Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)
– На вихід! Бігом!
Заєць, який стояв ближче до дверей, рвонувся першим, таранячи натовп. За ним посунув Свиня, я замикав процесію і вистрибнув під прокльони пасажирів у той момент, коли двері зачинялися.
Ну що за день сьогодні!
– Ми взагалі правильно ідемо? – запитав мене Заєць, наче нічого не сталося. Про це якось не думалося – нам хотілося швидше втекти від мента, тому ми заскочили в першу-ліпшу електричку. Роззирнувшись, я побачив покажчик станцій і зрозумів – Литовченко хоч і гальмонутий трохи, але тут цілком правильно зауважив. Ми їхали в протилежний бік, і станція, на якій ми вийшли, називалася «Політехнічний інститут». Як на зло, тут-таки я побачив стрілку, яка показувала – звідси можна вийти до зоопарку.
Цей зоопарк нас явно переслідує.
Сівши в інший поїзд, ми ви рішили не привертати до себе уваги, і хати далі мовчки. Тому до «Комсомольської» нас ніхто не чіпав І ми так само нікому не псували життя.
Біля виходу з метро ми знайшли одиноку будку телефону-автомату. Номер я знав – хоч ми й не їздили до родичів давненько, та мамка час від часу дзвонила до них у різних справах, і телефон великими цифрами був записаний на обкладинці телефонного довідника. Досі дивуюся, як це мені з моєю поганою пам'яттю на цифри вдалося запам'ятати саме цей номер.
Кинувши в щілину дві копійки І вже набравши перші цифри, я несподівано зупинив палець у кружальці набірного диску.
– Тихий, дзвони ти.
– А чого я? Твої ж родичі…
– У тому-то й уся фігня. Вони мій голос можуть упізнати. А ти для них людина стороння. Попросиш Гену, якщо запитають, хто, скажеш – однокласник чи ще щось. Тільки не кажи, що ти з Носівки чи з Броварів.
– Іди ти в пень!
– Сам іди. Коротше, покличуть Гену, ти мені відразу трубку передаси. І все, далі я вже сам.
Свиня знизав плечима і втиснувся до мене в буду. Я набрав номер до кінця, а коли загуло – передав йому трубку.
– Ало, а Гену можна? – видав Тихий, коли на тому кінці, очевидно, зняли трубку. Помовчавши, промимрив у трубку: – Треба. Драстуйте… Та я цеє, зі школи… – знову кивнув і тицьнув її мені: – Пішла гукати, зараз підійде.
– Ти чого не поздоровкався?
– А чого мені з ними здоровкатися?
– І то правда… – тут у слухавці почулося «Ало!», і я швидко заговорив: – Гешко, привіт, це Саня. Ти мене не перебивай, тільки скажи – впізнав чи ні?
– Упізнав, – почулося після паузи. – Ти…
– Далі слухай: дзвонила вже вам моя мамка?
– Ну… дзвонила. Ти…
– Раз дзвонила, значить, усе ясно. Ми тут біля метро. Будь другом – не закладай нас своїм. Скажи, де ви живете, як туди їхати і через скільки й куди ти вийдеш до нас. Побазарити треба, там є певні проблеми.
– Знаю я ці проблеми, – знову пауза по той бік дроту. – Значить, сідаєте на двадцять шостий трамвайчик із цього боку, дорогу не переходьте. На третій зупинці виходьте, далі, значить, так…
Він пояснював, а я уважно слухав, хоча був певен, що заблуджу – в мене є така штука, як топографічний кретинізм. Це я тепер знаю, як воно називається, а тоді просто міг між трьох будинків заблукати. Але, на диво, ми знайшли зупинку досить швидко. Тоді запхалися з нашим барахлом до трамваю, акуратно заплатили по три копійки і клацнули талончики в компостері – не вистачаю ще тут на рівному місці пригоди знайти. Нічого, на відміну від метро, тут їхали спокійно, хоча й штовхалися.
Як і пояснював Гена, у сусідньому дворі стояла лава. Він попередив, аби у двір не заходили – вікна їхньої квартири туди виходять, а батьки можуть пасти. Ну, прямо так не сказав, просто попередив: вікна, мовляв, на двір, але почекаєте на лавці в сусідньому. Навіть такий тугодум, як Юрко Заєць, усе просік і вирахував чітко. Посідали ми на лаву, наче ластівки на дріт, і сиділи мовчки, аж поки я Генку не побачив.
Нічого так кентяра, відразу видно – київський. Зачіска під «їжачка» – волосся сторчаком, але акуратним таким сторчаком. Кроси на вигляд імпортні, тут легше дістати. Не «адідаси», ясно, але з вигляду чеські, нормальні. Штани – «банани», кавового кольору, такі зараз самі струйові. На футболці якась морда і не по-нашому написано – цікаво, він удома так ходить чи спеціально на вулицю одягнувся.
Генці вже стукнуло шістнадцять, тому не дивно, що він дивився на нас, наче на дитячий садок. Хоча різниця – хрін та ні хріна. Підвівся я йому назустріч, першим руку простягнув, він не потиснув – просто потримав мою в своїй. Але це в нього прикол такий, він із усіма так.
– Здоров.
– Давай обніматися, – буркнув він, і я зрозумів – не дуже радий родич, що в таку історію непевну його втягнули.
– Оце – Юра, це – Ігор, – кивнув я йому на пацанів, і Гена так само потримав у своїй руці руку кожного. Потім для чогось озирнувся і присів на край лави. Свиня відразу підвівся, аби киянину сиділося зручніше, ми із Зайцем посунулися, Гена вмостився краще.
– Ну? Ти кажеш, дзвонили мої?
– Ви куди там залетіли? Кого вбили?
Оце так нате вам!
– Нікого ми не вбивали… Ми взагалі не по цих ділах, Ген…
– Коротше, Саня, хрінотень така, – родич зітхнув, і в цьому зітханні чулося «як ви всі мене дістали». – Дзвонить нам сьогодні, десь години три тому, тітка Галя, твоя, значить, стара. І говорить такі речі: в неї зараз удома міліція, шукають тебе і ще двох твоїх друзів. Така сама міліція, значить, у кожного з вас удома сидить. Десь біля вашої школи жінку зарізали. Перед тим нібито зґвалтували, але це не певно ще. Недалеко від трупа знайшли два портфелі, в одному з них – зошити і щоденник з твоїм прізвищем, в іншому – з прізвищем твого друга. В школі сказали, що вас десь приблизно в той самий час вигнали з уроку за погану поведінку. Значить, із вами був ще третій, – Гена замовк на хвилину і повів далі: – Тьотя Галя твій портфель впізнала. Коли разом із ментами оглянули квартиру, то вона не знайшла рюкзака твого старого, банки консервів у холодильнику, деяких речей із одягу і головне – гроші зникли. Двадцять п'ять карбованців. Удома в твоїх кентів так само речей якихось не вистачає. Значить, ви всі втрьох кудись рвонули.
– Ну чого – правильно, – вставив Заєць.
– Правильно, – погодився Гена. – Ніхто не знає, куди вас понесло, але міліція батьків попросила про всяк випадок усіх родичів обдзвонити. Особливо – іногородніх. І якщо ви десь виринете, вас треба якось затримати і повідомити батькам. Отак.
Нічого нового Генка нам не сказав. І все ж таки приємного в тому, що тебе так активно шукають, мало.
– Ну…
– Чого ти нукаєш?
– Ну… Словом… Що ти вирішив?
– Не бзди, Саня. Пацанів я ніколи не здавав, не такі в нас тут понятія, – з нотками гордості в голосі промовив Гена. – Але як довго ви зможете бігати, і головне – де? Що там насправді сталося, можете сказати?
– Довго, Ген, правда довго. Та й воно тобі не треба, а нам – тим більше. Ми самі толком не розуміємо, коли чесно, як воно сталося і чому. Тільки вертатися нам не можна.
– Та ясно, – Генка потер рукою підборіддя. – Значить, ситуація така. Коли я виходив з дому, було десь пів на восьму. Якщо вночі почнете тинятися містом чи спробуєте переспати на вокзалі, вас загребуть на раз.
– Правильно, – подав голос Свиня.
– Ага, правильно, – погодився Генка. – Я навіть не знаю, що з вами робити, – але по голосу я відчув – знає, собака, тільки ціну собі набиває. Правда, яка там ціна, що з нас узяти… Тільки виду не подаю, мовчу, пацани теж мовчать. Ми зараз за великим рахунком у Гени в руках і від нього повністю залежимо. І він, гад, розуміє це дуже добре. Тому й тягне час, аби до нас дійшло, який він благородний і як нас рятує, собою ризикуючи.
– Ми так само не знаємо, Ген…
– Коротше, так, Саня, – родич ляснув себе по коліні. – До завтра перебудете в нашому гаражі. Це тут недалеко. Машина не на ходу, батько в гараж по буднях не ходить. Тому до ранку спокійно можете кантуватися там. Одна умова: я вас зачиню ззовні, а рано відчиню, десь о пів на восьму. В школу буду йти, і відчиню. Вдень робіть, що хочете. Бажано, аби ви кудись подалі від Києва звалили, якщо додому повертатися западло. Це все, чим можу…
– А цеє, Ген… Може, хоч десятку знайдеш у своїх?
– Ну ти, Саня, остаточно оборзів. Десятка – це великі гроші насправді. Своїх у мене нема, а попрошу в старих, відразу запитають, для чого. Я збрешу, а вони мені потім іншим разом не дадуть. Ні, тут відпадає. Пожерти можу винести, і то – по-партизанськи. Бо як засічуть, відразу запитають – а кому це, а куди це. Я ж просто так з дому жрачку не тягаю, хіба бутерброди в школу.
– Жерти є що. Може, води якої…
– З крану підійде?
– Годиться.
– Ну, тоді чекайте тут, – Гена підвівся і неквапом посунув додому. Коли він зник за рогом будинку, Свиня зробив категоричний висновок:
– Понтовило київське. Бач, подарунок зробив – пустив у гаражі поспати.
– А в тебе якісь варіанти є? – поцікавився я. Згоден, Генка тут такого нагнав – не розгребти, тільки ж він мій родич, і нєфіг всяким Свиням пургу гнати.
– Пошукав би – знайшов би.
– Отакий ти крутий? Ну так шукав би! Тобі мало ментів на сьогодні?
– Усе, зам'яли, – згорнув він тему. – На сьогодні гнилі базари відміняються. В нас іще буде час.
Не знаю, чи помітили тоді це пацани, але я точно відзначив: скільки ми знайомі, скільки лазили втрьох по району, скільки отримували пиздюлин не тільки від Рудика, а взагалі по життю – жодного разу такого не було, аби ми між собою настільки регулярно гризлися. Могли підколювати один одного, це було. Особливо ми зі Свинею любили Зайця діставати. Він, до речі, не ображався – від нього все відскакувало, ніби м'яч від стіни. А тут за день уже кілька разів готові були один одному в горлянку вчепитися. Нам же разом ще довго бігати, якщо, звичайно, не передумаємо.
Я казав уже – мені передумати раз плюнути. Тут же не в мені справа: така думка всім повинна в голову прийти. Та Тихий, бачу, серйозно налаштований тікати далеко, хоча в нього грошей ні коп'я, а Литовченку до сраки – як усі, так і він.
А загалом хто його знає – може, справді нам не варто повертатися додому, нехай уже тут якось.
Не один – цілий ряд гаражів вишикувався, наче солдати в строю. Поки Гена ходив по ключа, поки шифрувався від батьків, поки вийшов, на вулиці вже встигло стемніти. Ну, не зовсім темно, а так – чи пізній травневий вечір, чи рання травнева ніч. Генка сказав, що нам це якраз на руку. Біля гаражів уже ніхто не крутиться, а раз так, то нас не побачать.
Воду він набрав з-під крана у дволітрову банку, яку замість капронової кришки накрив якоюсь не дуже чистою ганчіркою і перемотав ниткою. Причому те, що він цю банку нам виніс і батьки не звернули на це увагу, мій родич подавав не інакше, як подвиг, гідний звання Героя Радянського Союзу. І поки ми йшли до гаража, грузив нас інструкціями:
– Світло не вмикайте. Там є, але не вмикайте. Десь сторож крутиться, йому наш кооператив платить, аби він усе це охороняв. Там такий дядько трошки збуханий, але зараз нічого – нема де брати, так що він поки сухий. І каже – звик. Скільки там після Указу пройшло, два тижні, більше? А він, бачте, звик, хе-хе… Ну, це так. Значить, світло не вмикати. Помітить щось – ментів викличе. Взагалі намагайтеся там поменше вовтузитись. Сіли і сидіть тихенько. І по можливості не говоріть – сторож може почути…
– Дихати можна? – не витримав Свиня.
– Ти, коли такий розумний і розумні запитання ставиш, так можеш спати десь під деревом. А я з вами тут не жартую.
– Та ясно, Ген, ясно, – поспішив втрутитись я.
– Отак. Думають – я тут жартую з ними і приколююся, на хрін…
Їхній гараж нічим не відрізнявся від таких самих залізних споруд із трикутними дахами. Стояв він якраз по центру, затиснутий між двома такими самими. Правда, гараж, родичів виявився якимось облупленим, а ті, що притискали його з двох боків, навіть у сутінках виглядали більш доглянутими і навіть недавно пофарбованими. Генка трохи поморочився з висячим замком, бурмочучи щось про «систему ніпель» і матюкаючись крізь зуби, але нарешті прочинив двері й жестом звелів нам заходити. Потім зайшов сам і причинив двері.
Тут справді було темно. Контури «Жигулів» ми бачили, я навіть наштовхнувся на машину, бо заходив першим. Але поза машиною місця всередині виявилося не так уже й багато. Вона стояла точно по центру гаража, а з обох боків вільно могло поміститься тільки по одній людині. Дорослій чи пацану – без різниці.
– Де ж тут спати? – стиха поцікавився Свиня.
– А де хочеш. Бачиш вільний шматок відлоги – лягай.
– Слухай, Ген, того… в машині не можна?
Я наперед знав відповідь і чомусь заспокоївся, почувши її:
– Здурів? Оце я ще вам тачку почну відчиняти. Та й ключі від гаража на видному місці, а від тачки – в старого на брелкові. Оце все, чим можу виручити. Полазите там, у кутку, там, здається, якесь ганчір'я повинне бути, – він помовчав. – Правда, є тут одна фігня… Тихо стійте…
В н привидом пройшов повз нас, навпомацки пробрався за машину, почулося шарудіння, і привид повернувся, тицьнув щось мені в руку. Я відчув гуму, але не розумів її призначення.
– Для чого?
– Надувний матрац. З минулого року тут лежить, коли ми на море їздили. Зараз насос пошукаю, і одна людина точно виспиться. Хочете – можете по черзі.
Він знову зник у мороці, знову шарудіння – і за кілька хвилин Генка тицьнув мені в другу руку автомобільний насос. Я розгублено крутив його у руці, а родич тим часом знову кудись щез, і з нетрів гаража почулося його тихе мазюкання, і нарешті він знову опинився біля мене, кинув щось м'яке під ноги.
– Нате вам ще. Більше нічого тут не знайду.
– А що це?
– Тілогрійка. Старий на неї лягає, коли під машиною колупається. Якось прилаштуєтеся. Ну, оце вже все. Тут же, Саньок, спеціально ніхто не спить, тут же тобі гараж, а не готель «Рітц».
– Де це такий? – почувся голос Свині.
– Далеко. І вам там ночувати не світить. Для вас отут зараз найкраще місце.
– Слухай, того, Ген… А пісі-какі куди робити?
Це Заєць. Навіть тугодуми іноді потрібні речі запитують. Хоча чого тут дивуватися – перед цим ділом усі рівні. Як тугодуму припре під саме підборіддя, в нього так мозга почне працювати, дай Боже кожному.
– А ти вже зовсім оборзів? – почулося у відповідь. – Ти нам тут гараж засрати хочеш?
– Правда, Генко, про це ж не подумали, – втрутився я.
– От і думайте! Я за вас ще сортирні проблеми вивішувати почну! Без того тут трясуся, зв'язався з вами, серуками… – пауза. – Коротше, так. Кому припекло – бігом, по одному, направо, до кінця гаражів, потім знову направо. Пройдіть далі за гаражі і вперед. Тільки недовго!
Я не бачив, хто там вовтузився, але думаю – Заєць таки скористався нагодою. Дивно, але мені поки нічого такого не хотілося. І найбільша гадість ситуації в тому, що я точно за півгодини чи за годину захочу. Але через силу себе ж до такого діла не примусиш.
Поки чекали на Зайця, мовчали. Коли він повернувся і зайшов, прочинивши двері, на дворі було вже зовсім темно. Він прийшов якийсь захеканий і відразу, відсторонивши мене, попхався в дальній куток гаража, за машину. Свиня так само вискочив, його так само чекали мовчки, а коли він, нарешті, повернувся, Генка запитав:
– Усі? Ти як там, Саня?
– Не хочу.
– Дивись. На крайняк – там десь валяється порожня каністра, – родич зітхнув: – Сірники не паліть.
– У нас нема.
– Ну, тоді добраніч, – це прозвучало як знущання. – Завтра о сьомій тридцять я вас звідси випущу. Як миші мені щоб сиділи. Саня, ти старший. Все, пока.
Хоча двері він зачиняв обережно, все одно вони трішки грюкнули. Цей металевий звук нагадав мені щось тюремне. В кіно так зачинялися двері камер. Зовсім сумно стало мені, присів я на бетонну підлогу і зовсім не мав бажання триндіти зі своїми товаришами по нещастю. Та Свиня порушив мовчанку:
– Чого це він тебе старшим поставив?
– А ти хотів? – без ентузіазму поцікавився я.
– При чому тут – хотів, не хотів. Те, що він твій родич, нічого не означає.
– А що це повинно означати?
– Ну, наприклад, що він тут може старших призначати… Або те, що він не повинен бути мудаком.
– Що?
– Нічого. Мудак твій Гена, і все.
– А чого ти від нього хотів? – визвірився я, хоча сам не відчував до свого родича аж таких теплих почуттів. – Щоб він тебе нагодував, напоїв, до себе в хату спати пустив та ще й грошей дав за те, що ти такий хороший?
– Ну, й не подвиг з його боку – трьох пацанів із Ніжина на ніч у гаражі замкнути!
– Не кричи, – подав голос із темряви Заєць. – Чого ви цілий день гризетеся? Всі в жопі й так, сидіть уже. Давайте краще пожеремо.
Тільки після його слів я згадав, що голодний. Як би там хто з нас не жив, а вечеряти звик кожен. Тому я навпомацки вивернув усе з рюкзака, знайшов ножа і консервну банку.
– Е, хто там є, хапайте.
Мої руки намацали товстенькі п'ятірні Свині. Ножа він стиснув пальцями, консерву віддав назад:
– Як ти її зараз відкриєш? Хай краще на потім, коли зовсім ласти клеїти почнемо. У мене сало є, у Зайця – хлібчик і котлети.
– Сало теж заховай, – гукнув зі свого кутка Заєць. – Котлети дохаваємо, бо тут задушно – зіпсуються на хрін. Будемо тоді дристати…
– Тоді повзи сюди, тут місця більше.
– Та ну, я тут наче вже обжився…
– І дихати тут краще. Давай, давай…
У повній темряві порізали хліб, з чвертки вийшло якраз три шматки. Котлет Заєць так само брав усім порівну – вийшло по три штуки. Мовчки зтріскали їх, запили водою з банки, Свиня відригнув:
– Уф-ф… Погана вода в Києві. Хлорка… Ми від цієї води швидше дристати почнемо…
– Поговорити нема про що? – не витримав я.
– Давай, говори. Про що?
Я розкрив рота – і повільно закрив його. Дивно, але тут, у зачиненому залізному гаражі пізно ввечері нам трьом справді не було про що говорити. Починати дурну розмову і обсмоктувати наші сьогоднішні пригоди не хотілося. Без того тоскно. Тому я промовчав, намацав гумовий матрац, насос і почав шукати, як його надувати. Зрештою вдалося прилаштувати шланг насоса до відповідної дірки в матраці, і я навстоячки почав качати повітря. Скоро матрац справді набув обрисів матраца, але тут я зіткнувся з головною проблемою, вирішити яку виявилося неможливо: заткнути дірку в матраці не було чим. Може, так воно й треба. Може, саме тому непотрібний матрац валявся в гаражі, й Гена зовсім не хотів поприколюватися з нас. А може, затичка десь існувала, тільки ось я забув спитати в родича, де вона.
Спроби заткнути дірку шкарпеткою чи якимось скрученим папірцем ні до чого не призвели. Повітря з тихим свистом виходило з матраца, і кінець кінцем ми змирилися з тим, що отримуємо лише гумову підстилку. Заєць спробував прилаштуватися на капоті машини, але кілька разів сповз із нього й махнув рукою. Ми повитягали всі речі, які взяли з собою, якось розклали їх на бетоні підлоги, примостили здутий матрац та брудну смердючу тілогрійку, під голови прилаштували хто рюкзак, хто – сумку, і якось розмістилися один біля одного. Причому огрядний Свиня мостився довше за всіх, постійно матюкаючись.
Дуже скоро я зрозумів – у таких умовах не засну. Хотілося вити вовком, а ще більше хотілося повернутися додому. І нехай там убивають мене Рудик, Стародуб, Куйовда, рідна мама – зате не треба лежати на холодному бетоні й слухати, як десь далеко-далеко гудуть машини на нічному київському проспекті.
Так, дослухаючись до гулу машин, я відчув раптом, що засинаю. І таки справді заснув.
МИ ВТРАЧАЄМО ГРОШІ
21.05.1985 (ранок)
Розбудили мене ранковий холод і дивне дзюрчання. Крізь шпаринку в нещільно причинених дверях вже пробивалося промінчики ранкового сонця, і аж так темно в гаражі не було. Я підвівся спочатку на чотири кінцівки, потім – на дві, потягнувся, розпрямляючи затерпле тіло, й побачив за машиною Зайця. Тримаючи однією рукою каністру, він дзюрив усередину. Побачивши мене, закінчив свою справу, поставив каністру на підлогу, застебнувся і тільки після того запитав:
– Чого зибаеш, Мавпо? Теж хочеш?
Мені хотілося. Зранку всім хочеться, але раптом ззовні в двері обережно стукнули, потім щось зашаруділо, і почувся скрегіт ключа в замку. Заєць спритно закрутив кришку і вистрибнув з-за машини, наче його ось-ось мусили застукати за чимось негарним.
Тут, у принципі, я з ним солідарний. Хоч Генка і дозволив дзюрити в каністру, але навряд чи йому сподобається, коли таким дозволом справді скористаються. У вашу б каністру сцяли – вам би це сподобалося? Ось бачите…
Двері обережно прочинилися, і я засліп від яскравого світла. Заєць навіть відвернувся, зате Свиня і далі лежав на нашій примітивній постелі, скрутившись калачиком, і не подавав ознак життя. Генка зазирнув у гараж, кивнув і відразу запитав:
– Нікому не треба?
Тут уже я прожогом вискочив на волю, мотнувся за гаражі, з насолодою звільнив сечовий міхур від київської води, яка тут навпіл із хлоркою. Коли повернувся, Свиня вже сидів на підлозі, розкинувши ноги, й мотав головою.
– Чого ти?
– Чого, чого… Заснеш тут із вами, Усю ніч один хропе, другий штовхається. Тільки на трошки задрімав десь уже під ранок. Холодно.
Говорячи так, він підвівся, обтрусив свої спортивки, заправив у них футболку, одягнув светра і прилаштував на голові ідіотську кепку з білим пластмасовим козирком. Тепер у його сумці лежали тільки сало та шкарпетки.
– Холодно, – повторив він.
– Бігай, грійся, – поквапив його Гена. На ньому сьогодні був звичайний синій шкільний піджак, біла сорочка в тоненьку смужку й ганчір'яна краватка на гумці. Словом, одягнений він буденно, але поруч із ним таким Свиня виглядав вуркаганом із мильного заводу. Мені на якийсь момент стало навіть стрьомно, що цей товстун у спортивках, светрі та ідіотській кепці ходить разом із нами.
Ми із Зайцем швиденько покидали наші нехитрі пожитки в рюкзаки і за хвилину вже були готові рухатися далі. Генка, роззирнувшись, наче шпигун, швиденько зачинив гараж, потім поліз у сумку і витяг невеличкий пакунок.
– Оце ось вам… за хорошу поведінку. Мамка бутербродів із собою дала. Ніколи не беру, а тут попросив. Так що ви цінуйте, пацанчики, людську доброту.
– Вік не забудемо, – буркнув Свиня, першим потягнувшись до пакунку.
– Та я ж бачу, чувак, що в тебе найкраща пам'ять, – промовив мій родич, і я відчув – вони не подобаються один одному, причому не сподобалися ще від учора. Так буває між людьми: з першого погляду розуміють, що не хочуть один одного бачити ніколи більше і за жодних обставин.
– Ага, – видно, більше нічого Свині зараз у голову не прийшло, але це в нього натура така – аби його все одно зверху лишалося, нехай навіть і дурне. Власне, так воно завжди й було: гарикатися зі Свинею ніхто не хотів, тому останнє слово залишали за ним. Видно, Генка такий самий, бо ніяк на оте його «ага» не зреагував, запитав тільки:
– Кому куди?
А куди нам? Аби ж я знав, куди. І пацани на мене дивляться, чекають, що я скажу. Бач, коли що, так одразу починається: «Хто тебе старшим назначав?» А коли треба конкретні справи вирішувати, тоді їх немає. Може, зголоднів я, може, спав погано, тільки усі вони та все відразу так почало мені набридати! Головне – день попереду великий, і як воно в нас повернеться сьогодні, ніхто не знає.
– На вокзал, – бовкнув перше, що на думку спало. Правильно, ми ж із вокзалу приїхали…
– Тоді валіть на метро, – мій родич махнув рукою у невизначений бік. – Пока.
– Покєда, – буркнув Тихий, ховаючи пакунок із бутербродами в сумку і застібаючи її.
Так ми і стояли, чекаючи, поки Генка зникне за рогом, а тоді Свиня повернувся до мене:
– Коротше, Мавпо, для чого нам зараз на вокзал?
– Давай на автовокзал поїдемо, теж годиться.
– А на автовокзалі що?
– Те ж саме, що й на залізничному, – в тон йому відповів я. – Ми вирішили в Києві лишатися чи далі тікати? Може, передумаємо і мотнемо назад додому?
Недаремно я це сказав. Якраз у тему. Раптом ці двоє погодяться зі мною, ми спокійно сядемо на електричку, повернемося додому з покаянними головами. Нам же нічого не зроблять. Скажемо: бачили вбивство, перелякалися, Куйовду знайдуть і засадять. На зону або, швидше за все, в дурдом, там йому місце.
Але Куйовда – одна справа. Рудика, а тим більше Стародуба ніхто нікуди не посадить. Ну, може, Стародуба й посадять, тільки не зараз. А Рудика – того ніколи. Згадка про них знову відбила раптове бажання повертатися, і по очах Литовченка й Тихого я бачив – вони думають десь так само. Значить, варіант «додому» відпадає.
– Чого мовчите?
– Ти кажи, – подав голос Заєць.
– От я і кажу – на вокзал. Подивимось, куди поїзди ходять. Може, кудись можна електричками доїхати. Я знаю, так катаються люди, з пересадками. Коротше, куди нам краще – там і побачимо. Годиться?
– Ну нехай, – знизав плечима Тихий, – тільки треба із собою щось робити, бо зачухані ми такі – перший же мент загребе.
– Особливо тебе у твоїх спортивках, – вставив Заєць.
– Ти, школяр, на себе дивись, – образився Свиня.
Справді, ми втрьох являли собою досить дивну компанію. Я – припустимо, одягнений по-вуличному, мої чернігівські джинси не надто в очі кидаються. Але поруч із цими двома навіть я виглядав підозріло. Литовченко так і не перевдягнув свій коричневий шкільний костюмчик, під яким була блакитна трикотажна сорочка «Каштан». Із рюкзаком за плечима пацан у шкільному костюмі був схожий тільки на втікача. Ну, про Тихого я вам уже говорив, це взагалі картина Рєпіна «Припливли». Я дивуюся, як на нас досі ніхто уваги не звернув. У такому вигляді тинятися Києвом навряд чи рекомендується. А на вокзалі – якраз.
– Значить, так, – вирішив я. – Рулимо на вокзал, дивимося там, що і як, і якщо нікуди не зриваємося просто зараз, здаємо барахло в камеру схову. Так на нас менше уваги звертатимуть. Годиться?
Варіант, ясно, приймався без особливих заперечень.
– Наступна станція – «Гідропарк», – повідомив металевий голос, і Свиня штовхнув мене ліктем.
– Чув? Гідропарк.
– І що?
– Давай там вийдемо.
– Для чого?
– Погуляємо. Коли ще будемо тут. Хлопці казали, що кльово, каруселі різні…
– Тобі каруселі зараз треба?
– А куди спішити?
Резонно. Тільки початок дев'ятої ранку табло годинника в метро показувало. Ми ж не просто втікачі, ми до того ж, по суті, прогульники. А раз так, то прогулятися треба. Тому, коли поїзд зупинився і двері роз'їхалися в різні боки, ми всі троє вийшли на платформу.
О такій порі тут, видно, мало хто ходить. Я раптом знову відчув порожнечу всередині, побачивши біля виходу мента. Вдати б, ніби помилилися, і заскочити в наступний поїзд, ну його, той Гідропарк… Але Тихий уже впевнено сунув до виходу, просто на мента, та ще й розмахував сумкою на ходу. Отже, нічого не лишалося, як дріботіти за ним. На щастя, мент курив і не звернув на нашу трійцю жодної уваги. Хто знає, може кінець травня – саме така пора, коли сюди з самого ранку народ починає підтягуватися. Через турнікет ми проскочили бігом – першим побіг Тихий, тому ми теж змушені були наддати жару. Він ломанувся відразу направо, і тільки коли відбіг від метро подалі, перейшов на ходу. Ми наздогнали, я легенько тицьнув кулаком йому в спину:
– Ти чого підірвався?
– Хто його знає… Побіг, – знизав плечима Свиня.
– Ну, ось ми прийшли, Гідропарк твій. Далі куди?
– Сядемо на лавку, подихаємо повітрям, пожеремо, що є. Жерти хочу.
– Чуєте, пацани, – якось непевно проговорив Заєць. – Може, того… Далі пройдемо, там бачите – зарості? Ляжемо на траву та поспимо трошки? Той гараж мене зовсім закумарив.
– На голу землю? – Тихий покрутив пальцем біля скроні. – Яйця хочеш відхолодити?
– А на бетоні в гаражі ти їх ще хіба не відхолодив? – втрутився я. – Юрець діло говорить. Я б оце трошки на травиці полежав. До речі, тут же кругом Дніпро. Пішли ближче, пошукаємо берега, хоч повмиваємося.
Куди йти, ми не знали, тому поперлися вперед, навмання, і скоро побачили, як блиснула в ранкових сонячних променях вода. У тому місці, куди ми вийшли, від трави до води була досить велика смуга піщаного пляжу. Я скинув з пліч рюкзак і відразу роззувся. Заєць так само скинув кросівки, а Свиня, покрутивши головою в різні боки, швиденько роздягнувся до трусів.
– Купатися зібрався? А тут хіба можна? – запитав я.
– Якщо обережно, то все можна, – кинув він через плече і, відставивши руки назад, повільно, наче танк, зайшов у воду.
– Холодна? – поцікавився Заєць.
– Норма-а-а-а, – вереснув Тихий і, рубаючи собі всі шляхи до відступу, посунув далі. Вода вже сягала йому пупа, потім – грудей, і нарешті він із коротким криком присів, занурившись по шию.' Потім відштовхнувся ногами і незграбно, по-собачому, поплив. Зробивши кілька гребків, Свиня повернувся назад і знову став на ноги, піднявши руки догори.
– Ну, як? Американський поплавок[36]36
«Американський поплавок» – вищий пілотаж пірнання: під водою пірнальник знімає труси і вистромляє з води голий зад.
[Закрыть] слабо показати?
– Сам показуй, коли такий р-розумний…Там дно тіка-а-ає-е-е, – процокотів зубами Тихий, одним коротким рухом занурився у воду з головою, тут же випірнув і поквапився до берега. Вийшовши на пісок, він почав стрибати і робити якісь одному йому відомі фізичні вправи. Потім пирхнув, наче кіт, і нарешті задоволено посміхнувся.
– Чого либу тягнеш?
– Давно-о я, Мавпо, в Дніпрі не купався, – вишкірився Тихий, реготнув, вихопив із сумки футболку і витер нею руки. – Тепер і похавати можна. Ви як, пацани, не бажаєте прийняти водні процедури?
Заєць без жодних умовлянь почав роздягатися. Коли він лишився в самих тільки довгих смугастих трусах, я з подивом відзначив для себе – в нього криві ноги. Причому не такі криві, як у кожного з нас, а зовсім криві, колесом. У шкільних штанях із широкими холошами цього ще не видно, а на фізрі я якось не звертав уваги. Ну, не придивлявся до Зайцевих ніг. До того ж, фізкультуру цей чувак дуже часто прогулював. Точно, тепер я пригадав: коли ввели оте дурнувате розпорядження про обов'язкове носіння спортивних трусів на фізру, Литовченко і почав злісно прогулювати.
Ну як я про це забув! Точно – коли Заєць уперше з'явився на уроці в трусняках, Рудик почав показувати на нього пальцем: «Дивіться, пацани, там між ніг м’яч пройде, баскетбольний! Заєць, твою мать, з тобою я в одній команді в футбола грати не буду! Через цю дірку, придурок, м'ячі на раз пролітати будуть, га-га-га!» Всі тоді реготали, навіть дівки, а фізруку якось по барабану це. Не Юрка ж Литовченко – спортивна надія школи. З тих пір, коротше, Зайця рідко коли на урок загнати можна було. Вчора – якраз таке рідкісне явище.
Поки я згадував, Заєць уже перебирав своїми худими кривими ногами у воді. Далі, ніж по кісточки, він зайти не ризикував. Свиня, бачачи таке діло, підійшов, став поруч, потім нахилився, черпонув жменею воду і вилив її Зайцеві на спину. Той закричав не стільки від холоду, стільки від несподіванки, і погнався за Свинею по берегу. Мені не сподобалося, що вони так у наглу розгулялися, але зробити нічого не міг. Тому, коли вони зникли з очей, підійшов до води і вмився. Поводив у роті сухою зубною щіткою, прополоскав його річковою водою, виплюнув собі під ноги, хлюпнув ще раз на обличчя і зайшов на траву. Поки я вмивався, повернулися пацани. Захекані, веселі, мокрий Тихий весь викачаний у піску. Значить, Заєць наздогнав його і таки збив із ніг. Поки він заскочив у воду обмитися, Литовченко одягнувся, присів скраю на травичку і витягнув з рюкзака скарбничку.
