355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Анна Юрген » Голубий Птах, названий син ірокезів » Текст книги (страница 11)
Голубий Птах, названий син ірокезів
  • Текст добавлен: 21 сентября 2016, 15:39

Текст книги "Голубий Птах, названий син ірокезів"


Автор книги: Анна Юрген


Жанр:

   

Про индейцев


сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Але між Дункером і тіткою Рахель усе ще простягалася стара, брудна, невимощена, з глибокими коліями вулиця, яка щоразу після дощу перетворювалася в озеро; все ще висіли важкі дерев'яні віконниці, якими ввечері закривали маленькі вікна; на порослих травою ямах, попід огорожами, так само, як і колись, гралися діти.

Тітка зустріла гостя радісними вигуками й обняла його, обливаючи слізьми.

– Бідний Георг, бідний Георг, – схлипувала вона. Знову почув хлопець своє давнє ім'я. Це він має бути отим Георгом? Адже вони всі його так називають.

Голубого Птаха всадовили на лаву, що здалася йому дуже незручною; він зовсім одвик так високо сидіти. Але тітка не помічала цього, так само, як не звертала уваги й на індійське вбрання, вона тільки сяяла од щастя, що повернувся її племінник.

– Ти дуже схожий на свою матір, ну прямо, як дві краплі води, – безперервно вигукувала тітка, пораючись біля сковорідки, на якій смажилося сало.

Хлопець відчував, з якою любов'ю клопоталася старенька, однак він ледве ковтав їжу. Вона здавалася йому несмачною, зовсім не такою, як у хаті Черепахи, та до того ще й горло немов щось здавило.

Як тільки Андрес вийшов, хлопець схопився з місця.

– Найближчим часом ти повинен одвідати мене і про все розповісти, – просила його тітка, і Голубий Птах пообіцяв приїхати.

– Нам треба поспішати, бо ми коней продали, а натомість купили волів, – доповів надворі Андрес. – З волами краще корчувати дерева.

Дорога анітрохи не змінилася. Спочатку вона тяглася вздовж Джуніати, між прибережними чагарниками та смужками ріллі, потім через ліс, де в глибоких коліях темніла гнила вода. На середині лісу в'їхали на велику просіку, що поросла ожиною, де пурхали дрозди. За просікою дорога звузилась і нагадувала тепер довгу вузьку печеру, яку утворювали гілки, що з обох боків майже сходилися своїми кінцями.

Нарешті ліс закінчився. Глибокі колії перетинали луг і вели мимо будинку Рустерів через маїсові поля та струмок до узлісся, щоб там знову зникнути у зелених нетрях. Голубий Птах ішов слідом за братом. Наче з незмірно глибокої криниці, виринали спогади і зливалися з тим, що пропливало перед очима. Як тільки вони вийшли з лісу і побачили будинок, хлопець збентежився. Тополі так само височіли біля нього, але великого бука, де завжди цвірінькали, граючись, жовті горобці, вже не було.

– Він виснажував грунт, тому я зрубав його – сказав Андрес.

Голубий Птах подумав про буки на Родючій Землі. «Він захищає від блискавки», завжди говорила Полуденне Сонце і після кожної грози прив'язувала до гілок пачечку тютюну в знак подяки дереву. Тяжким сумом повіяло на хлопця від пустого місця, де раніше рідний бук простягав своє гілля, на яке так часто видирався хлопець.

Андрес знову почав розповідати:

– Стару дерев'яну хату я зніс. У новому будинку – три кімнати. Поряд, під довгим дахом, – стійло і клуня. А тепер поглянь-но туди! – Андрес показав пальцем повз будинок на поле. – Ми всю зиму корчували дерева, щонайменше п'ять нив! Оце кілька днів тому почали знову, ти повернувся якраз вчасно. – При цьому він з очевидним задоволенням оглянув брата. – Такий великий, сильний хлопець, як ти, – безперечно, неабияка допомога.

