Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Карлсон прилітає знов

Знов удома

В селі було чудово. Малий цілими днями грався і майже не згадував про Карлсона. Та як канікули скінчилися і він повернувся до Стокгольма, то, тільки-но переступивши поріг, зразу спитав:

– Мамо, а ви ні разу не бачили Карлсона?

– Ні, не бачила. Адже він полетів собі геть.

– Навіщо ви так кажете, – дорікнув її Малий. – Я хочу, щоб він і далі жив на даху. Він повиненвернутися.

– Але ж ти маєш тепер Бімбо, – намагалася заспокоїти його мама. Вона гадала, що пора б уже Малому забути про Карлсона.

Малий погладив Бімбо.

– Звісно, Бімбо дуже гарний, але він не має пропелера і не може літати. Та й гратися з Карлсоном цікавіше.

Малий помчав до своєї кімнати й відчинив вікно.

– Карлсоне, ти там? – гукнув він з усієї сили. Проте відповіді не було.

А назавтра в Малого почалось навчання в школі. Тепер він був у другому класі. Після обіду він щодня сидів у себе в кімнаті й готував уроки. Вікно Малий тримав відчинене, щоб почути, коли часом загуде щось так, як Карлсонів моторчик. Проте гули тільки машини на вулиці та ще інколи літаки, пролітаючи над дахами.

А Карлсонового моторчика так і не чути було.

– Він таки полетів геть, – сумно зітхав Малий. – І ніколи вже не повернеться.

Вечорами хлопчик лежав і думав про Карлсона, а часом і схлипував нишком під ковдрою, щоб ніхто не бачив. Так минали дні: то школа, то уроки, а Карлсона все не було.

Якось надвечір Малий сидів у кімнаті і давав лад своїм маркам. В альбомі в нього зібралося вже багато марок, але частину ще треба було наліпити. Малий узявся ліпити їх і швидко впорався. Лишилася тільки одна марка, найкраща – її він відклав наостанок. То була німецька марка з Червоною Шапочкою і вовком. Вона страх як подобалась Малому.

Він поклав її перед собою на столі. І враз почув за вікном гудіння. Таке гудіння, немов… о, справді, схоже на Карлсонове! І то таки був Карлсон. Він шугнув просто у вікно й вигукнув:

– Гей-гоп, Малий!

– Гей-гоп, Карлсоне! – гукнув Малий. Він схопився з місця, радий-радісінький, і стежив, як Карлсон двічі облетів лампу під стелею і врешті приземлився перед ним. Тільки-но Карлсон спинив моторчика, крутнувши за гудзика на животі, як Малий кинувся обіймати його. Та Карлсон відіпхнув його пухкою ручкою і сказав:

– Спокійно, тільки спокійно! Нема в тебе чогось попоїсти? Наприклад, тюфтельок? Або, може, торта з кремом?

Малий похитав головкою:

– Ні, мама сьогодні не смажила тюфтельок. А торт у нас буває тільки на іменини.

Карлсон пирхнув.

– І що це за люди? «Тільки на іменини…» А коли приходить давній приятель, що не бував місяцями? Твоїй мамі годилося б подумати, чим його зустріти.

– Так, але ж ми не знали… – почав Малий.

– Не знали! – обурився Карлсон. – Ви повинні були сподіватися! Повинні були сподіватися, що я можу прилетіти сьогодні, і твоїй мамі вже цього мало бути досить, щоб вона одною рукою ліпила тюфтельки, а другою підбивала крем.

– На підобідок у нас сьогодні була ковбаса, – знітився Малий, – може, хочеш…

– Ковбаса, коли приходить давній приятель, що не бував місяцями?! – Карлсон знову пирхнув. – Ну, звісно, як зв’яжешся з такою родиною, то навчишся обходитись абичим… Неси сюди ковбасу!

Малий щодуху помчав до кухні. Мами не було вдома, пішла до лікаря, і він не міг її спитатися за ковбасу. Але ж як було не пригостити Карлсона! На тарілці лежало ще п’ять кружалець, і Малий забрав їх усі. Карлсон накинувся на ковбасу, мов шуліка. Він напхав повен рот і начебто був цілком задоволений.

