Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)
МИ НОЧУЄМО В ГУРТОЖИТКУ
21.05.—22.05.1985 (з ночі до ранку)
Ми не знали, де ми.
Словосполучення «Залізничний райвідділ» ні про що не говорило. Але навіть коли б ми знали, де знаходиться цей відділ, легше від цього не стало б. Ну, десь поруч із залізничним вокзалом – тільки після всього цього на вокзал повертатися не хотілося. Тим більше – до квартири Колі, нехай там і лишилися всі наші шмотки.
Без речей, без копійки грошей, побиті ментами і дивовижним чином звільнені проституткою, глупої ночі в чужому місті. Називається, втекли з дому. Головне – ніхто не знає, де ми, і в разі чого ніхто не допоможе. Хоч і правда вертайся та ментам здавайся.
Ідіотська ситуація. А найсмішніше у ній те, що ми чогось подібного й хотіли – сховатися так, аби ніхто нас знайти не міг. Тепер оце сховалися, бляха-муха.
Неподалік від райвідділу ми знайшли скверик і посідали на лавочку. Заєць одразу ж відсунувся від нас, наче заразний, та його стан можна зрозуміти – при всіх по жопі ременем отримав, а потім ще й рознюнявся. Зі Свинею мені говорити не хотілося – не чекав я від нього, що він без нас тікати почне. Без толку – але все одно, якось воно не той… пацани, коротше, так себе не ведуть. Тому ми мовчки сиділи, аж поки з дверей міліції не вийшла раптом наша рятівниця.
Чесно – я думав, вона пішла вже. Але ні, ти бач, довгенько ще там затрималася. Дівчина пішла, цокаючи каблуками, і коли порівнялася з нами, я не придумав нічого розумнішого, як свиснути. Дивно, але вона зупинилася, озирнулася, могла не побачити нас у темряві скверу, тому я скочив з лавки і підійшов до неї.
– Це ми… Привіт…
– Ти диви! – виразу її обличчя я не роздивився, та судячи з усього, дівчина посміхалася. – Самогонники. Чого ще тут, чого не вдома?
– А ми не в Києві живемо. Нам нема куди подітися, – пояснив я, а тим часом Литовченко і Тихий так само підійшли до нас.
– І тепер ви в мусарні хочете переночувати? Був же такий шанс, чого ж тоді…
– Слухай, а для чого ти це… ну… нас того… – втрутився Свиня.
– А що, краще б я цього не робила?
– Ти що! Теє, ну, коротше, дякуємо, чи як там…
– Ну, не знаю, як там, але їжте на здоров'я, – розвела дівчина руками. – Залишатися там вам по-любому не можна було, ще трохи – і цей Мишко вас би додавив, а воно нікому не треба. І шкода стало, це теж причина. Пояснила я тобі?
– Угу.
– А раз «угу», тоді пока. Мені час, бо общагу зачинять, там тітка на вахті сьогодні дуже строга.
– Ти в гуртожитку живеш? – перепитав я.
– А де іще? Я ж, як і ви, не місцева. Киянин, хлопчики, це лише прописка. В мене її нема. Я – порушниця паспортного режиму, за це мене, як правило, і гребуть. А ви думали – за що? – в її запитанні чулася якась хитринка.
– Слухай, раз таке діло, в тебе перекантуватися можна? – набрався я нахабства. – У нас правда такі обставини…
– Не можна, – грубувато відрізала вона. – Я сама там напівлегально. Лімітної прописки позбавили, тепер партизаню. Правда, кімната все одно окрема, а нормальні лімітниці[42]42
«Лімітниці» – жінки, які приїжджали у великі міста з глибокої периферії працювати на важкій непрестижній роботі. Теоретично у великих містах прописатися без наявності житла було практично неможливо, але для таких працівників зберігався ліміт на прописку. Їх прописували на койці в гуртожитку. За порушення численних правил, серед яких – заборона на народження дитини, лімітної прописки позбавляли. З часом лімітну прописку міняли на постійну, але – в тому самому гуртожитку. Чоловіки, відповідно, називалися «лімітниками».
[Закрыть] повним комплектом живуть.
– А нам куди подітися?
– А куди ви хотіли? – і зрозумівши, що відповіді ми не знаємо, зітхнула. – Добро, пішли прогуляємося до Севастополя, там тачку будемо ловити. Заодно про всі ваші пригоди розкажете, разом щось придумаємо.
– До якого… ну… як це – до Севастополя?
– Ви точно не місцеві, – зітхнула дівчина. – Це гастроном великий, недалеко, на Севастопольський площі. Там машину зловити легше.
Розговорилися по дорозі. Загалом я один розповідав, Свиня більше мовчав, аж дивно, це не схоже на нього, а Заєць – той взагалі відстав на кілька кроків і плентався позаду. Та й як сказати – розповідав: щось стримувало мене від докладного опису наших злигоднів. Обмежився тим, що втекли вчора з дому, чому – не так важливо. Куди хотіли податися з Києва – теж не має особливого значення. Про наші вранішні пригоди переказав більш докладно: і про Гідропарк, і про Колю, і про пузатого таксиста. Поки говорив, ми півдороги пройшли – попереду засвітилася вивіска «Севастополь».
– Вважайте, що вам пощастило, – зробила висновок дівчина.
– У смислі – пощастило? – не зрозумів я. – Кругом засади – і пощастило?
– Могли б із вашим Колею в іще більшу засаду залетіти. Не розумієш? Я спробую пояснити. Не дав би вам той ваш Коля сьогодні грошей. Тридцять карбованців – я не завжди такі гроші за раз заробляю, а я доросла баба.
– Скільки ж тобі років?
– Ти знаєш, що жінок не можна про таке питати?
– Ні, не знаю.
– Раз так, тоді прощаю. Вісімнадцять мені.
– Ой, не сміши! Така вже доросла баба…
– Ну, скажімо, доросліша за кожного з вас.
– А де ти працюєш? – вліз у розмову Свиня, хоча навряд чи він не здогадався про те, до чого додумався я.
– А це тобі, хлопчику, ще рано знати.
– Можна подумати, ми такі вже тупі, що нічого не зрозуміли про тебе! – вирвалося в мене, і я відразу пошкодував про це. Та наша рятівниця лише гмикнула.
– Ну, раз усе знаєш, так потім своєму другові розкажеш, – відразу поміняла тему. – Значить, я собі так усю цю ситуацію розумію, і можете мені вірити – все так би й сталося. Коля ваш до ночі самогон би свій продавав, навіть не сумнівайтеся – продав би. Ви ж самі бачили – пляшка йде приблизно за годину. Але під вечір і ближче до ночі бухарики більш активно виринають. Так що до дванадцятої ночі, може, до першої він би свій товар скинув. Йому що – сидить собі в залі чекання. А бігаєте ви, і ризикуєте, між іншим, ви. Йому серед натовпу загубитися – раз плюнути, на нього облаву треба проводити масштабну, цим ніхто займатися не буде. Він, по суті, підставив вас. Рано чи пізно менти обов’язково рейд би провели. Але так він попадається, разом із усім товаром, а так ви з однією пляшкою. Причому – неповнолітні, до того ж, не місцеві, менти помусолять вас і швидко викинуть. Він же пересидить пару днів – і знову за своє.
– Добре, якби ми не попалися так, як сьогодні, – чому б Коля нам бабки не віддав?
– Простий ти, наче чукча. Ви до ночі вже вимотані біготнею. Жерти хочеться і спати, тут не до грошей, сама така. Де ви будете шукати щось похавати серед ночі? У буфеті на вокзалі, а там дорожче. Купує Коля щось у буфеті, веде вас до себе додому. Пожували ви, попадали спати. На ранок він вам заявляє: за продукти з вас буде вираховувати. Самі заробляєте стільки, скільки він, самі себе годуйте. Може, навіть дасть якусь «троячку» чи навіть «п'ятірку», хоча за п'ять рублів такі люди вдавляться. Після дулі з маком ви і «троячці» раді, правильно? Правильно, сама знаю. Доживаєте ви до вечора, і все повторюється. Теоретично у вас за два дні шість червінців на всіх, а практично – хрін моржовий. Бо на руки Коля вам грошей далі не видає. Так можна тиждень протягти, аж поки у вас не виникне законне бажання отримати чесно зароблені гроші, нехай навіть щось із вас вирахують, і далі мандрувати по своєму маршруту. На що Коля вам відповість: він вас, мовляв, годує-поїть, живете ви на його шиї, і ще грошей вимагаєте? А що як він вас у міліцію здасть як малолітніх волоцюг?
– Ну ми його так само могли міліції здати – як самогонника…
– Тут, думаю, ти теж помиляєшся.‘Хата ця біля вокзалу не його, сто процентів. Знімає. Він же вас у другу кімнату не пускав, так?
– Так…
– І вигляд, ти казав, у цій квартирі не зовсім жилий.
– Мало що… Сам живе мужик, жінки нема, нема кому прибирати.
– Може, ти правий, але, швидше за все, не хотів ваш Коля, аби ви бачили, що друга кімната порожня. Розкладачка стоїть чи ще щось. Квартиру він наймає, швидше за все, для таких ось потреб. А сам живе нормально, навіть із жінкою, десь у іншому місці. І одягається краще, коли не вештається по вокзалу. Коротше, тримав би він вас біля себе, як рабів, а не сподобалося б – вигнав би без копійки. Ще чого бракувало – з пацанами ділитися… Ось чому, хлопчики, я думаю, що вам пощастило. Менти б вас і без мене випустили, тільки не так скоро.
– Чому?
– Причина та ж сама. Ну, назвете ви Колю, не витримаєте пресу. Навіть зможете показати, де він живе. А на тій хаті вже давно нічого нема. Коля ж бачив, як вас загребли, і в нього час був, аби швидко вивезти звідти все необхідне.
Приїхали б менти на адресу, покрутилися, порозпитували сусідів, усе зрозуміли – і не стали б далі його шукати. Більш серйозних злочинців у місті вистачає, аніж Коля-самогонщик. Раз так, то й ви не потрібні. Правда, за законом вони повинні неповнолітніх затриманих батькам передавати. І швидше чи довше, але до кінця наступного дня ви б точно сказали свої домашні адреси. Та й не тільки у вас справа – мені самій швидше вийти хотілося.
– Ну і як же ти з ними домовилася?
У цей час ми вже виходили з підземного переходу до потрібного нам гастроному, і вона зупинилася просто на східцях. Згори світив ліхтар, я побачив її обличчя, і воно мені видалося напруженим.
– Що, дуже хочеться знати?
– Ну…
– А я скажу, коли на те пішло. Правда, не маленькі, раз із дому тікаєте. Дурні – це так, але достатньо дорослі.
– Чого це дурні? – не стримався Свиня.
– Бо не розумні! Завтра я мушу Мишані, лейтенантові цьому, «катю» принести. Бажано – до дев'ятої ранку.
– Яку Катю?
– Так сто карбованців називають, це вам для загального розвитку. «Катя», «Катерина», «катенька». Ну, і дала кожному, це теж грошей коштує, так що менти на мені зекономили. Що я їм давала, треба пояснювати чи дійшло? – помовчали, і далі вона промовила вже без злоби: – Все одно б це сталося. У нас із лейтенантом давні ділові стосунки. Забере мене, я посиджу для вигляду, потім покористується в якомусь кабінеті годинку, більше йому не треба – і відпускає. Просто сьогодні обставини інші, я серйозно залетіти могла. Кабінетом по-любому не відбулася б.
– А що…
– Нічого! Раз уже пішли ці розмови, той хай до кінця! – по всьому, їй хотілося виговоритися, набралося на душі за день, або навіть за все життя – в неї теж воно, видно, не солодке. – Мене з подружкою сьогодні на облаві забрали. Ми на хаті одній працювали, ну, щось типу притону. Менти наших кавалерів ловили, грузинів, якісь у них тут ділові інтереси. Чи перекупка, чи справи з машинами – мене це не гребе. Їм приймаюча сторона, ну, київські партнери, за законами гостинності дівчаток організували. Думаю, менти всю цю компанію давно пасли, ось і вибрали підходящий момент, захапали всіх.
– Так ти ж ні при чому!
– Правильно. Була б при чому, не сиділа б у райвідділі в мавпятнику. Але це ж не просто на роботі прихопили, тут при бажанні можна пришити зв'язок із злочинною групою. Словом, усе одно відкуплятися довелося б не тільки даванням у кабінеті. Просто шкода вас чомусь стало, трошки дорожче мені сьогоднішній вихід обійшовся. Заодно пояснила ментам увесь розклад, вони зрозуміли – користі від вас, пацани, нема, і відпустили нас усіх разом. Закрили тему, бо гуртожиток скоро зачинять. Півгодини лишилося, а ще доїхати треба.
– Куди?
– Яка тобі різниця? Києва ви все одно не знаєте. На Протасів Яр, там лімітниці живуть.
Більше наша рятівниця нічого не сказала, швиденько зацокала каблучками нагору, ми ледь встигали за нею. «Волгу»-таксівку легко зловили, їх по цій вулиці багато їздить. Я встиг табличку на стіні гастроному прочитати – «Бульвар Леніна».[43]43
«Бульвар Леніна» – тепер Чоколівський бульвар.
[Закрыть]
На таксі їхали так само не дуже довго, як і на міліцейській машині. Правда, я не знаю київських відстаней. За моїми прикидками, так увесь Ніжин проїхати можна, але зі скількох Ніжинів великий Київ складається, навіть рахувати не намагався. Машина зупинилася, ми вийшли – і відразу просто перед нами прогуркотів якійсь поїзд.
– Вокзал недалеко? – поцікавився, аби хоч якось на місцевості зорієнтуватися.
– Тут зупинка «Протасів Яр», знаєте таку?
– Ну…
– А це, – вона кивнула на п'ятиповерховий будинок, біля якого жовта «Волга» нас висадила, – общага ткацької фабрики. Двадцять чотири години на добу музика – залізниця під самими вікнами, – жарт прозвучав досить невесело. – Тепер, хлопчики, давайте так: дівати мені вас усе одно нема куди, а через вахту вас не пропустять. По-перше, це суто жіночий гуртожиток. По-друге, мужиків сюди в принципі проводити можна, але за окрему плату і по домовленості. Тільки ви ж не мужики, ви діти…
– Які ми тобі діти… – почав був Тихий, та дівчина перервала його:
– Маленькі. Особливо ти на себе подивися – кавалер у спортивках. Так, із цим усе. Головний тут третій пункт: сьогодні на вахті Сафонівна сидить. На фронті до майора медичної служби дослужилася, в неї дві медалі є, на кофту причепила і так з ними й сидить на вахті. А кофту свою вона ніколи не знімає, хоч літо, хоч зима. Із Сафонівною навіть думати забудьте домовитися про що-небудь. Вона щоразу, як чергує, паспорти в дівок перевіряє і перепустки. Я хоч і на особливому становищі, бо комендантші особисто плачу, тільки за це мене Сафонівна ще більше ненавидить. Ще десять хвилин лишилося, можу проскочити. А ви зайдіть з того боку і дивіться на крайні вікна другого поверху. Там у нас умивалка, система відпрацьована, через те вікно десятки, коли не сотні мужиків перелазило. Розмови потім, я пішла.
І наша рятівниця поспішила зайти всередину.
Позаду прогуркотів ще один поїзд. Заєць повів плечима і засунув руки глибоко в кишені.
– Так і будемо стояти?
– А що ти хочеш? – запитав Свиня.
– Спати.
– Ну лягай і спи, хто тобі не дає!
Мені все це вже давно перестало подобатися і, признався я собі подумки, ця компанія мені теж набридла. Хоча всі у школі вважали нас друзями. Але подітися не було куди.
– Гайда шукати те вікно, чого стоїмо?
– Як ти туди залізеш, розумний?
– Слухай, Тихий, ти мене вже за сьогодні так дістав, що я не знаю…
– А не знаєш – не видригуйся! – гордо промовив Свиня.
Це все. Це остання крапля на сьогодні. Ми дуже рідко билися з кимось – або тікали, або, якщо не встигали, самі були биті. Тим більше жодного разу на серйозі не побилися між собою. І ось тепер я вперше, зі справжнього люттю, з бажанням завдати болю вдарив Тихого, уклавши в удар усю силу пацана, який з фізкультури мав стабільну «троячку». Я нікуди спеціально не цілився, кулак з глухим звуком влучив точно в середину грудей. Свиня, що не чекав такого, похитнувся і незграбно гепнувся на брівку тротуару. Я завис над ним, замахуючись тепер уже ногою, але Тихий спритно для його комплекції відкотився, і так, сидячи на асфальті, здивовано запитав:
– Ти чого? Менти по голові сильно дали?
– Тобі, видно, не додали, то я додам зараз!
Я ступив до нього, але лють відкотила так само несподівано, як накотила, і замість бити, я простягнув йому руку, аби допомогти підвестися. Тихий скористався моєю допомогою, обтрусив ззаду спортивки і мовчки пішов за будинок, як і веліла наша рятівниця. Я так само мовчки почухав за ним, Заєць – за мною. Ще одна дивина: він не поліз нас мирити, як бувало раніше, а просто стояв і дивився, мов на сторонніх.
– Ну і де тут? – Свиня дивився на темні вікна, серед яких де-не-де виділялися світлі квадратики.
– Стоїмо і чекаємо. Не для того ж вона нас сюди завезла, аби під стіною кинути.
– Вона проститутка. Бачив я таких…
– Цікаво, де ж ти їх бачив?
– Ага, тобі скажи, тобі теж захочеться… О, диви, он вона!
З крайнього темного вікна на другому поверсі хтось вистромився, і ми почули знайомий голос:
– Ідіть ближче, ближче йдіть!
Ми підійшли, не знаючи, як забратися на другий поверх. Поставали майже впритул до стіни й задерли голови.
– Я світло не вмикаю, в нас тут на ніч його вимикати положено. Економимо… А на першому поверсі всі віконниці забито, навіть кватирку не можна відчинити. Перший поверх взагалі не жилий, підсобки там, різні службові приміщення і душова, – вона говорила, ніби виправдовувалася перед нами.
– Це все добре, а як ми заліземо? – озвався я.
– Другий поверх – не дах, якось викрутимося. Кажу ж вам, тут дівки систему продумали. Тільки вона на дорослих чоловіків розрахована, але нічого. Стійте, я зараз.
Вона ненадовго зникла, а повернувшись, висунула щось довге з вікна і викинула просто на нас. Ми ледь встигли відскочити, як під ноги упала драбина з прив’язаною мотузкою з тих, на яких білизну сушать. Я ступив до драбини першим, підняв її та притулив до стіни. І тут усі зрозуміли прикол – верхній щабель ледь діставав до верхньої частини першого поверху. А нам треба було на другий.
– Оце й усе? – запитав Свиня.
– Дорослі хлопці стають на верхню сходинку, дівчата звідси їм руки подають, тоді підстрибують та підтягуються за край підвіконня. Коротше, спільними зусиллями. У наших це називається тягнути бегемота. Потім драбину назад затягують.
Але ніхто з нас ще не доріс, в прямому розумінні цього слова, аби таким способом вночі лізти у вікно в жіночого гуртожитку.
– А нам як? – запитав я.
– Хто з вас найлегший?
– Заєць, – майже одночасно відповіли ми з Тихим. Литовченко справді важив найменше від усіх нас і взагалі від природи вродився шклявим.
– Я ж не знаю, хто там у вас заєць…
Юрко мовчки вийшов наперед.
– Ну, я…
– Робимо так: я зараз принесу простирадло, ти залізеш на верхню сходинку і схопишся за край, тільки міцно тримайся. Я спробую затягнути хоча б одного сама, далі вдвох піде легше, а потім утрьох – зовсім просто.
Вона знову щезла на якийсь час і повернулася вже з білим простирадлом. Один край викинула з вікна, після чого Заєць обережно поліз угору. Коли став на останню щаблину, драбина хитнулася, і він не завалився разом із нею лише тому, що ми з Тихим вчасно кинулися і притримали. Спираючись однією рукою об цегляну стіну, другою Заєць зловив край простирадла, вчепився в нього, перехопив обома руками, а потім для чогось підігнув ноги та, наче жаба, завис між поверхами. Дівчина старалася з усієї сили, але Заєць раптово почав смикатися, спробував, наче альпініст, упертися ногами в стіну, в результаті чого не втримався та сповз назад на драбину, що ми її продовжували тримати.
– Завмри! – керувала згори дівчина. – Просто завмри і виси, наче груша. Нічого не роби, я сама…
Друга спроба вийшла більш вдалою. Перенісши всю силу на руки і мертво вчепившись у свій край простирадла, Литовченко випростав ноги, і поволі посунув догори. Дівчині вистачило кількох ривків, аби голова Зайця сягнула краю вікна. Далі він вже сам зметикував, хапнув рукою за край та завис на підвіконні.
– Підтягуйся! – підганяла дівчина Зайця, підсмикуючи за комір піджака, немов цуцика, і з такою допомогою нарешті вдалося заповзти на підвіконня грудьми, після чого він уже просто звалився всередину, смішно дригнувши в повітрі ногами. За мить Юрко вже визирав із темної віконної пройми і навіть помахав нам рукою.
Наступним поліз я, відсторонивши Свиню – цього, не смійтеся, кабанюру їм удвох не затягти. Я виявився трішки вищим за Зайця, але не таким спритним – з першого ривка схопитися за підвіконня не зміг, випустив простирадло і загримів униз, зваливши драбину. Але наступна спроба вдалася. Мене затягли спільними зусиллями, і далі ми вже втрьох, крекчучи, підняли Тихого. Насправді він виявився не те щоб дуже товстим, а просто опецькуватим і незграбним. Потім дівчина затягла драбину, зачинила вікно, і, звелівши чекати, кудись знову зникла. Повернулася вона дуже швидко вже без драбини й одразу закерувала.
– Значить, тепер дуже тихо йдете за мною на третій поверх. Дуже тихо.
Гуртожитський поверх являв собою довжелезний коридор, по обидва боки якого розташовувалися кімнати. Вмивалка і туалет – у одному кінці, в іншому, якщо я правильно зрозумів, кухня. До сходів треба було пройти до кінця коридору і повернути ліворуч. Ми рухалися, наче тіні, один за одним, тільки Тихий чомусь дуже голосно сопів. На третьому поверсі дівчина штовхнула двері якоїсь кімнати, видно, заздалегідь відчинені, й ми шаснули всередину. Там було темно, хоч у око стрель, і лише зачинивши за собою двері, господарка кімнати засвітила світло.
Невеличку прямокутну кімнату освітлювала лампочка, що звисала зі стелі на дроті. Меблів тут не було зовсім, якщо не рахувати двох койок із панцирними сітками біля бічних стінок, столу між ними, двох стільців і двох облуплених тумбочок. Зате на вікнах – щільно запнуті темно-коричневі штори. Одна тумбочка заставлена різними баночками з жіночою фігнею типу лаку, парфумів, помад і такого іншого. Ліжко поруч із цією тумбочкою було застелене, на іншому лежав лише голий матрац, закритий коротеньким покривалом. Стіну біля застеленого ліжка прикрашав простенький килимок, у головах канцелярськими кнопками присобачені вирізані з журналів фотографії: Челентано із зубатою посмішкою на конячій морді, розпатлана Пугачова, Тото Кутуньо з мікрофоном у руці та Юрій Антонов із гітарою.
– Отут я живу, – промовила дівчина, зачиняючи двері зсередини на ключ. – Що є, то й маю, але кращого тут навряд чи знайдеш. За це задоволення коменданта від мене сорок рублів на місяць хаває і все погрожує, коли не в настрої, що скоро плату підніме. Я й без того бариня. Добре, – вона примостилася на краю ліжка, скинула туфлі і з помітним задоволенням запхала босі ноги в старенькі розтоптані шльопки. – Давайте хоч познайомимося. Все ж таки в одній кімнаті спати будемо, – вона сумно посміхнулася. – Мене Валя звуть.
– Сашко.
– Ігор.
– Юра.
– Це ти Заєць? А чому саме Заєць?
– А на кого він схожий? – втрутився Тихий.
– А ти на кого? – запитала вона. – Ну вас, зв’язалася з дитячим садком… Їсти хочете? Я – ні, відразу кажу. Але в мене є борщ, тільки гріти треба, і він у дівчат в холодильнику стоїть…
– Та ну його, – махнув рукою Свиня, і тут я з ним погодився. Їсти справді не хотілося.
– Значить, будемо спати, – зробила висновок Валя. – Давайте, мужчини, підсувайте ліжка, нас же багато.
Ми зсунули два ліжка докупи. Зіжмаканим простирадлом, що ми по ньому залазили, застелили голий матрац, замість однієї подушки кинули скручене покривало. Не якесь там особливе ложе, та все ж краще, ніж гараж минулої ночі. Критично оглянувши те, що вийшло, Валя розпорядилася:
– Ти, Ігорьок, давай під стінку. Біля тебе Заєць ваш ляже, далі – Саша. Я скраєчку. Повинні поміститися. І лягайте, лягайте, вже перша ночі скоро.
Свиня не змусив себе двічі просити – скинув кеди, шкарпетки, светра та просто в штанях поліз на своє місце.
– Ви бачили таке свинство! – сплеснула руками Валя. – Бігом знімай штани!
– Ага, бач яка…
– Бачу, бачу! Що я там нового в тебе побачу, юначе! Соромишся – давай так! – вона клацнула вимикачем, стало темно, почувся шурхіт, і Тихий пробурчав:
– Уже…
– Ну хай, світла вмикати не буду, аби вас не смущать… Я піду покурю на сон грядущий, а ви лягайте…
– І я з тобою, – вирвалося в мене.
– Куриш?
– Курю, – відступати не було куди.
– Ну, пішли. Ці теж курці?
– Не знаю…
– Не знаєш – значить, нехай вони сплять, – зробила висновок Валя, відчинила двері й, коли ми разом вийшли в коридор, знову зачинила їх.
Ми лишилися самі. Єдині, крім злобної вахтерки Сафоновни, хто на цю годину не спав у напханому людьми будинку.
Курили тут на сходових майданчиках між поверхами. Вікна виходили на залізницю, і повз нас періодично гуркотіли нічні поїзди. Валя прихопила з собою болгарські «Родопі» з фільтром, закурила сама, простягла пачку мені. Я не звик прикурювати, коли на мене дивляться, тому закашлявся. Дівчина поплескала мене по спині, запитала:
– Давно бавишся?
– Та взагалі не дуже… І так… Несерйозно, – хоч я навпаки мусив показати себе перед дорослою проституткою таким досвідченим меном – куди твої гроші. Але поки що відчував себе пацаном, якому навіть повних п'ятнадцяти немає, і вона, видно, сприймала мене так само.
– Нічого, навчишся. Я теж сюди некурящою приїхала.
– Вчитися? – бовкнув я.
– Правда, схожа на студентку? – Валя жартома вперла руку вбік, відставила зад, трохи виставила вперед груди. – Я, Сашко, теж із дому втекла. Правда, не так, як ви оце, по-дитячому…
– Чому це ми по-дитячому?
– Довго пояснювати, якщо до тебе самого ще не дійшло. А, – вона випустила тоненький струмінь диму й махнула рукою, – то все таке… Я сама з Димарки, село таке є, автобусом до Києва півтори години. Схожа на сільську дівку?
– Ні, – чесно признався я. Бачив я сільських, он хоча б у нас на автовокзалі чи в інститутських общагах.
– Бач, хоча б чогось домоглася. Я так і хотіла – подалі від села втекти. У нас там робити нічого, індійське кіно в клубі, й то як попало крутять. Механік часто п'яний, і може запустити початок, потім – відразу кінець, потім – середину. Такого намішає, не розбереш, а люди дивляться, нічого, думають – так треба. Танці під магнітофон, картопля і буряки замість канікулів, а ще цибуля, колгоспні яблука, свій город… Перспектива – чергового хлопця з армії дочекатися, аби він напився, помацав тебе за клубом, поригав, похмелився, бігом на тобі одружився, потім пішов у колгосп працювати і років під сорок уже б спився остаточно. Не дивлячись на різні там заборони дядька Горбачова. Так що я, виходить, від такої перспективи втекла. Просто зібрала речі й поїхала. Скільки там тих речей у сільської дівки? А тут, аби ти знав, не краще: ткацька фабрика, лімітна прописка і оцей ось рай земний, – вона зробила рукою із затиснутою в пальцях цигаркою коло в повітрі, в темряві вогник від цигарки нагадав зірку, що падає. – Півроку так витримала, потім знайшлися розумні люди, підказали, що і як. На фабриці лише рахуюся – за перші зароблені гроші все влаштувала. У нас же немає безробітних. До речі, того, чим я займаюся, так само нема. Мене менти лише за порушення паспортного режиму забрати можуть чи, наприклад, за розбещення неповнолітніх.
– А ти розбещуєш?
– Ти дурний? Цього не вистачало. Слухай, давай закриємо тему, набридло…
– Що набридло?
– Взагалі – все. Не повіриш – додому хочу. Із трактористом одружитися, народити йому кількох дітей і забути про це діло. Сільські мужики – вони ж тільки дітей і вміють робити. Просто так до жінки полізти, як кажуть, для подружнього обов'язку, в них чи клепки не вистачає, чи бажання нема. Тільки одне в голові: по буднях просто напиватися, а по святах – до чортиків. Мене тут, Сашко, за ці півтора року від сексу все життя, мабуть, вивертати буде. Тому краще так: сидіти тихенько в селі, нянькати дітвору і чекати, поки чоловік остаточно від самогонки загнеться, – вона викинула докурений бичок у майонезну баночку, що примостилася в кутку саме для таких цілей. – Ти мене взагалі не слухай, це мене так, несе. День важкий був і закінчився погано. Я в такі дні сама із собою говорю. Зачиняюся в кімнаті й говорю у вікно.
– Слухай… А це… Не можна, щоб завтра гроші ментам не нести?
– Не можна, – серйозно відповіла Валя. – Я в цьому районі живу, значить, це мій рідний міліцейський відділ. Думаєш, вони про мене нічого не знають? І що на фабриці я лише формально працюю, і що тут незаконно, за щомісячного хабаря, кімнату окрему займаю, і що моя лімітна прописка давно прострочена? Не відвезу завтра бабки – цей же Мишаня мені так хвоста прищемить, що мало не буде. І тоді мені точно доведеться підписку ментам давати. Знаєш, що таке підписка?
– Про невиїзд? – це єдине, що спало на думку.
– Трошки не те. Вони мене зафлажкують по самі помідори, і вихід один – дати їм підписку про співпрацю. На стукачество підписатися, доганяєш? Їм якраз таких дівчаток, як оце я, вигідно вербувати.
– Нічого собі! І ти завербуєшся?
– Відвезу завтра гроші – цього разу пронесе. Але рано чи пізно менти мене обов'язково за жопу візьмуть. Прихоплять на чомусь, я знаю, валюту підкинуть чи взагалі анашу… Так що зараз така ситуація виходить – хто швидше: вони мене прищучать і завербують як агентуру, чи я плюну на все і в свою Димарку повернуся.
– А на нормальну роботу влаштуватися?
– Куди? Без київської прописки – тільки смоктати сам знаєш що! Вибач, вирвалося…
Мені не сподобалося, що Валя і далі ставиться до мене справді як до пацана. Хотів їй про це сказати – та вчасно зупинився. Так іще гірше буде, по типу «тьотю, я вже великий хлопчик». Тому проковтнув її слова мовчки, викинув недопалок у майонезну баночку і для чогось плюнув туди.
– Ну, а вчитися там, я не знаю…
– Хлопчику, ви самі втекли вчора з дому для того, аби десь учитися? Не сміши мене! Всяку тягу до отого вашого «вчитися» в мене наша сільська середня школа давно відбила. Не для мене ці всі інститути з університетами чи там технікуми…
– А як тебе тоді на роботу взяли?
– А ти, мабуть, досі думаєш, що робота і драний диплом про вищу освіту – одне й те саме? Еге ж! Нема серед радянських людей безробітних, це правильно. Зате таких, хто університетів не кінчав, навалом! Вагон і маленький возик! І всі вони, по-твоєму, вдома сидять? Коли я в свої шістнадцять приперлася сюди, на фабрику, без проблем узяли. Робота така називається некваліфікованою і платять за неї ось скільки, – Валя скрутила дулю, помахала нею перед моїм носом. – А того, чим я зараз займаюся, особливо вчитися, як розумієш, взагалі не треба. Так що – думай, як ви там собі далі будете. Все, я спати пішла. І без того зайвого тобі наговорила, але вже настрій такий паршивий… Ти не думай, я тебе нічому не вчу, навіть нічого тобі не раджу. Сам усе зрозумієш… колись.
Нутром я відчував – треба щось їй у відповідь сказати. Тільки не знав, що саме, і тому покірно пішов за Валею слідом.
Литовченко і Тихий уже мертво спали, причому Свиня похропував. До вчорашнього дня нам не доводилося спати в одній кімнаті, тому я не знав, що він хропе. Ані в гаражі, ані на хаті в Колі я такого за ним не помічав. Відразу згадалося десь почуте: той, хто схильний до хропіння, хропе тільки тоді, коли вмостився зручно і спить міцно.
– Лягай, – прошепотіла Валя, і Я слухняно скинув кросівки, штани і забрався на своє місце, В темряві дівчина шурхотіла платтям, роздягаючись, і хоч я її не бачив, відчув, як зі мною щось коїться. Кінець раптово набряк і напружився так, що аж почав боліти. Я вмостився на бік, повертаючись до Валі спиною, і міцно заплющив очі, рукою машинально поправляючи кінець так, аби він ні в що не впирався і мені було зручно лежати.
Рипнула і прогнулася койка – Валя лягла скраю і я відчув її тепло.
Я ніколи раніше не лежав на одному ліжку з дорослою жінкою. Окрім цього, мене дуже заводило те, що вона – не просто доросла жінка, а справжня проститутка, яка нібито без проблем дає кожному, хто захоче і в кого є гроші. Грошей у мене, ясно, не було, але відколи її побачив, щось таке коїлося зі мною, чого раніше за собою не помічав.
Валя закрутилася, вмощуючись зручніше, наскільки це було можливо в наших умовах.
Свиня вже не просто хропів, а навіть почав присвистувати. Добре, хоч між нами тихенько спить Заєць.
Боячись його розбуркати, я повернувся на інший бік і тепер лежав обличчям до дівчини. Вона витягнулася на спині. Я трохи піднявся на лікті, глянув на її обличчя – очі були заплющені.
