Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Сказавши так, чоловік у сірому попрямував назад у вокзал.

– Як діємо? – запитав я, щойно він відійшов далі.

– Тікаємо, – авторитетно заявив Тихий. – Може, він нас кудись зараз заведе, заріже і м'ясо продасть.

– Придурок, – я покрутив пальцем біля скроні.

– Сам придурок. Про такі речі зараз говорять. Або ще ось – збирають хлопчиків на вокзалах і циганам продають. А потім ті в циганів жебрають і ще різні діла для них роблять. Звідти не вибратися, точно кажу. Коли раби набриднуть, цигани їх один одному перепродають.

– Хто це тобі сказав? Нас же троє, козел. Подивлюся я, як він один трьох завалить. Він же чамор з вигляду, це тобі не гопота з бульдогом.

– Звідки ти знаєш – може там, куди він нас поведе, ще купа таких сидить, чекає на таких, як ми. Ні, я з ним нікуди не піду.

– А куди ти підеш, скажи мені? Так хоч по вокзалу ходимо, а так і сюди дорога закрита. Чи додому вертатися, чи я не знаю…

– Побачимо, – вставив своє слово Заєць. – Не думаю, що там аж так усе серйозно. Він, я так розумію, нас уже давно пропасає. Хотів би щось погане зробити – уже б зробив.

Сказати чесно, я думав десь у тому ж напрямку, що й Свиня, тільки признаватися нікому не хотів. І своїми словами Литовченко мене реально заспокоїв – адже хтось може думати інакше. Чому його думка обов’язково неправильна?

Тому, коли сірий чоловік повернувся, тримаючи в руці велику коричневу дерматинову сумку, ми спокійно пішли за ним. У всякому разі, так було краще, аніж до вечора в невизначеності вештатися по вокзалу, проводжаючи чергову ніжинську електричку.

По дорозі він сказав: звати його Коля. Тільки ніяких дядь – Коля, і все. Жив він справді недалеко, з вокзалу через міст до його будинку ми йшли хвилин двадцять, може тридцять, але не більше. Я прочитав назву вулиці на табличці – імені Комінтерну. Пройшли в якийсь тихий старий двір, зайшли в крайній під'їзд, піднялися на третій поверх. Коля відчинив двері, пропустив нас усередину, і ми пірнули в гущину запахів.

Точніше, запах тут стояв один, і він був густий, можна сказати – непролазний. Так буває накурено в невеличкому приміщенні, коли клуби диму перетворюються на суцільну стіну, нікого й нічого не видно, і кажуть – хоч сокиру вішай. Те ж саме при бажанні можна було сказати і про запах у Колиній квартирі.

Тут пахло дріжджами. Навіть не дріжджами, а дріжджевим тістом, яке вже давненько грає, пухне, піднімається і проситься у духовку. Тільки навряд чи Коля пік тут пиріжки, і я – та й кожен із нас – це прекрасно собі розумів. Ми знали, що так пахне.

Так звичайно пахне в приміщеннях, де женуть самогон.

А враховуючи стійкість запаху, можна здогадатися – тут самогон женуть постійно і безперервно.

Правда, при наших законах сусіди мали право написати на самогонника заяву в міліцію, більше того – в умовах розгортання боротьби з пияцтвом та алкоголізмом подібні вчинки навіть заохочувалися. Але раз Коля тут живе і, здається, не надто шифрується, то сусіди, видно, нічого не мають проти. Ділиться з ними, чи що.

По нашій реакції на запах браги господар квартири зрозумів, що ми не такі дурні, як здається. Тому, нічого не пояснюючи, жестом покликав на кухню. Вікна тут були щільно зашторені, на газу стояли каструлі, у кутку під мішковиною ховалося щось величеньке, мабуть, самогонний апарат. У іншому кутку, біля мийки, вишикувалися величезні скляні бутлі, наповнені прозорою рідиною, швидше за все – самогоном. А загалом значну частину кухні займали порожні пляшки з-під горілки.

– Подобається? – для чогось запитав Коля. – Чи ви ще чижики, аби вам це справді подобалося?

– І зовсім не чижики, – образився Тихий.

– Правильно, не давай себе ображати. Як вас, кажете, звати? Ігор, Юра, Сашко? А старший серед вас є?

Дивно – уже не вперше раз нас про це запитують у Києві. Невже серед трьох пацанів обов'язково повинен бути хтось старший? Мені зараз не хотілося привертати особливої уваги до своєї персони, тільки все вийшло саме собою.

– Мабуть, ти? – Коля тицьнув на мене пальцем. – Сашко, правильно?

– Сашко, – погодився я.

– Він не старший, – не стримався Свиня.

– Ну й не ти! – відрізав чоловік. – Подивись на себе в дзеркало. Старші такими не бувають. А цей ваш третій не надто балакучий, це добре. Тільки в таких пацанів, як правило, ідей своїх не дуже багато. Мені, зрештою, плювати, хто з вас хто. Аби діло робили.

– Діло? – для чогось перепитав я.

– Діло. Тільки спочатку поїмо.

Коля витяг із холодильника каструлю із захололими макаронами, пакунок із сосисками, з металевої хлібниці дістав половинку чорного хліба.

– Хто вміє на кухні щось робити?

– А що треба? – поцікавився Заєць.

– Зігріти осьо макарошки. Зможеш? Сковорода, сірники, масло – вперед.

Заєць заходився розігрівати макарони, а тим часом Коля товстими шматками нарізав ковбасу. Я дістав із рюкзака сало, мовчки простягнув господареві.

– Чого ж ти мовчав? Це ж можна посмажити і шкварками макарони полити! Цимес же виходить такий, що м-м-м! – Коля причмокнув губами. – А, ну його, так погриземо. Давай, дорізуй сало і хліб, висувайте тут стола, я зараз.

Коли він повернувся, ми вже поставили кухонний стіл посеред кухні, як могли. Правда, пляшки все одно заважали виставити його нормально, але якось довкола нього чотирьом людям примоститися можна. Заєць закінчив гріти макарони і вивалив їх у велику емальовану миску, принесену Колею з кімнати. Потім роздав усім алюмінієві виделки і ми посідали за стіл. Їли з однієї миски і весь час, поки їли, мовчали. Коли підмели все, Коля витер несвіжим кухонним рушником губи, сперся ліктями на стіл і сказав:

– Тепер слухайте мене уважно.

Нічого нового наш новий знайомий нам не сказав. Навіть не розумію, для чого він прочитав нам коротеньку ввідну лекцію про те, що Горбачов – мудак, оголошена ним перебудова – гімно, а Указ від сьомого травня цього року про викорінення пияцтва та алкоголізму пиздуватий. Про Горбачова і перебудову ми самі тоді нічого не розуміли, і, признатися вам чесно, я про ці речі нічого не розумію і тепер. Воно мені, за великим рахунком, і не треба. А ось про дурість із викоріненням пияцтва навіть у дитсадках тоді розуміли. Ну чого там – у всіх батьки бухають. Хто до непритомного стану, хто для настрою, хто для апетиту, хто з гостями по святах – але киряють у кожній хаті. І раптом людям заборонили – ні, не пити, пити ніхто нікому ніколи не заборонить – заборонили вільно і коли завгодно купляти горілку. Яка нормальна людина це витримає, скажіть мені?

– Ви, пацани, вже дорослі, – вів далі Коля, закурюючи чергову «примину», – тому знаєте – наш брат слов'янин хоче бухати зранку, в обід, увечері, а часто навіть серед ночі. Виходить, йому треба налагодити цілодобовий процес постачання цього діла. А зроблено все так, що з другої до сьомої дня не завжди можна купити. По пляшці горілки в одні руки, і за тією пляшкою стояти треба години три як мінімум. Справедливо?

Він чекав відповіді, й Свиня поважно відповів за всіх:

– Ні.

– Законно? Ну, з точки зору захисту прав людини чи хоча б захисту прав споживача?

– Ні, – знову відповів Свиня.

– І законів найближчим чином міняти ніхто не збирається. Нехай вони там собі в Кремлі чи десь іще над цими поняттями голови сушать. Народу з цього потрібен результат: аби водяру продавали так само вільно, як раніше, і бажано – цілодобово. Тоді, звичайно, бардак залишиться. Але не такий явний, як зараз. Поки народ вільно купував і пив, у нас що було, пацани? Мовчите, бо малі ще. А я вам скажу – не порядок, правда, але ілюзія порядку. Що таке наше життя без ілюзій? Нам цих ілюзій тільки й обіцяють, включно з комунізмом. Ми, коли Хрущову вірити, вже п'ять років при цьому комунізмі живемо. Вам він цього не обіцяв, ви тоді ще малі були або навіть ще не народилися. І батьки ваші, думаю, тоді не знали один про одного.

Лисий Микита про комунізм уже все знав і пообіцяв його на конкретний рік. У школі вам таке не казали?

– Ні, – бовкнув Свиня.

– Або вчителі довбаки, або ви самі, – зробив висновок Коля. – Добре, проїхали. Без водки ні комунізму, ні соціалізму з людським обличчям, ні навіть капіталізму не буде. А з водкою щось схоже на капіталізм вимальовується. Так до чого я це кажу – я вам пояснюю, яку помилку Горбачов зробив, забравши в народу спиртні напої, і яку помилку ми з вами збираємося виправляти хоча б отак, потрошку; Весь Київ і весь Радянський Союз один такий собі Коля не зможе забезпечити бухлом, я вам не лікеро-горілчаний завод. Але певні потреби певних громадян забезпечую на раз. Бачили ж сьогодні Олежку безногого? Він справді афганець, мій постійний клієнт. Тільки він на місце – я відразу в його фарватері. Для того, щоб вам усе ясно було: Олег має право на те місце, де він стоїть, виходити три рази на тиждень два рази на день, і стояти там не більше десяти хвилин. Така в нього з ментами неофіційна домовленість. У нас же в державі жебрати не можна, правильно? Олежка безногий – виняток, він у Афганістані воював, медаль у нього є, а життя не склалося після того. От менти і ввійшли в суть проблеми. Спитайте мене, чому я з ментами не можу домовитися? Ну, питайте… – він подивився на Свиню.

– Чому?

– Бо закону про боротьбу з афганцями нема, їх просто намагаються не помічати, бо самі зганяли пацанів на убій, а тепер ховають голови в жопи. А те, чим я займаюся, йде в розріз не лише з генеральною лінією партії, а й з кримінальним кодексом УРСР. Я бухло на вокзалі продаю, не дійшло ще до вас?

– Дійшло, – про всяк випадок подав голос Тихий.

– Вокзал – це місце, яке працює цілодобово. Хто в нас крім залізничників, лікарів і ментів працює з ранку до ночі та з ночі до ранку? Таксисти. Де їх постійно валом? Правильно, на вокзалі. І якщо домовитися з певними конкретними мужиками, вони будуть збувати спиртне всім, хто забажає. Люди, в свою чергу, так само знають – теоретично горілку можна купити в таксистів на залізничному вокзалі. Не тільки горілку, вони й гандонами ще торгують, але то не для нас із вами. Значить, я пропоную вам мені допомагати. Не задурно – заробите по п’ятдесят копійок на рило з кожної пляшки. Виходить руб п'ятдесят на всіх. Десять пляшок продамо – півтора червінці ваших. Годиться?

Такого ми, коли чесно, не чекали. Заєць від несподіванки аж рота роззявив, потім акуратно закрив. Нічого собі! Ще з ранку ні копійки не було, а тут раптом на рівному місці якійсь Коля без певного віку пропонує нам чистий, а головне – вірний заробіток. Бо народець наш точно бухає, наче не в себе. І скільки пляшок можна продати не за день – за годину! Це до вечора при нормальних розкладах…

Зуб даю – кожен із нас так само, як і я, подумав. Але Коля наче наші думки прочитав.

– Ви вже не починайте бабки рахувати, халявщики. Попрацювати таки доведеться. Бачите, – він кивнув на повні бутлі, потім – на порожні пляшки, – скільки роботи. Тару помити, акуратно напій порозливати по пляшках і головне – запаяти горлечка так, наче вона фабрична. Зараз люди не особливо роздивляються, але не кукурудзяним качаном же її закривати! Самогон нормальний, сорокаградусний, ну, може, сорок п’ять. Чим воно міцніше, чим швидше вставляє, тим людина менше думає про те, що вона п’є і де взяла. Ще ніхто не отруївся, в усякому разі – на моїй пам'яті. Значить, по очах бачу, що ви згодні. Тому можете своє барахло там у кімнаті поскладати і лягти поспати пару годин. Усе одно я сьогодні вже на вокзалі світився, тому тепер тільки під вечір піду. Перемийте пляшки – і можете покемарити.

Довго нас припрошувати не треба. Штовхаючись, ми перемили всі порожні пляшки, заодно помили весь Колін посуд. Потім пройшли в неприбрану кімнату, посеред якої стояв старий продавлений диван, і якось розмістилися на ньому втрьох. Була в цій квартирі ще одна кімната, куди Коля нас не пустив, зачинив за нами двері й для чогось замкнув їх ззовні. Дивно, тікати ми не збиралися, навіть навпаки – раділи з несподіваного фарту.

Не мусить же нас життя постійно мордами в болото вмочати, йолки-палки!

З тим і поснули – спати справді шалено хотілося.

Коли прокинулися, старенький будильник на шафі показував половину пів на п'яту. Захотілося в сортир, та двері й далі були зачинені. Тихий обережно постукав, і господар відчинив відразу.

– Думаєте, для чого я вас закрив? Так я ж вас уперше бачу! – розвів він руками, і якщо чесно, то я так і не зрозумів суті цього пояснення. Навпаки, здається, ми повинні його боятися чи хоча б стерегтися. І ми мусили барикадувати про всяк випадок двері, коли вже на те пішло.

Ми швидко зробили всі свої справи і зайшли на кухню, де на нас чекав Коля з повною сумкою пляшок.

– Значить, тепер коротенький інструктаж, – він закурив. – Для чого, власне, ви мені потрібні. Тут усього двадцять пляшок. Одна обходиться мені в троячку. Значить, аби заробити, я мушу продавати її хоча б по шість. Я не таксист, їм легше, мене відразу спалять. Тому таксисти продають по десятці. І люди червінці платять аж бігом. Виходить, чистий прибуток таксиста з пляшки – чотири рублі, мені лишається три. У таксиста, ясно, я зайвої копійки не вициганю. Тому мені доведеться платити вам із власної кишені й втрачати півтора рваних на пляшці. Так чи ні?

– Так, – відповіли ми майже хором, не розуміючи, до чого він веде.

– З іншого боку, без помічників у ситуації, що склалася, я продам наполовину менше пляшок. Виходить, ми з вами тепер заробимо порівну. Логічно?

– Ага, – тепер за всіх відповідав я, хоча, коли чесно, він цими цифрами і підрахунками остаточно задурив нам, ворогам науки математики, голови.

– Раз так, тоді пояснюю ситуацію. Я зі своєю сумкою сідаю в залі чекання. Я там хоч до ранку можу просидіти, з речами я схожий на пасажира-транзитника. Таких, як я, з такими ж сумками на вокзалі навалом. Ви крутитеся на вулиці й пасете таксистів, яких я вам покажу. Вони всі водкою торгують, але постачальники в них різні. Я всіх просто фізично задовольнити не зможу в плані безперебійного забезпечення забороненим бухлом. А водили не можуть тримати пляшки в машинах. Ні в салонах, ні в багажниках – менти час від часу шмонають. Тому схема виглядає так: коли треба пляшку, водій кладе руку на дах своєї «Волги», повертається обличчям до входу в вокзал і стоїть так хвилину, може трошки більше. Словом, за цей час його маяк повинні помітити ті, кому треба, в даному випадку – я. Але я не хочу світитися, казав уже, тому сидітиму в залі чекання. Ви по черзі стежите за таксистами, і тільки-но знімете пароль, риссю до мене. Я передаю пляшку, ви відносите, отримуєте гроші, приносите мені. Це добре, що вас троє – примелькатися не встигнете. Так доти, доки все не розпродамо. І на сьогодні норму, вважайте, зробили. Побачимо, як піде, і завтра, може, більше встигнемо. Запитання?

– Теє… коли розрахунок? – поцікавився Заєць.

– Ти ще нічого не зробив і не заробив, а вже питаєшся за гроші. Соромно, юначе. Не сци, ми ж сюди повернемося – розрахуюся, як домовилися. Погнали, хлопчики, працювати треба.

На вокзалі, здається, народу ближче до вечора побільшало. Ми примостилися біля входу, і Коля показав нам чотирьох потрібних нам водіїв. І додав – вони можуть від’їжджати, приїжджати, за всім цим треба стежити і бажано при цьому не клацати жалами. Є ще кілька постійних клієнтів, але, видно, сьогодні не їхні дні. Так заодно ми дізналися, що, виявляється, київські таксисти поділили між собою вокзал. Неофіційно, певна річ, але вони домовилися так: раз вокзал належить до місць, де є постійний заробіток, і тут завжди при бажанні можна зробити план, не може бути так, щоб одні паслися на вокзалі постійно, а інші не могли тут навіть припаркуватися після того, як привезли пасажира з міста. Тому складено неофіційний графік, згідно з яким одні машини товчуться тут у понеділок, інші – у вівторок, і так далі. Хто порушує без дозволу, тому не позаздриш. Найбільш зацікавлені домовляються з диспетчерами, і ті на якійсь час зовсім лишають без замовлень.

Тоді я слухав, розвісивши вуха. А років через десять, коли в нас уже з'явилися приватні таксопарки, зрозумів – адже це все відбувалося в умовах, коли таксомотори були державними і працювали на державну кишеню. Виходить, керівництво таксопарків усе це знало – не могло не знати. І відбувалося все це не перший день, не перший місяць, не перший рік. Так що в мене потім був не один привід подумати, скільки всього корисного і повчального відкрилося для нас, пацанів, за той травневий вівторок.

Правда, на сьогоднішній день ні мені, ні Литовченку з Тихим нічого з цього корисного і повчального в житті прилаштуватися не допомогло. Тому дурна та приказка, яка говорить, типу, вік живи – вік учися. Нічому ми тоді не навчилися. Може, й дарма.

Але тоді ми про це не думали. А лишень про те, що сьогодні до кінця дня можемо заробити тридцятку. Це ми дізналися шляхом дуже простих арифметичних підрахунків, зайвий раз довівши самим собі, що квадратні корені, ікси з ігреками та біквадратні рівняння потрібні тим, хто пише підручники, і тим садистам, хто визначає в школі план по «двійках». Якщо все буде хокей, завтра знову прийдемо сюди. Коля правий, народ у нас алкає будь здоров. Тому самогон під виглядом водки продамо без особливого напрягу. Так за кілька днів можна стати багатими людьми – адже тридцять карбованців за раз нікому з нас навіть не снилися. Кілька днів – і ми на всіх можемо підняти просто з землі місячну платню кожного з наших батьків. У нас будуть гроші на дорогу, карта Радянського Союзу буде до наших послуг, і ми поїдемо, куди завгодно.

Ми азартно говорили про це, кучкуючись біля входу в вокзал, і на якусь мить забули, для чого, власне, тут стоїмо. Першим це згадав Свиня, штовхнувши мене ліктем і кивнувши в бік стоянки. Пузатий таксист, дядько із пишними вусами, розвернувся до нас усім корпусом, рука лежала на даху жовтої «Волги», поруч ошивався типок непевного віку і чаморошної зовнішності, але досить пристойно вдягнений.

– Ну, Мака, давай, – підштовхнув мене Тихий.

– Чого я?

– Бо ти в нас старший.

– Хто тобі сказав?

– Тут усі вже кажуть. Давай, не ламайся, старшим завжди починати треба.

У голосі Свині звучало неприховане знущання, тільки зараз чомусь не хотілося заводитися з ним знову. Набравши в груди повітря і видихнувши, я подався, петляючи між машинами, до вусатого таксиста, котрий уже опустив руку і відвернувся, а коли підійшов – торкнув його за руку.

– Тобі чого, пацан? – усі пузаті басять, водій, до того ж, басив роздратовано.

– Я теє… Від Колі…

– Що значить – від Колі? Від якого такого Колі?

– Ну… – тут я не знав, що сказати, але той факт, що таксист не кричав, а дивився на мене зацікавлено, не відлякував остаточно і давав якусь надію на прояснення ситуації: – Ми тепер із Колею працюємо. Він просто подалі заховався.

– Ясно, – вусатий таксист покрутив головою. – А чого ти, чижику, з порожніми руками прийшов, раз Коля заховався?

Справді, про це я не подумав. Відчувши, що починаю червоніти, чого не дозволяв собі навіть на уроках Чекіста, коли той називав мене дебілом із вакуумом у голові, зачастив:

– Зараз, зараз… Ви стійте тут, нікуди…

– Так я нікуди звідси і не збираюся йти, – відповів таксист і тепер точно дивився на мене, наче на пустоголового. – Де тебе Коля тільки знайшов? Чого стоїш – бігом, людина чекає!

Він ще говорив, а я вже розвертався і, забувши про всяку конспірацію, мчав до входу в зал чекання, ледь не збиваючи зустрічних пасажирів. Уже біля самих дверей змусив себе перейти на спокійну ходу, і далі йшов неквапом, як людина, котрій особливо нема куди поспішати.

Колю я побачив не відразу – він примостився у самому кутку, поруч із галасливими жінками, обкладеними з усіх боків клунками. Наш господар витримував їхні крики терпляче, лише відгородився газетою і час від часу позирав на вхід. Так ми зустрілися поглядами, він кивнув, я підійшов до нього, отримав загорнуту в стару газету пляшку і тримаючи її так, аби вона не привертала до себе уваги, повернувся назад до таксиста. Той швиденько прийняв у мене товар, невловимим жестом передав купюри і зробив вигляд, що мене взагалі не існує в цьому світі. Я позадкував, потім розвернувся і пішов на спостережний пункт. По дорозі не стримався – глянув через плече. Чаморошний громадянин, який крутився біля «мого» таксі, швиденько йшов геть, наче дорогоцінний скарб стискаючи в руці пакет із зображенням Михайла Боярського в чорній сорочці. Тільки тепер наважився глянути, що в мене в руці. Чекав побачити «десятку», але вусатий дав мені дві «троячки».

Все правильно, все так і повинно бути. Він же перепродав тут-таки, на місці, заповітну пляшку за червонець.

– Ну як? – запитав Тихий. – Успішно? Очко не грало?

– Зараз ти сам спробуєш, – буркнув я і поніс Колі гроші – ми домовилися, що я повертаю йому виручку після кожного разу.

Наступного сигналу довелося чекати хвилин із тридцять. І знову маякував знайомий вусань. Мені захотілося сходити в «рейс» ще раз, але домовленість є домовленість – тепер настала черга Свині показати себе. Він відразу щез і вигулькнув за кілька хвилин серед «Волг» на стоянці, відсвічуючи всюди своєю дурнуватою кепкою з пластмасовим козирком. Не знаю, чи здивувався пузатий, тільки своє завдання Тихий теж виконав успішно. Здавши виручку Колі, він так само повернувся на місце.

– Нічого складного, – пояснив. – Мужик тільки здивувався, каже, скільки вас таких у Колі й де він нас понабирав. А ще, – Свиня хитро примружився, – я запитав, чи правда в нього гандони купити можна.

– Тобі для чого? – поцікавився Заєць.

– Нічого собі! Я тобі потім поясню, Юрець, для чого ці штучки…

– Я тобі, Юрець, зараз поясню, – встряв я. – Таким, як Свиня, на голову натягати. Ти собі на голову натягнути хотів, правда?

– Тобі, козел, – огризнувся Тихий.

– Ну, так що тобі сказали? – поцікавився Заєць.

– У нього є. Три штуки – руб. Я собі завтра куплю… мабуть…

На той час наші знання про застосування презервативів були дуже теоретичними, а про те, що ні в кого не було статевого досвіду, мабуть, не треба спеціально пояснювати. Тим не менше, в фізкультурній роздягальні ми, затамувавши подих, слухали тріпотню Арутюнова про те, як йому давали старшокласниці Юлька із Жанкою в піонерському таборі, куди вони поїхали вожатими, а він на правах звичайного піонера. З нього посміювався навіть Рудик – ні для кого не було секретом, що він тягався з однією дівицею на районі, яка жила в общазі, була на кілька років старша за нього, недавно зробила аборт і тепер не може, як казали пацани, залетіти. Тому не боялася нічого і до неї можна було напроситися «на це діло».

Тим не менше, бажання Свині мати при собі презерватив і тим самим посоліднішати у власних очах ми із Зайцем прекрасно розуміли. Тому не сперечалися, а просто зайняли пост і замовкли.

Черга Литовченка прийшла хвилин за сорок, вусатий товстун навіть устиг знайти пасажира і кудись із ним поїхати. Цього разу умовний сигнал подав моложавий таксист у джинсовій куртці. Заєць для чогось потиснув нам зі Свинею руки й пішов. Ми бачили, як він коротко поспілкувався з джинсовим, потім повернувся до гурту щасливий і наче трошки пришиблений.

– Нічого складного. Навіть не питав, хто та що. Взяв, тицьнув гроші – гуляй, Вася. Дуже просто, навіть цікаво.

Цілу наступну годину ми розважалися з того, що намагалися визначати, хто з мужиків, котрі підходять до таксистів, є нашим потенційним «клієнтом». Не вгадали жодного разу. За цей час устиг повернутися мій знайомив товстун. Стрілки годинника підсувалися до сьомої вечора, горілки поки що ніхто не потребував.

– Так можна до ранку простояти, – невдоволено промовив Свиня.

– Хоча б знаєш, за що стоїш, – заспокоїв його я. – В тебе зранку нічого не було, а тут хлоп – «троячка».

– Де воно – «хлоп»? Навіть не понюхали ті гроші…

– Для чого їх нюхати? Кажуть, гроші не пахнуть.

– Особливо – «троячки»… Диви, диви, Мавпо! Знову твій!

Справді, пузатий таксист знову подавав умовний сигнал. Я поспішив у зал чекання і здивувався, наскільки тут побільшало люду за останню годину. Дихати всередині вже практично не було чим, повітря можна, здається, помацати, а тіло під одягом відразу вкрилося липким противним потом. Колю я не побачив на старому місці, роззирнувся – він перемістився по центру, уже не читав газету – просто дрімав, або придурювався. Швидше за все, придурювався – щойно я підійшов, як він розплющив очі, спритно і мовчки витяг із сумки чергову пляшку, передав мені й знову, ніби нічого не сталося, відкинувся на спинку сидіння.

Вийшовши із залу на свіже повітря, я пройшов до таксиста вже звичним фарватером. Той так само мовчки взяв пляшку; тицьнув гроші, і я знову перестав для нього існувати. Розвернувшись, я пішов назад, спробував обійти чоловіка, що став на дорозі, але він ніби навмисне заступив мені шлях – і раптом дві міцні руки мов лещатами стиснули мені плечі.

– Стій, міліція!

У мене раптом відібрало мову. Здається, здатність говорити я втратив назавжди: чоловік, якому таксист передавав товар, разом з іще одним мужиком крутили пузатому руки. І найстрашніше – біля входу у вокзал в оточенні таких самих чоловіків у цивільному опинилися Литовченко і Тихий.

Але я помилився – голос повернувся до мене досить швидко. І різко шарпонувшись, я заверещав:

– Не бийте, дядю! Пустіть мене, дядю! Я нічого не зробив!

Поруч опинилися менти у формі. Той, хто тримав мене, коротко розпорядився:

– Ведіть цього крикуна на базу, можете по жопі дати, якщо кричатиме. Тільки не сильно, сильно йому нехай батько вправляє.

Тепер мене тримали двоє. Верещати розхотілося, і на ватяних ногах я пішов туди, куди мене повели. Рука й далі стискала зіжмакані купюри.