Текст книги "Зоопарк, або Діти до 16"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)
МИ ОПИНЯЄМОСЯ В МІЛІЦІЇ
21.05.1985 (вечір)
Спочатку мене, потім Зайця зі Свинею, і вже потім пузатого таксиста завели в якесь невеличке приміщення із казенним запахом, яке було трішки далі від привокзальних туалетів. Нас трьох посадили на лавку біля стіни, водія – на стілець біля столу. Дуже скоро це невеличке приміщення набилося чоловіками в цивільному, вони говорили, перекрикуючи один одного, були явно збуджені та невдоволені одночасно.
– Значить, старлею, давай усіх під протокол, усе, як положено, – командував той, котрий крутив таксистові руки. Він виставив на стіл замотану в газету пляшку, розгорнув її, гмикнув: – Диви, «Посольську» п'ють. Може, мені теж у тебе, шановний, ящичок прикупити? – звернувся він до затриманого. – Скоро зірочки чергові обмивати, так хоч нормальною водкою, правильно кажу? Прізвище, ім'я, по батькові? Пиши, старлею, пиши. Ну, чого замовк?
– Кошелівець Іван Гнатович, – покірно відповів таксист.
– В Києві живете, Іване Гнатовичу?
– Вулиця Гарматна, сорок шість, квартира десять. Сім'я, дружина, двоє дівок, може, домовимося, начальнику?
– Ух ти, бач, уже начальник! Ти де так звертатися навчився? У місцях позбавлення волі, га, Іване Гнатовичу?
– Судимостей не маю.
– Ми це перевіримо. Значить, не будемо заперечувати, що намагалися незаконно збути за спекулятивною ціною пляшку алкогольного напою «Горілка „Посольська“»?
– Не будемо.
– Може, признаємося добровільно? Партія і уряд із зеленим змієм борються на високому державному рівні, а ти, сучий сину, порушуєш? Народ, значить, споюєш?
– Нічого я не порушую. Для себе гнав, оце здуру прихопив сьогодні пляшку. Думав чирик підкалимити на дурняк, а воно, бач, як виходить…
– Що значить – для себе гнав? – мент повернувся до старлея. – Усе пишеш?
– Так точно, товаришу капітан.
– Давай пиши: затриманий визнав, що у пляшці з написом на етикетці «Горілка „Посольська“ знаходиться самогон власного виробництва. Апарат удома є, все по повній програмі?
– Аякже. Тепер без нього нікуди, – я помітив, як тон пузатого таксиста потроху змінився. Він уже говорив з капітаном міліції ніби на рівних, наче не сидів у відділенні, затриманий на гарячому, а просто сперечався про щось із приятелем і при цьому десь навіть відчував свою правоту. – Усі апарати не конфіскуєте, начальнику. Люди нові зроблять.
– Значить, Кошелівець, ти далі вперто стоїш на своєму – самогон твій і ти приніс його сюди вперше в житті, аби спробувати продати. Так?
– Звідки ви все знаєте, начальнику?
– Давно служу. Тоді скажи мені таке, Іване Гнатовичу – а пацани оці для чого біля тебе крутилися?
Тепер усі, включно з таксистом, дивилися на нас.
– А я звідки знаю? – здивування пузатого прозвучало досить щиро. – Уперше їх бачу.
– Встань! – наказав мені капітан, і коли я підвівся, запитав: – І цього вперше?
– А чим цей від інших відрізняється?
– Тим, Кошелівець, що він тобі цю пляшку передав. Значить, вона була десь в іншому місці, а не у тебе в машині. Ти її сховав, і пацан тобі приніс? Чи може, пляшка ця принесена з іншого місця, де таких пляшок валом? У кого береш товар, Гнатовичу?
– Моя це пляшка, начальнику. І пацанів цих бачу вперше. Якщо хтось із них і проходив повз мою машину, коли я попався, це ще нічого не означає. Так і запиши в свій протокол, старлею, а я підпишуся.
Усе відбувалося досить швидко, і хоча я розумів, що перебіг подій у цьому відділенні безпосередньо стосується так само нашого найближчого майбутнього, встежити за ними і дати вірну оцінку поки що не міг. Сьогодні я так само не можу пояснити, чому раптом пузатий таксист пішов проти всіх законів логіки, не заявив, що самогон йому передавав Коля через оцих ось пацанів і взагалі – чому він поліз із головою в болото, а не спробував вийти на сухе. Я не знав подробиць про стосунки таксиста і нашого благодійника Колі. Може, вони були якимись особливими. Може, таксистові був якійсь резон брати все на себе. Словом, нічого цього я досі не знаю, а тоді – тим більше. Але поведінка таксиста дивним чином вплинула на мене. Це проявилося буквально через кілька хвилин, коли капітан наставив на мене вказівний палець і звелів:
– Ти! Встати!
Я підвівся.
– Хто такий, звідки, як звати! Бігом, пацан!
– Сашко…
– Далі! Сашко – і далі?
– Сашко Петренко, з Броварів. Додому збирався їхати, дорогу переходив, тут ви мене забрали, – брехня просто лилася з мене каламутним потоком.
– Петренко, значить, з Броварів. А якщо ми твоїх друзів запитаємо?
– Питайте. Тільки я їх не знаю. Вперше бачу.
Видно, тертий мент чекав від таксиста чогось подібного. Але щоб неповнолітній, та ще зловлений практично на гарячому такі коники викидав – до цього капітан точно не був готовий. Один крок – і він навис наді мною, свердлячи лютим поглядом згори донизу. Я боявся. Мені, справді страшно було опинитися раптом у міліцейському відділенні, страшно від того, що мене зараз запросто почнуть пиздити, не дивлячись на мій вік. Тільки я попри весь страх витримав погляд, подумки прощаючись із життям.
Ми тікали від неприємностей, але вони все одно бігли швидше і наздогнали нас.
– Ви його знаєте? – тепер капітан дивився на Литовчєнка і Тихого.
– Н-ні.. – вичавив із себе Свиня. – Ми взагалі тільки стояли…
– Стояли… Електричка в нас… Дев’ятнадцять сорок… – підтвердив Заєць. Що-що, а розклад електричок ми сьогодні вивчили добре.
– Прізвища, звідки самі?
– Носівка, – завів Свиня вчорашню казку. – До Києва приїхали канхвет на останній дзвінок. для вчительки купити.
– Де канхвети?
– Не купили, товаришу капітан… У вас тута черги кругом, – ще трохи – і Тихий зараз заплаче. – І гроші в нас на вокзалі старші хлопці забрали. Сказали – жлобів трусити треба…
– Так може, ви в міліцію йшли?
– Нє-е-е… Додому збиралися їхати…
Капітан явно втрачав контроль над ситуацією. Не знаю, як менти випасли всю нашу компанію, чому не затримали Колю, і взагалі – що вони задумали, тільки щось у розрахунках явно не зросталося. Я вже понадіявся, що нас візьмуть і викинуть на вулицю, тільки даремно: капітан, скреготнувши зубами, повернувся до старлея:
– Значить, так: ми всю йоб-компанію забираємо до нас у Залізничний. Оформляй, як положено, з паперами потім розберемося. Мені зараз головне оце партрізанське з'єднання Ковпака розколоти. Бач, – знову повернувся він до мене, – поговорили б ми з тобою, Саша Петренко, нормально, по-людськи, уже б гуляв собі. Записали б твої свідчення, викликали б батьків – нехай забирають, неповнолітніх випускаємо тільки із супроводом когось із родичів. Це закон такий. Не хочеш, граєшся, як твій старший товариш – добре, поїдеш у тюрму. Хочеш у тюрму?
– Ні, – чесно признався я.
– Ніхто не хоче. Але ж комусь там доведеться сидіти. І сидить там той, хто дурніший. Ти, я бачу, не зовсім дурний. Останній раз питаю: хто тобі дав цю пляшку, яку ти передав таксистові Кошелівцю, і від якого отримав за неї шість карбованців?
– Ніхто нічого не передавав. Гроші мої. Я не знаю нічого.
– Ти сам вибрав, пацан. Ми ще перевіримо, який ти Петренко. В машину всіх! – гаркнув капітан і, грюкнувши дверима, зник у сусідній кімнаті.
У машині з ґратами на вікнах везли таксиста в наручниках. Нас заштовхали на заднє сидіння міліцейського „жигуля“ з мигалками на даху і так, із увімкненими мигалками, повезли кудись. Їхали недовго – нас виштовхали з машини біля входу в якусь соліднішу за привокзальний відділок ментівську установу й провели повз чергову частину в кімнату, половина якої була відділена ґратами. Самі ґрати так само розділялися перегородкою. З одного боку, праворуч, сидів на лавці сумний чолов'яга у розірваній сорочці з розбитою губою, а на підлозі біля лави лежав, судячи з вигляду, смертельно п яний мужик. Ліворуч розташувалися три жінки: огрядне бабисько із запухлим синюшним обличчям і двоє зовсім молодих дівчат. Старших за нас, це очевидно, але не так щоб набагато.
І тут я скажу, що сталося: вперше побачив жінок у тюрязі, Пацанам, мабуть, нічого, а я тільки на них глянув, особливо на одну – щось таке відчув… Ну, як, знаєте, в кіно про партизанів чи „Молоду гвардію“. Як там у них Люба Шевцова: „Ложись, гади!“ – і туфлею.
Затримані з „чоловічої“ та жіночої» половини, окрім, звісно, п'яного, зацікавлено подивилися на нас. Одна дівка зустрілася зі мною поглядом – не знаю, не вистачає в мене слів чи вищої освіти цей погляд описати. Захотілося заступитися за неї. Ось так, разом, запросто. Закричати ментам: «Випускай, я за неї посиджу!»
Нічого, зупинив сам себе. Зараз поруч посадять. Не в одну камеру, ясно, але в одному становищі ми точно опинилися.
З появою капітана лейтенант за столиком підвівся, але не виструнчився. Ми зайшли першими, капітан – за нами, замикали процесію двоє сержантів із кийками, яких наш супровідник зупинив біля виходу і наказав іти за ним. Останній, хто заходив, закрив двері.
– Як, Мишань, цей клієнт тобі ще мавпятник не обригав? – капітан кивнув на вирубаного п’яного.
– Та скоріше б уже, – демонстративно потер руки лейтенант Мишаня. – Тут он дівки без роботи сидять. Давно камери не мили, – мене наче струмом від цих слів десь унизу живота. – Та й коли ригати почне – прокинеться, легше працювати. Швидше оформимо, швидше спишемо, ви ж знаєте.
– Ти мені тут, Мишаня, мозги не вкручуй. Ось тобі трьох клієнтів привів – ці зовсім без мізків. Такими їх мами народили. Особливо оцього, – капітан дав Тихому легенького потиличника, збиваючи в нього з голови кепку. – На вокзалі прихопили, разом з усіма.
– Успішно?
– Яке, к херам, успішно! – капітан підсунув до себе стілець і сів, не дивлячись на нас. – Косяка я впоров, Мишаня, та інакше не можна було. Значить, перевіряємо ми інформацію. Точно – один із таксьорів ведеться. Замовляю я йому пляхан, він щось там покрутився, коли раз – оцей сцикун намалювався, пляшку в газеті приносить, – він знову тицьнув на мене пальцем. І тут, Мишаня, розклад хріновий: нам би простежити, кому пацан гроші понесе. Бо ясно – продавець підстрахувався, не такий дурний. Тільки ж таксиста на передачі брати треба, без шуму не обійдеться, хлопець далеко відійти не встигне, відразу прочухає, що до чого, і втече. А якщо почекати трохи і людину з бухлом брати – з таксистом проблеми виникнуть. Точно в непонятку піде, у нас же, як у конторських,[41]41
«Конторських» – «контора» – розмовна назва КДБ – Комітету державної безпеки. Зараз «конторою» по старій пам'яті називають СБУ.
[Закрыть] прихованої камери для оперативників нема. Брали в результаті тих, хто на місці. Постачальник здриснув.
– І що?
– І нічого! Таксист, ясний перець, усе на себе бере. Суд на перший раз, враховуючи, що продана одна пляшка, обмежиться або умовним терміном, або штрафом. Ми його тут теоретично можемо три доби тримати, тільки так уже не вийде – він в усьому сам під протокол признався. Знайдемо на хаті самогонний апарат – і все зростеться. А він, падлюка, свого постачальника знайде потім і бабки з нього скачає за мовчання. Нє, тут розрахунок чіткий.
– Так у чому проблема?
Мене здивувало, що менти обговорювали все, зовсім не звертаючи увагу на мешканців «мавпятника». А ті, в свою чергу, швидко втратили до нас всякий помітний інтерес. У них своїх труднощів вистачає, це ж очевидно.
Тільки дівка, дівка за гратами… Обережно скосив очі: слухайте, далі на мене дивиться. Причому не ясно, шкода їй мене чи просто цікаво.
– Проблема, Мишня, в оцих шпанятах, яких батьки в дитинстві мало ременюкою по задницях виховували. Цей важкий підліток, – знову кивок у мій бік, – каже, що з Броварів і просто проходив мимо. Ці двоє потенційних злочинців уперлися рогом і заявляють, що не знають цього друга. Може, дещо пояснити їм?
– На раз, – лейтенант Мишаня вийшов із-за столу, взяв гумовий кийок, який лежав скраю, похлопав ним себе по розчепіреній долоні. – У нас тут, Володимире Дмитровичу, все на раз робиться. Дуже швидко і оперативно, – наблизившись до мене, вІН поклав кийок мені на плече, легенько притиснув, потім, наче указкою, показав на заґратовану половину. – Бач? Тебе як, кажеш, звати?
– Саша… Петренко…
– Бач, Саша Петренко, там у нас мавпятник. Називається так, бо люди там не сидять – одні тільки мавпи, – я спіймав себе на думці, що цей лейтенант навіть не знає, наскільки близький до істини. – Ми вас усіх туди закриємо, там переночуєте. Далі я тобі скажу, що буде: кіно про міліцію дивишся?
– Ні, – чесно признався я, і це справді було поки що єдине моє щиросердне зізнання: дивився я тільки футбол, і то не завжди, а ще, бувало, комедії про пригоди Шурика. Мені зовсім не цікаво, як міліція в кіно бандитів ловить.
– Раз не дивишся, тоді довше пояснювати доведеться. Знаєш, що таке відбитки пальців? – це я знав, тут не обов'язково кіно дивитися, тому просто кивнув. – Добре. Значить, зранку відчиниться лабораторія і наші експерти знімуть з тієї упаковки, в яку пляшку загортали, відбитки пальців. Серед них будуть твої, Саша Петренко. І вийде так, що ти не просто причетний до такого серйозного злочину, як спекуляція алкогольними напоями, а ще й не захотів допомагати слідству. Чотирнадцять років є?
– Скоро п’ятнадцять, – для чогось бовкнув я.
– А в нашій державі кримінальна відповідальність настає з чотирнадцяти років! – переможно заявив лейтенант Мишаня і гордо глянув на капітана, який у свою чергу кивнув. – Ти далі слухай: у нас такий ланцюжок вийде, що таксист хитрожопий змушений буде під тиском доказів визнати: ти так само за пляшку тримався. Отже, він тебе особисто може не знати, але пляшку ти йому все ж таки передавав. Виходить, ти її теж десь у когось взяв. У кого?
– У… – слово «Колі» вже вилітало з рота, висіло на губах, та я вчасно схаменувся – як красиво і хитро цей летьоха ментівський щойно мене розкрутив. Скажи я це і все, довелося б пояснювати, хто такий Коля, де він живе, а мені не хотілося здавати його ментам. Не хотілося допомагати їм – і хоч убийте!
– Ну, давай, сміливіше, ти ж почав! – підбадьорив мене капітан.
– Нічого я не починав, – огризнувся я. – Просто за ним повторював – у кого?
– Це ти ще не все розумієш про себе, – лейтенант грався кийком просто перед моїм обличчям. – За законом ми повинні батькам твоїм про твоє затримання повідомити. Але я тобі, Саша Петренко, по секрету скажу: тут у нас Залізничний районний відділ міліції, і при бажанні ми самі собі закон. Кому ми про тебе скажемо, коли – від нас залежить. Для начальства, як запитає, будеш ти в нас волоцюгою без певного місця проживання, котрий підозрюється у співучасті в скоєнні злочину. Бити тебе не можна, бо пацан ще, а сам ти нічого не говориш. Отак і посидиш трошки. Можу далі тобі перспективи відкрити, тільки повір мені – з тебе однієї, максимум – двох діб камери досить. Але, – він підніс кийок догори, – процедуру можна спростити, – він витримав паузу. – Ти вже ледь не почав говорити правду. Значить, можеш її сміливо говорити. Називаєш того, хто передавав вам самогон для таксиста. Його адресу. Або показуєш на місці, де він живе. І все, вільний. Ми його навіть без твоїх офіційних показів закриємо. Самогоноваріння, незаконна торгівля алкоголем – це серйозна стаття. Особливо, якщо ми в нього на хаті склад надибаємо і апарат вилучимо. Є там апарат?
– Нема, – ляпнув я і тут же зрозумів свою помилку.
Менти перезирнулися.
– Чого нема?
– Не знаю…
– Апарату нема? Де ж його нема, Сашко? А якщо там нема – то де він є? Синок ти ще з дядьками тягатися. Так будемо говорити чи будемо сидіти разом із мавпами?
Нема чого тішити себе думками, що я ось так легко обдурив тертих лягавих собак. Вони не на таких, як я, натаскані, тут і мови нема. Вже два рази вони мене ловили, і ще зловлять. Рано чи пізно не витримаю, здамся, і Колю їм здам. А заодно признаюся, що Литовченка з Тихим знаю, що ми з дому втекли, що нас там, можливо, міліція розшукує… От же життя, мать твою нехай!
Тільки саме в цей момент у мені проявилася якась дивна впертість. Пізніше я за собою нічого такого не помічав, раніше – теж. На все насрати з великої дзвіниці – це було, є й буде. Як кажуть, плив за течією і не дуже вигрібався. Але щось раптом перемкнулося в мені, переклинило, не подобалися мені ці менти, ненавидів я їх у цей момент люто.
І ще спинним мозком і чимось іще, не знаю, відчував на собі погляд дівки. Типу, думає вона: зламається зараз цей сцикун чи ні. Злякається і розкаже всі чи промовчить і в диню отримає?
Я не хотів у диню. Та всупереч бажанням, сам себе не впізнаючи, закричав:
– Та пішов ти нахуй, ментяра поганий! Волчара позорний! Чмо болотяне! Не буду з тобою говорити, не буду! – і якби не сержанти, котрі схопили за руки, точно б кинувся на лейтенанта Мишаню – і хай убивають, набридло все, до маківки дістало.
Він нічого не сказав, тільки подивився запитально на капітана, той кивнув – і я враз отримав не дуже сильний, але дуже болючий удар кийком по нирках. Сержанти розвернули мене, наступний удар прийшовся на сідниці, другий третій…
У розпалі вони забули про пацанів, і якщо я від себе не чекав такого опору міліції, то вже від Зайця заступництва точно не сподівався.
– Не бий, гад! – вереснув він, і ніхто не встиг розтелепати, що відбувається, як Юрко уже висів у лейтенанта на правій руці, котра стискала кийок, і – хоч смійся, хоч плач! – вчепився в неї зубами.
Відсмикнувши руку, лейтенант вільною вхопив Зайця за карк. Скориставшись моментом, поки на нього ніхто не дивиться, Свиня кинувся до дверей, хоча я не знаю, хто б його просто так випустив із міліції. Тільки він не пробіг і половину відстані – один із сержантів перехопив його, шарпонув, Тихий втратив рівновагу і впав на кахляну підлогу. Молоденький рожевощокий сержант, котрий за віком явно годився кожному з нас у старші брати, зопалу лупонув його в бік носаком чищеного чобота, а другим ударом зафутболив Свиню до стінки.
