355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Андрій Кокотюха » Язиката Хвеська » Текст книги (страница 7)
Язиката Хвеська
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 22:03

Текст книги "Язиката Хвеська"


Автор книги: Андрій Кокотюха



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

– Логічно, – схвалив банкірів співбесідник. – Простенько, навіть без особливого смаку, зате – ефектно. Майже як обухом по голові. Ну, а після цього що думаєте робити з водієм? Закопаєте чи втопите?

– Втопити, закопати, спалити і попіл розвіяти – один чорт душа піде на небо! – реготнув Котовський. – Тільки хай стукач поживе. Бо якщо я накажу Колю грохнути, менти точно допруть – розкрив я його. А так просто вижену. Доколупаюся до чогось – і викину.

– Не будеш проти, якщо я його підберу? Корисно мати десь біля себе стукача, знати, що він стукач, і так само морочити лягавим голови.

– Запросто! Вважай, домовилися. Ну, все, відбій.

Закінчивши розмову, Котовський витер номер з пам'яті телефону, покрутив непотрібну вже трубку в руці, тоді жбурнув її в смітник. За нею полетіла зіжмакана коробка.

Вмостившись за робочим столом, він вирішив знову розважитись: набрав із стаціонарного офісного телефону службу «Секс по телефону», люб'язно погодився, аби йому передзвонили, і з задоволенням уявив, як міліцейські оперативники зараз слухають цей жіночий еротичний монолог, підвиваючи від збудження. П'ятнадцяти хвилин їм і цього разу досить.

Коли приємний грудний жіночий голос почав свою еротичну моновиставу, Котовський потер руки. Навіть хай лягаві будуть сто разів хитромудрими – ніколи їм його не перемудрити і не дістати.

– Цього мудака мені вже не дістати, – признався майор Павло Шалига майорові Петру Швидкому.

Друзі зустрілися на обіді в барі неподалік від міліцейського Главку. Тут навіть о цій порі не буває надто людно. Народ підтягується переважно ближче до вечора, причому ціни, проставлені в прейскуранті, передбачали – сюди ходять не дешеві алкаші. Викладаючи за горілку, коньяк, віскі чи текілу серйозні гроші, ці серйозні люди мали право розпускати тут язики більше, ніж будь-де. Адже вважалося: ніхто зайвий та надто випадковий сюди не зайде.

Цим користався бармен на прізвисько Джо Кокер, який вважав себе людиною без віку. Дещиця правди в цьом була: ніхто не міг впевнено сказати, скільки років цьому завжди гладенько вибритому, ідеально підстриженому, білозубому та напрасованому чоловікові. Навряд чи менше, ніж двадцять п'ять, але точно не більше сорока.

Правда, дехто з міліцейських оперів при бажанні міг зазирнути в його особисту справу і точно сказати, скільки насправді живе на світі цей вічно молодий чоловік. Справа в тому, що час відчасу він зливав певну інформацію до управління по боротьбі з організованою злочинністю. Зокрема, був на оперативному зв'язку у опера Данченка, хоча про цей факт біографії бармена знало кілька колег опера. Тому часом просили Данченка поділитися «барабаном», за що потім проставлялися Данченку в цьому ж барі, де міліцейські оперативники мали неофіційну знижку.

Власне, через це Швидкий іноді запрошував сюди Шалигу. Посидіти в затишному барі, в центральній частині Києва, та ще й заплатити менше – від такої спокуси відмовлятися не хотілося.

Саме сьогодні, у вівторок, Павло Шалига, випивши двісті грамів коньяку і запивши їх чашечкою «американо», скаржився Павлові Швидкому на свою вчорашню поразку із поганим журналюгою Максимом Біланом.

– Головне, Петя, я ж знаю – він винуватий! Усе було саме так, як нашептали… А посадити сцикуна не можу, хоч ти трісни!

– Аналогічна фігня, – погодився Швидкий. – Я тобі ще коли казав: є досконалі в нас закони. Ось не відмінили б смертну кару, так цей твій писака дужу добре подумав, перш ніж фармазонити в своїй газетці. Я ж читав, до речі…

– Не ти один, – гірко відповів Шалига. – Але що я зроблю, коли вчора справді було легше відпустити його разом з його солоденькою жінкою!

– Чому легше?

– А тому легше, Петю, що за інших обставин я по-любому підставлявся! Послухати ж все збоку, всю оту історію з прибиральницкю і томатним соком – ну бредятина, повна бредятина! Навіть якщо мені повірять, все одно реготатимуть: ось, мовляв, як преса ментів опускає! Вони, тобто – ми з тобою, Петю, такі дебіли, на всякі анекдоти кримінальні справи заводять. Ну, коротше, передбачив я нездоровий гармидер. Ще по п'ятесят?

– Пригощу, як хочеш. Сам поки що ні, від цієї чарки – сухий закон, – попередив Шалений Майор.

– Чого це раптом?

– Бо, Пашо, я, здається, свого банкіра скоро таки прищемлю.

– Іди ти! – Шалига вмів щиро порадіти за друга.

– Зуб даю, – Швидкий закопилив верхню губу, чиркнув себе кінчиком нігтя по краєчку зуба. – Якщо все піде без збоїв у системі, за два тижні я його накрию. А до того часу – як у чекіста: твереза голова і таке інше.

– Ну, за це я вип'ю.

Зробивши знак бармену, майор Шалига дочекався, поки той принесе йому коньяк, взяв бокал, урочисто гойднув ним:

– Бажаю тобі, Петя, таки закрутити своєму банкірові його поганий хобот! Погнали!

Не дивлячись на вчорашню поразку і необхідність цілий сьогоднішній ранок пояснювати доводити начальству, що від сьогодні «Фокус-плюс» припиняє писати про зниклі жіночі трупи, Шалига після коньяку відчув: життя не таке вже й погане.

1

Максим Бойко, навпаки, зрозумів – погані дні не завжди випадають на понеділки.

Взагалі, шкода від понеділків дещо перебільшена. Принаймні, сьогодні, у вівторок, він з'явився на роботу щасливим від усвідомлення думки, що може з'явитися на роботу, хоча мав учора реальну можливість переночувати у смердючій задушній камері з гратами на вікнах. Проте, щойно він потрапив на очі Валі Заєць, та не без злорадства промовила:

– А ось і третій…

– Ти про що? – не зрозумів Максим.

– Ні про що, жертва міліцейської сваволі. Давайте, ноги в руки – і до шефа. Він усіх вас трьох хоче бачити, всі тільки вашу величність і чекали.

Справді, Костя Бабкін і Сєва Присяжний уже тупцяли під дверима редакторського кабінету. Бойко сподівався перед заходом хоча б порадитися з колегами, але Заєць, очевидно випереджаючи його наміри, швиденько помудрувала з кнопками на телефоні і доповіла:

– Валентине Степановичу, вже комплект!

Тут же Ріг широко розчахнув перед трійцею двері, і нічого не лишалося, як зайти і приготуватися до серйозних розборок.

Коли всі розсілися, шеф традиційно пройшовся по кабінету і так само традиційно почав:

– Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, – почав Ріг. – Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому. Розумієте, що відбувається?

– Не зовсім, – признався Бабкін, хоча і він, і всі решта підозрювали, до чого веде Ріг – про свої вчорашні пригоди Максим уже встиг докладно розповісти їм по телефону.

– Зараз стане ясно, – Ріг зупинився біля столу, сперся на його поверхню кулаками. – Я визнаю, що ідея Максима Степановича Бойка спрацювала ефективно. Тираж газети справді зріс. Власник задоволений.

– Ну, так переможців же не судять, – нагадав Сєва.

– Правильно, – погодився Ріг. – Тільки ми сьогодні, на жаль, не переможці. А хочете знати, хто справжній переможець? Тьотя Галя наша!

Приятелі перезирнулися.

– Як це…, – почав Бабкін.

– Так це! – шеф не дав йому договорити. – Я скажу, що відбулося, і висновки робіть самі. Бо я свої зробив, скажу пізніше. Значить, учора ввечері до мене увірвалася наша улюблена тьотя Галя, почесна прибиральниця України.

– Є таке звання? – уточнив Максим.

– Для неї придумають, – промовив Бабкін. – Давно пора.

– Не смішно, – зауважив Ріг. – Отже, тьотя Галя сказала мені наступне: їй подзвонили з міліції і попередили, що там усе відомо. Зокрема, відомо, як вона погодилася за сто доларів позувати фотографу, залившись томатним соком. І в будь-який момент її посадять.

– От вовки! – вирвалося в Сєви.

– Це вона вас на понт узяла, – зробив висновок Бабкін. – Ніхто з нас не зацікавлений здавати інформацію в міліцію.

– Тим не менше, так тьотя Галя заявила: в міліції все знають, сідати в тюрму на старості років вона не має бажання. Звісно, сказала вона, це можуть бути міліцейські штучки. Вона не довіряє міліцейським штучкам. Тому повелася, як член нашого дружнього колективу – послала шантажиста подалі.

– Вона здорово це робить, – зауважив Сєва.

– Але, – шеф багатозначно підніс пальця вгору, – прийшла вчора і поставила мене перед фактом: якщо їй не підвищать зарплату і особисто я не складу документа, який зобов'яже мене тримати її на роботі навіть якщо скоротять всіх працівників редакції, вона, тьотя Галя, таки підтвердить міліції факт своєї участі в провокації. Якою цілком можна вважати історію зі зниклим жіночим трупом.

– От відьма! – вирвалося в Бабкіна. – Вона ж вас розвела на м'якушці!

Ріг зітхнув.

– Так чи інакше, прибиральниця не лишила мені виходу. Все через те, що я дозволив включити цю особу в розроблену тобою, Бойко, геніальну схему. Після чого схема відразу перестала бути геніальною.

Редактор знову почав походжати по кабінету, не припиняючи при цьому говорити:

– Всі ви мали змогу прорахувати подібний розвиток подій. Ніхто з вас цього не зробив. Я мушу піти на крок, від якого титанічними зусиллями втримувався цілий рік – підвищити заробітну платню прибиральниці до рівня зарплати кореспондента. Це вона сама так сказала. А це означає, мужчини, – шеф зупинився навпроти трійці, яка принишкла на дивані, – що за рахунок підвищення ставки прибиральниці будуть скорочені ваші зарплати. До речі, одна деталь: тьотя Галя заявила, що віднині митиме чоловічий туалет, коли захоче. Все одно вигнати її за це я не маю права. Тому, шановні колеги, вам доведеться або брати на себе цей труд по черзі, або звільнятися.

– Буду звільнятися!

Бабкін був налаштований рішуче, але Сєва з Максимом знали: так само рішуче їхній колега буває налаштований приблизно один раз на два місяці. Вогнище непокори спалахує в ньому весь час, що він працював у «Фокусі-плюс», і, як правило, довго не горіло. Колеги знали правила цієї гри і сумлінно їх дотримувалися: зараз налаштованого звільнятися Бабкіна треба почати заспокоювати та вмовляти залишитися. Як правило, він бере свої наміри назад.

– Шеф же сам сказав, що пожартував, – Присяжний легенько ляснув товариша по плечу. – Ми злякалися, йому це сподобалося, відтанув трошки…

– З рештою, за ті гроші, які тут тепер платитимуть прибиральниці, можна колись і справді туалет помити, – піддакнув йому Бойко. – Абсолютно безпечно, спокійно і ніхто сенсацій не вимагає.

– Стосовно тебе, Макс, він говорив серйозно, – нагадав Бабкін.

А ось це – правда. Оштрафувавши працівників і полякавши їх перспективою освоїти вдячну професію прибиральниці, Ріг поставив Максима Бойко перед несподіваним фактом: тому доведеться піти в відпустку. За власний рахунок. А якщо прийняти до уваги, що власний рахунок журналіста Максима Бойко складав тільки ту суму, яка після вирахування суми штрафу залишилася від зарплати, то особисто для нього найближчі перспективи виглядали абсолютно невтішними.

– Перестраховка, – бадьоро пояснив Максим, хоча навіть йому самому власна показна бадьорість видалася огидною. – Ну, раптом справді менти захочуть дати цій справі якійсь хід. Ріг усе звалить на мене. Мене не буде на робочому місці – у відпустці за власний рахунок. Маю право. Підписку про невиїзд я теж не давав, тому звалив зі спекотного Києва – теж маю право. Потопчуться менти, потикаються – а там нові проблеми в них намалюються.

– Ти справді звалювати зібрався? – поцікавився Бабкін. – Ляжеш на дно, мов підводний човен? Аби не запеленгували?

– Не знаю, – відмахнувся Максим. – Ще не придумав. Мене інше хвилює: той майор міліцейський точно, до коми, весь розклад знав. Аби сам прорахував, у деталях би точно помилився. А тут наче з листка читав.

– Значить, хтось таки злив їм усю твою схему, – Сєва не запитував – промовив це в впевнено, без тіні сумніву.

– Нашу схему, – поправив його Максим.

– Придумав ти, – уточнив Бабкін. – Нам чужої слави не треба.

Бойко зміряв його довгим поглядом. Прочитавши у його очах небажані для себе висновки, той надто поспішно, як здалося Максимові, відмахнувся від них:

– Навіть не думай, чувак! Нам воно не вигідно! Мені – так точно!

– І мені! – поквапився підписатися під цим твердженням Присяжний. – Ріг навряд чи, Смик – тим більше, його першого за фальсифікацію доказів загребуть в разі чого. Лишається, – він витримав театральну паузу, – тьотя Галя. Почесна прибиральниця України.

– Справді є таке звання? – вдруге за сьогодні уточнив Максим.

– Для неї придумають, – промовив Бабкін. – Давно пора! Мужики, це ж тільки їй, старій чекістці, вигідно! Он вона як піднялася!

– Чому ж тоді ми досі тут, а не разом із Максом у камері? – поцікавився Сєва.

– Тому, братику, що вона знає, як правильно людей здавати. Анонімно! – тепер Бабкін говорив упевнено. – Дивіться: вона ментам зерно сумніву закинула, більше нічого. Його до справи не підшиєш, так само, як фотку трупа без самого трупа…

– Трупа теж не підшиєш, – зауважив Максим.

– Це я образно, фігурально! – Бабкін заводився, вже збувши про своє непереборне бажання звільнятися. – Дивіться, комбінація наступна: тьотя Галя скидає весь розклад міліції, але доказів жодних не лишає. Бо в такому разі сама за співучасть піде. Міліція дзвонить нашому Рогові, а він, як відомо, вміє впиратися рогом: брехня це все, ваші спроби відбілитися! Будете тиснути, ми в газеті цю хріновину напишемо. І ви, українські правоохоронці, знову в какашках. Могло таке бути?

Сєва з Максимом дружно кивнули. Вони знали, як саме їхній шеф може поперти на тих, хто намагається перти на нього. Бабкін продовжив з таким захопленням, наче переповідав приятелям сюжет нового детективу:

– Отак! Далі аферистка тьотя Галя знову робить хід – приходить до Рога і починає його шантажувати. Бо вона, зуб даю, точно знає – йому з міліції вже дзвонили. І Ріг хоч і відбився від них, але знервований і на взводі. Ось так наша шановна прибиральниця і рибку з'їла, і…

Другу частину відомої приказки Бабкін в останній момент вирішив не озвучувати. Надто вже буквально і брутально вона могла прозвучати. Але колеги і так усе зрозуміли.

– Згоден, – промовив Бойко.

Він справді повірив цій версії – в світлі останніх подій інших кандидатів на язикату хвеську ані в нього, ані в колег просто не було.

– Ми можемо щось зробити? – запитав Сєва.

– Тільки відзначити нашу поразку, – розвів руками Максим.

– Тобі добре, – зітхнув Бабкін. – Тебе у відпустку виперли. А мені ще фотографію вовкулаки шукати.

У Бойка завжди була приготована купа аргументів на користь того, що пити пиво корисніше, ніж працювати. Особливо коли результатом твоєї праці повинна стати фотографія вовкулаки чи чергова вигадана для зацікавлення читачів байка. Він саме збирався викласти кілька цих аргументів, та з думки його збив дзвінок мобільного телефону.

Витяг трубку з кишені, глянув на дисплей.

«Коля» – висвітилося на ньому.

2

Прізвище Колі було Зубок.

Колись вони вчилися на одному курсі, дивилися одні фільми, сперечалися до ранку на одні й ті самі теми, мучилися по великих святах однаковим похміллям і навіть бігали за одними дівчатами. Та потім життя розвело друзів. Максим уписався в новий газетний проект, а Коля несподівано навіть для себе повернувся додому, на Полтавщину, де теж встряв у новий газетний проект, тільки з відвертим політичним присмаком.

Коли Коля Зубок наївся провінційної політики, аж у горлі стояло, вороття назад із провінції вже не було. Він одружився, зробив двох дітей, заробив, висвітлюючи провінційне політичне життя, на окрему хату, розлучився, обріс знайомствами. Тепер, ставши головним редактором провінційної газети «Наше життя», Коля Зубок далі не розумів, для чого йому все це колись було потрібно. Тим не менше, щось змінити в своєму житті вже не міг, і тішив себе тим, що як редактор газети «Наше життя» входить у двадцятку найвідоміших людей свого провінційного міста.

До Києва редактор «Нашого життя» навідувався досить часто, вирішував тут якісь безкінечні питання, причому всякий раз займався переважно тим, що шукав можливості відмінити результат, заради якого налітав на Київ і своїх київських друзів попереднього разу. Скажімо, в березні Коля Зубок збирав якісь документи, опублікувавши які на сторінках газети «Наше життя», можна було надовго посадити лідера місцевого осередку Партії регіонів за махінації із землею. Успішно впоравшись із завданням, Коля Зубок уже в травні гасав Києвом, шукаючи факти, які доводять абсолютну непричетність цієї людини до згаданих махінацій із землею: чоловік перейшов із Партії регіонів до місцевого ж осередку Блоку Юлії Тимошенко.

Словом, життя у Колі Зубка було активним і насиченим.

Уже за пару годин після його з'яви на обрій Максим зустрів старого друга і тягнув із ним пиво в Гідропарку. Бойко традиційно хотів заплатити, знаючи, що за тією ж традицією Зубок розрахується сам.

– То, кажеш, нудно у вас там, на Полтавщині? – ввічливо запитав Максим, хоча настрої Полтавщини його в цей момент дуже мало обходили.

– Ага, – визнав Зубок. – Оце Гоголь хіба що рятує. Микола Васильович. Двісті років йому, так висвітлюємо кожен тиждень. То там з цього приводу гуляють, то там – конференція, то хтось із депутатів приїде… Тільки Гоголь не вічний, на жаль, – Зубок зітхнув. – Не те, що ваш Білий Чаклун.

– А що Білий Чаклун? – не зрозумів Бойко.

– Ну як же! – Коля зробив серйозний ковток пива. – Ти ж сам дав відмашку, забув хіба?

– Яку відмашку?

– Що можна передруковувати інтерв'ю з ним, яке в вашій газеті. А наша газета, Макс, не те що ваша – її весь район читає. В кожну хату приносять. Правда, вашу теж читають, і вийшла нестиковочка… Коротше, закинули нам, що ми інтерв'ю у вас передерли.

– Так це ж правда, – Максим далі нічого не розумів.

– Правда, – погодився Зубок. – Тільки ж я написав, що Білий Чаклун погодився поговорити тільки з нашим кореспондентом. Бо він сам із Полтавщини родом…

– Хто? Ваш кореспондент?

– Та Білий Чаклун же… Полтавщина – містична Батьківщина великого містика Миколи Гоголя і все таке…

Нарешті до Максима Бойка дійшла вся глибинна суть вчинку Миколи.

– Ми хіба так домовлялися?

– Ми ніяк не домовлялися! – поспішив нагадати другові Зубок. – Все одно це ніколи б не випливло! Хто в Києві читає «Наше життя»? Ніхто б тут і не побачив! Мені довелося говорити, що це ваша газета в нас передрукувала, – трошки помовчавши, він ще ковтнув пива і додав: – Гм, без дозволу… А він, ну, власник наш, якій гроші на газету дає, відразу захотів з вашим «Фокусом-плюс» судитися. Давай, каже, з цих київських халявщиків бабла зрубаємо…

Бойко пожував губами, наче кролик, намагаючись зрозуміти, на що це все може кінець кінцем перетворитися.

– Ти, значить, – промовив він після важкої паузи, – приперся сюди і витягнув мене на пиво, аби це сказати?

Максим навіть уявити собі не міг, які проблеми почнуться не лише в нього, а й у всіх «батьків» Білого Чаклуна, щойно дядьки з Полтавщини вирішать судитися з редактором Рогом. Тимчасовим відстороненням від роботи під виглядом відпустки за власний рахунок тут не обійдеться. Навіть звільнитися, випереджаючи події – не порятунок. Краще звільнитися і відразу зникнути.

Бажано – всією компанією і бажано – на рік.

– Нє-нє-нє! – ніби читаючи його думки, квапливо виставив перед собою руки Коля, причому в правій руці він далі тримав пластиковий стакан із пивом, і від надто різкого руху воно вихлюпнулося через край, заливши не лише залишки шашлику, а й Максимове коліно. – Я ж сам тут підставляюся, ти що! Викрутився, не сци, ніхто ні з ким судитися не буде!

– Як же ти викрутився? – Бойко після вже почутого чекав ще більшої подлянки.

– Дуже просто: бабло перемогло зло!

Сповнений власної значимості, Зубок двома ковтками допив пиво, але залитий шашлик вирішив не доїдати – надто вже огидно він тепер виглядав.

– Ти заплатив, аби твій хазяїн до суду не ходив? – підозріло запитав Максим.

– У нас тепер у редакції – анонімна громадська приймальня Білого Чаклуна, – зараз Зубок виглядав утіленням світової скромності. – Це я такий бізнес-проект підкинув. Пояснив, що ви тут, у Києві, до подібного не дотумкаєте.

– І до чого ж ми не дотумкаємо? – відчувши помітне полегшення, Бойкові тепер стало справді цікаво, якій же благородній справі служить на Полтавщині їхнє воістину чарівне дітище.

– Значить, Макс, схема така, – підсунувшись до нього ближче, Коля чомусь стишив голос: – Ми відкрили певний рахунок. Кожен, хто хоче отримати пораду від Білого Чаклуна, може не дзвонити в редакцію і не морочити людям голову, а написати йому листа. Потім перерахувати на зазначений рахунок мінімум десять гривень. Можа, звичайно, більше, але не менше. У нас, тобто, в Білого Чаклуна, чіткої такси нема. Уявляєш – Білий Чаклун і прейскурант! Відразу недобре запідозрять…

– А так – нічого?

– Так – нічого! Навпаки: для народу десять гривень за пораду Білого Чаклуна – не гроші. Тому по двадцять листів на день приходить, а в понеділок, коли люди за вихідні більше часу знаходять і на роздуми, і на писанину, взагалі менше півсотні ніколи не було. Тепер рахуй: вартість кожного листа – десятка. Десять листів – сотня. Сотня листів – тисяча. Білий Чаклун, даючи анонімні поради, приносить газеті стільки ж грошей, скільки передплата. Кількість листів, які лжна особа може написати Білому Чаклуну, не обмежена. Ну, як тобі?

Тепер Максим знову замислився, жуючи губами. Масштаб мислення людей на Полтавщині починав справді вражати.

– Ну… А хто відповідає на листи?

– Всі по черзі. У нас уже чергування налагодилося. На минулому тижні я був, – зізнався Коля. – Прикинь, я одній тітці порадив прикласти до лоба її сина свіжий номер нашої газети. Син у неї, бач, алкоголік, бізнес пропив. Лікарі не допомагають, та він до них і не ходить. Я й відписую: мовляв, Білий Чаклун зарядив спеціально для лікування алкоголіків третю сторінку.

– І як?

– Після того вона дзвонила мені як редактору, кричал в трубку: «Все пройшло!» Вона коли синові почала до лоба газету тулити, він, бач, вирішив, що в матері зовсім дах потік. Злякався за неї і різко пити кинув! Просто в неї на очах водку з пляшки в каналізацію вилив!

– Завжди так щастить? Ну, не били вас іще за неправильні поради?

– За десятку дива ніхто не чекає! – філософські промовив Коля. – Ми теж моніторинг проводимо. Загалом працює п'ятдесят на п'ятдесят, але поскаржився тільки один. У дядька свиню вкрали, Білий Чаклун йому відповідає – він не міліція, а той образився… Словом, так і живемо. Ясно?

– Все з вами ясно, – махнув рукою Бойко. – Дурите ви там людей…

– А ви не дурите! – парирував Зубок. – Аби люди в це не хотіли вірити, їх би ніхто не обдурив. І розказав я тобі всю цю карусель із нашим представництвом Білого Чаклуна, Макс, не даремно. Не за тим приїхав. Справа є. На мільйон.

– Чого?

– Чого – «чого»?

– Мільйон – чого? Полтавських галушок?

– Дуже смішно, – буркнув Зубок, для чогось роззирнувся і знову перейшов на конспіративний тон: – Мені, Макс, американець потрібен. Чи інший іноземець.

– О! – вигукнув Бойко, ляснувши себе по мокрому від пива коліну. – Американець? А, наприклад, росіянин в Україні – це іноземець? У вас на Полтавщині їх нема?

– Постався серйозно, – тон Зубка справді свідчив про серйозність його намірів щодо пошуків американця.

Наступних двадцять хвилин Коля Зубок справді говорив дуже серйозно, хоча і плутано.

Насправді він хотів, аби Максим все зрозумів якнайкраще, тому вдавався в деталі, від чого сам починав плутатися і доводилося знову починати з початку. Бойку це набридло, але в тому, що намагався довести до його розуміння Микола, він задницею відчув золоту жилу.

Тому, жестом зупинивши потік свідомості, що ним фонтанував Зубок, Максим навіть не сказав – звелів:

– Тепер знову все з початку. Тільки я запитую, а ти відповідаєш.

– Ага, – кивнув Коля на знак згоди.

– Значить, раніше ваша газета «Наше життя» залежала від того, дадуть політики грошей чи ні. Так?

– Так. Хто фінансував, того і трибуна.

– За цей час вам вдалося розкрутити газетку, зробити її загальнолюдською, і ви відходите від прямого обслуговування місцевих політиків. Вірно?

Зубок мовчки кивнув.

– Через те останнім часом основний інвестор вашої газети «Наше життя» – місцева будівельна фірма. Директора якої звати Григорій Боженко, правильно?

– Президента, – уточнив Коля. – Я ж тобі говорив.

– В смислі? – Максим збився з думки. – Якого президента? До чого тут президент?

– Боженко – не директор, і тим більше – не голова, а президент. Бо директор – це на заводі. А голова – в колгоспі. У солідної фірми – президент.

– Нехай так, – зітхнув Максим. – Цей ваш президент Боженко на короткій нозі з вашим мером, правильно? Чи мер у вас теж президент?

– Ні. Мер у нас – мер. У нього статус вищий, ніж у президента. Мер Чортів.

Останнє слово Зубок проговорив, роблячи наголос на першому складі. Та Максим все одно не зовсім його зрозумів.

– Мер чортів? – він наголосив на другому складі. – Яких ще чортІв? Мер усіх чортів?

– Вимкни дурня, – сухо порадив Коля, не маючи жодного бажання жартувати. – Прізвище таке в нашого мера. Ілля Іванович Чортів, – він старанно наголосив на першому складі прізвища. – Мер нашого міста. Другий раз обирається. Друга каденція, як кажуть.

– Нехай собі, – ця інформація лише свідчила, що мер Ілля Чортів був у своїй вотчині достатньо сильною людиною, аби утриматися в кріслі міського голови і міцно тримати все місто. – Коротше, від цього чортового мера залежить, кому віддати тендер на будівництво в вашому місті великого розважального центру. Претендує на отримання цього тендеру пан Григорій Боженко, правильно?

– Так точно.

– Скільки ж у вас там населення?

– П'ятдесят чотири тисячі, – не без гордості мовив Зубок, і відчувши, що на київського жителя Бойка ця цифра належного враження не справила, тут же скоромовкою додав: – Це закруглено. І без заробітчан. До нас же на заробітки приїздять. Робота є ніби…

– Для чого вам розважальний центр? Я цього так і не вкурив…

– Розважатися. А для чого розважальні центри? Мер хоче, – Коля розвів руками. – Хоче, щоб такий був, як у Києві. Щоб кінотеатр, більярд, кеглі там всякі. Окремо – стриптиз, а як же!

– Стриптизерки до вас на заробітки поїдуть? – уточнив Максим.

– А чого ти шкіришся? Між іншим, це не проституція, все матиме, чувак, чітку межу! І робоче місце для талановитої людини, між іншим! У нас і чоловічий стриптиз планується…

– Нехай спочатку центр зведуть, – осадив його Бойко.

– Нехай, – погодився Зубок. – Головне – щоб люди з Києва до нас їхали. Подумаєш – двісті з гаком кілометрів! Якщо все піде, в перспективі мер обіцяє потрусити інвесторів і трасу від нас до Києва зробити. Європейського рівня, між іншим. І пустити спеціальні рейсові маршрутки.

– Маршрут «Київ – Стриптиз»? Із пункту А до пункту Б?

– А чого відразу так грубо?

– Грубо – але правда, – відрубав Бойко. – Скажи, у вас що там – вибори скоро? Під це діло хтось хоче на розважальному центрі добре ім'я собі заробити?

– Чому відразу вибори? У нас бізнес уже не прив'язується до політики, – горда заява Зубка, тим не менше, дала Максимові зрозуміти – той сам не вірить у те, що говорить. – Просто дехто може гроші дати. Є серйозні інвестиційні перспективи. У Чортіва там ще своя частка буде…

– З цього треба було й починати. Я, між іншим, так і зрозумів… Коротше, планів громаддя, перспектива є, проект вигідний. І твій Боженко дуже хоче цей тендер на зведення розважального центру отримати, – тепер Бойко підходив до головного: – Аби гарантовано виграти право та можливість будувати саме цей об'єкт, твій грошодавець Боженко хоче заручитися підтримкою когось із столиці.

– Ага.

– І підтримати ідею мусить не просто «хтось», а важливі бонзи. Які готові поручитися за Боженка і підтвердити: Київ, столицю України, цей проект зацікавить, якщо саме він, Григорій Боженко, буде займатися будівництвом.

– Так точно! – вигукнув Зубок, радий, нарешті, що його товариш розібрався в суті питання. – У нас же, в провінції, як: коли з Києва солідні люди приїздять і когось підтримують навіть на словах, це завжди дуже важливо. Хто – не має значення. Політики, бізнесмени, артисти, головне – київські.

– Ну, а іноземець для солідності потрібен, – уточнив Максим. – Типу, міжнародна підписка в твого інвестора є.

– Так ти, старий, точно все січеш! У нас же іноземець, особливо якщо воно зі справжньої Америки, більше важить, ніж навіть депутат Верховної Ради! – зрозумівши з виразу Максимового обличчя, що тут він дісно трохи загнув, Зубок кахикнув і виправився: – Ну, нехай так само, як депутат… Але за умови, що він не росіянин, не поляк і тим більше – не білорус. Німець, француз, а ще краще – американець. Приїдуть вони, значить. Міжнародним складом, гм… Надують перед Чортівим щоки. А привезе їх наш Гриша Боженко…

– Підписку свою солідну покаже. Групу підтримки представить. Ну, а раз у нього така солідна столична підписка, Чортів йому і тендер віддасть, – зробив остаточний висновок Максим. – Треба, коротше, баки вашому меру забити і при цьому не поколотися. Правильно?

– А за це Боженко всім нам, учасникам цієї рекламної акції, обіцяє цифру, яку я тобі написав на бумажці, – тут же додав Коля Зубок.

Справді, суму він написав, і Максим тут же з метою конспірації розірвав папірчик на шматочки. Кількість нулів, які стяли після двозначної цифри, на перший погляд здавалася не такою вже великою. Тим більше, що передбачалося поділити її на всіх учасників вистави.

Але навіть після розумного розподілу гонорару він, Максим Бойко, отримував на руки суму в американських доларах, яка дозволяла йому не просто пережити штрафи, накладені на нього Рогом.

Він навіть міг собі дозволити продовжити відпустку за власний рахунок, поїхати з Іркою на пару тижнів кудись за кордон, зробити деякі покупки, які він давненько відкладав, зважаючи на фінансові негаразди, і після того гроші ще навіть залишаться.

Для невідомого йому президента будівельної фірми з Полтавщини Григорія Боженка гра, котра передбачала витрачання такої суми, коштувала свічок. Але і Максима, і всіх, кого він, вписавшись у цю авантюру, міг затягти разом із собою, навіть частина цієї суми могла б реально виручити в нинішні скрутні фінансові часи.

– А не обдурить? – про всяк випадок перепитав Бойко.

– Як діло вигорить – не обдурить, – запевнив Зубок. – Нормальний мужик, я його знаю. Фінт із Білим Чаклуном йому сподобався, тому він мені і довірився. Бач, послав на розвідку. Навіть представницькі дав, аби я тут потрібним людей пляшки ставив. За них, до речі, все оце, – Коля широким жестом показав на залитий пивом недоїдений шашлик, який киснув на паперових тарілочках.

– Він, Боженко твій, правда думає, що в Києві такі справи досі за пляшку робляться?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю