Текст книги "Голубий Птах, названий син ірокезів"

Автор книги: Анна Юрген

У хлопця наче полуда з очей спала: «Марія» – охрестив місіонер дитину, а в ірокезькій мові немає «р», і тому вийшло «Малія».

– Може, тому вона так швидко навчилась у Димного Дня англійської мови. Чужинець, напевне, вселив у неї якийсь інший дух, – зауважила Сяюче Полуденне Сонце, і в зітханні матері хлопець відчув затаєне горе. Так, Малія справді була зовсім інша, ніж мати, якась різка, нетерпляча…

Такі розмови ближче знайомили хлопця з горем і радощами роду Черепахи. Багато дечого забувалось, але окремі слова залишились і ніби спали, як спали до наступного Нового року маски на горищі.

На кінець другої зими Голубий Птах одужав зовсім. Саме в той час, коли від південно-західного вітру танув сніговий покрив і сильні пагінці кліщинцю пробивалися через опалий торішній лист, у нього, наче сік у дереві, знову піднімався потяг до життя.

Село ожило. Людям набрид зимовий полон; обтяжливі снопи маїсу поступово зникали з дахів і стель, а темна хата від того наче просторішала. У хати жінки вносили на плечах великі згортки в'язової кори.

Малія показувала своєму братові, як із шматків кори роблять посуд.

– Ніде не повинно бути ні дірочки, ні щілинки, а то багато витече.

Місяць цукроваріння стояв на порозі. В хаті було три великих мідних казани для варіння соку, які мати дбайливо доглядала. Чоловіки збирали докупи всілякий посуд – берестові короби, шкіряні мішечки, барильця, – бо, коли збирали багато соку, посуду не вистачало.

Кожному роду було відведено певний кленовий лісок. Дерева роду Черепахи знаходилися зі східного боку, на віддалі одноденного переходу. Вранці біля порога вже стояли коні. Сокири, казани, короби, ковдри і рушниці – все нав'ючували на них. В обідню пору сонце так осявало сніг, що аж очі боліли.

– Сонце вже варить сік, – говорили жінки.

У кленовому гаю було дві хатинки: цукроварня і тимчасове житло на період заготівлі цукру.

Між дерев лунав галас дітвори; жінки вимітали з хатин сніг і листя, а чоловіки рубали дрова. Для варіння цукру потрібно було багато палива. Тільки в цьому випадку чоловіки допомагали жінкам, бо взагалі забезпечення паливом вважалося суто жіночою справою.

За три дні скінчили приготування. На ранок четвертого дня всі зібралися навколо величезного клена. Між корінням спалахнув вогонь, снігове кільце з тихим сичанням відступило. Вождь мовчки вийшов уперед і кинув у вогонь жменю тютюну. Потім почав говорити, і його голос разом з шумом вітру в гілках злився в піднесений подячний спів:

 
Ми, що зібралися тут,
Великому Духові дякуєм,
Ми живемо, щоб славить його!
Віковічні ліси,
Ми благаємо вас,
Прийміть оцей дим,
Щоби соки солодкі кленові
Нам завжди щедротно текли.
Це ж воля творця,
Що клени розлогі
Нам сік животворний дають.
О, славен Великий Дух,
Не дай нашим дітям маленьким
В твоєму чудовному лісі
Із горем зустрітись!..
Це твій день.
Це твій дим.
Радуйся в славі, творець!
Ми дякуєм завжди тобі,
Що вічно над нами єси…
Ми вчинимо волю твою!
Так є. ^[4] 4
  Вірші тут і далі переклав Д. М'ястківський.


[Закрыть]
 

Коли Малий Ведмідь переставав гудіти, тютюн знову летів у вогонь, і синій димок піднімався аж до крони дерева. Голубий Птах прислухався. Він розумів не всі слова, однак відчував щирість цієї розмови то з кленом, то з Володарем Життя.

Потім вогонь погасили, і всі зібралися в хаті-цукроварні, щоб виконати танці голубів, риб, єнотів, качок і танець тремтіння кущів. Хлопець побожно стояв у колі. Дрижала земля від ритмічного тупоту чоловічих ніг, потім знову чувся тихенький шурхіт жіночих кроків біля лави, на якій сиділи співаки з бубнами і тріскачками. Час від часу лунав вигук «гвійя!», танець обривався, і починали звучати строфи пісні:

 
«Хай солодкий сік тече із дерева»,
Подумав творець, і за це ми прославим його.
«Хай громовиці зволожують землю,
Напувають щедротно джерела й потоки,
Хай зорі стоять на сторожі дітей,
Хай сонце їм світить з високого неба,
Подумав творець, і за все це ми славим його!
Гвійя!
 

Наступного дня почався збір соку. Мати й тітки з сокирами ходили від дерева до дерева, робили надсічки, забивали клинки, на яких вішали горщики із в'язової кори. Світлий кленовий сік точився в посудинки, спочатку помаленьку, краплями, а потім швидше, швидше – цівочкою. Наповнені горщики відносили до цукроварні і виливали сік у казани.

Старші хлопці підтримували вогонь. Час від часу вони помішували масу, яка ставала все густішою. Годинами Голубий Птах сидів навпочіпки перед вогнем і пильно стежив, як кипить прозорий сік, як лопаються на ньому бульбашки. Чим важче було мішати кописткою, тим частіше хлопець брав пробу. Не раз Малія видирала у нього ложку, бо вона, звичайно, все знала краще.

– Сік не повинен бути тягучим, треба, щоб він був твердим і пружним, як смалець у мисці, тоді він готовий.

Навколо вогнів звучали веселі голоси жінок, які обговорювали кожну дрібницю. Хлопець з цікавістю прислухався. Тонкі стовбури дають лише водянисту рідину; треба, щоб дерева були не менше двох п'ядей в діаметрі, тільки тоді можна їх надсікати.

Із тих кленів, що біля заливних луків, добували чудовий, майже чорний цукор, але його треба надто довго уварювати. При великому морозі можна зекономити чимало палива, якщо заморозити сік у широких плоских посудинах. Льодяну кірку, яка утворюється з самої води, викидають, а під нею залишається червонуватокоричньовий сироп.

Між підкладанням дров у вогнище та помішуванням сиропу залишалося досить вільного часу. Хлопці здебільшого гасали між чорних кленів біля заливного лугу, куди їх вабив своїми несподіванками густий підлісок. Козуля тут дуже добре орієнтувався:

– Поглянь сюди: дупло соколиза.

Він вказав на дупло дятла, ледве помітне на запаморочливій висоті. Просто під ним цюкала червоноголова пташка. Навколо стовбура спіраллю тяглися дірочки, з яких дятел висмоктував сік.

– Чи є вже яйця в гнізді? Я полізу на дерево.

Видертись по величезному гладкому стовбуру виявилось не так-то просто, але Козуля не розгубився.

– Я вилізу он на те, воно вгорі доходить майже до гнізда, – мовив він і показав на тонке дерево, що тулилося в тіні велетня.

Голубому Птахові аж моторошно стало, коли він дивився, як двоюрідний брат піднімається все вище й вище. Козуля, як і всі інші хлопці, вмів лазити не гірше за білку. Здавалося, він наче приростає до сучків і навіть найтонші гілочки підтримують його.

Ось Козуля вже перебрався на крону клена. Він повис під дуплом дятла і запустив туди руку. Довго там колупався, та раптом Голубий Птах побачив, як двоюрідний брат почав сіпатись і рватися спочатку плечем, а потім і всім тілом.

– Моя рука застряла! – закричав він зрештою. Але цей крик прозвучав, як писк покинутого пташеняти. Голубий Птах злякався. Він кинувся на маленьке дерево і виліз аж до того місця, де до нього дотикалася гілка могутнього клена. Не спускаючи очей з нерухомого друга, він перебрався на клен. Рука Козулі аж до ліктя були вкрита глибокими саднами. Козуля вчепився лівою за виступ і рвонувся знову, але вузький отвір міцно обхопив руку.

– Як же ти її туди всунув? Ще зможеш продержатись?

– Так. Принеси мій ніж, розколупаємо дірку.

Голубий Птах обережно зліз і ще раз глянув угору.

І страх погнав його до цукроварні.

– Ну, нарешті! Вогонь скоро погасне! Де це ви пропадали? – загукали з усіх кінців.

– Ми зараз прийдемо, – випалив хлопець і помчав до хати. Та де ж це Козулин ніж? Він схопив свій і швидко, як заєць, побіг назад.

Брат усе ще висів на дереві. Голубий Птах, хапаючись, поліз туди знову. З великими труднощами він закріпився поруч друга і почав обережно стругати ножем. Посипалися стружки. Рука, нарешті, звільнилася. Голубий Птах кинув ніж на землю і допоміг Козулі перелізти на сусіднє дерево. Він обережно підтримував потерпілого, страх змінився впевненістю в собі. Хлопець піднявся ще вище, щоб Козулі було зручніше спускатися.

З верхівки дерева відкривався далекий вид на голубі пасма горбів, які аж ген на горизонті переходили в гори. На безмежних хвилях лісів ніде очам зупинитись, лише в одному місці вилася струминка диму.

Хлопець примружив очі, щоб краще роздивитись, але струминка незмінно маячила у блакитній далечині. Що ж воно таке? Сигнал білих мисливців чи багаття купців, які зупинилися на відпочинок? А чи не в цьому напрямку Соляний Струмок, до якого збирається мати наступної осені, щоб наварити солі? У Голубого Птаха знову майнули якісь неясні думки про втечу. Може б, йому втекти від Соляного Струмка? Чи отой дим, бува, не сигнал для нього? Але що значить утікати? Рублена хатина у Рейстауні постала в уяві хлопця, і йому здалося, що він залишив її багато-багато років тому. Невже він покине хату Черепахи, матір, батька, Малію і Козулю? Навіть Косоокого Лиса стало раптом шкода. Хлопець вагався. Він навіть не усвідомлював, яки сильна любов прив'язує його до сім'ї нових батьків. Сповнений нерішучості, він зліз з дерева. Козуля вже з нетерпінням чекав на нього.

– Нікому, будь ласка, ні слова, чуєш?

– Гаразд, не скажу.

Козуля глянув на супутника: голос Голубого Птаха здавався таким чужим, ніби той відповідав десь здалеку. Він попросив благально ще раз:

– Якщо довідаються інші, то, безсумнівно, назвуть мене «той, що застряв у дятловому дуплі», а в мене й без того досить прізвиськ.

– Ні, ні, я нічого не скажу, – заспокоював Голубий Птах схвильованого, але сам дивився на брата відсутнім поглядом, ніби мав на увазі щось зовсім інше.

Вперше Козуля не розумів друга; що на нього найшло? Обличчя Голубого Птаха виглядало наче хмара, що саме пропливала над весняним лісом.

Закінчилася пора цукроваріння, сонце припікало дужче. Ніжною зеленню вкрилися берези. Пусті і голі поля виринали з-під слизького снігу, що швидко танув. Ніде не видно жодної зеленої стеблинки, лише торішні маїсові пеньки всюди повиставляли свої гострі кінчики. Але Совиний Струмок вже мчав з такою швидкістю до Бобрової Річки, ніби сподівався знайти в ній щось нове і боявся, що не вженеться за нею.

Всі з нетерпінням чекали весни; жінкам хотілося засівати поля, а чоловікам – вирушати на торгову станцію обмінювати мисливську здобич. Однак треба почекати, поки зійде сніг і трохи просохне земля. Справжнім початком весни вважався той час, коли болотяні луки вкривалися золотими чашечками нагідок.

Для старших хлопців весна починалася значно раніше: коли в струмку з'являлися коропи.

Лід ще тримався ветхими, крихкими краями за береги, а Козуля вже день у день бігав до Совиного Струмка поглянути, чи не прийшла риба. Як тільки починають текти талі води, вона косяками йде проти течії в струмки метати ікру; але в цьому році чомусь забарилась. Проте Козуля все ж таки готувався. З тітчиного горища він дістав два довгі лозові кошики.

– Будемо ловити коропів, – пояснив він Голубому Птахові й доручив полагодити кошики.

Вранці наступного дня він узяв двоюрідного брата з собою до Совиного Струмка. В найвужчому місці Голубий Птах побачив цілий ряд палиць, крізь які вирувала вода.

– Це наша загата, ми повинні полагодити її, – сказав Козуля. Потім показав, як треба вставляти нові палиці поміж старих і як заплітати лозою, щоб вийшла густа стіна поперек течії. Лише посередині одна дірка залишається незаплетеною.

Голубий Птах ніяк не міг сам додуматися, навіщо ця споруда, і нарешті запитав:

– Хіба у вас немає вудок? Знаєш, це такий шнур з гачком на кінці, на який ловиться риба.

– Ну, звичайно, у нас теж є гачки, здебільшого виточені з кісток. Та й торговці продають гачки з двома залізними вістрями. Вудити ми теж могли б. В цю пору коропи надзвичайно добре клюють. Але в загаті ми спіймаємо вдесятеро більше.

– Я поки що жодного не бачу. Хіба, може, ще прийдуть?

– Будь певен, одного прекрасного дня вони підуть густими косяками, і все село смажитиме рибу з нашого улову.

Голубий Птах недовірливо глянув на брата: Козуля завжди охоче перебільшував.

Тимчасом загату закінчили, перегороджений потік ще дужче шумів і вирував, стікаючи через залишену посередині дірку. Козуля вистрибнув на берег і скріпив два кошики. Один із них, без дна, вужчим кінцем вставив у отвір на покришці другого, а потім обидва кошики занурив у воду і прив'язав до забитих у дно паль. Отвір у першому кошику збігався з діркою в загаті.

– Ось бачиш, якщо тепер коропи підніматимуться сюди з Бобрової Річки, то, крім цієї дірки, в загаті йти їм нікуди, бо весь струмок перегороджений. І як тільки вони потраплять у перший кошик, то попливуть далі в отвір у дні до другого. А з цього кошика вони не зможуть ні вперед, ні назад, бо вихід надто вузький. Крім того, на них напиратиме нова риба, аж поки весь кошик не наб'ється до відказу.

– Ну, будемо сподіватися, що якась рибина та піймається.

– Хай це тебе не турбує. Завтра, можливо, буде вже перший улов.

Хлопці повискакували з струмка, обтрусили краплини холодної води, наділи легінги і помчали додому.

Голубий Птах від хвилювання не міг заснути. Дурниці, які Малія розповідала про відьом біля Совиного Струмка, були зовсім забуті. Здавалось, на цій Родючій Землі немає прекраснішого місця, ніж Совиний Струмок.

Одразу ж після сніданку вони знову помчали до своєї загати. Козуля ніс великого кошика.

– Для коропів, – сказав він.

Але яке розчарування! Кошики плавали зовсім порожні, наче їх щойно вкинули.

– Сьогодні після обіду прийдемо ще раз, – трохи збентежено зауважив Козуля.

В обід з'явився, як це часто траплялось, Косоокий Лис. Почувши про загату, одразу ж попросився:

– Дозвольте й мені з вами?

Ніхто не заперечував. Неприязнь Голубого Птаха до ленапського хлопця з часу хвороби розвіялась.

– Я швиденько збігаю додому й одразу ж повернуся, – сказав він і вибіг з дверей. Через якусь хвилину він був тут як тут і, хитро посміхаючись, показав кресало, кремінець і трут.

– Добре, – похвалив Козуля. – Я про це й не подумав.

Усі разом подалися до струмка. Напружено вдивлялись у воду. Кошики потонули. Крізь лозинки мерехтіла темнувата з рожевими цяточками риба.

Мокасини і легінги блискавично полетіли в сторону. Голі ноги хлопців навіть не відчували холодної води. Козуля схвильовано давав вказівки:

– Спочатку переріжте лико, яким прив'язаний кошик, ну, трохи назад, а тепер – разом!

Мокрий кошик був важкий, як камінь. Голубий Птах хотів краще взятись, але промахнувсь, і кошик шубовснув знов у воду.

– Ти, єнот, гляди! – розізлився Козуля і швиденько затулив руками дірку. Але п'ять чи шість рибин уже вислизнули. Хлопці знову взялися дружно і цього разу благополучно витягли здобич на берег.

Наче остовпілий, витріщився Голубий Птах на рибу, що метушилася в кошику. Він весь тремтів у мисливському запалі. Козуля трохи підважив кошика за денце і коропи посунулися з отвору на землю поміж суху торішню траву. Риби бились хвостами, пружинились і відскакували в усі боки. Косоокий Лис почував себе як у рідній стихії. Він видрав із корзини ломачку, став на коліна, схопив коропа між плавці і різко стукнув по голові.

Голубий Птах хотів зробити те саме, але мокра слизька рибина вислизнула з рук, наче шматок підігрітого ведмежого жиру, і пострибала вниз по прибережному схилу. На допомогу підоспів Козуля, і рибині не вдалося втекти.

Нарешті всі вісім коропів нерухомо лежали на траві. Голубий Птах підіймав зяброві щитки і плавці, гладив спинку, вкриту рожевими цятками, і вдихав чудовий, свіжий запах води, який линув од здобичі. Обидва його супутники старанно продовжували свою, роботу; видно було, що вони знавці рибальської справи. Ось риба вже вичищена й вимита.

Лис побіг до берега, де стояв старий, ще позаторішній очерет. Повернувся звідти з пучечком очеретяних мітелок, узяв кресало і кремінь, почав кресати, але вогню не було. Він знову подався в комиші. А через деякий час з'явився, тримаючи в руці запалену солому, підклав її під мітелки, що до цього ніяк не загорялися, і розвів яскравий вогонь.

Незабаром на ввіткнутих навскоси скраю вогнища лозинах пеклися дві рибини. Лис справді був з усім добре обізнаний. Він орудував прутиками, ножами та ломачками, наче старий, досвідчений рибалка, і його рот при цьому розтягався у посмішці через усе брудне обличчя, на якому попіл і сажа разом з рештками колишнього розфарбування утворювали другий шар темної шкіри. Хлопці жадібно стежили, як рум'янилися коропи, всі троє одразу відчули нестерпний голод.

Голосне потріскування та сичання примусило їх озирнутись. Голубий Птах здригнувся. Горів очерет, звідки Косоокий Лис щойно приносив вогонь. Густа хмара диму котилася через Совиний Струмок до лісу, а з-під неї висовувалися тремтливі довгі язики червоного полум'я.

– Що ти там наробив? – злякано закричав він на Лиса.

Той байдуже хитнув головою:

– Можливо, іскра де-небудь одлетіла вбік або ж загубив запалену соломинку.

А Козуля лише пробурмотів:

– Ми досить далеко від хат. Нічого не станеться.

Голубому Птахові ледве вдалося вгамувати хвилювання. Але він здригнувся знову, коли раптом прозвучав грубий голос Малого Ведмедя:

– Дозвольте й мені з вами?

Цього тільки й недоставало: батько! Хлопець втягнув голову в плечі. От перепаде зараз на горіхи! Проте Малий Ведмідь спокійно сів.

– Я гадаю, що прийшов саме вчасно. Ви запалили величезний вогонь, – сказав він і підморгнув у бік охопленого полум'ям очерету. Потім помилувався коропами, яких по черзі подавали йому хлопці, з'їв маленький шматочок печеної риби і пішов.

У Голубого Птаха відлягло від серця. Ще з більшим завзяттям хлопець відділяв од кісток біле ніжне м'ясо. Воно ледве-ледве відгонило димом і зверху трошки обвуглилось, але що може бути смачніше, ніж коропи, спіймані і приготовлені власними руками?

– Скажи-но, – заговорив він, жуючи, – вас взагалі не б'ють?

Обидва глянули на Голубого Птаха так, наче він заговорив чужою мовою.

– За що нас треба бити?

– Я маю на увазі, коли ви нашкодите або не послухаєтесь?

– Б'ють? Ні! В крайньому разі не дають цілий день їсти.

Лис посміхнувся: цю кару він, мабуть, добре знає.

– Мій батько занурює мене у воду, коли я що-небудь натворю, – почав він. – Це не дуже приємно, особливо взимку. Влітку ще нічого, хай занурюють скільки їм завгодно; в спеку одразу ж і висохнеш. А от взимку треба бути слухнянішим.

Голубий Птах не дочув премудрих повчань Лиса, його думки були цілком зайняті тим, що тут, у індійців, не б'ють. Справді, він ніколи ще не бачив, щоб батько чи мати били хлопця або дівчину, що провинилися. «Вони мусять постити», говорили про покараних. Хлопець ніколи не питав, чому це діти постять, але тепер йому все зрозуміло.

На якусь мить в голові все змішалося. Він думав про свою колишню батьківську рублену хату, в якій часто верещали від побоїв братік і сестричка; думав і про хату роду Черепахи, де дітей жило втричі більше, а проте все обходилося мирно – без бійки.

Отак розмірковуючи, Голубий Птах повертався разом з обома товаришами в село. Поглядом він полинув ген по коричньових дахах, вкритих корою, ніби побачив там щось нове, чого раніше не було.

Коли вони прийшли додому, дід Біле Волосся сидів на порозі. Він побачив рибу й похвалив хлопців:

– Це личить мужчині й майбутньому мисливцеві більше, ніж робота в полі. За моєї молодості на полях працювали тільки жінки. Якщо тепер іноді побачиш чоловіка з мотикою, так то звичаї білих, перейняті нашими. Предки вчили нас, що мужчина не повинен виконувати жіночої роботи, а мій дід…

Коли Біле Волосся згадує про свого діда, то кінця скоро не жди. Козуля і Лис тихенько пробралися до дверей і зникли, бо дід звертався лише до Голубого Птаха. Хлопець терпляче слухав: слова старих людей завжди мудрі.

На поріг вийшла мати, поставила на циновку мисочку гарячої маїсової каші і ковдрою щільніше вкрила плечі старика.

Старик, не звертаючи на неї уваги, продовжував повчати:

– А ти, онуче мій, мусиш запам'ятати: тебе взяли на місце мужчини, і не годиться тобі ходити з жінками в поле.

Хлопець звів жалібний погляд на матір. Вона подарувала йому легеньку мотику й пообіцяла, як тільки почнеться на маїсових полях жвава робота, взяти його з собою. Він побачив у її очах і куточках губ маленьку, ледь помітну посмішку, що розвіяла враження від дідових слів.

Трохи збентежено він глянув на діда: це вже був не сивий мудрець з його вічними доріканнями, а всього-на-всього старий чоловік, що тремтячою рукою черпав ложкою каїну. Діда слід шанувати, але ще більше треба шанувати батьків, а особливо матір. Коли Полуденне Сонце попрямувала в хату, Голубий Птах мимоволі схопився за її довгу жовту кофту, точнісінько так, як тоді, коли вперше, спотикаючись у темному коридорі, йшов за Круглою Хмарою.

Наступного ранку Голубий Птах не міг піти до загати – він повинен був залишитись біля південних дверей, щоб доглядати діда. Біле Волосся сидів на своїй циновці і вигрівався проти сонця. Іноді йому щось потрібно було – трохи тютюну, або друга ковдра, або набита заяча шкурка, що служила дідові за подушку під спину, – тоді хлопцеві доводилось бігти і приносити потрібне.

Похмуро дивився Голубий Птах своїм друзям услід. Спочатку вони зайшли за хати, потім виринули далеко в полі й остаточно зникли на луках. Скільки ж коропів буде сьогодні у кошику? Аж зло бере, що саме зараз він повинен доглядати діда. Наче меншим не можна було цього доручити? Але ті наробили б забагато дурниць. Ні, їм довіряти не слід.

Он діти знову граються в «закручену стежку». Довгим ланцюжком бігають підтюпцем навколо великої товстої ступки, в якій тітка Тараня саме товче маїс. Кожний гравець лівою рукою тримається за пояс свого сусіда, а правою – ловить зерна, що вилітають із ступки. Нескінченний ланцюжок кружляв навколо ступки, «йоге, йо-ге-га…» У тітки, мабуть, голова закрутилася. Раптом: бах! Вона опустила товкач і здійняла вгору кулаки. Наче зграя куріпок, розлетілася дітвора хто куди. Шнап, голосно гавкаючи, кинувся за ними. Голубий Птах сміявся, бачачи, як легко можна розсердити тітку Тараню.

Тітка закінчила товкти маїс і пішла в хату. В селі знову запанувала тепла, ніжна тиша весняного дня, яку ледве порушувало то крякання диких качок у комишах, то одноманітний скрип очеретянки та жалісний крик гусей, що нескінченним караваном тяглися десь високо-високо в небі. Тільки тихе покашлювання діда нагадувало про те, що тут є люди.

Приглушений рівномірний дроб пролунав у повітрі. Хлопець прислухався: знову барабанили ленапи. Вже на протязі кількох днів били вони у воєнні літаври і танцювали навколо стовпів, розмальованих у червоне. Збиралися в похід до кордону, в країну по ту сторону гір, проти Довгих Ножів. Вони щовесни вирушали туди, ненаситні у своїй помсті.

На щастя, ірокези не йшли з ними. Старші та молодші двоюрідні брати і в цьому році не бралися за бойову сокиру. Проте ленапи були нестримними. Можливо, завтра вони вже вирушать – довга мовчазна шеренга воїнів з чорними обличчями та перами з червоними цяточками.

Хлопець знову задумався. Він знав, що означали ці барабани: люті удари в двері, жахливі крики дітей, потріскування охоплених полум'ям дранок на даху. Куди ж подадуться ленапи? Може, в Рейстаун?

Якось мимоволі розкрились його вуста:

– Скажи, діду, куди веде воєнна стежка ленапів? Вони скоро повернуться чи надовго затримаються там? – Хлопець зніяковіло замовк, а Біле Волосся застиг у несхвальному мовчанні. Нарешті дід заговорив, але Голубий Птах уже й без того знав, якою буде його відповідь.

– Онуче мій, ти ще дуже молодий і повинен почекати, поки тебе запитають. Непристойно першим звертатися до старих людей. Але тобі я скажу: ленапи йдуть проти Довгих Ножів. – Маленькі похмурі очі старика зацікавлено глянули на хлопця. – Я чув, що на сході білі покинули підніжжя гір. Як ти думаєш, ми коли-небудь зможемо повністю вигнати блідолицих з нашого острова?

– Ні, ніколи! Для цього їх занадто багато!

Біле Волосся замисливсь. А потім наче сам до себе заговорив:

– Ти кажеш правду – їх багато. Коли жив батько мого діда, індійці заселяли схід біля моря. Рівнини кишіли буйволами; всюди гуляли олені й антилопи, і мисливцям легко діставалася здобич. Там ми жили мирно і щасливо, аж поки не прийшли Довгі Ножі; вони вигнали нас. Останнім часом ми жили у долині Шоні.

Хлопцеві спало на думку, що Біле Волосся – індієць з племені шоні, якого ще юнаком усиновили ірокези.

– Там ми теж були щасливі, – говорив далі Дід. – Біля кожного струмка жили бобри; ведмедів і оленів було безліч. Жінки пололи маїс, діти гралися на сонці, і їх сміх зливався з тихеньким співом стариків та старух, що згадували про свою молодість. На пагорбах бродив шаман, збираючи трави, які могли прогнати Духів Хвороби. Але ми змушені були залишити і цю країну, бо прийшли Довгі Ножі. Вони тепер називають цю країну долиною Джуніати.

Хлопець підскочив: назва батьківщини враз змінила його. В ньому раптом заговорила кров білого, і він забув усе: нових батьків, хату роду Черепахи, нових друзів; забув і про повагу до діда. Він майже закричав:

– Це ж наша земля! Все, що лежить по той бік гір, належить англійцям, червоним мундирам!

Досада, що хлопці без нього пішли до загати по коропів, таємний страх перед ленапськими барабанами, тривога за далеких рідних – усе злилося в тому вигуку: «Це ж наша земля!»

Старик навіть не присоромив його. Але тихе запитання діда приголомшило хлопця:

– А де ж індійська земля?

Наче остовпілий, вставився Голубий Птах на зів'ялі, обрамлені безліччю зморщок губи. «Тут», хотів було гукнути, але слово застряло в горлі. Тут сиділи французи й претендували на всю землю по цей бік гір. Про це й Малий Ведмідь казав: «По той бік англійські червоні мундири, по цей бік французи, а між ними, посередині, червоношкірий, без батьківщини».

У пам'яті хлопця воскресла розмова з батьком. Це ж білі забрали у індійців землю, всю землю вздовж Джуніати і великого шляху на Філадельфію, і ще за Філадельфією аж до моря. То хіба ж дід неправий? Хіба неправі ленапи? Де ж індійська земля?..

Поля, де працювали жінки, були далеко за околицею села, між кропивою і острівками трави. Через два дні після виступу ленапів матері вперше вийшли з дому. Сніг зійшов, можна було оброблювати грунт для посівів.

Голубий Птах узяв свою чудову мотику, але потім довелося її відкласти, бо поки що діти могли обійтися власними руками. Хлопець дивувався: тут, на Родючій Землі, не знали ні плуга, ні борони; невже жінки оброблятимуть поля своїми невеличкими мотиками? Це були кленові палиці, на яких з одного кінця прикріпляли кістку – лопатку оленя, гострою, ширшою стороною вниз. Обробка землі таким примітивним знаряддям триватиме не менше місяця.

Жінки Родючої Землі обрали цієї весни Сяюче Полуденне Сонце старшою наглядачкою за полями. Мати правильно розподілила всю роботу на час посіву, і під її керівництвом справа пішла добре.

Полуденне Сонце розставила жінок в одну лінію. Співаючи та сміючись, розпочали вони роботу. Мотики спушували землю, а старі стебла маїсу відлітали в сторону. Позаду жінок ішли діти й вибирали корінці, складаючи їх у великі купи. Як тільки це коріння трохи підсихало на сонці, його запалювали. Білі хмари диму неслись над полем у село й до річки.

Хлопець здивовано роззявив рота, коли побачив, як швидко посувалася робота. Правда, земля тут була добра, не те, що в Рейстауні, де з ріллі стирчали пеньки, навколо яких батько мусив орати. І крім того, ірокезькі жінки працювали спільно, не розбираючи, чия нива на черзі – Ведмедів, Оленів, Бекасів чи Соколів. Так робота посувалася значно, швидше, ніж коли б кожний рід обробляв свою землю окремо.

Поля вже були підготовлені до сівби, коли Малий Ведмідь разом з дванадцятьма чоловіками і всіма в'ючними кіньми вирушив до торгової станції, що називалася Преск Іль і знаходилася на віддалі п'ятиденного переходу на північ, біля озера Ері. Там був французький гарнізон з двадцяти солдатів.

Щоосени й щовесни сюди прибували канадські купці, і сюди ж, коли луки загорялися золотим цвітом нагідок та коли ліс міняв зелене вбрання, жителі всіх сіл з території верхньої Аллегейні привозили свої мисливські трофеї – боброві шкури, хутра куниць, лосьові ковдри, – і обмінювали їх на паки матерії, сокири, казани та порох. Такі торговельні поїздки мали для червоношкірих велике значення, бо індійці звикали до деяких речей білих, а особливо до металевих знарядь.

Поки батько їздив з чоловіками на Преск Іль, жінки безперервно працювали.

Полуденне Сонце розподілила всіх на групи по двоє, і вони на відстані кроку одна від одної просувалися, працюючи, полем.

Голубий Птах допомагав матері; поруч з ними працювали Малія і тітка Тараня, а далі Козуля з тіткою Білий Дуб, і так група за групою через усе поле. Полуденне Сонце показувала хлопцеві, як обходитися з мотикою.

– Ти нагортаєш купку землі – не так багато – жменю, як маленький пологий горбочок крота. Гаразд, так правильно. Тепер ти робиш великий крок і ще нагортаєш такий самий горбок. І так весь час. Звертай лише увагу на те, щоб віддаль направо й наліво була однаковою.

З цими словами мати стала на коліна і розв'язала три шкіряні мішечки, які принесла з собою. Із першого вона взяла шість маїсових зернин, втиснула їх пальцем у землю, нагорнуту горбочком, і розгладила її. Потім з другого мішечка дістала п'ять чи шість квасолин і загорнула їх у землю посеред кола, по якому перед цим розмістила маїс. Зовні, по краю горбочка, мати вкинула трохи гарбузового насіння.

– Навіщо ти так робиш? – поцікавився Голубий Птах.

– Ми саджаємо своїх годувальників завжди вкупі. Коли стебла маїсу підростуть, по них плестиметься квасоля. Гарбузи пов'ються у вільному чотирикутнику між горбочками, а своїм широким листом в середині літа затримуватимуть вологу, щоб земля це так висихала. Так наші годувальники взаємно допомагають один одному, і тому треба, щоб вони росли завжди разом.

Крок за кроком просувалися вперед. Наступного ранку Голубий Птах не міг навіть пальцем поворухнути. Він безмаль не скрикнув, коли нагнувся: так боліла спина. Але мати сказала:

– Це пройде.

Вона мала рацію. Через деякий час болю в кістках як і не було, і робота давалася так само легко, як і вчора.

За дванадцять днів на полях всіх родів роботу було закінчено. Після цього жінки працювали на своїх грядках на околиці села. Полуденне Сонце також обробляла свій клаптик біля стовпа, на якому висіла намальована свіжими фарбами табличка. З матір'ю сюди завжди приходив і Голубий Птах.

Ще ніколи в своєму житті він не відчував так краси світанку, як тут, у полі, далеко від села. Здебільшого вони були з матір'ю вдвох; Малія залишалася вдома доглядати вогонь і казани.

Крапельки роси ще переливались на сонці, коли Голубий Птах з матір'ю підходили до стовпа з черепахою. Рівненька нива розкинулась аж до Довгих Дахів, за якими голубою стрічкою сяяла Боброва Річка.