– Ну, – сказав він, – щоб ковбаса мені страшенно смакувала, не можу сказати. Звісно, це не те, що тюфтельки, але від декого чогось путнього годі й чекати.

Малий збагнув, що то він «дехто», тому швидко звернув мову на інше.

– Гарно тобі було в бабусі? – запитав він.

– Так гарно, що й сказати не можна. Тому я й не думаю нічого казати, – відповів Карлсон, жадібно вминаючи ковбасу.

– Мені також було гарно, – сказав Малий і почав розповідати Карлсонові, що він робив у бабусі. – Моя бабуся така добра, така ласкава. Ти б навіть не повірив, як вона зраділа, коли я приїхав. Вона страх як міцно обняла мене.

– Чого це? – здивувався Карлсон.

– Бо вона любить мене, розумієш, – пояснив Малий.

Карлсон перестав жувати.

– Ти, звісно, не віриш, що моя бабуся любить мене ще дужче, га? Не віриш, що вона кинулась до мене і обняла так, що в мене аж лице посиніло, тільки з великої любові до мене, не віриш, га? То я скажу тобі, що в моєї бабусі руки немов залізні, і якби вона притиснула мене ще на сто грамів дужче, то я б не сидів тепер тут, бо було б по мені.

– Невже? – здивувався Малий. – Яка ж у тебе бабуся, що так обнімає!

Він сказав Карлсонові, що його бабуся не обіймає так міцно, але все-таки любить його і завжди ласкава з ним.

– Хоч вона часом буває найдокучливіша в світі, – докінчив Малий, трохи подумавши. – Ходить і надокучає: то загадує міняти шкарпетки, то забороняє битися з Лассе Янсоном, то ще щось.

Карлсон відсунув від себе порожню тарілку.

– І ти, звісно, не віриш, що моя бабуся ще надокучливіша, га? Не віриш, що вона накручувала будильника і схоплювалася щодня о п’ятій годині, щоб мати час надокучати мені: то я мушу міняти шкарпетки, то не повинен битися з Лассе Янсоном…

– Ти знаєш Лассе Янсона? – здивувався Малий.

– Ні, хвалити бога.

– То чого ж твоя бабуся казала… – почав Малий.

– Тому, що вона найдокучливіша в світі, – заявив Карлсон. – Збагнув нарешті? Ти справді бився з Лассе Янсоном і ще й насмілюєшся казати, що твоя бабуся найдокучливіша в світі! Ні, хвалити бога, я знаю свою бабусю, вона може торочити цілісінький день, щоб я не бився з Лассе Янсоном, хоч я ніколи не бачив того хлопчиська і щиро сподіваюся, що ніколи й не побачу.

Малий замислився. Ото дивина… Він так не любив, як бабуся надокучала йому, а тепер раптом доводиться ще й сперечатися з Карлсоном й виставляти бабусю докучливішою, ніж вона була насправді.

– Як тільки я ледь-ледь мочив ноги, вона починала надокучати, щоб я змінив шкарпетки, – сказав Малий.

Карлсон кивнув головою.

– І ти, звісно, не віриш, що моя бабуся теж хотіла, щоб я міняв шкарпетки, га? Не віриш, що вона бігла через усе село, як тільки я ступав десь у калюжу, й надокучала: «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки…» Не віриш, га?

– Та, може, й було таке… – нерішуче погодився Малий.

Карлсон притиснув його до стільця і став перед ним, узявши руки в боки.

– Ні, ти таки не віриш. Та послухай-но, я розповім тобі, як усе було. Я вийшов з дому і подався до калюжі… збагнув? І мені було там дуже гарно. І раптом прибігає бабуся й кричить так, що чути на все село: «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки!»

– А ти що сказав? – спитав Малий.

– Сказав, що не мінятиму, бо я найнеслухняніший у світі онук, – заявив Карлсон. – А потім я втік від бабусі і видряпався на дерево, щоб мати спокій.

– І що, вона, мабуть, була спантеличена? – спитав Малий.

– Видно, що ти не знаєш моєї бабусі, – мовив Карлсон. – Вона полізла за мною.

– На дерево? – здивувався Малий.

Карлсон кивнув головою.

– Ти, звісно, не віриш, що моя бабуся може лазити по деревах, га? Та слухай, щоб надокучити, вона видряпається куди завгодно. «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки!» – водно казала вона, добувшись до тієї гіллячки, де я сидів.

– І що ж ти зробив? – спитав Малий.

– А що я мав робити? – мовив Карлсон. – Змінив шкарпетки, іншої ради не було. Високо на дереві, на тоненькій гіллячці, я сидів і міняв шкарпетки, хоч важив своїм життям.

– Ха-ха-ха, оце ти вже брешеш! – засміявся Малий. – На дереві в тебе не було чого міняти.

– Ти таки зовсім дурний, – сказав Карлсон, – як це в мене не було чого міняти?

Він підтягнув штани й показав короткі товсті ніжки в смугастих шкарпетках.

– А це що? – спитав він. – Може, це не шкарпетки? Пара шкарпеток, коли не помиляюсь. І хіба я не сидів на гілляці й не міняв ліву шкарпетку на праву ногу, а праву шкарпетку на ліву, га? Може, я не зробив гак? Щоб тільки догодити своїй старенькій бабусі.

– Але ж від того ноги в тебе не стали сухіші, – сказав Малий.

– А хіба я казав, що стали сухіші? – спитав Карлсон. – Казав, га?

– Ні, але ж тоді… – затнувся Малий, – тоді ти даремно міняв шкарпетки.

Карлсон кивнув головою.

– Тепер ти розумієш, чия бабуся найдокучливіша в світі? Твоя надокучає, бо мусить надокучати, мавши такого клятенного онука, як ти. А моя – найдокучливіша в світі, бо надокучає зовсім без потреби. Можеш ти врешті збагнути це своїм куцим розумом, га?

Та враз Карлсон зареготав і легенько штовхнув Малого в бік.

– Гей-гоп, Малий, давай махнемо рукою на своїх бабусь. Я гадаю, що тепер нам треба розважитись.

– Гей-гоп, Карлсоне, я теж так гадаю, – сказав Малий.

– Тобі не подарували ще одної парової машини? – спитав Карлсон. – Пам’ятаєш, як нам було весело, коли ми першу підірвали? Ти не маєш нової машини, щоб ми знов її підірвали?

Проте Малому більше не купували парової машини. Карлсон був дуже невдоволений. Аж раптом він побачив пилосос, що його мама, на щастя, забула в кімнаті Малого, коли недавно прибирала.

Радісно скрикнувши, Карлсон підскочив і вставив штепсель у розетку.

– Відгадай, хто найкращий у світі пилососник? – спитав він і ревно взявся до роботи. – Я не граюся, якщо трохи не приберу тут! До цієї занехаяної кімнати треба рук. Яке щастя, що тут є найкращий у світі пилососник!

Малий знав, що мама прибирала як слід у кімнаті, й сказав про те Карлсонові. Але той узяв його на глум.

– Кожному відомо, що жінки з такими машинами не вміють обходитись. Ні, пилососом ось як треба орудувати, – мовив він і націлився трубкою на тонку білу завісу. Завіса зашелестіла й наполовину всмокталася в трубку.

– Облиш! – закричав Малий. – Завіса дуже тонка й порветься в пилососі… Облиш!

Карлсон здвигнув плечима:

– Якщо ти хочеш жити в пилюці й бруді, то про мене.

Не вимикаючи пилососа, він шарпнув завісу. Проте вона міцно застряла в трубці, пилосос не відпускав її.

– Не втримаєш, і не пробуй, – сказав Карлсон до пилососа, – бо тут є Карлсон, що живе на даху, найкращий у світі витягач.

Він шарпнув ще дужче і нарешті витяг завісу. Вона була геть чорна та ще й трохи вистріпана.

– Ох, на що стала схожа завіса! – зажурився Малий. – Глянь, вона вся в пилюці!

– Отож-бо, а по-твоєму її не треба чистити, малий нечупаро, – мовив Карлсон.

Він поплескав Малого по голові.

– Але ти не журися, з тебе ще може вийти чудовий хлопець, хоч ти й такий бруднуля. Найперше я тебе трохи почищу… чи, може, мама вже чистила тебе?

– Ні, мене вона справді не чистила, – відповів Малий.

Карлсон обурився.

– Ох, ви тільки гляньте на тих жінок! – вигукнув він. – Прибирати всю кімнату й забути найбруднішу річ! Ану ходи, почнемо з вух!

Малого ще ніколи не чистили пилососом, і йому було страх як лоскітно. Він аж пищав зі сміху. Карлсон узявся до нього як слід. Він почистив Малому вуха, чуба, провів щіткою по шиї, під пахвами, по спині й по животі і, врешті, по ногах.

– Це зветься осіннє прибирання, – мовив Карлсон.

– Коли б ти знав, як воно лоскочеться, – сказав Малий.

– От-от, за це ти повинен заплатити окремо.

Після того Малий хотів зробити осіннє прибирання Карлсонові.

– Тепер моя черга. Ходи, я вичищу тобі вуха, – сказав він.

– Немає потреби, – заявив Карлсон. – Адже я мив їх торік у вересні. Тут є речі, що їх швидше треба почистити, аніж мене.

Він оглянувся по кімнаті й помітив на столі марку.

– Скрізь валяється сміття та всякі непотрібні папірці, – мовив Карлсон, і не встиг Малий крикнути, як пилосос проковтнув марку з Червоною Шапочкою.

Малий був у розпачі.

– Моя марка! – закричав він. – Ти всмоктав Червону Шапочку! Я тобі ніколи цього не подарую!

Карлсон вимкнув пилосос і схрестив руки на грудях.

– Вибач, – сказав він. – Вибач мені за те, що я, добрий, послужливий, охайний чоловічок, хочу все робити якнайкраще, вибач мені за це!

Здавалося, що він ось-ось заплаче.

– Хоч як би я старався, усе даремно, – вів далі він тремтячим голосом. – Я ніколи ні від кого не мав подяки… тільки лайку та лайку!

– О, – сказав Малий, – не бери цього до серця, але розумієш, Червона Шапочка…

– А що то за стара червона шапочка, чого ти за нею так побиваєшся? – спитав Карлсон уже звичайним голосом.

– Вона була намальована на марці, – сказав Малий. – То моя найкраща марка.

Карлсон хвилину стояв тихо і щось обмірковував. Та ось очі йому заблищали, і він хитро всміхнувся.

– Відгадай, хто найкращий у світі вигадник? І відгадай, у що ми гратимемось? У Червону Шапочку й вовка! Пилосос буде вовком, а я мисливцем, що приходить і розпорює йому живіт. І гульк – звідти з’являється Червона Шапочка.

Він заклопотано озирнувся навколо.

– У тебе немає сокири? Ці пилососи тверді, як залізо.

Малий не мав сокири і радий був, що не мав.

– Можна відчинити пилосос і уявити собі, ніби ти розпоров вовкові живота.

– Можна, якщо хочеш зфальшувати, – відповів Карлсон. – Я не звиктак розпорювати вовка, та коли вже в цій поганій хаті немає ніякого мотлоху, то нехай, будемо прикидатися.

Він наліг животом на пилосос і вчепився в його дужку.

– Ти, дурню! – вигукнув він. – Навіщо всмоктав Червону Шапочку?

Малому здавалося, що Карлсон поводиться надто по-дитячому, граючись у таку гру, та однаково йому було весело дивитися на нього.

– Спокійно, тільки спокійно, люба Червона Шапочко, – казав далі Карлсон. – Одягай шапочку й галоші, бо я тебе зараз випущу.

Він відчинив пилосос і все, що там було, висипав на килим.

Вийшла велика сіра брудна купа.

– Ой, треба було спорожнити його в паперову торбинку! – сказав Малий.

– В паперову торбинку?.. Хіба в казці так? – мовив Карлсон. – Хіба в казці мисливець розпорює вовкові живота й витягає Червону Шапочку в паперову торбинку, га?

– Ні, – відповів Малий. – Звичайно, ні.

– Ну, то й мовчи, – сказав Карлсон. – Не вигадуй того, чого в казці немає, а то я не граюся.

Більше він нічого не міг сказати, бо з вікна повіяв вітер, і йому в ніс набилося повно пилюки. Карлсон не витримав і чхнув. Чхнув просто в сіру купку. І тоді звідти знявся вгору малесенький папірець і впав якраз Малому до ніг.

– Глянь, та це ж Червона Шапочка! – втішився Малий і хутко схопив запорошену марку.

Карлсон був задоволений.

– Ось що я зробив, – мовив він. – Раз чхнув і все владнав. Тепер ти вже, мабуть, не репетуватимеш через свою Червону Шапочку!

Малий витер марку. Він був дуже радий.

Та ось Карлсон чхнув удруге, і хмара пилюки знов знялася з підлоги.

– Відгадай, хто найкращий у світі чхач? – мовив Карлсон. – Я, можу чхати, аж доки вся пилюка ляже туди, де вона й була раніше. Чекай, зараз побачиш!

Проте Малий не слухав його. Він поспішив наклеїти свою марку.

А серед хмари пилюки стояв Карлсон і чхав. Він чхав і чхав, а коли скінчив, то майже вся купка пилюки зникла з підлоги.

– Бачиш, і не треба ніякої паперової торбинки, – мовив Карлсон. – Тепер уся курява лежить там, де й завжди. І всюди лад, як я й хотів. Я не граюся, коли трохи не приберу ще й у себе.

Та Малий дивився тільки на свою марку. Він уже наклеїв її, і вона була така гарна!

– Тобі що – прочистити ще раз вуха? – спитав Карлсон. – Ти не чуєш?

– Що ти сказав? – спитав Малий.

– Я сказав, що не маю наміру надсаджуватися тут, аж доки натру мозолі. Я в тебе поприбирав, тож тобі годилося б піти зі мною нагору й поприбирати в мене.

Малий відсунув альбом з марками. Піти з Карлсоном на дах… – та це ж його найпалкіша мрія! Він тільки один раз був у Карлсона нагорі, в його хатці на даху. Тоді мама зчинила страшенний галас і послала пожежника зняти його вниз.

Малий міркував: адже це було так давно, він тепер став набагато більший і може вилізти на який завгодно дах. Та чи зрозуміє його мама, от що цікаво. Спитати він не може, бо її ж нема вдома. Та, мабуть, краще й не питати.

– Ну, то ти йдеш зі мною? – квапив його Карлсон.

Малий ще раз усе зважив.

А коли ти впустиш мене, як ми летітимемо? – стурбовано спитав він.

Карлсона це нітрохи не лякало.

– Дурниці, не варто й згадувати, – мовив він. – На світі так багато дітей. Одним більше, одним менше…

Малий розсердився.

– Ніякі це не дурниці! Якщо я полечу вниз…

– Спокійно, тільки спокійно! – перебив Карлсон і поплескав його по голові. – Ти не полетиш униз. Я триматиму тебе так міцно, як моя бабуся. Бо хоч ти й усього тільки брудний хлопчисько, все одно я люблю тебе. А надто ж тепер, після осіннього прибирання.

Він ще раз поплескав Малого.

– Еге ж, дивно, але я люблю тебе, хоч ти й дурний хлопчисько. Почекай, хай-но ми прилетимо на дах. Тоді я так тебе обійму, що в тебе аж обличчя посиніє, точнісінько так, як обіймає моя бабуся.

Карлсон покрутив за гудзика на животі й міцно схопив Малого. Моторчик загув, вони вилетіли крізь вікно й піднялися в голубе небо. Порвана завіса сколихнулась на протязі, немов хотіла сказати їм: «До побачення».

У Карлсоновій хатці

Хатка, що стоїть на даху, може бути справді затишна, особливо така, як Карлсонова. Його хатка має зелені віконниці й східці, чи пак ганочок, де дуже гарно сидіти. Вечорами, сидячи на ганочку, можна дивитися на зорі, а вдень – пити сік та їсти тістечка, звісно, коли вони є. Вночі можна спати на ганочку, якщо в кімнаті надто парко, а вранці прокинутись і побачити, як над дахами ген за Естермальмом сходить сонце.

Авжеж, то справді затишна хатка, і стоїть вона дуже зручно: між димарем і протипожежним муром, так, що її нелегко й побачити. Хіба що хтось навмисне ходитиме по даху й загляне за димар. Але туди мало хто заглядає.

– Тут, нагорі, все якесь не таке, – сказав Малий, коли Карлсон злетів з ним на ганочок перед хаткою.

– Еге ж, хвалити бога.

Малий оглянувся навкруги.

– Так багато дахів…

– Багато кілометрів дахів, – сказав Карлсон, – де можна ходити й жартувати донесхочу.

– І ми з тобою трошки пожартуємо, еге ж? – радісно спитав Малий.

Він згадав, як йому було цікаво минулого разу, коли вони з Карлсоном розважалися на даху.

Проте Карлсон суворо глянув на нього.

– Аби тільки не довелося прибирати, га? Спершу я висотав собі всі жили, щоб хоч трохи дати лад у твоїй кімнаті, а потім ти будеш тинятися й жартувати до вечора. Ти на це розраховуєш?

Малий взагалі ні на що не розраховував.

– Я залюбки допоможу тобі прибирати, якщо треба, – сказав він.

– Отож-бо, – заспокоївся Карлсон.

Він відчинив двері, і Малий зазирнув, як живе найкращий у світі Карлсон.

– Звичайно ж, допоможу, якщо треба… – І враз Малий замовк, витріщивши очі. – Таки треба, – по хвилі докінчив він.

У Карлсоновій хатці була тільки одна кімната. В кімнаті стояв столярний верстат, де Карлсон майстрував, їв і клав усякий мотлох. Ще була в кімнаті дерев’яна канапа, щоб спати на ній, стрибати на ній і ховати в неї всякий мотлох. І два стільці, щоб сідати на них, класти всякий мотлох і підставляти їх, коли треба було сховати якийсь мотлох до шафи. Та в шафу ніщо вже не влазило, бо вона була повна мотлоху – не такого, як лежав на підлозі, висів на гвіздках по стінах, а зовсім іншого… дуже багато мотлоху. Ще в Карлсона був коминок, теж повен усякого мотлоху, і залізні гратки, де можна варити їжу. Вгорі на полиці також було повно мотлоху. Зате на стелі майже нічого не висіло, тільки свердло, та торбина горіхів, та пугач, та обценьки, та пара капців, та рубанок, та Карлсонова нічна сорочка, та ганчірка, та гачки, та маленька валізка, та торбинка сушених вишень, а більше нічого.

Малий довго стояв на порозі і роззирався на всі боки.

– Що, тобі аж дух захопило? – спитав Карлсон. – О, тут є мотлоху, не те, що в тебе, тут є майже всякий мотлох.

– Авжеж, тут багато мотлоху, – погодився Малий. – Але ти начебто хотів прибирати?

Карлсон кинувся на канапу і зручно вмостився на ній.

– Ти мене зле зрозумів, – сказав він. – Я не хочу прибирати, це ти хочеш прибирати… після того, як я так натомився в тебе, правда ж?

– І ти мені зовсім не допоможеш? – стурбовано спитав Малий.

Карлсон улігся на подушку й замугикав пісеньку, як людина, що тішиться відпочинком.

– Звісно, я допоможу тобі, – сказав нарешті він.

– Ну, тоді чудово, – зрадів Малий. – А я вже боявся, що ти…

– Звісно, допоможу, – перебив Карлсон. – Я співатиму тобі, поки ти прибиратимеш, і підбадьорюватиму тебе. І – гей-гей! – усе піде, як у танці.

Малий не був певний того. За своє життя він не дуже наприбирався. Звичайно, він, як годиться, складав свої іграшки, мамі досить було тільки нагадати йому три, чотири чи п’ять разів, тоді він ховав їх, навіть якщо вважав, що то важка й непотрібна робота. Але прибирати в Карлсона було зовсім не те.

– З чого мені починати? – спитав він.

– Дурний, звичайно, з горіхового лушпиння, – сказав Карлсон. – Дуже прибирати нема потреби, бо я весь час пильно стежу, щоб був лад, і не даю лушпинню знов пустити паростки. Тобі треба тільки ледь-ледь підмести.

Горіхове лушпиння валялося на підлозі поміж купами помаранчевих шкурок, кісточок з вишень, шкірок з ковбаси, клаптів паперу, надпалених сірників тощо. Самої підлоги не було видно.

– А в тебе нема пилососа? – спитав Малий, подумавши хвилину.

Видно було, що питання не сподобалося Карлсонові. Він невдоволено глянув на Малого.

– Мушу сказати, що дехто страх який ледачий. Я маю найкращу в світі мітлу і найкращу в світі лопатку, та вони не годяться деяким ледарям, ні, їм давай пилосос, щоб самим не довелося нічого робити!

Карлсон пирхнув.

– Я міг би мати тисячу пилососів, якби захотів. Але я не такий ледачий, як дехто. Я люблю працю.

– Я теж люблю, – виправдувався Малий, – але… Та врешті, в тебе ж нема електрики до пилососа.

Він похопився, що Карлсонова хатка зовсім не сучасна. В ній не було ні електрики, ні водогону. Вечорами Карлсонові доводилося світити гасову лампу, а воду він брав із діжечки, що стояла на розі під ринвою.

– І смітника ти теж не маєш, – сказав Малий, – хоч він тобі найдужче потрібен.

– Я не маю смітника? – спитав Карлсон. – Що ти вигадуєш? Замітай лишень, і я покажу тобі найкращий у світі смітник.

Малий зітхнув. Тоді взяв мітлу і заходився замітати. Карлсон лежав, заклавши руки за шию, і задоволено стежив за Малим. Потім заспівав йому, як і обіцяв:

 
Ясне сонце спати плине,
Та лиш той, хто не лінився,
Хто в роботі натомився,
Солодко спочине.
 

– Саме так воно й є, – сказав Карлсон і вгніздився ще зручніше на подушці. Далі знов заспівав, а Малий усе замітав та й замітав. Раптом Карлсон сказав:

– Поки ти ще замітаєш, то міг би зварити мені кави.

– Я? – здивувався Малий.

– Так, будь ласка, – мовив Карлсон. – Але я не хочу, щоб ти через мене перепрацьовувався. Ти тільки розпали вогонь у каміні, принеси трохи води й звари каву, а питиму вже я сам.

Малий неприязно глянув на підлогу, що нітрохи не стала чистіша.

– Може, ти сам упорався б із кавою, поки я позамітаю? – сказав він.

Карлсон тяжко зітхнув.

– І де беруться такі ледарі, як ти? – сказав він. – Ти ж однаково крутишся, то невже так важко зварити трохи кави?

– Ні, звичайно, не важко, – погодився Малий. – Мушу тільки сказати, що…

– А ти нічого не мусишказати, – перебив Карлсон. – Не завдавай собі зайвого клопоту! Натомість спробуй стати хоч трохи в пригоді тому, хто геть виснажився, дбаючи про тебе, – вичистив пилососом вуха і, я вже й забув, що ще.

Малий відклав мітлу, взяв відро й побіг по воду. Потім набрав трісок із дровітні й набив ними камін. Та хоч як він намагався розпалити їх, а все дарма.

– Я не маю навички, – виправдувався Малий. – Може, ти… тільки розпалиш – і все?

– Нічого не вийде, – мовив Карлсон. – Якби я був на ногах, то інша річ. Я б тоді показав тобі, як треби розпалювати дрова, але ж тепер я випадково лежу, то невже ти хочеш, щоб я все за тебе робив?

Ні, Малий не хотів такого.

Він ще раз спробував розпалити дрова, і раптом у коминку затріщало й загуло.

– Горить! – вдоволено сказав він.

– От бачиш! Треба було лише трошки докласти рук, – мовив Карлсон. – Тепер тільки насип кави, наготуй гарненько тацю, дістань кілька булочок і замітай собі далі, поки закипить.

– А ти певний, що сам зможеш напитися кави? – спитав Малий. Далебі, він теж міг бути часом ущипливий.

– Еге ж, кави я вже сам нап’юся, – сказав Карлсон. – Але й ти можеш трошки скуштувати, бо я надзвичайно гостинний.

І коли Малий позамітав і позбирав усе горіхове лушпиння, і кісточки з вишень, і клапті паперу у старе відро, тоді вони з Карлсоном посідали на канапі й заходилися пити каву. До кави вони з’їли багато булочок. Малий пив каву, і йому було дуже гарно в Карлсоновій хатці, хоч він і стомився, поки її позамітав.

– Де ж твій смітник? – спитав Малий, коли проковтнув останній шматок булочки.

– Зараз я покажу тобі, – відповів Карлсон. – Бери відро й ходи.

Він вийшов на ганочок.

– Он, – показав він униз на риштак.

– Як?.. Що ти маєш на думці? – здивувався Малий.

– Зійди вниз, там найкращий у світі смітник,

– Ти хочеш, щоб я висипав сміття на вулицю? – здивувався Малий. – Так не можна робити.

Карлсон потягнув до себе відро.

– Побачиш, чи можна, чи ні. Ходи, – і він з відром швидко рушив униз дахом.

Малий злякався: а що, як Карлсон не зможе спинитися, коли досягне риштака!

– Гальмуй! – гукнув він. – Гальмуй!

1 Карлсон загальмував. Проте аж тоді, як був на самому краєчку даху.

– Чого ти чекаєш? – гукнув Карлсон. – Ходи-но сюди!

Малий сів на дах і почав обережно з’їжджати до риштака.

– Найкращий у світі смітник… з висотою спаду двадцять метрів, – сказав Карлсон і витрусив з відра сміття.

На найкращий у світі смітник полетіла ціла купа кісточок з вишень, горіхового лушпиння та клаптів паперу і впала на голову якомусь ошатному добродієві, що йшов вулицею і курив сигару.

– Ой! – крикнув Малий. – Ой-ой, дивися, сміття впало на нього!

Карлсон здвигнув плечима.

– А хто ж його просив іти саме під моїм смітником? Та ще й під час осіннього прибирання!

Малий занепокоївся.

– Так, але ж йому попало лушпиння за комір і кісточки в чуб, а це не дуже приємно.

– Дурниці, не варто й згадувати, – сказав Карлсон. – Хай радіє, коли в нього немає в житті більшого лиха, ніж кілька лушпин за коміром.

Проте добродій з сигарою, мабуть, не дуже радів, бо обтрусився й почав гукати поліцію.

– Як можна зчиняти галас через такі дрібниці? – сказав Карлсон. – Хай би краще подякував мені. Бо як тепер кісточки в чубові пустять паростки, то в нього може вирости на голові чудова вишенька, і тоді він ходитиме собі й цілими днями скубатиме вишні й випльовуватиме кісточки.

Поблизу не було жодного поліцая, і добродієві з сигарою довелося йти додому з кісточками та горіховим лушпинням.

Карлсон і Малий полізли дахом назад до хатки.

– Власне, я теж можу випльовувати кісточки, – сказав Карлсон. – Поки ти ще не скінчив роботи, то принеси торбинку з вишнями, що висить у кімнаті під стелею.

– Ти гадаєш, що я дістану? – спитав Малий.

– Вилізь на верстат, – порадив Карлсон.

Малий так і зробив. Потім вони сиділи на ганочку, їли сушені вишні й випльовували навсібіч кісточки, що котилися вниз дахом і ледь чутно торохтіли – так смішно-смішно.

Почало вечоріти. М’який, теплий осінній присмерк спускався на будинки й дахи. Малий присунувся ближче до Карлсона. Йому було так гарно сидіти в Карлсона на ганочку, випльовувати кісточки й дивитися, як надворі дедалі смеркає. Будинки раптом стали якісь незвичайні, темні, таємничі, а потім і зовсім чорні. Здавалося, ніби їх хтось вирізав величезними ножицями з чорного паперу і лиш позначив кілька золотих чотирикутників там, де мали бути вікна. Тих чотирикутників ставало дедалі більше, бо люди почали засвічувати світло в кімнатах. Малий спробував їх порахувати. Спочатку чотирикутників було тільки три, потім десять, потім багато-багато. У вікнах видно було людей, що вешталися в кімнатах і робили своє діло. І можна було гадати, що вони роблять, хто вони і чому мешкають саме тут, а не в іншому місті.

І Малий почав розважати про все те. Лише Карлсон не хотів ні про що думати.

– Десь же їм треба мешкати, бідним людям, – сказав він. – Адже всі не можуть мати хатку на даху. І не можуть усі бути найкращими в світі Карлсонами.