Текст книги "Голубий Птах, названий син ірокезів"

Автор книги: Анна Юрген

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Анна Юрген
ГОЛУБИЙ ПТАХ, НАЗВАНИЙ СИН ІРОКЕЗІВ

_{Ліс був усюди ще з самого початку існування Землі. Він виник разом з Землею задовго до появи людини. Колись, у найдавнішу давнину, захотів Великий Дух помандрувати по світу, щоб оглянути своє творіння. Він послав білого птаха розбризкати по землі краплини води з небесних джерел. І скрізь, де падали краплини, виникали струмки та ріки, що перетинали ліси, немов жилки кленовий листок. Тих країв, де немає ні лісу, ні води, Великий Дух не відвідав. Але до цих країв не належала індійська земля, бо там ще на світанку життя дерева росли так густо, як трава в преріях. Багато літ і зим пролинули над лісом. Індійці, які тут жили, не заважали його існуванню, щождо тварин, то без них ліс такий же, як дерево без листя.}

_{Та ось прийшли світлошкірі люди і залізними сокирами прорубали дірки в зеленому шатрі лісу, спочатку маленькі і незначні, ледве помітні. З часом ці проруби ширилися, наче пожежа в преріях восени, і ліс почав утікати. Але білолиці гналися слідом за ним, і дерева відступили до перших гірських пасом. Але й тут ліс не мав спокою: прийшли колоністи і погнали його далі, аж у долину Джуніати, що розкинулася між Аллеганськими та Вілльськими горами.}

_{Спочатку зникли індійці, а потім і тварини. Дерева відступали останніми. Але наша розповідь починається з часів, коли ще було далеко до їх повного зникнення, з першого року війни за підкорення Північної Америки, року 1755-го.}

Георг прокинувся від оскаженілого уривчастого гавкання. Сонний, підвівся, пильно вдивляючись у півтемряву кімнати. В каміні догоряли дрова, і слабке світло від вогню вимальовувало на підлозі перед самим столом жовтувату тремтливу пляму. Там щось ворушилося. Хлопець враз пробудився. Та то ж Шнап, шпіц! Собака стояв з настовбурченою шерстю і гавкав на двері так, ніби за ними засів хтось чужий.

На якусь мить Шнап замовк. Георг почув, як у ліжку під стіною зашелестіла солома. Блиснув мерехтливий вогник: мати запалила свічку, приліпила її до черепка й поставила на кам'яному карнизі каміна. Хлопець навпомацки шукав свої штани і збирався було щось запитати, але слова застряли у нього в горлі, бо від громового удару в двері затряслась уся хатина. Здавалося, хтось намагався вдрізки розтрощити дошки.

Зо страху хлопець кинувся в ліжко; напівоглушений, він почув, як поруч заплакав маленький Петер, і опам'ятався. Так само починалось у Фольків і Шнайдерів! Георг швидко притис братіка до соломи:

– Індійці! Тихо!

Він ще помітив, як охоплений жахом братік широко розкрив оченята і міцно стис губи. Потім почув голос матері:

– Георг, де батьків пістолет?

«На каміні!» хотів крикнути він, але подих перехопило, бо хата вдруге і втретє здригнулася від лютих ударів.

Хлопець метнувся до каміна, схопив з полички зброю, подав матері. Вона спокійно перевірила запал і попрямувала в суміжну кімнату. До неї примикав хлів, і звідти через люк можна було обстріляти хатні двері.

Спотикаючись, Георг пішов слідом за матір'ю.

– Стій тут із світлом! – Наказала мати, виходячи.

Георг слухняно взяв свічку. Вона дрібно тремтіла в його руці. У двері все частіше й частіше били сокирою, і грім ударів змішувався з вигуками обох сестер: «Мамо, мамо!»

Хоч би вже швидше мати стріляла!

Гучний постріл з пістолета раптом перекрив увесь галас. Наче водоспад, прогримів той вибух у вухах хлопця. Приголомшений, він кинувся до матері, а вона швидко повернулася в хату і намагалася тепер підперти двері столом. Георг збагнув цей намір. Він теж схопився за стіл, піднімав і підштовхував його, аж поки важка, може з центнер ^[1] 1
  Німецький центнер дорівнює 50 кілограмам.


[Закрыть], дошка не навалилася на двері. Зверху, на ніжки стола, що стирчали в кімнату, кинули ще й дві лави.

Мати знов узяла пістолет, зарядила його і звела курок. Так, тримаючи зброю в руці і весь час дивлячись на двері, вона завмерла біля каміна.

На стіні й на стелі вимальовувалися велетенські тіні від постатей, що застигли в напруженому чеканні.

Важка гнітюча мовчанка запанувала в дерев'яній хаті. Сестри перестали кричати, і знадвору не чути було ні звуку. Ця тиша здавалася смертельною загрозою, вона мучила страшніше, ніж галаслива небезпека, яка щойно гатила в двері. Свічка ледве блимала в задушливому повітрі. Хвилини здавалися вічністю.

Різкий, короткий удар, що долинув з горища, примусив усіх здригнутися. Ніхто не встиг сказати й слова, як ударило вдруге.

– Швидше на горище! Глянь, що там таке!

Хлопець подався до драбини, яка стояла в кутку, і спритно, мов кіт, видерся по ній. Під дахом було нестерпно жарко. В темряві нічого не можна було розглядіти. Пригнувшись, Георг обійшов низеньке горище. Через тоненьку щілинку між дранками в даху пробивалося світло. Щось тихенько потріскувало. Хлопця охопив невимовний жах. Він кинувся до драбини, не звертаючи уваги на балки, на які натикався головою, і закричав пронизливим голосом:

– Вогняна стріла! Дах горить!

За хвилину мати вже стояла під люком, простягаючи синові сокиру.

– Рубай дранки! Я подам тобі відра з водою.

З сокирою в руках Георг метнувся до того місця, де виднілася моторошна смужка світла, і з усієї сили почав гатити в покрівлю. Дощечки з гікорі ^[2] 2
  Гікорі– американський горіх.


[Закрыть], слабко прикріплені до планок, відлітали, мов паперові смужки. Він добре влучив: лише кілька дранок, охоплених вогнем, залишилося на даху. Та й вони засичали від води, вилитої Георгом на покрівлю.

– Вогонь погас, – сказав хлопець у люк, через який, піднявшись до половини драбини, мати саме подавала друге відро.

– Глянь, тобі щось видно? Але будь обережний.

Через краєчок отвору Георг визирнув у червневу досвітню імлу. Від легенького подиху вітру шепотів маїс. По той бік поля стояв мовчазний і грізний ліс. Хлопець окинув поглядом усе довкола, але нічого підозрілого не помітив. «Невже індійці зникли? Мабуть, світатиме, бо на сході над верхівками дерев пожовтіло небо».

Ось на узліссі щось заворушилось і ніби покотилося на хату. Георг витріщив очі: вершники, цілий загін! Він розпізнав довгі стволи рушниць. То поверталися батько й Андрес, старший брат Георга – вони вчора звечора поїхали на збір міліції. Чутно було вже й голоси: «Агов! Агов!»

Георг кинувся до драбини.

– Батько й Андрес їдуть, а з ними ще кілька чоловік!

Вмить прибрали барикаду, відсунули засув. Коли батько переступив поріг, мати знесилено опустилася на табурет.

– Добре, що ти повернувся, Джон! Ще кілька хвилин, і було б уже пізно.

І, на превеликий подив Георга, батько схилився й поцілував матір. Хлопець не пригадував, щоб йому хоч коли-небудь доводилося бачити таку ніжність між батьками. Трохи згодом жвавий гомін заповнив блокгауз. Чоловіки поставили стіл і лави на місце; сестрички по черзі вилазили батькові на коліна, а від печі пахло смаженим салом.

– Глянь, що я знайшов! Лежала біля самісіньких дверей, – звернувся Георг до старшого брата і поклав на стіл дивну сокиру з довгою рукояткою. Андрес узяв зброю і почав розглядати її з усіх боків. Залізний клинок був прикріплений оленячими жилами до рукоятки, на якій виблискувало зображення черепахи, зроблене червоною фарбою: овал і навколо – шість кружечків, що мали означати ноги, голову та хвіст.

– Томагавк належав комусь із роду Черепахи, – замислено промовив Андрес.

– Дурниці! – перебив його грубий голос. – Що значить рід Черепахи! Всі вони однакові – червоношкіра наволоч та й годі! Зачули нас і втекли. Їхнє щастя, що ми не наздогнали.

Чоловік, який говорив, був найстаршим серед прибулих, у нього майже все обличчя, крім очей і носа, заросло пишною сивою бородою. Він одкашлявся і збирався вже виходити, але ввійшла мати з сковородою, і всі рушили до столу. Старик змахнув томагавк на підлогу, звільнивши місце для сала й маїсового хліба.

Після сніданку сивобородий продовжив розмову.

– Твоїй сім'ї не можна тут залишатися, Джон.

– Так, так… Нізащо не повірив би, що ці червоношкірі собаки наважаться підійти до форту…

Старий сердито випалив:

– Ти, справді, живеш, як на Місяці, Джон! З самої весни палає весь кордон, а ти сидиш тут, у пущі…

Два чи три голоси втрутились у бесіду:

– А це все тому, що ті лежні у Філадельфії навіть пальцем не поворухнуть!

– Ні, тому що французи сидять у форті Дю Кесн і нацьковують проти нас індійських гадів! А почалося це з того часу, коли капітана Трента з його чванькуватими віргінцями вигнали з Огайо.

– І справді, старий осел! Будує форт на Огайо і залишає його французам. А нам тепер доводиться розплачуватись.

– Тихше, хлопці, тільки не хвилюйтеся. Генерал Браддок уже наступає, і вся французька пишнота скоро полетить з долини Огайо.

– Але ж сім'я Рустера не може так довго залишатися тут. Червоношкірі собаки можуть кожної ночі напасти знову, і хтозна, чи пощастить іще коли-небудь так, як сьогодні.

– Ми могли б тимчасово переїхати до Рахелів, – запропонувала мати. – До моєї сестри, вона в Рейстауні замужем, – пояснила гостям.

Проте батько заперечив.

– Андрес і я повинні їхати на будівництво дороги. Там потрібно ще п'ятдесят чоловік підкріплення, щоб якнайшвидше пробити шлях для обозів генерала Браддока. Хочеш сама з дітьми переїжджати?

Якусь мить усі мовчки обмірковували. Потім знову почав старий:

– Це вірно, Джон, – від кожного двору на зборах міліції визначили по два чоловіки. Але хто сказав, що їхати треба саме тобі? Крім Андреса, можна послати ще й середнього сина. Цієї ночі він поводився як справжній мужчина.

Старий підморгнув Георгові, взяв його за руку і притягнув ближче до столу. Коли всі глянули на хлопця, той почервонів, мов рак.

– Боже мій, та йому ж тільки дев'ять років! – вигукнула мати.

Сивобородий пробуркотів:

– Дурниці! Тут, на кордоні, в дев'ять років кожен повинен бути дорослим, інакше пропаде, як муха в окропі. У Філадельфії зараз навчають дітей читати й писати. Рятуй нас боже від цієї нової моди. Стріляти і їздити верхи краще.

– Їздити верхи я вже вмію, – з гордістю сказав Георг.

– Ну от, бачиш, – посміхнувся старик і знову звернувся до батька: – Ти залишишся, а Георга пошли до лісорубів. Хлопець може бути розсильним.

Довго ще обмірковували це питання і, зрештою, прийшли до висновку, що для всієї сім'ї Джона Рустера буде краще, коли обидва старші сини – підліток Андрес і дев'ятирічний Георг – поїдуть на будівництво шляху, а батьки разом з рештою дітей переїдуть у Рейстаун.

Прощання було поспішним і небагатослівним. Поселенці не балували своїх дітей любов'ю та ніжністю, навпаки, під дощатими покрівлями досить часто чулися грубі слова й побої.

Батько осідлав синам коней і промовив:

– Щасти вам, хлопці.

Мати зв'язала постіль і погладила рукою світлу голівку Георга. Старший брат допоміг йому сісти на коня, бо поблизу ніде не було пенька, на який міг би стати малий. Потім стара покладлива гніда шкапа, на якій сидів хлопець, тюпцем побігла за групою прикордонників, що ланцюжком потяглися до лісу. Андрес їхав останнім.

– До побачення у тітки Рахель! – гукнув Петер, що саме гнав обох корів з лупу. Брати помахали у відповідь:

– До побачення!

Ще деякий час Георг чув спів дзвіночків, що висіли, у корів на шиї. Потім усе стихло, і зелена хвиля лісу зімкнулася над хлопцем.

Сонце вже припікало верхівки дерев, але тут, у вузькій ущелині дороги, на листі ще виблискували краплинки роси, від землі віяло вологою прохолодою. Вершники їхали майже беззвучно, лише час од часу то копито цокне об камінь, то брязне вуздечка, то заскрипить сідло. Іноді лунав застережливий вигук, що попереджував про гілку, яка простягнулася аж на стежку.

Георг поринув у думки. «Міліціонери хочуть податися на Джуніату, а потім далі до Аллеганів. А де ж французька фортеця, про яку вони говорили?»

«Форт Дю Кесн», все ще звучало в його ушах. Туди йде генерал Браддок із своїм військом.

Дорога поступово піднімалася вгору до лисого горба. Перед вершниками відкрилася долина Джуніати. Ранкове сонце кидало золоті іскри зеленому світові, дзеркальна поверхня річки своїм блиском ніби змагалася з небом, а в прибережних заростях крякали дикі качки.

На сході на високій скелі розташувалося місто Рейстаун. Форт своїми шанцями та оборонними валами захищав кільканадцять будинків. Георг розпізнав лише димарі, з яких у ранкове небо вився димок.

Дим, наче вуаль, повис над дахами і, здавалося, хотів собою захистити маленьке селище від величезного масиву лісу, що спускався з гір, перекочуючись із горба на горб через усю долину. Хлопцеві, який за все своє життя не бачив нічого, крім поодиноких прикордонних. дворів, ці дванадцять чи п'ятнадцять будинків здавалися справжнім містом.

Він примружив очі і відкинув з чола пасмо волосся; щось незвичайне порушувало краєвид долини. Вздовж берега через лужки, через чагарник і ліс перед вершниками простяглася просіка. Білі пні свіжозрубаних дерев, купи гілля, звалені збоку колоди позначали лінію, протягнуту рукою людини.

– Оце і є проїжджа дорога, яку проклали лісоруби. Вона йде, мабуть, аж до Трутганфуса, – зауважив Андрес.

Розпитувати було ніколи, бо загін наблизився до річки. Саме на цьому місці новий шлях вів через брід на той берег, а звідти – все далі і далі на захід.

Торік під час осінньої поводі тут загинув фурман, який хотів перебратися з своїм возом через річку. Люди застерігали його, але фурман загорлав: «Або перейду, або провалюсь у пекло»; а за хвилинку він і справді був уже в «пеклі». «Їй-бо, якраз на тому самому жахливому місці», щоразу закінчувала тітка Рахель, коли розповідала про цей випадок.

Георг уже видивив очі. Він ще ніколи не був тут і сподівався, затаївши страх, угледіти хоч які-небудь сліди нещастя, про яке вже протягом кількох місяців говорили у Рейстауні і навколишній місцевості. Та, на жаль, нічогісінько не побачив, навіть коліс од воза.

А потонути тут і справді можна було; навіть тепер, влітку, вода сягала коням майже до черева. Хлопець підтяг ноги вище і поплескав свого коня по шиї. Яке щастя, що батько дав йому цю стару смирну шкапину!

На другому березі Георг під'їхав до Андреса і почав докучати йому запитаннями. Спершу брат ніби дрімав, а потім став говіркішим.

– Ну що ти, п'яного фурмана давно вже поховали, а віз люди спалили! Скільки ще до Трутганфуса, я й сам не знаю. Там, далеко за Аллеганськими горами, зустрічаються струмки Йо (Андрес мав на увазі Йохоганіа). Чи є там ліс? Можливо… Звичайно, що ж там іще може бути? Чому генерал Браддок не йде через Рейстаун?..

Окрик ватажка обірвав розмову. На відкритому місці вершники зробили короткий привал. Георг ледве зліз із широкої спини коня. Андрес повів брата до невеличкого піщаного острівця.

– Дивись-но сюди, я хочу тобі пояснити.

Він накреслив паличкою кілька ліній на піску.

– Оце Мононгахіла. Вона тече з півдня. А ось тут тече Аллегейні, яка бере початок на півночі. Там, де вони зустрічаються, утворюється велика Огайо. І якраз у куточку між двома річками стоїть форт Дю Кесн – головний опорний пункт французів. З того часу, як почалася війна, вони посилають звідси на нашу голову індійців. Ми мусимо взяти цей форт, інакше ніколи не знатимемо спокою, і тому Браддок разом з 1600 солдатами йде з Віргінії вниз по Йо на Дю Кесн. Ми повинні прокласти дорогу, тоді провінція Пенсільванія зможе постачати провіант до Йо. Крім того, вона дає 300 чоловік міліції, щоб якнайшвидше побудувати шлях. Учора пропонували ще 50 чоловік підкріплення.

Георг не все зрозумів, та він і не слухав більше, думаючи тільки про 1600 солдатів. Це ж надзвичайно багато! У форті Рейстаун він ніколи не бачив більше як сорок чоловік гарнізону.

– Але тоді війна швидко закінчиться, – перебив він брата.

– Ну, звичайно, – буркнув у відповідь Андрес і скочив на коня.

Опівдні на горизонті чітко вималювалося східне пасмо Аллеганських гір, наче гігантська, розсічена ущелинами стіна, за якою височів ліс.

Загін будівників уже прорубав хід, що виводив на той бік височини, в широкий відкритий степ.

Підмога повинна була одразу ж приступити до роботи. Ввечері смертельно втомлений Георг, закутавшись у ковдру, повалився на купу гілок, що заміняла йому ліжко.

Рано-вранці, одразу ж після підйому, його покликав комендант лісорубів:

– Іди-но сюди, хлопче, та слухай, що я тобі скажу. Позад нас на шляху лишилися підводи з провіантом. Вернися туди і піджени їх, нехай швидше їдуть. Ми не можемо витрачати час на полювання та риболовлю, але й сидіти голодними теж не можемо. Зрозумів?

– Так, – випалив Георг і одразу ж подався в путь-дорогу. Він горів од запалу і гордості за доручення. Шлях – широку, свіжовирубану просіку – знайде навіть сліпий; між деревами, при потребі, може проїхати цілий віз.

Сонце вже звертало з полудня, коли посланець побачив колону з провіантом: вона якраз перебиралася через другий брід вище від Рейстауна. Фурмани запрягли у перший віз восьмеро волів, а щоб він не дуже швидко котився з пагорба, до воза прив'язали довгу вірьовку і дванадцять чоловік, ідучи позаду, гальмували нею. Воли потягли. Перша пара забрела вже в річку, та коли вода сягнула ярма – завагалася.

Ревучи під ударами батогів, що супроводжувались прокльонами й лайкою, тварини посувалися вперед, і незабаром незграбний, з шатроподібним накриттям ящик, похитуючись з боку на бік, уже піднімався по схилу протилежного берега. Старший фурман – маленький, рудий, вайлуватий чоловічок з шорстким наїжаченим волоссям – весь час метушився серед візників і заспокоївся лише тоді, коли вантаж без втрат опинився на березі. Волів випрягли, щоб так само перетягти й решту возів. Георг протиснувся до старшого і виклав своє доручення. Рудий так поглянув на хлопця, немов хотів його з'їсти.

– Швидше? Ге, ге! Передай, що ми прилетимо, як тільки у волів виростуть крила!

Проте трохи згодом його обличчя пом'якшало, і фурман лагідним поглядом зміряв малого, що боязко позирав на нього.

– Ти сам приїхав? – запитав зовсім іншим тоном.

Георг кивнув. Чоло фурмана знову вкрилося зморшками.

– От дурні прокляті! Дитину саму посилають у такі місця, де за кожним кущем червонолиця каналія підстерігає. Мої воли і то розумніші. – Він опам'ятався й загорланив: – Арнольд!

Підійшов якийсь юнак.

– Бери свого коня і гайда з цим хлопцем до будівників дороги. Ми зможемо добратися туди не раніше, як завтра після обіду. Перед тим як вирушати, перевір рушницю.

Георг образився.

– Я й сам можу повернутися.

Старший засміявся:

– Знаю, знаю, голубе. А от чи доїдеш – цього вже не знаю. Тут краще їздити вдвох. На все добре!

Георг розсердився і поклявся собі, що до Арнольда пін жодного слова не промовить. Але супутник базікав так лагідно і так багато знав про генерала Браддока, що Георгова злість поволі минала. Дерева вже кидали на землю довгі тіні, коли хлопці проїжджали повз незвичайно високу купу гілля.

Арнольд саме простягнув Георгу шматок маїсового хліба, як із завалу блиснули три довгі вогненні промені. Георг відчув, що його кінь стає на диби, і побачив, як Арнольд вивалився з сідла. Весь світ блискавично закрутився довкола, дерева опинилися вгорі, небо – внизу, а потім сильний удар погасив свідомість. Лише різкий біль у правій нозі добирався до мозку.

Трьох індійців, що вискочили з чагарників і витягли його з-під неживого коня, Георг уже не бачив. Один із індійців тримав у руці томагавк. На рукоятці його, в тому місці, де сходилися великий і вказівний пальці, виблискувала червона черепаха…

Наступні дні, мов тіні, пройшли повз Георга. Хлопцеві здавалося, ніби він проваливсь у безодню, в якийсь інший світ, розташований десь глибоко під знайомою і рідного землею. В його пам'яті залишилися тільки уривки, клаптики картин, що ніяк не вкладалися разом.

Обличчя, розмальовані червоним і чорним, пронизливі крики, нічні привали… Зелений морок іноді розривався, і тоді перед очима поставав безмежний масив гір, оповитих оксамитним покривалом лісу.

Хлопець опам'ятався на спині чужого коня. Георг уже десь бачив його, але голова так боліла, що думати зовсім не можна було. Раптом пригадався Арнольд. Чи не він, бува, сидів на цьому коні? Але де ж Арнольд? Біль і шум у скронях, наче вируючий водоспад, поглинали минуле. Придавлена нога розпухла.

Тільки на третій день у голові поступово перестало шуміти, і все навколишнє знову набуло форми й кольору. Хлопець побачив перед собою на стежці з десяток індійців, пір'я, що хиталося на їх підстрижених головах, сонячні бліки, що витанцьовували на коричньово-червоних спинах, і довгу бахрому на штанях.

Георг поглянув угору. Зелений морок зник, і яскраве полуденне світло боляче різонуло в очі. Загін зупинився. Хлопець аж скрикнув од несподіванки: в долині розкинувся Рейстаун! Чітко вимальовувався чотирикутник форту, на кожному розі якого височіли бастіони, і тому весь форт нагадував подушку з витягнутими ріжками. Стіни і яри, казарми з димарями, з яких валив дим. Джуніата! Це там його батьки, брати і сестри; нарешті поневіряння скінчаться.

Хлопець полегшено зітхнув, його сповнило щастя. Чи насмажила мама сала? Тільки де ж будинок тітки Рахель?

Прикривши рукою очі від сонця, Георг вдивлявся вперед. Але за стінами форту не видно було жодного будинку. З самої долини кудись угору тяглися маленькі чорні півкулі; між ними диміли вогнища, довкола метушилися люди. А що то за річка, там, справа, в яку впадає Джуніата?

Рука Георга опустилася. Він смертельно зблід, а в ушах звучав голос Андреса: «Оце Мононгахіла. Вона тече з півдня. А ось тут тече Аллегейні, яка бере початок на півночі. Там, де вони зустрічаються, утворюється велика Огайо. І якраз у куточку між двома річками стоїть форт Дю Кесн»…

Це ж, мабуть, і є французький форт! Маленькі півкулі – не що інше, як хатини індійців. Ото там живе червоношкіра наволоч, яку французи насилають на пенсільванських прикордонників.

Невимовний сум огорнув хлопця. Георг навіть не відчув, що кінь знову побіг риссю. На одному з бастіонів спалахнула вогненна стрічка, між пагорками повільно покотився гул гарматного пострілу і злився із звуком труб та гуркотом барабанів.

Двоє червоношкірих повели Георгового коня через дерев'яний міст, що приглушено гудів під ногами, до великого будинку біля заднього валу. Знесиленого хлопця зняли і понесли в будинок. Георг відчув, як під ним зашаруділа солома. Чув запитання, впівголоса вимовлені чужою мовою, але нічого не міг зрозуміти. Де ж Рейстаун?..

«Ану, вставай, сонько, кури давно вже повставали!» пролунав материн голос.

Наче з глибокої криниці піднявся хлопець на поверхню життя. Сон зник, але кукурікання було наяву.

Ніби у відповідь йому проспівав ще один півень. Георг прислухався. Де ж це він? Через цілий ряд малесеньких віконечок сонце вимальовувало на підлозі золоті чотирикутнички, подекуди лежали люди, з-під ковдри тут і там визирала патлата голова, чулося голосне хропіння. Он воно що – це ж лазарет у Дю Кесн!

Георг знову впав у забуття. Надворі гриміли ранкові постріли, ріжки своїм співом вітали новий день. Лунав барабанний дроб, було чутно тупіт солдатських ніг.

Старий інвалід, кульгаючи, приніс сніданок – суп, ріденьку ячмінну юшку, яку Георг жадібно проковтнув. Незабаром після цього старий щось гукнув, розмова і базікання стихли, відчинилися двері й увійшов добре одягнений чоловік, схожий на офіцерів з Рейстауна. З-під голубого трикутного капелюха виглядав акуратно завитий парик, у вирізах мундира – мереживо, білі панчохи були бездоганно чисті.

Це – військовий лікар. Він проходив од ліжка до ліжка, затуляючи при цьому хусточкою носа. Хлопчик повинен був показати ногу. Лікар помацав двома пальцями кістку, потис болюче місце й сказав інвалідові кілька слів.

Невдовзі кривий прийшов з мискою води, пляшкою і бинтами, дбайливо промив опух, натер його якоюсь рідиною і перев'язав ногу. Похмуре обличчя цілком пасувало мовчазному санітарові, проте він був, як видно, знавцем своєї справи: Георгові значно полегшало. Тільки-но хлопець добре вмостився на соломі, як: раптом зайшли три чоловіки, мабуть з гарнізону форту, бо всі були в голубих мундирах, на голові у одного – капелюх із золотими галунами. Вони звернулися до інваліда, і той підвів їх до ліжка Георга.

Хлопця наче хтось приголомшив, коли він почув рідну мову. Один із солдатів заговорив до нього по-англійськи, а до двох інших звертався якось так гугняво, що Георг нічого не міг розібрати.

– Де тебе взяли індійці в полон?

Біля верхнього броду Джуніати.

Чи далеко вже прокладено шлях?

Хлопець зрозумів, що це починається допит, і обмірковував. Перекладач, помітивши його вагання, визвірився:

– Гляди, не бреши, а то висітимеш на першому-ліпшому дереві!

– Новий шлях сягає аж до Аллеганських гір.

– Скільки чоловік міліції приєдналося до Браддока?

Це питання розірвало завісу, яка затьмарювала пам'ять; виразно й яскраво постало перед хлопцем минуле. І як це він міг таке забути: генерал Браддок наступає ж, а з ним і пенсільванська міліція.

– Триста чоловік! – випалив Георг.

Перекладач зміряв його пронизливим поглядом.

– А як у них з озброєнням? Рушниці у всіх є?

– Звичайно, у кожного є рушниця.

Георг, правда, ніколи не бачив міліції, але ж прикордонника, як йому відомо, без рушниці не буває. Перекладач поговорив з тими двома, потім задав йому кілька незначних запитань і вийшов разом із своїми супутниками.

Радість охопила хлопця. У Браддока 1600 солдатів. Генерал наступає і звільнить його! А ці кілька днів Георг якось переживе.

Після обіду прийшов новий відвідувач – індієць – і присів біля Георгового ліжка. Хлопець пильно подивився на гостя, – він його звідкись знає. Це обличчя з двома чорними поперечними смугами від однієї щоки до другої і цю яскраво-голубу пов'язку на стегнах він уже десь бачив.

Георг ще раз уважно глянув на індійця, який нерухомо сидів навпочіпки. Його обличчя із скошеними очима та схожим на дзьоб хижого птаха носом, що звисав над ротом, нагадувало собою голову шуліки. Голова острижена, тільки на маківці лишався пук волосся, і в ньому стирчали чотири воронячих пера. Хлопець згадав, де саме це пір'я впало йому в очі: індієць був із того загону, що полонив Георга. Цей чоловік непогано розмовляє по-англійськи; його можна запитати про новини.

– Ти не знаєш, де тепер військо Браддока?

Відвідувач дістав ножа і на долівці грубо надряпав карту. Георг досить добре розумів його мову, хоч індієць явно не міг вимовити «р» і замість нього вимовляв «л».

– Браддок зараз між Каштановими горами і Иохогейні, прямує до Мононгахіли. Ми щоденно стежимо за ним. Його воїни йдуть густою юрбою, мов ті ворони, що зграєю летять увечері до лісу на нічліг. Ми оточимо його людей і перестріляємо, як голубів.

– Ви перестріляєте браддоківців? Ніколи!

– Мій друг ще надто юний і гарячий. Воїн не кричить, він мовчить.

Індієць замислено набив люльку, потім випустив кілька хмарок диму.

– Мій малий брат може ступати на ногу, чи йому йти зовсім не можна?

– Ще дуже боляче.

– Я пошукаю в лісі трав, щоб прикласти до рани, вони одразу тобі допоможуть.

– Санітар мені компреси робить, якось обійдеться.

Георгові було не по собі від запитань цього чоловіка.

Яке йому діло до його ноги? Хлопець замовк і, коли розмальований відвідувач підвівся й розміреною ходою вийшов із палати, полегшено зітхнув.

З ногою Георгові ставало дедалі краще. Незабаром він уже шкутильгав, опираючись на костур, і навіть приносив собі з кухні їжу. Кухня містилася в одному з наріжних казематів, що, мов трикутники, визирали з чільного палісаду. Кілька східців вели на вал; угорі, на бастіоні, стояла гармата. Георгові дуже хотілося розглядіти її, але, як тільки він наближався, вартові проганяли його геть.

Ранком шостого дня хлопець прокинувся від страшенного шуму. Лунали крики, тріскотіли постріли… Над фортом повисла тривога. Георг сподівався почути звичайний ранковий постріл і гуркіт барабанів, але нічого не діждався.

Нарешті він потай вислизнув із костуром з палати і за госпіталем видерся на вал. Шум доносився від головних воріт.

Георг обережно покульгав поза будинком коменданта до бастіону і виглянув через частокіл. Біля воріт кишіли індійці, які низкою тяглися повз склад і одержували торбинки з порохом, рушниці, патронташі. За ворітьми вже стояв загін французьких окупаційних військ у темних мундирах, що не так впадали в очі, як розмальоване і прикрашене пір'ям союзницьке військо.

Поступово весь цей натовп вишикувався в лави. Солдати рушили маршем, індійці довгими рядами йшли слідом.

Це все на Браддока! Значить, генерал уже недалеко. Але що для нього оця жменька людей? З ними сама міліція справиться! Чи прийде Браддок сюди надвечір?

Повільно минали години. Георг напружено чекав і так хвилювався, що навіть не доторкнувся до обіду. Вранішній галас змінився гнітючою тишею. Лише кури, що вигрівалися проти сонця в гарячому піску під валом, порушували спокій на площі між будинками. Ліс за річкою завмер, ніби теж напружено прислухався, ждучи вісток з півдня.

Сонце вже повернуло на захід, коли у форті всі раптом заметушилися. Георг швиденько пошкутильгав до дверей. Від караульних воріт долинав шум голосів. Солдати мчали через подвір'я. Схвильований повар теж бігав довкола і розмахував черпаком. Хлопець затримав його, бо той умів говорити по-англійськи і прихильно ставився до Георга.

– Що сталося?

Повар зупинився.

– Гонець сповістив, що військо Браддока оточили і повністю знищать!

Роззявивши рота, хлопець дивився повару вслід, потім тремтячими ногами доплівся до валу й сів. Шаленим вихором понеслися думки, а серед них без кінця виринало: це неправда… неправда…

Георг розгублено дивився на курей, що порпалися біля його ніг. На деякий час він зовсім заціпенів. Метушня і крики вивели його з цього стану. Хлопець видерся на укіс і непомітно пробрався до бастіону біля воріт. Глянув – і очам своїм не повірив: гурт індійців, навантажених клунками, йшов через міст. Шапки гренадерів і парики розгойдувались на багнетах, капелюхи з галунами височіли на темноволосих головах, на довгих палицях розвівалися скальпи. Галас щохвилини зростав. Наближались нові групи. Яскраво-червоні мундири англійських піхотинців і блакитні канонірів химерно імітувалися з прикрасами з пір'я і шкіряними штанами. В долині безладно тріскотіли постріли, і луна повторювала цей салют.

Раптом хтось з усієї сили ударив хлопця кулаком в шию.

– Ах ти ж негіднику! Ти що тут робиш? – І Георг полетів униз по східцях.

На честь перемоги треба було палити з гармат, і обслуга зненацька застукала його на бастіоні.

На казарменому подвір'ї гордо походжали індійці в офіцерських капелюхах і шарфах, на площі в дикому безладді валялися казанки, шаблі, патронташі, сумки… Загриміли гарматні постріли, які салютували лісу й сонцю на честь тріумфу французького війська.

Георг кинувся в ліжко і затулив уші.