Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)
МИ ТІКАЄМО З ДОМУ
20.05.1985 (пополудні)
Першим відсапався і прийшов до тями Свиня.
– Бачили?
– Ні, не бачили, – огризнувся я. – Таке дурне питаєш, як сам.
– А ти чого обзиваєшся?
– Нічого! Бачили, бачили, і що тепер?
– Вішатися, – цілком серйозно промовив Свиня. – Цей псих нас розгледів і заріже. Зловить і заріже. А йому нічого не буде, бо в нього довідка з дурдому. Хіба назад у дурдом зашлють.
– До ментів треба йти.
– І тебе менти захистять? Мавпа ти, Мавпа, сам дурніший за мене, а людей нормальних обзиває. Сам подумай: Куйовду вони не посадять, це сто пудів. Зате тебе як свідка кругом затягають. Поки тягатимуть, Куйовда з дурдому втече і кожному з нас голову відріже. Знаєш, які вони, ці психи, настирні? Он мені мамка розповідала, у баби в селі такий живе один – так він курей ріже. Може серед білого дня зайти у двір і зарізати курку. Його пиздять, тільки він до болю не чутливий. Дільничний нічого зробити не може, родичів у того нема. Віддавайте, каже, люди ото йому курей, хай їсть. Що ти думаєш – почали віддавати. Він у ті двори, де йому віддавали, більше не ходив. Тепер, кажуть, у сусіднє село пішки по курей ходить. Лікарям він не потрібний, мати померла, вбивати не можна – посадять. Бачиш, як воно буває…
– Для чого ти це розказав? – я відчув, що ще трохи – і Свиня, який завжди все знає, отримає від мене по пиці.
– А портфелі там лишилися, – подав голос Заєць.
Справді, я щойно це помітив. Сумка Свині і далі висіла в нього спереду живота, а наші із Зайцем портфелики лишилися на місці, де вбили жінку.
– Повернемося? – запитав Заєць.
– Ти нормальний? – я постукав себе пальцем по лобі.
– Значить, їх знайдуть менти, – заявив Свиня. – Тим більше лишатися тут не можна.
– Де – «тут»?
– Ну, в місті. Кажу – валити звідси треба. Дивіться сюди, пацани, і ви зрозумієте, що я правий, – він загнув одного товстого пальця на правій руці. – Значить, Рудик – раз. Стародуб – два, – загнувся другий палець. – Хоч так, хоч так від цих монстрів ховатися. І цей шизоїд – три, – він загнув третій палець, потім розчепірив їх і тицьнув просто мені під носа. – Мало тобі? А ти кажеш – менти. Тут засідка без варіантів. Як не шизик вистежить, так менти знайдуть, бо в портфелях ваші довбані щоденники. Як не менти, так блатота Стародуба. Як не вони, так Рудик, хоча це не такий страшний варіант. Коротше, звалюємо, поки нас не шукають.
Тоді його доводи, доводи п'тнадцятирічного пацана, видалися нам усім логічними і беззаперечними. Після побаченого, після тих патьоків крові на без того брудному платті Вальки-алкоголічки і на здоровенному лезі ножаки Гришки Куйовди власні квартири не видавалися надійними схованками.
До того ж, як загружав тут один крендель по телеку, у такому віці половині хлопців і третині дівчат хочеться одного разу втекти з дому. Потрібен тільки поштовх.
Ну ось, хоч через двадцять років мені хтось розжував, чому інші варіанти нами тоді навіть не обговорюватися.
Діяти треба було швидко. Тікати вирішили спочатку до Києва, там у мене троюрідний брат живе, Генка. Не знаю, яка від нього користь, але в Зайця і Свині в столиці родичів не було, і навіть знайомих. Усі або по Ніжину, або по селах, або на крайняк – у Чернігові. Правда, я Генку років два не бачив. Бо це по батьку рідня, а старий нас тоді вже покинув. Точніше, мамка його тоді за водяру остаточно вигнала, і він кудись на Північ злиняв. Сказав – підніму копійку, приїду, покажу, тоді поговоримо. Ну, це не має відношення до того, що я зараз згадую, але виходило так, наче Гєнка вже й не зовсім родич. Це нічого, я ж його знаю, навіть були колись у нього вдома з ночівлею. Мамка тоді мене для чогось вирішила в цирк і в зоопарк зводити. Років десять мені тоді було, чи одинадцять, та дорогу до Генчиного дому я знайду.
Коротше, спочатку до Києва. Далі – бажано на якомусь поїзді кудись подалі. Географії ніхто з нас не знав, та в Ніжині не всі поїзди зупиняються, зате з Києва, з вокзалу – на всі чотири сторони.
Спочатку ми порулили до мене. Вирішили краще весь час разом триматися, бо по одному нас швидше відловлять. Коротше, я знав, де в матушки гроші лежать. У шафі, під наволочками, відшукалося чотири червоних «десятки» і один фіолетовий «четвертак».[24]24
«Четвертак» – радянська купюра вартістю 25 карбованців. Мала фіолетовий колір.
[Закрыть] Подумавши, я взяв його, швидко перевдягнув коричневу форму на джинси і синю картату сорочку. Потім знайшов старий батьків рюкзак, із яким він на рибу ходив. Усередині там усе рибою провоняло, та хрін із тим. Запхав туди болонієву куртку-вітрівку, зелену спецівку, теж від старого лишилася, зверху кинув зубну щітку. У холодильнику сиротою стояла банка рибних консервів. Тепер не пригадую, здається, салака в маслі. Подумавши трохи, жбурнув її до інших речей. Туди ж доклав ножа – мамці нехай залишиться один, два їй забагато. Здається, все.
Дивно якось тоді видалося. Та й зараз дивуюся: стільки речей, здавалося, вдома є, а взяти втікачеві, який біжить, звісно, назавжди, особливо немає чого. Я ніколи не прив'язувався до окремої речі, не було в мене нічого аж такого дорогого, без чого я не міг би втекти з дому. І все ж таки, зібравши нехитрі пожитки, я став посеред великої кімнати і зітхнув. Ну, все, прощавай, квартиро. Де тепер Саня Макогон спати буде?
– Візьми шкарпетки і чисті труси, – почув за спиною голос Свині. Мудак мудаком, а таки справді часом розумні речі говорить. Порившись у шафі, знайшов свої випрані шкарпетки і труси, заквітчані ромашками. Кинувши це все в рюкзак, я зав'язав його, закинув на плече.
– Ну, погнали?
Прозвучало це якось непевно, але спогади про кров були досить свіжими, тому я труснув головою, проганяючи останні прояви нерішучості, й першим ступив до дверей.
– Записок писати не будемо? – поцікавився Заєць.
– З дороги телеграму дамо, – заявив Свиня, і знову вкотре за день я з ними погодився.
Жили ми практично поруч, і пацани витратили на збори приблизно стільки часу, скільки я. Правда, у Зайця не знайшлося рюкзака, тому він узяв круглу сумку – «діжку»,[25]25
«Сумка-діжка» – настільки модна, наскільки ж незручна сумка у формі діжки на шлейці через плече. З нею заборонялося навіть один час ходити до школи через непристосованість до носіння підручників. Зате не мати її було верхом легковажності.
[Закрыть] зроблену з ганебного жовтого дерматину. Туди він поклав спортивний костюм, потім знайшов на кухні каструлю з котлетами і всі їх виклав у літрову банку. За котлетами в сумку помандрувала чвертка хліба. Якось дивно глянувши на нас, він зник у іншій кімнаті і повернувся з глиняною свинею-скарбничкою. Тихий ніяк на це не зреагував.
– Отут щось дзенькає, – Юрко потрусив скарбничку, всередині справді відізвалися брязкотом монетки. – Куди їх тільки дівати. В мене гаманця нема, а в кишені пересипати – жлобство.
– Скільки там? – поцікавився я.
– Хрін його знає. Взагалі я на мопеда збирав.
– По копійці?
– Стара сказала – коли буде половина, вона решту додасть.
– З яких це ти надходжень збираєш, чувак? – не витримав Тихий.
– Ну… То мати празникового коли дасть, то баба, то булочку в школі не з'їм, то пляшки десь здам…
– Тепер нема вже кому пляшки приймати, – перебив його Свиня, і мене після цих слів пересмикнуло. – Бери оце все із собою, десь по дорозі буде нагода – ножем повиколупуємо. Готовий? Тоді давайте до мене.
Свиня збирався довше за нас. Він спочатку натягнув штани, пошиті спеціально на нього в ательє, потім рішуче зняв їх і вбрався у трикотажні спортивні штани та кеди. Потім одягнув білу футболку, але подумав – і зняв її, вибрав іншу, синю, з якимись не нашими літерами на пузі. Такі футболки продавали цигани на вокзалах. Викинувши зі шкільної сумки книжки, запхав туди светр, білу кепку з пластмасовим козирком, туди ж відправив замотаний у газету шматок сала і пару праних шкарпеток. Більше нічого не влазило. Коли все було готове, Тихий винувато подивися на нас.
– Теє, пацани… З бабками голяк… У нас нема заначок, коротше… Десь же заробимо…
– Вітчим на м'ясокомбінаті сторожує – і нема заначок? – витріщився я на нього.
– Він ковбасою бере… М'ясом там… Коротше, бабок я вдома не бачив, тільки м'ясо, ну, сало ще. Може десь і є, хрін його знає. Він жадний, скотина, все на «Жигулі» хоче назбирати. Каже, нема, а сам точно десь заховав. Тільки я, пацани, правда не знаю…
Везти його до Києва і, можливо, далі за власний рахунок мені не дуже посміхалося. Зайцю, я думаю, теж, але виглядало так, що мені доведеться платити за всіх: витрушувати зі скарбнички Юркові накопичення ніколи. Але ради на те все одно не було: товариші у школі, ми раптом опинилися ще й товаришами по нещастю.
– Розберемося, – вдавано байдуже промовив я, розуміючи, що на якийсь час стаю ватажком усієї компанії. Двадцять п'ять карбованців, родичі в Києві – так що без мене гальмонутий стрьомний Заєць і надто вже розумний Свиня далеко не заїдуть. Не знаю тільки, чи вони це розуміли.
Але при першій-ліпшій нагоді я їм збирався пояснити, скільки буде два і два.
А поки що ми поспішали на електричку.
МИ НОЧУЄМО В ГАРАЖІ
20.05.1985 (з вечора до ночі)
«Довге, зелене, ковбасою воняє», – це загадка про електричку «Ніжин-Київ». Зараз, коли ковбаси та іншої закусі кругом навалом, загадка забулася. А тоді ця електричка чимось на зразок «дороги життя» була. Ну, пам'ятаєте, коли Ленінград німці в блокаду взяли, там по льоду Ладозького озера вантажівки з продуктами їздили. Це ми іще у школі вчили. Тоді, пригадую, зовсім шпендиком був і дуже перейнявся, як люди в блокаду горобців та собак ловили, аби з'їсти. І ще одне – коли матушка нам із батьком макаронів без нічого варила, тільки салом трішечки засмажувала, то примовляла з тихою злістю: «Жеріть, проглоти, жеріть – у блокадному Ленінграді й цього не було».
Ми, звичайно, не голодували. За совка[26]26
«Совок» – розмовна іронічна принизлива назва Радянського Союзу (скорочено від російського слова «советский»).
[Закрыть] ніхто офіційно з голоду не помер. Ось тільки старі в мене якісь не такі вродилися: навіть мамка Литовченка, робітниця на заводі без жодних зв'язків та пільг, і то десь шпроти діставала, сервелат до свята і варену ковбасу. Не часто, але таки діставала. Хтось десь їй на чийсь ветеранський чи інвалідський пайок[27]27
«Інвалідський пайок» – інваліди та учасники Великої Вітчизняної війни в СРСР мали пільги, серед яких – можливість раз на місяць купувати дефіцитні продукти харчування в так званих спеціалізованих відділах чи магазинах. Їх ще називали «спасибі Гітлеру». Там можна було купити гречку, цукор, шпроти, копчену ковбасу та інші товари, не доступні звичайним радянським людям.
[Закрыть] брав. Про вітчима Свині, м'ясокомбінатського сторожа, я вже казав і взагалі мовчу. А в нас удома болта смоктали. Ну, це я в переносному смислі, звичайно. Але спеціально в чергах за ковбасою чи там маслом матушка не вистоювала. Пощастить – купить ковбаски, не пощастить – рибні консерви в томаті чи олії їмо, сало, суп та борщ вона ще варила з кісток. Я коли першу зарплату отримав, це вже після бурси було, – так рвонули ми з чуваками на Київ, вистояв я там у черзі в гастрономі, купив сосисок тоненьких кілограм і весь кілограм на лавочці в парку зжер, поки чуваки морозивом бавилися. Живіт не болів, нічого, все нормально – «Пепсі» пляшку випив, і порядок.
Це я до того, що за продуктами народ з Ніжина на Київ перся, особливо – по вихідних. Ще у нас така туристична служба була, вони екскурсії до Києва організовували. Постійно повні автобуси, точно кажу. Завезуть людей чи в Лавру, чи на ВДНГ,[28]28
ВДНГ – виставка досягнень народного господарства в Києві. Тепер – Міжнародний виставковий центр.
[Закрыть] чи взагалі до музею Леніна,[29]29
Музей Леніна – триповерховий будинок у Києві, задля побудови якого знищили частину історичної Володимирської гірки. На всіх поверхах розташовувалися експонати, пов'язані з життям та діяльністю Володимира Ілліча Леніна, натхненника пролетарської революції, першого керівника радянської держави. Його перенесли на те місце в 1982 році. До того часу музей розташовувався в колишньому будинку Центральної Ради, тепер – Будинку вчителя в Києві. Зараз у музеї Леніна – культурний центр «Український дім». Куди поділися численні експонати – невідомо. Особливість ситуації в тому, що сам Ленін ніколи в Києві не був, це доведений історичний факт.
[Закрыть] полазять люди там пару годин, а потім – головне: Центральний гастроном. Чи, якщо водій знає інші місця, де черги менше, – везе туристів туди. Більше кілограму в одні руки не давали, а в гастрономі дві черги: одна в касу, друга – до прилавку. Ось і везли з Києва кіло «Лікарської» чи «Останкінської»,[30]30
«Лікарська», «Останкінська» популярні в СРСР, зокрема – в УРСР сорти вареної ковбаси. В середині 80-х стали дефіцитними.
[Закрыть] кіло рулету, кіло сиру, кіло масла, кіло сосисок і пляшку «Пепсі-коли» за шістдесят копійок. Такий стандартний продуктовий набір. Іноді матушка давала гроші знайомим, які в Київ їхали, та загалом якось ми без цього обходилися. Не знаю, добре це чи погано. Досі для себе не вирішив.
А тоді нам пощастило, що понеділок і народу в денній електричці майже не було. Ми ж не за продуктами їхали – тікали світ за очі. Тому, виходить, загальні проблеми – купити ковбаси і нажертися – нас не обходили.
Проблеми виникли інші. Причому – відразу, тільки ми вмостилися на жорстких дерматинових сидіннях.
– Обережно, двері зачиняються! Наступна станція «Червоні партизани!»
Електричка рушила, і тут ми побачили, як Свиня перемінився в обличчі. Зуб даю – він тепер виглядав більш переляканим, ніж годину тому, коли на наших очах божевільний жінку ножем різав.
– Бля, пацани, влетіли ми…
– Куди? – не зрозумів Заєць.
– Туди! – Свиня спересердя ляснув стиснутим кулаком по товстому склу вікна, так ляснув, що воно, бідолашне, аж тихенько дзенькнуло.
– Вікно розгатиш, – проговорив я.
– Та хрін уже із ним! Ми, мужики, документів із собою не взяли. А куди людина без документів? На який БAM[31]31
БАМ – Байкало-Амурська залізнична магістраль, «культове» радянське будівництво на півночі Росії. Грандіозний проект поглинув купу грошей, в результаті визнаний неефективним. На БАМ масово вербувалися люди з метою заробити – заробітки там були справді високі.
[Закрыть] вербуватися?
Про можливість вербовки на БАМ ми вже почали говорити по дорозі на вокзал. Там, казав Тихий, зайва людина зайвою не буде. І на вік не особливо дивляться.
У мене все впало. Точно, бляха! Ніхто з нас навіть не думав про документи. Хоча, з одного боку, які в нас документи і де? Паспортів іще нема ні в кого, бо їх тільки в шістнадцять років видають. Комсомольські квитки – так ми не комсомольці. Заєць ніколи про такі речі не думав, а ми зі Свинею тут якусь дивну принциповість виявили. Зовсім нам, до речі, не властиву. Не те щоб нас у комсомол[32]32
«Комсомол» – єдина в Радянському Союзі комуністична молодіжна організація, членами якої, на відміну від КПРС, зобов'язані були стати всі хлопці та дівчата віком після 14 років. Головне – обов'язкова сплата комсомольських внесків, через що комсомол вважався дуже багатою організацією. З комсомольців вийшли нинішні керівники урядових і комерційних структур.
[Закрыть] не приймали. Тут як раз навпаки: в них план був, усі школярі підліткового віку стовідсотково мусили вступити до ВЛКСМ. Нас навіть охоплювали шефською комсомольською роботою. Була така Людка, аж цілий комсорг школи, у модних прозорих гольфах ходила. Комсомолець Арутюнов усе за нею упадав, хоча та від нього була на два роки старша. Коротше, нас трьох час від часу на загальні комсомольські заходи заганяли, тільки на нас це мало діяло. Я сказав: «Не хочу», а Свиня за мною повторив. Нічого ми нікому не хотіли довести, навіть у думках не було – просто не хотіли.
Ламало все це. Ламало і харило.
Значить, комсомольських квитків у нас нема. Є так звані учнівські та ще – приписні свідоцтва з військкомату. Правда, свій учнівський я десь посіяв, зате приписне, зараза, на видному місці вдома лежить. Там ще свідоцтво про народження є – теж серйозний документ.
Словом, влипли ми по саме не журись. Втікачі, мать їх так: на трьох п’ятнадцять карбованців – по троячці з гаком за квитки викласти довелося, ну, скільки ще там у Зайця в скарбничці – хай десятка. Значить, десь близько четвертного на три рила, дев'ять котлет, банка рибних консервів, шматок хліба й жодного документа. З такими розкладами добіжимо ми до першого патруля.
Не встиг я про цє подумати – здрасьтє, я ваша тьотя! У вагон заходять два менти у формі. Я тоді звань не розрізняв, але не офіцери – точно. Обидва молоді, вусаті, в обох мордяки такі тупі – хоч об трактор бий. Ми принишкли, а парочка стала в дверях, роззирнулася – і просто до нас.
Тихий біля вікна сидів, так відразу демонстративно повернувся, втупився в пейзаж за склом, і так уважно почав ліси й поля роздивлятися, наче ніколи нічого цікавішого не бачив. Литовченко почав своїм худим задом об сидіння тертися і нервово пальцями перебирати якісь невидимі простому оку предмети. Я просто опустив голову і приготувався до найгіршого.
– Здоров, орли! – почулося над головою, і менти вмостилися біля нас, посідали навпроти один одного. Заєць щось промимрив, а я далі не наважувався підняти голову. – Куди їдемо?
– Чого мовчимо? Чого не в школі? – запитав другий мент, той, що сів якраз біля мене.
– У нас теє… день короткий… – вичавив із себе Тихий.
– Ну, – несподівано для себе підхопив я. – Теє… Значить… Ну, скоро ж школі кінець. Так чого нас там тримати. Погода яка…
– Правильно, орел, погода – що треба! – весело погодився перший мент. – Чого вас у школі тримати!
– А їм та школа так треба, як мені оце плясать! – так само радісно підхопив його товариш. – Скажи, орел? – він легенько штовхнув мене ліктем у бік.
– Та ну… – відмахнувся я.
– Так куди їдемо? – не відставав перший мент, і мені здалося – саме це запитання прозвучало серйозно.
– Ти чого, Васю, до пацанів пристав? Їдуть – значить треба. Бач, зібралися, наче на полюс. Рюкзаки в них… На полюс їдемо, чи як?
– Ги-ги, – вичавив із себе Заєць.
– Ну да, на полюс… До баби в Носівку, – говорячи це, Свиня дивився просто на ментів, навіть не кліпнув очима.
Я відчув, як за комір подзюрив струмочок холодного поту. Це значить, якщо менти їдуть далі Носівки, нам треба буде там вийти і чекати наступної електрички. А це ще година часу, якщо не півтори – розклад ми дивилися, але я його не запам'ятав.
– А хто там у тебе баба? Ми самі з Носівки, оце після чергування змінилися, – пояснив мент, і мене остаточно заціпило. Видно, Свиня сам розгубився, бо показав на мене пальцем і бовкнув:
– Це не в мене там баба, а в нього.
Отак! Після всього, що з нами трапилося сьогодні, це була, мабуть, остання крапля. Я відчув. як якась невідома сила піднімає мене і штовхає до виходу – бігти, бігти швидше звідси. Та я таки всидів на місці, навіть отримав здатність говорити.
– Вона не в самій Носівці… Ну, взагалі в самій, але там уже Носівка кінчається. Крайня хата…
– Там стільки крайніх хат, – махнув рукою перший мент. – Добре, орли, пересядьте хтось. Нам тут місця малувато.
Тихий мовчки відклеївся від вікна і сів біля мене. Перший мент зайняв там його місце, другий сів зручніше, дістав колоду карт. Наступні п'ятнадцять хвилин до Носівкрі вони встигли зіграти три рази, причому «дурнем» постійно лишався другий, а перший кожен раз, давши «драчка» напарнику, ржав на весь вагон.
– Станція Носівка, вихід на праву сторону!
Ми приречено піднялися і за ментами вийшли на платформу. Вони не звертали на нас уже жодної уваги, тому можна було в принципі розвернутися і швидко заскочити назад до вагону. Але щось нас стримало – і електричка поїхала далі.
Ми лишилися стояти посеред платформи, розгублені й злі одночасно.
– Добре, хоч квитки дійсні цілий день, – розродився Тихий.
– Придурок, – визвірився я на Свиню. – Таке вже дебільне, далі нема куди! Жлоб!
– Ти чого собачишся? – посунув на мене той.
– Чого, чого! Мало того, що в Носівці нас висадив, так іще на мене стрілки перевів! А якби їм приспічило все це перевіряти? Ти не думав своєю головою?
– А що мені було казати! – огризнувся Тихий. – Що баба твоя, чи моя, чи он його, – кивок на Зайця, – в Києві живе?
– Міг би Бровари хоча б назвати! – не вгамовувався я.
– А якби вони до самого Києва їхали?
– Вони на київських ментів не схожі!
– Багато ти бачив київських ментів!
– Та більше за тебе!
– Ну вас на хуй, пацани! – несподівано заявив Заєць. Ми здивовано подивилися на нього, а він повів далі: – Нікуди з вами не втечеш і ні від кого. Злі ви, наче звірі.
Ми перезирнулися, і Свиня першим пішов на примирення, простягнувши мені руку:
– Все, Саня, тримай краба!
Я ляснув його по розчепіреній долоні, і губи мої самі собою розтягнулися в посмішці.
– Може, так і краще. Це ми, вважай, сліди заплутуємо.
– Точно! – Свині, видно, така постановка питання сподобалася. – Навіть якщо ці менти нас упізнають, то скажуть – вийшли в Носівці й пішли до якоїсь баби, там десь якась остання хата. Поки шукатимуть – день пройде, не менше. А ми тим часом хоп – і на БАМ!
– Всрався вам той БАМ! – відмахнувся Заєць. – З нашими бабками хоча б до Шепетівки доїхати.
– А де це – Шепетівка? – щиро поцікавився я.
– Десь є. Знаю, що є, а де – хрін його…
– А що там? – запитав Свиня.
– Де?
– Ну, в Шепетівці тій – що там?
– Не знаю. Але знаю, туди ближче, ніж до вашого БАМу. І поїздів більше ходить.
– Не треба нам у Шепетівку, – категорично заявив я, раптово згадавши, що формально я можу претендувати на роль мозку всієї нашої компанії. – А до БАМу правда не добіжимо. Пропоную так: спробуємо прорватися в Крим.
– А там ми що забули?
– Там, Юрку, море і фрукти. Ще там купа народу різного відпочиває, ніхто на нас уваги звертати не буде. Там тепло, ночувати можемо, де завгодно. З грошима так само щось придумаємо. Хтось казав, що на курортах можна таким, як ми, десь підробити. Дрова шашличникам рубати, квитки за лежаки на пляжах продавати. Там сезон, і ніхто особливо не дивиться, хто і де крутиться. Ну, як вам план?
– Грошей малувато, – вперто гнув своє Свиня. – І документів нема.
– Бабки спробую в родичів перехопити.
– Ти їм здаватися будеш? Тоді нас точно за яйця – і назад додому.
– Та нє… Генка, думаю, свій пацан.
Коли чесно, я сам не був упевнений у своїх словах. Але слова сказані, й мені хотілося в них вірити.
На платформі стояла лава, і ми присіли на неї. Чекали наступну електричку мовчки. Так само мовчки доїхали до Києва, тепер уже – без пригод.
Годинник на київському вокзалі показував шосту десять вечора. Я й не помітив, як у дорозі минув цілий день. У Києві останній раз я був років два чи три тому, але враження не помінялися – привокзальна метушня мені ніколи не подобалася і, здається, ніколи не сподобається.
Просто з підземного переходу ми вийшли до туалетів. Поруч із ними красувався кольоровий плакат, з якого всім гостям столиці посміхалася дурнуватою посмішкою мавпа, а зверху великими літерами було написано: «Відвідайте Київський зоопарк!» Я тоді не збирався ототожнювати себе з цією мавпою, та щось неприємно відгукнулося всередині, і я демонстративно відвернувся.
Тепер треба згадати, як їхати далі. На метро – це точно. Станція, здається, «Комсомольська».[33]33
«Комсомольська» – тепер станція «Чернігівська».
[Закрыть] А звідти ще на трамваї, тільки ось у який бік, хто б сказав. До того ж, я не знав точної адреси, і це ще більше напрягало.
– Почекайте тут, я зайду, – Заєць кивнув на двері туалету і простягнув Свині свій рюкзак.
– Я теж хочу! – заявив той і простягнув мені свою сумку. – Почекаєш?
– Ні, без вас поїду, – огризнувся я. Краєм ока вже помітив двох ментів, що прогулювалися привокзальною площею, і захотілося чимшвидше забратися звідси.
– Ага, дивись, – Заєць кинув рюкзака мені під ноги, Свиня почепив сумку мені на плече, і вони зникли за дверима сортиру, звідки несло сумішшю сечі й хлорки.
Не було іншого виходу, як перебазуватися під плакат із мавпою і чекати там. Думати ні про що не хотілося, і, мабуть, через це ті кілька хвилин, що пацанів не було, тяглися для мене надзвичайно довго. Нарешті вони вийшли, чомусь дуже веселі. Підійшовши до мене, хитро переморгнулися.
– Ми таке бачили… – почав Свиня.
– Що там цікавого можна побачити, в параші?
– Е-е, чувак, не скажи. Дуже багато цікавого.
– Дядько з цюцюркою своєю балакав, – видав Заєць.
– Що значить – балакав? – не зрозумів я.
– А те й значить: стоїть, значить, вивалив її, дивиться на неї і примовляє – давай, давай, давай.
– Ну, скажу вам, дуже цікаво, – скривився я.
– Хочеш – піди подивися, – запропонував Свиня. – Він там і далі стоїть.
– Рік буде так стояти, – додав Заєць.
– Ну, давайте і ми тут поселимося. Будемо кожен день ходити і на таких дядьків дивитися!
– Ти чого вишкірився?
– Я – нічого! Будемо стояти чи підемо?
– Підемо, – діловито погодився Свиня і забрав у мене свою сумку. – Куди? Ти ж нас ведеш.
– На кудикіну гору, блядь, – я не міг пояснити причину злості, яка ні з того ні з сього накотила на мене. – За мною і мовчки!
– Ти чого тут керуєш? – знову завівся Тихий. – Тебе хто старшим назначав?
– Пішли ви всі…
– А чого ти нас посилаєш?
Стоп, подумки сказав я собі. Як би там не було, як би воно зараз не обернулося, сваритися нам точно не треба. Я розумів причину такого свого настрою: не знаю, як хлопці, а я особисто вже почав шкодувати, що отак зірвався з дому. Нехай яка там матушка не є, нехай десять Рудиків і двадцять Стародубів, хай Куйовда хоч на вокзалі в Ніжині на нас чекає – все одно ми нічого нікому поганого не зробили. Може, хорошого теж від нас не дочекаються. Але ж і зла від нас мінімум, і це – чиста правда. Від кого ми тікаємо і від чого ховаємося, пояснити я не міг. Тому й бісився, а раз бісився сам, то й на інших хотілося зло зігнати.
– Нічого, нічого, – включив я задній хід. – Всі ми сьогодні якось трошки того… Погнали на метро.
Дивно, але до цього часу ми жодного разу не заводили розмову про те, хто скільки разів був у Києві. Для ніжинця українська столиця – звичайна околиця, що там – сто двадцять шість кілометрів. І побувати в Києві – не подія в житті й не подвиг. Ну, хіба що колись уперше проїхати електричкою та покататися на метро. Так от, виявляється, Свиня не був тут жодного разу, прикиньте?
Тому йому все дуже дивно й цікаво. Я сам не так часто катався на метро, не кажучи вже про Зайця, якого батьки колись у третьому класі від профспілки в цирк возили, а перед тим морозивом «Каштан»[34]34
«Каштан» – київське морозиво, пломбир у шоколадній глазурі. Улюблене морозиво киян і гостей столиці у 80-ті роки. За ним постійно стояли величезні черги. Вважалося в певний період дефіцитним.
[Закрыть] на Хрещатику годували. Але на стрічку ескалатора я ставати не боявся. Свиня так само не боявся, але ступив дуже обережно, наче на березневий лід річки ставка в Графському парку.
Є в нас такий парк старовинний у Ніжині. А в ньому – стадіон міський і ставок. Так у нас один час була забава: прийти сюди ранньої весни й на спір переходити його по льоду. На той час крига вже підтавала, небезпечно хрускотіла під ногами і навіть розходилася тріщинами в особливо небезпечних місцях. Та ніхто з нас жодного разу не провалився. А ставок, між іншим, не простий. Про нього легенди ходять, ніби він без дна. Купатися не можна – обов'язково потонеш і не знайдуть. Уже не перший випадок, коли таке трапляється.
Словом, ступив Тихий на ескалатор і поїхав униз, крутячи головою на всі боки…
Ага, я забув вам сказати: в метро ми не просто так зайшли. Коли я поліз у кишеню по гроші, то в мене жодного п'ятака[35]35
«П'ятак» – монета вартістю п'ять копійок; стільки коштував проїзд у метрополітені за радянських часів.
[Закрыть] не виявилося. Взагалі дрібних грошей не було, а про касу розміну я чомусь не подумав. До того ж, усе одно дві копійки потрібні – з автомату Генці подзвонити. Я сказав це Зайцеві, і Юрко просто тут, біля сортиру, присів, витяг із рюкзака скарбничку, попросив у мене ножа і заходився, шарпаючи лезом у щілині, витрушувати копійки. Нічого більш придурастого придумати не можна було, і я чомусь перелякався – тепер ми вже точно привертаємо увагу. Та Заєць швиденько натрусив дріб'язку, серед «троячків», гривеників і двадцятип'ятикопійчаних монеток були «п'ятаки» і «двушки». Я набрав повну жменю цих монет і вкотре за останній час відчув себе впевненіше.
Ну, значить, роззирається Тихий на всі боки, під ноги не дивиться, і в потрібний момент кроку вперед не встиг зробити – так і розтягнувся на підлозі. Заєць теж розгубився, зробив крок, наштовхнувся ногою на Свиню, перечепився об нього, не втримався і теж загримів зверху. Мені якось вдалося так стати, щоб утриматися на ногах, але все одно біля ескалатора внизу вже утворилася купа мала. Тихий, намагаючись підвестися, скидав із себе Литовченка, а той, у свою чергу, ніяк не міг розібратися, де його руки, а де – ноги. Вони вже затримували людський потік, який на цій станції рухався невпинно, люди щось кричали, тітка в синьому пальті й червоному береті вже вилазила зі своєї буди і бігла до нас. І найстрашніше – в наш бік поспішав мент, який у запалі аж збив кашкета на потилицю, а однією рукою тримався за гумовий кийок. У наших ніжинських ментів, між іншим, кийків ще не було. Та один знайомий сказав авторитетно – до кінця літа всіх озброять, як це називається, технічними засобами.
Я схопив Литовченка за руку і смикнув, буквально стягуючи йоги з Тихого. Поки Заєць піднімався, Свиня рачки поліз подалі від ескалатора, просто під ноги черговій контролерці. Тут же над ним виріс мент, і я нутром відчув – йому не терпиться застосувати нову зброю в дії. Заєць уже звівся на рівні ноги, пробка потроху розсмокталася, люди проходили далі впевнено, лише озиралися на нас із якоюсь байдужою цікавістю. Ми кинулися до Ігоря, підхопили під руки з двох боків, але мент уже схопив його за карк своєю ручиською і рвучко підняв, відтягнув з проходу, поставив перед скляною будкою.
– Ти чого тут хуліганиш? А? – він смикнув Тихого за комір сорочки. – Ти що, не вмієш себе поводити в метрополітені? Де ти взагалі взявся? А якби ти зараз інвалідом став – мені за тебе відповідати? – свої слова мент підкріпив лунким потиличником. Мені здалося, що голова Свині зараз відірветься від пліч і покотиться просто до ескалатора.
– Та дядю, та не треба, – заскиглив Тихий, старанно ховаючи обличчя. На нас ніхто чомусь не звертав уваги, і я вирішив втрутитися. Навіть наважився смикнути мента за рукав.
– Пустіть його, він перший раз у метро катається!
– Так ви тут катаєтеся! – вставила свої п'ять копійок контролерка, і другого потиличника Свиня отримав уже від неї. Правда, він був не таким важким, як ментівський, але скільки ж можна пацана по шиї лупити!
– Не катаємося! Ми з електрички, до родичів приїхали!
– До яких ще родичів! – тепер мент переключив свою увагу на мене.
– Біля метро «Комсомольська» живуть! – зараз я більше всього боявся, аби лягавий не запитав адреси. Звісно, я міг би щось придумати, прибрехати, аби знав, які біля того довбаного метра взагалі вулиці є.
Мент, далі не випускаючи карку Тихого, підозріливо подивися на мене і Зайця.
– Ви всі разом, чи що?
– Разом, разом! – енергійно закивав я. – Пустіть уже нас, дядю, ми більше не будемо!
– А більше не треба! Де самі живете?
– У Броварах! – ляпнув Тихий, після чого рука лягавого розтиснулася.
– У Бровара-ах, – протяг він. – Ото понаїдуть із Броварів, а потім… – що потім, він не договорив, ще раз обвів нас поглядом і насварився кулаком: – Паняйте звідси, поки я добрий. Повбиваються тут, а потім мені сидіти за вас…
Довго припрошувати нас не треба – рвонули з місця, наче норматив з фізкультури здавали. Штовхаючись, заскочили у вагон електрички, що якраз підійшла, і тільки коли за нами закрилися двері, перевели подих і пролізли всередину, вислуховуючи претензії від тих, кому ми зважали жити своїми рюкзаками.
– Ти чого про Бровари ляпнув? – просичав я на вухо Свині.
– А що – Носівку треба було сказати? – так само неголосно відповів він. – Везе ж нам сьогодні на ментів, а скільки їх ще буде! І до чорта ж їх, блядь…
Над нашими головами після цих слів почувся обурений вигук:
– Ви дивіться – такі шкети, молоко на губах не обсохло, а вже матюкаються на людях!
Я озирнувся і побачив високого сивого дядю в окулярах із товстими скельцями і сірому костюмі. Скельця хижо блимали на нас, і мені знову стало не по собі.
– Міліцію треба викликати! – підхопив його неприємний жіночий голос. Я не бачив, хто там кричить – тітку закривав собою наш сивий «вихователь». – Уже зовсім порозпускалися!
– А ви ще скажіть, шановна, що при Сталіні такого не було! – озвався з натовпу молодший голос.
– Ти, синок, щось про Сталіна знаєш? – стрепенувся сивий і відразу втратив до нас інтерес. – І про те, як і що при ньому було? Між іншим, п'яні в громадському транспорті при ньому не їздили і шпана не матюкалася! Всі батьків поважали!
– Де ви п’яних побачили? – поцікавився той, кого я подумки вважав своїм заступником. – Горбачов з цим ділом бореться!
– Ти, синок, мені Горбачовим не тикай. Ми ще всі з ним хлебнемо, ось побачите! Те, що оці засранці в метро матюкаються – ще півбіди.
– Бачите, ви теж слова всякі говорите!
Електричка зупинилися і я тихенько скомандував:
