Текст книги "Голубий Птах, названий син ірокезів"

Автор книги: Анна Юрген

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Георг міг годинами сидіти з Шнапом під сливами у садку, і обмірковувати, як вони разом тікатимуть.

– Злиденне життя у тебе, мій Шнап! В Рейстауні буде значно краще, там тобі дозволять спати у мене під ліжком.

Вірна тварина нашорошувала вуха і радісно махала хвостом.

Навіть Косоокому Лисові довелося відчути, що у його противника є помічник. Бо коли він одного разу знову потай підкрадався, щоб підштовхнути Георга, як той саме цілився, Шнап помітив цей намір, гавкаючи, кинувся на підступного і вкусив за ногу. Міряючи собаку злим поглядом, Лис з закривавленою ногою покульгав геть.

Димний День дав Шнапові доброї прочуханки і тим самим ще більше загострив становище, тому що Косоокий Лис удавав із себе невинноображеного і поводився ще нахабніше. Зате Георг у думках лаяв дядька всілякими словами. Порівняно з своїм мучителем, він став ще невпевненішим: може, і йому загрожують побої, якщо він коли-небудь зведе рахунки з Косооким Лисом.

Одного разу під час стрільби з лука горе, яке Георг зносив з такими труднощами, вилилося назовні палаючим вогнем, пекучим і нищівним. Може, роздратувало Косоокого Лиса те, що Георг тричі підряд влучив у ціль, а може, його погані наміри давно стали ще гіршими – коротко кажучи, він раптом заправив гостру стрілу і, перш ніж хто-небудь встиг ворухнути пальцем, всадив її Шнапові в живіт. Собака впав. Потім підвівся, намагаючись доповзти до свого хазяїна. Проте, зробивши кілька непевних кроків, повалився набік. Раз, другий здригнувся і здох.

На якусь мить Георг остовпів. Раптом у нього з горла вирвався здавлений крик. Хлопець шпурнув лука і, немов пантера, кинувся на злорадного стрільця. Накипіла лють вибухла звірячим ревом.

Косоокий Лис упав на спину, наче в нього влучили брилою. Георг сів на нього і гатив кулаками в скривлене від жаху обличчя, впивався нігтями в шию, налягав коліньми на важко дихаючі груди.

Один із старших хлопців втрутився між них, але шалений стусан кулаком відкинув його. Руки Георга працювали, наче крила вітряка, густим градом сипались удари. У Косоокого Лиса ротом і носом хлинула кров, а з горла вирвалось придушене хрипіння. Діти розбіглися хто куди, гукаючи дорослих.

Чоловікам, які незабаром підбігли, ледве вдалося звільнити потерпілого із рук оскаженілого хлопця. Поступово опам'ятавшись, Георг на руках поніс Шнапа додому. Малія допомогла йому поховати друга.

За весь день хлопець навіть не доторкнувся до їжі, не помічав, що в його мисці лежить найбільший шматок м'яса, не чув співчутливо приглушених голосів, не відчував подвоєного хутра у своїй постелі. Він бачив тільки конаючого собаку і спотворене червоне обличчя вбивці. О, ця кривава наволоч! Попався б він йому в Рейстауні!

Наступного ранку тітка послала Георга разом з Малією по дрова. Роботою вона хотіла розважити хлопця. Але саме це було йому не під силу. «Позавчора Шнап біг поруч, там стояло кореневище, на яке він гарчав». Хлопець кинувся на землю. Судорожне ридання вирвалося з його грудей.

Ніжний дотик руки і міцний пряний запах першими проникли у його свідомість, коли порив горя трохи вгамувався. Георг підняв голову і побачив Малію. Вона сиділа на землі, а в руці тримала кілька стеблинок трави арніки. Стрункі стебла виблискували, наче сині вістря списів. Супутниця мовчала, але в її очах було повно сліз. На Георга війнуло теплом: значить, він не самотній серед цих людей.

Малія взяла оберемок дров.

– Побудь ще трохи тут, не треба, щоб тебе бачили, – з цими словами вона пішла.

Георг роздумував. Малія мала рацію: чого доброго ще глузуватимуть хлопці, що у нього заплакане обличчя; тут вважалось малодушністю, коли не вмієш приховати біль і горе. Клубок знову підкотився до горла. Раптом, наче блискавка, його пройняла думка про втечу. Зараз же треба тікати звідси і вирушати в дорогу додому. Не довго думаючи, хлопець помчав у зелені нетрі.

Ніби тягар упав з плечей, коли він ступив у ліс. Краще нехай вовки розірвуть, ніж знову бачити Косоокого Лиса, цього вічного мучителя, це страхіття кожного нового дня! Але все вже позаду.

Хвиля туги й жалю за батьківщиною знову огорнула його, і хлопець трохи не знепритомнів. За скільки днів добереться він до Рейстауна? А може, батьки ще у тітки Рахель?

Майже безтямний, Георг пробирався крізь високу папороть, падав, чіпляючись за коріння, що, мов змії, сплелося на землі, потім схоплювався і прямував усе далі у потворне склепіння дерев. Величезний стовбур, порослий мохом і напівзотлілий, заступив шлях. Та й який тут може бути шлях?

Георг зупинився і глянув угору. Звідти просочувалось зеленкувате світло. Дикий виноград обвив усі гілки, а товстий шар листя не пропускав сонячного проміння. Наче темно-зелена вода між могутніми стовбурами дубів і каштанів, пливло вологе, чадне й задушливе повітря. Де тепер сонце?

Спотикаючись, хлопець обігнув повалене дерево і помандрував далі. Власне, йому треба б зараз хоч трохи пройтися струмком, щоб загубити сліди, – спало на думку, – але внизу в улоговині чагарник сплівся в непроникні хащі.

Георг пішов знову на пагорб, протягом дня він ще встигне перебрести який-небудь струмок… До вечора індійці не помітять, що він зник, а потім – шукай вітра в полі.

Піднявшись до половини пагорба, Георг натрапив на вузеньку стежку, яку протоптали лосі й олені. Хлопець оглянув мох на стовбурах і вирішив, що ця стежка веде на схід. Квапливо пішов вузенькою вимитою канавкою, яка простяглася, то піднімаючись, то опускаючись, крізь густе сплетіння папороті, вусиків, стовбурів і листя.

У вологій духоті не чутно ні звуку. Легенький шурхіт білочок не порушував загальної тиші. Хлопець не звертав уваги на тварин, що, наче сірі, світло-коричньові і чорні плями, з'являлися і зникали в гіллі. Як у напівсні, просувався він далі. Лише один раз гучний лускіт і тріск хмизу погнали його вперед; у нестямному жаху він летів стрімголов доти, аж поки не закололо в грудях. Тоді пішов повільніше. Боязко озирнувся, проте нічого, крім звичайного лісу, не побачив. Що ж то могло бути?

Сонце звернуло з полудня, коли стежка вивела на лужок. Від нестерпної спеки поникла молінія – трава з голубуватими стеблами. Порівняно з вологою задухою лісу, суха спека галявини дихнула, немов щойно відчинена піч. Втомлений хлопець сів у тіні дерев і якийсь час заціпеніло дивився на клуби розжареного повітря, що вирували над травою.

У повітрі дрижав глухий гуркіт, який то дужчав, то затихав. Георг насторожився, прислухавсь. Гуркіт повторювався, ставав дедалі гучнішим і – знову завмирав. Це не гроза, бо грім гримить нерівномірно. А в цьому гримотінні чітко виділявся частий дроб, ніби десь на горизонті били у величезний барабан. Звучало так, як водяні літаври у селі, але ж ніхто не понесе їх так далеко.

Невидимий барабанщик знову загримів колотушками, і знову завмер його дроб, ніби він спускався по той бік гори. Навіть випари молінії нерухомо повисли і, здавалось, прислухалися до завмираючого гуркоту. Тиша гнітила хлопця. Може, в селі індійці помітили його втечу і підняли тривогу?

Раптом він весь похолов од жаху. Димний День уб'є його! Тиша і спека на лузі паралізували хлопця. Він полегшено зітхнув, коли розмірений гуркіт знову прокотився по верхів'ях дерев.

Георг швидко перебіг галявину. Але за кілька кроків до узлісся відсахнувся – мало не наступив на клубок строкатих гадюк, що вигрівались на пекучому сонці. Тихо зойкнувши, він обігнув їх і перед тим, як ступити в ліс, старанно оглянув стежку.

Зелені сутінки, здавалось, прогнали всі страхіття галявини, а разом з ними і моторошний гуркіт барабана. Не раз Георг зупинявся, прислухався, але, крім тихих голосів поодиноких пташок та шарудіння білочки, не чув нічого.

Хлопець біг доти, поки ще міг розглядіти стежку. Під густим листяним шатром рано стемніло, проте до настання повної темряви він встиг набачити стрункий каштан, на який легко можна було видертись.

Дошкуляв нестерпний голод, бо з самого ранку, крім кількох ягід, зірваних по дорозі, він ще нічого не їв.

Георг дорікав собі за легковажну втечу. «Було б хоч торбинку маїсу взяти з дому Черепахи! Ні лука, ні стріли, тільки томагавк. Кресало і кремінь теж лишилися там – я не можу навіть запалити вогню»…

Стомлений і голодний хлопець видерся на дерево, вибрав товсту гілку, на якій можна сидіти, і, щоб не впасти, прив'язався до неї паском. Але спати було дуже незручно, ноги й руки терпли, і йому доводилось, незважаючи на втому, весь час ворушитись, щоб не застоювалася кров. Нарешті біль став нестерпним. Георг обережно зліз і сів під деревом, обіпершись спиною об стовбур.

Ліс жив якимось моторошним життям. Вітер, наче на органі, вигравав у кронах дерев, заглушаючи тріскотняву коників. Листя шуміло так, ніби на нього лив густий дощ. Самотній, судорожно ухопившись за свій томагавк, хлопець вдивлявся в темряву, що ховала його, мов печера.

У гіллі над ним пролунав несамовитий вереск. Георг зацокотів зубами. «Це сова, – заспокоював сам себе, – вечорами у саду біля батькової хати цей скрегіт лунав навіть привітно. А це глухо сичить, мабуть, пугач, що примарою снує між деревами». Проте, як не намагався хлопець пояснити собі звуки, що долинали з темряви, страх підкрадався до нього з усіх боків.

Коли б хоч ноги не так боліли; він не міг навіть поворухнутись. Однак, як тільки серед нічних голосів чітко залунало протяжне хрипке завивання вовків, хлопець блискавично схопився на ноги і вмить опинився на нижніх гілках. Сірі розбійники вийшли на полювання.

Хлопець просидів на дереві, аж поки почало світати і навколо запанувала ранкова тиша. Ледве живий спустився втікач із своєї схованки і довго ще не міг ворухнути занімілими ногами. В ногах перестало сіпати і колоти, але сьогодні він уже не йшов, а ніби повз, продираючись крізь хащі.

Мабуть, сонце нестерпно розпікало верховіття дерев, бо тут, внизу, осідала духота, яка тягарем придавлювала все тіло. Георгові здавалося, ніби він бреде темно-зеленою киплячою водою. Так він, хоч і з величезними труднощами, аж до обіду просувався вперед. Стежка бігла з пагорка вниз зо струмочка. Хлопець доплентався до самого берега, а потім знесилений упав на пісок. Напівсвідомо стягнув-з ніг мокасини і спустив ноги у воду. Чого ж йому треба біля струмка? Щось таке пов'язане з струмком… Учора він ще знав. Намагався пригадати, але пам'ять зрадила його.

Ледве доліз у тінь чагарників і, мов неживий, простягся під розкішним кущем. Звалені бурею дерева тут, біля струмка, прорвали зелену запону, широкий потік світла виблискував на зибучій поверхні води і золотими списами пронизував листяні стіни. У напівзабутті хлопець лежав весь час, поки стояла спека.

Та ось знову долинає гуркіт далеких літавр. Дедалі настирливіше вдирається у маленький просвіт біля струмка, повільно розкочується, а потім з новою силою повертається назад. Спека, напевне, не заважала невидимому барабанщикові, глухий стукіт безупинно вторгався у вуха знесиленого хлопця.

Георг був надто виснажений, щоб звертати на нього увагу. Хлопець марив. Здавалося, що це починається день в Рейстауні, що ось-ось засурмлять ріжки, покличуть шикуватися. Скільки разів чув він цей сигнал, гостюючи у Рейстауні. Тітка Рахель бувало вже стукала на кухні, запах смаженого сала доносився аж до нього в ліжко, а потім гриміли барабани точнісінько так, як зараз. І там був Шнап…

Щасливий хлопець підставив собачій морді, вологій і холодній, своє обличчя. Він остаточно отямився, коли тварина протяжно завила. Хлопець злякано підвівся: у Шнапа ж були білі плями над очима! Та це не Шнап! Цього собаку вій взагалі не знає! Це, мабуть, індійська вівчарка. Сон про Рейстаун розвіявся.

Безшумно наблизилася якась тінь. Серце Георга похололо, він наче прикипів до місця. Потім підвів очі і побачив зовсім незнайоме обличчя. Ні, той, що сидить перед ним навпочіпки, це не Димний День, хоч і в нього темно-червона індійська шкіра і пера колишуться на голові. Обличчя з міцним підборіддям було майже чотирикутним. Двоє маленьких чорних очей допитливо розглядали хлопця, потім простяглася темна рука, повільно і ніжно погладила Георгові щоки. З'явився окраєць хліба з холодним м'ясом. Маленькими шматочками невідомий засовував їжу Георгові в рот, а той механічно жував.

Хлопець обмірковував. Звідки цей індієць, що сидить тут і годує його? Він перебрав у пам'яті всіх мешканців із хати Черепахи, але на жодному з них не затримався: навіть у селі він ніколи не зустрічав цього чоловіка. Може, він зовсім з іншого селища?

Георг з'їв хліб, підвівся, зробив кілька непевних кроків і похитнувся. Індієць, не довго думаючи, взяв його на плечі. Георг обхопив чужинця за шию руками і відчув дотик холодного металу: на коричньовій шиї висів ланцюжок з великими срібними брязкальцями, які охоче носять ірокези. З шкіряної шапочки схилялися білі і коричньові пера; одна пір'їна стирчала і, ніби дражнячись, лоскотала Георгові носа.

Приємна дрімота огорнула хлопця; йому було так добре на кремезній спині, що тихо колихалась від широких кроків. Уже майже засинаючи, хлопець помітив, що вони повертаються тією самою стежкою, якою він ішов сюди, назад на Прибережні Луки.

Георг остаточно опам'ятався тільки тоді, коли зісковзнув на землю перед дверима хати Черепахи. Малія закричала від радості, тітка мало не роздавила його у своїх обіймах, ну, а Димний День?

Хлопець боязко зиркнув на дядька, який нерухомо стояв на порозі, і на собаку поруч нього з двома білими плямами на лобі.

Коли втікач підійшов ближче, Димний День підняв тварину і поклав Георгові на руки: «Це твій новий собака. Він належить тобі».

Хлопець стояв вражений, а потім наче прозрів. Обвів поглядом присутніх, і йому стало соромно. Скільки разів він у думці проклинав дядька, а той зогріває його потоком теплих слів, які течуть із його тонких вуст. Аж на край села ходив Димний День, щоб дістати собаку, схожого на Шнапа. Нарешті в останній хатині він знайшов і виміняв його на боброву шкурку.

– Ми бачили, як ти страждав. Нам хотілось полегшити твоє горе. Ми зробили Шнапові могилку із свіжої землі, потрусили листям, посадили деревця, – говорив дядько, мов вождь на зборах ради. А в нього на маківці, ніби стверджуючи його слова, кивало розкуйовджене вороняче пір'я. Хто б міг подумати, що це Димний День?

Про втечу ніхто навіть не згадав. Індійця, що приніс його сюди, Георг зовсім забув. Сон витіснив усе: невидимий барабан, чужинця і навіть нового Шнапа.

Наступного ранку сонце осявало перед ним зовсім новий світ. Але що саме і наскільки змінилося, хлопець відразу не міг збагнути. Тітка дала йому добре виспатись, а після сніданку послала разом з Малією до куреня в поле.

– Шпаки і ворони пожеруть увесь маїс – поганяйте їх там гарненько, а то нам нічого не зостанеться!

Перед дверима Георг збентежився: серед чоловіків, що курили на причілку, сидів учорашній індієць. Хлопець поглянув ще раз, але у кремезній широкій постаті і відважному обличчі з сильним підборіддям не можна було помилитись: це він приніс його сюди на своїй спині.

Замислений і мовчазний хлопець ішов поруч супутниці на поле. Незабаром вони вже стрибали на підстилці із свіжих гілок і, якщо зграя шпаків з'являлася над маїсом, тарабанили палицями по дошках. Далі чулося те саме; цілий день без угаву лунав стукіт у тиші літньої спеки, полохаючи пернатих злодіїв.

Легесенький подих вітру захвилював маїсове море, під берега якого саме відчалювали у небесну блакить осяяні сонцем хмаринки.

Рій комарів знявся над тихою річкою, і хлопець був вдячний тітці Хмарі за її різноколірні мазі, бо ніщо, крім фарб, не рятувало від жалючого лиха.

Думками Георг полинув у хату Черепахи.

– Маліє, ти знаєш, хто той чоловік, що приніс мене вчора?

– То мій батько.

– Що ти сказала? Твій батько?

– Авжеж. Коли я прийшла з дровами додому, двоє коней паслися в садку. То я вже знала, що це він повернувся з поїздки на південь і заїхав по мене. А як ти не прийшов, він рано-вранці вирушив тебе шукати.

Георг забув і про поле, і про злодійкуватих шпаків; тріскачка випала у нього з рук. Перед ним постали люди, про існування яких він навіть не підозрівав, але про яких і на день не забувала сім'я, де він жив як рівний. Йому раніше здавалося, що хата Черепахи – це одна окрема родина.

– Ти ж мені казала, що Димний День і Кругла Хмара – твої дядько і тітка. Тому я думав, що твої батьки померли.

– Ні, мої батько й мати живуть біля Бобрової Річки.

– А чому ж ти тут?

– Я приїхала тільки погостювати. Дядько – брат моєї матері – запросив мене на той час, поки мій батько з товаром Довгої Хати з'їздить на південь.

– Скажи, будь ласка, тепер ти поїдеш з Прибережних Луків?

– Поїду, мама жде мене. А знаєш, моя мама теж із роду Черепахи; її звуть Сяюче Полуденне Сонце…

Нічого з того, що розповідала дівчинка, Георг уже не чув. Розжарене блакитне небо одразу ніби вкрилося хмарами. Хлопець не міг собі уявити життя без Малії. Темна хата стане ще темнішою без її швидких кроків і дзвінкого голосу, йому пригадалось, як вона в першу ніч насипала йому їсти, як вони разом носили дрова, сторожували в полі і збирали ягоди. Невже йому доведеться тепер гратися з Косооким Лисом або іншими хлопцями, що завжди навздогінці «дурнем» дражнять?

Пригнічений і похмурий він побрів додому, залишивши Малію саму сторожувати. У сливовому садку зустрів тітку Хмару і виклав їй усе, що було на душі. Кругла Хмара добре зрозуміла його і, здавалося, так само, як і він, не раділа майбутній зміні. Але вона, чудно змішуючи англійську мову з ірокезькою, лагідно заговорила до хлопця.

З усього сказаного хлопець зрозумів лише окремі слова. Він довідався, що батько Малії вождь і що його звуть Малий Ведмідь, але основної суті не збагнув. Правда, тітка висловлювалася дуже обережно, бо вона боялася глузувань свого зятя. Малий Ведмідь міг бути надто кусливим. Димного Дня з його «убогим воронячим пір'ям» він ніколи не називав інакше, як «носій пишних прикрас із пір'я», однак хлопцеві не слід про це знати.

За обідом Георг побачив, якою повагою користувався гість у роді Черепахи. Кімнату вистелили дубленими шкірами, сім'я мовчки розсілася навколо вогню на циновках, навіть Малія принишкла. Серед них, наче масивна колода, височіла фігура гостя. Він зняв шкіряну шапочку з орлиними перами. Димний День ретельно набив трубку, випустив кілька хмарин перед собою і прислужливо подав її вождеві.

Коли увійшов Георг, тітка порушила мовчання тихим, майже смиренним зауваженням: «Це наш новий син». Гість пробурчав кілька слів, і Кругла Хмара зніяковіла.

– Про це я знаю з учорашнього дня. Пора б моїй зовиці вже переконатись у стійкості моєї пам'яті, – сказав вождь. Тітка сподівалася, що хлопець, може, не зрозуміє цієї ущипливої люб'язності.

Пообідавши, чоловіки пішли до південних дверей покурити. Коли Георг зібрався йти в поле, вождь знаком підкликав його.

– Сину мій, ти повинен знати свою долю. Тобі відомо, що більшість ірокезів – вороги французів, тому вони залишилися вдома, коли почалася війна. Але я зобов'язав свого зятя, – при цьому він указав на Димного Дня, – прийняти одного з полонених на місце мого сина, що відійшов у далеку дорогу. Мій наказ виконано. Не заросте поріг мій травою, і буде мені опора на старість. Ось те, що я хотів тобі сказати.

Димний День пояснив сказане, і хлопець зрозумів усе. В його пам'яті виринув той день у госпіталі форту Дю Кесн, коли Димний День удруге відвідав його: «З індійцями підеш і сам червоношкірим станеш, тебе приймуть на місце померлого сина», говорив він тоді. Отже, і самого початку його було вже призначено для сім'ї вождя, Малого Ведмедя, і новий батько забере не тільки Малію, а й його. Тому-то вождь поспішив розшукати втікача, адже це було в його інтересах.

Побіжно в Георга промайнула думка, що з нового місця можна буде знайти кращу нагоду для втечі, ніж тут, на річці Оленяче Око. Проте він схаменувся, – адже з ним Малія, ніхто не гукатиме йому вслід «дурень», і пика Косоокого Лиса зникне назавжди.

Прощатися все-таки важко. Яким далеким став для хлопця батьківський дім разом з його страхами перед кривавими поганськими собаками»! У тітчиних обіймах Георг ледве стримував сльози. Кругла Хмара, здається, перестала боятися насмішкуватих зауважень зятя. Димний День не моргнув навіть оком, але його вороняче перо тремтіло. Від'їжджаючі ще довго чули вигуки домочадців. Сільські діти, що проводжали їх, зупинилися аж на узліссі. Малий Ведмідь взяв курс на північ.

Це літо, сповнене пригод, з такою силою обрушувало на хлопця картини вражень від мандрівки, що, здавалося, само трісне від них. Пізніше, правда, вони збліднуть, бо поява Полуденного Сонця, названої матері Георга, перевершить усі враження від перших зустрічей з індійцями, але поки що ці враження були свіжі й глибокі.

За полями і терасами Прибережних Луків Георгові видно було самі лише дерева. Ще з Джуніати він не знав нічого іншого, крім безкрайого покриву лісу, під яким майже задихались малесенькі селища. Тепер уперше в житті він побачив широкі, великі, покриті травою рівнини, які, наче острови, розкинулись у безмежному лісі.

Це були останні захирілі відгалуження велетенської рівнини Заходу, що сягали аж до земель північніше Огайо, крихітні цяточки порівняно з преріями, але хлопець був у захопленні від них.

Він стояв, наче приголомшений, коли в обідню пору другого дня ліс зник і раптом відкрилась поросла високою, травою величезна галявина, що десь ген-ген у далечині облямовувалась темною стрічкою дерев. Над верхівками стебел тремтіло розпечене повітря, стираючи межі трав'яного моря, і тому здавалося, що безлісній гладіні немає кінця.

Георг зривав стеблинки, жовтуватий колір яких свідчим про час жнив; хлопець вибрикував, наче дике лоша, ганявся за табунами оленів, йому хотілося кричати під небесним куполом, на якому палало могутнє сонце.

Потім весь світ знову пірнав у зелені сутінки; просторі шатра білих дубів, каштанів, ясенів, сикомор та буків змінювались непрохідними болотами, зеленими тунелями з повільними струмками і мілкими озерами, на берегах яких гніздилися бобри. На схилах дозрівав терен, повсюди у сплетінні чагарника майоріли темно-червоні цяточки його плодів.

Малий Ведмідь пішов з рушницею вперед на полювання. Серед сполоханої дичини він вибирав найкращу.

Весь час доводилося шкребти і сушити шкури; двоє коней ледве несли весь вантаж.

Щоб порозумітися, Георг мобілізував усі свої знання ірокезької мови, бо вождь не розумів ані слова по-англійськи, зате в такий спосіб хлопець учив мову швидше, ніж з Димним Днем. Малий Ведмідь мав чудову рису характеру, якої так бракувало Малії: терпіння. Йому ніколи не набридало поправляти Георгову вимову, а деякі слова він примушував хлопця повторювати по кілька разів. Кінець кінцем індієць зовсім заборонив дочці говорити по-англійськи, щоб новий син швидше призвичаївся до їхньої мови.

Під час подорожі вождь звертав увагу хлопця на всілякі корисні речі:

– Верхівки смерек, що стоять поодиноко, завжди похилені на схід, найтовщі гілки ростуть на південному боці дерева, а мохові подушечки ти найчастіше знайдеш з північного боку стовбура.

Якось довелося всім чистити величезну червонувату шкуру, яку батько приніс увечері до табору. Георг допитливо оглянув її.

– Що воно за шкура? – почув він раптом голос Малого Ведмедя.

Хлопець подумав: шерстю вона схожа на коров'ячу. Може, це шкура буйвола? У Рейстауні вже не водилися буйволи, але дорослі часто розповідали про диких биків.

– Це, напевне, буйвол.

– У буйвола шкура зовсім іншого кольору.

– Я ще ніколи не бачив буйвола.

– Ну, згодом ти ще надивишся на них, коли полюватимемо на великому водопої. А це шкура вапіті ^[3] 3
  Канадський олень.


[Закрыть].

Вапіті! Цей олень-велетень зберігся ще й на Джуніаті, хоч, правда, він став дуже полохливий і обережний. Іноді восени в лісі можна було почути незвичайний крик, схожий на високий тужливий спів рожка. «Це вапіті», говорив тоді Андрес. Так ось який він, цей олень! Трохи присоромлений своїм незнанням, Георг глянув на вождя; він завжди чомусь почував себе ніяково в присутності названого батька. Сюди приєднувався ще й деякий страх перед насмішками Малого Ведмедя, особливо після того, як вождь на початку подорожі нагородив його болючим повчанням.

Було це так. Одного разу на привалі вони зібрались іти по лося, якого надвечір застрелив батько. Коням треба було відпочити, тому кращі шматки м'яса до привалу несли на плечах. Георгові здавалося, що його ноша нестерпно важка. Він скаржився:

– Це дуже важке, і в мене болять ноги.

Не сказавши ні слова, Малий Ведмідь взяв у нього частину ноші і поклав Малії, яка несла вже й без того великий клунок. Георгові від сорому хотілось провалитися крізь землю. Ніжна, тендітна постать сестри повинна була б зламатись під подвійним тягарем! Але Малія прийшла в табір, ні разу навіть не зупинившись на перепочинок. Жодним словом ніхто не обмовився про цей випадок, проте Георг ніколи більше не скаржився…

Частенько йому доводилось помічати свої недоліки. Якось, уже опівдні, вони спочивали. Георг сидів сам біля вогню, перевертав нанизані шматочки м'яса і підкладав сухий хмиз, щоб полум'я піднімалося вище. Малий Ведмідь бродив по лісу, а Малія збирала голки дикобраза для вишивання.

Раптом загарчав Шнап – наступник незабутнього друга, – хлопець підвів очі і побачив, що підходить якийсь чужинець. Його шкіряні штани, обвішані дзвіночками по швах, видавали в ньому вейєндота. Прибулий зняв ношу й мовчки підступив до вогню.

Георг уже знав, як треба в такому разі поводитись.

– Будь гостем, сідай.

З коротким «хау» чоловік сів. Хлопець вибрав великий, добре пропечений шматок м'яса і на дерев'яному шпичці подав його гостеві. У чужинця, видно, аж слина покотилася.

– Дякую тобі, сину мій, – повторив він кілька разів, коли з'їв м'ясо, і запалив люльку. Він ще додав, що зібрався в Бухту Диких Птахів на північний захід, і пішов.

Після обіду Георг розказав про цю зустріч, і Малий Ведмідь похвалив його:

– Це ти добре зробив. Звичайно, ти дав йому кленового цукру і ведмежого жиру на дорогу?

– Ні, бо цукру залишилась однісінька торбинка і смалець теж треба берегти.

– Ти поводишся як білий! Хіба ти не помітив, що, коли мандрівники переступають наш поріг, ми віддаємо їм усе найкраще?

Звичайно, хлопець не раз бачив, з якою щедрістю Кругла Хмара приймала відвідувачів, але тільки тепер він збагнув, що за тітчиною добродушністю стояв ще й закон. Він похнюпився,

– Так, я це помітив.

– Отже вчись поводитись як людина, а не як блідолиций.

Приємні години дарувало вечірнє вогнище під час привалу між лугом і лісом. На косо ввіткнутих у землю жердинах сичала і потріскувала смаженина, над полум'ям витанцьовували всілякі комахи, а з чорнильної темряви по той бік вогнища було чутно, як щипають траву і форкають коні на лузі.

Вже згасали останні жарини, а Георг іще не спав. Незвична широчінь мерехтливих зірок ніби насувалася на мандрівників. Рукою він шукав сплячого Шнапа. Земля, здавалося, присіла під велетенським небозводом, ніби збиралась утікати. Але потім опам'яталась і подала свій голос: спочатку зашумів нічний вітер, потім затрубив олень і нарешті з темного лісу долинуло завивання вовків.

Тільки розміреного гуркоту барабана, який нагонив жах під час утечі, хлопець більше не чув. Про нього він якось питав вождя. Малий Ведмідь одразу догадався, що той мав на увазі.

– Невидимий барабан чути лише на пагорках Сходу. Це літаври із країни духів, якими тішаться душі мертвих. Там усе навпаки: коли тут сяє сонце, там – ніч. Тому нам чутно вдень, якщо духи танцюють вночі.

На обличчі хлопця застигло здивування. Він нічого не сказав, але щось моторошне залишилось нез'ясованим. Ні Малий Ведмідь, ні Голубий Птах навіть не підозрівали, що то в долинах східних лісів стикались теплі й холодні течії повітря і утворювали дивні звуки, які лякали людей.

Чим далі просувалися вони на північ, тим одноманітнішим ставав краєвид. Пагориста місцевість від річки Оленяче Око змінилася широкою, плоскою рівниною з багатьма болотами й степами, вкритими травою.

– Завтра ми будемо біля Блакитної Води, – запевняла Малія. Звідки вона про це знала, – невідомо, бо ніщо не нагадувало про зміну ландшафту.

Але опівдні наступного дня вони раптом вийшли з лісу на відкрите узбережжя. Бурхливий вітер валив з ніг мандрівників. Хлопець, затаївши подих, не відривав очей від хвиль, що, високо здійнявшись, з шумом розбивалися об берег. Він, звичайно, вже чув про великі озера на півночі країни, проте ось тут, – це ж справжній океан! Георг, дивуючись, дивився, як від обрію котилися, переганяючи один одного, білі пінисті гребені і, танучи, зникали на піску. Він слухав, як кричали чайки під осяяними сонцем хмарами, такими ж безмежними, як і масиви гнаних вітром білих гребенів хвиль.

Переночувати зупинились у прибережному лісі. Па ранок вітер ущух, неозора гладінь виблискувала небесною блакиттю, смуги туману, наче береги островів, лягли на обрії, а над берегом ширяли велетенські птахи.

– Це орли, – констатував Георг. – А що вони тут роблять?

Милий Ведмідь засміявся:

– Сам побачиш.

У калюжах на березі борсалася сила-силенна риби, винесеної штормом, і птахи живилися нею. Малія схопила дві великі сьомги і обгорнула їх зеленим листям. Увечері цю смачну рибу з'їли.

Кілька днів невеличка колона повільно посувалася понад озером Ері. Згодом воно вивело в глиб країни до річечки, що протікала між лісистими пагорками на південь, Цілий гай солодких каштанів манив Георга до себе, але Малія примусила поспішати. Тепер і Голубий Птах зрозумів, чому вона почала квапитися: за лісочком, під буками, стояли поодинокі хати, такі ж довгі, як житло роду Черепахи біля річки Оленяче Око. Між скошеними полями й оголеними садами перед мандрівниками розкинулося село Родюча Земля, батьківщина Милії.

Теплий подих півтемної хати огорнув прибулих. Широкий коридор, голубуватий дим від дров, утопаючі в сутінках комірчини – все таке саме, як і в тітки Хмари. Хлопець бачив, як Малія повисла на руках ставної жінки, потім відчув запах свіжого маїсового хліба, і низький м'який голос зашепотів ніжні слова.

Малий Ведмідь, здавалось, нічого цього не помічав. Він стояв нерухомо біля вогню і лише зауважив:

– Я повернувся.

На це йому лагідний голос відповів:

– Я рада, що ти повернувся.

Поки прибулі сідали на порозі та на ослоні (Георг був ще трохи пригнічений старим і в той же час зовсім новим оточенням), жінка великою ложкою виловлювала в казані маленькі пачечки листя, знімала з них обгортки й поливала соняшниковою олією.

– Гм, листяні пиріжки, – вигукнула Малія задоволено. – Ти нас бачила?