Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)
МИ ОПИНЯЄМОСЯ МІЖ ДВОХ ВОГНІВ
20.05.1985 (день)
Я й без того вчителів наших не любив. А десь класу з п'ятого почав розуміти: особливо я їх ненавиджу щороку в самому кінці травня. Коли вже і так усе ясно з довбаними оцінками за рік.
Таким як ми, скажімо, стопудово «трійки» натягнуть. Особливо по закінченні восьмого класу. Про всіх інших так само зрозуміло. Не буває так, що на початку навчального року якісь довбак чи довбачка знали математику чи мову на «три», а до кінця року завдяки старанням наших прєподів набули знань аж до «четвірки», не кажучи вже про «п’ять балів». Дурний як був дурним, так дурним і залишиться. А розумний дурнішим не стане, хіба його Вова Рудик так по голові стукне від нема чого робити, що розум із тієї голови на хрін вилетить.
Раз усім усе відомо – то для чого вимахуватися і на повному серйозі уроки проводити, морочити всіх і себе разом із нами. Що змінить останній тиждень у школі для тих, хто піде в «бурсу» і тих, хто перейде в дев'ятий клас? Нічогісінько. Ну й порозпускали б народ. Он яка погода: травка зеленіє, сонечко блищить, індійський фільм новий крутять від сьогодні…
Так ні: нате вам повтор пройденого матеріалу!
Наша біологиня сама винна. Хоча навряд чи знає, в чому.
А я вам зараз розкажу. Перевернуся на спину, заплющу очі – так довбешка менше гуде – і розкажу.
У вчительки самої настрій того дня, як писав наш поет Козоріз, весняним був.
Зайшла – аж світиться. Причому в прямому і переносному значенні. Либа від вуха до вуха, зачіска нова, і плаття таке… ну, як вам сказати… Травневе, одним словом. Підійшла до вікна, кватирку прочинила – мені аж дихати нічим стало. Така ситуйовина, наче повітря все з класу викачали.
Просвічується в неї те плаття, гадом буду!
Не я один це помітив, але, здається, я один витріщився. Бо раптом відчув, як на мене хтось зирить, перевів погляд – точно: Арутюнов просто на мене дивиться. Одну руку в кулак стиснув, розчепіреною долонею іншої по тому кулакові ляпає. Поруч Рудик – нічого не робить, мовчки свердлить мене недобрим поглядом. Я швидко відвертаюся до Свині, а він, наче на зло – штовхає мене ліктем і головою киває: бач, мовляв, яка цяця.
Довелося легенько ляснути його по маківці.
– Ти чого? – в голосі чується образа.
– Нічого. Сиди тихо.
Свиня знизує плечима, крутить пальцем біля скроні, і раптом – я це помічаю – ловить на собі лихий Рудиків погляд. Відразу втягує голову в плечі й демонстративно відвертається. Мовляв, бачили ми ще й не таке. Подумаєш: труси під платтям окреслились…
– Задуха у вас! – повідомила тим часом Тамара, повертаючись до свого столу. – Треба хоча б трішки весни впустити. Бачите, буяє цвітом за вікном. Козоріз!
– Га? – обережно запитав той.
– Ти, здається, вірші пишеш. Тебе така ось буйна весна на рими не надихає?
– А треба? – так само обережно поцікавився Козоріз.
Запитання відразу потонуло в загальному реготі.
– Чого ви?
– Нічого, Козоріз, нічого, – Тамара махнула рукою, ніби відмахуючись від мухи. – Колись ти все зрозумієш. Усі ви колись усе зрозумієте. І весну, і взагалі… Добре, – вона вмостилася на стільці, поклала перед собою класний журнал, тільки розкривати не поспішала. Напам'ять знає всі наші оцінки. – У нас сьогодні останній урок біології. У п’ятницю його не буде, нема потреби. Все одно він за розкладом шостий, тому, думаю, вас просто відпустять додому. Тому я хочу зараз з'ясувати для себе, в кого є які запитання. Бо оцінки вже стоять. Можу всім оголосити, тільки сюрпризів не буде. Хто як учився, той те й заробив. Давайте, не соромтеся, запитуйте. Мені просто цікаво, кому що лишилося не ясним, – помовчала і додала зовсім щиро. – Як учителю вашому цікаво. Я ж вас чогось таки навчила…
– Навчили, Тамаро Михайлівно! – вголос погодився Рудик, розвернувся напівоберта до класу: – Так, ану давайте – кому що було неясно. Ти, Козоріз, добре засвоїв, де в людини череп, а де – таз?
Хтось реготнув – і раптом наче вдавився своєю смішинкою.
Те, що сталося далі, сталося абсолютно раптово.
Ніхто взагалі не був настроєний на серйозний урок, і так виглядало – пересидимо сорок п’ять хвилин за хіханьками-хаханьками. Навіть ніхто не думав щось розумне від Козоріза почути.
І тим більше ніхто не чекав, що Вітя Стародуб руку підніме.
Тихо стало в класі. Тамара зробила круглі очі, а Стародуб далі тягнув руку, причому навіть трусив нею в повітрі. Нічого собі: вперше за весь час, що Вітя вчився в нашому класі, ми побачили, як він проситься щось сказати.
Чесне слово: мені здалося, що Тамара забула, як його звати. Тому постояла, помовчала – а раптом передумає і опустить руку. Але Вітя далі тримав праву руку вгору, і біологиня здалася:
– Ну, давай…
Стародуб неквапом підвівся зі свого місця на задній парті в кутку. Обсмикнув піджак, кахикнув.
– Я тут не зовсім зрозумів… По темі статевого розмноження…
Я не знаю, чи можливо це, тільки в класі після цього запитання стало ще тихіше. Лише Тамара не мала права довго мовчати, тому проказала:
– У нас не було окремої теми. Оглядовий урок…
– А в підручнику написано.
– Написано, – погодилася Тамара, далі не розуміючи, до чого веде Стародуб. – Г'м, ну гаразд… Що ти там не зрозумів?
– Статеве розмноження – це як?
Думаю, до вас уже дійшло, кого хотів зачепити Стародуб. Для тих, хто ще не вкурив, пояснюю тему популярно, на пальцях.
Це сьогодні від таких запитань вуха молоденьких вчительок не червоніють. Хоча б тому, що тепер діти такі пішли грамотні – куди там твої бджоли! Але навіть якби хтось із них вирішив зарисуватися, показати свою просунутість і щось таке при всіх у вчительки запитати, тепер такі педагоги – кого хочеш словесно опустять, ще й висміють перед класом. Гуморист і сам не радий буде, коли таку тему розвивати почне.
Ви скажете, двадцять років тому в школах на біології проходили статеве розмноження по підручнику. Тому теоретично ця тема забороненою не була і шокувати вчительку не могла. Але ж про людське статеве життя навіть не заїкалися: про собак ішлося, кролів чи свиней, я вже зараз не згадаю. Коротше, не було такого, щоб учителька говорила чи на малюнках показувала, що там у тих кролів і куди.
Десь місяць тому на тій самій біології пацанів із усіх восьмих класів завели до актового залу, а бабів – до хімкабінету, там місця так само багато. Про що дівкам втирали, я точно не скажу, бо не знаю. Але думаю, про те саме, що й нам. Тільки їх вчителька з приводу інтимного життя лікувала, здається – історичка. А до нас прийшов дядько з вусами. Років йому тоді було стільки, скільки мені зараз, десь тридцять п'ять чи може навіть під сорок. Хто він і звідки – не назвався, та потім кілька пацанів із паралельних класів сказали: він із міського шкірвендиспансеру. Сорок п'ять хвилин він вкручував нам про те, що таке статеве життя і чому нам ще рано ним жити. В основному про гігієну говорив: кінці треба кожен вечір мити й труси частіше міняти. Потім пару похабних анекдотів розказав, які всі без нього ще в молодших класах чули, а коли нарешті дзвінок задзвенів, швиденько згріб брошури в «дипломат» і втік, навіть «до побачення» не сказав. Для чого він узагалі приходив, я тоді через власну сопливість не втямив, і вже потім до мене дійшло: це за планом у нас провели роздільний урок статевого виховання.
Набагато цікавіше «Японську кімнату» читати. Зуб даю – до того часу весь наш клас її перечитав, і не тільки наш – вона по школі пройшлася, аркуші аж засмальцьовані.
Ясно, що на подібні теми вголос говорити було не прийнято. І тепер наша Тамарочка, яка, як я собі думаю, в принципі могла за інших обставин і в іншій компанії про такі речі потриндіти, опинилася в досить невигідному для себе становищі. Який варіант не візьми, Стародуб по-любому цей раунд виграє. Він точно все розрахував.
Спокійно, популярно і коротко відповісти йому на явно провокаційне запитання біологиня не могла. Виховання не те. Двадцять років тому в нас усіх було таке виховання: на дитячому майданчику вночі під матюки й портвейн можна, а серед білого дня на уроці біології – ні. В Тамари щоки так червоним запашіли, мені самому на якусь хвилинку соромно стало. Не за неї і не за Стародуба – взагалі за те, що я все це бачу і чую.
Почати скандал означало остаточно обпаскудитися перед усім класом, особливо – перед дівчатками. Тамара всього на вісім років від своїх учениць старша. Кричати щось типу: «Хуліган! Як не соромно! Вийди з класу!» означає себе не поважати. Тим більше, нічого справді хуліганського в запитанні Стародуба не було. Колись до шостого класу вчився з нами такий Олежка Удовиченко. Так він на перерві якось сказав на Людку Суницю «блядь така». З ним усе ясно, його батько з мамкою кілька разів на тиждень один на одного так сварилися. Але Людка хоч і в шостому класі, але вже розуміла суть цього слова. Поскаржилася батькам, вони в неї інженери на оборонному заводі «Прогрес». Ті – за Людку і до директора. Не знаю, чи зробили батьки Удовиченка після розбірок якісь висновки для себе, тільки Олежка спочатку на місяць захворів, а потім у іншу школу перевівся. Причому дуже швидко й оперативно. Я до того це згадав, що вчинок Удовиченка таки справді можна назвати хуліганським. Шестикласник у школі матюкається на шестикласницю – шкандаль реальний. А Стародуб ввічливо і культурно попросив педагога розтлумачити йому про статеве життя: такий розділ у підручнику для восьмого класу є. Маленький, тварин стосується, але ж є! Виходить, якщо Тамара наша Михайлівна підніме бузу, то сама себе підставить.
Проігнорувати поставлене запитання так само не можна. Стародуб, мабуть, готовий до цього. Гадом буду, якщо він не заявить щось типу: «А хочете, я вам розкажу?» 3 нього станеться, йому точно нема чим ризикувати. Тоді Тамарі доведеться з іще скрутнішої ситуації виплутуватися.
Коротше, куди не кинь – усюди клин. Це ще гірше, ніж той випадок у п'ятому класі, коли пацани на уроках паперовими скобками стрілялися. З дротиків скручували маленькі рогатки, присобачували до них тоненьку гумку-«венгерку», виривали аркуші із зошитів і робили «боєкомплекти». До речі, що міцніша скобка, то болючіше б'є. При бажанні можна око, ну, не вибити, ясно, але пошкодити добряче – факт. Так Арутюнов тоді зовсім випадково влучив цією скобкою в лоба француженці. Ось ви не повірите, що таке можливо зробити випадково, але я вам зуб даю – раз на рік подібне трапляється. Цілишся в протилежний бік, а скобка лупить просто в центр лоба вчительці іноземної мови. Арутюнову тоді ще в щоденник червоним записали: «Поведінка незадовільна. На уроці обстріляв учителя».
Так знаєте, Стародуб своїм запитанням щось подібне зробив із біологинею. Навіть гірше, ніж паперовою скобкою чи пластиліновою кулькою з плювачки в лоба їй зарядив. У подібних випадках хоч відразу розумієш, як реагувати. За вухо – і в кабінет до директора.
Та головного я вам ще не сказав: Вітя дивився не на Тамару нашу Михайлівну. Він просто на Вову Рудика витріщився. Так і жер його поглядом.
І Тамара на Рудика відразу глянула. Машинально, так ображені в першу чергу шукають собі заступника. Вова ж у нас не просто староста. Він – і це всім відомо! – ніби як закоханий у біологиню. Принаймні на її уроках із деяких пір, як я вже говорив, у нас повний порядок. Ніяка зараза не писне, а хто писне, отримає від Рудика в дюндель на найближчій перерві.
Думаю, навіть із мого корявого пояснення вам ясно: Стародуб кинув Рудикові відкритий виклик. І за тиждень до того як школа остаточно мала позбутися його, один із найбільш вибухонебезпечних учнів нашої школи нічим не ризикував.
А яким боком усі ці заморочки нас зачепили? Все якось швидко сталося, несподівано. Це я все так докладно і досить плутано пояснюю двадцять років по тому, бо за весь цей час багато про той день думав, тож можу чимало яких речей зрозуміти.
Тоді часу на роздуми ні в кого не було. Навіть Тамара хоча й почервоніла, швидко ситуацію прокачала і знайшла єдиний правильний, на її думку, вихід.
Саме такого розвитку ситуації сподівався Стародуб.
Правда, ні я, ні Заєць зі Свинею, не думали, що справа зайде аж так далеко і вгатить по нас рикошетом.
– Статеве розмноження – це як?
Може – хвилину, може – півхвилини ця важка пауза тяглася, потім біологиня відступила далі, на рятівний простір за вчительським столом, взялася руками за спинку стільця, ніби для того, аби не впасти, ковтнула щось велике й неприємне на смак, і промовила:
– Сядь на місце, Стародуб.
– Чому? Хіба я щось не те спитав? Ви ж самі просили: кому що неясно…
– Думаю, ми потім про це поговоримо, Стародуб.
– Коли це потім? – пауза. – І де?
– Сядь на місце, я сказала. І поводь себе пристойно.
– Хіба я себе непристойно поводжу?
– У цьому класі староста є? Володю, наведи порядок у класі, – схопилася Тамара Михайлівна за свою рятівну паличку.
Рудик, здається, тільки чекав команди. Повільно підвівся, повернувся до Стародуба всім корпусом, їхні погляди зустрілися.
– Тобі неясно сказано? Сядь на місце. Потім із тобою поговорять.
– Хто? Ти?
– А хоч би і я?
– Про статеве життя? 3 тобою? – кутики Вітьчиного рота окреслили посмішку. – Не цікаво з тобою про статеве життя. Хіба практичні заняття…
– ДОСИТЬ! – біологиня з червоної стала раптом зовсім блідою, ляснула по столу класним журналом. – Досить уже, Стародуб! Рудик, ти можеш навести порядок чи мені йти за вашим класним керівником?
– Не треба нам класного керівника, Тамаро Михайлівно, – Вова стиснув кулаки, сперся ними об парту. – Він зараз сам вийде з класу.
– Чого це я буду виходити з класу? Через те, що вчителька не змогла мені по предмету нічого пояснити?
– МЕНІ ЦЕ НАБРИДЛО, РУДИК! – Тамара знову ляснула по столу журналом, цього разу – легше. – Ти можеш навести Б цьому класі порядок чи ні?
– Льогко! Стародуб. сам вийдеш чи тебе вивести?
– Хто мене буде виводити? Ти? Давай!
Тут якась із бабів тихенько ойкнула. Та й ми всі завмерли: лише півгодини тому ці двоє мало не пустили один одному кров у роздягальні, й тепер запросто міг початися матч-реванш. Власне, Стародуб такого реваншу вимагав, і не за шкільним рогом, як це завжди буває, а просто тут, на людях. Він перевіряв Рудика на вошивість, і навіть друзі Вовчикові знали: почати махалово просто тут, у класі, посеред уроку, та ще й перед Тамарою, до якої староста нерівно дихав, вІН не зможе. Очко в нього заграє, хоч би яким крутим він себе не виставляв.
Починати бійку в класі навіть старостам не дозволено. А в цій ситуації Стародуб першим не почне. Не такий Вітька дурний.
Але й Вовчик не без клепки в голові. Довго не думав – знайшов вихід.
– Я тебе виводити не збираюся. Литовченко, Макогон – допоможіть Стародубові вийти з класу. Шо неясно?
Усе ясно.
Рудик просто і легко підставив під удар тих, хто, як я тепер розумію, народився і живе для того, аби постійно бути підставленим під чужі удари.
Ситуація відразу помінялася, причому – не на користь Стародуба. Якщо він дозволить двом із Зоопарку, двом – чого там, як є, так і є! – чмирям торкнутися до себе й вивести себе з класу, він програв. Навіть якщо дуже скоро зустрінеться з Рудиком десь на районі й вони почнуть махатися вже реально, до першої крові. Вітька сильніший за Вовку, коли йдеться про вуличне махалово. Тільки все одно за «понятіями» Стародуб лишиться в програші. Та якщо він почне опиратися нам, це означатиме – він справді зчинив бійку в класі, порушив дисципліну, наслідки для цього умовно засудженого пацана будуть не найкращими. Як не крути, Рудик вийшов із ситуації з вигодою для себе.
А нам що робити?
Не послухати Рудика – нажити собі реального ворога. Бо тут ідеться не про якісь пацанські розбори, тут Рудик перед Тамарою може своє обличчя зронити. А подібні речі не пробачаються. В усякому разі, останній тиждень хоч до школи не ходи. Вона нам, за великим рахунком, давно всралася, ця школа. Тільки ж закінчити її треба, як не крути, нормально.
Послухати Рудика – нажити собі ще більш реального ворога. Стародуб такої ганьби не пробачить, і тоді не лише до школи – по району не можна буде пройтися нормально. Ясно, до смерті Вітька не приб'є, але йому покалічити когось із нас – як два пальці обмакнути. Рудик просто відпиздить, хоча теж приємного мало, а Стародуб або зуби повибиває, або щелепу зламає, або нирки чи печінку відіб’є.
Хоч так, хоч сяк – нам пропадати.
– Шо не ясно, Макогон? Литовченко, чому сидимо?
Ми із Зайцем повільно підвелися і вийшли з-за парти. Стародуб дивився на нас холодними очима, і не знаю, як Зайцеві, а мені точно хотілося розчинитися зараз у повітрі. Попри все краєм ока я помітив, як Свиня ліг на парту, наче намагався заховатися за підручником.
– Ну-ну, – промовив Стародуб і запхав руки до кишень штанів.
– Взяли його і вивели з класу! – вкотре повторив свій наказ Рудик.
– Сам і виводь, – одними губами прошепотів Заєць.
– Ти чого там бурмочеш, ти, опариш? – гаркнув Рудик. – Вибачте, Тамаро Михайлівно, тут таке в нас…
– Нічого, нічого, Володю, я все розумію. Давайте тільки швидше, бо час іде, – біологиня, видно, почала потроху приходити до тями. Вона, мабуть, одна з небагатьох вчительок не знала повного розкладу по нашому класу. Тому не зовсім розуміла всю слизькість ситуйовини.
– Не стоїмо, не стоїмо! Литовченко, Макогон, ви затримуєте клас! – розійшовся Рудик, далі стоячи на своєму місці.
Ми із Зайцем перезирнулися і обережно наблизилися до Стародуба.
– Заєць, Макака, сіли на місце! Без вас розберуться! – попередив Вітя. Нам би так само цього хотілося, тільки тепер від нас уже нічого не залежало. Хіба Рудик назад відіграє, але ж навряд…
– Рухайтеся, рухайтеся! – Вова почав нетерпляче тупцяти на місці. – Макогон, дай йому по шиї і виводь з класу! Шо неясно!
Все, мені гаплик.
Стародуб: Чого ще придумав! Мака, тільки спробуй підійти…
Рудик: Мака, я тобі що сказав? Наведи порядок у класі!
Стародуб: Мавпо, ти хочеш трупом стати?
Рудик: Макогон, не слухай його! Роби, як я кажу!
Знаєте, того, що трапилося далі, я досі не можу пояснити. Не виконати наказ Рудика – не можна. Але ще гірше – виконати його й підняти руку на Стародуба. Я і тоді думав про це, і тепер згадую, тільки ні тоді, ні тепер не розумію, яка сила підняла мою праву руку й проти моєї волі, легенько, дуже легенько ляснула нею по потилиці Вітьки Стародуба.
Це не удар навіть був.
Моя рука його потилиці просто торкнулася.
І цього виявилося досить, бо я справді перейшов межу. Принаймні за Вітьчиними поняттями. Бо він відбив мою руку – й наступної миті я вже лежав на підлозі, вилиця горіла від міцного удару, а наді мною височів Стародуб, чекаючи, напевне, поки я встану. За законами, лежачих бити не можна. Правда, Рудик чомусь цих законів не дотримувався.
– ПРИПИНИТИ! – репетувала десь там Тамара Михайлівна. – Все, Стародуб, ти догрався! Я йду за класним керівником!
Хряснули двері.
І знову тиша довкола.
Рудик: Ти, Стародуб, зовсім, я бачу, оборзів!
Стародуб: 3 тобою, козел, я ще не закінчив.
Рудик: Ой, як страшно! Тобі тільки з такими, як Макака, воювати.
Знову тиша. Знову двері – хрясь. І голос Чекіста, на диво спокійний.
– Ти чого там розлігся, Макогон?
Я спочатку сів, потім став рачки, нарешті – випростався, обтрусив піджак і штани. Чекіст стояв перед класом, Тамара визирала з-за його спини. Урок зірвано, це дурному ясно. Тільки кому й що зараз буде? Вилиця боліла, бити Вітька Стародуб уміє, але ж цікавість таки сильніша за біль.
– Знову Стародуб? Давно щось тебе не чути, – тон Чекіста не віщував нічого хорошого, а окуляри на носі блищали на сонці скельцями, наче в Гімлера з «Сімнадцяти миттєвостей весни».[22]22
«…наче в Гімлера в „Сімнадцяти миттєвостях весни“» – роль керівника СС Генріха Гімлера в популярному радянському серіалі виконував актор Микола Прокопович. Йому по ролі одягли пенсне, яке постійно блимало скельцями, що підсилювало характеристику цього персонажа і цієї особистості як ката-інтелігента. Відомо, що окуляри – відзнака інтелігентної людини.
[Закрыть]
– До чого тут Стародуб? – дивувався Вітька щиро. – Я нічого не робив.
– І бійку в класі почав не ти, правда? Хто Макогона вдарив? Макогон, тебе хто вдарив?
– Він сам упав, – відповів за мене Стародуб і щиро посміхнувся. – Правда, Макогон?
– Ти, Стародубе, свої замашки будеш показувати там, де тебе попросять, – спокійно промовив Чекіст.
– Цікаво, де про таке просять?
– Я тобі якось поясню. Але, думаю, не я тобі такі речі буду пояснювати, слава Богу. Не можеш уже довчитися по-людськи.
– Але ж, Анатолію Федоровичу, це не я бійку почав.
Таким я нашого Стародуба ніколи не бачив: викапана тобі свята невинність. Хоч до рани прикладай.
– Ти хочеш сказати, Стародуб, що бійку в класі міг почати хтось, крім тебе? – Чекіст від такого нахабства аж зняв окуляри і протер хустинкою, потім знову начепив їх на носа. – Рудик, ти староста класу. Куди ти дивився?
– До чого тут Рудик! – тепер щиро дивувався Рудик. – Я взагалі…
– Що ти взагалі? Хто почав бійку?
– В смислі, хто кого перший вдарив?
– Тамаро Михайлівно, вони всі мені вже набридли, – зітхнув Чекіст.
– Мені так само, – погодилася біологиня.
– Хто кого першим ударив? Скажіть мені ви, й на цьому закриємо тему.
– Чого мовчиш, Макогон? – гаркнув несподівано Рудик. – Ти ж перший ударив Стародуба?
Я відчув, що зараз провалюся до центру землі.
– МАКОГОН? – здивовано перепитав Чекіст. – Це що – МАКОГОН ПОЧАВ БІЙКУ І ВДАРИВ СТАРОДУБА?
Він усім корпусом розвернувся до Тамари й мені здалося – окуляри підстрибнули в нього на носі.
Лишалася маленька надія: біологиня скаже все, як було. Тільки це означало – виказувати Рудика. А цього вона, як усі розуміли, при даних розкладах не зробить.
– ТАК, – біологиня подивилася на Вову. – МАКОГОН УДАРИВ СТАРОДУБА.
– Знаєте, я такого ще не бачив, – розвів руками Чекіст. – Сядь, Стародуб, чого маячиш. З тобою без нас розберуться. А з Макогоном я вже якось сам…
Поруч зі мною став Заєць. Від нього ніхто нічого подібного не чекав, але він промимрив, ховаючись від прямого погляду Чекіста:
– Макогон нічого не робив…
– О, заступник! – сюрпризів для нашого класного сьогодні було більше, ніж досить. – Такий самий дружок. Ви вдвох хотіли Стародуба побити? Не могли дочекатися кінця уроку?
– Ніхто його не бив…
Я помітив, що Чекіст попустився. Його, як і решту класу, як Рудика, Стародуба і вчительку біології Тамару Михайлівну, більше ніж влаштовувало, що весь конфлікт можна замкнути на вічних цапах-відбувайлах, на двох із Зоопарку. Це звично й безпечно. Тільки сьогодні щось із нами сталося. Бо раптом Свиня перестав ховатися за підручником і буркнув зі свого місця:
– Чого відразу вони крайні! Знайшли дурників, правда? Не розберуться, а починають…
– Ти вже вибач мені, Тихий, я тобі правду скажу: дурників тут особливо шукати не треба, – сказав Чекіст, роблячи крок уперед. – Аби ви знали, Тамаро Михайлівно, як цей зоопарк мені вже набрид. Ви в нас людина нова, а весь клас через оцю святу трійцю не перший рік страждає.
Можна було на цьому тему закрити. Тільки якась сила, мабуть, та сама, що поклала мою руку на потилицю Стародуба, смикнула за язика Зайця.
– Самі ви зоопарк, – вирвалося в нього. І вирок був підписаний.
– Ну не вистачає в мене на таких тупоголових нервів! – вигукнув Чекіст. – Зовсім уже знахабніли! Ну просто нема куди, скажіть будь ласка! Хай мене пробачить Міністр освіти![23]23
«Хай мене пробачить Міністр освіти!» – тут відтворено реальний епізод, котрий мав місце насправді. Вчитель математики з такими словами викинув із класу «двієчника», який не слухав якоїсь там теореми. Його мати написала скаргу, але педрада вирішила не вживати жодних заходів – цього учня ніхто не любив, учителі мали до нього купу претензій. У принципі, цей приклад підтверджує практику застосовування вчителями до учнів у радянських школах фізичної сили під час уроків.
[Закрыть]
З цими словами Чекіст наблизився до мене впритул, однією рукою взяв за карк, другою – за штани ззаду, підняв над підлогою і викинув у коридор, перед цим розчахнувши носаком двері.
Наступним на черзі був Заєць. Він важчий за мене, тому Чекіст не підняв, а поволочив його до дверей.
Свиня вирішив не чекати своєї черги. Вискочив із класу сам, прихопивши свою сумку. Навздогін вилетіли й наші портфелі.
Вони із Зайцем оговталися першими. Підхопили мене під руки, поставили на підлогу, і ми, не змовляючись, побігли геть, прихопивши речі. Десь позаду чулися розкати громового голосу Чекіста, ветерана десантно-штурмового батальйону, і розпряжений регіт однокласників.
Я знав: ніхто нас не пожаліє. Всім сподобалося шоу. Так нам і треба.
Але я не знав, що робити далі. Бо, як не крути, я спробував ударити Стародуба, а Заєць, у свою чергу, не послухався Рудика.
Коли ми вибігали зі школи, нас проводжав дзвінок на перерву.
