Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

– Аби наша газета написала, коли буде порядок, – пояснила Світлана.

– Через місяць, – упевнено заявив Бабкін.

– Що – через місяць? – не зрозуміла Люда Марусенко.

– Порядок буде через місяць. Так і кажіть їй та всім іншим, хто дзвонить. За місяць багато чого може статися.

Дівчата дружно знизали плечима.

– Пенсіонери залишали якісь телефони своїх кривдників? – запитав Бойко. – Особливо мене цікавлять координати отих бездушних ЖЕКів. Взагалі дуже добре було б, аби ці громадяни лишили телефони начальників, куди повинні подзвонити з редакції газети і навести порядки.

Люда Марусенко мовчки підсунула йому клаптик паперу. Бойко не помилився: в дев'яти випадках із десяти всі, хто скаржиться «соціальному відділу» на неподобства, мають та охоче дають телефони тих, хто у цих неподобствах винен.

Переписавши номери, Бойко кивнув колегам, і вони з почуттям виконаного обов'язку повернулися до рецепції, де вже примостилася Валя Заєць із кавою.

– На! – Максим урочисто простягнув їй папірець.

– Що це таке?

– Номери телефонів Білого Чаклуна. Оновлені. Можеш відразу два дати, можеш по черзі, аби мати запас міцності. Днів десять протягнути зможеш, – пояснив він.

– Дякую, – ущипливо всміхнулася секретарка. – Хотіла б так само тобі допомогти, але…, – вона картинно розвела руками. – Тільки що бачила нашого очкарика Гогу. Летів, наче футбольний м'яч. Тьотя Галя з туалету вигнала.

Колеги завмерли, посмішки поволі сповзли з їхніх облич.

– Люди, біда…, – нарешті вичавив із себе Сєва.

– А перед цим, – продовжила дівчина забивати цвяхи в труну кожного з творців Білого Чаклуна, – тьотя Галя зловила шефа в коридорі. Як ви думаєте, про що наша почесна прибиральниця запитала Рога і якою була його відповідь?

– Оп-па! – Бабкін опустився на стілець.

– Виставляйте пляшки на коридор! – розпорядився Бойко. – Він знову відмовився підвищувати тьоті Галі зарплату!

Та пізно – Валентин Семенович Ріг уже влетів до офісу, сильно хряснувши за собою дверима, не зупиняючись, кинув на ходу:

– Ви всі мені потрібні. Зараз же, – і зник у надрах кабінету, так само хлопнувши дверима.

Тепер Валя Заєць переможно дивилася на винуватців її порушеного вже три тижні спокою.

– Думаю, зараз вам буде! – вона красномовно потерла пучку великого пальця об пучку вказівного, і цей відомий жест зовсім не означав, що всім трьом перепаде якась копійка. Навпаки: цілком можливо, після розмови з тьотею Галею шеф захоче трошки спустошити гаманець одного з них. Якщо гаманцем трясне не вся дотепна компанія.

– Пристебніть ремені безпеки…, – це все, на що спромігся Максим Бойко.

3

Жінок у редакторському кабінеті в даний момент не було. Тому шеф дозволив собі послабити ремінь на одну дірку, випускаючи на волю пузце, яке цей сорокашестирічний чоловік по мірі можливостей намагався ховати при жінках та сторонніх.

Троє журналістів, викликані ним на термінову розмову, навпаки, були йому мало не рідні. Саме тому їм діставалося найбільше керівних пістонів: хто кого любить, той того й лупить. І насправді чергова спроба прибиральниці вибити собі більшу зарплатню стала не головною причиною, а останньою краплею, котра переповнила чашу його понеділкового терпіння.

– Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, – почав Ріг. – Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому.

Заклавши руки за спину, шеф почав міряти кроками невеличкий кабінет. Бойко, Бабкін і Присяжний, вмостившись на диванчику в кутку, мов горобці, мовчали і слухали: якщо Рога перебивати, то навіть якщо нічого серйозного не сталося, так можна лише спровокувати серйозну проблему.

– Я не збираюся нічого казати вам, мужчини, про легендарного Білого Чаклуна. Хоча деякі речі починають уже виходити за, так би мовити, рамочки. Бойко, ось скажи мені, будь ласка: чому Білому Чаклуну на минулому тижні дзвонили по службовому телефону дільничного інспектора міліції на Оболоні?

Бабкін з Присяжним, які від самого початку були в курсі цієї історії, не стрималися – реготнули. Бойко теж скривив рота в посмішці, хоча прекрасно розумів: шеф сьогодні не в гуморі.

– Максиме Степановичу, – підкреслено ввічливо, навіть єлейно запитав Ріг, зупинившись біля столу і спершись на нього кулаками. – Я зізнаюся перед колективом: ідея з Білим Чаклуном допомогла збільшити тираж нашої газети на десять тисяч примірників лише в Київському регіоні! – він підніс вгору пальця, багатозначно націлив його в стелю. – Дані по всій Україні мені ще не давали. Так, за цю ідею всі її автори, тобто – ви, отримали невеличкі грошові премії. Але – на Бога! – редакторський кулак вкарбувався в поверхню стола і, здається, цей звук пролунав далеко за межі кабінету. – На Бога, Бойко, для чого було давати тим, хто хоче поспілкуватися з Білим Чаклуном та отримати в від нього допомогу в кризовий період, телефон дільничного інспектора міліції! Він виявився не таким дурним, провів розслідування і поскаржився на нашу газету своєму начальству! В мене вже була з цього приводу розмова… не буду казати, з ким! Бо вам усім страшно стане.

Навіть в такій драматичній ситуації троє підлеглих не могли стримати короткий синхронний смішок.

– Смішно вам? – Ріг стишив голос. – Пожартували? Від нас вимагають спростування!

Редакторський кулак знову влупив по столу.

– Хіба вперше? – обережно вклинився в розмову Максим.

– Тут інша ситуація, Бойко. Я насилу переконав… не буду казати, кого, що це помилково переплутана одна цифра в номері телефону. І це уточнення ми дамо в газеті найближчим часом.

– Вибачте, – кахикнув Бабкін. – Ми надрукуємо в газеті правильний номер Білого Чаклуна? Тираж знову виросте, хіба ні?

Ріг відмахнувся від нього.

– Чому так сталося, Бойко? Як у цій історії опинився працівник міліції?

Максим зітхнув.

– На цього дільничного скаржилася купа народу. Є лист, під яким підписалося тридцять дві особи. Бере хабарі, покриває торговців наркотиками на прилеглій території, заплющує очі на притони. Грубий, часто його бачили при виконанні нетверезим. Писати статтю – безперспективно. Ви ж знаєте, толку від цього не буде зовсім. Ми порадилися ось, із народом, – Бойко зробив жест у бік колег, шукаючи підтримки, – і вирішили: дати його телефон тим, хто виловлює Білого Чаклуна – єдине, чим ми можемо допомогти в цій ситуації.

Ріг відштовхнувся від столу, знову почав намотувати кола по кабінету.

– Значить так, народні месники, – повів він. – До вашого відома: за чотири дні йому дзвонило сорок вісім чоловік. Питали, чи можна поговорити з Білим Чаклуном. Думаю, з усіх досить. Це невдалий жарт, Бойко, і за нашою діючою системою я штрафую весь ваш відділ. На суму, яку ви отримали в якості премії.

Можна лише визнати правоту Валі Заєць: система штрафів, запроваджених шефом, діяла ось уже більше року, і незгодні могли просто звільнитися. Чого ніхто робити не поспішав – настали часи, коли втрачене робоче місце важко повернути.

– Правильно, – кивнув Стас. – Гроші повертаються в сім'ю.

– До речі, про гроші, – поміняв тему Ріг. – Від нас, мужчини, вимагають нових сенсацій. Білий Чаклун – це добре, але за ці три тижні читацьку увагу серйозно привернула тільки стаття Максима Бойка про мавпу-втікачку. І то, скажу вам, не на довго. Значить, нам зараз потрібна нова сенсація, яка б, до всього іншого, виступила противагою Білому Чаклуну. Від того, що люди дзвонять сюди і його шукають, нам жодної фінансової вигоди. До того ж, – багатозначно промовив редактор, – не треба пояснювати, хто наш власник. І що він може, пояснючи своє рішення економічною кризою, в один момент зменшити фінансування. Що призведе до скорочень, люди втратять роботу, а все через кого?

Спіймавши погляд Рога на собі, Сєва Присяжний знизав плечима.

– Через некомпетентних працівників, які не здатні знайти сенсацію! – урочисто промовив шеф. – Такі працівники, як правило, скорочуються першими. Все ясно? Ідеї є, мужчини?

Запалу тишу порушив невпевнений голос Бабкіна.

– Може, той… Ну, Чорний Чаклун до нас тепер завітає… І скаже: все, що говорив Білий Чаклун – мутотень…

– Досить чаклунів, – відрізав Ріг. – Згодні?

Троє дружно кивнули.

– Я радий, що ви мене правильно зрозуміли, – задоволено сказав редактор. – Взагалі, я вам ускладнюю вам завдання. Про інопланетян на Лисій горі, Бабкін, писати дуже просто. Відтепер, панове, мені потрібна ілюстрація до кожного матеріалу.

– Так стаття про інопланетян же з фотографією, – спробував захистити плоди своєї розумової діяльності Бабкін.

– Там що, сфотографовані інопланетяни на Лисій горі? Там, Бабкін, фото якогось місцевого дядька, який за сто грамів і пиріжок бачив зелених чоловічків і дозволив себе з цього приводу сфоткати. Признайся чесно, і не мені – собі: халтура. Нормальна ілюстрація повинна підбиратися від сьогодні ось за яким таким принципом. Пишемо про інопланетян – їх і фотографуємо. Оптимізація наповнення газети, всім ясно? Присяжний, хлопчика з хвостом – твоя робота?

– Моя, – не без гордості відповів Сєва.

– Не маю нічого проти, – кивнув Ріг. – Але якщо наступного разу писатимеш про дівчинку з рогами – вказуй хоча б приблизну адресу та вік цієї дівчинки. І, головне, давай фото не її бабусі, а самого феномена. В смислі, самої дівчинки. Її роги – крупно. Є?

– Є, – зітхнув Сєва.

– Тепер – знову до тебе, Бабкін. Ти готував статтю про тітоньку, в якої сусіда – вовкулака?

– Визнаю свою провину, – погодився Костянтин.

– Провина твоя, Бабкін, в тому, що ілюструєш ти цю статтю фотографією собаки цієї тітоньки, яка гавкає на двері перевертня. Мені ж потрібне фото самого перевертня. Бажано – в процесі перетворення людини на вовка. Нехай весь буде нормальним, тільки одна рука чи нога – звірячою лапою. Крім того, мені потрібна розмова з самим перевертнем, а не тільки з його сусідкою.

– Та розмова – не проблема, – потер підборіддя Бабкін. – Ось тільки хто захоче позувати вовкулаком? Можна, звичайно, взяти ліве чоловіче фото, людську голову прибрати, вовчу поставити, тільки ж ми всі розуміємо – надто явна підробка.

– Добре, що в нашій газеті такі тямущі працівники, – задоволено кивнув Ріг. – Раз розмієте проблему – вирішуйте її. Я даю вам повну свободу дій. Все, всі вільні.

Коли журналісти вже підходили до дверей кабінету, за спинами почулася фраза, сказана шефом ніби між іншим, та насправді, як всі зрозуміли, саме заради того, аби промовити її, Ріг і закликав усю компанію до себе.

– До речі, невеличке уточнення: вбивчу сенсацію власник нашої газети хоче прочитати на її сторінках ще до кінця цього тижня.

Всі троє повернулися. До подібного повороту жоден з них не готувався. Бо насправді це була більш страшна новина, ніж штраф: кожен із товаришів насправді готовий був заплатити ще один штраф, тільки б на підготовку сенсації їм давали більше часу.

– А якщо не прочитає? – обережно поцікавився Максим.

– Цієї неділі наш хазяїн летить за кордон. Буде назад за три тижні. І якщо до п'ятниці підписати відомості на нащу з вами зарплату, в наступний понеділок ми її отримаємо. У суботу, а тим більше – в день відльоту він такими дурницями, як підписання відомостей, займатися не буде. Треба пояснювати, від чого залежить, встигне він підписати потрібні нам папери чи ні?

Максим Бойко зробив глибокий вдих і повільно видихнув, подумки рахуючи в цей час до десяти – так учив знайомий психолог. У Кості Бабкіна смикнулося ліве віко. Сєва Присяжний не стримався – гикнув.

– Це… типу… шантаж… якйсь, – вичавив він із себе.

– Це ринкова економіка, колеги. Антикризова ринкова економіка, я б сказав, – задоволено посміхнувся шеф. – Чекаю з геніальними ідеями вже сьогодні.

– Це – гайки, колеги.

Єдиним місцем, придатним для термінового і всебічного обговорення критичної ситуації, традиційно виявився редакційний туалет. Примостившись біля підвіконня, товариші нервово курили, струшуючи попіл у порожню бляшанку з-під розчинної кави, яку свого часу викинули дівчата з «соціального» відділу, а Бабкін підібрав і притяг у сортир, пристосувавши під попільничку.

Історія світової цивілізації не знає жодного випадку, коли ранком у понеділок мозок людини працює і готовий народити корисні рятівні ідеї. Цей спекотний липневий ранок не був винятком. Лишалося хіба що оцінювати своє безнадійне становище.

– Гайки, – погодися з Сєвою Бабкін, подумав і додав: – Хріново.

– Це ще м'яко сказано, – буркнув Присяжний.

– Понеділок, – Максим відчував, як вранішнє похмілля після пережитого стресу швидко випаровується, хоча легше від цього не ставало.

– Для чого ти, правда, Макс, і правда народ на того мента нацькував? – роздратовано поцікавився Бабкін.

– Ви ще придумайте зараз, що це я в усьому винен. І почніть вимагати, аби я за кожного з вас цей довбаний штраф заплатив! Хоча, – він криво посміхнувся, – є один спосіб… Спрацює на всі сто. Ми нічого не робимо, власник газети не підписує відомості, нам не виплачують зарплату і Рогові не буде з чого вирахувати наші штрафи.

– Дуже смішно, – очі Сєви зовсім не сміялися. – Тільки поясниш потім усе це моїй жінці сам, ага?

– Хоре гавкатися, мужики, – Бабкін зробив глибоку затяжку, випустив густий струмінь диму за вікно в липневу спеку. – Не було б історії з цим ментом, щось би інше випливло. Тираж газети падає незалежно від того, що про нас думають усі дільничні держави Україна разом узяті. Причому – не тільки в нас така ситуація. Значить, нас із вами хоч як би нагнули, прикриваючись необхідністю під час кризи працювати за межею власних можливостей.

Його житейські роздуми перервала поява в чоловічому туалеті прибиральниці тьоті Галі. Швабру вона тримала в правій руці напереваги, наче маючи намір атакувати цим своєрідним списом першого, хто трапиться на її шляху. Порожнє цинкове відро гриміло в другій руці. Змірявши ненависним поглядом компанію біля підвіконня, вона пожбурила відро в куток. За ним полетіла швабра. Від гуркоту Максим поморщився – не любив, коли цинковим відром гримлять об кахляну підлогу.

– А якби ми тут зараз пісяли, тьоть Галь? – дратівливо запитав Бабкін. – Там, на дверях, все ж таки літера «М» намальована…

– Тому ви всі тут на букву «ме»! – гаркнула прибиральниця, сперши руки в округлі боки. – Мені сюди що – стукати?

– Тьоть Галь, ми все знаємо: ви маєте право сидіти в присутності англійської королеви, – відмахнувся від неї Максим.

– Як на мене – всі ви тут на «ме»! – повторила прибиральниця. – Ме-ме-ме! Інтелігенція! Все, я пішла заяву писать! Хвате з мене і вас, і вашого «ме»! І побачу я, інтелігенція, як ви отут, у вашому «ме», будете кожний після себе вимивати своє «ге»! У вас тут одна нормальна людина на всю контору – Володька Смик, фотограф ваший! А знаєш, чого?

– Чого? – Бойка справді зацікавили критерії, за якими потомственна прибиральниця визначає нормальність людини.

– А того, шо він із села! Від землі людина! Завжди біля нього смітник чистий! А за вами всім кожен день прибирати треба!

– Знаєте, тьоть Галь, – обережно подав голос Сєва. – Вам взагалі-то гроші платять за те, що ви після нас смітники вичищаєте…

– Розумний дуже! – осадила його прибиральниця, крутнулася на п'яті і залишила приміщення «чоловічого клубу».

На якійсь час запанувала тиша, яку порушив Костя Бабкін.

– Звільняється вона. Гадом буду – звільняється.

– Аби ж то, – зітхнув Сєва. – Вона раз на два місяці обов'язково звільняється.

– Цей раз, схоже, до кінця піде, – вів своє Бабкін. – Вона відрами ось так не завжди кидається. Я її тільки раз такою бачив. Пам'ятаєте, вона колись швабру свою так шукала? Волала на весь коридор, – кинувши недопалок у попільницю, Костя розпрямив спину і, старанно імітуючи верескливий глос прибиральниці, прокричав: – Куди відісрали швабру, інтелігенція, мать вашу так! Тільки шо я її тут бачила – а тепер уже нема! – знову заговоривши своїм голосом, він закінчив: – Ну, а тоді як вгилить відром об стіну – воно на млинець ледь не перетворилося… Сила ж у людини, я вам скажу… Я потім якось попробував, – він безнадійно махнув рукою і витяг нову сигарету.

– Слухайте, а що, фотограф наш – він і правда не смітить? – запитав Присяжний.

– Смітить, – гойднув головою Бабкін, розминаючи сигарету пальцями. – Він своє сміття постійно в чужі смітники кидає. Гамбургери в нашому колективі тільки він і жере. А упаковки від них кругом накидані. Бач, мужики, як просто сподобатися нашій прибиральниці.

– Я тобі, Кость, більше скажу: дуже важливо це – подобатися прибиральниці! Скажи, Макс? Е, ти чого?

Тепер і Бабкін звернув увагу: Бойко завмер на місці, втупившись у одну, тільки йому видиму точку, і, здавалося, нічого довкола себе е чув і не бачив.

– Тебе так тьотя Галя налякала? – Сєва помахав рукою перед Максимовим обличчям.

Бойко кліпнув очима, якось дивно глянув спочатку на Присяжного, потім – на Бабкіна.

– А правда – де швабра тоді щезла? Знайшли?

– Слухай, чувак, далась тобі та швабра!

– Знайшли чи ні? – вів своє Максим.

– От чесно – хрін його знає! – признався Бабкін. – Чого тебе раптом на швабрі переклинило?

– Як ти сказав: її бачили – і тепер її нема. Але її бачили, правильно? – запитав Бойко.

– Гори вона вогнем, та швабра! – роздратований Бабкін так сильно стиснув пальці, що переламав сигарету і, плюнувши спересердя, пожбурив уламки за вікно.

– А я знаю, – тепер обличчя Максима Бойка сяяло так, наче він щойно знайшов, де Україні брати альтернативне російському газу паливо.

– Що знаєш? Де швабра?

– До чого тут швабра! Гори вона вогнем, Бабкін! Я просто знаю!

– Ну, не знаю, не знаю…

Свою ідею Бойко розказав шефові спочатку раз, потім – ще раз, тепер зупиняючись більше на деталях. Ріг обидва рази слухав, не перебиваючи, лише ставлячи короткі уточнюючі запитання. Та, зрозумівши загалом суть Максимової пропозиції, все одно не готовий був прийняти якесь конкретне рішення.

– Поки що я бачу в тому, що ти придумав, лише ризик, – нарешті сформулював шеф свою думку з приводу почутого.

– Ризик є. Тільки в нашій ситуації зведений до мінімуму. Просто треба ще раз усе прорахувати…

– Я не рахуй, Бойко, а неправдивий виклик міліції – це злочин. Знаєш, що за це буває?

– Навіть у нашій державі, правоохоронні органи якої діють у більшості випадків не в правовому полі, провину треба доводити, – зараз Максим заспокоював швидше себе, ніж Рога, хоча був згодний з ним на сто один процент. – Ось хай доведуть спочатку. З інопланетянами на Лисій горі ми теж ризикували. А тут буде фотографія. Те, на що ви вказували нам дві години тому. Буде доказ, розумієте? Серіал резонансних публікацій на задану тему я вам гарантую. Інвестор буде задоволений.

– Та я розумію, розумію, – Ріг підвівся з-за столу, поміряв кроками кабінет, і пройшовшись так разів зо три, повернувся в редакторське крісло, відкинувся на його високу спинку: – Фотограф не погодиться. Ось де наше слабке місце.

– Чого це він не погодиться? Преміальний фонд у нас же є? – шеф ствердно кивнув. – Ну, ось і потрусіть ним. Думаю, в нинішніх умовах за сто додаткових баксів ви його умовите. А тьоті Галі і півсотні вистачить. Тільки їй краще дати в доларах, швидше подіє.

Ріг відмахнувся.

– А! З нею ж треба щось вирішувати… Бо звільниться – і що? Це тільки ми пишемо про безробіття. Насправді прибиральницям не досвистишся… Вона бере за горло. Ти береш за горло. Інвестор бере за горло. Всі ви берете мене за горло!

І Ріг красномовно стиснув себе обома руками за горло, театрально викотивши очі і навіть висунувши на мить кінчик червоного язика.

– Так результат же, Валентине Семеновичу! Окупиться ж!

– Слухай, не треба мене вмовляти! – Ріг потарабанив пальцями по краєчку столу. – Добре, – натиснувши кнопку внутрішнього зв'язку на телефонному апараті і почувши Валине: «Так», редактор розпорядився: – Зайчику, де в нас фотограф, Смик? Знайди його, давай сюди, – і, відключившись, підсумував: – Сам усе йому все поясниш.

Валя Заєць за кілька хвилин застромила голову до кабінету.

– Валентине Семеновичу, він застряг.

– Хто? – не зрозумів Ріг.

– Смик. Виявляється. Вже двадцять хвилин у ліфті сидить, між поверхами.

– Хтось щось робить? – шеф запитав про всяк випадок, бо знав – ситуація безнадійна.

– Там шукають за електриком. Ви ж знаєте…

– Знаю! – відмахнувся Ріг. – Добре, витягайте його і хай до мене йде. Тільки, – констатував він, коли за секретаркою закрилися двері, – тепер Смик години за дві до нормального стану повернеться. В смислі, придатного для отримання такої інформації. Займіться чимось, Бойко, ага?

– Ясно, – покірно відповів Максим.