Текст книги "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Автор книги: Астрид Линдгрен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Карлсонова пригода з булочками

Поки Малий сидів у Карлсона, мама була в лікаря. Затрималася вона там довше, ніж гадала, і як нарешті прийшла додому, Малий уже спокійно сидів у своїй кімнаті й роздивлявся на марки.

– Привіт, Малий, – сказала мама. – Ти знову перебираєш свої марки?

– Еге ж, – відповів Малий, і то була правда.

Що він ще хвилину тому був нагорі, на даху, Малий не признався. Звісно, мама дуже мудра і розуміє майже все, проте Малий не був цілком певний, що мандрівку на дах вона також зрозуміє. Він вирішив нічого не казати про Карлсона. Принаймні тепер. Не казати, поки вся родина збереться до столу обідати. То буде чудова несподіванка для всіх, до того ж мама якась не дуже весела. Біля очей у неї залягли зморшки – звичайно їх там не було. «Чого б то?» – здивувався Малий.

Нарешті всі посходились і сіли до столу: мама, тато, Боссе, Бетан і Малий. На обід були голубці, і Малий, як завжди, здирав капусту. Він її не любив і їв тільки те, що було всередині в голубцях. Зате в ногах йому під столом примостився Бімбо, а він їв що завгодно. Малий згорнув капусту докупи й кинув під стіл.

– Мамо, скажіть, щоб він не робив так, – мовила Бетан. – Бімбо стає нестерпний… достоту, як і Малий.

– Так, так, – мовила мама.

Видно було, що вона не слухала Бетан.

– Як ябула мала, то мене силували їсти все, – сказала Бетан.

Малий показав їй язика:

– Ти ба! Але не видно, щоб тобі їжа дуже пішла на користь.

У мами раптом виступили сльози на очах.

– Не сваріться, прошу вас, – сказала вона. – Я не можу чути вашої сварки.

І тоді всі довідалися, чого мама така невесела.

– Лікар сказав, що в мене недокрів’я. З перевтоми. Мені треба поїхати відпочити… конче треба.

За столом запала тиша. Кілька хвилин ніхто не вимовив ні слова. Яка сумна новина! Мама хвора, справді лихо, думали всі. Мамі треба їхати, а це ще гірше лихо, думав Малий.

– Я хочу, щоб ви щодня були на кухні, коли я приходжу зі школи, роздягали мене й пекли булочки, – сказав він.

– Ти думаєш тільки про себе, – суворо мовив Боссе.

Малий притулився до мами.

– Авжеж, а то я не матиму булочок, – сказав він.

Та мама не слухала його. Вона розмовляла з татом.

– Спробуємо найняти служницю, іншої ради немає.

І тато, й мама зажурилися… За столом уже не було так затишно, як завжди. Малий збагнув: треба щось зробити, щоб стало трохи веселіше. А хто кращий за нього мастак на такі речі?

– Угадайте щось дуже приємне, – сказав він. – Угадайте, хто повернувся!

– Хто?.. Сподіваюся, не Карлсон? – стривожилась мама. – Посмій лиш сказати, що ми знову матимемо такий клопіт!

Малий докірливо глянув на неї.

– Я гадаю, що з Карлсоном весело, а не клопіт.

Боссе засміявся.

– Ото настане життя! Мами не буде, зате з’явиться служниця і Карлсон, що без кінця зчинятиме самі бешкети.

– Не вкорочуй мені життя, Малий, – сказала мама. – Уяви собі, що буде, як служниця побачить Карлсона!

Тато суворо глянув на Малого.

– Нічого не буде. Служниця ані побачить, ані почує про Карлсона, обіцяй нам, Малий.

– Карлсон літає, де сам собі хоче, – сказав Малий. – Але я обіцяю нічого не говорити про нього.

– Жодній душі, – наполягав тато. – Не забувай, ми так домовилися.

– Жодній душі, – пообіцяв Малий. – Тільки, звичайно, вчительці в школі.

Але тато похитав головою.

– Ні слова вчительці! Нізащо!

– Гаразд, – сказав Малий. – Тоді я про служницю теж не говоритиму. Бо з нею ще гірше, ніж з Карлсоном.

Мама зітхнула.

– Ще хтозна, чи ми знайдемо десь служницю, – сказала вона.

Але вже другого дня мама дала оголошення до газети. І врешті одна жінка відгукнулася на нього. Звалась вона панна Цап. А за дві години вона прийшла домовлятися.

Малому тоді саме стріляло у вусі, і він хотів бути якнайближче до мами, найкраще сісти їй на коліна, хоч він був уже завеликий, щоб сидіти на колінах.

