Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Астрід Ліндгрен
Малий і Карлсон, що живе на даху

Малий і Карлсон, що живе на даху

Про Карлсона, що живе на даху

У місті Стокгольмі, на звичайній собі вулиці, у звичайному собі будинку мешкає звичайна собі родина Свантесонів. Це звичайний собі тато, і звичайна собі мама, і троє звичайних собі дітей – Боссе, Бетан і Малий.

– Ба ні, я не звичайний хлопець, – каже Малий.

Але це неправда. Він таки звичайнісінький. Бо хіба мало є на світі семирічних хлопчаків, синьооких, кирпатеньких, з немитими вухами, в завжди подертих на колінах штанцях? Отож, що не кажіть, а Малий – звичайнісінький собі хлопець.

Боссе має п’ятнадцять років, і він любить грати в футбол куди більше, аніж учити уроки. Отже, він теж звичайний собі хлопчисько.

А Бетан чотирнадцять років, і в неї зачіска точнісінько така сама, як у інших звичайних собі дівчаток.

У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота – Карлсон, що живе на даху. Так, він живена даху, і вже саме це вельми незвичайне. Може, в інших краях і трапляється всяка дивина, проте в Стокгольмі майже ніколи не буває, щоб хтось мав справжню хатку на даху. А от Карлсон живе якраз у такій хатці.

Карлсон – кругленький, самовпевнений чоловічок, і до того ж він може літати. В літаках і вертольотах усі люди можуть літати, а ось літати сам собою, крім Карлсона, не вміє ніхто. Досить йому покрутити за гудзика на животі, приблизно проти пупа, як на спині відразу заводиться хитромудрий моторчик. Поки моторчик розженеться, Карлсон хвильку стоїть спокійно. Та ось моторчик працює на повну силу, і гульк – Карлсон уже здіймається й пливе в повітрі так граційно й поважно, немов якийсь директор, якщо можна уявити собі директора з моторчиком на спині.

Карлсон почуває себе чудово у своїй хатці на даху. Вечорами він сидить на ганочку, попахкує люлькою і дивиться на зорі. З даху, звичайно, зорі краще видно, аніж з будь-якого іншого місця в будинку, отож і дивно, що так мало людей живе на даху. Але нікому з мешканців будинку й на думку не спадає, що на даху можнажити. Вони навіть не здогадуються, що Карлсон має собі там, нагорі, хатку, бо вона добре схована за великим димарем. А крім того, дорослі зовсім не звертають уваги на такі маленькі хатки, як Карлсонова, навіть коли наткнуться на них.

Якось сажотрус помітив Карлсонову хатку, коли лаштувався чистити димаря, і дуже здивувався.

– Що за лихо? – мовив він сам до себе. – Хатка! Ніхто б не повірив! Хатка на даху! Звідки вона могла тут узятися?

Та потім він почав чистити димаря, зовсім забув про хатку і більше про неї не згадував.

Малий був дуже радий, що познайомився з Карлсоном. Як тільки прилітав Карлсон, Малому ставало цікаво й весело. Певне, Карлсонові теж було приємно познайомитися з Малим, бо як-не-як, а жити самому в хатці, що про неї ніхто навіть гадки не має, не дуже весело. Адже приємно, як хтось гукає: «Гей-гоп, Карлсоне!» – коли ти прилітаєш.

Тому й так сталося, що Карлсон і Малий зустрілись.

Був саме один із тих невдалих днів, коли тобі немає ніякої радості з того, що ти Малий, хоч узагалі бути Малим просто чудово. Адже він – улюбленець родини, і всі його навзаводи пестять. Та часом випадають і погані дні. Мама вилаяла його за те, що на штанях знов з’явилась дірка; Бетан сказала: «Мала замурза», а тато розсердився, що він пізно вернувся зі школи.

– Чого ти вештаєшся вулицями? – запитав він.

«Вештаєшся вулицями»! Адже тато не знав, що Малий дорогою зустрів собаку. Ласкавого, гарного песика, що обнюхав Малого й помахав хвостом, ніби хотів показати, що він залюбки став би його власнимсобакою.

Як на Малого, то він миттю забрав би собі пса. Але все лихо в тім, що тато з мамою нізащо не хотіли заводити в хаті пса. А крім того, раптом звідкись з’явилася якась тітка й гукнула:

– Рікі, сюди!

І Малий тоді збагнув, що цей песик ніколи не стане його власним.

