Текст книги "Голубий Птах, названий син ірокезів"

Автор книги: Анна Юрген

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Обидва їли з задоволенням. Дядько старанно пережовував смачне м'ясо. Нарешті він витер свого ножа об легінги, засунув його у шкіряні піхви на поясі і почав говорити.

– Племіннику мій, я стежив за тобою на протязі минулих років і прийшов до висновку, що в тебе серце червоношкірого. Ти зараз щасливий від успішного полювання, а радісні люди більше, ніж понурі, схильні вислуховувати інших. Ось тому я хотів би висловити свої думки, у вірності яких я не сумніваюсь.

Голубий Птах напружено прислухався. Дядя любив говорити пишномовно, наче вождь на раді.

– Ти жив раніше в країні Сходу і, можливо, не знаєш, як це знаємо ми, що наша вітчизна стає все меншою. Ну, тепер тобі видніше, ніж колись, як швидке червоношкіра людина йде стежкою на захід сонця. Колись наші племена жили понад східним морем, тепер англійці сидять уже біля Огайо, у фортеці, яку ти знаєш. Якби ми тоді біля Мононгахіли не перемогли генерала Браддока, то вони сиділи б там уже не одну зиму.

Хлопець засмутився. Перед очима постав похмурий привид, що давно вже затьмарював життя індійців у всьому Огайо. Голубий Птах був уже досить дорослим, щоб зрозуміти горе близьких йому червоношкірих людей.

Не раз батько говорив про наступ білих: від морського узбережжя до рік, від рік до передгір'я, від передгір'я до Аллеганів – все далі на Схід, по всьому великому шляху від Філадельфії вверх до Рейстауна. А тепер англійці ще просунулися вперед: від Аллеганських гір до Огайо.

Знову зазвучав голос дядька:

– Племіннику мій, ти не одну зиму прожив у країні Сходу і знаєш її краще, ніж ми. Можеш ти мені сказати, чи існує ще можливість для червоношкірих вигнати білолицих з цього острова і примусити їх повернутися на батьківщину, звідки вони прийшли? Скажи мені свою думку. Нічого не утаюй, говори відверто і вільно.

Хлопцеві ледве вдалося приховати велике замішання. Такого запитання він зовсім не чекав. Голубий Птах подумав про форт Дю Кесн, який охороняли гармати, про численних мешканців низовини і про велетенське місто Філадельфію.

– Не думаю, дядьку, щоб білих можна було вигнати, їх стало занадто багато. На кордоні білих мало, але чим далі на схід, тим більше селищ білих. Там є села, в сто раз більші від Родючої Землі.

Димний День змінився на обличчі. З-під стертого, давно не поновлюваного розмальовування лице виглядало сірим і зів'ялим. Зморшки на чолі свідчили, що мозок напружено працює.

– Ленапи кажуть, що нам треба приєднатись до французів і разом з ними вигнати англійців. Віриш, що ми в союзі з французами змогли б подолати червоні мундири?

– Не знаю, дядьку. Але батько гадає, що французи такі ж лихі, як і інші білі.

– Ленапи говорять, що з французами легше вжитися. Коли б ми з їхньою допомогою вигнали англійців, нам було б легше.

Димний День уперто повертався до цієї думки; він чіплявся за неї, як за останню надію. Хлопцеві пригадалися батькові слова: «В них у всіх серце із каменю, якою б мовою вони не говорили», проте він не хотів заперечувати дядькові і відчув полегшення, коли Димний День перестав розпитувати його.

Поклавши оленя в каное, вони відчалили. Але так і не стріляли більше цієї ночі. Дядько не міг правити човном безшумно, він думками був, мабуть, десь в іншому місці. Коли на східному горизонті з'явилось перше бліде світло, вони вже підвішували оленя біля дверей хати Черепахи.

Димний День хвалив племінника за влучний постріл, тільки розмова біля нічного вогнища, видно, його не вдовольнила, бо ввечері він про те ж запитав Малого Ведмедя. Здавалося, він ніяк не міг наговоритися на цю тему. Хлопець уважно слухав розмову. Чи вдасться батькові переконати дядька?

Вождь встав із своєї циновки, поманив Голубого Птаха і підсадив його на горище. Хлопець повинен був відшукати стару, потерту шкіряну сумку. Батько, взяв сумку, підсів знову до Димного Дня, відкрив її і витяг ножиці. Цей інструмент хтозна-коли потрапив сюди, і його поклали на горище, бо ніхто не міг звикнути до цього незвичайного складаного ножа.

Дядько взагалі ще не бачив такої речі, і йому ледве вдавалося приховати своє здивування. Двома руками батько розкрив ножиці.

– Ось, ти бачиш два ножі, які йдуть один на одного, мов два воїни. Спочатку здається, що вони зустрінуться і знищать один одного, але, – Малий Ведмідь закрив ножиці, – вони лише дотикаються; потім проходять мимо, нічого собі не заподіявши. Але досить тільки що-небудь вставити між ними, вони розріжуть його на маленькі шматочки.

Батько заклав між відкриті леза листок маїсу, закрив ножиці, і розрізані половинки впали дядькові на коліна. Димний День схопив розрізаний листок, стулив його докупи, знову розняв, перевірив гострі леза і похитав головою. Він попросив ножиці і розрізав кожен з клаптиків листка ще раз. Потім мовчки повернув інструмент.

Знову заговорив батько:

– Два ножі – це англійці і французи. Вони виступають один проти одного, але не знищують один одного. Вони розріжуть лише лист маїсу, що потрапить між них, а лист маїсу – це ми, червоні племена. Нас розріжуть між обома партіями білих. Чи ж повинні ми при цьому допомагати, підтримувати одну сторону?

Димний День мовчав. Його довгий ніс шуліки загострився ще більше. Наступного дня він розпрощався, але був мовчазніший, ніж будь-коли.

Звістка про завоювання фортеці Дю Кесн пронеслася по землі Огайо, наче пожежа в преріях. Ленапи вперше за довгі роки залишилися вдома. І добре зробили, бо восени долинули нові чутки, як відгук далекого грому: про великі бої і про падіння Квебека, столиці Канади. Сталося не так, як сподівався Димний День, а навпаки, – не англійців у червоних мундирах, а французів, союзників ленапів, виганяли геть. Війна наближалася до кінця.

Цього разу зміни у неспокійному білому світі відчули й села на Бобровій Річці. Вождь, повернувшись навесні із Преск Іль, привіз неймовірну звістку, що й там все захопили англійці. Французькі купці та солдати безслідно зникли, скрізь чути лише англійську мову. Губи Малого Ведмедя скривилися в іронічній посмішці.

– Ми помітили це не тільки по червоних мундирах та іншій мові, а насамперед по цінах. Нові блідолиці ще безсоромніші, ніж старі. Один вимагав за рушницю купу бобрових шкур висотою в довжину рушниці. Якщо так буде й надалі, то доведеться згодитися з ленапами: з французами можна вжитися краще.

Полум'я війни поступово згасало. Мало-помалу англійці прибирали до своїх рук торгові станції, навіть Детройт на заході озера Ері. Білим набридло, мабуть, воювати між собою.

Та їх неспокій, видно, перейшов на червоних. Чутки облетіли села: серед західних племен готується повстання проти англійців. Повстанці в союзі з французами хочуть відвоювати Канаду і всі торгові пункти аж до Огайо.

Із виру непереконливих чуток завжди випливало ім'я – Понтіак. На Бобровій Річці небагато знали про цього індійського Наполеона, човни якого плавали на всіх річках між канадськими лісами і гирлом Міссісіпі, який з часу поразки французів терпляче плів велетенську сітку, маючи намір затягнути її над англійцями, що нічого не підозрівали. Він, напевне, був вождем племені оттава і жив далеко на заході, біля озера Ері.

Почне хто-небудь говорити про цього чоловіка, Малий Ведмідь одразу й заявляє:

– Я не слухаю співу пролітаючих птахів. – Або: – Я нічого не чув. – Батько нічому не вірив, аж поки йому не сповіщали офіціально через посильного.

Проте взимку, напередодні Нового року, на Бобровій Річці з'явився посланець Понтіака і виступив у селах з промовою біля вогнищ ради. Посланець приїхав і на Родючу Землю. Поки він відпочивав у гостинній кімнаті в хаті Черепахи, глашатай ходив з хати в хату і запрошував усіх чоловіків прибути ввечері на збори, «щоб почути слово Понтіака».

Коли сутінки опустилися на вкриті снігом дахи, велика хата заповнилася людьми. Посередині горіло величезне багаття; навколо нього густими рядами сиділи навпочіпки воїни. Там був також Малий Ведмідь з двома ленапськими вождями (у ленапів були свої вожді, так само, як і в ірокезів). Позаду вождів сиділи спочатку старші воїни, тоді молодші, а за ними, зовсім у темряві – найстарші хлопці.

Голубий Птах сидів поруч Козулі, принишклий, як миша, і напружено дивився в круг. Бліки від полум'я стрибали по нерухомих обличчях. Тільки губи смоктали люльки і випускали білі хмарки вгору, де вони зміщувалися разом з голубим димом вогнища. Коли двері відчинялися, вривався холодний протяг.

Нарешті всі зійшлися, посланець Понтіака підвівся. Голубий Птах аж рот роззявив під подиву: такого індійця він ще ніколи не бачив. Це був чоловік заввишки майже два метри. Замість прикраси з пір'я на потилиці в нього стирчала яскравочервона щітка – кінчик оленячого хвоста, – а у вухах блищали срібні кільця; міцне тіло обгорнуте темносинім покривалом, яке з внутрішньої сторони було, мабуть, теж пофарбоване в яскраво-червоне, як і прикраса на голові, бо над правою рукою, там, де покривало утворювало складки, пунцовим кольором майоріли загнуті краї. В руці велетень тримав вам-пум – широкий пояс з відшліфованих черепашок. Майстерно зроблене намисто майже зливалося з темрявою хати, тому що вся стрічка складалася з безлічі чорних перлинок, в яких губилася незначна кількість білих.

Посланець деякий час мовчки дивився на воїнів, що зібралися, ніби хотів своїми очима заглянути кожному в душу. Чутно було лише сичання та потріскування вогнища.

Нарешті промовець заговорив.

Пояс почав повільно пропливати між пальцями промовця; кожна намистина щось означала, а всі разом вони складали зміст послання Понтіака.

– Брати! Ми всі з одної сім'ї; ми всі діти Великого Духа; ми всі ходимо по одній і тій же стежці і вгамовуємо нашу спрагу з одного джерела. А тепер надзвичайно важливі обставини привели нас на збори, де ми біля спільного вогнища ради розкуримо люльку.

Брати! Коли білі вперше ступили на нашу землю, вони були голодні; їм ніде було розіп'яти дах над головою чи розкласти багаття. Наші батьки поспівчували їхньому горю і щедро поділили з ними те, що Великий Дух дарував своїм червоним дітям. Вони годували чужинців, коли ті були голодні; давали ліки, коли вони хворими; підстилали їм хутра, коли вони лягали спати, подарили їм землю, щоб вони могли полювати і вирощувати маїс.

Брати, білі нагадують собою отруйних зміїв: закляклі від холоду, вони слабкі і нешкідливі, але коли їх відігріти і оживити, то вони жалять своїх благодійників. Білі були слабкими, коли прийшли до нас, а ми дали їм силу. Вони хочуть нас убити або відтіснити, як вовків і пантер.

Брати, білі люди – недруги індійців. Спочатку вони зажадали стільки землі, щоб можна було на ній лише поставити хатинку. Але тепер їх можуть задовольнити хіба що всі наші мисливські угіддя, від сходу до заходу.

Брати, багато зим тому не було землі. Сонце не сходило і не заходило, все було окутане темрявою. І ось Великий Дух створив землю. Він наділив білих людей вітчизною по той бік моря. Цей, наш острів, населив дичиною і дарував нам, своїм червоним дітям. Він дав нам силу і хоробрість, щоб ми захищали свою землю.

Брати, мій народ хоче миру; всі червоношкірі хочуть миру, але там, де є білі, немає миру для нас навіть на грудях нашої матері – землі.

Брати, ви знаєте, що білі складаються з двох народів. Спочатку прийшли французи. З ними ми жили мирно, вони не одурювали нас і їли з нами з однієї миски. Потім з'явилися червоні мундири – англійці та їхні родичі, Довгі Ножі. Вони перебралися через гори, збудували свою фортецю і хочуть і тут загарбати наші мисливські угіддя. Вони вигнали французів, тепер намагаються вигнати також і нас.

Брати, хто ж такі білі, що ми повинні їх боятися? Вони не вміють спритно бігати і можуть бути добрими мішенями. Вони лише люди, і наші батьки чимало їх повбивали.

Брати, нам треба домовитись, ми повинні діяти заодно і захищати свої землі.

Брати, я бажаю, щоб ви з нами взялися за томагавк.

Промовець перевернув вампум, і на чорні намистини зворотної сторони впало світло.

– Брати, якщо ми згуртуємося, Великий Дух ощасливить своїх червоних дітей, знищивши наших ворогів.

Правою рукою промовець зробив ледве помітний рух, і томагавк з полум'яночервоною ручкою впав на підлогу біля ніг Малого Ведмедя. Затамувавши подих, витріщився Голубий Птах через голови присутніх на батька. Промова глибоко зворушила хлопця. Звичайно, Малий Ведмідь повинен зараз же підняти бойову сокиру.

Проте вождь не поворухнув навіть пальцем. Запанувала тиша. Раптом один з ленапів підійшов до промовця, взявся за чорний пояс із намиста і підняв томагавк.

– Ленапи почули слово Понтіака, вони підуть за ним. Голосне, гортанне «пух» ствердило цю згоду. Лише тепер піднявся Малий Ведмідь. Перш ніж почати говорити, він обвів поглядом присутніх.

– Брати, ми зрозуміли слова Понтіака. На мою думку, краще було б відповісти йому днів через два, але наші брати-ленапи одразу ж ухвалили своє рішення.

Брати, наші предки багато зим тому говорили, що зі сходу прийде чудовисько з білими очима і пожиратиме нашу землю. Ми будемо змушені колись, наче милостиню, випрошувати, щоб нам дозволили обробляти наші поля, пити з наших джерел і ховати нас поруч з нашими предками.

Брати, мені здається, що наші прадіди не помилились. Я цілком згоден з першою частиною послання Понтіака. Але другої – не підтримую.

Брати, я ще ніколи не чув, щоб оте чудовисько з білими очима мало дві голови і щоб одна голова дбала про нас, індійців. Коли говорять, що французи нас не обманювали і їли з нами з однієї миски, то сини Довгої Хати з цим погодитися не можуть. Ми досить часто воювали з французами, вони поводились і поводяться з нами так само, як і інші білі.

Брати, ми не можемо підняти томагавк і разом з вами битися на боці французів. Кров червоношкірих потече струмком, а в результаті – ми тільки поміняємо одного білого господаря на іншого.

Старші ірокези підтакували вождеві, молодь і ленапи мовчали. Виступали й деякі видатні воїни, проте ці промови не зміняли рішення, яке прийняли збори: Довгі Хати відхиляють чорне намисто і залишаються осторонь війни Понтіака. Так само вирішили й інші ірокезькі вожді району Верхньої Аллегейні.

Коли навесні в країні все більше наростав затаєний неспокій, а над лісами день і ніч лунали звуки ленапських літавр, у Довгих Хатах співали, як завжди, подяку кленам і танцювали танець збирання соку. Ірокезам було байдуже до таємних підготувань, які зв'язувались одне з одним, наче колоди у пастці: вони нічого не знали про усні послання, що летіли в усі сторони і за добре продуманим планом закликали індійські племена до єднання.

Одного разу з таємниці зняли покривало – у всякому разі для роду Черепахи, – бо на початку місяця «Сонце мандрує довгі дні» несподівано з'явився дядько, бадьоріший і підтягнутіший, ніж минулого року. Цього разу він поспішав і про щось довго говорив віч-на-віч з Малим Ведмедем. Потім покликали Голубого Птаха.

– Сину мій, ти будеш супроводжувати дядька під час його подорожі на північ. Візьми з собою другу пару мокасинів і свій ніж. Решту речей залиш тут, бо вони тільки заважатимуть тобі.

– Гаразд, тату мій, – відповів хлопець і одразу ж пішов. Розмови, що відбулася між Малим Ведмедем і Сяючим Полуденним Сонцем, він не чув.

– Твій брат дуже бажає свій розкішний головний убір поповнити ще й орлиним пером і гасатиме всюди, щоб тільки здобути скальп, – сказав батько матері. А Сяюче Полуденне Сонце тільки й мовила:

– Сподіваюся, що він побереже нашого сина.

– Він пообіцяв використовувати його лише як перекладача.

Таємнича мандрівка настільки схвилювала Голубого Птаха, що він усю ніч навіть очей не зімкнув. І лише другого дня, в поході, дядько виклав свій намір.

– Ми їдемо до фортеці біля озера, де сидять тепер червоні мундири.

– Що, на Преск Іль? Її, напевне, вже атакують воїни Понтіака.

– На місці видніше буде.

На четвертий день мандрівки вони прибули до великого індійського табору. Всюди Голубий Птах бачив розмальовані в чорне обличчя і повні патронташі. Він розпізнав великі шкіряні сагайдаки індійців з племені оджібве, прикраси з оленячого хвоста людей племені шоні і пучки пер на головах ленапів. Тільки шкіряних шапочок ірокезів було дуже мало. Ніде не чутно барабана; все робилося тихо і спокійно.

Туман ще стелився над лугом, коли наступного ранку воїни вирушили в путь. Десь близько полудня ліс порідшав. На пологий схил плазом піднімався дядько, а слідом за ним – Голубий Птах.

Вгорі, на самій вершині, над крутим обривом хлопець мало не скрикнув.

Прямо перед ним з легеньким шумом котилися на берег хвилі озера Ері. Де-не-де клуби туману ще прикривали неозору блакитну гладінь, хоч луки і ліс уже зовсім звільнилися з його обіймів. А там, одразу ж на березі – то, мабуть, Преск Іль!

На косі між берегом озера і невеличким струмком стояв цілий ряд темнокоричньових рублених хат. Найближче, наче квочка попереду своїх курчат, – великий двоповерховий будинок. Верхній поверх значно ширший від нижнього. На товстих дерев'яних стінах грізно чорніють бійниці. На гребені покрівлі впоперек драні тягнуться товсті довгі дошки. Все це так близько, що, здається, можна дістати рукою.

Біля будинків вартовий. Хлопець бачить, як той позіхає. Зараз він сідає на дерев'яну колоду і потягається на сонці, його червоний мундир здається кривавою плямою. Справа і зліва горба, вкритого чагарником і лісом, все більше звужується кільце атакуючих. Голубий Птах затамував подих – невже солдат нічого не помічає? Хіба він не бачить прикрашених перами постатей, що повзуть у підліску?

Та ось вартовий, напевне, щось помітив. Він підняв голову, пильно глянув у чагарник на стрімкому схилі, раптом схопився на ноги і кинувся до найближчої хати. Голосно загрюкав прикладом у двері, а через хвилинку прогримів постріл тривоги.

З узлісся, наче луна, долинуло стоголосе «ву-ап». Загони індійців вирвалися з підліска і помчали лугом. Вони ще не досягли струмка, як довгі, червоні полум'яні язики пострілів вислизнули з бійниць дерев'яної фортеці і відкинули атакуючих назад.

В той же час із будиночків вибігла решта гарнізону – солдати, що були тільки в сорочках та штанях. Вони кинулись у великий дерев'яний будинок. Було чутно, як з шумом зачиняли важкі ворота – отже, несподівана атака не вдалася. Англійці встигли закріпитися в міцній цитаделі на мисі.

Наче вибух прогримів у вухах Голубого Птаха. То біля нього вистрілив Димний День, не довго цілячись і не притиснувши до плеча приклада, як стріляла і більшість індійців. З відповіддю не затримались: обложені взяли під обстріл пагорб, що загрожував їхній позиції. Свинцева злива шматувала чагарник. Індійці змушені були відступити і шукати захисту за схилом.

Однак головний вождь вважав пагорб за вирішальний пункт. Звідси можна було вигідно обстріляти великий будинок. Помилка у розташуванні фортеці – близькість двоповерхової цитаделі до пагорба – була на користь атакуючим.

Голубий Птах бачив, як воїни зрубували дерева і котили на пагорб. Незабаром виросла міцна барикада, яка затримувала кулі англійців. Найкращі індійські стрільці вибиралися на пагорб і знову стріляли.

Разом з дядьком Голубий Птах прокрався до узлісся.

– Дивись, – сказав він і схвильовано штовхнув Димного Дня, – для чого ото їм в'язки хмизу?

Дядько не відповів. Воїни хапали в'язки і бігли до цитаделі. Густий рушничний вогонь з узлісся не давав змоги обложеним підвестись, а індійці з в'язками хмизу тимчасом перетинали луг та мілководний струмок і скидали свою ношу під стіною нижнього поверху. А через якусь хвилину він спалахнув. Червоні язики, облизуючи сухі балки, тяглися вгору.

Проте незабаром полум'я задихнулось у чорному диму. На другому поверсі відкрилися люки і з них на палаючий хмиз струменем потекла вода.

Деякий час панувала глибока тиша. Чутно було тільки шум прибою. Раптом, описавши дугу, сяюча зірочка опустилася на дах двоповерхового будинку і застряла в покрівлі, потім – друга, третя. Хлопець здригнувся: вогняні стріли! Він їх знає. Тепер доведеться червоним мундирам лити воду на дах. А води треба багато! І, ніби за велінням його думок, по даху, прямо з-під дощок, що тяглися вздовж гребеня і захищали від куль, зашумів пінявий потік.

Глибоко зворушеному хлопцеві пригадалось: точнісінько так було тоді, під час нападу на рублену хату в Рейстауні… на темному горищі… під потріскуючим полум'ям… коли мати подавала йому відра з водою…

Свинцевий град, який сипався з гори, не міг затримати потоки води. Вогняні стріли гасли так само швидко, як і спалахували. Боротьба між водою і вогнем тривала ще деякий час, а потім сяючі зірочки, що летіли з узлісся, більше не з'являлися.

Сонце стояло вже високо, і спека, яку не пом'якшувала навіть прохолода від озера, дедалі більше вгамовувала запал атакуючих. Нестерпно сяяла і виблискувала безмежна срібноголуба гладінь. З берега долинав різкий крик чапель і свист сивок, які не звертали уваги на постріли.

Раптом у повітрі знову замелькали вогняні стріли, але тепер вони сипалися вже на маленький будинок поруч з цитаделлю. У маленькому будинку нікого не було; жодна рука не піднялася, щоб врятувати його. Дрань жолобилась, то тут, то там її лизали вогняні язики, які зрештою злилися в бурхливе полум'я, що здіймалося високо в небо. Стіна цитаделі, віддалена не більше як на чотири кроки від будиночка, почала тліти. Вода, вилита з люків верхнього поверху, сичала і гасила жевріючі балки, проте Голубому Птахові здалося, що солдати гарнізону, мабуть, вижидали до останньої хвилини і тільки тоді опорожнювали відра. Напевне, в обложених був лише один колодязь, який поступово вичерпувавсь.

Але з бійниць без угаву палили з мушкетів: опір ще не зламано. Атакуючі припинили вогонь, і тиша знову оповила і луг, і берег.

З індійської сторони пролунав голос. Як не прислухався Голубий Птах, проте нічого не зрозумів. Невимовне хвилювання оволоділо ним: з люка верхнього поверху долинула відповідь. Хлопець ледве стримав себе, щоб не підскочити – він почув звуки англійської мови:

– Чи є перекладач?

– Що він каже? – запитав Димний День.

Хлопець переклав. Він не помітив, що позад дядька до них підповз головний вождь.

– Вийди вперед і дай відповідь!

Голубий Птах підвівся і виступив на луг.

– Я говорю по-англійськи.

– Запитай, що буде з нами, коли ми здамося.

Голубий Птах голосно переклав це своєму дядькові. Настала довга пауза. Потім у відповідь прозвучав голос Димного Дня:

– Скажи, що вони врятують собі життя, якщо одразу ж здадуться, а якщо опиратимуться й далі, то ми всіх їх переб'ємо.

– Можна нам поговорити з вождями особисто?

Знову минув деякий час, перш ніж їм відповіли:

– Вожді згодні. Вони вийдуть білим назустріч аж до середини між узліссям та будинком, і там з ними поговорять.

Хлопець супроводив індійських посередників. Із обложеної фортеці вийшли двоє чоловіків. Їхні мундири були подерті, а в одного з них через перев'язку на руці просочувалася кров. По обличчях було видно, що вони дуже стомлені.

Вожді вдруге повторили сказане:

– Всі будете в безпеці, якщо здастеся одразу, – переклав Голубий Птах, та ще від себе додав: – Вам нічого не станеться. – Так і йому колись, під час купання в річці, говорила Малія.

Що вплинуло на англійців – чи дзвінкий голос хлопчика, чи, може, його світле і таке рідне волосся, що розвіяло сумніви? Англійці погодились, і гарнізон залишив будинок.

Індійці дотримали слова. Полонених повели на берег озера, де було чимало човнів: їх хотіли переправити в табір Понтіака на західному березі озера Ері, до Детройта.

Залишені будинки пограбували і підпалили, а саме індійське військо розійшлося.

Голубий Птах разом з дядьком пішли знов у напрямку Бобрової Річки. Хлопець ще довго бачив, як над лісом пливла темна хмара диму. Наче велике траурне знамено, повисла вона над землею. Так, траурне. Не тому, що дядько й надалі мусив носити воронячі пера (не було ж скальпів), а тому, що вирішальний наступ проти Детройта, головної фортеці англійців, провалився. Там командував Понтіак, і йому не вдалося застукати ворога зненацька. Всі інші торгові пункти здалися індійцям, а цей тримався. Нічого не дала й облога, що тривала довгі місяці. Ще до початку зими Понтіак змушений був сховати бойову сокиру.

Вийшло так, як казав батько: кров червоних племен пролилася марно, а англійці залишилися. Червоні мундири справді набагато просунулися вперед.

Ліс знову одягнувся в літні шати. Совиний Струмок, стомлений довгим шляхом, що пролягав через ліси і луки, повільно ніс свої води до Бобрової Річки. На полях, під палючим сонцем, він перетворивсь у вузеньку канавку; лише на заворотах під вербами і кущами ліщини виблискували глибокі затоки, де гралися і купалися діти Довгої Хати.

Голубий Птах з задоволенням розтягнувся у чистій зеленуватій воді. Він лежав у прохолодній волозі і дивився на листяну покрівлю, на якій витанцьовували сонячні іскри.

Поміж гілочок ліщини хлопець позирав на луки. В старих дуплах дерев жили сови, які весняними ночами то реготали, то стогнали. Але зараз ясний літній день. Сови сплять, і їх зовсім не чутно. Під прохолодну листяну покрівлю теплою хвилею війнув вітер. Хлопець вдихнув на повні груди запах м'яти та білої кашки, що доносився з луків.

Від села почулося протяжне:

– Голубий Птаху! Голубий Птаху! – гукав батько.

Хлопець швиденько вибравсь із своєї схованки, змахнув краплі води і помчав через прибережні луки прямо до хати Черепахи.

Під великим буком біля південних дверей стояло п'ятеро в'ючних коней; між корінням лежали сідла і вантаж.

Батько стояв поруч; у руці він тримав голубе покривало і розглядав його червону підкладку.

Хлопець аж затремтів од радості: у нього буде таке ж саме покривало, як у посланця Понтіака; може, в'ючні коні належать яким-небудь купцям, може, купці везуть з собою нові покривала, а може… Голубий Птах біг ще швидше.

Так воно й було. Двоє англійців зупинилися в селі перепочити і проміняли вождеві за 12 бобрових шкур червоно-голубе покривало. Зараз купці лежали в приміщенні для гостей.

Хлопець накинув обновку на плечі і метнувся в хату, щоб показати матері і Малії свій скарб.

Надвечір купці виспалися, гучне хропіння стихло, було чутно, як вони голосно позіхали, відкашлювалися, спльовували. Потім шумні гості з'явились біля вогню.

Вперше після облоги форту Преск Іль Голубий Птах побачив білі обличчя. Купці виглядали ненабагато краще від напівобгорілих солдатів; розкуйовджене волосся і брудні шкіряні куртки відштовхували хлопця.

Не сказавши ні слова, чужинці навалилися на їжу. Мати неабияк старалася. Вона розподілила боброве і оленяче м'ясо, намазала теплий маїсовий хліб жиром і подала свіжий цукровий пудинг. Гостям смакувало; вони заздалегідь пожирали кожну страву очима, і Загодаквус мав повне право тут поживитися. Навіть не сказавши «спасибі», купці почали набивати люльки.

Хлопець допитливо дивився в обличчя людей, які сиділи довкола. Мати була, як і завжди, привітна, обличчя батька зовсім нічого не виражало, але Голубому Птахові здалося, наче за цим спокоєм ховалась іронічна посмішка. Та хіба по Малому Ведмедеві коли що взнаєш!

