Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Якщо ви, звичайно, хочете це зрозуміти.

Коли я саме збирався одружитися, майбутня жінка прийшла до нас у гості і, як завжди в таких випадках, почала дивитися родинний альбом. Є фотки, де я маленький, голий, стою в ночвах, пісюн гордо теліпається. З таких фоток завжди всі приколюються, в кожного вони є. Потім я з батьками на морі, у придуркуватій панамці в горошок. Ми лише раз були на морі, стара моя досі згадує, як я рапани на мілині визбирував. Далі – я першокласник, з квітами і портфеликом, посмішка дурнувата, волосня прилизана і зачесана набік. Ну, пара-трійка якихось фотографій у родинному колі, скажімо, з бабою і козою в селі, з кролем у тому ж селі, десь на чиємусь весіллі…

А шкільного альбому як такого в мене нема.

Хоча вже в квітні, коли почалася остання чверть, у клас прийшов фотограф і почав збирати замовлення на випускні альбоми. Йому років сто, він досі живий, досі в тому самому костюмі, досі вештається по школах і на альбоми знімає. Наші всі, звичайно, захотіли. Рудик і наші дівки там центрові, на кожній фотці є. Але на групових знімках нема ані мене, ані Литовченка, ані Тихого. Ми лише сфоткалися окремо, наші морди з підписами вставили на парадну сторінку альбому – і досить на цьому. Правда, в Тихого альбомчик є – його мамка сама прийшла і здала чотири карбованці на альбом, аби синочкові якась пам'ять лишилася.

Більше того: хоч ми нібито вважалися друзями, насправді жодного разу не фотографувалися втрьох. Без нашої присутності в гурті однокласники цілком могли обійтися. Я навіть переконаний: і ті, хто перейшов у дев'ятий клас, і ті, хто так само після восьмого подався в бурсу чи ще кудись, забули про наше існування. Та й ми ще якось трималися купи лише до армії, після дембеля зустрілися, разок напилися, потім якось не тягнуло один до одного. Виходить, ми трималися разом не через те, що були такими друзями, яких показують у кіно.

Просто ми були Зоопарком. І, виходить, могли триматися кожен сам по собі чи ходити разом – все одно. А вибрали останнє через те, що спільним для нас виявилася повна відсутність якихось дурних зацікавлень по життю.

Я, наприклад, ніколи не міг змусити себе прочитати книжку. Ну не йшло – і все. Батьки не дуже й примушували. В школі задовбали цими Пушкіними-Шевченками, все одно від них користі ніякої. Телек я ще міг подивитися, коли щось смішне показували або футбол. І то без жодного інтересу. Так, аби якось час пролетів. Музика теж не особливо приколювала. Грає щось – слухаю, ні – обійдуся. В кіно так само не часто ходив, хіба коли десь було написано «дітям до шістнадцяти». У нас не аж так за цим стежили, треба ж чим більше квитків продати. Та й нічого особливого там не показували: ну, лежать мужик із бабою у ліжку, ну блимне в неї кусок цицьки, чи вийде вона на балкон у ночнушці, яка просвітлюється, або в трусах… Не дуже цікаво. Порнушні карти[16]16
  «Порнушні карти» – кустарним способом зроблені карти, на яких були зображені голі жінки в різних позах та з різними формами. Як правило, це перефотографовані чорно-білі картинки, призначені не стільки для гри, скільки для розглядання на уроках. Популярна розвага школярів радянських шкіл – бо інша еротична продукція їм була просто недоступна.


[Закрыть] й то прикольніше дивитися.

Дехто клеїть літаки чи кораблики з паперу, або купляє готові моделі й так само починає склеювати. Ще були чудики – солдатиків гумових збирали, марки, календарики, монети. Дурня все це. Тихий, правда, пробував монети збирати, три зібрав, потім набридло – з кимось на щось помінявся, а те «щось» комусь подарував чи десь загубив. Загалом не було в нас трьох жодного подібного інтересу. Може, це й тримало разом, окрім того, що нас перетворили на Зоопарк.

Але, як я вже казав, такі речі почали доходити пізніше, через роки. Тоді ми просто жили, гуляли разом по району, про щось говорили. Час від часу приходили один до одного в гості, коли батьків не було, дивилися різну муру по «ящику». Ще прикольно було, коли знаходили в Литовченка старі вінілові платівки молодості наших старих і слухали їх на програвачеві. Вони шиплять, заїдають, пісні придурасті, зате весело.

Мої батьки всю дорогу на заводі працювали, робітниками. На свята і з получки старий напивався дуже, а так – потроху, під настрій. Стара бурчала на нього, але якось беззлобно. На батьківські збори вони не ходили, до мого щоденника їм не було діла. Головне: чоботи й пальто на зиму, черевики й куртка на весну, кросівки чи сандалі на літо, і щоб я голодним не був. У Литовченка майже те саме, тільки його старий лікувався в ЛТП, після того ніби не бухав, але кваліфіковану роботу втратив, хоча раніше робив на тому ж заводі майстром. З Тихим усе простіше: його старий від горілки коні двинув, мамка працювала в нашій же школі прибиральницею і на великих перервах постійно носила Тихому бутерброди з ковбасою: вітчим працював на м’ясокомбінаті вахтером, і хоча так само квасив, але, як казав Тихий, у нього здоров'я більше, ніж у покійного батька. Та й мати не ходила слухати, як класний керівник нас говном поливає. Вона ж постійно в школі, тому то одного вчителя про синочка запитає, то іншого, похитає головою – і нічого, обходиться. Ніби вона й без того не знає, що Тихий – дурило.

Вона, правда, навряд чи здогадувалася, що її синок – Свиня, Юрко Литовченко – Заєць, а я – Макака. Разом ми були Зоопарком. Так нас прозвали з легкої руки Чекіста.

Спочатку поганяло прилипнуло до кожного індивідуально. Я – Макака, бо прізвище моє – Макогон.

Макогон. Мак. Мака. Макака. За такою системою в нас кликухи чіпляють.

Мене взагалі могли назвати будь-яким словом, яке визначало мавпу. Я залежно від ситуації був Гібоном, Горилою, Шимпанзе, Чітою, Павіаном, навіть Бібізяною. Але стаціонарно мене називали Макакою. Хто і коли приклеїв до мене цю кликуху, я навіть тоді забув, а тепер тим більше не згадаю.

Зате точно знаю, хто охрестив Тихого Свинею – наша вчителька з літри.[17]17
  «Літра» – скорочена назва шкільного предмету «література». Аналогічно «фізкультура» скорочувалася як «фізра».


[Закрыть] Ігор колись на уроці доїдав бутерброд з ковбасою, і тут його викликали розповідати про Шевченка-кріпака. Він не встиг прожувати, відразу нарвався: «Подивіться на нього! Мало того що нічого не знає, та ще й поводить себе на уроці по-свинському!» Ясно, всі заржали, Тихий відразу став Свинею. Його так само по-різному кликали: Паця, Хрюша, Кабан, навіть Порося, та Свиня більше прижилося. До того ж, шкіра в нього була жирною, тому обличчя обсіли прищики. Тихого спочатку Прищиком дражнили, та вчителька трохи підштовхнула уяву однокласників: навіть мені іноді хотілося обізвати Ігорка свинею…

Ну, а з Литовченком зовсім просто. Він прийшов до нас у шостому класі, сім'я з Казахстану до Ніжина переїхала. Ви не думайте, він не «чурбан», він нормальний, просто батьки там за якоїсь холери працювали. У Юрка писок витягнутий, і двоє передніх зубів трохи видаються, волосся на голові постійно сторчака стоїть, скільки він його не розчісував і мокрою долонею не пригладжував. Спочатку Юрка хотіли Бобром назвати, та Рудик виніс вирок: «Бобри в нас не водяться, а зайців повно. Бач, навіть щось типу вух у нього стирчить зверху». Думаю, не треба пояснювати, чому новий учень із тваринним прізвиськом до нашого гурту прибився.

Так ми й сиділи в класі: я зі Свинею на передостанній парті, Заєць сам-один – на останній. Інколи ми мінялися місцями, та четвертий до нашого гурту не приставав. Всі однокласники розбилися на окремі групки, при потребі їх гуртував довкола себе Рудик, а на нашу трійцю всі, незалежно від інтересів кожної окремої групи, не звертали уваги. Або намагалися не звертати.