– Та як тобі стріляє у вусі, то, хоч-не-хоч, мусиш вилазити мамі на коліна, – сказав він і любенько вмостився в неї на колінах.

У коридорі пролунав дзвінок. То прийшла панна Цап. Малий більше не міг сидіти в мами на колінах. Та весь час, поки панна Цап була в кімнаті, він крутився біля маминого стільця, прикладав хворе вухо їй до плеча і, як воно боліло, тихенько скімлив.

Малий сподівався, що панна Цап буде молода, вродлива й ласкава – десь така, як учителька в школі. Коли ж навпаки – то була рішуча літня жінка, висока, огрядна, з великим волом та ще й такими сердитими очима, що Малому стало лячно. Він відразу відчув, що не любить її.

Бімбо, мабуть, теж відчув те саме, бо почав завзято гавкати.

– Он як, тут є собака, – сказала панна Цап.

– А ви не любите собак? – стурбовано спитала мама.

– Люблю, якщо вони гарно виховані, – відповіла панна Цап.

– Я не знаю, чи Бімбо гарно вихований, – несміливо сказала мама.

Панна Цап енергійно кивнула головою.

– Але він буде вихований, якщо я залишусь у вас. Я колись доглядала собак.

Малий у душі сподівався, що вона таки в них не залишиться.

Тієї миті в нього саме заболіло вухо, і він не стримався й трошки поскімлив.

– Так, так, пси дзявкітливі й діти плаксиві, – мовила панна Цап і всміхнулася.

Видно було, що вона жартує, проте Малий не дуже вподобав її жарт і сказав тихенько, ніби сам до себе:

– І в мене ще є рипучі черевики.

Мама почула його слова. Вона почервоніла й квапливо сказала:

– Ви, мабуть, любите дітей, панно Цап, правда?

– Люблю, якщо вони виховані, – відповіла панна Цап і втупила очі в Малого.

Мама знов зніяковіла.

– Я не знаю, чи Малий дуже вихований, – промурмотіла вона.

– Але він буде вихований, – запевнила панна Цап. – Почекайте тільки. Я колись гляділа дітей.

Малий злякався. Йому стало шкода тих дітей, що їх колись гляділа панна Цап. І тепер він сам буде такою дитиною! Було чого наполохатись!

Мама теж трохи задумалася. Вона погладила Малого по голові й мовила:

– Ну, як казати про нашого хлопця, то на нього найкраще діє ласка.

– Але я помітила, що ласка не завжди помагає, – заперечила панна Цап. – До дітей треба ще й твердої руки.

Потім вона сказала, яку хоче платню, і поставила вимогу, щоб її звали хатньою робітницею, а не служницею. На цьому й домовилися.

Саме тоді вернувся з контори тато, і мама відрекомендувала:

– Наша хатня робітниця панна Цап.

– Наш хатній цап, – сказав Малий і щодуху кинувся до дверей. Бімбо шалено загавкав і помчав за ним.

А другого дня мама поїхала до бабусі. Всі плакали, коли проводжали її, а найдужче Малий.

– Я не хочу бути з хатнім цапом, – хлипав він.

Він зрозумів, що таки доведеться йому бути з нею.

Адже Боссе й Бетан приходять зі школи далеко за південь, тато з контори не раніше п’ятої. І Малий багато-багато годин буде сам змагатися з панною Цап. Тому він і плакав.

Мама поцілувала його.

– Не плач, синку, задля мене! І нізащо не називай її хатнім цапом!

Лихо почалося другого дня, тільки-но Малий вернувся зі школи. Не було на кухні мами з шоколадом і булочками, а сама тільки панна Цап, що начебто не дуже зраділа Малому.

– Підобідок тільки псує апетит, – заявила вона. – Тут немає ніяких булочок.

А проте вона таки спеклабулочки. На відчиненому вікні їх холонула повна таця.

– Але ж… – почав Малий.

– Ніяких але ж, – сказала панна Цап. – До того ж я не хочу, щоб діти товклися на кухні. Іди до своєї кімнати й готуй уроки. Повісь курточку, помий руки. Ану гайда!

Малий пішов до своєї кімнати, сердитий і голодний. Бімбо лежав у кошику й спав, та як тільки з’явився Малий, він миттю схопився на ноги, побачивши його. Малий пригорнув Бімбо до себе.

– Тебе вона теж кривдила? О, я не зношу її! Повісь курточку, помий руки!.. Може, ще й перевдягтися та вимити ноги, га? Я й сам завжди вішаю курточку, не треба мені загадувати!

Він шпурнув курточку в кошик, Бімбо відразу вмостився на ній і заходився гризти рукав.

Малий підійшов до вікна й виглянув надвір. Йому було так гірко, він так тужив за мамою! Аж ось раптом він побачив таке, що зразу повеселішав. Над дахом по той бік вулиці літав Карлсон. Він кружляв між димарями і час від часу весело перекидався в повітрі.

Малий схвильовано помахав йому рукою, і Карлсон так швидко завернув до нього і шугнув у вікно, що, якби Малий не відскочив убік, той гильнув би його по голові.

– Гей-гоп, Малий! – гукнув Карлсон. – Я, здається, не зачепив тебе, то чого ж ти такий насуплений? Може, заслаб?

– Ні, зовсім ні, – сказав Малий.

І він розповів Карлсонові про своє лихо: що мама поїхала, а натомість вони мають хатнього цапа, такого набридливого, лихого й скупого. І що він навіть не дістав булочки, коли повернувся зі школи, хоч на вікні стоїть повна таця свіжих булочок.

У Карлсона заблищали очі.

– Тобі пощастило, – мовив він. – Угадай, хто найкращий приборкувач хатніх цапів?

Малий відразу збагнув, що, мабуть, Карлсон. Але як він зможе приборкати панну Цап, Малий не уявляв.

– Я почну з того, що подратурую її, – сказав Карлсон.

– Ти хотів сказати «подратую»? – спитав Малий.

Таких дурних зауважень Карлсон не любив.

– Якби я хотів сказати «подратую», то так і сказав би. «Дратурувати» – приблизно те саме, тільки набагато страшніше, ти хіба не чуєш, як воно звучить?

Малий вимовив його про себе й визнав, що Карлсон каже правду. «Дратурувати» звучало куди страшніше.

– Я думаю насамперед трошки подратурувати її булочками, – заявив Карлсон, – і ти мені допоможеш.

– Як? – спитав Малий.

– Біжи-но до кухні й почни розмову з хатнім цапом.

– Але ж… – почав Малий.

– Ніяких але ж, – перебив Карлсон. – Почни з нею розмову, щоб вона на мить відвела очі від таці з булочками.

Карлсон зареготав. Потім покрутив за гудзика на животі, і моторчик загув. Карлсон з веселим сміхом вилетів у вікно.

А Малий відважно подався до кухні. Тепер, мавши за спільника найкращого у світі приборкувача хатніх цапів, він уже не боявся.

Цього разу панна Цап ще менше йому зраділа. Вона саме запарювала каву, і Малий збагнув, що панна Цап мала намір провести приємну часинку з кавою та свіжими булочками. Очевидно, тільки дітям вадив підобідок.

Панна Цап кисло глянула на хлопця.

– Тобі чого треба? – спитала вона, і в її голосі було стільки ж приязні, як і в погляді.

Малий міркував собі, що тепер треба б почати розмову.

Але що ж йому говорити?

– Угадайте, що я робитиму, коли буду такий великий, як ви? – нарешті спитав він.

Ту мить він почув за вікном знайоме гудіння. Але самого Карлсона не було видно. Малий тільки помітив пухку ручку, що з’явилася з-за стіни і взяла з таці булочку. Малий захихотів. Панна Цап не помітила нічого.

– Що ти робитимеш, як будеш великий? – нетерпляче перепитала вона.

Власне, вона зовсім не бажала цього знати. Вона тільки хотіла якнайшвидше спекатись Малого.

– Еге ж, угадайте, – сказав Малий.

Він знов побачив пухку ручку, що майнула у вікні і схопила з таці булочку. І знов Малий захихотів. Він намагався стриматись, та не міг. Сміх із нього аж рвався назовні, так його було багато. Панна Цап сердито зиркнула на хлопця. Вона, звісно, думала, що Малий найдокучливіший у світі шибеник. І докучає їй навмисне тепер, коли вона хоче випити кави!

– Угадайте, що я робитиму, як буду такий великий, як ви? – ще раз спитав Малий і знову захихотів. Бо саме ту мить він побачив дві пухкі ручки, що згорнули з таці решту булочок.

– Я не маю часу стояти тут і слухати твої теревені! – сказала панна Цап. – І мені зовсім байдуже, що ти робитимеш, як будеш великий. Але поки ти малий, то мусиш бути чемний і слухняний. Тож гайда вчити уроки!

– Аякже, неодмінно, – сказав Малий і так зареготав, що аж сперся об одвірок. – Та коли я буду великий, як ви, то напевне почну гримати на дітей.

Панна Цап, здавалося, ладна була кинутись на нього, коли це за вікном щось заревло, мов корова. Панна Цап швидко обернулася і враз побачила, що булочки зникли.

– О господи, де ж мої булочки? – зойкнула вона. Панна Цап кинулася до вікна – певне, сподівалася побачити злодія, що стрибає вниз із повними жменями булочок. Наче не розуміла, що Свантесони мешкали на четвертому поверсі, а такого довгоногого злодія не буває.

Зовсім перелякана, панна Цап опустилася на стілець.

– Може, то голуби? – промимрила вона.

– Більше скидалося на корову, – мовив Малий. – Мабуть, сьогодні там літає якась корова, що любить булочки.

– Не верзи дурниць, – розсердилася панна Цап. Тієї миті Малий почув, що Карлсон знов літає за вікном. Щоб панна Цап не звернула уваги на Карлсона, Малий почав співати на весь голос:

 
Крилата корівця,
Немов той літак,
Весело літає,
Булочки хапає,
Як лежить не так!
 

Малий часом складав вірші разом з мамою, і самому йому пісенька про корівцю здалася гарною. Але панні Цап вона не сподобалась.

– Не верзи дурниць! – ще раз гримнула: вона.

Саме тієї миті біля вікна щось легенько брязнуло, аж Малий і панна Цап підскочили з переляку. І тоді вони побачили, що то брязнуло. На порожній таці з-під булочок лежало п’ять ере.

Малий знов захихотів.

– О, яка чудова корівця! – вигукнув він. – Заплатила за булочки!

Панна Цап аж почервоніла з люті.

– Що це за безглуздий жарт! – закричала вона й кинулась до вікна. – Це, мабуть, хтось із квартири над нами так забавляється: краде булочки й кидає п’ять ере!

– Над нами немає більше квартир, – сказав Малий. – Ми на останньому поверсі, далі вже тільки дах.

Панна Цап зовсім знавісніла.

– Я нічого не збагну! – кричала вона. – Нічогісінько не збагну!

– Еге ж, я вже помітив, – сказав Малий. – Але не журіться, всі ж не можуть бути швидкі на розум.

Лусь – і Малий дістав ляпаса.

– Я тебе навчу, як пащекувати! – крикнула панна Цап.

– Ні, прошу вас, не вчіть, – сказав Малий. – Бо мама не впізнає мене, як приїде додому.

Хлопцеві потемніло в очах, і він заплакав. Досі йому ніхто не давав ляпасів, і він їх не любив. Він злісно витріщився на панну Цап.

Тоді вона взяла Малого за плече і виштовхала до його кімнати.

– Сиди тут, і хай тобі буде соромно, – сказала вона. – Я замкну двері й заберу ключа, тоді ти, може, перестанеш щохвилини бігати до кухні.

Вона глянула на годинника.

– Я прийду о третій і відчиню. А до того часу подумай, що кажуть, коли просять пробачення.

І панна Цап пішла. Малий був лютий на панну Цап. Та водночас його трохи мучило сумління, бо ж він сам повівся не дуже гарно. Мама може подумати, що він дражнив хатнього цапа і був нечемний.

Мама, еге ж… Малий міркував, чи не поплакати йому трохи.

Аж ось він почув гудіння, і крізь вікно влетів Карлсон.

Карлсон запрошує Малого на бенкет з булочками

– А чи не пообідати нам трошки? – сказав Карлсон. – Шоколад з булочками в мене на ганочку… я пригощаю.

Малий тільки мовчки дивився на нього. О, який Карлсон чудовий, найкращий за всіх! Малому аж захотілось обняти його, і він спробував обняти Карлсона, але той відштовхнув хлопця.

– Спокійно, тільки спокійно! Ти ж не в бабусі. Ну, то йдеш зі мною?

– Ще б пак, – мовив Малий. – Хоч ні, мене замкнено. Я сиджу, наче у в’язниці.

– Так думає хатній цап, – сказав Карлсон. – І нехай собі далі так думає.

Очі в нього заблищали, і він радісно застрибав перед Малим.

– Знаєш що? Будемо гратися; ти сидиш у в’язниці, і тобі страшно, бо тебе стереже бридкий хатній цап. І от приходить могутній, і відважний, і дужий, і вродливий, і до міри затовстий герой і визволяє тебе.

– Який це герой? – спитав Малий.

– Спробуй відгадати, якщо можеш!

– Невже ти? – сказав Малий. – Тоді, я думаю, ти можеш визволити мене негайно ж.

Карлсон теж так думав.

– Бо той герой такий моторний, – казав він. – Швидкий, мов яструб, не віриш? І відважний, і дужий, і вродливий, і до міри затовстий, і він спускається, і визволяє тебе, і він такий відважний, такий… гей-гей, ось він уже тут!

Карлсон ухопив Малого і хоробро шугнув у повітря. Бімбо заскавчав, побачивши, що Малий зник за вікном, та хлопець гукнув йому:

– Спокійно, тільки спокійно! Я скоро повернуся!

Вгорі на ганочку в Карлсона лежало рядком десять дуже смачних на вигляд булочок.

– За кожну з них чесно заплачено, – сказав Карлсон. – Ми поділимо їх справедливо: ти бери сім, і я сім.

– Але ж так не вийде, – заперечив Малий. – Сім і сім буде чотирнадцять, а тут тільки десять булочок.

Карлсон швиденько згорнув докупи сім булочок.

– Принаймні це мої, – заявив він. – Тепер у школі якось по-дурному рахують. Та я через це не повинен страждати. Я сказав, що кожний з нас візьме по сім, і це мої.

Малий погодився.

– Я однаково більше як три не подужаю з’їсти. А де ж твій шоколад?

– Унизу в хатнього цапа, – сказав Карлсон. – Зараз ми його добудемо.

Малий злякано зиркнув на нього. Він не мав бажання знов зустрічатися з панною Цап і, може, дістати ще одного ляпаса. І взагалі, як вони доберуться до коробки з какао? Вона ж стоїть не на підвіконні, як булочки, а на полиці біля плити, якраз перед очима в панни Цап.

– Як же ми візьмемо ту коробку? – спитав Малий.

Карлсон задоволено всміхнувся.

– Ти, дурний хлопчисько, звісно, не додумався б, як її взяти. Та, на щастя, до цієї справи береться найкращий у світі штукар, тож будь цілком спокійний.

– Так, але… – почав Малий.

– Скажи-но мені, – перебив його Карлсон, – ти коли-небудь придивлявся до коридорних балконів у цьому будинку, де витрушують одяг і килими?

Звичайно, Малий придивлявся до них. Мама завжди витрушувала на такому балконі хідники з кухні, він містився якраз на півповерха вище від їхніх кухонних дверей.

– Всього за десять ступнів від дверей до квартири, – мовив Карлсон. – Навіть така незграба, як ти, зможе вшитися туди в одну мить.

Малий нічого не второпав.

– Навіщо мені вшиватися на той балкон?

Карлсон зітхнув.

– Дурний хлопчисько, йому треба розжовувати кожне слово! Ну, нашорошуй вуха, слухай і метикуй!

– Добре, я слухаю, – сказав Малий.

– Отож, – почав Карлсон, – дурний хлопчисько сідає з Карлсоном на балкон, спускається на півповерха нижче і довго й наполегливо дзвонить до квартири, второпав? Сердитий хатній цап на кухні чує дзвінок і швидкою ходою йде відчиняти… Виходить – і кухня порожня! Відважний і до міри затовстий герой залітає до кухні і вилітає звідти вже з коробкою какао в руках. Дурний хлопчисько дзвонить ще раз – просто, щоб подражнити хатнього цапа, і мерщій тікає назад на балкон. Сердитий хатній цап відчиняє двері і стає ще сердитіший, бо там ніхто не стоїть із букетом червоних троянд для нього. Сердитий хатній цап обертається і хряскає дверима. Дурний хлопчисько хихотить собі на балконі, аж поки прилетить до міри затовстий герой і забере його на дах бенкетувати. Ану, Малий, відгадай, хто найкращий у світі штукар? А тепер до роботи!

І не встиг Малий і рота розтулити, як уже летів на балкон. Карлсон шугнув униз, аж Малому засвистіло у вухах і стало млосно в животі, дужче, як на чортовому колесі в парку. Далі все було точнісінько так, як передбачив Карлсон. Він подався до вікна в кухні, а Малий спустився до дверей і добре натиснув на дзвоника. Нарешті в сінях почулася хода. Тоді він справді-таки захихотів і помчав назад на балкон. За мить двері відчинились, і показалася голова панни Цап. Малий бачив її, коли обережно визирнув крізь засклені двері з балкона. Карлсон правду казав. Сердитий хатній цап став ще сердитіший, як нікого не вгледів за дверима. Він щось голосно забурмотів сам до себе і хвилинку постояв у відчинених дверях, ніби сподівався, що той, хто дзвонив, зненацька вродиться перед ним. Але той, хто дзвонив, тихенько хихотів собі на балконі й не перестав сміятися навіть тоді, коли прилетів до міри затовстий герой і забрав його до себе на ганочок бенкетувати булочками.

На такому приємному бенкеті Малий ще зроду не був.

– Як мені тут гарно, – сказав хлопець.

Він сидів на ганочку поряд з Карлсоном, жував булочку, пив шоколад і дивився на стокгольмські дахи та вежі, що блищали на сонці. Булочки були добрі, шоколад теж був смачний. Він сам зварив його у Карлсоновому коминку.

Всього, що було треба, – молока, цукру, – Карлсон роздобув на кухні внизу.

– І за кожну краплю сповна заплачено п’ятьма ере, що лежать на столі в кухні, – сказав Карлсон. – Як хто вже чесний, то завжди буде чесний, нічого не вдієш.

– А де ти набрав стільки п’ятаків? – спитав Малий.

– З гаманця, що знайшов днями на вулиці, – відповів Карлсон. – Повний п’ятаків і ще всяких інших грошей.

– То ж якийсь бідолаха загубив гаманця! – сказав Малий. – І, мабуть, журиться.

– Авжеж, – сказав Карлсон. – Коли вже хто шофер таксі, то хай пильнує своїх речей!

– А звідки ти знаєш, що то був шофер таксі? – здивувався Малий.

– Знаю, бо бачив, як він упустив гаманця, – відповів Карлсон. – А що він шофер таксі, то видно було по значкові на шапці. Я ж не дурний.

Малий докірливо глянув на Карлсона. Так з чужими речами не роблять, він повиненсказати це Карлсонові. Але ж не обов’язково тепер… хай колись іншим разом! Тепер він хотів тільки сидіти на ганочку, грітися на сонці, їсти булочки, пити шоколад і слухати Карлсона.

Карлсон швидко вм’яв усі сім булочок. Малий не був такий спритний. Він доїдав тільки другу, а третя ще лежала біля нього на ганочку.

– О, як мені добре! – тішився він.

Карлсон нахиливсь і пильно глянув йому у вічі.

– Ні, не може бути. Тобі, певне, недобре.

Він уриклав Малому руку до чола.

– Я так і думав. Типова булочкова гарячка.

Малий здивувався.

– А що таке… булочкова гарячка?

– Нею хворіють, коли з’їдять забагато булочок.

– Тоді в тебе ще більша булочкова гарячка, – сказав Малий.

– Дарма ти так думаєш, – мовив Карлсон. – Я вже хворів булочковою гарячкою, коли мав три роки. А вона буває тільки раз на віку, точнісінько як кір чи коклюш.

Малий зовсім не почувався хворим і намагавсь пояснити це Карлсонові. Та Карлсон присилував його лягти на ганочок і став ревно бризкати йому шоколадом в обличчя.

– Мабуть, ти вже не зомлієш, – сказав він. Потім схопив останню булочку Малого. – Більше ані булочки, а то помреш! І уяви собі, яке щастя для бідної булочки, що я тут є. Бо вона б лежала на ганочку зовсім самітна, – додав він і швидко з’їв булочку.

– Тепер вона вже не самітна, – сказав Малий.

Карлсон задоволено погладив себе по животі.

– Ні, тепер вона разом з іншими сімома, і їй там добре!

Малому також було добре. Він лежав собі на ганочку й думав, що бути хворому на булочкову гарячку просто чудово. Він уже наївся і залюбки віддав Карлсонові булочку.

Аж ось Малий глянув на годинника. Було кілька хвилин до третьої. Він засміявся.

– Скоро прийде панна Цап і відімкне мені двері. О, як би я хотів побачити її, коли вона зайде до моєї кімнати, а мене там нема!

Карлсон приязно поплескав його по плечу.

– Звертайся з своїми дріб’язковими бажаннями до Карлсона, і він усе тобі влаштує. Скоч-но лишень та принеси мого бінокля: він висить на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи, під самою стелею. Вилізеш на верстат.

Малий захихотів.

– Добре, але ж у мене булочкова гарячка. Хіба не треба більше лежати?

Карлсон похитав головою.

– Лежати й хихотіти… І ти думаєш, це поможе проти гарячки? Навпаки, що більше ти гасатимеш вулицями й дахами, то швидше видужаєш, можеш прочитати це в кожній лікарській книжці.

І хоч Малий залюбки хворів би далі на булочкову гарячку, він слухняно заскочив до хати, виліз на столярний верстат і зняв бінокля, що висів на чотирнадцятому гвіздку, коли рахувати від канапи. На тому самому гвіздку висіла також картина – аркуш картону з червоним півником в одному куточку. Карлсон сам намалював її. Малий тепер згадав, що Карлсон найкращий у світі майстер малювати півнів. Картина звалася «Дуже самітний червоний півень», так на ній написано. І півень був таки дуже самітний, маленький і червоний, зовсім не такий, як ті півні, що їх Малий бачив за своє життя.

Та він не мав часу довше роздивлятися на картину, бо ось-ось доходила третя година, тож треба було поспішати.

Карлсон уже завів моторчика, і тільки-но Малий вийшов з біноклем, він миттю схопив його, перелетів через вулицю і сів на дах якраз навпроти їхнього будинку.

Тоді Малий усе збагнув.

– Ой, як звідси гарно дивитися, коли маєш бінокля і хочеш заглянути до моєї кімнати!

– Еге ж, і бінокля маємо, і заглянути хочемо, – сказав Карлсон і приклав бінокля до очей.

Потім він дав бінокля й Малому. І той побачив свою кімнату так чітко, ніби сидів у ній. Он його ліжко, он Бімбо спить у кошику, он стіл з підручниками, а он годинник на стіні. Він саме вибив третю. Але панни Цап не видно.

– Спокійно, тільки спокійно, – сказав Карлсон. – Вона вже йде, бо мені мурашки забігали по спині, та й димар двигтить.

Він відняв у Малого бінокля і приклав собі до очей.

– А що я казав! Ось відчиняються двері, ось вона заходить, така мила, ласкава, як ватажок людоїдів.

Малий зайшовся сміхом.

– Так, так, ось вона витріщає очі. Де Малий? А що, як він упав з вікна?

Панна Цап, мабуть, так і подумала, бо підійшла до вікна, зовсім перелякана. Малому аж стало її шкода. Вона перехилилася через підвіконня і глянула на вулицю, ніби сподівалася побачити там хлопця.

– Ні, там його немає, – мовив Карлсон. – Дивно, га?

Панна Цап, мабуть, заспокоїлася. Вона відійшла від вікна.

– Тепер починає шукати, – вів далі Карлсон. – Шукає на ліжку… і за столом… і під ліжком, ось так… Стривай-но, ось вона вже в шафі, думає, що ти лежиш там, скоцюрбився й плачеш.

Карлсон засміявся.

– Ну, тепер час нам трохи пожартувати з нею, – мовив він.

– Як? – спитав Малий.

– А он як, – мовив Карлсон, і не встиг Малий щось сказати, як він схопив його, перелетів через вулицю і опустив у його кімнаті.

– Гей-гоп, Малий, будь ласкавий з хатнім цапом, – сказав він і полетів собі геть.

Малий не думав, що то дуже вдалий жарт. Та коли вже Карлсон почав, то треба доводити краю. Отож він обережно підійшов до столу, сів і розгорнув підручник з арифметики.

Він чув, як панна Цап перевертає все в шафі, і напружено чекав, коли вона вилізе звідти.

І панна Цап вилізла. Перше, що вона побачила, був Малий. Вона позадкувала до шафи, стала там і якусь хвилину мовчки дивилася на хлопця. Потім закліпала очима, щоб упевнитись, чи їй, бува, не ввижається.

– Де ти до лиха ховався? – врешті спитала вона.

Малий невинно підвів голову від книжки.

– Я не ховався. Я просто сидів тут і розв’язував задачу. Звідки мені було знати, що ви любите гратися в піжмурки? Та будь ласка… лізьте знов до шафи, я залюбки пограюся.

Панна Цап не відповіла нічого. Вона довго стояла й думала.

– Я наче ніколи не хворіла, – промурмотіла вона. – Та в цьому домі надто багато всяких химер.

Тієї миті Малий почув, як хтось обережно обернув ключа з того боку дверей. Малий захихотів. Найкращий у світі приборкувач хатніх цапів, очевидно, залетів крізь вікно в кухні, щоб показати хатньому цапові, як то сидіти замкненому.

Панна Цап нічого не помітила. Вона мовчки стояла і, видно, щось обмірковувала. Врешті вона сказала:

– Дивно! Ну, тепер іди собі гратися, поки я доварю обід.

– Дякую, – мовив Малий. – То я вже не сидітиму замкнений?

– Ні, не сидітимеш, – сказала панна Цап і підійшла до дверей.

Вона взялася за клямку й натиснула на неї раз, потім другий. Проте двері не відчинялися. Тоді вона налягла на них усією своєю вагою. Але й це не допомогло. Двері не подавалися.

Панна Цап зойкнула:

– Хто замкнув двері?

– Ви самі їх замкнули, – сказав Малий.

– Що ти верзеш! – крикнула вона. – Як же я могла замкнути їх з того боку, коли я в кімнаті?

– А звідки я знаю? – сказав Малий.

– Може, то Боссе чи Бетан? – спитала панна Цап.

– Ні, вони ще в школі, – заперечив Малий.

Тоді панна Цап важко опустилася на стілець.

– Знаєш, що я думаю? – мовила вона. – Мені здасться, що в цьому домі є привиди.

Малий кивнув головою. О, як добре, що панна Цап вважає Карлсона за привида! Тоді вона, мабуть, піде собі від них. Бо хіба ж вона залишиться в квартирі, де є привиди?

– А ви боїтеся привидів? – спитав він.

– Навпаки, – сказала панна Цап, – я їм рада. – Уяви собі, тепер я, може, також попаду в телебачення! Знаєш, у них є така серія, де люди розповідають за привидів. А того, що я зазнала за один-однісінький день, вистачить на десять передач по телебаченню.

Панна Цап, здавалося, була цілком задоволена.

– А як лютуватиме моя сестра Фріда, щоб ти знав! Бо Фріда виступала по телебаченню і розповідала про духів, що їх вона бачила, про голоси, що їх чула, і не знаю, про що там іще. Але тепер я їй утру носа.

– А хіба ви чули якісь голоси? – поцікавився Малий.

– Авжеж. Пам’ятаєш, як заревіло за вікном тоді, коли зникли булочки? Я спробую віддати той рев на телестудії, щоб люди почули, як він звучить.

І панна Цап так заревіла, що Малий аж підскочив на стільці.

– Еге ж, десь так, – задоволено сказала вона.

Тієї миті за вікном пролунало ще страшніше ревіння, і панна Цап зблідла.

– Ось і відповідь, – прошепотіла вона. – Привид відповів мені. Про це я теж скажу по телебаченню. О, господи, Фріда аж позеленіє з люті!

І вона розповіла, як Фріда хвалиться, що виступала по телебаченню зі своїми духами.

– Як вірити їй, то весь Васастад [3]3
  Васастад – один із районів Стокгольма.


[Закрыть]аж кишить духами, і більшість їх мешкає у нас дома, щоправда, не в моїй кімнаті, а в Фрідиній. Уяви собі, якось увечері дух своєю рукою написав попередження Фріді. А її, далебі, треба-таки було попередити, – додала панна Цап.

– А що то було за попередження? – запитав Малий.

Панна Цап хвильку подумала.

– Ой, що ж там було написано… ага, згадала: «Увага! Не гайнуй так легковажно своїх безмежно коротких днів!»

Малий непорозуміло глянув на неї: він таки справді нічого не втямив. Панна Цап пояснила:

– Це попередження Фріді, щоб вона змінила своє життя на краще і кинула всякі дурниці.

– І вона послухалася? – запитав Малий.

Панна Цап пирхнула.

– Аякже! Вона й далі хвалиться і вважає себе за бозна-яку зірку телебачення, хоч виступала один-однісінький раз. Але тепер я знаю, хто з неї зіб’є пиху.

Панна Цап потерла руки. Вона страх як тішилась, що врешті візьме гору над Фрідою, тому зовсім не зважала на те, що сидить замкнена з Малим. Вона була цілком задоволена і все розводилась про Фрідину розповідь за духів і про свої власні спостереження, аж доки не вернувся зі школи Боссе.

Малий гукнув йому:

– Ходи відчини нам! Я замкнений з хатнім ца… з панною Цап!

Боссе відімкнув двері і вражено спитав:

– Хто це вас замкнув?

Панна Цап тільки таємниче примружила очі.

– Про це ти почуєш скоро по телебаченню.

Тепер вона квапилась доварювати обід і сягнистим кроком поспішила до кухні.

Але за хвилину почувся її голосний зойк. Малий кинувся туди.

Панна Цап сиділа біля плити блідіша, ніж була перше, і мовчки показувала на стіну.

Отже не тільки Фріда одержала попередження, написане рукою духа. Панна Цап теж його одержала. На стіні було написано великими кривими літерами:

«УВАЖАЙ! У ТВОЇХ НЕМИЛОСЕРДНО ДОРОГИХ БУЛОЧКАХ МАЛО ЦИНАМОНУ!»