Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Він підсунув до себе телефонний апарат.

– Шалига. Так. Надійшла інформація про викрадення людини… Правильно ти все розумієш: почнемо щось робити, якщо вона підтвердиться. Я на зв'язку. Пиши: Бойко, Ірина…, адреса…

А в цей самий час до кабінету майора Петра Швидкого влетів захеканий опер Немирович.

– Коротше… Той…

– Сядь, – розпорядився Шалений Майор.

– Нє… Значить, той… Наружка наша доповіла: об'єкт терміново кудись зірвався. Грамотно діяв, сучий син – вперше за весь час, поки щого водять, намагався від «хвоста» відірватися. Тільки наші його там обклали – він навіть не про все знає…

– Багато тексту! Ну? Куди він рвонув?

– Так той… відірвався… Кажу ж, грамотно спрацював…

Швидкий грюкнув кудаком по столу, і його намір розламати стіл навпіл був неприхованим.

– Грамотно, кажеш? І ти оце прибіг мені доповісти, що Котовський грамотно відірвався від наружного стеження?

– Та ні…

– Не відірвався?

– Відірвався, – визнав Немирович. – Тільки наші його знову пришили, хе-хе… Словом, ще одна група пасла Мусу. Той хоч і відривався. Але не так грамотно. Він взагалі якось менш обережний. Значить, кілька годин тому Муса і четверо четверо його довбодятлів вже скоро як сто двадцять хвилин сидять в одній адресі. І наші фіксують в тому районі нездорову движуху, шеф.

Немирович перевів подих і тепер доповідав чітко та зрозуміло.

– О дев'ятій сорок п'ятеро гоблінів з Мусою на чолі зайшли в під'їзд одного будинку. О десятій двадцять двоє вийшли. Об одинадцятій десять вони повернулися, привезли з собою молоду жінку, яскраву блондинку. І вже хвилин двадцять щось там роблять…

– Де – «там»?

– Шеф, наші швиденько пошустрили по сусідах і дізналися: в підїзді живе лише одна яскрава блондинка потрібного нам віку. У квартирі, яку їм вказали, прописані Бойко Максим Степанович та Бойко Ірина Григорівна. По всьому, ця комашка для чогось зачинилася саме в тій квартирі. Поки що імена і прізвища цих пасажирів ні про що не говорять. Але поки наші це все дізнавалися, біля того будинку виринув наш банкір! Вистрибнув із машини, забіг у той самий під'їзд!

Швидкий мовчки підвівся, витяг з сейфу наплічну кобуру з вкладеним туди пістолетом.

– По конях, мужики.

– Не поспішимо, як минулий раз? – спробував застрегти Немирович.

– Минулого разу в нас була інформація, отримана від сторонньої людини, – промовив Шалений Майор. – Тепер же ми вийшли на цю компанію самі. Вони вже кілька днів шукають зниклий мільйон, і не дарма раненько з'їхалися в одне місце. Та в хлопчиків Муси при собі зараз точно стволи є! Беремо за незаконне зберігання, решту – за компанію, а потім головне – все це розкрутити і дотиснути. Треба щось пояснювати?

6

Кому-кому, а Ірі Бойко нічого пояснювати не треба було.

Побачиши прикутого до батареї Максима і повний розгром у квартирі, вона остаточно зрозуміла: йдеться про той самий скарб. Ці потвори, інакше їх не назвеш, шукають гроші, судячи по всьому, не знайшли їх і тепер налаштовані дуже серйозно.

Вона не знала, чи повірив їй Шалига. Дуже хочеться, аби повірив. А якщо повірив – то як швидко наспіє допомога. Бо ці страшні непрохані гості виглядали так, що сумнівів не лишалося: вбити можуть в будь-який момент. Шалига може приїхати вже до трупів.

– Боже! – тільки й вирвалося в неї.

– Пако! – радісно вигукнув Рашпиль. – Дивися, старий кого я тобі привіз! Подобається?

Він виштовхав полонянку на середину кімнати.

Посмішка, яка враз розпливлася на Паковій пиці, налякала Ірину більше, ніж поява людини, схожої на рашпиль. В десять разів більше, ніж почута в сім років від бабусі казка про вурдалака. В сто разів більше, ніж миша, яка шурхотіла якось цілу ніч на кухні київської «хрущовки», яку вона студенткою знімала за шалені, як їй тоді здавалося, гроші. В тисячу разів більше, ніж перспектива залишитися неодруженою після першої серйозної сварки з майбутнім чоловіком Максимом за тиждень до весілля – він тоді грюкнув дверима і його не було цілу ніч.

Пако зробив крок до обіцяного йому ласого шматка.

– Вже можна? – з виразом дитини, яка просить чупа-чупс, запитав він у Муси.

– НАЗАД! – не стримався – рвонувся на своєму короткому ланцюгу Максим.

Муса вдоволено глянув на полоненого, потім – на Пако, який уже знаходився на низькому старті.

– Почекай, – зупинив він хтивця. – Ми запитаємо про це в нашого гостинного господаря.

Підійшовши до Максима впритул, Муса нахилився, згріб правицею його підборіддя, стиснув міцно, глянув просто у вічі.

– Як ти нам скажеш, баранчику? Що краще: різати тебе на очах у твоєї красуні-дружини чи віддати цю твою ляльку нашому Карабасу-Барабасу? Як швидше умовити тебе віддти нам золотий ключик, Буратіно дерев'яний?

– Макс, – озвалася Ірина слабким голосом. – Макс, про що вони говорять?

– Я не знаю, – помовив Максим. – Вони прийшли і шукають якісь гроші. Скажи їм, що вони помилилися, і вони підуть.

Останні сумніви Іри розвіялися: вони справді шукають той скарб, який знайшов Максим. До речі, вона справді не знала, де він знайшов ці гроші і де ці гроші тепер. Значить, врятувати їх обох і віддати цим людиноподібним їхній мільйон вона не може, інакше зробила б це, щойно побачила Пако та його посмішку.

Вона готова була віддати всі скарби світу, аби ця потвора навіть не намагалася наблизитися і просто вийшла б з квартири.

– Ні, лялько, ми нікуди не підемо без наших грошей, – Муса пустив максима, повернувся до Ірини. – Твій мужик дуже дурний. Він готовий віддати тебе на обід нашому другу Пако, аби не повертати нам мільйона! Ти з ним згодна? Цікаво, що, які пекельні муки люди готові терпіти всього лише за мільйон баксів?

Усе. З неї досить.

– Максиме, ВІДДАЙ ЇМ ГРОШІ! Якщо це їхні – віддай! Ти що, не бачиш, що робиться?

Зараз вона перекрикувала навіть телевізор.

Після короткої паузи Муса заплескав у долоні.

– Ну, нарешті! Хоч хтось визнав, що гроші десь таки є, і що ці гроші – чужі. Наші, – він тицьнув пальцем себе в груди. – А то «нема», «не знаю»… Зовсім не цікаві слова. Слухай, лялечко, може доведи справу до кінця? Сказала, що гроші є, покажи, де вони заховані. Обіцяю – з вами нічого не буде. Хочете поясню, чому?

Ірина активно закивала. Максим далі мовчав.

– В міліцію ви не побіжите, – впевнено сказав Муса. – Що ви їм скажете, на що поскаржетеся? Дяді менти, в нас погані хлопці мільйон доларів забрали, які ми в них украли… До того ж ви не знаєте про нас нічого. Кінець кінцем, сьогодні вже не часи моєї молодості, коли братва не лишала свідків. Крові я не хочу, зайвої крові, а ви в цій історії – люди, погодьтся, зайві. Так що давай – і розбіглися.

Ірина розгублено глянула на прикутого до батареї чоловіка.

– Так я не знаю… Чуєш, Макс, все буде нормально. Вони обіцяють і я вірю. Де гроші? Віддай, Макс, віддай їм. Хіба не бачиш…

– А ти хіба не бачиш?

Іра вражено замовкла.

Бо не до неї звертався зараз Бойко – до людини-орангутанга. А далі звернувся до всієї компанії:

– ВИ ХІБА НЕ БАЧИТЕ?

Розібратися в тому, хто що бачить і хто чого не бачить, зашкодив дзвінок у двері.

– Бачите? – почув Шалений Майор голос Немировича у тріскучому динаміку рації.

Спершу Швидкий не повірив, що потрібний їм під'їзд пасуть якісь двоє в непоказній запиленій старенькій «шкоді».

Коли група захоплення висунулся нарешті на позиції, він уже збирався віддавати команду починати операцію. Та раптом Немирович дав сигнал – підходи до підїзду або охороняються додатковими бійцями, або намалювалася невідома поки що третя сила, яка теж зацікавлена в їхніх «клієнтах».

– Бачу, – відповів він, і справді вже переконався – з'явилися додаткові проблеми.

– Як діємо? – потріщала рація.

– Поки що себе не виявляти. Чекати команди. Перевірити обережно, що то за клієнти.

Оперативні «Жигулі», форпост Немировича з Данченком, були припарковані поруч із дитячим майданчиком.

Тим часом один із пасажирів непоказної запиленої старенької «шкоди» так само доповідав по рації:

– Схоже, тут справді якась война починається. Движняк явно нездоровий. Що робимо?

– Не виявляйте себе, – скомандував своїм операм майор Шалига. – Чекайте команди. В разі виникнення нештатної ситуації дійте згідно обставин. Постараюся прокачати цих, які сидять у «Жигулях», біля пісочниці.

Сказавши так, один оперативник вийшов зі «шкоди», демонстративно похлопав себе по кишенях, потім неквапом перетнув двір від скверику біля будинку, де прилаштувалася їхня машина, до пісочниці. Наблизившись, постукав у вікно, зсередини скло опустили.

– Здоров, мужики, – приязно кивнув опер. – Товариш не курить, у мене цігарки вийшли, а тут район якісь лівий – купити нема де. Не виручите на пару цигарок?

Немирович, до якого звернувся опер, мовчки простягув йому пачку.

– Бери вже дві, – розщедрився він.

Оперативник витяг пару цигарок, подякував, прикурив від запропонованої запальнички.

– Не треба тут курити! – не стрималася Іра.

Але банкір Котовський плювати на всякі заборони хотів. Сьогодні – навіть на заборони лікарів щодо тютюну і алкоголю: сигарета потрібна зараз, як ніколи, аби спокійно розібратися з усім цим дурдомом. Та й випити б не завдило, ось тільки в цій поганій хаті нічого не було, крім батареї порожніх пляшок з-під коньяк на кухні, а флягу з віскі Котовський необачно лишив у бардачк своєї машини.

– Ще раз, – звернувся він до Муси, ігноруючи прикутого до батареї хазяїна квартири. – І вимкни «ящик», голова гуде.

– Він каже, що в цієї баби не всі вдома, – повторив той. – А баба, звісно, заперечує. І каже, що її чоловік справді знайшов гроші. Один мільйон доларів…

Тим часом Білик-Дебілик виконав наказ банкіра – телевізор замовк.

– Чому не два? – втрутився зі свого місця Максим. – Ні, ти поясни, Іро, чому не два? Два більше, ніж один! Але менше за три! Чому не три мільйони?

– Закрий рота, мудак! – зірвалася на крик Іра. – На мене тобі плювати! Тобі начхати, що ці потвори хочуть зімною зробити! Може, тоді приємно буде дивитися на це?

– Мені на тебе зараз дивитися неприємно! – крикнув у відповідь Бойко. – І тим більше неприємно, що про твої проблеми дізналися ці потвори, а не лікарі!

– Ах, лікарі! – Ірина стиснула кулачки. – Значить, лікарі?

– Бачиш, до чого твої фантазії привели? – не вгавав Бойко.

– Та я табе зараз…

Тепер для Ірини існував лише чоловік, який смертельно образив її в присутності ціх жахливих типів. Як раз на них вона і не зважала. Пошукала, чим би кинути в Бойка, нахилилася за першим-ліпшим предметом, розкиданим по підлозі. І злригнлася від викрику Муси:

– ЗАМОВКНІТЬ! ОБОЄ!

Глянула Іра на людину-орангутанга – і остовпіла.

Ще ніхто і ніколи в житті не наставляв на неї пістолет. Другий ствол Рашпиль націлив на Максима.

– Тепер так: кожен з вас відкриває рота тоді, коли я звелю, – промовив Муса. – Якщо згодні, кивніть.

Полонені кивнули. Максим – відразу, Ірина – трошки подумавши: навіть у такій ситуації небажання, аби їй хтось затикав рота, почало переважувати навіть страх перед Пако, з лиця якого не сходила жахлива хтива посмішка.

– Кажи, лялько, – Муса зробив пістолетом диригентський жест.

– Мій чоловік знайшов скарб, – слухняно повторила Ірина. – Він сам сказав мені про це два дні тому. Де він ці гроші знайшов і де вони зараз, я не маю жодного уявлення. Після того, як він вам їх поверне, я розлучаюся з цим…

– Досить, – перервав її Котовський. – Тепер послухаємо чоловіка.

Максим зітхнув. Під стволом пістолета справді почуваєшся незатишно.

– Запитайте в неї, чи бачила вона ці гроші.

– Ти їх бачила, лялько? – спитав Муса.

– Ні, – призналася Ірина. – Я їх не бачила. Але він сам казав…

– Тихо! – прикрикнув банкір. – Нехай він далі пояснює.

– Розумієте, останнім часом не лише в країні, а й в усьому світі відчувається певна соціальна напруга. Люди часто видають бажане за дійсне, і…

– Коротше! – перебив Котовський. – Без статей і лекцій про міжнародне становище.

– Якщо коротше, то нехай Ірина сама вам розкаже, де, коли і за яких обставин вона почула від мене про той мільйон. Нехай розкаже, особливо про те, як усе це було! Печи, Ірко, їм свої пиріжки, печи! Я цю історію вже чув, але не дмав, що вона сама настільки в усе повірить. Бач, кохана, до чого твій язик…

– Рота закрий! – знову зірвалася Ірина, і тепер її вже не лякав навіть пістолет.

– Вона права, – промовив банкір. – Ми з дівчиною вийдемо в іншу кімнату, і там вона розкаже все, що знає. Розкажете? – він вирішив перейти на «ви».

– Запросто! – відповіла Ірина. – Нехай знає! Тепер я на вашому боці, правда: заберіть у нього мільйон, і не буде в цього козла ні мільйона, ні дружини!

Гордо піднявши голову, вона прослідувала в спальню. За нею, заховавши пістолет, посунув Муса. Останнім з кімнати вийшов Котовський. Максим почув, як грюкнули двері спальні.

Почалося.

Тепер, коли його рідна жінка в такому стані, за її щирість та відвертість він був спокійний.

– Можете бути з нами абсолютно щирою та відвертою, Ірино Григорівно, – промовив Котовський, вмощуючись біля неї на краєчку ліжка. – Чоловік же зрадив вас заради купи якихось папірців. Дайте нам докази того, що він знайшов гроші, і ми вирвемо їх у нього. А ви при цьому не постраждаєте. Добро?

Ірина Бойко кивнула.

– Отже, почнемо з початку, – сказав Котовський. – Значить, два дні тому ваш чоловік признався вам, що знайшов гроші. За яких обставин це було? Ось так прокинувся і признався?

– Ні. Розумієте, – тут Іра трошки знітилася, – ми перед цим посварилися… Ну, і він запросив мене в одне місце, ніби, знаєте, на знак примирення. Роматична обстановка, все таке…

– Сюди? – Муса показав їй рекламний буклет, знайдений на тумбочці серед купи глянцевих журналів.

– Сюди, – підтвердила Ірина.

– Ви там його взяли? Буклет…

– Ні…, – тепер вона справді пригадала: ця яскрава рекламка вже була тут, принаймні, вона навіть думала, що непогно було б колись у цьому буржуйському місці відпочити. – Не знаю… Може, з журналу випала. Знаєте, влітку в глянцеві журнали вкладають такі штуки. Вони ж запаяні в целофан, ось вони і не випадають…

– Хто запаяний у целофан? – перепитав банкір.

– Журнали, – повторила Іра і додала для чогось: – Жіночі журнали. Для жінок.

– У кожному номері – жіноча мрія, – прочитав Муса на обкладинці одного з них, потім жбурнув його на підлогу. – Все ж таки мрія… І як же вна здійснилася?

– Коротше, так: два дні тому по обіді ми зібралися, вийшли з дому і за нами приїхав великий чорний джип, – почала свою оповідь Ірина.

– Карету, значить, подано, – відкоментував Нетудимак.

– Яку карету? Ага, схоже на те, – погодилася Ірина. – Ми сіли…

– І в джипі чоловік сказав вам про гроші?

– Ні, пізніше. Спочатку ми приїхали, потім в номері на нас чекав одяг…

– Ви голі в джипі їхали? – уточнив Муса.

– Кажі ж вам – приїхали ми туди по-простому, а там уже в номері все було. Вечірня сукня, костюм…

– Коротше, карета привезла Попелюшку на бал, – знову втрутився Котовський, в якого ледь-ледь зажевріла підозра: а цей хлопець, чоловік білявки, не такий вже й неправий…

– Схоже на це, – повгодилася Іра.

– І в такій обстановці він сказав вам про гроші?

– Ні, ви що, – Ірина вже захопилася спогадами з дуже недалекого минулого. – Потім ми спустилися вечеряти і познайомилися заодно з двома типами, справжні клоуни. Ну, як Бім і Бом. Один розказав, як вилив під сосну коньяк із пляшки, і виришив за рік перевірити, чи коньяк не пустив коріння, уявляєте? Пішли ми з ними в ліс, Максим копнів заелю і спраді викопав пляшку! Тільки не коньяку французького, як мусило бути, а бренді якогось…

Банкір і людина-орангутанг перезирнулися.

– Замість коньяку в землі виросло бренді? – перепитав Котовський. – І викопували все це два клоуни, Бім і Бом?

– Ні, викопував чоловік, – спокійно сказала Іра. – Клоунам потрібен був незалежний експерт. Тільки вони не те щоб клоуни…, – вона раптом замовкла: хто ці двоє, вони тоді так і не дізналися: – Вони… Саша і Артем…

– Клоуни Бім і Бом, які зовсім не клоуни, а Саша і Артем, полили землю коньяком, а виросло бренді. І то через рік, – підбив підсумок банкір. – Я правильно вас зрозумів?

– Там ще горілка була, – пробелькотіла Ірина, відчуваючи, що її заносить кудись не туди, при тому, що говорить вона чисту правду.

– Ага. Ще пляшка горілки від коньяку виросла, – сказавши це, Муса так само зловив себе на думці: хтось із присутніх таки не дружить із головою.

– Після цього ритуалу чоловік сказав вам про гроші? – банкір уже не посміхася і дивився на молоду жінку, як лікар – на безнадійного пацієнта.

– Ні, – невпевнено промовила Ірина, все ж таки бажаючи довести історію до кінця: – Потім ми танцювали, до нас підійшов Артур Комаровський, той самий, з агентства «Комар», знаєте?

– Чув. Фірма відома, – відповів банкір. – Підійшов – і…?

– І запропонував мені стати моделлю для його нової фотосесії… «Анжеліка і король» називається… Я буду Анжелікою…

– А королем хто? – поцікавився Муса.

– Про короля не знаю… Королевою буде сама Алла Пугачова. Нас навіть познайомили, – тільки тепер до Ірии почало доходити, як усе це виглядає, якщо історію про вечір виконаних бажань переповісти ось так, слово в слово.

– Значить, Алла Пугачова, – повторив Котовський. – Після того, як ви викопували з землі бренді, яке виросло з коньяку, під керівництвом двох клоунів, які не клоуни, вам зробив пропозицію керівник однієї з найвідоміших агенцій Києва. Він познайомив вас із Аллою Пугачовою, вона запросто візьме участь в фотосесії Комаровського разом із вами. Ну, Ірино Григорівно, – тепер його голос був підкреслено лагідним, – що ще відбулося того фантастичного вечора?

– Максим сказав, що знайшов мільйон доларів.

Тепер Іра сама в це не зовсім вірила.

А тим часом на вулиці випадкові перехожі теж не вірили своїм очам.

Бо просто перед ними розгорталася сцена з типового американського бойовика.

З одного боку до будинку підїхав мікроавтобус, із якого швидким ланцюжком вистрибнули бійці міліцейського спецназу в камуфляжі з чорними півмасками на обличчях. Побачивши їх, оперативники в запиленій «шкоді» хотіли вистрибнути назустріч, аби розібратися в ситуації, але двері їхньої машини з обох боків заблокували чоловіки в цивільному, наствивши на пасажирів пістолети. Тим ного не лишалося, як підняти руки.

Одночасно з іншого боку скрипнув гальмами чорний бус із емблемою спецпідрозділу «Беркут» на борту. Бус вивергнув озброєних бійців, які кинулися оточувати будинок з іншого боку, а оперативики з відділу майора Шалиги вже оточували «Жиглі» біля пісочниці, де сиділи Немирович із Данченком.

У цей самий момент на даху будинку з'явилися супергерої в камуфляжі і почали спускати вниз приготовані мотузки, збираючись штурмувати квартиру через вікно і виручати всіх, кого, за попередньою інформацією, тримають там заручниках.

Коли, нарешті, в полі зору один одного з'явилися майор Петро Швидкий і майор Павло Шалига, непорозумінням швидко поклали край: тепер уже це була їхня спільна операція.

А ось у квартирі Бойків непорозуміння лише починалися.

Звелівши Ірині сидіти в спальні, а Мусі – стерегти її і не давати розкривати рота, Котовський повернувся в кімнату, зміряв Максима уважним поглядом, поцікавився:

– Давно це в неї?

– Як почали про кризу говорити, – спокійно пояснив Бойко. – Вона все вам розказала? І про джип, і про клоунів, і про Аллу Пугачову, і про мільйон заодно? Бачу – розказала…

– Отже, всього цього не було, ти хочеш сказати?

– А ви хочете сказати, що таке буває? Причому – в один день? Ви ж розумієте: жінці якогось свята хочеться. Мене тим більше вже скоро другий тиждень як у відпустку за власний рахунок відправили…

– Бачу. По кількості випитого, – промовив банкір і замислено потер підборіддя: – Значить, фантазії, кажеш? Які вона видає за реальність?

– Ну, – зрадів Максим. – Нарешті до вас дійшло! Ще аби мовчала, а то ж язик бабський – помело. Язиката хвеська, інакше не скажеш. Де, кому і що ляпала, що аж до вас дійшло, тепер не простежиш. Розумію, буває таке, мільйон загубили, ви ж люди серйозні…

– Ми дуже серйозні люди, – не дав йому договорити банкір. – Тому підійдемо до справи серйозно. Її бредятину перевіряти не будемо. Ми тебе, Бойко, перевіримо. Є одна людина… Свідок… Вона бачила того, хто приробив нашому мільйону ноги. І дуже добре запам'ятала.

Максим знову напружився.

– Я дам команду, і свідка привезуть сюди, – Котовський дивився полоненому просто в очі. – Якщо він тебе не впізнає, ми підемо звідси. Вибач, моральних збитків не відшкодуємо…

– Та ладно…, – протягнув Бойко.

– Ну. А якщо впізнає…

Не договорив Семен Котовський.

Не встиг.

З веселим брязкотом розлетілося вікно, і через нього до кімнати влетіли троє бійців у камуфляжі. Двоє інших тим самим шляхом увірвалися в спальню, почувся крим Ірини, і в ту саму мить озброєні спецназівці ввалилися до квартири через двері, зносячи їх із петель.

Муса і його людиноподібні не встигають навіть спробувати опиратися – наступної миті вся компанія, включно з Семеном Котовським, лежала на підлозі обличчями донизу, по ним тупцяли важкі спецназівські черевики-берци, руки її крутили й сковували, обеззброюють, кладуть на підлогу обличчям донизу, сковують руки кайданками.

За цим дійством із великим задоволенням споглядали майор Швидкий і майор Шалига.