Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Дай вітрівку і ножа.

– Для чого?

– Як це? Копійки повитрушую. Подивимося, скільки там.

Розклавши мою куртку на траві, він сів, схрестив ноги по-турецькому, перевернув свою дорогоцінну свинку і почав трусити. Копійки не хотіли просто так випадати, і Заєць постійно шарудів у щілині ножем. Вони почали поволі сипатися – «двушки», «троячки», «п'ятаки», рідше – десяти – і двадцятип’ятикопійчані монети. Один раз, правда, випав цілий полтинник, та загалом у скарбничку йому вкидали лише найменший дріб'язок. Монетки випадали, котилися по куртці, я підбирав їх і складав докупи. Тим часом Свині набридло бовтатися у воді, він став просто над нами, цокочучи зубами, і почав стягувати із себе труси.

– Відійди хоча б кудись! – закликав його я.

– А чого, я теж хочу дивитися! Це ж наш увесь капітал…

– То викручуйся в кушах і не махай тут піською!

– А чого тобі до моєї піськи!

– Як ти усіх дістав, потворо!

Заєць не реагував на наше гарикання, цілковито захоплений своїми справами. Тихий таки відійшов за кущі, викрутив свої труси і, не знайшовши нічого кращого, вдягнув їх знову, потім натяг свої спортивки і примостився поруч.

– Розбити не пробував? Для чого оце мудохаєшся? Вона тобі треба?

– Зараз об твою морду розіб'ю, – огризнувся Заєць, продовжуючи витрушувати копійки, але їх у нутрощах скарбнички залишалося вже явно мало.

Купка монет не вражала розмірами, і Я без ентузіазму почав сортувати дріб'язок, відділяючи копійки за вартістю. Коли з щілини випала остання монетка, я вже відклав у бік єдиний полтинник, кілька четвертаків і далі вовтузився з дрібнішими копійками. Заєць приєднався до мене, а Свиня стовбичив над нами. З нього на нас капала вода, та ми були надто захоплені процесом, аби відігнати його далі.

Підрахунок провели досить швидко. На це наших математичних здібностей вистачало. Принаймні відтоді я певен, що знання з математики треба обмежити вмінням рахувати гроші. Все інше – вища математика, і звичайним людям воно до задниці. Коротше, вийшло в нас дванадцять рублів сімдесят шість копійок. Не густо. Якщо скласти це все з тим, що лишилося від моїх грошей, не вийде навіть по червінцю на рило.

Сумно. Але робити нічого. Лишається тепер справді 'їхати на вокзал і дивитися, як далеко з таким капіталом, шматком сала і банкою рибних консервів ми можемо заїхати.

Я сказав це вголос, у відповідь не почув нічого, зробивши висновок – пропозиція приймається. Заєць витяг звідкись зіжмакану брудну носову хустинку, сходив до води, для чогось намочив її, розіклав на куртці, потім зсипав на хустинку свій скарб, акуратно зав'язав кутики вузликом і поклав його в кишеню піджака. Від чого права пола провисла і навіть їжакові стало ясно, що в пацана в кишені щось цінне. Я нічого на це не сказав, поліз до сумки Тихого і. витяг пакунок зі спільними бутербродами. Свиня тим часом натягнув футболку, светра і, до мого особистого незадоволення, прилаштував на голові свою ідіотську кепку з пластмасовим козирком. Взуватися ніхто з нас не поспішав. Повсідавшись кружка на траві, ми взяли кожен по шматку булки з «останкінською» ковбасою. Зжували це все мовчки, думаючи кожен про своє.

Саме в цей час просто на нас вийшли четверо старших чуваків.

Я досі не беруся точно сказати, по скільки їм було років. По скільки б не було, на свої роки вони в жодному разі не виглядали. Але й здоровими дядьками вони нам не здалися. Потім Тихий доводив, що це київські петеушники, тільки для мене як тоді, так і тепер немає різниці, петеушники вони чи хто там ще. Думаю, як мінімум трьом із них уже стукнуло шістнадцять, а один, той, який тримав на повідку бульдога, взагалі тягнув на всі сімнадцять. Як би там не виходило, заводитися з ними нам не хотілося.

Четверо. Двоє близнюків, я відразу не розтуркав, тільки потім помітив, що вони схожі один на одного. Один явно якийсь чурбан,[37]37
  «Чурбан» – він же «чурка», «чурбанетон». Азіат або людина з азійськими рисами зовнішності.


[Закрыть] ну, не зовсім чурбан, в нього хтось із батьків чурбан – або мама, або тато. Ці троє ступали трошки позаду четвертого, волосся якого стирчало йоржиком на голові і, мені здається, було підфарбованим чи як мінімум полакованим, аби краще стирчало. Цей Йоржик прогулював здоровенного мордатого клишоногого бульдожку, причому пес гуляв без намордника. Досвід вештання вулицями рідного міста свідчив – від таких нічого доброго не варто чекати.

Не знаю для чого, але Заєць, побачивши цю четвірку, підвівся, стискаючи в руці недоїдений бутерброд. Я навпаки – посунувся трішки ближче до берега і краєм ока почав прикидати шлях можливої втечі. Свиня не зрушив із місця, хоча серед нас трьох він чомусь найчастіше страждав від тих, хто зазвичай практикував зупинити тебе і труснути грошей. А мені нічого іншого на думку й не спало, коли я тільки побачив цю компанію. Особливо – Чурбана, якого я вже з першого погляду почав боятися.

Кажуть, що собаки відчувають страх інших живих істот краще, ніж будь-які тварини. Особливо це стосується людей. Не знаю, так воно чи ні, але бульдог, порівнявшись із нами, загарчав.

– О, здоров, пацани! – широко посміхнувся Йоржик, і в роті в нього блимнула металева фікса. Компанія зупинилася, але поки що прогнози не справджувалися – обступати нас вони не почали. Та й вигляд мали цілком миролюбний.

– Чому не в школі? – запитав Перший Близнюк, хоча з його вигляду і тону запитання було ясно – його це зовсім не цікавить.

– Канікули, – вичавив із себе Свиня.

– Так нема ще канікулів, – розвів руками Другий Близнюк. – Прогулюємо, Барамізін? Ти ж Барамзін?

Запитання стосувалося Тихого, і він непевно повів плечима.

– Не Барамзін я…

– А хто? – вишкірився Перший Близнюк. – Заміж вийдеш – точно будеш Барамзіним. Ти звикай, Барамзін.

– Чого це я заміж буду виходити?

– А ти не хочеш? – брови Першого Близнюка скочили вгору. – Ти не хочеш заміж?

– Може, він підор? – Чурбан цвиркнув крізь зуби слиною, і влучно – просто Свині під ноги. – Чуєш, чувак, ти не підор?

– Чого пристав до пацанів? – миролюбство Йоржика виглядало явно награним. – Нормальні наче пацани. З Оболоні чи Дарниці. Ви з якого бугра, пацани?

– З Дарниці, – промовив я. Говорити цим київським гопникам, що ми насправді з Ніжина, не виглядало розумним рішенням. До того ж, я поспішив хоча б щось сказати, аби Свиня знову не ляпнув якоїсь дурні стосовно Носівки чи Броварів. Нарешті, сказане мною виглядало правдою: на цю хвилину ми справді приїхали з Дарниці.

– Бач, пацани з Дарниці. На рубля не виручите, пацани? – перейшов до справи Йоржик.

– У нас нема, – традиційна відповідь на подібне традиційне запитання.

– І в Барамзіна нема? – Йоржик втупив погляд у Тихого.

– А чого я Барамзін? – ніяк не хотів розуміти жартів Свиня.

– Тому, що в тебе точно руб є! – очі Чурбана ще більше звузилися, а близнюки тим часом уже почали обступати нас, аби в разі якщо слова не подіють, вдатися до вагоміших аргументів.

– Та ну, мужики, ми правда голі, – зачастив я, намагаючись уникнути процедури обшуку. – Нема чого робить, так оце шаримося тут. Родаки дістали по самі помідори, кругом засідка. Ми ж вам не цеє, нічого…

– Не вистачало, аби ви нам були щось винні! – гаркнув Чурбан, і ніби на підтвердження його слів бульдог гавкнув, пустивши з обвислої нижньої губи тягучу слину. – Точно нема? А як ми пошукаємо?

Замість слів Свиня мовчки вивернув кишені своїх спортивок. Вигляд у нього при цьому зробився таким кумедним, що Йоржик не витримав – заржав, решта підхопила. Я так само дозволив собі кволо посміхнутися, а Тихий потрусив порожніми вивернутими кишенями та ще й розкарячив при цьому ноги.

– Добре, живи, Барамзін! – милостиво дозволив Перший Близнюк і компанія поволі пішла далі прогулянковим кроком. Вони йшли алеєю і нарешті зникли за деревами. Заєць голосно видихнув і витер тильним боком долоні лоба.

– Х-ху, бля, аж зопрів увесь. Думав, зараз трусити почнуть.

– Пронесло, – погодився Свиня. – Козли київські. Тут сидіти небезпечно, пацани, тікати треба.

– Так ми й без того втекли, куди ж іще, – буркнув я, забираючи куртку з землі та вкладаючи її в рюкзак. – Давайте просто кудись за кущі зайдемо, чи що. А то правда без бабок лишимося, ну їх у пень…

Ми швидко зібралися, причому свиню-скарбничку Заєць залишив тут, на березі. Пошукавши, знайшли, як нам здалося, затишну місцинку і десь півгодини пересиділи там, перемовляючись для чогось впівголос. Потім, вирішивши, що більше нічого не загрожує, вийшли зі свого сховку і подалися до виходу. Після цієї зустрічі нам у Гідропарку перестало подобатися.

Уже на підході до метро Свиня раптом штовхнув мене в бік, кивком голови показуючи на кіоск з написом «Вода».

– Ну?

– Відчинився. Заходили – зачинений був.

– То й що?

– Нічого. Просто пепсі хочеться. А там, я бачу, є. І пепсі, й он наче «Байкал»[38]38
  «Байкал» – безалкогольний напій у СРСР. Вважався «нашою відповіддю» пепсі-колі.


[Закрыть] стоїть…

Корінним киянам ніколи не зрозуміти цієї спокуси гостей столиці, особливо – двадцять років тому, коли практично ніде, крім Києва, не продавали «Пепсі-колу», напій за нашими мірками дорогий – аж цілих шістдесят копійок, на двадцять копійок дорожче за журнал «Перець». Та від цього пепсі не ставала менш бажаною. Навпаки – я вже уявив собі, як відкриваю червоно-синю пляшку з фірмовим написом на кришці, як роблю перший ковток, нехай вона навіть виявиться теплою, зараз це не має особливого значення.

До того ж, у нас є зайві копійки, і не шістдесят, а цілих сімдесят шість. Для рівного рахунку їх треба витратити. Чому треба, хто завів такі порядки – невідомо, тільки внутрішній голос наказував мені просто зараз запити наші недавно з'їдені бутерброди ковтком пепсі.

– Одну на всіх, – погодився я. – Кожному по пляшці – на пузі виступить. Грошей без того мало.

– Нехай так, – погодився Свиня і простяг руку. Я не зрозумів спочатку, чого він хоче, а потім дійшло – це ж у нього справді бабок нема! Хто-хто, а він тих чотирьох чуваків не обдурив. Я запитально глянув на Зайця. Він лише знизав плечима:

– У мене все заховано. Це просто тут хустку розв'язувати…

– Село, – буркнув я, поліз у кишеню штанів і витягнув зіжмаканого карбованця. Тихий вихопив його з моїх пальців і подріботів до кіоска. Ми пішли за ним, і оточили його, щасливого власника заповітної видовженої пляшечки, чекаючи, поки той її відкриє.

Ми надто захопилися процесом і не дивилися навколо.

Четверо петеушників ніби з-під землі виринули, чи з неба впали. Що, власне, на той момент для нас означало приблизно одне й те саме.

– Значить, Барамзін, у тебе немає рубля?

Йоржик говорив тихо, але досить виразно для того, аби його слова дійшли до наших вух. Інші троє вже щільно оточили нас, і погляд, яким свердлив мене Чурбан, нічого хорошого не віщував. Один із близнюків вийняв пляшку із руки Тихого, зробив добренний ковток, передав своєму братові. Той так само ковтнув і пустив пляшку по колу.

– Немає рубля, кажеш? – повторив Йоржик. – Давай відійдемо, поговоримо, куди він у тебе подівся і звідки взявся.

Тікати не було куди, та ми б і не втекли. Гукати на допомогу теж не було кого, і як ви це собі уявляєте? Троє пацанів із Ніжина кричать на весь Гідропарк: «Рятуйте, вбивають!» Тут зараз не так іще багато народу гуляє, а якби й гуляли люди, навряд чи вони б кинулися рятувати нас від цієї кодли. Лишалося тільки покірно йти, як кажуть, назустріч долі. Хоча без того ясно, яка доля на нас чекає.

– Ой, хлопчики, який у вас песик смішний? – почулося раптом, і ми всі синхронно озирнулися на голос. Тітка, що торгувала напоями в кіоску, видно, нудилася зранку і хотіла з кимось, поговорити. Настільки хотіла, що аж із кіоску свого висунулася. – Це у вас бульдог?

– Бульдог, – підтвердив Йоржик, глянувши на свого собаку і розтягнувши губи в гумовій посмішці.

– Це йому скільки рочків?

– Рік і два місяці. Маленький ще. Правда, схопити може по-дорослому.

– У-ух, який сердитий! – продавщиця склала губи бантиком і цмокнула в бік бульдожки. – Ми хотіли собі когось породистого, тільки свекруха проти. Ми зі свекрухою живемо. Каже, вонятимє в хаті собачатиною, ще й хапне зубами, до того ж, годуй його м'ясом, а з м'ясом у країні напряги. Ух ти, щоки які! Він знаєте на кого схожий? На режисера Рязанова, який «Кінопанораму» веде. Знаєте «Кінопанораму»?[39]39
  «Кінопанорама» – дуже популярна в СРСР телепрограма, присвячена кіно. Особливо її любили через те, що в ній частенько і докладно розповідали про кіно французьке, американське, італійське та індійське. В різні часи її вели Олексій Каплер, Ельдар Рязанов, Даль Орлов та інші.


[Закрыть]

– Знаємо, – кивнув Йоржик, і в цей час я зробив півкроку вбік, аби при першій же нагоді підірватися з місця, поки ця тітка заговорювала їм зуби.

– О, а ви близнюки! (тепер продавщиця переключилася з собаки на людей. – Диви, як схожі! Ви ж брати-близнюки?

– Сестри, – буркнув один із них, на відміну від Йоржика не зображуючи посмішки.

– Тю, я не те хотіла сказати! – махнула тітка рукою. – Ви як – однояйцеві?

– Що однояйцеві? – не зрозумів близнюк і здивовано подивився на брата.

– Ну, близнюки – однояйцеві? Не знаю, що воно значить, тільки знаю – таке буває в природі…

– У природі все буває! – реготнув Чурбан. – Однояйцеві вони, причому – кожен, га-га-га! У кожного по яйцю, а не по два! Це точно феномен природи!

– Закрий хайло, – просичав інший близнюк, та Чурка вже не на жарт розійшовся.

Нагода втекти за таких обставин виглядала більш реальною, і це помітив не лише я – Тихий із Литовченком уже переморгувалися і серйозно підготувалися рвати кігті, поки наші мучителі розбиралися між собою.

– Однояйцеві! – не міг вгамуватися Чурбан.

– От дефективні! – зрозумівши, що відбувається, продавщиця втратила до бульдога і близнюків інтерес. – Гуляйте звідси, жлоби!

– Чого це ми жлоби? – відразу перестав реготати Чурбан.

– Того! До них по-людськи, а вони… Ось зараз міліцію викличу.

Мені хотілося закричати: «Викликайте, викликайте міліцію!», але в останній момент забракло духу, чи я не знаю, що там переклинило мені всередині. А Йоржик штовхнув мене в спину, і ми пішли вглиб Гідропарку, оточені київськими гопниками.

Щойно ми зайшли за дерева, Чурбан навідліг ударив Тихого по шиї, потім коротко замахнувся і затопив кулаком йому в живіт. Свиня зігнувся від удару і заскавчав від болю. Чурка замахнувся ще, але Йоржик зупинив його:

– З цього брехуна досить. Ще хтось хоче, чи вам усе ясно? Чого мовчимо?

– Ясно, – вичавив із себе я.

– Дивіться, чмошники, бо я собаці одне слово скажу – і від вас тут за пару хвилин тільки сперма лишиться, – пригрозив він, причому я не сумнівався – так воно може бути. – Цей ваш Барамзін нас дуже сильно розізлив. Тому по-бирому всі бабки сюди, – Йоржик простягнув руку. – Знову скажете – нема?

– Бач, вони ще з рюкзаками, – промовив у мене за спиною один із близнюків. – Точно в турпохід зібралися. Який же турпохід без бабла? Може, полазити в їхніх кишенях?

– Полазьте, – погодився Йоржик. – Бо поки до них дійде, з ким вони мають справу, день пройде. Вони ж із Дарниці в нас, а там усі такі гальмонуті. Або чмошні, як оцей Барамзін, – Свиня знову отримав стусана.

Коли лазять по твоїх кишенях і ти це дозволяєш – нічого гіршого немає, ганебно і стрьомно. Але що зміниться від того, якщо я чи Заєць почнемо зараз опиратися? Нас відпиздять у кращому випадку, в гіршому – нацькують на нас цього бульдога зі страшними щелепами. Виходить, ми не самі віддаємо гроші, а в нас їх забирають силоміць. Під таким кутом зору ситуація виглядає якщо не достойнішою, то принаймні не аж такою ганебною. Тому мовчки дозволяю чужим спритним рукам обмацати свої кишені та знайти в одній з них п'ятнадцять карбованців – усе, що лишилося від учорашнього поцупленого з дому четвертака. Там ще завалялася пара копійок, але пальці близнюка намацали і їх. Нам вирішили не залишити зовсім нічого. Інший близнюк мацнув по кишенях Литовченка, відразу почув, як брязнуло, витяг мокрий вузлик із монетами, підкинув його на долоні.

– Гля, пацани, золотий пісок!

– Ви під церквою стояли? – поцікавився Йоржик.

– Яка тобі різниця? Бачиш – вони повсцикаються зараз, – Чурбан поклав розчепірену долоню мені на голову. – Може, давай цих підорів просто тут опустимо, аби знали, коли й кому брехати? Тут, поки ніхто не бачить? Вони ж не крикнуть, у них і без того очко грає…

– Тобі оце не в лом із ними калабанитися? – пирхнув один із близнюків. – Хай живуть і більше тут не гуляють без нашого дозволу. Киш!

Вони розступилися, і Заєць рвонув з місця перший. Я не встиг чкурнути раніше, ніж отримав від Чурбана сильного пенделя, причому бив той з усієї дурі, носаком, удар вийшов гарматним, і мені здалося, що кілька метрів я не пробіг, а пролетів. Десь за спиною вереснув Тихий. На бігу я озирнувся і побачив, як вони тримають його і відважують копняки кожен по черзі. Після того, як черга дійшла до Чурбана, він ударив зі смаком – Свиня полетів уперед, не втримався на ногах, упав носом на землю, але швидко підхопився і побіг за нами.

Відсапалися ми тільки біля входу в метро. Хотілося бігти далі, світ за очі, та несподівано я зрозумів – ми тепер лишимося тут назавжди. Аби вибратися звідси, треба сісти на метро. Для цього потрібен хоча б п'ятак. А всі наші гроші, всі до копієчки, стали здобиччю цих падлючих петеушників, чи хто вони там, пці убоїща.

Мабуть, прочитавши мої думки, захеканий Свиня розтиснув кулак правиці. Я тільки тепер зрозумів – увесь цей час він міцно стискав кулак, боявся розтиснути і показати здачу, яку йому дали з рубля. Як раз сорок копійок. Увесь наш наявний капітал. Але хоч на метро вистачає, так що до вокзалу ми доїхати ще можемо.

МИ ТОРГУЄМО СПИРТНИМ
21.05.1985 (до вечора)

У роті пересохло, і я важко піднімаюся, аби піти до ванної і випити води. Я хлебчу її просто з крана, мені на якійсь час стає легше і, закрутивши кран, повертаюся назад – відлежувати похмілля, яке ще пару годин буде таким самим жахливим. А потім, якщо протриматися і не лікувати себе нічим, воно потроху піде на спад. Навіть спогади не послаблюють бодуна, та я чомусь уже так завівся – зупинитися не можу.

Не можу, однак і змусити себе згадати, про що саме ми говорили дорогою на вокзал після того, як четверо київських гопників витрусили в нас усі гроші. Не пригадую також, що ми робили на вокзалі до обіду. Швидше за все, просто тинялися привокзальною площею, то заходили до залу чекання, то виходили з нього, час від часу зупинялися біля розкладу приміських електричок і дивилися, коли йде наступна на Ніжин. Слухали, як оголошують по матюгальнику, на яку колію вона подається, йшли на ту колію, дивилися, як люди сідають у вагони, проводжали їх поглядами, проводжали саму електричку, і далі маршрут повторювався по колу.

Не знаю, що заважало нам тоді сісти у зелений вагон, доїхати додому без квитків, переконавши ревізорів, якщо вони зайдуть, що у нас покрали всі гроші, потім повернутися по домівках – і хай там що буде, те буде. Але в останній момент ми таки лишалися на платформі.

Можливо, після тих годин, проведених на київському вокзалі, я перестав любити вокзали взагалі. Хоча потім у моєму житті, як і в житті кожної людини, було досить багато вокзалів. Завжди різних, але так само завжди однаково гамірних, брудних, задушливих, наповнених випадковими людьми і неодмінними циганами, котрі шурхають у натовпі, мов миші, переслідуючи тільки їм відому мету. Після того дня щоразу, коли я потрапляв на вокзал, я намагався чимшвидше звідти вибратися. Нехай потрібний мені поїзд буде через кілька годин, не страшно – я виходив кудись за межі вокзалу, знаходив найближчий скверик чи просто двір із лавою, сидів там, курив, попивав пивце.

Від згадки про пиво по нутрощах розлилося дивне приємне тепло. Але я змусив себе лежати й не піддаватися спокусам. Заплющив очі, аби голова не крутилася, і відразу побачив нас трьох пополудні під розкладом електричок на площі біля приміського вокзалу.

– Ну, так що робимо? – вкотре запитав Свиня.

– Я б помовчав на твоєму місці, – огризнувся я. Терпіти його занудні запитання в мене вже не вистачало ніяких сил.

– І на якому ж це я такому вже місці?

– Через тебе все…

– Що значить – все?

– Все!

– Ти, Мавпо, за базар відповідай!

– А я відповідаю! – розвернувся я до нього обличчям. – Відповідаю! На кого тут усі увагу звертають в першу чергу? На мене, на Зайця чи на чувака в спортивках, у кедах, із сумкою та ще в ідіотській дитячій кепці! На такого довбойоба так і хочеться наїхати.

– Ти знаєш взагалі, що означає «чувак»? Це кастрований кабан, аби ти знав! І базар фільтруй!

– А ти, кастрований кабан, стрілки не переводь! Одягнувся, як опудало, звичайно, що кожен другий тобі пенделя дати хоче. Хоч ходи і кажи всім, що ми не з тобою!

– Ага, значить, ви не зі мною! Ти теж не зі мною, Заєць?

– Чого ви знову завелися? – миролюбно промовив той. – Уже другий день гризетеся…

– А чого він такий розумний! – крикнув Свиня.

– А чого він такий дурний! – не зміг промовчати я.

– Так, хоре, пацани, давайте дружити! – за звичкою став між нами Заєць. – Справи у нас херові, без ваших сварок тоскно. Треба щось вирішувати.

– Додому я не поїду, – заявив Тихий. – Не поїду – і все! Піду в річковий порт, наймуся матросом на прогулянковий катер. І буду собі по Дніпру плавати.

– Тебе ніхто не візьме, – заперечив я.

– А я скажу, що сирота.

– Не можна, коли батьки живі. Тоді точно помруть, – попередив Заєць.

– Батька, по-чесному, не шкода. Мамку, правда, того… Ну, коротше, придумаю щось.

– Є інший варіант, – розродився Заєць. – Їхати кудись електричками. До Вінниці чи до Рівного, наприклад.

– А там що? – поцікавився я.

– Нічого. Доїдемо – побачимо. Може, до когось у селі найнятися на городі допомагати. Я знаю, таке робиться.

– Працю неповнолітніх у Радянському Союзі використовувати заборонено, – бовкнув Тихий. – По телевізору казали.

– Ага, дивися, як по селах законів дотримуються. Селюки на городах із ранку до ночі, а то ще буває з уроків їх знімають буряки сапати.

– Ти хочеш буряки сапати? – здивувався я.

– А ти чого хочеш? – в тон мені відповів Заєць. – Де ти грошей на харчі візьмеш і взагалі?

– Ти думаєш, нам хтось платити буде?

– Домовитися можна. Не жити ж тут на вокзалі, наче цигани. Або як оно він…

Литовченко кивнув на жебрака в інвалідній колясці, який, поки ми гарикалися між собою, невідомо звідки виїхав до входу в метро.

Тоді ми дуже рідко бачили жебраків. На міському базарі їх у нашому дитинстві взагалі не було видно так, не те що тепер. Між рядами ходили хіба що непомітні бабці, старенькі дідусі у засмальцьованих військових френчах і посинілі від постійного забуху неохайні алкоголіки. Вони пошепки випрохували в базарувальників копійки або чогось поїсти, їм швиденько щось давали, і вони зникали з очей, наче їх тут і не було зовсім. Ще побирони іноді ходили по квартирах, називалися погорільцями, показували кількох явно циганкуватих дітей і так само чогось просили. Однак за такі речі міліція хапала відразу, не думаючи довго, тому радянські жебраки намагалися поводитися дуже обережно.

У великих містах жебрацтво за тих часів було більш явним. Тоді, з самим початком перебудови, звичайні люди ще не зовсім відчували зміну часів. А ось жебраки та бомжі просікли це одними з перших, якщо взагалі не першими. На світ Божий із підвалів та захаращених квартир, перетворених на трущоби, вони потрошку повилазили на поверхню. Тому поява одинокого жебрака, особливо на вокзалі, не викликала подиву, гніву чи огиди перехожих.

Тим більше, що на цьому безногому були старі камуфляжні штани, така сама камуфляжна куртка і тільник, що визирав з-під неї. А років йому було не так уже й далеко за двадцять.

– Послухайте, люди! – заговорив він на повну силу легенів, перекрикуючи привокзальний гамір і оголошення з матюгальника. – Я воював за вас! У газетах пишуть, що ми інтернаціоналісти, ви називаєте нас афганцями! Ноги мені відірвала душманська міна! Мене призвали в армію після першого курсу політехнічного інституту! Тепер я не можу вчитися, бо коли батько побачив мене таким, у нього зупинилося серце, в мами віднялися ноги, а сестричка ще вчиться в школі! Тому я мушу працювати в інвалідській артілі! Сьогодні в мене вихідний, тому я звертаюся до вас – допоможіть солдату, хто чим може!

Після паузи він повторив своє коротке звернення, і люди, які проходили повз нього, сором'язливо почали вкидати до викладеного на колінах берета якійсь дріб'язок.

Звичайно, ми знали про те, що наші воюють у Афганістані з душманами, яким американці постачають зброю, бо хочуть, аби Афганістан не був демократичним. Про це втирали на політінформаціях, правда, дуже коротко й побіжно. У будинку Тихого, в сусідньому під'їзді, так само жив «афганець» – Ваня Полотно. Тихий розповідав, що коли його забрали в армію, мамка весь час ходила заплакана і про щось шепотілася із сусідками. А коли Ваня повернувся з цілими руками та ногами, вона відразу потягла його кудись у якійсь дорогий санаторій. Здається, навіть щось продала. Бачив я того Ваню кілька разів. Чим він займається, не знаю, але Тихий по великому секрету розповідав, ніби чув від своєї мами, якій казали сусідки, яким, у свою чергу, жалілася Ваньчина матушка, що Ваня часто кричить ночами і не так часто, але дуже сильно випиває. Тому зраділа горбачовському Указу – тепер, мовляв, дістати складніше. Ваня пожив дома півроку, потім подався кудись вступати до інституту. Ніби «афганців» приймали десь там поза конкурсом. Більше нічого про свого сусіду Тихий не говорив, а сам я того Полотна ніколи не зустрічав. По суті, цей молодий неголений жебрак у тільнику – перший «афганець», якого я тоді побачив, як кажуть, у натурі.

Звичайно, років за два-три їх почали й по телеку показувати, і в газетах про них писати, і всі почали говорити про різні їхні проблеми голосно. Трохи пізніше, вже після армії, я навіть познайомився з кількома з них особисто. Один став «човником»,[40]40
  «Човник» – оптово-роздрібний торговець, який закуповує товар переважно у Польщі та Туреччині, мотаючись туди-сюди по кілька разів на тиждень.


[Закрыть] у чиї ряди я все ж таки зрештою влився, кілька інших бандитували потроху, займалися рекетом на різних базарах, але на моїй пам'яті «афганців» не чіпали, називали їх братанами і разом бухали. Правда, «афганці» з числа човників жодного разу не попросили своїх прибандичених братанів-шураві не бомбити інших, таких, наприклад, як я…

Ну, це все буде потім. І в наступні роки я не раз згадаю цього безногого хлопця в тільнику, який, наче заведений, викрикував свою історію, намагаючись розжалобити людей і вибити з них якомога більше грошей. Та й наступна сцена так само запам'яталася надовго.

Хвилин за п’ятнадцять до жебрака наблизився хлопчина в парадці, з-під якої так само визирав смугастий край тільника. В руці він стискав дерматиноврій чемодан. З усього видно – дембель, бо не так давно Міністр оборони Устинов підписав черговий наказ про звільнення тих, у кого скінчися термін строкової служби, і новий призов. Та й так парадно одягаються тільки дембелі.

– Ти, чуєш, ану рота закрий і вали звідси! – сходу крикнув він, підійшовши до інваліда впритул. – Який ти афганець, твою мать! Ти хіба не знаєш, що афганці ніколи отак жебрати не будуть!

– А ти, братан, ментів гукни! – спокійно порадив інвалід, дивлячись на дембеля знизу вгору, причому говорив спокійно, навіть не смикнувся.

– Я тебе зараз без ментів, сам! І не подивлюся… – дембель раптом знітився, закашлявся, ніби слова застрягли в нього в горлі.

– Не подивишся, що я без ніг? Ти де служив, шураві?

– Кабул, – коротко відповів той.

– Воно й видно, що Кабул. При штабі десь…

– Що тобі видно, що тобі видно! Ти для чого сюди приперся – всіх нас у говно вмочати?

– Ти, братан, за всіх нас краще помовч. Ти за себе скажи, якщо є що сказати, а я за себе скажу. Говорив і ще раз скажу. Мені, може, до дембеля місяць лишався, і я міг би на своїх двох додому повернутися. Бач, яка незадача. Куди їдеш? Місцевий?

– Запоріжжя, – тепер дембель уже говорив спокійно. – В мене поїзд увечері… Я…

– Нічого. Мовчи краще. Мене сюди теж не медове життя загнало. Краще гайда до мене, я тут недалеко, на Кудряшова живу.

Довкола них у передчутті скандалу почав був збиратися невеликий натовп, але коли розмова набула нормального тону, народ швидко розбігся по своїх справах. Поруч лишилися тільки ми втрьох, причому самі не помітили, як підійшли ближче, захоплені незвичною розмовою. На нас, як, власне, й на кого іншого, «афганці» не звертали уваги.

Далі почали відбуватися незрозумілі й справді загадкові речі. Інвалід жестом попросив дембеля нагнутися, щось сказав йому на вухо. Той озирнувся, потім кивнув, поставив біля інвалідного візка свій чемодан і пішов просто повз нас у бік приміського вокзалу. Просто назустріч йому вискочив непоказний худий чоловік у сірому піджаку, під яким була сіра сорочка, і таких самих сірих штанах. Чоловік зупинив дембеля, вони коротко про щось переговорили, зникли за дверима вокзалу, а менше ніж через п’ять хвилин дембель вийшов, тримаючи в руці щось, загорнуте в газету. Цей згорток він віддав інвалідові, той зсипав дріб'язок, що йому встигли накидати, в поліетиленовий пакет, а потім дембель поклав свій чемодан йому на коліна, взявся за ручку візка і поштовхав його перед собою.

Тим часом сірий чоловік знову виринув з дверей приміського вокзалу. Тільки тепер він дивився просто на нас. Більше не було на кого – так сталося, що на короткий момент площа біля приміських кас виявилася порожньою, якщо не рахувати хвоста з людей, котрі стояли в чергу до кас за квитками.

– Він на нас зирить, – промовив Свиня, з чого я зробив втішний висновок – не один я такий пильний, а значить, учорашні й сьогоднішні пригоди чогось таки всіх нас навчили. Тому сперечатися з Тихим не став.

– Зирить. Валимо звідси, бо знову кудись вліземо.

– Почекай. Тут люди кругом, що він нам зробить? У разі чого закричимо.

– У Гідропарку сильно кричали?

– Тоді інша ситуація була. Тепер хай тільки спробує якусь фігню зробити. Я його, як грілку, порву.

– Дивись, якраз такий, що порвеш.

Але ми стояли на місці, якось байдуже спостерігаючи, як сірий перетинає площу і суне просто до нас. Швидше за все, ми стомилися за день від певної одноманітності, тому з цікавістю очікували, що станеться цього разу.

Нічого особливого не сталося. Сірий чоловік підійшов до нас і просто запитав:

– Ви звідки, хлопці?

– Чому «звідки»? Може ми «куди»? – заговорив Свиня.

– Аби «куди», уже давно б туди подалися. Мене дурити не треба, так само, як і боятися. Я на цьому вокзалі, вважайте, працюю, тому всіх і все знаю. Ви тут півдня вештаєтеся, і ви примітні. Особливо оцей, – чоловік узявся за козирок дурнуватої кепочки Тихого і насунув її йому на очі. – Тут просто так вештатися не можна.

– Чому? – наївно запитав я.

– Тому. Коли треба буде, я сам вам усе скажу. Але тільки навряд чи це буде комусь треба. Тепер чесно, без усяких там заморочок: жерти хочете і грошей нема?

– Щось типу того, – після короткої паузи відповів я.

– Ходімо зі мною – нагодую. Тільки чекайте, я зараз повернуся, в мене шмотки там.

– А куди йти?

– Не кудикай, кудикало. Все побачиш. І не тікайте, далі вокзалу, як я собі думаю, вам утікати нема куди. Стійте тут.