Текст книги "Голубий Птах, названий син ірокезів"

Автор книги: Анна Юрген

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Над полями стелився туман. Ранок сповнявся запахом свіжої землі і ніжної зелені.

То тут, то там у полі з'являлися яскравожовті цяточки жіночих блузок, наче нагідки на болотяних луках. Іноді в тишу і щастя мирної праці вливався радісний гомін.

Якось Полуденне Сонце заспівала пісню, і хлопець назавжди запам'ятав голос матері, що линув у замріяну небесну блакить:

 
Я на пагорбі стою,
Не світання – диво.
Сонце зводиться в гаю,
Заспівали ниви.
Розвівається туман,
По ярах лягає,
І широкий чистий лан
Сонечком сіяє.
 

Часом вони говорили про батька, що цього разу так довго не повертався; про Малію, у якої, безумовно, і на цей раз підгорить каша; про Косоокого Лиса, що так дуже змінився. Лише про його білих родичів, про Рейстаун, про його минуле Голубий Птах ніколи не згадував, ніби кожне слово про них могло внести дисонанс у іскристий ранок…

Батько повернувся дуже пізно. Був похмурий. Звичайно, ніхто не задавав йому запитань, навіть після сухого, скупого на слова привітання.

Поступово Малий Ведмідь почав розповідати сам. На цей раз у Преск Іль було багато неприємностей. Чи то війна підвищила ціни, чи купці стали ще безсоромнішими – у всякому разі вони вимагали цього року за звичайні товари подвійну ціну, а за порох – навіть потрійну. В голосі Малого Ведмедя бринів сум.

– У Канаді купцям дають за боброві шкурки в двадцять разів більше, ніж вони платять нам. Хотів би я знати, скільки ж вони одержують на своєму острові, по той бік моря!

Особливого клопоту завдав продаж шкури цінного чорного лиса, який потрапив у пастку Стоячого Оленя, мисливця із роду Чаплі. Хутро мало лише на лапах і на морді кілька сріблястих шерстин, а в цілому відливало рівномірним чорносинім відтінком.

– Купці хотіли із-за срібла на лапах і морді дати за хутро не більше, як за шкуру бобра. На це Стоячий Олень сказав їм, що він взагалі не продасть цього хутра, і заховав його. Тоді білі змінили тон, запросили Стоячого Оленя і почастували вогняною водою. Сп'янівши, він погодився з усім, що йому запропонували. А наступного ранку обдурений прийшов до мене і просив допомоги. Ну, я зажадав, щоб білі віддали хутро назад. Купці кричали й лаялись і тільки тоді, коли я пригрозив, що ми порвемо з ними торгові стосунки, поступилися, продовжуючи вигукувати всілякі незрозумілі слова. Я говорю лише трохи по-французьки, але вони кричали на мене іншою мовою, щоб я не зрозумів. – Малий Ведмідь замовк. Потім несподівано запитав: – Чи знає мій син, що означає: «You Indian dog»?

Пурпурова фарба розлилася по обличчю хлопця. Хоч Малий Ведмідь сказав ці слова трохи в ніс, проте, незважаючи на незвичайну вимову, їх можна було добре зрозуміти, навіть надто добре. Дуже зніяковівши, хлопець шукав виходу, бо не міг же він перекласти значення слів, якими підла наволоч обзивала його батька. Хлопець щільно стис вуста. Він благально глянув на вождя.

Проте ніхто не встиг ще й рота розкрити, як Малія втрутилась у розмову:

– Це означає: «Ти індійський собака».

Хлопець злякано витріщився на сестру. Очі вождя спалахнули на якусь мить, але одразу ж він оволодів собою.

– Я так і думав, – сказав байдуже.

Батько розповідав далі, однак хлопець уже більше нічого не чув. Йому було страшенно соромно. Те, що вигукнули купці, було в Рейстауні звичайним зворотом мови; про «індійських собак» говорили сестри, брати, батьки, тітка Рахель, перший-ліпший відвідувач, як тільки мова заходила про червоношкірих. Як часто і з його вуст злітали раніше ці лайливі слова.

Раптом уся батьківська рублена хата, так, весь Рейстаун якось віддалились од нього; чуже, холодне синювате світло враз оповило його минуле. Блискавкою майнула думка, що він знає червоношкірих більше, він їх знає краще, що його білі родичі мололи про індійців дурниці.