Купці помітили Голубого Птаха і почали жваво перешіптуватись. Хлопець зрозумів лише окремі уривки, йому стало не по собі, і він потихеньку вийшов до коней, де було чимало хлопців, які, наче справжні знавці, обмінювалися думками.

Сонце наближалося вже до дерев, коли один з купців, менший, вийшов перевірити, чи не розпуталися коні. Уздрівши Голубого Птаха, він поманив його до себе. Хлопець, вагаючись, підійшов, зграйка його друзів подалася за ним.

– Ти ж не індієць, правда? Звідки ти?

– З Рейстауна.

– Хочеш – поїдемо з нами, далі від цих індійських собак.

Хлопець позадкував:

– Ні! – видавив із себе і, обернувшись, пішов геть. Але все ж таки він почув кинуті йому навздогін слова купця:

– Полковник Буке все одно тебе коли-небудь забере!

Вночі хлопець ворочався на своєму ліжку. Лайливі слова, якими назвали купці індійців, мучили його. Перед очима невідступно стояли обидва молодчики, що пожирали їхню їжу, навіть не подякувавши за гостинність, з якою приймали чужинця в кожній індійській хаті. А вони після всього обзивають такими словами. А що воно за полковник Буке? Це ім'я йому зовсім невідоме: він знає дещо про генерала Браддока і ще про капітана Крісті, який минулого літа захищав Преск Іль. Що ж це за Буке, який має його забрати? Довго йому доведеться шукати хлопця. Біля глибоких вимоїн Совиного Струмка, під густим гіллям ліщини, нікому його не знайти. Цю схованку знають хіба що тільки сичі.

Наступного дня купці поїхали далі, але Голубому Птахові здавалося, ніби вони залишили якусь хмару, що, мов та загроза, нависла над його життям.

Літо розцвітало, темні грозові хмари зникали одразу ж, як тільки переставав дощ, віддаючи поля на волю блакитного неба…

Хлопець довго не наважувався запитати батьків, але питання якось само зірвалося у нього з вуст.

Це було якраз під час збирання маїсу. Жниці довгою шеренгою поволі просувалися серед стебел, що хвилями лягали вперед. Ламаючи качани, вони кидали їх у корзини за плечима. Коли корзини наповнювалися, старші хлопці відносили їх до межі, де вже височіли купи золотистих качанів.

Голубий Птах узяв від матері кошик; він стежив, щоб вона не дуже багато накладала. А в проміжках виривав стебла маїсу, обвиті квасолею. Малія разом з іншими дівчатками носила гарбузи. Легенький голубий димок здіймався над полем – діти всюди смажили свіжі качани.

Чоло хлопця вкрилося крапельками поту. Мати на мить припинила роботу і подивилася на сина. Вона відчувала, що зовсім не спека викликає у Голубого Птаха пригнічений настрій.

– Моєму синові щось погане снилось?

Хлопець глянув на неї – від Сяючого Полуденного Сонця не заховаєшся. Він, як дитина, що шукає захисту, схопив її руку і просто запитав:

– Моя мама чула що-небудь про полковника Буке?

– Ні, цього імені я зовсім не знаю. Хто ж це?

– Оті купці, які недавно були в пас, казали, що Буке забере мене. А тепер я все думаю, чи це бува не який-небудь із тих у червоних мундирах, що перейшли гори і сидять тепер у фортеці біля Огайо. Невже вони й до нас дійдуть? Невже примусять мене покинути вас?

Мати помітила невпевнений, запитливий погляд хлопця.

– Ти наш син, ми усиновили тебе, а тому ти нашої плоті і нашої крові. Тебе ніхто не забере. Поглянь, – смуглява рука вказала на горб з якоюсь дивною вершиною, що був по той бік кладовища, – з тої гори колись прийшли наші предки. З тих пір люди Довгої Хати живуть біля Бобрової Річки, не так, як ленапи. Вони завжди кочували: від землі Черепахи до землі Червоної Ялини, від землі Червоної Ялини до землі Зміїв, а звідти на береги Східного моря, звідки їх потім прогнали білі. Зате у нас завжди була тільки оця земля, і, – м'який голос понизився, ніби розкривав таємницю, – ми не зможемо жити більш ніде. Ми помремо, якщо залишимо ліси, що оточують гору. І ти належиш до людей Великої Гори. Ні, тебе ніхто не може забрати.