Попри все ми були потрібні. Раз на місяць Козоріз мусив окрім «Колючки» випускати ще класну стінгазету. Де обов'язково малював «Вікно сатири». А у «вікні» – ганьба класу, вічні «двієчники» та найбільш байдужі до інтересів класу Макогон, Литовченко і Тихий. На нас або малювали карикатуру, або просто висміювали нас у дошкульних віршиках, без малюнка. Нашому художнику Мишкові Сапуну подобалося зображати нас верхи на покручених «парах» чи «колах», хоча «одиниці» ніхто ніколи нікому не ставив. Коли говорити про віршики, то можу пригадати один. Якось усі пішли на суботник, прибирати листя в парку, а Тихий не пішов. Хто придумав, що він у цей час спав, я вже не знаю. Але Сапун з цієї нагоди намалював Ігорка, який лежить на ліжку під ковдрою із заплющеними очима, а Козоріз придумав таке:

 
Коли всі збирають листки без упину,
У нашого Тихого «тиха» година.
 

Чекіст, ставши нашим класним керівником, раз на тиждень починав урок, так: по черзі викликав нашу компанію до дошки, і, знаючи наперед, що домашнє завдання ми не написали й ніяке правило чи теорему не сформулюємо, малював у журнал традиційні «пари», доповідаючи при цьому:

– Так, план по «двійках» виконано. Можна тепер нормально працювати.

Колись на алгебрі Свиня із Зайцем грали в «морський бій», а я піддивлявся збоку в Свині, даючи йому цінні поради. Ми захопилися, Чекіст перестав розказувати про якісь там квадратні корені і голосно вигукнув:

– Ви, на гальорці, я довго ще цей зоопарк буду чути?

Клас вибухнув реготом, а Рудик, коли Чекіст наказав усім заспокоїтися, запитав:

– А як ви, Анатолію Федоровичу, вгадали?

– Що я вгадав?

– Про зоопарк.

– Тут і гадати не треба. Нормальні люди, знаючи, що вони тупі, так себе не поводять. Сидять собі тихенько; іншим не заважають, сопуть у свої дірки. Правильно, Макогон?

– Відразу Макогон… – тихенько пробурчав я, аби не зовсім мовчки проковтнути образу.

Уже на перерві нас офіційно охрестили Зоопарком. Відтоді час від часу хтось виводив на дошці крейдою «ZOO». Перед кожним новим уроком черговий звично витирав дошку. Та напис з'являвся залежно від настрою того, хто його писав. Точніше, правильно так сказати: в кого був гарний настрій, той обов'язково писав на дошці «ZOO» або, проходячи повз когось із нас, відважував легенького запотиличника чи штурхав у бік. Чомусь найчастіше перепадало товстенькому Свині.

Огризатися ми могли, не вважаючи себе аж такими вже слабаками. Та проти кого огризатися? Ті, хто слабші за кожного з нас, Зоопарку не чіпали. За поета Козоріза і художника Сапуна міг заступитися або сам Рудик, або хтось із його компанії. В будь-якому разу спроба огризнутися ні до чого б хорошого не призвела. Можна було лише зганьбитися, а з часом ми хоч і звикли до свого статусу в класі, але не хотіли виставляти себе в невигідному світлі перед дівчатами. Навіть якщо вони дивилися на Зоопарк як на порожнє місце.

Тому наша дивна трійця намагалася ні з ким не конфліктувати. Це навіть не обговорювалося: ми жодного разу за весь час так званої дружби не балакали про шкільні проблеми. Те, що відбувалося довкола нас, насправді проблемою не було. Ще тоді десь на підсвідомому рівні кожен із нас, пацанів, устиг зрозуміти своє місце не лише в цьому колективі, а й у подальшому житті взагалі. Ми не мали чим підтвердити своє право виділитися, висунутися, навіть огризнутися. І трималися один одного лише через те, що більше триматися не було кого.

У такому віці не хочеться самотності.

Її захочеться пізніше, років через двадцять, як ось мені тепер. Після школи мене вже ніхто не називав Макакою, хоча я не пригадаю випадку, коли мене назвали на ім'я та по батькові. Хіба в загсі – коли розлучали…

Лягаю на спину, заплющую очі. Так слабшає біль у голові.

Я зараз не вдома. Я такий самий Саня Макогон, але молодший на двадцять років.

Двадцяте травня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року.

Понеділок.

Восьма ранку.

Зоопарк у повному складі зустрічається на шкільному подвір’ї. Все для нас почнеться за дві години. Але ніхто з нас ще про це не знає.

МИ ВЧИМОСЯ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ
20.05.1985 (ранок)

Ранкову зарядку в школах придумали, мабуть, дебіли.

Не ту нормальну людську гімнастику, яку найбільш просунуті роблять щоранку або хоча б через раз. Гиря, гантелі, турничск, пробіжка – це я ще можу зрозуміти. Колись, як ще я був малий, мій старий намагався бігати підтюпцем довкола нашого будинку і чомусь йому приспічило брати з собою сина, тобто, мене. Літо, канікули, а він уранці стягає з мене ковдру і кричить: «Ой, товарищ, больше жизни!» Таке життя, правда, не довго тривало. На третій раз він уже не будив мене, а на шостий сам вирішив забити на пробіжку. Толку ніякого, краще поспати зайвих півгодини. До інфаркту, каже, мені ще далеко. В тих, каже, хто погано спить, швидше мотор глухне.

Коротше, нормальна ранкова зарядка – не те дрочилово, яким нас у школі змушували щоранку перед уроками займатися. Уроки починалися о восьмій тридцять. Значить, усі повинні прийти о восьмій, аби перед початком уроків зробити так звану зарядку. Коли всією школою, на плацу, коли індивідуально, в кожному класі. Директор сам ходив перевіряв, чи робиться зарядка. Тим, хто запізниться, могли записати в щоденник зауваження, але частіше робили так: залишали після уроків, усіх, незалежно від того, з якого ти класу, першого чи десятого, заводили до спортзалу, і там уся компанія робила зарядку індивідуально, для директора і фізрука.

Така ось дурня: ніхто ж її нормально не робив. Руки вгору, руки вниз, ноги ширше, повороти вліво-вправо, десять присідань, і зовсім уже довбойобство – крутити головою, Тепер, кажуть, у школах цього нема, а раніше – ви що, прогуляти зарядку! Краще відразу розстріл. За кілька спізнень на ранкову гімнастику могли записати в кінці тижня зауваження в щоденник: «Поведінка незадовільна».

Хто це придумав, не знаю. Тільки нашій трійці для повного щастя не вистачало ще після уроків зарядку робити. Тому ми із Зайцем намагалися прибігти вчасно. Свині простіше: мамка на роботу раніше приходила, сина з собою брала, він постійно в її каптьорці тусувався, ніколи на зарядку не запізнювався.

Від Свині ми й почули новину:

– Історії не буде.

У той день історія стояла першим уроком.

– Хто тобі сказав?

– Яка різниця? Знаю, – Свиня любив напустити на себе таємничий вигляд і показувати, що завжди знає більше, аніж будь-хто з нас. Навіть якщо знання не приносили жодної користі.

– І що ж буде? – Зайця справді мало цікавило, чим замінять історію, до якої він, як і до інших предметів, ставився пофігістично. Він часто запитував просто так, аби не мовчати.

– Повна херня. В армію нас будуть відбирати.

– Яку ще, на хер, армію! – іноді я зовсім не розумів дивних жартів Свині.

– У радянську! Приїхали з Чернігова, з військомату. Подивляться, як у нас із військовою підготовкою. Будуть дивитися, кого в морську піхоту, а кого – відразу в стройбат. Анекдот про стройбат знаєте?

Це старий анекдот, про те, що в будівельних батальйонах служать такі супермени – їм навіть зброю не видають, вони лопатами воюють.

– У нас, блін, ще нема воєнки![18]18
  «Воєнка» – скорочена назва предмету «військова підготовка». Його зобов'язані були вчити в радянських школах також і дівчата.


[Закрыть]

– Правильно. Тому восьмі класи й збирають. Бо вона по-любому буде з осені. Хоч у бурсі, хоч де. Воєнрук матушці моїй поскаржився, валідолу в неї просив. Його ж не попередили, ось де прикол.

Це Свиня говорив нам на ходу. Вже біля самих дверей класу наш гурт протаранив Арутюнов з криком: «Звірі, людей пропустіть!» Ми забігли після нього, останніми, нарвалися на стурбований погляд Чекіста, який завжди був присутнім на зарядці. Коли ми покидали портфелі й вишикувалися кожен біля свого місця, класний прокашлявся і оголосив:

– Значить, так: сьогодні зарядки не буде. Зараз приводьте себе в порядок і всі збирайтеся в спортзалі. Дівчата – теж, – для чогось наголосив він.

– Нас там розстріляють? – це «хорошист» Любченко.

– Аби мені автомат, Любченко, я б не всіх, але декого з вас точно б розстріляв, – у відповіді я не відчув навіть натяку на жарт. – 3 вами проведуть практичні заняття з військової підготовки. Бо судити і саджати вас уже можуть, а ось Батьківщину захищати – тут вас немає.

Більшість голів, і моя в тому числі, мимоволі повернулися в бік Стародуба, який спокійно стояв біля своєї парти. Але Чекіст натякав не тільки на Стародуба: з чотирнадцяти років, як пояснили нам заняттях із основ комуністичної моралі,[19]19
  «Основи комуністичної моралі» – предмет, який викладали в радянських школах у 80-ті роки вчителі фізики, літератури, історії, природознавства – словом усі, кому потрібні були додаткові години. Повна назва – «Основи комуністичної моралі і права». З цього предмету навіть існував тоненький підручник, але ніхто до пуття не знав, що тут треба викладати. Тому уроки як правило перетворювалися на обговорення вічної теми «Що таке добре, що таке погано, і чому нас не любить Америка». В старших класах на зміну цьому предметові прийшов предмет «Суспільствознавство». Ефект той самий.


[Закрыть] настає кримінальна відповідальність.

– Усе ясно? Рудик, ти подивися, аби клас проявив себе достойно.

– Ми будемо кращі, Анатолію Федоровичу! – запевнив староста, хоча всі розуміли: подібна відповідь, навіть її тон мусили зайвий раз підтвердити особливі стосунки Вови Рудика з класним керівником. Вони спілкувалися вже не як учитель із учнем. Зрештою, Рудик так само, як і я, не горів бажанням насправді чогось навчитися від Чекіста. Наука математика його не цікавила, вона вчить лише рахувати гроші, а не робити їх. Тут тепер розмовляли старший товариш із молодшим.

– Ну, подивимось, – Чекіст, крутнувся на підборах і швидко вийшов з класу. Він завжди ходив швидко, не ходив – навіть бігав, постійно налітаючи на вчителів у коридорах і машинально вибачаючись на ходу.

Щойно він зник, Арутюнов на всю силу горла гаркнув;

– Почули всі? Підірвалися – і в спортзал! Шо не ясно, Порося?

Тихий вирішив – краще не реагувати, і правильно зробив, бо Арутюнов тут-таки забув про його існування. Клас поволі почав рухатися, а я, глипнувши на свій простенький наручний годинник, подарований старим на чотирнадцятиліття ще в минулому році, зрозумів: буде катастрофа, я сьогодні точно нарвуся на проблеми. Хоча до кінця школи лишився тиждень, проблеми переслідували мене на рівному місці. Те, що прощалося будь-кому, Зоопаркові не вибачалося ніде й ніколи на території нашої коли.

Стрілки годинника. показували восьму нуль десять, а в животі моєму раптом почало коїтися чорт знає що. Не знаю, якої гидоти я наперся зранку, але цю гидоту я не виношу, якщо нас зараз почнуть ганяти по спортзалу строєм.

Миттю витягнувши з портфеля зошит у клітинку, я вирвав із середини подвійний аркуш і ковзнув до виходу. (Прикинувши, скільки народу зараз наб'ється в учнівську парашу, я вирішив зробити фінт, який робили практично всі: зайняти вчительський сортир. Не дивлячись на наявність у загальних туалетах окремих кабінок, ніхто з пацанів, котрі поважають себе, ніколи не сяде какати на перервах, коли довкола багато народу. Найбільш нахабні й спритні користуються правом учителів на окрему ізольовану кабінку.

Мені пощастило. Там, у елітному клозеті, нікого не було. Про всяк випадок я не став умикати світло, зайшов усередину, защіпнувся на шпингалет і, не маючи вже терпцю, скинув штани.

Нічого собі підперло – навіть пнутися особливо не треба було!

Посеред процесу двері рипнули, хтось зайшов до туалету. Ззовні кабіни смикнули за дверну ручку, чоловічий голос промовив:

– Зайнято.

– То й що? Поруч вільно!

Я впізнав голоси історика і воєнрука. В нашій школі, ясно, викладав не один історик, але саме цей читав у нас. Це його урок зараз зривався.

Історика називали Сен-Сімон.[20]20
  «Сен-Сімон» – діяч Французької буржуазної революції.


[Закрыть] Досі поняття не маю, хто такий цей Сен-Сімон і що він зробив аж такою, вартого нашої уваги. Просто його портрет був намальований в підручнику з історії, і цей самий Сен-Сімон виявився в профіль викапаним нашим істориком, тільки без окулярів. Спочатку його хотіли наректи Вороною – профіль справді видавався пташиним, довгий ніс тягнув на воронячий дзьоб. Але прозвати його ім’ям історичного персонажу з підручника було прикольніше.

Голос воєнрука не впізнати важко: такого басу, як у відставного майора, ні в кого з вчителів-мужиків не було. До цього пристала кликуха Африканець: казали, він служив десь у Африці, тільки про це вголос не можна говорити, бо те, що радянські війська стояли в Африці – військова і державна таємниця. Старшокласники казали, що коли воєнрук виходив із себе, то назрівав усіх неграми. Через те його друге поганяло було Негр. Тільки вголос його майже ніколи не вимовляли. Зате слово «негр» і фрази типу «негр козел», «негр мудак» і «негр чорнохуй» акуратно писалися на стінках чоловічих туалетів, на зовнішніх шкільних стінах по периметру будівлі й на партах. Воєнрук знав обидві свої' клички, тому старанно стежив за тим, аби під час традиційного косметичного ремонту написи забілювали і зафарбовували. Правда, протягом наступного навчального року вони з'являлися знову.

Я вам іще ось таке скажу: наші вчителі не любили воєнрука і обох вчителів праці. Зате Африканець і трудовики водили дружбу з електриком, сантехніком і завгоспом, частенько киряючи в комірчині останнього. В усякому разі, робили це ще не так давно, до Указу, потім на якийсь час припинили – знайти горілку стало раптом неможливо. Але вже наприкінці минулого тижня Тихий зі слів своєї матушки повідомив, що завгосп із кимось на районі домовився про самогон і тепер радіє – мужики зможуть нормально відсвяткувати завершення чергового навчального року.

З усіх, хто міг знайти мене тут, у кабінці вчительського туалету, Африканець був найменш підходящою кандидатурою. Історик, думаю, просто не звернув би увагу на учня, хіба міг привітатися. Чекіст у таких випадках виводив порушника дисципліни на коридор і голосно, при всіх, хто бігав на перерві, вимагав, аби учень сказав, де вбиральня для вчителів, а де – для школярів. Але воєнрук, якщо йому вдавалося зловити того, хто сере в неналежному місці, відразу тягнув «негра» до директора, і «негр» так чи інакше мусив визнавати: це він розписує стіни непристойними написами. Після того в школу викликалися батьки, від яких вимагалося здати якусь суму на ремонт. Бажання ходити в учительський сортир такі розклади відбивали лише в невдахи, який попався. Для решти кожен подібний випадок лише додавав відчуття небезпеки, яку повинен здолати справжній пацан.

Та зараз мені було не до пригод. Я принишк на унітазі зі спущеними штаньми, тримаючи в кулаку зібгані аркуші в клітинку. Між тим педагогам було явно не до з'ясування причин, чому одна з кабінок зачинена. Видно, історик смикнув за ручку просто так, машинально.

– Чому саме на моєму уроці?

– Знімаються восьмикласники з усіх перших уроків, – голос Африканця супроводжувало дзюрчання. – Яка різниця, тут усе одно науки пшик лишився.

– У мене – підсумковий урок. Я запланував бліц-опитування, аби дізнатися, наскільки засвоєно викладений матеріал і наскільки…

– Ой, я вас умоляю! – Африканець крекнув, завовтузився, з крана полилася вода. – Хто хоче знати – буде знати. Хто не хоче – тому ваші історичні дати до одного місця. Це ж не армія, отам коли не хочеш – заставлять.

– Розумієте, я готувався. У мене нова методика…

– Ну, готувався, нехай так. Що тепер: комісію виганяти? Все одно твій урок сьогодні відміняється. І потім, ви ж грамотні люди. Знову ж таки, історію читаєте, – вода припинила литися, видно, воєнрук закрутив кран. – Оце все довкола нас, уся ця політика – це історія. Дивіться – посилаємо в Афганістан усіх підряд, звідти каліки приходять. Чому? Тому, що історію в школі не вчили? Ти вже, хлопче, вибач за грубе армійське слово – але хуй там! Ти чого червонієш, наче баба? Здається, не так давно сам армію відслужив. Які війська? Зв'язок?

– Звідки ви знаєте?

– Куди ще очкариків посилати? Значить, дивись… Нічого, що на «ти»?

– Нічого.

– Правильно. Ти рядовий, а я цілий майор…

– Я взагалі-то єфрейтор…

– О, воно й видно. Краще мати доньку-проститутку, ніж сина-єфрейтора, чув таке? Ну, не поправляй тут свої окуляри. Пояснюю популярно, бо вже починати скоро, – мій годинник показував восьму двадцять п'ять. – Про Афганістан усе ясно, думаю. Хай пацанва звикає до стройових команд, більше дисципліни буде. Тепер дивись, історик: «зоряні війни», СОІ блядські, ракетний щит – Рейган хіба даремно все це закрутив? Тут гонка озброєнь на повну котушку крутиться, а ви їм про повстання Спартака, чи я знаю… про Наполеона. Кожен із них у душі мусить відчувати себе Спартаком, Наполеоном або Чапаєвим. Для того ми військовою підготовкою і займаємося, товаришу єфрейтор. Із азів починати треба. А ходити за мною не треба, все одно нічого не зміниться. Ти грамотний – пиши Рейгану, хай свої СОІ згортає до поганої мами.

Останні слова Африканець говорив уже за дверима, в коридорі. Сен-Сімон, бідненький, мовчить, явно на ізмєні, нема чим крити. З того, про що вони говорили, я й половини не зрозумів. Історик хотів історію провести, а воєнрук – покомандувати зайвий раз. Звісно, майорське завжди зверху над єфрейторським.

Швиденько підтершись, я підтягнув штани – і тут почувся дзвоник. Уже половина, блін! Затягуючи на ходу пасок, я побіг до спортзалу, у протилежне крило школи. Як не гнав, усе одно запізнився: чотири восьмих класи вишикувалися в один ряд уздовж стін, по центру вже стояли якісь офіцери в формі, директор школи і чомусь наш Чекіст.

Я вилетів просто перед їхні очі, мою появу зустріли реготом, та Африканець швидко припинив його, гукнувши:

– Смир-рно! – і коли стало тихо, гаркнув своїм басом: – Смотрите на него! Явление в лаптях! Гайдар в шестнадцать лет полком командовал, и гляньте сейчас на этого Гайдара! Фамилия!

– Макогон! – видав я, намагаючись триматися струнко і все ще важко дихаючи.

– Да вижу, что Макогон! Не Макогон, а учащийся Макогон. Еще раз – фамилия!

– Учащийся Макогон! – дихання пороху приходило в норму.

– Стань в строй, учащийся Макогон, и застегни ширинку! Будущий защитник Родины!

I правда, калитку я забув застебнути. Цього, можливо, ніхто й не побачив би, навіть я міг отак цілий день ходити, ось тільки звідти визирав клапоть блакитної сорочки, неакуратно заправленої мною в штани на бігу. Під регіт сотні восьмикласників і восьмикласниць я швиденько зайняв своє місце, тут же отримавши запотиличника від Рудика.

Справа в тому, що ми з ним – практично одного зросту. Тому в шерензі нам випадало стояти поруч.

Із усього Зоопарку я виявився найвищим – метр шістдесят п'ять. Час від часу Арутюнов любив запитати: «Макака, який у тебе зріст? – і коли я казав, наперед знаючи, що почую на це, Арутюнов виголошував: – Хороша палиця гімно мішати!» Хоча сам стояв у строю другим, поступаючись у зрості лише нашому Пашці Жилі. Жила попри зріст, підходящий для юнацької баскетбольної збірної, до спорту ставився байдуже. Хоча коли ми грали на фізкультурі в баскетбол, м’ячі закидав старанно, наче так і треба.

Тут іще треба додати: хоч я вищий за Зайця на півголови, а за Свиню – на цілу голову, з усієї нашої компанії я був наймолодшим. Литовченко народився в березні, Тихий – у липні. Свої дні народження ми ніколи не відзначали. А батьки не особливо поспішали нас вітати, хіба матушка Свині за звичкою, що лишилася з дитинства, водила його в цей день до кафе їсти морозиво.

Нарешті смішки вляглися, і воєнрук заговорив:

– Значит, так, товарищи учащиеся. Кто-то из вас останется в девятом классе, кто-то пойдет учиться в другое место. В любом случае такой предмет, как начальная военная подготовка, начнется для каждого со следующего учебного года. Вы все здесь комсомольцы – (тут він або брехав, або помилявся – до комсомолу вступили далеко не всі, візьміть хоча б того ж Стародуба), – среди вас даже наверняка есть будущие коммунисты. Потому все мы любим нашу родину и должны быть готовы в любой момент встать, как говорится, на ее защиту. Мы решили познакомить вас с тем, что называется азами начальной военной подготовки. Занятие с вами проведет сотрудник областного военного комиссариата подполковник Штрафунов.

Він ступив крок назад, підполковник вийшов наперед. Директор і наш Чекіст стали збоку і трішки далі від військових. Окрім Африканця і обласного майора їх було ще троє. Одного з них я, здається, впізнав – наш районний воєнком. Придивившись, я зробив ще одне відкриття – там не всі офіцери. Я не розбирався в погонах, але точно знав: наймолодший чувак у кителі й кашкеті – звичайний солдат чи сержант у парадній формі.

Тим часом обласний полковник так само штовхнув коротку промову:

– Товарищи будущие призывники! Совсем недавно вся страна отпраздновала знаменательную и важную для всего нашего народа дату – сорокалетие великой победы над немецко-фашистскими захватчиками. Ценой больших потерь добыла эту победу наша армия, – він кахикнув. – И до сих пор служба в рядах вооруженных сил является почетной обязанностью каждого советского человека. Это касается в первую очередь мальчиков. Хотя вы уже не мальчики, вы – призывники, каждый из вас получил уже приписное свидетельство. Я знаю, мне довел ваш военный комиссар, что среди вас есть такие, кто после школы собирается поступать в военное училище. И таких ребят мы особо приветствуем, будем уделять им особое внимание. А остальным советую брать с них положительный пример. Чем больше в армии грамотных советских офицеров, тем слабее армия империалистического противника, развертывающего античеловечную программу «звездных войн». Теперь, чтобы вы узнали, что собой представляет начальная военная подготовка, с вами позанимается военнослужащий второго года службы, отличник боевой и политической подготовки, кандидат в члены коммунистической партии Советского Союза старший сержант Билык Эдуард.

Тут я зловив себе на дивній думці: після промови нашого Африканця; а особливо після виступу обласного підполковника Штрафунова чомусь хочеться поплескати в долоні. Усе відбувалося наче на мітингу з нагоди якого-небудь Першого Травня чи Великого Жовтня. Чи як на з'їзді, їх постійно по телеку показували, і мій старий, коли п'яний, дивився на екран і матюкався. Трибуни ще не вистачає. Коли Брежнєв, Андропов і Черненко по черзі помирали, нас усіх заганяли в актовий зал і щось подібне вкручували: ми типу вистоїмо, ми переможемо, сталося горе, але наші завоювання нікому не віддамо… Це в нас Чекіст старався, міг таку промову загадючити – стій, не падай…

Старший сержант Білик тим часом обходився без промов. Він, гучно ляскаючи підошвами по підлозі, пройшов стройовим кроком точно в центр білого кола, намальованого на підлозі, зупинився, приставивши ногу до ноги, і крикнув:

– Здравствуйте, товарищи учащиеся!

– Здра-стуй-те! – відповів йому хор роздрібнених голосів.

– Сразу же первое замечание – на приветствие надо отвечать четко и одновременно: «Здравия желаем, товарищ старший сержант!» Чтобы вы не путались сейчас в званиях, я упрощу задачу: отвечайте на приветствие: «Здравия желаем, товарищ командир!» Итак, ребята, внимание… Здравствуйте, товарищи учащиеся!

– Здра… жла… тва… щ… ком… дир! – від дружного рику залом пішла луна. Майже така, як від баскетбольного м'яча; коли лупиш ним об підлогу.

– Уже лучше. Еще раз: здравствуйте, товарищи учащиеся!

– Здра… жла… тва… щ… ком… дир!

– Хорошо, – старший сержант Білик Едуард наче приклеївся до центру кола, стояв струнко, як стійкий олов'яний солдатик, лише ротяра у нього розкривався. – Главное в армии, ребята, это дисциплина. А воспитывается она только благодаря регулярному занятию строевой подготовкой и выполнению различного рода строевых упражнений. Первая команда, которую мы научимся выполнять, – команда «равняйсь». При подаче команды «равняйсь» каждый из вас поворачивает голову направо, а строй строит так, чтобы каждый, кто находится в строю, видел грудь четвертого человека. Поэтому плечи надо расправить, грудь выровнять, живот убрать. После команды «равняйсь» подается команда «смирно». Вы должны повернуть голову прямо и смотреть перед собой, плечи расправлены, руки опущены вниз, по швам, и прижаты к бедрам. Показываю.