– Видно, я довіку не матиму свого собаки, – сумно сказав він. Сьогодні день був страх який поганий. – У вас, мамо, є тато, Боссе й Бетан завжди тримаються разом, тільки я, я не маю нікого.

– Дитино моя, ти ж маєш усіх нас! – мовила мама.

– Де там… – сказав Малий ще сумніше, бо йому раптом справді здалося, що він сам-самісінький у цілому світі.

А втім, він мав принаймні одне – свою кімнату, і туди він подався.

Був чудовий, ясний весняний вечір, і вікно стояло відчинене. Білі фіранки легенько колихалися, наче махали маленьким блідим зіркам, що мерехтіли вгорі на весняному небі. Малий підійшов до вікна й почав дивитися надвір. Він думав про того ласкавого песика і уявляв собі, що той тепер робить. Може, лежить десь на кухні в кошику, і, може, на підлозі біля нього сидить хлопець – не Малий, а якийсь інший хлопець, – гладить його кудлату голову й приказує: «Рікі, ти чудовий песик!»

Малий тяжко зітхнув. Раптом він почув легеньке гудіння. Воно дедалі дужчало, і несподівано повз вікно повільно пролетів товстий чоловічок. Це й був Карлсон, що живе на даху, але ж Малий ще не знав того.

Карлсон тільки зміряв Малого довгим поглядом і полетів собі далі. Він зробив невеличке коло над дахом сусіднього будинку, облетів димар і повернувся назад до вікна. Тепер він додав швидкості і промчав повз Малого, ніби реактивний літак.

Він кілька разів пролетів отак повз вікно, а Малий стояв, принишклий, і очікував, що ж буде далі. Від хвилювання в нього аж мороз пішов по спині, бо не кожного ж дня за вікном літають товсті чоловічки.

Врешті Карлсон уповільнив літ біля самого підвіконня і гукнув:

– Гей-гоп! Можна присісти скраєчку?

– О, прошу, – відповів Малий і докинув: – А що, важко отак літати?

– Тільки не мені, – поважно відповів Карлсон. – Мені все легко, бо я найкращий у світі літун! Проте я не раджу кожному лантухові наслідувати мене.

Малий відчув, що «кожний лантух» його теж стосується, і вирішив ніколи навіть не пробувати літати.

– Як тебе звуть? – спитав Карлсон.

– Малий. Хоч насправді я звусь Сванте Свантесон.

– А мене, уяви собі, на диво звуть Карлсон. Просто Карлсон, і годі. Гей-гоп, Малий!

– Гей-гоп, Карлсоне! – сказав Малий.

– Скільки тобі років? – спитав Карлсон.

– Сім, – відповів Малий.

– Чудово. Підемо далі, – мовив Карлсон.

Він хвацько перекинув через підвіконня свої коротенькі товсті ніжки й опинився в кімнаті.

– А тобі скільки років? – спитав Малий, подумавши, що Карлсон поводиться занадто по-дитячому, як на дорослого дядька.

–  Меніскільки років? – перепитав Карлсон. – Я чоловік у розквіті сил – оце все, що я можу сказати.

Малий добре не знав, що означає бути чоловіком у розквіті сил. Може, він теж чоловік у розквіті сил і тільки не знає про це? Тому він обережно спитав:

– А в скільки років буває розквіт сил?

– У всі роки, – задоволено відповів Карлсон. – У всі, принаймні, коли йдеться про мене. Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.

Після цього Карлсон дістав із книжкової полички Малого його іграшкову парову машину.

– Давай заведемо її, – мовив він.

– Без тата ніяк не можна, – сказав Малий. – Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.

– З татом, з Боссе або з Карлсоном, що живе на даху, – поправив його Карлсон. – Найкращий у світі машиніст – це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!

Він миттю схопив пляшку з денатуратом, що стояла побіч машини, наповнив спиртівочку й запалив її.

Хоч він був і найкращий в світі машиніст, однак наливав спирт так незграбно, що на книжковій полиці з’явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум’я. – Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.

– Спокійно, тільки спокійно! – мовив Карлсон і застережливо підняв пухку руку.

Малий не міг сидіти спокійно – адже горіла його полиця! Він схопив ганчірку й погасив полум’я. Там, де горіло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.

– Глянь, яка стала полиця, – зажурився Малий. – Що скаже мама?

– Дурниці, не варто й згадувати, – мовив Карлсон. – Кілька маленьких плям – це дурниці. Так і передай своїй мамі!

Він уклякнув біля машини, і очі його заблищали.

– Зараз вона запрацює.

І справді, машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах», – пахкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запишався, ніби сам її винайшов.

– Я мушу перевірити запобіжний клапан, – сказав він і почав завзято крутити якусь ручку. – Завжди може статися лихо, коли не перевіриш запобіжного клапана.

«Пах-пах-пах», – пахкала машина дедалі швидше й швидше. «Пах-пах-пах». Врешті вона почала задихатися, наче бігла під гору. Очі в Карлсона променіли.

Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом, який так гарно перевірив запобіжний клапан.

– Оце-то воно, Малий! – вигукнув Карлсон. – Оце-то пах-пах-пах! Найкращий у світі машиніст…

Більше він не встиг нічого сказати, бо раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнаті

– Вона вибухнула! – захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина. – Справді-таки вибухнула! А який луск, ух!

Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. У нього в очах заблищали сльози.

– Моя машина… – схлипнув він. – 3 неї залишились самі уламки!

– Дурниці, не варто й згадувати, – сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою. – Ти собі зможеш узяти нову парову машину.

– Де? – здивувався Малий.

– У мене нагорі. їх там є кілька тисяч.

– Де це в тебе нагорі? – спитав Малий.

– Нагорі, в моїй хатці на даху.

– У тебе є хатка на даху? – перепитав Малий. – І в ній кілька тисяч парових машин?

– Еге ж, принаймні кількасот набереться, – сказав Карлсон.

– О, як би я хотів подивитися на твою хатку! – вигукнув Малий.

Просто важко було повірити: хатка на даху, і в ній живе Карлсон…

– Ти ба, хатка, повна парових машин, – здивувався Малий. – Кількасот машин!

– Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде, – сказав Карлсон. – Часом вони вибухають, проте десятків зо два ще залишилось.

– І ти даси мені одну машину?

– Ну, звичайно.

– Зараз даси?

– Ні, спочатку мені треба їх трошки оглянути, перевірити запобіжні клапани тощо. Спокійно, тільки спокійно! Днями ти її матимеш.

Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.

– Уявляю собі, що скаже тато, – занепокоєно промурмотів він.

Карлсон здивовано звів брови.

– Через машину? То дурниці, не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому, глянути, що там робиться.

– Як гарно, що ти завітав до мене, – сказав Малий. – Хоч парова машина… Ти ще колись прилетиш?

– Спокійно, тільки спокійно! – мовив Карлсон і покрутив гудзика на животі приблизно проти пупа. Моторчик зачмихав. Карлсон не рухався з місця, чекаючи, поки він добре розженеться. Та ось Карлсон відірвався від підлоги і закружляв по кімнаті.

– Мотор чогось кашляє, – сказав він. – Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист. Та все часу немає… Ні, мабуть, таки загляну до майстерні.

Малий теж подумав, що так буде найкраще.

Карлсон вилетів у відчинене вікно. Його маленька товста постать чітко вимальовувалася на тлі весняного зоряного неба.

– Гей-гоп, Малий! – гукнув він, помахав пухкенькою ручкою і полетів.

Карлсон будує вежу

– Я ж уже сказав, що його звуть Карлсон і що живе він угорі на даху, – мовив Малий. – Що тут такого дуже дивного? Хіба люди не можуть жити, де їм хочеться?

– Не мороч нам голови, Малий, – сказала мама. – Ти налякав нас до смерті. Справжній вибух! Тебе ж могло вбити! Невже ти не розумієш цього?

– Розумію, але Карлсон однаково найкращий у світі машиніст, – відповів Малий і поважно глянув на маму.

Ну як вона не збагне, що не можна сказати «ні», коли найкращий у світі машиніст береться заводити твою парову машину!

– Треба відповідати за свої вчинки, Малий, – сказав тато, – а не складати вину на якогось Карлсона, що взагалі не існує.

– Ні, він існує! – заперечив Малий.

– Ще й літати може, – насмішкувато докинув Боссе.

– Уяви собі, що може, – відповів Малий. – Я гадаю, що він ще прилетить, і ти сам побачиш.

– От якби він прилетів завтра, – сказала Бетан. – Я дам тобі крону, Малий, якщо побачу на власні очі Карлсона, що живе на даху.

– Завтра він не зможе, – пояснив Малий. – Завтра йому треба полетіти до майстерні і змастити моторчика.

– За твої витівки тебе самого треба було б змастити… – мовила мама. – Глянь, на що схожа твоя книжкова полиця?

– Карлсон каже, що це все дурниці, не варто й згадувати.

І Малий зневажливо махнув рукою, точнісінько так, як махав Карлсон. Він хотів показати мамі, що зовсім не варто побиватися через якусь там книжкову полицю.

Проте на маму це ніяк не вплинуло.

– Це так каже Карлсон? – спитала вона. – Тоді передай йому, що коли він ще раз пхатиме сюди свого носа, то я так змащу його, що довіку не забуде.

Малий нічого не відповів. Він вважав, що це просто жах – таке говорити про найкращого в світі машиніста. Але на що інше можна було сподіватися такого дня, коли всі наче змовились перечити йому?

І Малий раптом затужив за Карлсоном. За бадьорим, радісним Карлсоном, що так гарно махав рукою й казав, що нещастя – то дурниці, і про них не варто й згадувати. Йому так хотілося знову побачити Карлсона. «Невже він більше ніколи не прилетить?» – з тривогою подумав Малий.

– Спокійно, тільки спокійно, – сказав собі він, достеменно як Карлсон. – Адже Карлсон пообіцяв, що прилетить.

Виявилося, що на Карлсона таки можна покластися. Бо не минуло й кількох днів, як він з’явився знов.

Малий саме лежав у своїй кімнаті долілиць на підлозі й читав, коли почулося гудіння й у вікно, мов велетенський джміль, залетів Карлсон. Він покрутився по кімнаті, наспівуючи якусь веселу пісеньку. Часом він стишував літ і розглядав картини на стінах, схиливши набік голову і примруживши очі.

– Гарні картини, – сказав він. – Страх які гарні, хоч, мабуть, не такі гарні, як мої.

Малий схопився з підлоги. Він нетямився з радощів: як добре, що Карлсон знову прилетів.

– У тебе нагорі багато картин? – спитав він.

– Кілька тисяч, – відповів Карлсон. – Я сам малюю вільної хвилини. Півників, пташок та інші гарні речі. Я найкращий у світі майстер малювати півників.

Карлсон зробив гарне коло й приземлився побіч Малого.

– Ти ба! – здивувався Малий. – Слухай… а чи не можна мені піні з тобою на дах, побачити твою хатку, твої парові машини й картини?

– Звичайно, можна, – відповів Карлсон. – А то ж як! Ласкаво прошу… колись іншим разом.

– Якби ж скоро, – зітхнув Малий.

– Спокійно, тільки спокійно! – сказав Карлсон. – Мені треба спершу трохи прибрати в хаті, але я швидко впораюсь. Відгадай, хто найкращий у світі швидкісний прибиральник?

– Мабуть, ти, – сказав Малий.

– Мабуть! – обурився Карлсон. – Ти ще кажеш «мабуть»! Як ти можеш сумніватися? Найкращий у світі швидкісний прибиральник – Карлсон, що живе на даху. Це кожному відомо.

Малий охоче вірив, що Карлсон у всьому «найкращий у світі». І вже напевне він найкращий у світі товариш в іграх. Це Малий відчув на власному досвіді. Щоправда, Крістер і Гунілла теж гарні товариші, проте куди їм до Карлсона, що живе на даху. Малий вирішив неодмінно розповісти про нього Крістерові й Гуніллі, коли вони завтра йтимуть разом зі школи. А то Крістер тільки те й робить, що хвалиться своїм псом Йофою. Малий уже давно заздрить йому.

«Хай-но Крістер завтра знов почне хвалитися своїм Йофою, я йому розповім про Карлсона. Чого вартий Йофа проти Карлсона, що живе на даху! Так я йому й скажу».

І все-таки нічого в світі Малий так не прагнув, як мати свого власного пса.

Карлсон перебив його думки.

– Я б залюбки трошки розважився, – заявив він і цікаво озирнувся довкола. – У тебе більше немає парової машини?

Малий похитав головою. Ага, парова машина. Добре, що згадав! Адже Карлсон тепер тут, і мама з татом можуть переконатися, що він таки існує. І Боссе з Бетан теж, якщо вони тепер дома.

– Хочеш піти познайомитися з моїми мамою і татом? – спитав Малий.

– Залюбки! – погодився Карлсон. – Їм буде дуже приємно зустрітися зі мною – адже я такий вродливий і розумний… – Карлсон почав задоволено походжати по кімнаті. – І до міри затовстий, – додав він. – Чоловік у розквіті сил. Твоїм мамі й татові буде дуже приємно познайомитися зі мною.

Саме тієї миті з кухні долинув ледь чутний запах смажених тюфтельок, і Малий згадав, що скоро буде обід. Подумавши, він вирішив почекати, поки скінчиться обід, а вже тоді знайомити Карлсона з мамою і татом. Бо ж доброго мало виходить, коли мамам заважають смажити тюфтельки. А крім того, тато чи мама можуть раптом завести з Карлсоном розмову про парову машину або плями на книжковій полиці. Ні, цьому треба запобігти. Будь-що треба запобігти. Під час обіду Малий уже постарається, щоб мама й тато зрозуміли, як їм слід ставитись до найкращого в світі машиніста. Треба тільки мати час. Поки пообідають, він це владнає. А тоді запросить усіх і поведе до своєї кімнати.

«Прошу, ось вам Карлсон, що живе на даху», – скаже він.

Як же вони здивуються! Ото буде смішно дивитися на них!

Карлсон раптом перестав ходити по кімнаті. Він завмер на місці й почав принюхуватися, наче мисливський собака.

– Тюфтельки, – сказав він. – Як я люблю смачні тюфтельки!

Малому стало трохи ніяково. Власне, на такі слова годилося б сказати одне: «Якщо хочеш, залишся й пообідай у мене».

Проте Малий не зважувався отак просто взяти й привести з собою Карлсона до столу, нікого не попередивши. От Крістер або Гунілла – то інша річ. З ними Малий міг прибігти останньої миті, тоді, коли всі вже сиділи за столом, і сказати:

– Мамуню, Крістер і Гунілла теж хочуть горохової юшки й млинців.

Але привести на обід зовсім незнайомого товстого чоловічка, який до того ж поламав парову машину й наробив плям на книжковій полиці, так просто не можна.

Але ж Карлсон ось заявив, що дуже любить смачні тюфтельки. Отже, треба конче дістати їх, а то він образиться й не захоче більше прилітати до Малого. О, скільки тепер залежало від маминих тюфтельок!

– Почекай хвильку, – мовив Малий, – я побіжу до кухні по тюфтельки.

Карлсон задоволено кивнув головою.

– Чудово! – вигукнув він. – Чудово! Тільки мерщій біжи! Адже картинами не наїсися.

Малий помчав до кухні. Там біля плити стояла мама в картатому фартусі і смажила смачні-пресмачні тюфтельки в підливі.

Мама підтрушувала над полум’ям велику сковороду, а в ній було повно-повнісінько чудових підсмажених кульок із м’яса.

– Це ти, Малий? – сказала вона. – Скоро будемо обідати!

– Мамо, можна мені взяти в тарілку кілька тюфтельок і понести до своєї кімнати? – попросив Малий якнайніжнішим голосом.

– Зараз, синку, ми сядемо до столу, – відповіла мама.

– Я знаю, але все одно дайте… Після обіду я вам поясню, навіщо вони мені.

– Ну добре, візьми.

І мама поклала на тарілочку шість тюфтельок.

О, як вони смачно пахли! І які були гарні, рум’яні – саме такі, як і треба.

Малий обережно взяв тарілочку обома руками, поспішився до своєї кімнати й вигукнув, відчиняючи двері:

– Ось я, Карлсоне!

Та Карлсон кудись зник. Малий стояв з тюфтельками і не знав, що йому робити. Карлсона ніде не було видно.

Малий був страх який розчарований, все відразу стало йому таке нудне.

– Він полетів, – сказав Малий сам до себе. – Полетів…

Аж нараз…

– Пік! – почулося звідкись. – Пік!

Малий оглянувся довкола. На його ліжку майже в ногах щось невеличке ворушилося під ковдрою і пищало:

– Пік! Пік!

За мить з-під ковдри визирнуло лукаве Карлсонове обличчя.

– Ха-ха-ха! – засміявся він. – Ти сказав: «Він полетів»! «Він полетів», – ха-ха-ха! А я зовсім не полетів. Я просто сховався.

Тут Карлсон побачив тюфтельки і миттю крутнув гудзика на животі. Моторчик загув, і Карлсон плавно залетів з ліжка просто до тарілочки. Він на льоту схопив тюфтельку, піднявся під стелю і вдоволено закружляв навколо лампи.

– Смачні, – сказав він. – Страх які смачні! Навіть важко повірити, що їх смажив не найкращий у світі кухар. Але це правда, нічого не скажеш, – додав Карлсон. Він знову шугнув униз до тарілочки й схопив ще одну тюфтельку.

Тієї миті з кухні почувся мамин голос:

– Малий, зараз будемо обідати, швиденько мий руки й ходи!

– Мені треба йти, – сказав Малий Карлсонові й поставив тарілочку додолу. – Та я скоро повернусь. Обіцяй, що ти почекаєш на мене.

– Добре, але що я робитиму, поки тебе не буде? – спитав Карлсон. Він шугнув униз і приземлився біля Малого. – Мені ж треба якоїсь розваги. В тебе немає ще одної парової машини?

– Ні, – відповів Малий, – машини немає, але ти можеш погратися моїми кубиками.

– Давай їх сюди! – звелів Карлсон.

Малий дістав із шафки, де він тримав свої іграшки, будівельну коробку. То була справді чудова будівельна коробка – з деталями найрізноманітнішої форми. З них можна було спорудити що завгодно.

– Ось маєш, – мовив він. – 3 цього можна зробити й машину, й кран, і все, що хочеш…

– Невже найкращий у світі будівельник не знає, що можна з цього спорудити, а що ні? – перебив його Карлсон.

Він запхнув до рота ще одну тюфтельку і заходився біля коробки з кубиками.

– Побачимо, побачимо, – сказав він і висипав усі кубики з коробки на підлогу.

Малому треба було вже йти, хоч він залюбки лишився б подивитися на роботу найкращого в світі будівельника.

У дверях Малий ще раз оглянувся на Карлсона й побачив, що той сидить на підлозі біля купи деталей і задоволено мугикає собі під ніс:

 
Гей, який я спритний!
Гей, який розумний!
І якраз, якраз до міри затовстий!
 

З останніми словами пісеньки він проковтнув четверту тюфтельку.

Коли Малий зайшов до вітальні, мама, тато, Боссе й Бетан уже сиділи біля столу. Малий швиденько вмостився на своє місце й пов’язав серветку.

– Пообіцяйте мені щось, мамо. І ви теж, тату, – попросив він.

– Що ж я маю тобі пообіцяти? – спитала мама.

– Спочатку пообіцяйте, – наполягав Малий.

Тато не хотів на таке пристати й відразу сказав:

– А як ти знов захочеш, щоб я пообіцяв тобі купити собаку?

– Ні, не собаку, – відповів Малий. – Хоч собаку ви мені теж можете пообіцяти. Ні, це зовсім інше і зовсім не страшне. Обіцяйте, що ви пообіцяєте!

– Ну, гаразд, обіцяємо, – погодилась мама.

– Ага, отже, ви пообіцяли не лаяти Карлсона, що живе на даху, за парову машину! – радісно сказав Малий.

– Цікаво, – поглузувала Бетан, – як би вони могли полаяти Карлсона за парову машину, коли вони ніколи його не побачать?

– Ні, побачать! – переможно заявив Малий. – Сьогодні ж після обіду. Бо Карлсон сидить у моїй кімнаті.

– Ой, я зараз удавлюся! – вигукнув Боссе. – Карлсон сидить у твоїй кімнаті?

– Уяви собі, що сидить!

Це справді була урочиста хвилина для Малого. Якби тільки вони швидше обідали, тоді побачать!

Мама усміхнулася.

– Нам було б дуже приємно познайомитися з Карлсоном, – сказала вона.

– Карлсон теж так вважає, – заявив Малий.

Ось уже всі допили компот. Ось уже мама підвелася з-за столу. Настала хвилина, що її так чекав Малий.

– Ходіть усі, – попросив він.

– Нас і просити не треба, – мовила Бетан. – Я не заспокоюся, поки не побачу твого Карлсона.

Малий ішов попереду.

– Тільки пам’ятайте, що ви обіцяли, – нагадав він, перш ніж відчинити двері. – Ні слова про парову машину!

Він натиснув на клямку й відчинив двері.

Карлсона в кімнаті не було. Цього разу справді-таки не було. Навіть на ліжку Малого нічого не ворушилося під ковдрою.

Тільки на підлозі здіймалась сяк-так складена з кубиків вежа. Дуже висока і дуже вузька вежа. Хоч Карлсон, звичайно, міг спорудити і кран, і що завгодно, однак він задовольнився тим, що складав кубики один на один, і от вийшла височенна вузька вежа, а нагорі її прикрашало щось, що мало правити за баню. То була кругла тюфтелька.