За півхвилини Карлсон заявив:

– Твоя правда. Ці ліки не помагають від гарячки. Дай тепер мені шоколадку.

– Тобі дати шоколадку? – здивувався Малий. – Адже я виграв заклад!

– Авжеж, виграв ти, отже, мені треба дати шоколадку, щоб я хоч нею втішився. Немає на світі справедливості! А ти просто поганий хлопчисько, хочеш з’їсти шоколадку тільки тому, що в мене не спала гарячка!

Малий неохоче дав шоколадку Карлсонові. Той миттю надкусив її і сказав:

– Чого ти похнюпився? Ось коли я наступного разу виграю, шоколадку одержиш ти.

Він швидко жував, а як доїв шоколадку до останньої крихти, то ліг горілиць на подушки й тяжко зітхнув:

– Які нещасні хворі люди, і я теж нещасний! Не інакше, як доведеться спробувати подвійну дозу ліків, хоч я більше не вірю, що вони допоможуть.

– Та ні, я певен, що подвійна доза допоможе, – квапливо сказав Малий. – Давай закладемося!

Малому не гріх тепер було теж схитрувати. Він нітрохи не вірив, що гарячка в Карлсона спаде навіть від потрійної дози тих ліків, але йому дуже хотілося цього разу програти. В нього лишилася ще одна шоколадка, і він мав її дістати, коли виграє Карлсон.