Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

– Ага, було щось таке, – невпевнено відповів той. – Я ж не по таких речах…

Від Ірини не сховався винуватий погляд, який її не просунутий у жіночих глянцево-журнальних справах чоловік кинув на Комаровського.

– Та ясно, я не ображаюся, – благодушно махнув рукой новий знайомий. – Ми працюємо з жінками і насамперед для жінок. Тому, раз додаткових поясень не треба, переходжу відразу до справи. Зараз, у даний момент, ми готуємо нову серію – «Анжеліка і король». Мені здається, Інно…

– Ірино…, – машинально поправила його жінка.

– Вибачте, Іро, мені здається, що сьогодні тут я знайшов Анжеліку. Ви розумієте, про кого я?

Ірині Бойко здалося, що зараз під її ногами розверзнеться підлога.

– Бойко…, – прошепотіла вона.

– Що?

– Бойко…

– Ну!

– Бойко, вщипни мене!

Максим перевів погляд із Ірини на Артура Комаровського.

– Слухайте, що відбувається? Чом я повинен її щипати?

– Можете не щипати, – знизав плечима Комаровський. – Але повірте моєму досвіду – помиляюся я не так же й часто. А в нинішні часи взагалі не маю права на помилку. Отже, Максиме, я готовий за кілька днів підписувати з вашою дружиною контракт. У моїй новій фотосесії Інга…

– Ірина…

– Ірина постане в образі маркізи Анжеліки Сансе де Монте-Лу, згодом – графині де Пейрак. Мені здається, їй пасуватиме і цей образ, і плаття, які будуть його підкреслювати.

Бойко бачив. Як дружині остаточно паморочилося в голові від несподіваного жіночого щастя.

– Слухайте, це…, – від надлишку почуттів вона задихалася. – Ну… Я ж ніколи…

– В цьому – основна ідея, – спокійно і діловито пояснив Комаровський. – Ви – та сама Анжеліка з Монте-Лу, яка ніколи не була при королівському дворі. Від розгубленості до впевненої величі, ось така задумка. Розгубленість у вас вийде, а велич з'явиться, повірте професіоналові. Аби не витрачати часу, я хочу на секунду вкрасти вас у чоловіка.

Демонструючи абсолютну серйозність намірів, Артур Комаровський підвівся і з усією властивою йому галантністю простягув Ірині руку. Слово «вкрасти» помітно збентежило її, вона глянула на чоловіка, шукаючи порятунку, і порятунок не забарився – Максим теж підвівся, сподіваючись, що у тьмяному інтимному світлі залу змій-спокуник із шоу-бізнесу помітить всю суворість його погляду.

– Для чого це? – поцікавися він, даючи зрозуміти – без його дозволу ніхто нікого не вкраде, а дозвіл на викрадення він давати не збирається. – Куди?

– Там, – кивнув Комаровський кудись у дальній куток, – є окремі кабінети. В одному з них сидять люди, причетні до мого проекту. Я хочу просто зараз показати їм діамант, який я знайшов у цьому місці. Вашу дружину, Максиме, це вона діамант, – уточнив він тоном, який означає «пояснюю для особливо тупих». – До речі, молоді люди, там є жінка, яка погодилася втілити в цьому проекті образ королеви-матірі. В класичному сюжеті Анн і Сержа Голон такого персонажа не було. Але я сам собі класика, ви ж мене розумієте?

Аби не здаватися абсолютним бевзем, Бойко кивнув. Насправді він опинився у дуже невигідній позиції: жодної з книжок про пригоди маркізи Анжеліки Максим не читав, навіть кіноепопею за їх мотивами ловив лише уривками по телевізору. Так що висхідного матеріалу не знав абсолютно і не дуже-то й хотів.

Тим часом Артур Комаровський уже форсував події на всіх обертах.

– Три секунди, Максиме! Якщо вона схвалить мій вибір, вважайте – все! Контракт у вашої дружині в сумочці! Знаєте, скільки за це платять?

Бойко не знав. Зате Ірина точно здогадувалася, який шанс у жодному разі не можна втрачати. Вона рішуче піднялася, і, вже повністю довіряючи новому знайомому, під розгубленим поглядом Бойка впевнено взяла Комаровського під руку. Під супровід живої музики стильний митець і білявка в ефектній сукні пройшли через весь зал до до VIP – кабінеті і зникає за дверима одного з них.

У цей самий час решта відвідувачів ресторану далі відпочивали, навіть не підозрюючи, які пристрасті тут і зараз розгоряються.

Аби хоч чимось себе зайняти, Бойко підійшов до бару, замовиви собі сто грамів горілки і, не спускаючи очей дверей VIP-кабінету, сьорбнув з чарки.

Ірини не було хвилин п'ять. За цей час Бойко примудрився розтягнути сто грам на три ковтки. Нарешті вона вийшла, покрутила головою, шукаючи чоловіка, помітила, підійшла до стійки. Коли наблизилася впритул, Максим побачив, як палахкотять її очі.

Бойко жодного разу не писав у «Фокусі-плюс» про людей, які зустрілися з інопланетянами. Цю ниву благодатно орав Сєва Присяжний. Отже, Максим жодного разу не бачив свідків приземлення чи, навпаки, відльоту марсіан або мешканців інших планет Сонячної системи. А значить, не міг описати виразу облич ціх людей. Але, побачивши вираз обличчя Ірини, він відразу зрозумів, що ці обличчя можуть виражати.

Одночасно подив, безмежне щастя і сумнів у справжності всього побаченого.

– Ну? – тільки й спромігся вичавити з себе Максим.

– А? – Ірина ніби не чула.

Бойко провів перед її обличчям рукою раз – потім другий, клацнув пальцями:

– Гей, ало? Ти де там?

– А-а-а…, – Ірина нарешті наче прокинулася, ніби вийшла з якогось гіпнотичного трансу. – Такого не буває, Макс.

– Чого не буває? – не зрозумів той.

– Такого не буває… Щоб за один звичайний вечір стільки всього… Ті клоуни, Бім і Бом, з їхніми пророслими пляшками, повний ідіотизм… Потім Артур Комаровський, сам Артур Комаровський… І нарешті… Знаєш, хто там з ними сидить? Із ким я, Ірка Бойко, в дівоцтві – Супруненко, буду в одній студії фотографуватися?

– Значить, ти вже готова фотографуватися? І прямо там контракт підписала?

– Контракт – пізніше, зі мною зв'яжуться. Бойко… Максику… Там Алла Пугачова!

А ось так виглядає німа сцена.

– Де Алла Пугачова? – перепитав Бойко.

– Там, – Ірина показала пальцем на кабінетик, з якого щойно вийшла. – Вона приїхала в Київ спеціально для переговорів. Про її приїзд не знає ніхто, тим більше – журналісти, проект тримається в секреті! Великий секрет Комаровського! Я буду позувати фотографу в одній студії з Пугачовою. Ми будемо в одному кадрі, Максику!

Аби якось прийти до тями, Бойко замовив ще сто горілки, цього разу перехилив одним махом.

– Значить, так, – промовив він, акуратно поставивши чарку на стійку. – Я зараз розплачуся, і пішли звідси. Досить на сьогодні приємних сюрпризів і цікавих знайомств.

– Макс, – Ірина, здвалось, далі лишалася в паралельному світі. – Він мені подзвонить.

– Хто?

– Артур Комаровський.

«Дожене і ще раз подзвонить», – мало не вирвалося в Бойка. та він учасно стримався: не хотів сваритися.

– Макс, я бачила Пугачову!

«А я Леніна. В гробу», – ледь не зірвалося з кінчика його язика, та замість цього Бойко сказав:

– Взагалі, на нас ще сауна чекає.

І не тільки сауна.

На них, розімлілих і розпарених, чекало широченне ліжко, про яке Ірина давно мріяла, та навіть якби мала змогу купити його, все одно б не купила: його ж треба не просто спробувати вмістити в їхній спальні, а й спробувати занести до їхньої квартири. Для цього потрібно зробити спробу заперти таке ліжко в пасажирський ліфт, бо вантажного в їхньому будинку не передбачено проектом. Словом, чим так мучитися, краще з таким не заводитися.

Коли потім, після всього, Ірина притулила голову в чоловіка на плечі, а Максим відсторонено пестив її волосся, дружина проговорила:

– Як думаєш, мені варто міняти роботу?

– Для чого?

– Контракт із «Комаром» – це серйозно, – Ірина заворочалася, вмощуючись зручніше. – Ти навіть не розумієш, наскілки серйозно. Уявляєш, я – в шоу-бізнесі!

– Не уявляю, – чесно признався Бойко.

– Побачиш: фотосесії, проекти, пропозиції… Мої дівки луснуть від заздрощів! Бач, яка в тебе дружина золота!

– Просто безцінна, – погодився Бойко. – Правда, в контракці все одно напишуть суму…

Іра жартома стукнула його кулачком.

– Касторка ти, Бойко…

– Не знаю, що там з Комаровським цим у тебе вийде, – розмірковував далі Максим: – Але на роботу і правда можеш, мабуть, не ходити. Незалежно від контаркту.

Наставав головний момент – момент існити. Бойко напружився, сподіваючись, що розслаблена Ірина цього стану не помітить та не відчує. Схоже, надії справдовувалися.

– Не треба тобі робота, – повторив він. – Хіба в Комарвського в агенції час від часу. Для розваги.

– Це ще чому?

– Дружини мільйонерів у всіх країнах світу не працюють. Хіба розважаються, позуючи для журналів.

Ірина підвелася на лікті. Потім сіла.

– Хто дружина мільйонера?

Максим Бойко зітхнув – пора.

– Мабуть, день сьогодні такий – день сюрпризів. Я насправді запросив тебе сюди не лише помиритися, хоча мир між нами – для мене, Іро, головне, – його голос звучав урочисто. – Я хотів скзати тобі цю новину у відповідній обстановці. Я не знав, що все так співпаде… Ну, що один вечір принесе стільки сюпризів. Мій сюрприз у порівнянні з пригодами цього вечора спрді дрібничка.

Ірина мовчала. Вон просто не знала, що гворити і чи треба щось говорити.

– Коли я сказав тобі про знайдений скарб, я не жартував. Я справді знайшов скарб, Ірино. Я знайшов мільйон.

Нижня щелепа Іри Бойко попри її волі повільно опустилася.

Простягнувши руку. Максим легенько закрив ї рота.

– Тільки відразу прошу тебе про дві речі, кицю. В світлі останніх подій. Про які я навіть згадувати не хочу… Будь розумна, добре?

Ірина, не знаючи, що відповісти, просто кивнул, погоджуючись: дурними тепер точно бути не треба.

– По-перше, кицю, не розпитуй мене, де я знайшов скарб і за яких обставин. Головне – він є, такими речами не жартують, і я тобі обов'язково цей мільйон покажу. Хай пройде якійсь час. Друге і головне, – Максим глибоко вдихнув і видихнув разом із повітрям: – Нікому. Нічого. Не кажи. Постарайся, Іро. Хоч деякий час. Зможеш?

Ірина Бойко змогла тримати язика за зубами.

Більше того – вона буквально виконала чоловікове прохання: нікому нічого не казала деякий час. Бо дві години – дійсно «деякий час». За ці дві години вона встигла прийти до тями, знайти в холодильнику пляшку шампанського, випити з чоловіком по келиху, ще раз зробити секс, а потім Максим повернувся на бік і заснув.

Ще якійсь час після того, як він рівно засопів, Ірина лежала на спині, дивлячись у стелю.

Та після всього, що сталося сьогодні, починаючи від величезного чорного джипу і закінчуючи приголомшливою новиною про скарб, жінку буквально розпирало.

Спати вона не могла. Підхопилася. Накинула легенький халатик, перейшла в іншу кімнату «люксу», підхопила зі столу недопиту пляшку шампанського, ковтнула просто з горлечка. А тоді знайшла в сумочці свій мобільний і набрала перший номер.

– Ало, Ксюх? Ти не спиш? Жива там? Так зараз помреш: я тепер мільйонерка! Натуральна! Тільки постарайся поки що нікому нічого, бо сама розумієш…

Про зустріч із Комаровським, а тим більше – з самою Аллою Пугачовою. Ірина поки що вирішила дійсно промовчати. Тим більше, що навіть ці події згасали в порівнянні з диким Максимовим везінням, яке буває лише раз у житті і з її, Ірини, принципово новим соціальним статусом.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко випила ще шампанського, взяла цукерки з коробки– в хвилини радісного збудження її знову потягнуло на солодке. Навстіж відчинивши балконні двері, аби пустити запах нічного соснового лісу, вона, як це завжди бувало, не стрималася – набрала номер подруги Каті.

А потім – подруги Тані.

А далі – подруги Олі.

Так вона закінчувала цей шалений, шалений, шалений вечір.

Через два дні, вранці, коли Ірина. Цмокнувши чоловіка-мільйонера в щоку, побігла на роботу, а він, поснідавши, пив каву під традиційний ранковий поліцейський серіал, у двері подзвонили.

Дзвінок відірвав Максима не від перегляду драматичного епізоду, в якому бандити розшифрували пліцейського, котрий працював під прикриттям, і тепер збираються катувати, а він, у свою чергу, сподівається викрутитися. Долею хороброго «хорошого хлопця» Бойко абсолютно не переймався: такі спритники завжди викручуються. Та ще, якщо пощастить, переведуть стрілки на когось іншого, як правило на свого головного ворога. Ні, Максим думав про те, наскільки він переконав Ірину не тріпти язиком на всі боки.

Поки що йому здавался – таки переконав. Бо дружина навіть не насідала, аби показав скарб, як обіцяв. Навпаки, погодлася сумлінно і терпляче чекати свого часу. Натомість дзвінка від Артура Комаровського чекала ой як нетерпляче, і Бойко вже починав побоюватися, як би його активна дружина не почала штурм офісу цього самого «Комара».

Ось від чого відволік Максима вранішній дзвінок.

Тримаючи чашку з недопитою кавою, він підійшов і відчинив.

Чоловіка, який постав у дверях, Бойко раніше ніколи не бачив. З першого погляду гість здався йому дуже схожим на орангутанга в людському одязі. Гість крім того був нижчим за Бойка на голову, тому глядів на нього з-під низького покатного лоба.

– Здрастуйте, – спокійно, навіть приязно, наскільки можуть бути приязними орангутанги, притався незнайомець. – Ви – Максим Бойко? Я вгадав?

– Вгадали, – кивнув той. – Є такий. Я тут живу.

– Я взагалі люблю вгадувати, – промовив гість. – Удома ще хтось є? Крім вас ще тут хтось живе?

– А ви вгадайте, – запропонував Максим.

– Хулі гадати, коли я можу глянути.

Однією рукою орангутанг вийняв з Максимової руки чайку. Іншою сильно штовхнув у груди.

Бойко не встиг ані злякатися, ані здивуватися: незномець уже зайшов усередину, а за ним – де не взялися ще четверо людиноподібних приматів такої самої похмурої зовнішності. Статура кожного з них яскраво свідчила про відсутність інтелекту, наявність величезної фізичної сили і бажання швиденько її застосувати до першого-ліпшого нещасливця.

Людина-орангутанг, очевидно, старший в цій зграї, різким рухом вихлюпнув залишки кави в обличчя полоненому.

Хтось із його підлеглих зачинив двері.

– Мене називають Муса, – преставилася людина-орангутанг.

У кухні з телевізора хтось закричав.

– Ви робите велику помилку, джентльмени!

5

– Мужики, а ви не помилилися?

Все, що відбувался з ним зараз, Максим уже десь бачив. Причому учасником цих подій був сам: свіжий синець на обличчі, поставлений для профілактики, треба арового опалення і наручники, якими його до труби пристебнули. Одна тільки обмовочка: відбувалося це все не десь у запльованому ментовському кабінеті чи тюремній камері провінційного міліцейського управління, а в його власній квартирі.

У його домі, який за всіма правилами повинен бути його ж неприступною фортецею.

Говорячи до Муси, Бойко розумів – ці людиноподібні не помилилися. Вони прийшли за вірною адресою. Проте це зовсім не означало, що їхній полонений повинен це визнати і взагалі здатися на милість переможця. Надія врятуватися все ж таки була, причому – не така вже примарна. Хоча доводилося ризикувати так, як він ще жодного разу в своєму житті не ризикував.

Навіть секс із проституткою без презерватива, який мав місце років сім тому, не видавався вже таким великим ризиком.

У плані порятунку, вибудуваному Бойком, було чимало слабких місць. Тим не менше, план склався, іншого просто не було, лишалося тільки триматися і сподіватися а власну винахідливість та Божу допомогу.

– Це добре, що в тебе телевізор працює, – Муса не звернув на полоненого увагу. – Ми ще зараз другий включимо. І музику. Я бачу, в тебе нормальна підбірка музики тут є. – лаписька людини-орангутанга перетасували диски з фонотеки Бойків. – Сусіди о такій порі на голосну музику і голосний телевізор не реагують. Зате якщо ти верещиш, наче різаний, точно ментів викличуть. Для чого нам тут менти, Максим Бойко? Ми без ментів розберемося.

– Я не збираюся верещати, – озвався з підлоги Максим.

– Це поки тебе не ріжуть, баранчику. М'ясник, – не повертаючи голови, звелів Муса, – покажи покажи баранчику свого ножичка.

Примат, кого назвали М'ясником, виступив наперед, дістав з-за пазухи здоровенного армійського тесака із зазубреним лезом і махнув рукою.

Вж-ж-жик! Вж-ж-жик! Вж-ж-жик!

Велетенське, як здалося полоненому, лезо зі свистом розсікло повітря просто перед його обличчям, у якихось трьох сантиметрах від очей. Це було страшно, і Бойко не соромився боятися за власні очі і взагалі – за власне життя: примружився з переляку.

– Ану, роззяв баньки, жаба! – рикнув Муса, супроводжуючи свій наказ болісним копняком. – Глянь на цей ножик уважно! Вивчи його, кожну зазубринку запам'ятай! Подружися з ним, баран! Бо коли тобі почнуть відрізати ним вухо, ти пошкодуєш, що не подружився: друзів цей ножик не чіпає. Правда. М'ясник?

Той прогуркотів щось на знк згоди. Ножик справді мав якусь гіпнотичну силу: Бойко прикипів до моторошного леза очима.

– Мужики…

– Мужики в колгоспі, – нагадав М'ясник.

– Ну, не знаю, як вас назвати… Коротше, чого вам треба?

Муса знову копнув полоненого – для профілактики.

– Ти конкретно запитуєш, жаба. Я конкретно відповідаю: один мільйон баксів. У такій спортивній сумці. Хоча сумку можеш лишити собі. Це бонус такий.

– Де я візьму? Ви точно помилилися!

Максим сподівався, що це прозвучить щиро. Хоча знав: поки йому ніхто не збирався вірити.

– Часу дуже мало, – Муса сказав це, навіть не глянувши на годинник. – Пацани, починайте шукати тут. Кругом. Дозволяю ламати все, що бачите. А якщо після цього нічого не знайдете, везіть сюди його бабу. Пако, – він знову не повернув голови до того, з ким говорив: – Ти ж бачив його бабу, Пако?

– Ага, – відповів примат, названий на іспанський манер Пако.

І хтиво облизнув губи. Раз, другий, третій. А тоді взагалі висолопив язика і поводив ним, лизькаючи невидиме морозиво.

До Максимового страху додалася непереборна огида.

– Бач, це наш Пако, – похвалився Муса. – У нього не все з головою добре. Пакові досить і того, що голова в нього взагалі є. Правда, Пако?

Тепер він повернувся, звертаючись до підлеглого, і той ствердно кивнув, навіть видав філософське:

– Поки башка є – ти живеш. А жити прикольно.

– О! За нашим Пако записувати треба. Ну, а поки що йому записали діагноз там, де треба. З таким діагнозом, ясна річ, на зоні не тримають. Правозахисники втрутилися, захистили права нашого доброго Пако. Випустили його по амністії. Правда, його б і так випустили – за Януковича на тих знаменитих виборах проголосував. А сидів він у нас, аби ти знав, за сексуальні злочини. