Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Андрій Кокотюха
Зоопарк,
або
Діти до 16

Усе почалося після того, як нас трьох вигнали з уроку.

Або навіть раніше – коли товста біологиня завагітніла.

Або ще раніше – коли Вову Рудика зробили старостою класу.

Або після того, як Вітя Стародуб попався на крадіжці і йому дали останній шанс, випустивши на випробувальний термін.

Або взагалі все почалося відтоді, як Стародуб лишився на другий рік і опинився в одному класі з Рудиком.

З того часу минуло страшно сказати – двадцять років. Учора мені стукнуло тридцять п’ять, і зараз я лежу на дивані, скрутившись літерою «зю», бо день народження – раз на рік, а бодун при цьому ніхто не відміняв. На роботу я не спішу. В принципі вона в мене є, але народ добрий І все розуміє – мужики підміняють мене сьогодні на базарі. Тому головне завдання для мене на сьогоднішній день – не похмелятися. Чи похмелитися грамотно, без ексцесів.

За вікном – сьома ранку, листопад і дощ, який, мабуть, скоро пройде. Ранкові дощі скоро минають. Та поки він шумить, можна зосередитися на шелестінні крапель і подумати про щось, аби викинути з голови дурні думки про продовження бенкету чи різні способи самогубства – нормальна реакція організму на алкогольне отруєння.

…Я й раніше згадував ті травневі дні вісімдесят п'ятого. Школа далі не світила, у перспективі – лише ПТУ.[1]1
  ПТУ – професійно-технічне училище, де разом із робітничою професією молодим людям давали повну середню освіту. В побутових розмовах абревіатура ПТУ частіше тлумачилася як «помоги тупому устроиться». Престижність навчання в ПТУ зводилася навіть не до «нуля», а до «мінус одиниці». Незалежно від того, що пропаганда ПТУ велася всіма радянськими засобами масової інформації. Неофіційно вважалося, що в ПТУ йдуть так звані «важкі підлітки», а випускники ПТУ – потенційні покидьки суспільства або взагалі малолітні злочинці. Для багатьох ПТУ були навіть засобами збагачення: відомі випадки, коли педагоги брали з батьків потенційних иетеушників хабарі, аби їхіііх дітей залишили в школі й не виганяли після восьмого класу. До речі, тодішній восьмий клас середньої школи відповідає теперішньому дев'ятому. (Тут і далі див. коментарі в кінці тексту «Путівник по Зоопарку» – А.К.)


[Закрыть] Як тринділи тоді по радіо – перші кроки в доросле життя. Що таке доросле життя і чим воно відрізняється від недорослого, я не розумію досі. Поки перша жінка жила зі мною, я намагався пояснити це синкові, коли він запитав: «Па, а коли я буду до'ослий?» Здається, тоді ми вперше серйозно погавкалися з жінкою. Я почав щось грузити малому стосовно того, що доросла людина – це така, яка багато вміє, багато знає, може сама вирішувати різні питання і дбати про свою сім'ю. Жінка почула це і завела: «Бач, синок, значить, батько твій ще не дорослий. Правда, уже й не дитина наче!»

Діставала, значить, десь років з півтора, коли нарешті сама нарвалася. Ти, каже, навіть по морді жінці дати не можеш… Ну, я не витримав, дав… Тепер до мене ото Людка прийде, і мені з головою хватає. З головою… Я натягую ковдру на голову. Так краще думається.

Уже не вперше я ловлю себе на згадках того, яким я був у чотирнадцять років. І це не просто згадки, а один і той самий спогад: як ми втекли з дому, як ночували в гаражі, як нас побили менти і врятувала проститутка, як… Словом, багато чого трапилося з нами тоді за досить короткий час. І хоча далі по життю особисто я потрапляв у ситуації, перед якими та давня дитяча пригода виглядала справді дитячою і зовсім не пригодою, тепер, коли я скрутився під ковдрою в своїй однокімнатній квартирі на дев'ятому поверсі та страждаю з перепою, до мене дійшло: тоді, двадцять років тому, для кожного з нас це все було вперше.

Думаю, саме тоді для мене почалося це саме довбане доросле життя. Тоді, а не в ніжинському ПТУ № 11.

Тому й запам’яталося.

Перший раз випиваєш горілку, тебе вивертає, ти блюєш і кашляєш, тобі соромно й неприємно – але згадується саме це, відчуття сорому і гордості за свій «дорослий» стан водночас. Перший раз із жінкою звичайно нічого не виходить – але твоя ганьба лишається чомусь не найгіршим твоїм спогадом. Як і обличчя першої жінки. Нехай сама вона – далеко не королева краси.

Мабуть, тридцять п'ять років – це такий вік, коли хочеться нехай подумки повернутися назад і подумати: а все могло бути не так…

А що було б, якби…

І чому я зараз лежу ось так на дивані, а не…

Коротше, ось такі, по типу філософські, думки стукають у важку голову. Перевертаюся на живіт, заплющую очі. Мені – чотирнадцять, довкола – травень одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року, ще тиждень лишився до закінчення навчального року, і дев'ятий клас нашому Зоопарку однозначно не світить. Ми не дуже переживаємо з цього приводу. Нас зовсім не цікавить, що буде далі. Бо ми це знаємо: бурса, завод, армія, знову завод, і нехай там хоч десять перебудов: безробітних і безквартирних у Радянському Союзі не буває.

Майбутнє відоме, а кожен день якось сам проживеться.

ХТО Є ХТО

Не сказав би, що дуже люблю дивитися кіно. Хіба комедії, де можна поржати. Але найбільше я не люблю наші фільми про школу. Зараз їх менше, а тоді просто атас. Нас навіть гуртом вчителі у кіно водили, аби потім на якомусь уроці обговорити, що ми там побачили і як себе поводили герої. Школярі і прєподи, яких грають актори.

Там показують такі дружні класи, де староста розумний, його всі поважають, ходять усією бандою в гості до старенької вчительки, причому – прямо в шкільній формі і з портфелями. А ще всі кіношні школярі люблять суботники, збирати макулатуру, цитувати Пушкіна («Я вас любіл, бо я дебіл!»),[2]2
  «Я вас любіл, бо я дебіл» – учням радянських шкіл, незалежно від того, в якій із радянських республік вони вчилися, прищеплювалася любов до творчості російського поета Олександра Пушкіна. Влаштовувалися «пушкінські уроки», «пушкінські читання», портрети Пушкіна займали чільне місце в так званих «кабінетах літератури» – класах, де нібито все влаштовано для більш комфортного вивчання цього предмету. Саме тому рядки Пушкіна періодично перекручувалися на вульгарний манір. Це був підсвідомий протест проти роздутого культу Пушкіна. В даному випадку наводиться вульгаризований варіант строфи Пушкіна «Я вас любил, любовь еще, быть может…», якою козиряли всі без винятку радянські педагоги, коли вели мову про духовність.


[Закрыть] перевиховувати єдиного серед них, чистеньких, хулігана, брати шефство над двієчником. Причому двієчник сам хоче, аби якась дівка у фартушку і з бантиками взяла над ним шефство і підтягувала його математику. У неї, зарази, колінця кругленькі з-під форменого платтячка видно, а він із нею теорему Піфагора херачить.

Не знаю. Може десь такі класи справді й були. Але точно не в ніжинських школах. Поставити відмінника чи відмінницю старостою класу в школі робітничого району, куди ходить типу вчитися вся районна шпана? Не надо нас дурить.

Хоча до шостого класу старостою в нас була Нінка Лагода, у неї «п'ять»[3]3
  «П’ять» (5) – вищий бал оцінки знань у радянській школі. Найвищий – «п’ять із плюсом» (5+) виставлявся рідко, але той, кому його виставляли, автоматично зараховувався до «надій школи». Відповідно найнижчим балом була «одиниця» (1), яку так само виставляли нечасто. В основному практикувалися «двійки» (2), без «плюсів» і «мінусів». «Одиниця» вважалася ганебною і навіть принизливою оцінкою і означала не стільки рівень знань, скільки особисте ставлення педагога до того чи іншого учня.


[Закрыть] стояло навіть зі співу, хоча співала таким рипучим голосом – вуха скручувалися трубочкою. Казали, в неї голосу нема, зате слух є. Ходила в музичну школу, на скрипці дрочилася. Чи восьме березня, чи день учителя, чи різні там комісії з області – Нінка Лагода в актовому залі на постої щось пілікала. Нас усіх завжди заганяли, мусили слухати і руками плескати.

Ще вона любила перед класом виступати. Тоді всі піонерами були, так вона на різних ленінських уроках всяку хрінь грузила про те, що піонери – молодша зміна комсомолу, юні ленінці, а Макогон, Литовченко і Тихий постійно гублять свої піонерські значки і взагалі своєю поведінкою ганьблять. Я ненавидів Нінку Лагоду, актовий зал, скрипки, барабани, ноти йобані-смішні.

Ми взагалі все ганьбили, хоча нічого аж такого ганебного не робили. Ми – це Юрко Литовченко, Ігор Тихий і я, Саня Макогон. Ну, про нас трошки пізніше.

Батько Нінки Лагоди був військовим і його перевели з Ніжина кудись у Білорусію. Саме тоді наша класна керівничка на пенсію вийшла, і нам поставили замість неї Чекіста.[4]4
  «Чекіст» – у прямому значенні цього слова – співробітник ЧК, «чрезвычайной комиссии», першого карального органу Радянської Влади. «Чекістами» називали співробітників КДБ, так, до речі, називають сьогодні працівників російської ФСБ та української СБУ. Перші чекісти відрізнялися жорстокістю, саме вони підтримували диктатуру пролетаріату. В даному випадку класний керівник Макогона, Литовченка і Тихого отримав таке прізвище саме через замашки диктатора.


[Закрыть] Таку кликуху вчитель математики заробив через те, що постійно ходив у довгому шкіряному плащі, купленому в Монголії.[5]5
  «…купленому в Монголії» – радянські спеціалісти мали змогу якийсь час вербуватися на роботу в соціалістичні країни, де таких спеціалістів не вистачало. Зокрема, багато з них працювали в братській Монголії, багато – в країнах Азії та Африки. Заробітки там були на порядок вище, а товарів широкого вжитку – на порядок більше.


[Закрыть] Після інституту він викладав монголам математику, заробив копійку і повернувся додому.

До нашої школи його перевели після скандалу. Про це, ясно, офіційно ніде не говорилося, але ми й без того знали: Чекіст побив одного пацана-семикласника. От за що він пацана побив, не знаю. Досить і самого цього факту. Я навіть бачив цього пацана, якось Литовченко пальцем показав на базарі. Звичайний чувак, маленький, непоказний, поскубаний якийсь… Чекістом поскубаний чи по життю, хрін його зна. Тільки такого хороша людина бити не буде, пожаліє.

Коротше, ми Чекіста боялися, чесно вам скажу. Він це, думаю, розумів. Тому коли треба було думати про нового старосту класу, наш класний вирішив це питання дуже просто. Залишив усіх після уроків, видав коротку промову вже не згадаю, на яку тему, і запропонував кандидатуру Вови Рудика.

Хто «проти»? Дуже цікаве запитання. Хотів би я подивитися на того, хто підніме руку проти Рудика, тим більш коли сам Рудик сидить і дивиться на всіх. Звісно, усі двадцять сім чоловік проголосували «за». Нас у класі взагалі двадцять дев'ять душ, але Рудик сам за себе руку тягнути не буде, а Тихий тоді грипом хворів.

Я вам зараз один факт про Рудика розкажу. Хто пригадує, хто ні – класі в четвертому чи п'ятому модно було робити в загальних зошитах персональні анкети і давати всім заповнювати. Дівки особливо цим страждали. Значить, так це виглядало: товстий зошит у клітинку, на обкладинці – квітка, портрет Пугачової чи їбало Деміса Русоса. Далі намальовано сердечко і написано, чия анкета. Потім на кожній сторінці запитання: «Що таке любов?», «Що таке дружба?», «Ваш улюблений фільм», «Ваш улюблений співак», «Ваша симпатія», «Ваша антипатія», ну і вся така лабуда. Той, хто відповідає, ставить порядковий номер і своє прізвище. Далі під цим номером пише на всіх сторінках. Усередині наклеювалися карикатури з «Крокодила», «Перця», білоруського «Вожика»[6]6
  «Вожик» – білоруський сатиричний журнал, виходить білоруською мовою. У'радянські часи широко продавався в кіосках «Союздрук» насамперед у регіонах, котрі територіально межують із Білорусією, і був дуже популярним. Так само продавалися сатиричні журнали соціалістичних країн Східної Європи: польські, болгарські, німецькі (НДР).


[Закрыть] чи німецького журналу, назву тепер не згадаю, щось зі словом «шпігель». Або вирізані морди співаків. Потім ці анкети давали читати одне одному.

Я колись перегорнув одну. «Що таке кохання?» Варіанти: «Дві голови під ліжком», «Чотири ноги під ковдрою», «Дві жопи над унітазом». Останній варіант дуже популярний. Улюбленою групою в усіх була «АББА», співачкою – Пугачова. Всі масово тащилися ще від Діна Ріда,[7]7
  Дін Рід – американський співак, борець за мир та комуністичні ідеали, улюбленець як діячів радянської пропаганди, так і рядових громадян. Емігрував у НДР, гастролював по БАМу, знімався у фільмах про пригноблених індіанців (як правило, грав захисника їхніх прав), одружився з німецькою акторкою Ренатою Блюме. Наприкінці 80-х трагічно загинув – потонув у озері при загадкових обставинах.


[Закрыть] фільмів «Карнавал», «Зіта і Гіта» і французьких комедій, на які не пускали дітей до шістнадцяти років. Ну, приблизно така мура.

До чого я це згадав: у нашому класі вчився Діма Козоріз, шкільний поет. Постійно стішки до різних свят у стінгазету писав, або ветеранів на День Перемоги вітав віршиком.

Ще його змушували придумувати римовані підписи під карикатури в «Колючку»[8]8
  «Колючка» – сатирична шкільна стінгазета. Назва була типовою для подібних стінівок у більшості радянських шкіл. Як правило, мала вигляд аркуша ватману, на якому малювали карикатури на прогульників, «двієчників», хуліганів.


[Закрыть] – це така сатирична газета, раз на місяць її вивішували у шкільному коридорі. Там малювали двієчників, прогульників, і ще тих, хто курить за школою, лишає качани з яблук на підвіконнях, джинси носить і нігті фарбує.

Так ось, Діма Козоріз написав у розділі «Ваша антипатія» прізвище Рудика.

Вова, звісно, це прочитав – він дуже любив заповнювати такі анкети. Зловив на великій перерві поета і при всіх надавав йому піздюлєй: «Значить, я твоя антипатія, Різобик, і це всі читають?» Це він таке поганяло дав Козорізові – Різобик. Поет мляво відбивався, а всі ржали. Після того Діма під наглядом Вови повикреслював з дівчачих анкет, що Рудик – його антипатія, перевів його в симпатії і далі намагався взагалі не попадатися своїй «симпатії» на очі.

Так Вова Рудик вимагав поваги до себе і домагався її.

Він не надто горів бажанням заробляти своїми знаннями «п'ятірки» і «четвірки». З переважної більшості предметів Рудик отримував стабільні «трояки», але навіть за «трояк» не хотів напружуватися. Він міг собі це дозволити. Вова Рудик був улюбленцем учителів фізкультури. Переможцем усіх шкільних спортивних змагань, міських фізкультурних олімпіад, бігав, стрибав і грав у футбол на обласних юнацьких спартакіадах і навіть кілька разів вибігав і вистрибав перші, другі й треті місця. Рудик планував після восьмого класу переїхати до Полтави, де рідний дядько вже домовився йому за спортшколу. Словом, старостою класу Чекіст вирішив поставити не найрозумнішого, а найсильнішого.

Клас треба тримати не розумом, а кулаком.

Сам він не мав достатньо розуму, аби писати твори з літератури чи шукати квадратний корінь. Проте в нього вистачало клепки, аби мати купу знайомих, приятелів і навіть друзів серед районної і міської шпани, але самому при цьому шпаною не стати. Вже коли ми всі закінчили школу і розійшлися назавжди, я потроху дійшов до простого висновку: рівних собі по силі й нахабству Вова Рудик не любив, а тому тримався від них на потрібній відстані. Старшокласники і дрібна привокзальна блатота поважали спортсмена, але знали, що справжньої вуличної бійки, з кастетам, бритвами і арматурними гачками цей шкільний силач не витримає. Засцить і втече. Правило сили і закон кулака Рудик застосовував там, де йому точно ніхто не дасть здачі – в своєму класі й рідній школі.

Сидів він за передостанньою партою, ліворуч, аби бути ближче до стінки. Біля нього – Женя Арутюнов, теж не слабий пацан, який поруч із неофіційним лідером класу почував себе досить комфортно, і ця парочка всюди ходила разом. Кремезний Арутюнов сидів праворуч старости не даремно: він закривав його собою. Попереду Рудик посадив відмінника Шиловського і «хорошиста»[9]9
  «Хорошист» – той, хто вчиться не менше, ніж на «чотири» (4). Можуть бути «п'ятірки», але в основному цей учень знає всі предмети на «добре» («хорошо»).


[Закрыть] Любченка. Перший робив для старости контрольні з алгебри, геометрії, фізики та хімії, другий перевіряв диктанти і по можливості писав твори з літератури. Якщо Рудика викликали до дошки, що траплялося не дуже часто, за першою партою теж сиділи дві його прихильниці, Танька Жукова і Свєтка Тараканова, яким абсолютно не в падло було підказувати старості. Вчителі вже давно знали, хто на що здатен, тому від Рудика особливих знань не вимагали, але, я так собі думаю, не могли собі дозволити поставити йому «п’ять» за правильно зроблені контрольні.

Всі про все знали чи як мінімум здогадувалися. Але формально староста виконував усе, що вимагала шкільна програма, при цьому дисципліна в класі була на тверду «5».

До того ж, завжди було на кому відірватися: адже, в «А» класі вчилися ми – Макогон, Литовченко і Тихий. Ходяча ганьба.

Зоопарк.

Ну, про це тропіки пізніше. Бо цілий рік усе було хокей, а до сьомого класу разом із нами перейшов Вітя Стародуб. Точніше, ми перейшли, а він залишився у сьомому на другий рік.

Ми колись сперечалися, зі скількох років Стародуб стояв на обліку в дитячій кімнаті міліції. Тихому ці базари набридли і він видав: «Його таким батько зробив, а мамці не сказав». Може, й так. Вітя був справжньою, стопудовою шпаною, і мій старий постійно твердив – для нього на зоні в Прилуках уже давно місце тримають, тільки люди довкола Віті всі сплошняком добрі.

Стародуб був старшим за кожного зі своїх нових однокласників на рік, але на учня сьомого класу точно не виглядав. Він навіть не тягнув на школяра. Сині шкільні штани і такого самого кольору піджак виглядали на грозі мікрорайону досить кумедно, а в піонерському галстуку я його жодного разу не бачив. Ні, брешу, бачив – тоді Стародуба перед усією школою на лінійці виключали з піонерів. Подібних випадків у жодній ніжинській школі ще не бувало, та навряд чи Вітя переживав за це. Зі строю він вийшов спокійно, без галстука на шиї. Старша вожата «на ізмєну впала» – що ж тепер із нього знімати. А тоді викрутилася: швидко десь знайшла червоний шовковий трикутник, накинула покараному на шию, тоді зняла – і все, з лав піонерської організації хулігана, двієчника і прогульника Стародуба показово виключили. Він знизав плечима і повернувся в строй. Кілька наступних днів його шукали з міліцією і знайшли на околиці міста, в циганів.

Боротьбу з Вітькою батьки, вчителі і міліція вели з перемінним успіхом, пацан якось переходив із класу в клас і довчився до сьомого. А потім якось приніс на суботник самогон, попався – і все. Батьки просили директора, молили, та він стояв на смерть: якби то Стародуб зміг дотерпіти до восьмого класу, на нього б точно махнули рукою, а потім – на всі чотири сторони, в ПТУ чи, що більш реально, в колонію для неповнолітніх.

Прізвища та прізвиська тих, із ким Вітька Стародуб водився в районі і в місті, ми всі знали і боялися зайвий раз промовити їх уголос. Його приятелі або вже відсиділи по разу, або дуже скоро повинні були нарватися і сісти. І виходити для того, аби сідати знову. Так, у всякому разі, про них говорили. Подробиць позашкільного життя Стародуба я особисто не знав, Литовченко щось чув краєм вуха, а Тихий з виглядом знавця час від часу розповідав якісь історії, котрі треба було ділити мінімум на два, якщо не на три. Попри лиховісну кримінальну чи напівкримінальну славу Вітьку в класі боялися менше, аніж Рудика.

Тоді мені якось не спадало на думку, чому це так. Уже потім, із часом, прийшло розуміння: нові однокласники зовсім не цікавили Стародуба. Його особисті життєві інтереси давно не співпадали з тими, що характерні для пацанів середнього шкільного віку. До того ж, у школі він загалом з'являвся нечасто. Але навіть такою своєю епізодичною появою дуже дратував Вову Рудика.

Справа в тому, що вуличний боєць Вітя Стародуб був чи не єдиним, на кого спортивна надія школи і беззаперечний авторитет класу Вова Рудик не мав жодного впливу.

Була і ще одна причина. Наш фізрук[10]10
  «Фізрук» – вчитель фізкультури в школах, формально такі педагоги називалися не вчителями, а «керівниками фізичної підготовки» («руководителями физической подготовки»).


[Закрыть] бачив у Стародубі перспективного спортсмена, якому просто ліньки працювати над собою. Рудик тягав гантелі та стрибав зі скакалкою. У Стародуба зовсім не було базової фізичної підготовки. Але в ті нечасті дні, коли другорічник і староста класу опинялися на одному уроці фізкультури, вправи на турнику, брусах, канаті, стрибки через «коня» і «козла» та стометрівки давалися вуличному вурці так само легко, як майбутньому вихованцеві Полтавської спортшколи. При бажанні Стародуб міг дати Рудику солідну фору, ось тільки бажанням таким Вітька не горів. Прийшовши в школу на кілька днів, він зникав на тиждень, знову з'являвся – і знову зникав.

Видно, на нього справді всі потроху махнули рукою. Дотримати б до восьмого класу – і скатертю дорога.

Усе помінялося, коли Стародуба спіймали на квартирній крадіжці. Одні казали – Вітя стояв на шухері, другі – його підсадили до кватирки і він поліз усередину першим, аби відчинити двері подільникам, треті – що він лише переховував у батьківському підвалі крадені речі. Факт залишається фактом: Стародубові реально світив суд і Прилуцьку зону-малолітку прокурор пацану намалює, сто пудів.

Далі переказував Тихий: батьки Стародуба прибігли до директора школи і нашого Чекіста, почали просити заступництва. Нібито ситуація повернулася так, що директор і Чекіст знали про погану репутацію Вітьки, але ніхто з них не міг навести фактів його поганої поведінки, бо відтоді, як Стародуба лишили на другий рік, він у школі з'являвся нечасто, а коли приходив, то поводив себе справді добре. Хоча й на науку забивав великого і товстого болта, але разом із тим не бився, не матюкався, не тирив грошей у роздягальні. Виходить, формально протягом останнього року учень Стародуб нічим поганим себе в школі не проявив. Зітхнувши, директор написав позитивну характеристику, а Чекіст, одягнувши свій шкіряний монгольський плащ, поїхав із Вітьчиними батьками до ментів. Далі вся ця компанія плюс мент із міськвідділу поперлися до потерпілих. Тихий не знає, про що там домовлялися, але нібито вийшло так: заяву терпили не забирають, бо там окрім Стародуба закрили ще двох рецидивістів, без заяви їх не засудять і не посадять. Але Вітьку за усною домовленістю неофіційно відпускають на поруки. Умова одна: пацан щодня ходить до школи, відсиджує всі уроки, потім може собі гуляти, де завгодно, та о восьмій вечора – додому. Одне порушення – і Стародуба, за яким давно тюрма плаче, посадять без зайвих розмов.

Так вийшло, що починаючи з третьої чверті восьмого класу, тобто, після новорічних свят, Вова Рудик змушений був щодня бачити в своєму класі Вітю Стародуба.

На якого і далі не мав жодного впливу.

Єдиного, хто його не боявся і міг реально дати старості по їбалу. І якби можна було робити ставки на переможця, то народ не поспішав би одностайно викладати свої копійки за Рудика.

Можливо, Вова був сильнішим. Зате Вітя відзначався безшабашною сміливістю, притаманною тим, чиї м'язи гартувалися не в спортзалі, а на вулиці.

До того ж, Стародуб демонстрував свою силу інакше, ніж Рудик. З тими, хто щось вякав проти нього або просто не підкорявся в якійсь дрібниці, староста нашого класу розправлявся тут же, привселюдно, на очах у малечі й дівчат. Вітя діяв інакше. Тих, хто чимось йому не подобався, він підстерігав на пустирищі за школою, біля будівництва, і там, без свідків, чистив рило. Литовченко не раз попадався йому під гарячу руку, зате потім, приходячи наступного дня з фінгалом, міг гордо заявити: «Бився зі Стародубом».

Ясно? Не мене побив Стародуб, а я побився зі Стародубом. Звучить зовсім інакше, тоді як у стосунках із Рудиком усе однозначно: ніхто ні з ким не бився, просто відбулася звичайна розправа, під час якої сильніший чітко вказував слабшому на його місце в цьому житті. Тоді як побитися зі Стародубом можна було собі дозволити, і хоча результат так званого поєдинку відомий наперед, привселюдного приниження не відбувалося.

Думаю, тепер вам зрозуміло, чому щоденна присутність Віті Стародуба на уроках створювала в нашому класі напругу, більш помітну з кожним днем. І хоча всім нам лишалося терпіти одне одного лише три весняних місяці, а потім – останній дзвінок, і хто куди, Тихий якось сказав мені: «Я все чекаю, коли ці марамої почнуть один одного мочити».

Хоча ми мало з ким спілкувалися в класі, але я тоді підозрював, а тепер точно знаю: кожен думав так само. Дрібні сутички між формальним і неформальним лідерами вже помічалися, та до відвертого публічного мочилова не доходило. Стародуб, навчений законам вулиці, намагався не надто провокувати Рудика. Рудик, у свою чергу, намагався не «строїти» Стародуба без потреби, а потреба виникала лише тоді, коли нам щось прогружав Чекіст на правах класного керівника.

Між Рудиком і Стародубом існувало щось на зразок пакту про ненапад, який, в принципі, при потребі можна порушити. Ось тільки Стародуб не мав права видрочуватися – відразу загримить на зону. А Рудик знав здатність Стародуба злітати з котушок незалежно від подальших наслідків і розумів – нехай після того на Вітьку чекає малолітка, зате він може на прощання відірватися по повній, і відрив цей може скінчитися для старости плачевно. Тому Вова не переступав у стосунках із Вітькою дозволеної межі.

Але було в старости слабке місце, яке встиг відкрити для себе Стародуб за той час, поки вимушено ходив до школи.

Коли ми перейшли до восьмого класу, на біологію прислали нову вчительку. Стара була ще не зовсім старою, але, як би це сказати… підтоптаною. Спочатку вона років десять вела групу продовженого дня. Прикиньте, як вона насобачилася за цей час із малими: діточки, крихітки, сю-сю-сю, тра-ля-ля. Коли її нарешті звідти забрали і вона почала читати в більш дорослих класах, всі з неї випадали, Вона далі те ж саме несла: діточки, розкрийте зошитки, візьміть підручничок, запишіть прикладець… Так її і прозвали – Дитинка. Правда, сама вона була дебела і товста, хоча, кажуть, сорока не мала. Мужики, ясно, до неї не липнули. Жила сама, десь у гуртожитку.

А потім – оп-па! Якось дуже швидко когось знайшла, але заміж не вийшла. Просто залетіла. Це так Тихий казав, хоча хто його знає… Я бачив її якось у парку з мужиком. Солідний такий, у пальті, капелюсі, в окулярах. Гуляли під ручку, здається, в кіно збиралися. Ну, мене не колише, хто нашій Дитинці пузо надув. Головне, що вона попрощалася з нами, своїми діточками, надовго і попередила: з осені біологію читатиме хтось інший.

Новенька так нічого виявилася. Після інституту відразу до нас за розподілом, це вона сама призналася. Ми в неї взагалі перший клас, а оцей урок – перший серйозний урок у її житті. Практика не рахується, то баловство. А хто забув, я нагадаю: восьмий клас на біології вивчав анатомію, фізіологію і гігієну людини. Підручник так і називався: «Анатомія. Фізіологія. Гігієна». І голий дядько на обкладинці намальований. Не зовсім, ясно, голий. До пояса. І рама така в нього накачана, ми її ще ручкою обводили від нєфіг робить.

Із рами все й почалося. Звали нову біологиню Тамара Михайлівна, ми її, ясно, Тамарою між собою називали. Вона, коли чесно, на Михайлівну не канала – дитя дитям, невеличка, очі круглі, наче в ляльки, волосня до плечей, прямо розчесана, голосок тоненький. Ну справді лялька. Хотіли її так і прозвати, але Рудик дуже скоро дав зрозуміти: хто криве слово про Тамару скаже, у голову отримає без попередження.

На якомусь із перших уроків вона почала говорити про будову людини. Принесла різні таблиці, схеми, де м'язи намальовані, щось там указкою тицяла, і раптом каже:

– Рудик, вийди до дошки.

Вова аж стрепенувся.

– А чого?

Тут щоки в Тамари стали рожевими, вона писнула:

– Будь ласка, вийди до дошки.

Нічого собі! Ще ніхто, викликаючи до дошки, «будь ласка» не казав. Чекіст – той взагалі називав прізвище жертви і додавав: «Марш!» Він, до речі, до Монголії служив у ДШБ – десантно-штурмовому батальйоні, про що періодично нам нагадував. Не знаю тільки, задля якої радості. Ну, не про нього зараз мова, він ще з'явиться. Це я до того, що коли Тамара сказала «будь ласка», ми всі в осадок випали, і так тихо стало відразу – ніхто нічим навіть не рипне. Звичайно, Рудик вийшов до дошки, став перед класом і сам не знає, чого від нього хочуть. І тут Тамара далі видає:

– Я хочу вам на прикладі показати, як і де в людини розташовані м'язи. Ти вже, Володю, вибач, але я знаю, що на тобі це краще видно, як на оцих мальованих таблицях. Ти не проти?

Гадом буду – вона у цей момент посміхнулася! Таку хитру либу затягнула[11]11
  «…либу затягнула» – посміхнулася.


[Закрыть] – ховайся.

Тоді ще ніхто нічого не зрозумів, але потім стало ясно: молода вчителька відразу вирішила підстрахуватися, аби на її уроках у класі порядок був. Швидко вона розклади прорахувала. Мабуть, у Чекіста розпитала про обстановку, в'їхала, що до чого, і відразу на Рудика ставку зробила. Бо далі взагалі почалося – атас.

– Ну, не проти, – буркнув Вова.

– Добре. Тоді знімай піджак і закачай рукав сорочки. Або – взагалі її знімай.

Тепер Рудик уже не питав, для чого, сам швидко роздягнувся, лишився У білій майці. Хтось реготнув, але Арутюнов буркнув зі свого місця, і знову стало тихо.

– Підніми праву руку і не напружуй її, – діловито розпорядилася Тамара. – Дивіться, в розслабленому стані м'язів не видно. Але варто людині трошки напружитись, і вони почнуть проступати. Стисни кулак, Володю. Бачите, біцепс уже трішки окреслився. Тепер зігни руку в лікті й нормально напруж мускули. Бачите – ось як гарно окреслюється рельєф. Значить, дивіться, де які м'язи в людини розташовані…

Вона почала мацати Вову, наче манекен, ми за нею записували в зошит і замальовували Рудикову біцуху. Накачав він її справді не слабо. Далі ще цікавіше: Тамара попросила його зняти майку і напружити прес. Там рама окреслилася нормально, по пузу Тамара вже указкою водила. А ми живіт Рудика теж старанно в зошити замалювали. Я, до речі, глянув потихеньку на Стародуба – нічого, сидить, так само щось у зошиті креслить.

Ще в одному признаюся: прийшов у той день додому, роздягнувся до пояса в ванній і спробував так само руку стиснути в кулак і м'язи живота напружити. Ніякого ефекту. Біцепс не окреслився, рама не вимальовувалася. Спробував сам себе по животі стукнути – це називається «фанеру пробити», і так улупив, що на якусь секунду подих перехопило. На пузі аж синяк лишився від удару. Більше я такою дурнею не страждав.

Ну коротше, вам уже ясно: після того, як Рудик побував на Тамариному уроці наочним посібником, у неї зовсім не виникало з нашим класом проблем. На уроках завжди тихо, всі пишуть, і не дай Бог хтось чогось не вивчить. Нашого Зоопарку це, звичайно, не стосувалося, до нас особливе ставлення, а ось поет Козоріз кілька разів дістав у п'ятак за погане знання якогось параграфу. Стародуба, ясно, Тамара не чіпала. Мабуть, про нього її точно попередили. Ну, а сам Рудик хоча й не виявляв особливого інтересу до предмету, почав на рівному місці заробляти в Тамари «четвірки» й навіть «п’ятірки».

Дуже точно вона все розрахувала. Дуже красиво купила нашого старосту, а разом із ним – спокій.

Якось, коли вона розповідала нам параграф про сперматозоїди, Литовченко не витримав, почав ржати. Тамара нічого не сказала, зате на перерві Рудик ганяв його по всій школі, загнав нарешті в роздягальню біля спортзалу і запитав, притиснувши до стінки, що йому здалося таким смішним у слові «сперматозоїд». Той, звичайно, на ізмєну, типу, нічого, я просто так. «Сперматозоїди, – пояснив Рудик, – у тебе в яйцях. А я можу так зробити, що в тебе їх не буде. Ні яєць, Заєць, ні сперматозоїдів», – потім відійшов на крок і з усієї дурі лупонув Юркові по яйцях, той аж дихати на кілька секунд перестав.

Словом, Рудик почав до Тамари нерівно дихати. Він порахував – вона лише на сім років від нього старша, йому в лютому саме п’ятнадцять стукнуло. Нічого, це нормальна різниця, казав він. Перед Восьмим березня збив з усіх бабки на подарунок біологині, поїхав разом із Арутюновим і ще кількома пацанами до Києва купувати «Київський» торт, але саме такого не знайшов, купив «Фестивальний»,[12]12
  «Фестивальний» – бісквітний торт із масляним кремом, вироблявся і продавався переважно в Києві. Вважався дефіцитним, але все ж таки потрапляв на прилавки частіше, ніж «Київський» і «Дніпровський». Торт «Фестивальний» вважався в 80-ті роки минулого століття пристойним десертом святкового столу, гіршим за «Київський», але кращим за «Празький».


[Закрыть] квіти й під наші оплески урочисто це все Тамарі вручив. Личко в неї знову стало рожевими, вона навіть цьомкнула Вову в щоку, староста потім дивився на нас гордо, куди там твої гроші…

Десь через місяць після того на великій перерві я пішов попісяти. Закрився в кабінку, штани розстебнув, подзюрив, почав штани застібати. Коли до сортиру хтось зайшов, і я почув голос Рудика:

– …нормально все, по-взрослому. Попили чайку, послухали касети. В неї останній збірник італійців,[13]13
  «…збірник італійців» – записаний на магнітофонну касету збірник пісень популярних співаків італійської естради, пік моди на яку в СРСР припав саме на середину 80-х років. Серед них – Адріано Челентано, Тото Кутуньо, Джанні Моранді, «Ріккі&Повері», Альбано і Раміна Пауер, Рікардо Фольї, Пуппо.


[Закрыть] музон так нічого, причому записи ще нормальні. Казала, їй брат із загранки привіз.

– У неї брат у загранку[14]14
  «Загранка» – закордонні рейси, в які ходили моряки радянського цивільного флоту. Робота вважалася престижною через можливість купувати закордонні речі й мати вдома іноземну валюту.


[Закрыть] ходить? – це Арутюнов.

– Ага. У Мурманську порт приписки.

– Старший брат?

З кабінки я почув, як потягнуло димом. Пацани зайшли перекурити. Звичайно вони бігали за школу, але іноді через лінощі смолили просто тут, у хлопчачому туалеті. Ризик нарватися на когось був невеликим: для вчителів у нашій школі був окремий клозет, забудова нова, це передбачили ще в проекті.

– Старший. Двадцять п'ять років йому.

– Ну і далі що?

– Нічого. Губу розкатав. Я так за виріз заглянув – нічого, все видно.

– Так вона тобі й дозволила заглянути…

– Дурний ти. Хто на таке дозволу питає? Вона чашки, значить, збирала, я на стільці сидів. Вона нахилилася, я підсік, не будь дурний. Потім у кіно ходили.

– На яке?

– На Анжеліку.[15]15
  «…на Анжеліку» – цикл французьких фільмів, знятих у 60-ті роки, за мотивами творів Анн і Серж Голон про авантюрні та любовні пригоди білявої маркізи Анжеліки. В радянському прокаті їх почали показувати наприкінці 70-х років, але основні покази припали на середину 80-х. Через наявність у фільмі любовних сцен, хоча й досить цнотливих, вони мали вікове обмеження «до 16 років». Крім того, у прокаті фільми йшли зі значними купюрами. В актрису Мішель Мерсьє, яка грала Анжеліку, закохувалися підлітки, бачачи в ній жіночий ідеал.


[Закрыть] Не на останній сеанс, на передостанній. Там «до шістнадцяти» стоїть, але на касі нічого, не докопалися. Я ж із дорослою людиною прийшов. А там і нема нічого такого. У ліжку Анжеліку часто показують, тільки так: кілька разів голу до плечей, і один раз – здалеку, ззаду, за завісою. Жопу можна побачити при бажанні, тільки нечітко. Тамара нічого, дивилася, ми ще потім поговорили, коли назад ішли.

– Про Анжеліку?

– На хер мені впала твоя Анжеліка! Просто поговорили. Про різні речі.

– А, – я почув, як Арутюнов сплюнув. – Ні фіга вона тобі не дасть.

– Дурний ти, як сто китайців! У гості на чайок просто так не кличуть і в кіно, яке до шістнадцяти, просто так із пацаном не йдуть. Побачимо.

– Ти казав їй, що в Полтаву зібрався?

– Говорив. І хулі? До Полтави ще три місяці. Я, коли треба, приїжджати буду. Хоча б до тебе в гості, ги-ги… Коротше, не сци в компот. Побачимо.

Вони пішли, за ними обережно вийшов і я. З того, що я почув, стало ясно: Рудик ходив до Тамари в гості. Після уроків я про це пацанам розказав, вони ніяк це не сприйняли. Ходив і ходив. Мало що буває… Ми погодилися: вчителька учневі не дасть, хай хоч сто літрів чаю з нею видудлить. І якось швидко забули про це.

Мабуть, пора нарешті трошки більше про себе сказати. Бо без цього не дійде до вас, що тоді сталося на прощальному уроці біології і чому для нас трьох не було іншого виходу, окрім як тікати не лише з дому, а й із Ніжина.