– Тримайте цих двох! – наказав капітан, і мене відкинули до Тихого, причому так, що я гепнувся зверху на нього. Сержанти підхопили нас, приперли до стіни, я навіть отримав від одного з них під дихало, а лейтенант уже стискав Зайця між ногами, розвернувши задницею до себе, і стягував із нього штани. Той опирався, але капітан зайшов за спину молодшому колезі й охоче притримав пацана. Тим часом лейтенант впорався з штаньми жертви, заголивши його худющий зад, і тепер прилаштовував у правиці знятий з пояса ремінь з бляшкою.
– Тільки так вас треба, блядь, тільки так! Бо на голову сядете! – промовляв він і, замахнувшись, влупив ременюкою по голих сідницях Литовченка.
Той закричав, і зрозуміло, чому – удар вийшов на славу, лунким і сильним, після нього на шкірі лишилася товста червона смуга. Лейтенант тут же хльоснув удруге, втретє, ще раз, іще, й нарешті йому набридло. Він розтиснув ноги, даючи Зайцеві впасти на підлогу, потім, не приховуючи гидливості, переступив через нього, застебнув ремінь і сів за стіл із утомленим виглядом.
– Ви, пацани, самі до цього довели, – миролюбно промовив капітан. – Це іноді треба, у нас тут не дитяча кімната міліції, і брошур про те, що добре, а що погано, вам не читатимуть. Хто ще хоче? Я серйозно. Надумали правду міліції говорити?
Шморгаючи носом, з підлоги підвівся Заєць, підтягнув штани, застебнув їх і відійшов убік, не дивлячись ні на кого. Капітан не стримався – влупив йому щигля в потилицю, і тут Ігор не зміг утриматися – заревів уголос, розмазуючи сльози по щоках, від сорому заревів і навіть не стільки від сорому, скільки від неможливості його приховати.
Ще трохи – і я так само здамся. Виходу немає, зараз із мене так само здеруть штани і почнуть шмагати ременем, причому страждати я буду не за Батьківщину, скажімо, а через власну і досить дивну для самого себе впертість.
– Мишко! – почувся раптом жіночий голос. Впритул до ґрат стояла одна із затриманих дівчат.
Та сама.
Моя.
Коротка спідниця, напівпрозора світла блузка, занадто, як на ніжинські смаки, нафарбоване обличчя, коротка стрижка і волосся з начосом.
Не відразу я допер, що це вона до лейтенанта звертається.
Лейтенант із капітаном дивилися на неї, наче на космічного прибульця. Мишаня щось сказав капітанові на вухо, той із розумінням кивнув. Дівчина між тим не заспокоювалася:
– Ти не чуєш хіба – до тебе звертаюся!
– А з яких це пір, Рожкова, я для тебе Мишаня?
– Ти для мене вже півроку Мишаня, не треба тут перед товаришем капітаном невинні очі робити. В мене є важлива інформація, тільки для тебе і капітана твого.
– Бач, Рожкова, яка ти сьогодні грамотна. Не встигла черговий раз до мене в гості залетіти, як уже в тебе інформація є. Може, про кавалера свого щось нам розкажеш останнього? Дуже він нас цікавить, Рожкова.
– Мене він зовсім не цікавить. Ти ж мене вже півроку знаєш, мабуть, устиг зрозуміти – я з такими лише погодинно знаюся. І їхні справи мені до лампочки, своїх не розгребти.
– Правильно, Рожкова, з тобою ми ще попрацюємо сьогодні…
– Скажи держимордам, хай вийдуть! – дівчина мала на увазі сержантів, і один із них показав їй кулака:
– Дивись мені, блядь, ще одне криве слово – і в неробочий стан приведу. Виробничу травму в мене тут отримаєш.
Капітан, заклавши руки за спину, перехитувався з п'яти на носок. Глянувши на лейтенанта, жестом звелів сержантам вийти з приміщення. Той, що копнув Свиню, запитав:
– Цих жоржиків куди?
– Нікуди, – випередила його дівиця. – Це їх стосується, хай слухають.
– Ти щось про них знаєш, Рожкова? – зіграв подив лейтенант.
– Я щось про тебе знаю, Мишаня.
– Отак навіть?
– Отак.
Двері за сержантами зачинилися, лейтенант встигнув крикнути їм навздогін:
– Не тікайте далеко! – і знову зосередив усю свою увагу на дівчині. – Кажи, тільки по-діловому.
– Інакше я не вмію. Відпусти пацанів, Мишаня. Думаю, товариш капітан не буде проти.
Не дурний я вже зовсім, починаю здогадуватися, за що вона тут. У Ніжині на районі, та й у місті багатьох проститутками називали, але справжніх, натуральних професіоналок ні я, ніхто з нас ще ніколи не бачив.
– Рожа, охота тобі ото з ментами заводитися! – озвалася з лавки її приятелька. Ця приятелька, коли чесно, виглядала красивішою, але мені тоді зовсім не сподобалася.
– Цить! – шикнула наша заступниця. – А тобі, Мишаня, і твоєму старшому товаришу я ось що хочу сказати. Протримати тут неповнолітніх без того, аби повідомити батькам, ви не маєте права. Бити і пресувати їх тут у вас тим більше права немає. Я при бажанні такий хай підніму, стільки бамажок на вас накатаю – не розгребетеся.
– Ти це хотіла сказати? Рожкова, ти дурніша, ніж я думав. Тобі хтось повірить?
– Мені, може, не повірять або не захочуть вірити. Тільки доповідну на кожного з вас все одно напишуть, далеко в ящик столу заникають, і будуть цією доповідною, наче псів на повідку, тримати.
– Ти, Рожкова, вирази вибирай!
– Усе я вибираю. Ось тут товариш капітан пропонував пацанам одну схему, як їм себе поводити краще. Я вам так само розумну і вигідну схему запропоную. Протоколом ви їх ще не оформляли, вірно? Мене так само, закрили і все. Значить, теоретично випустити нас усіх можливо. Все одно підлітки в міліції – головний біль, не так повівся з ними, все, проблеми з усіх боків. Самогонника свого рано чи пізно прихопите, Михайло Сергійович з бухариками серйозну боротьбу почав. А ви просто завелися сьогодні й не знаєте тепер, як із усім цим бути. Тому й лютуєте. Правильно я кажу, товаришу капітан?
– Мабуть, правильно, красуне, – вищирився той. – І ми з лейтенантом готові обдумати твою пропозицію. Тільки що нам за це буде?
– Не ображу, – коротко заспокоїла його дівчина. – Хлопці, ви все почули про те, на що ви маєте право, а на що вони не мають? Чого мовчите?
– Ну, щось таке… – як завжди, буркнув першим Свиня.
– Тоді вийдіть у коридор і там чекайте. Думаю, ми з офіцерами міліції про все домовимося.
Виглядало так, що капітан із лейтенантом не заперечували. Двічі нас припрошувати не треба: ми один за одним вийшли з приміщення, потрапивши просто в обійми сержантів, але за нами визирнув Мишаня, щось тихо сказав одному з них і знову сховався.
Тут нас уже спокійно, без ексцесів завели в одну з вільних кімнат та замкнули на ключ іззовні. Годинник на стіні показував початок десятої вечора, за всіма подіями непомітно настали сутінки й добіг кінця ще один травневий день.
Ми мовчали і чекали. Так минула година, потім – ще півгодини, і раптом з того боку повернувся ключ. Двері відчинилися, ми побачили лейтенанта з дурнуватою посмішкою на морді.
– Вимітайтеся бігом! Щоб я вас більше тут не бачив, партизани! Знову таке не проканає, казка двічі не повторюється. Бігом, бігом, чого стоїте!
Ще не вірячи своєму щастю і дивному, просто фантастичному з огляду на всі сьогоднішні пригоди везінню, ми вийшли з кімнати, пройшли повз чергового, який нас не затримав, і нарешті опинилися на п'янкому свіжому повітрі.
Абсолютно вільні.
Якщо хто зараз подумає, що я щось там художньо прикрашаю, самі спробуйте посидіти хоча б трохи в ментівці, а потім, коли вам раптом накажуть забиратися геть, вийдіть на вулицю і вдихніть на повні груди.
Кажу вам – сп'янієте.