Йому пригадався одягнений у чорне бродячий проповідник, якого одного разу ніч загнала у рейстаунську рублену хату. Він хотів, як казав, «проповідувати язичникам». Увесь вечір батько вмовляв чоловіка: «Ви цим нічого не досягнете. З червоношкірої погані не буде корисних людей. Ці індійські собаки живуть лише з мисливства і тільки бродять по лісу; вони нічого не розуміють у землеробстві. Невже вам хочеться весь час кочувати з ними?» Це саме говорили всі жителі в долині Джуніати, але проповідник не піддався на умовляння.

Голубий Птах подумав про поля з довгими рядками зелених пагінців і про золоті качани маїсу, що після збирання врожаю висіли попід дахом, наповнюючи хату своїм ароматом. Звичайно, індійці ходили на полювання, ленапи ще більше, ніж ірокези, але хто з прикордонників вирощував стільки маїсу, як вирощує тут кожен окремо взятий рід? То хіба ж ці червоношкірі люди, що живуть тут, на Родючій Землі, собаки?

В уяві хлопця постала весела мати, яка цілісінький день працювала не покладаючи рук. Щось здавило йому горло. Він обійняв руками темнокоричньову шию тієї, що сиділа поруч. Близькість і далечінь, батьківщина і чужина, тепло і холод помінялись місцями. Спогад, що досі ховався в безмежній далечині, за тисячами горизонтів, став дійсністю.

Літо йшло своїм шляхом. Чорний горіх розпускав листя, квітучий клен випромінював аромат, дикі качки плавали на річці з своїми малятами, арніка виганяла ніжні голубі стріли. Але після місяця «фрукти в'яжуться» не було ще грози; спека виснажувала поля, сушила посіви.

Гірше, ніж будь-якого іншого літа, мучила мошкара, що роями налітала від Совиного Струмка та Бобрової Річки. Треба було через день мастити обличчя і шию ведмежим жиром, який мати змішувала з якимсь корінням. Ця червона мазь захищала від всіляких укусів; без неї не витримати б цієї жаркої пори, а особливо задушливих ночей, сповнених комариного дзижчання.

Як тільки зібрали маїс, батько взяв свою мисливську здобич, добуту за літо, і вирушив до торгової станції. За тонкі шкури платили небагато, але необхідно було поповнити запаси пороху і куль.

Мати теж нав'ючила пару коней – казанами, сокирами і шкіряними мішечками. Жінки хати Черепахи хотіли ще до холодів наварити солі; та й пора, бо ондатри вже будували в очереті на болотистих луках свої круглі житла.

Батько, вагаючись, дозволив жінкам вирушити, але наполіг на тому, щоб їх для захисту супроводжували п'ять воїнів. «Соляний Струмок протікає недалеко від перших селищ Довгих Ножів», сказав він. Сам не міг бути з ними, бо закупка нового пороху у Преск Іль була важливішою справою. Полюванням взимку необхідно буде поповнити втрати неурожайного літа.

Діти не розуміли клопотів дорослих, Вони раділи, що їх беруть з собою. Найменші подорожували на спинах матерів.

Коли загін із долини Бобрової Річки вступив у передгір'я Аллеганів, Голубий Птах згадав Джуніату. Під туманною блакиттю небозводу йшла осінь, розбризкуючи жовті і червоні фарби на каштани та клени. Зникли прогалини прерій; гори й долини, вкриті неоглядним лісом велетенських білих дубів, сикомор, буків і в'язів, полуменіли в умираючому листі дикого винограду. Через стрімкі міжгір'я мимо світлих пісковикових скель і холодних, посивілих струмків простяглися стежки, по яких рідко хто ходив. На схід, лопочучи крильми, летіли зграї перелітних голубів. Навкруги ніде не було видно жодної смужечки диму від вогнища. Здавалося, світ довкола був таким самим, яким він вийшов з рук Великого Духа – творця життя.

Лівим берегом Соляний Струмок тиснувся до скелястої кручі, увінчаної похмурими ялинами. На правому – розкинувся зелений килим, що поступово губився десь у дубовому гаю. На лузі мандрівники поставили курені, забили в землю жердини для казанів.

Паші для коней тут вдосталь, а сухих дров у лісі стільки, що можна закип'ятити ціле море. Дичина безмаль сама не наступала мисливцям на ноги. Від ведмедів і лосів тріщав підлісок, олені бігали вузенькими лісовими; стежками, на кожному другому дереві були сліди єнота.

Минали дні повільної, безтурботної праці. Над долиною безперервно здіймався дим від вогнища, на якому варили сіль, і, розвіваючись, наче прапор, манив до себе. Чоловіки, покурюючи люльки, грілися на сонці. Діти ганялися за жуками, жінки вишкрібали з казанів жовту сіль.

Голубого Птаха пройняв якийсь неспокій. Знову прокинулися старі думки про втечу, близькість перших селищ білих, про які згадував Малий Ведмідь, вабила, як таємна принада. Хлопець не розумів сам себе. Навіть не знав того, що він хоч і повільно, але вже зійшов з межі між минулим і майбутнім, що то лише напівживі тіні старого все ще не давали спокою.

Сварливий, похмурий настрій оволодів хлопцем. Козуля визнав свого старого друга просто нестерпним. Голубий Птах не захотів лазити з ним по деревах. Вони його навіть не цікавили більше: «Звідти все одно нічого не видно», говорив Голубий Птах.

Так, з верхівок дерев у цій глибокій долині і справді нічого не видно, скоріше вже треба дивитися он з тих ялин, що на скелі. Кожного ранку збирався Голубий Птах залізти на них, але день минав, як і всі попередні.

Одного разу вранці хлопцеві не повезло: він загубив наконечник стріли з майстерно зробленою зазублиною, прощальний подарунок Димного Дня. Весь час до обіду Голубий Птах разом з Малією шукав його на узліссі, у підліску і в траві, однак наконечник зник.

Незадоволення, яке Голубий Птах днями тамував у собі, прорвалося.

– Такого чудового наконечника більше ні в кого у селі немає! – закричав він на сестру, ніби вона була винна в тому. Навіть добрий Шнап, який старанно допомагав шукати, заробив стусана.

Нарешті прийшла навіть мати.

– Знайшов?

Хлопець знову скипів:

– Ні, звичайно, ні, це все через оту дурну вашу сіль!

Великі очі матері затуманилися, вона мовчки пішла до казанів. Хлопець злякався свого гніву і хотів. було кинутися вслід за матір'ю..

Але раптом він побачив над її головою щось незвичайне: на краю протилежної кручі, якраз на межі між скелею і стіною ялин, блиснула лінія червоних крапок. Вони витягались у довгі, тоненькі яскравополум'яні промені, які, наче вогненні списи, блискавкою вдарили на мирний луг. Тріск недружного залпу відбився на узліссі, наткнувся на скелі і прогримів у вухах оторопілих індійців. Розпачливо метнувшись ще раз туди і сюди, луна понеслася, нарешті, через верхів'я дерев.

Пронизливий передсмертний крик змішався з окремими пострілами, що гриміли, наче удари літаври. Один з казанів перекинувся у вогонь, завирували чорні клуби диму, які, мов широкий траурний флаг, піднялися у височінь.

Мати впала на бік, обличчям до узлісся. На її кофті повільно розпливалася червона пляма. Як тільки затихли постріли, вщух і паралізуючий жах. Діти щодуху побігли до матері і біля неї знову припали до землі.

– Тікайте! Ховайтеся! – насилу вимовила Полуденне Сонце.

Голубий Птах підвівся, проте удар в ногу знову кинув його на землю. Нові постріли заглушили зойки жінок і дітей. Хлопець побачив, як Козуля тягнув за собою матір; відчув, як Малія хотіла його теж відтягти звідси геть, але він упирався. Очима впився у чорний ялиновий ліс над скелею. Там, угорі, щось заворушилося.

Лізли, стрибали, падали униз постаті, в каптанах, бобрових шапках, довгих гамашах; матово виблискували стволи рушниць! Голубий Птах затремтів. Це були білі, прикордонники!

З радісним ревом вони кидались у струмок, напролом лізли до берега, розмахували прикладами, витягали довгі ножі. Тепер хлопець навіть чув уже, що саме вони ревли: «Бийте індійських собак! Бийте індійських собак!»

Вся улоговина пішла обертом: ялинова стіна, луг і ліс закрутилися, наче велетенське колесо, а на дні улоговини хлопець уздрів тітку Тараню. Поруч неї – Снігову Пташку, що широко розкритими оченятами здивовано дивився на все навколо. Голубий Птах ще встиг помітити, як тітка зробила благальний рух саме в ту мить, коли над нею занесли приклад. Потім Малія потягла його геть, і він нічого більше не бачив.

А потім – болісне кульгання, втеча, під час якої тремтіло все тіло, сидіння навпочіпки у чагарнику доти, аж поки рев десь розсіявсь і мисливці за скальпами, бандити, які стріляли в усіх, хто мав червону шкіру, пішли геть.

Ніхто за ними не гнався. Троє чоловіків лежали мертві, а решта були поранені. Мати теж страждала від тяжкої рани у плечі і не могла ворухнути лівою рукою. Голубому Птахові куля розірвала м'язи на нозі, але кістка залишилася неушкодженою.

Ті, що зосталися в живих, викопали для мертвих могилу, а потім обклали її камінням, щоб вовки не розрили. Все це робилося з мовчазним поспіхом. Жоден зайвий звук не виказав присутності людей. Тіла мертвих обгорнули корою в'яза; в могилу поклали мокасини, дерев'яні гребінці, мідні казани, миски і ложки. Перед від'їздом змушені були половину знаряддя, а також сіль залишити тут, бо на конях треба було везти поранених.

Механічно, якимсь відсутнім поглядом Голубий Птах стежив за всім, що робили друзі, байдуже слухав, що наказувала мати. Бурмотіння молитви пролітало мимо його ушей, мов пустий звук.

«Ви, наші родичі, закрили очі на світ. Ви йдете від нашої старої матері землі і більше не побачите, як ваше тіло позеленіє. Ви помандруєте в країну заходу…»

Проте він усе ще чув, як ревіли бандити. Він усе ще бачив над скелею юрбу, одягнену у каптани, чув крики, що все наближалися, бачив благальний рух тітки…

Хлопець почервонів від сорому. З цими бандитами міг бути і його брат Андрес, міг бути його батько з Рейстауна. Думка зникла так само швидко, як і з'явилась, бо мозок не збагнув її. Проте на зміну їй поспішила інша думка, що завжди виринала, мов поплавок над гачком, який клює риба: ленапи праві, вони лише відплачують за те, що спочатку змушені були тисячу разків перетерпіти самі. Білі не тільки відбирали землю, а й убивали. Він теж відплатив би їм за все, цим білим бандитам!

Поверталися назад поволі. На привалах розпалювали невеликі вогнища, швидко гасили їх, боячись погоні. І лише тоді, коли показалися довгі хати Родючої Землі, вони заспокоїлися. Тут батьківщина і безпека.

Голубий Птах відчув дике задоволення, коли вождь, повернувшись з торгової станції, одразу ж вирушив у похід помсти до кордону. Останні думки про втечу розсіялись, мов туман в променях сонця. Кулі прикордонників завдали таких ран, які не заживають роками.

Цілющим соком називала Полуденне Сонце темно-зелену рідину, яку вона щовесни варила з кори дикої вишні та листу повзучої аралії. Відвар вона наливала у пляшечку і зберігала її у торбинці, що висіла над ослоном, завжди під рукою.

Мати пильно стежила за пляшечкою. Скляні речі, особливо пляшки, були серед індійців цінністю. Проте мати оберігала плоскувату посудинку не тому, що вона була зроблена з незамінного скла, а заради цілющого гаку, який виблискував у пляшечці.

Коли хто-небудь розіб'є коліно, або, стругаючи дерево, ножем розріже руку, чи, бува, гілкою удряпне шкіру на голові, мати капала трошечки темнозеленої рідини на ушкоджене місце і витирала чистим пучечком моху. Кров одразу ж спинялася, біль вщухав, і за два-три дні рана заживала.

Мати знала ще кілька таких засобів. Якщо у батька боліли зуби – єдиний випадок, коли Малий Ведмідь втрачав рівновагу – вона варила миртове листя і прикладала гарячий компрес до розпухлої щоки.

Якщо вжалила кого гадюка, треба щодуху мчати додому. Мати діставала з мішечка шматочок зміїного кореня. Він гидкий на смак, але треба його старанно жувати, а гіркий сік ковтати. Потім пожований шматочок ликом прив'язували до рани. Це одразу ж допомагало. Материні ліки завжди допомагали.

Тільки на Голубого Птаха цього разу темнозелений сік не діяв: рана не закривалася, кінці її покрилися струпами.

– Треба покликати дядька Маїсове Стебло, – сказала Полуденне Сонце, коли вийшов увесь сік, а Голубий Птах усе ще лежав, бо майже не міг ходити. Хлопець вдячно глянув на матір, тому що Маїсове Стебло вважався добрим лікарем, до нього за допомогою зверталися хворі навіть із сусідніх сіл.

Запрошений прибув того ж дня ввечері. Голубий Птах не помітив його приходу. Маїсове Стебло якось враз з'явився біля вогнища, закутаний у велику голубу ковдру, нижній кінець якої тягнувся по землі і тому був дуже брудний. Він нічим не відрізнявся від інших чоловіків; носив такі ж мокасини і таку ж сорочку, що, наче спідниця, спадала на шкіряні легінги. Лише довга ковдра, що сягала від плечей аж до п'ят, мала одну особливість: посередині на спині була велика червона чотирикутна зірка. У руці медик тримав коричньовий дерев'яний ящичок, який обережно поставив на підлогу. Потім скинув ковдру і спокійно підсів до вогню.

Полуденне Сонце зварила йому молоденьку дику гуску і саме відокремлювала ніжне м'ясо від кісток. На все це з цікавістю позирав хлопець із своєї постелі; мати якось розповідала йому, що медика можна частувати лише білим м'ясом. «Він їсть лише біле – птахів, що мають біле пір'я або світле м'ясо». Це справило на хлопця особливе враження. Він уявляв собі медика, як якусь дивну істоту. Але на превелике своє розчарування побачив, що Маїсове Стебло аж нічим не впадав у вічі, що їв він, як і всі інші люди, що материна гуска, як видно, сподобалась йому, бо він голосно і виразно плямкав.

Поївши, відвідувач послав Малію з тиквою до річки.

– Зайди у воду і зачерпни за течією. Та гляди, не набери піску; вода повинна бути зовсім чистою.

Перед постіллю Голубого Птаха мати поставила велику, добре одшліфовану дерев'яну миску, і Маїсове Стебло почав у хворого на стегні видавлювати рани. Куля пронизала тіло, залишивши дві бридкі дірки. Було боляче, і хлопець стискав зуби. Поки Маїсове Стебло наливав у миску тієї води, що принесла Малія, мати обережно витирала кров.

Та ось лікар відкриває коричньовий ящичок, дістає звідти якийсь згорток і починає розмотувати силу ганчірок, аж поки, нарешті, показується малесенький шкіряний гаманець. Невеличкою роговою ложечкою Маїсове Стебло дістає з гаманця трошечки синюватого порошку і кидає три пучки його в миску.

Медик уважно подивився на воду і, побачивши, що порошок плаває на поверхні і не тоне, задоволено кивнув головою. Це мало означати, що хворий незабаром одужає. Як тільки порошок розчинився, Маїсове Стебло ретельно промив рани і зробив перев'язку з березової кори.

– Завтра потіти, – пробурчав Маїсове Стебло, перш ніж підвівся і беззвучними кроками зник у темряві коридора.

На наступний день біль послабшав. Козуля провів двоюрідного брата до північних дверей, біля яких мати з Малією вже спорудили спеціальну хатинку. Це був напівкруглий курінь, щільно покритий ковдрами і матами. Поруч горіло вогнище, і тепло від нього в цей прохолодний ранок пізньої осені було дуже приємним.

Сучкуватою гілкою мати вигорнула з вогню розпечений до червоного камінь і поклала його в хатинку, потім – другий, третій.

– Досить. Залазь, але будь обережним і не обпечись об каміння, – сказала вона, знімаючи з Голубого Птаха сорочку і даючи йому тикву з чистою водою.

Хлопець ледве проліз у темний курінь, присів і трохи підтягнув поранену ногу. Потім линув води на розжарені камені. На всі боки, зашипівши, розлетілися бризки і парою здійнялися вгору. У малесенькому приміщенні стало зовсім темно, бо мати завісила навіть вхід.

Хлопцеві стало жарко, задушлива спека шпигала його тисячами голок. Він стогнав і задихався. Мати підняла ковдру, що затуляла вхід, і вкинула жменю вогкої дрібнонарізаної трави. Ніжний ароматний запах змішався з парою, дихати стало легше.

Голубий Птах відчув, як по всьому тілу виступив піт. Час від часу хлопець хлюпав на камені воду, і пара клубочилася знову. Раптом мати рвучко відхилила ковдру:

– Досить. Виходь.

Голубий Птах порачкував надвір і з допомогою Козулі підвівся.

Раптом йому знову забило дух, бо Малія обдала його з великої тикви холодною водою. Хлопець хапав повітря, кректав і пирскав, але сестра не звертала на це ніякої уваги і обливала його знову і знову. Потім великим пучком пір'я стерла воду, натягла йому через голову сорочку й привела до постелі.

Прокинувшись перед обідом, Голубий Птах почував себе так, ніби наново народився: з потом вийшли всі хвороби. Чи то допоміг порошок Маїсового Стебла, чи потіння, а може, і те й друге, але в усякому разі рана швидко заживала.

Хлопець уже ходив без сторонньої допомоги, коли з воєнного походу повернувся Малий Ведмідь. Месники зустріли загін з провіантом для однієї з фортець і в тяжкому бою розбили його, захопивши вісім нав'ючених коней. Дуже задоволені своєю здобиччю, воїни повернулися додому.

При розподілі провіанту дім Черепахи одержав дві мірки солі. Мати дуже зраділа, що хоч за сіль на зиму не треба буде думати. Після невдалого солеваріння цієї приправи недоставало скрізь і всюди.

А як же можна без солі зберегти взимку коней, щоб вони не здичавіли? На Родючій Землі не було стаєнь. Взимку коні вільно ходили по лісу, діставали собі з-під снігу високу суху траву, а від холоду їх захищала товста волохата шкура. Час від часу вони приходили в село, де для них розсипали перед порогами хатин сіль. Коні жадібно лизали сіль і, завдяки цій принаді, не одвикали від селища і людей.

Коні досить точно знали час, коли вони будуть потрібні. Незадовго до варіння кленового цукру більшість з них самі приходили додому і чекали, щоб їх нав'ючували. Але деякі дичавіли настільки, що їх можна було впіймати тільки ганяючи, аж поки не стомляться, або приголомшивши пострілом попід саму гриву.

Та коли є сіль, про коней турбуватись нічого. Їжі навіть взимку вони знаходили достатньо.

Набагато гірше було з порохом, бо похід месників на кордон значно вичерпав запаси. Для полювання пороху лишилося зовсім небагато, а полювати в цю зиму доведеться більше, ніж будь-коли, бо урожай був поганий.

Хоча запас пороху весь час зменшувався, та до нового року можна було ще терпіти. А коли маски знову опинилися на горищі, батько відважився на незвичайний крок.

– Я піду у Преск Іль і позичу торбинку пороху. Весною ми заплатимо їм шкурами. Обидва купці, які постійно живуть там, щось та позичать.

Перед тим як вирушати з трьома чоловіками на торгову станцію, батько ще раз оглянув усі запаси. Якщо взяти необхідну кількість для тих, що їдуть в дорогу, то кожній хаті зостанеться пороху ще на чотири постріли. Обличчя вождя було заклопотане; він нічого не сказав, проте кожен знав, як економно повинен мисливець обходитись з рештою чорних зерняток. Стріляти треба буде лише у певні і вигідні цілі.

З незвичайною поспішністю Малий Ведмідь вирушав у дорогу, ніби не міг більше дивитися на змарнілі обличчя своїх домочадців. Хлопець догадувався, що підганяло батька: на порозі стояла пора перших відлиг.

Голубому Птахові добре запам'яталися тяжкі дні минулої зими, які зводили нанівець усі старання мисливців. Здебільшого пора коркування снігу починалася безхмарною погодою десь через місяць після нового року. Затяжна теплінь розтоплювала верхні шари снігу, але нічні морози знову сковували їх. Льодяна кірка була занадто тоненька, щоб витримати людину; ноги з тріском провалювались, і дичина зривалася з місця значно раніше, ніж мисливець міг наблизитись до неї на відстань пострілу.

Дуже страждали в цей час довгоногі тварини. Оленям і сернам жилося погано, як і людям, бо й під ними ламалася льодова кірка, об її скалки тварини до крові розтирали ноги. В лісі всюди можна бачити провалини з гострими закривавленими краями. Іноді навіть знаходили рештки загиблої тварини – роги, кілька кісток і окремі куски жил та клапті шкури.

Для вовків і лисиць цей час – благодатна пора. Їхнім широким ворсатим лапам льодова кірка не шкодить, вони заганяють кожну сарну з розтертими ногами на смерть і нажираються так, що безмаль не луснуть. Жоден місяць не приносить їм стільки поживи, як цей. Щоночі з лісу лунає їхнє хрипле гавкання і тужливе завивання.

А для оленів, козуль та людей настають тяжкі часи. Коли врожай був багатий, люди якось обходились, коли ж маїсу збирали мало, червоношкірим людям доводилося дуже сутужно.

У цьому році лихий місяць настав раніше, ніж будь-коли. Ледве від'їхав батько, як почалися чудові, ясні дні. Сонце осявало майже нестерпно сліпучий сніжний покрив, небо світило кришталевою блакиттю, і лише темна смужка лісу на горизонті, мов траурна стрічка, відділяла разючу білизну землі під крижаної блакиті безхмарного небозводу. Невтомно лунав барабанний дроб дятлів, у яких від зміни погоди заграла кров. Навіть безліч ворон на буках між хатами метушилися жвавіше.

Здавалось, ніби сонце розтопить і останні запаси харчів у роді. Шість днів минуло з того часу, як батько рушив у путь, а мати вже вишкрібала з мішечків останній смалець і товкла в ступі останні зерна маїсу. В маленькі дерев'яні капкани, що стояли на лісових стежках, не потрапляло нічого.

Полуденне Сонце, як завжди, посміхалася, говорила про те, що завтра треба по той бік річки пошукати горіхів гікорі. Проте ввечері з своєї лави хлопець побачив, як мати, пораючись біля вогню, раптом замислилася, задивившись на полум'я. А потім – хлопець затамував подих – у неї з очей бризнули сльози. Каплі упали їй на руки, на якусь мить блиснули в променях світла і скотилися з смаглявої шкіри прямо в попіл. Мати одразу ж схаменулась і продовжувала свою роботу.

Хлопець не спав уночі не тільки від голоду. Йому не давала спокою думка: чи не спробувати б самому пополювати. До цього часу батько брав його з собою на полювання, щоб навчити всього необхідного. Чому б не звідати зараз своє щастя?

Вдома залишилися тільки два повноцінних мисливці: брат Козулі – Чорна Ступня і Швидка Нога. Їм вистачить двох рушниць. А в комірчині тітки Білий Дуб на стіні висіла ще одна заряджена рушниця, не така важка, як інші громові труби, а маленька, тонка – хтозна, звідки вона взялася, йому вона саме під силу. Що коли він візьме цю невеличку штуку і піде з нею в ліс?..

Вранці Голубий Птах навмисне забарився, коли всі пішли через замерзлу річку до дерев гікорі, щоб назбирати горіхів.

– Я наздожену, я зараз наздожену! – гукав хлопець, а сам копався біля дров у коморі. Він дивився вслід людям, що повільно, стомленими кроками спускалися по схилу, потім ішли по льоду, стали зменшуватись і нарешті малесенькими темними цяточками зникли між деревами.

Хлопець метнувся в комірчину тітки Білий Дуб, зняв з кілочка рушницю, перевірив запал і, щоб заряд не відсирів, обгорнув замок ганчіркою. Свиснув Шнапові, але собака, що лежав біля вогнища, навіть не підвівся. Голубий Птах свиснув ще раз і підійшов ближче, його друг лише підвів голову і глянув на свого хазяїна таким жалісним поглядом, що Голубий Птах більше не пробував підняти на ноги виснажену голодом тварину. Тихе скавучання Шнапа супроводжувало хлопця аж до дверей. Тільки тоді, коли двері з грюкотом зачинилися, тужливі звуки обірвались.

Маленький мисливець попрямував мимо сушарні до лісу. Голі жердини, на яких сохли колись качани, витріщилися на нього, наче пусті ясла: всі запаси маїсу були давно з'їдені.

Морозне повітря трохи вгамувало нестерпний голод. Воно прямо-таки оп'янило хлопця. Сонце одягло засніжені ялини в золоті чепці, а голі дуби підмалювало мереживом голубих тіней. Ліс стояв мовчазний, наче мертвий, тільки іноді лунав тріск – це під вагою снігу обламувалися гілки.

Голубий Птах ішов на схід. Поки світило сонце, він не міг заблудитись, як минулої зими, коли довелося ночувати в дуплі. Десь опівдні натрапив на слід буйволів. Хлопець ще не вмів читати сліди так точно, як Малий Ведмідь або Чорна Ступня, чи навіть Козуля, і тому не міг сказати, скільки тварин пройшло тут. Але знав, що багато.

Його охопила мисливська гарячка. Міцніше стиснувши рушницю, прискорив ходу. Чи далеко тварини? Приблизно кроків через сто хлопець побачив буйволяче лайно. Воно тут, мабуть, ще з ранку, бо вже дуже замерзло. Але все ж таки знахідка ясно свідчила про те, що сліди залишили бізони.

Таким прикметам батько надавав великого значення. Він завжди розповідав історію про індійців племені кетаба. Ці запеклі вороги ірокезів з'являлись іноді взимку біля верхньої течії Аллегейні. Одного разу вони хитро поприв'язували собі до ніг буйволячі копита і слідами заманили кількох ірокезьких мисливців у засаду. Отже, на лайно треба звертати увагу, бо кетаби можуть зробити копита, але гній, звичайно, ні… Так, тут пробігли не кетаби!

Голод знову нагадав про себе. Хлопець зібрав останні сили і пішов по слідах. Іноді зупинявсь і роздумував, чи бува не повернутись, але, згадавши про материні сльози, ішов далі. Нарешті ноги самі понесли його, і він ні про що більше не думав.

Опам'ятався, побачивши кілька невеличких червоних кульок, що майоріли у заростях. То були, мабуть, брусниці, що залишилися ще од літа, непомічені пташками. Жадібно зірвавши ягоди, він одразу вкинув дві з них у рот, але так само швидко виплюнув, бо ягоди були тверді і холодні, як лід, і розжувати їх хлопець не міг.

Голубий Птах зупинився. От якби сюди вогню! У затишку під поваленим деревом темніла місцинка без снігу. Не довго думаючи, хлопець зрубав томагавком кільки гілок, наколов сухих трісочок, витяг із мішечка кремінь, кресало, трут і почав кресати вогонь. Незабаром під дереном уже потріскувало полум'я.

Хлопець поспішно підсунув замерзлі плоди до вогню І нетерпляче чекав, поки вони одтануть. Проте ледве він поклав гарячі ягоди на язик, як знову їх виплюнув. Вони були нестерпно кислі.

Розчарований, він зіщулився. Голод заступила така тупа, паралізуюча слабість, що він не міг навіть підтримувати вогонь. Напружуючи всю силу волі, Голубий Птах, похитуючись, підвівся, наламав сухих гілок, які міг дістати рукою і склав на купу біля свого ложа. Почім зняв великий шматок кори з поваленого дерева і ліг під ним, вибравши місце якнайближче до вогню.

Вранці дрова ще тліли. Хлопець почував себе трохи краще, взяв рушницю і, озираючись, почав шукати слідів буйволів. Але не знайшов, хоч і шукав досить довго.

Малий мисливець сів і почав пригадувати. Чи не збився він, напівнепритомний, із сліду? Думки плуталися. Хлопець незграбно підвівся. «Мені не везе, треба йти додому», подумав.

Голубий Птах глянув на сонце і зорієнтувався: йому треба йти на захід, отже, заблудитися не можна. Ні, він не повернеться так рано в хату Черепахи – з пустими руками, навіть без зайця чи єнота. Гіркий клубок підкотився до горла. Минуло чимало часу, перш ніж хлопець пішов своєю звичною ходою.

Раптом він зупинився: прямо перед ним на снігу були сліди оленя. Мозок почав знову чітко працювати. Мисливець нагнувся, провів пальцями по забарвлених у червоне краях відбитків. Кров ще липла; отже, тварина щойно проходила тут.

У хлопця пробудилася майже вовча жадність. Він помчав між деревами вниз по схилу, через замерзлий струмок на дні долини і аж на протилежний пагорок. Не звертаючи уваги на те, що сніг із шумом ламався під мокасинами, він біг, не зводячи очей з червоного сліду. Тріск у чагарнику злякав хлопця. Кущі розступилися. Звідти вирвався красивий олень, пересік довгими стрибками галявину і зник у лісі.