Голубий Птах побачив по той бік голого поля цілі купи, заввишки з хату, повалених лісових велетнів. Перед валом колод вітер намів різнобарвний килим з осіннього листу; здавалося, ніби стовбури лежать на пурпуровому покривалі. Проте хлопець змушений був одірватися від своїх думок. Біля садового паркана його чекали сестри і брат – дві стрункі дівчини і високий юнак. Всі якось боязко обмінялися привітаннями.

Замішання поступово проходило, сестри заговорили першими. Їх до сліз розсмішила незвичайна мова брата, вузол волосся на маківці та індійський одяг.

– А це що таке? – запитували вони і мацали намисто. – З такими пазурами тут не можна показуватися на люди.

Хлопець пояснював, але сестри навіть не слухали його.

– Ти схожий на дикуна. Переодягнися зараз же.

Вони принесли старі штани та куртку Андреса і не заспокоїлися доти, аж поки він не переодягнувся в одяг брата.

Вузол на голові став жертвою ножиць.

Хлопця навперебій засипали питаннями, але, видно, сестрам було байдуже до відповіді, бо не встигав він розкрити рота, як знову щось інше цікавило їх. Бурхливий потік безугавних запитань зовсім спантеличив хлопця; адже в роді Черепахи ніколи ніхто не встрявав у розмову, перш ніж той, хто говорить, не замовкав.

Голубий Птах почав було розповідати про Боброву Річку, про індійських батьків, Малію і Козулю. Хлопцеві ставало легше вже від того, що він говорив, але його щоразу перебивали, і Голубий Птах так нічого й не розповів.

Нарешті Андрес закінчив нестерпну бесіду:

– Ти, мабуть, радий, що тебе забрали від індійської наволочі. Завтра ми почнемо викорчовувати пні, щоб очистити землю ще для двох нив.

Хлопець глянув на брата; зневажливі слова зачепили за саме серце. Розпачлива туга за улюбленим краєм огорнула його, і ввечері він довго плакав під ковдрою, поки не заснув.

Рано вранці його розбудили:

– Ми мусимо поспішати, а то нічого не встигнемо зробити.

Напівсонний хлопець пішов за братом до узлісся. Він був настільки стомлений тижневим переходом, що навіть не помітив чужого чоловіка, якого Андрес узяв на підмогу.

Втрьох вони взялися до роботи. Крайні дерева, що вишикувалися в ряд, були вже надрубані. Глибокі зарубки виблискували на темно-коричньових стовбурах.

– Спочатку рубатимемо це дерево, – сказав Андрес і показав на велетенський бук, якого і троє не обхоплять. – Треба повалити його так, щоб він потяг за собою й інші.

Незабаром рівномірно зацюкали сокири. Але хлопцеві така робота була не під силу. Він не звик до тяжкої праці; в порівнянні з цими ударами об живе, пружне дерево, рубання сухих гілок на дрова було просто забавкою. Та до того ж йому зовсім не пасувало топорище, і воно геть розтерло йому долоню. На Родючій Землі кожен сам собі тесав топорище.

Зауваження посипалися градом на хлопця:

– Дужче розмахнись!

– Ти держиш сокиру не так.

– Ти стоїш незграбно.

Андресове обличчя виражало явне незадоволення, і він не раз уже бурчав:

– Ти нічого не вмієш; прикордонник повинен уміти поводитися з сокирою.

Надвечір стовбур почав потріскувати, гілки здригалися, дерево поволі похилилось і впало на крону сусіднього. Грім пронісся через увесь ряд; розколюючись і тріскаючись, буки чіплялись один за одного і падали на землю.

Ввечері, хитаючись від утоми, Голубий Птах повертався додому, йому пригадалася хата Черепахи. Батьки, мабуть, сидять зараз під буком біля порога і лущать маїс.

А тут мурашкових вечорів не буває. Дні минали у квапливій роботі, неначе сама поспішність керувала всім, але скільки б не спішив, все одно не встигаєш.

Нарешті почали перетягати волами до струмка старі сухі дерева, повалені ще в минулому році.

– На узліссі цей мотлох не можна палити, бо ще загориться ліс і ми самі себе спалимо, – сказав Андрес.

Поміж двома волами волочився товстий ланцюг. Петер поганяв тварин, Голубий Птах і помічник-чужинець накидали ланцюг на стовбур. Воли тягли одну за одною дерев'яні колоди з велетенськими кронами до струмка. З гілок і стовбурів, укладених рядом, виріс цілий вал; окремі кущі, вкриті осіннім листям, визирали з-під нього і нагадували клаптики розірваного вінка.

Коли перетягали останнє дерево, рука Голубого Птаха потрапила під ланцюг: далися взнаки фізичне виснаження і постійні лайки – його увага притупилася. Долоню дуже придавило.

– Щастя твоє, що пальці не одтяло, – заспокоїв хлопця робітник.

– Охолоди руку в ставку, – порадив Андрес.

Ні в кого не знайшлося часу для такої дрібниці, не було тут і цілющої рідини.

Напівпритомний хлопець присів біля води, щоб затамувати біль, і не відривав погляду од людей, які підпалювали дерева. Брати і чужий чоловік стрибали з факелами, встромляючи їх під сухі гілки. Вогники деякий час витанцьовували, потріскуючи в гіллі, потім у небо здійнявся з стогоном величезний вогняний язик. Незабаром горів уже весь ряд.

Їдкий дим заходив хлопцеві в ніс, у рот. Голубий Птах не зводив очей з оскаженілого полум'я, яке терзало ліс. Він чув, як щось вигукували брати, як тріскалися дерева.

Німий сум оповив хлопця. Жаль було чи то дерев, чи, може, пораненої руки? Того він і сам не знав. Відчував тільки: якась невідома сила з сокирою і вогнем лютує проти того, що з'явилося тут раніше од неї.

На другий день Голубий Птах залишився вдома. Андрес незадоволено скривився, але хлопець не міг навіть ворухнути пораненою рукою. Безцільно тинявся він по хаті і в садку, а думки линули до Бобрової Річки. Тяжка робота тепер не виснажувала його, і туга за батьківщиною ставала вдвічі більшою. Невідступно з'являлися перед ним образи індійських батьків, а риси білих відступали десь у темряву. Він думав про хату Черепахи з її спокійним, тихим життям. Там співають під час роботи, а тут ніхто не співає.

– Де ж тепер старий Шнап? – запитав він у сестер. Дівчата ніяк не могли пригадати, яка доля спіткала собаку.

– А-а, він захворів, і Андрес застрелив його.

Хлопець жахнувся, бо старий Шнап був йому майже таким близьким, як брати і сестри, а брат, виходить, гірший, ніж Косоокий Лис. Так, білі завжди надто швидко хапаються за рушницю, він сам у цьому переконався під час солеваріння.

Рано-вранці Голубий Птах пішов з братами туди, де спалювали ліс. Широка гола смуга тяглася понад струмком. Обвуглені колоди, залишки попелу, запах диму – все свідчило про спустошення.

– Хороша земля під пшеницю, – сказав Андрес.

– Попіл – найкраще добриво, – додав Петер.

– Але дерева загинули, – мовив Голубий Птах. Брати переглянулися – його голос здався їм незвичайним, – але промовчали.

Наступного дня, прямуючи до струмка, Голубий Птах раптом побачив біля паркана Андреса з якимсь чоловіком, одягненим у чорне. Чужинець саме прив'язував свого коня. Хлопець хотів утекти, але брат уже кликав його:

– Георг! Георг!

Вагаючись, хлопець увійшов слідом за гостем до кімнати.

– Я пастор Годсброт із Бедфорда, – пояснив чоловік з батьківським, доброзичливим поглядом. Потім він поклав Голубому Птахові на голову свою велику руку і урочисто мовив: – Будь вірним до смерті, і я дам тобі вінець безсмертя.

Хлопець полохливо переступив з ноги на ногу. Що хоче йому дати цей чужинець? Пастор сів на лаву.

– Ти, сину мій, втратив своїх дорогих батьків…

Голубий Птах запально кивнув, бо ж чоловік сказав правду. Полуденного Сонця і Малого Ведмедя безумовно недоставало йому скрізь і всюди.

Заохочений таким ствердженням, пастор вів далі:

– Але божа милість вирвала тебе з рук язичників, і я певен, що ти вдячний за це звільнення. Сподіваюся, що ти зберіг свою віру. На жаль, у деяких колишніх полонених я зустрічався з протилежним. Але ти, напевне, ще не забув «Отче наш».

Голубий Птах витріщився на промовця. Надто туманно згадувалась йому колишня молитва, він ніяк не міг пов'язати окремих речень. Пастор думав, що хлопцеві треба нагадати початок, і він підказав перші слова. Зніяковілий хлопець мовчав. Пастор голосніше, ніби перед ним стояв глухий, повторив слова молитви, але все було безуспішно.

– То ти вже зовсім нічого не знаєш? Ти забув ім'я всемогущого бога?

– Ні, його я знаю.

– Як же звуть владику Неба і Землі?

– Ованійо.

– Що? – спантеличено похитав головою пастор і відштовхнув хлопця од себе. – Боюся, що ти вже у чорта в пазурах. Але зробимо все можливе, аби душа твоя не потрапила в пекло.

Потім він вирядив хлопця надвір, а сам ще довго говорив з Андресом. І тільки через деякий час пастор на своєму коні поскакав геть.

Того самого вечора брат одвіз хлопця в Бедфорд.

– Ти з пораненою рукою все одно ні на що не придатний у господарстві, отже можеш виконати свою обіцянку: відвідати тітку.

Без тіні смутку розпрощався хлопець з колишньою домівкою, з братами та сестрами, які так і залишилися чужими.

У Бедфорді, колишньому Рейстауні, теж багато чого змінилось. У неділю тітка пішла з ним до церкви. Голубий Птах опинивсь у довгому залі, де було багато лавок. Люди співали, а чоловік у чорному дуже довго щось говорив – так довго, що хлопець безмаль не заснув. Проте під кінець він знову прокинувся, бо пастор Годсброт, нарешті, почав молитися.

– Милостивий боже, молимо тебе – зверни увагу на Тонна Дузберса, який будує собі хату. Вже стоять крокви, немає тільки драні. Не насилай дощу, поки повністю не покриють дах, щоб кімнати не були сирими. Допоможи, будь ласка, також старій Катерині Нозе. Їй уже вісімдесят років, і вона дуже страждає від ревматизму, на який не впливають ніякі ліки. І ще просимо тебе за Георга Рустера – сина Джона Рустера, якого полковник Буке нещодавно вирвав з рук кривавих безвірників. Він в душі став язичником; укажи йому вірний путь і освіти його своєю пощадою та милосердям.

Хоч і від щирого серця молився пастор Годсброт, але краще б він цього не робив. Голубий Птах не все, однак дещо зрозумів, особливо останні речення. Криваві безвірники – тобто його мати Сяюче Полуденне Сонце, його батько Малий Ведмідь, сестра Малія, Козуля і тітки… Великого Ованійо, якому в роді Черепахи щоденно жертвували тютюн, тут вважали злим духом. Навіть сам він, Голубий Птах, – дуже поганий, бо всі люди повертали голови і витріщали на нього очі. Йому страшенно хотілося забратись під лавку і провалитися крізь землю.

Найбільше дошкуляли йому дітлахи, які на вулиці вигукували йому навздогін «кривавий язичник». На кожному кроці хлопцеві згадувалися перші дні перебування серед індійців на Прибережних Луках. Проте у Бедфорді йому було краще, ніж у новому дерев'яному будинку. Приязнь тітки різко відрізнялась од постійного хихикання сестер і надзвичайної діловитості братів, які стали йому зовсім чужими.

Навпроти дому тітки Рахель хлопця насамперед приваблював заїзд Дункера, вимощений камінням, де завжди гарцював який-небудь кінь. Майже не бувало такого дня, щоб тут не зупинявся екіпаж. А тепер, пізньої осені, рух до форту Пітт особливо пожвавився. Поки зима не зіпсувала шляхів, купці поспішали з товарами на захід до Огайо.

Хлопця все більше й більше тягло до Дункера; заїзд став для нього ніби рятівним виходом у втрачений світ, що був теж десь на Заході – ще далі, ніж форт Пітт.

Як грім з ясного неба, вразила Голубого Птаха тітчина звістка:

– Андрес прислав за тобою, ти повинен вернутися додому.

– А чи не можна б мені тут зостатись?

– Я б охоче залишила тебе, але ти, мабуть, потрібен для якоїсь роботи. Рука вже ж загоїлася.

Всю ніч хлопець не спав, перекидаючись з боку на бік. Він тільки-но встиг звикнути до тітки, як йому знову доводиться розлучатись. І, звичайно, назавжди зникне заїзд Дункера, єдине і останнє, що зв'язувало його з Бобровою Річкою. Він думав про ненависть брата і сестер до нього; про їх безперервні сварки.

Наступного ранку Голубий Птах неспокійно походжав довкола возів, що стояли перед двором Дункера і якраз споряджалися в дорогу. Валка прибула з глибини країни і після ночі відпочинку повинна була їхати далі до форту Пітт. Фурмани вже запрягали коней.

З болем у серці хлопець стежив за приготуваннями.

– Що, може хочеш з нами поїхати? – запитав жартома один з фурманів. Голубий Птах просіяв:

– Звичайно, хоч зараз.

– Ге, краще облишмо цю витівку, а то перепаде нам від твоїх батьків.

– Моїх батьків тут зовсім немає. Я тільки в гості до тітки приїхав.

– А що, батьки у форті Пітт живуть?

– Ні, поблизу нього. Мені якби тільки до форту добратись, а там я вже знайду. Я знаю дорогу.

– Так, так, це інша справа. Повідом швиденько свою тітку. Такий спритний, дебелий хлопчина, як ти, в дорозі завжди знадобиться.

Голубий Птах зник. Не зайшов, а влетів до тітки Рахель на кухню.

– Я їду додому.

– Що? Чому ж це так спішно? Вже той день чи два не мають ніякого значення. – Тітка саме перевертала сало на сковорідці і сердито відкашлювалась од диму. Помітивши сяюче обличчя племінника, вона здивувалася – Хто його знає, що на тебе найшло. Почекай-но трошки, я ж повинна зібрати тебе в дорогу. Такому здоровенному шибенику завжди хочеться їсти. А ти поки що перекуси.

Голубий Птах тремтів од нетерплячки.

– Привіт сестрам! – гукнула тітка навздогін. На таку раптову поспішність вона тільки похитала головою, але незабаром заспокоїлася.

«Батьківський дім завжди найкращий. Хлопець, напевне, скучив за цей час», думала вона про себе.

Голубий Птах невпевненим кроком наближався до хури.

– А-а, нарешті! – вигукнув фурман. – Зараз вирушаємо. Вилазь.

Хлопець озирнувся: дітвора з криком метушилася попереду валки, що наближалася. Голубий Птах шмигнув через передок під тент. Заскрипіли колеса, заляскали батоги, і колона проїхала мимо. Потім рушив і його віз. Повільно похитуючись, покотилася важка хура.

Як тільки Бедфорд залишився позаду, хлопець визирнув через голову фурмана. Його, напевне, ніхто не бачив. А тепер вони їдуть уже лісом, що розкинувсь обабіч шляху, ніби двері в рідний дім.

Через дванадцять днів вже й форт Пітт, щасливий і нещасливий пункт у житті хлопця, залишився позаду. Фурман подарував йому сокиру, кремінь і кресало. Ці скарби Голубий Птах ніс у торбині, яку разом з двома буханцями хліба випросив у каптенармуса форту.

Ніхто і ні про що у нього не розпитував, бо діти прикордонників, які приходили у форт Пітт за покупками, а потім знову поверталися додому, бували тут щоденно. І саме тут, на межі білого світу, такий хлопчик не впадав у вічі.

Голубий Птах ішов по слідах, залишених обозом Буке: глибокими коліями, вибоїнами, закиданими хмизом, просіками і витоптаною травою. Поруч несла свої води Огайо. Тоді, з Буке, тяглися вони чотири дні вздовж цієї ріки, а тепер уже другого дня опівдні хлопець дійшов до великого повороту, де шлях, покидаючи Огайо, вів до лісу, прямо на Захід. Ось і та притока, яку вони тоді переходили вбрід, перебираючись на східний берег річки. Хлопець саме хотів сісти, роззутись і підкачати штани, щоб перебрести, коли раптом справа помітив тоненький стовпчик диму. Підійшовши ближче, він побачив двох ленапських мисливців, які сиділи біля вогню і смажили індика.

Голубий Птах, не довго думаючи, підступив до них і привітався за ірокезьким звичаєм:

– Я ваш друг.

Недовір'я на обличчях червоношкірих змінилося посмішкою. Один з них ламаною ірокезькою мовою запросив хлопця сісти. Голубий Птах сів, втішаючись давно жаданою індійською гостинністю. Мерехтливе полум'я, темношкірі обличчя, смак печеного м'яса – все було таким близьким і рідним. Хлопець раптом усвідомив, що він уже в безпеці, що ніхто не зможе забрати його, що вже ніякі гори не відділяють його від хати Черепахи. Голубий Птах ледве стримував своє зворушення.

Коли всі поїли, ленап, який трохи говорив по-ірокезькому, запитав:

– Куди йде наш маленький брат?

– До своїх батьків на Родючу Землю біля Бобрової Річки.

– Ти на правильному шляху.

– Так, я піду спочатку на Таскаравас, а звідти на Родючу Землю.

– Нащо тобі робити таке коло? Ти ж біля Бобрової Річки.

– Де саме?

– Річка, на березі якої ми сидимо, і є Боброва. Вона впадає тут в Огайо.

Голубий Птах, здивований, мовчав. Він раніше ніколи не задумувався над тим, куди впадає Боброва Річка. А вона сама, як вірний друг, прийшла йому назустріч. Тепер тільки йди проти течії, і через деякий час побачиш дорогі серцю Довгі Хати.

Після цієї зустрічі хлопець майже безупинно йшов далі, йому шкода було часу навіть для того, щоб назбирати трохи ягід. Черевики розлізлись, обличчя загострилося, волосся розкуйовдилось. А він все йшов і йшов, вибиваючись із сил.

І ось одного дня на заході сонця Голубий Птах перестрибнув Совиний Струмок. Упав, схопився і побіг далі через луки. Коричньові дахи, що показалися вдалині, весь час зростали. Малий Ведмідь саме йшов від каное, що було при березі, коли виснажений хлопець наткнувся на нього і напівпритомний звалився під ноги. Вождь узяв Голубого Птаха на руки і, наче маленьке дитя, поніс у хату Черепахи так само, як колись, після втечі з Прибережних Луків.

Ні радісних вигуків, ні галасу дітвори, ні шаленого гавкання Шнапа Голубий Птах не чув, проте він почув матір, що з сяючими очима схилилася над ним:

– Нехай тобі добре спиться, хлопче мій. Ти ж знову дома.





Тобі, читачу, звичайно, хочеться знати, наскільки правдива ця повість. Вигадана вона, як і більшість розповідей про індійців, чи все було так в дійсності?

Похід пенсільванської міліції, взяття хлопця в полон, битва на Мононгахілі і марш полковника Буке, – все це правдиві факти, які мали місце в англо-французькій війні (1755–1763 рр.). Те, що трапилося з Георгом Рустером у нашій повісті, траплялось в той час з десятками інших. Навіть дорослі, звільнені Буке, настільки одвикали від побуту білих співвітчизників, що знову поверталися до названих братів у індійські родини.

Але ти можеш сказати, що досі знав про зовсім інших індійців, не таких, як у цій книзі: про мисливців на бізонів, озброєних списами вершників, які гасали по преріях; жили вони у розмальованих наметах і носили головні убори з пер, що сягали їм аж до п'ят. Чому немає таких індійців-вершників у нашій повісті?

Це пов'язано з природними умовами місцевості, де знаходилися Прибережні Луки і Родюча Земля. Вся долина ріки Огайо разом з її притоками – річками Оленяче Око та Бобровою – лежить на сході Америки, в лісах, які простяглися між Атлантичним океаном і Міссісіпі. Задовго до появи білих, та й за їхнього перебування там, уся долина була вкрита суцільним масивом дрімучого лісу. І тільки по той бік Міссісіпі починалися великі прерії, що, наче гігантська площина, вкрита травою, розкинулись аж до підніжжя, гір. Тут господарювали індійці-вершники сіу. Як напівкочівники, вони бродили за стадами бізонів і ставили намети там, де передбачалося добре полювання.

Східні райони лісу заселяли племена з зовсім іншими звичаями і побутом. Тут індійці жили в селах, вирощували деякі польові культури, – насамперед маїс, квасолю і гарбузи. Заліза вони зовсім не знали, землю обробляли кам'яними мотиками і сапками з дерева та кості. Польові роботи вважалися справою жінок; чоловіки займалися полюванням і рибальством.

У вирощуванні польових культур окремі племена, особливо ірокези, досягли великих успіхів. Ірокези являли собою союз п'яти племен, які жили на південному узбережжі озера Онтаріо, на заході сучасного штату Нью-Йорк. Коли восени 1779 року генерал Саллівен разом з своїм каральним батальйоном ступив на індійську землю, його вразили розміри полів. Він запевняв, що солдати спалили 40 тисяч центнерів маїсу на пню і вирубали у фруктових садах сливові дерева, багатьом з яких було щонайменше по 50 років.

Житла цих лісових індійців були досить різноманітні. Ірокези будували довгі будинки з пологими дахами та фронтоном; тому-то і називали вони свій рід просто Довга Хата, інші племена – ленапи, наприклад, – жили у вігвамах, маленьких куполоподібних хатинах, схожих на бджолині вулики, вкритих березовою корою. У великих ірокезьких хатах. жили звичайно разом члени одного роду, здебільшого сестри з чоловіками та дітьми. (В ірокезів переважав матріархат). А у вігвамах мешкала тільки одна сім'я, що складалася з одного подружжя та їх дітей. Таких шкіряних наметів, як у індійців прерій, тут не було. Не було й розкішних головних уборів. Чоловіки носили на голові лише по кілька пер. Тільки кетаби, одне з племен сіу, вбиралися на свята в головні убори з орлиних пер, і взагалі вони різко відрізнялись од ірокезів звичаями та побутом.

Коней лісові племена використовували лише як в'ючних тварин, а не для їзди верхи. Виняток становили хворі, які неспроможні були йти пішки. Немало подорожували індійці й водою. Тому-то вони оселилися на берегах річок і струмків. Легенькі, як пір'їна, човни з березової кори, – найкращий винахід жителів лісу, – пропливали навіть по маленьких річечках.

Із мовного скарбу цих індійців до нас дійшли такі слова, як, наприклад, томагавк, мокасини і вампум. Томагавком називалася спочатку важка дерев'яна палиця, а потім, з приходом європейців, гудзонський колун, своєрідна сокира з довгим, на три чверті метра, топорищем.

Взуттям були мокасини. Вони складалися здебільшого з суцільного куска шкури, виробленої так, що вона, наче закритий пантофель, щільно облягала ногу. Замість штанів індійці носили дві шкіряні панчохи – легінги, які сягали по самі стегна і застібалися на поясі. Пізніше під впливом європейців індійці почали носити короткі штани, сорочки і куртки.

Вожді сіл підтримували зв'язок при допомозі так званого письма в малюнках, які видряпували на березовій корі. В особливо важливих випадках посилали гінців з вампумом – поясом із перлин. Такі пояси складалися з маленьких одшліфованих черепашечок-трубочок, просвердлених на кінцях і ниткою скріплених щільненько одна біля одної. Білі і чорні перлини чергувалися, утворюючи певний рисунок. Кожний такий рисунок становив собою окреме речення. Той, хто одержував такий пояс, міг читати його, як ми читаємо книжку. На такі лісостепові племена, що займалися вирощуванням маїсу, і натрапляли на початку XVII століття європейці, завойовуючи Північну Америку.

Дві нації прагнули захопити континент: французи, які закріпилися на берегах річки Св. Лаврентія в Канаді, і англійці, що проникали в глиб країни з берегів Атлантичного океану на південь і північ від сучасного Нью-Йорка.

Перевага білих у зброї і людях поставила індійців у безвихідне становище, вони змушені були відступати. Атлантичні племена подалися через Аллеганські гори на територію між Огайо та озером Ері. З часом тут виникло змішане плем'я з колишніх племен ірокезів, шоні, ленапів, вейєндотів, оттава. Ці племена дедалі більше вступали в родинні зв'язки. Кінець кінцем з'явилися цілі села, в яких жили всього тільки дві або три групи з різною мовою.

Індійські племена, витіснені в долину Огайо, добре знали і розрізняли своїх ворогів. Вони знали, що французи – це зовсім інша нація, ніж англійці, яких називали червоними мундирами (англійські солдати носили червоні мундири).

Вирізняли індійці і ще одну групу європейців – прикордонників, яких вони називали Довгими Ножами, бо ті носили на поясі довгі кинджали. Прикордонники були передовим загоном завойовників.

Ці грубі, жорстокі люди будували свої рублені хати у глухій місцевості, вирубували довкола ліси, вирощували трохи маїсу і жили з полювання.

Як тільки наступна хвиля переселенців наближалася до них, прикордонники забиралися ще глибше в глушину і там засновували нові селища. Прикордонники вважали, що індійці це тільки «зайва наволоч», яку безкарно дозволялося знищувати. Жахливі, криваві злодіяння почали ці люди, а індійці, обороняючись, відплачували їм тим же. Правда, перевага завжди лишалася на боці прикордонників, бо вони могли спиратися на укріплені форти, де були військові гарнізони.

Ось таку хаотичну картину становила собою долина Огайо, коли в 1755 році почалася боротьба між французами і англійцями за панування у Північній Америці. Між Огайо і озером Ері жили рештки витіснених білими індійських племен. А на хребтах Аллеганів уже стояли Довгі Ножі, число яких весь час зростало за рахунок нових поселенців, що напирали з низовини та узбережжя. На півночі – на річці Св. Лаврентія в Канаді – були французи. Вони просунулися з своїми укріпленнями аж до озера Ері (Преск Іль) і навіть далі на південь, у долину Огайо (Дю Кесн).

Англійці та французи роками боролися за великий континент.

Зрештою французи зазнали поразки, і вся Північна Америка стала англійською.

Про індійців, яким належала земля, ніхто не дбав. Вони служили обом сторонам як союзники. Ірокези були схильні до англійців, а всі інші племена приєдналися до французів. Лише незначна частина червоношкірих розуміла, що обидві сторони використовують їх і що суперечності серед корінного населення ведуть до їх загибелі.

Анна Юрген



В 1959 РОЦІ В СЕРІЇ «БІБЛІОТЕКА ПРИГОД ТА НАУКОВОЇ ФАНТАСТИКИ» ВИХОДЯТЬ ТАКІ КНИГИ:

Бомбар А. – Один в океані.

Бузько Д. – Кришталевий край.

Владно В. – Сивий капітан.

ДашкієвМ. – Загибель Уранії.

Касумов І., Сеїдбейлі Г. – На далеких берегах.

Сабатхні Р. – Одіссея капітана Блада.

Фідлер А. – Оріноко.

Чернишев С. – Вітряк.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю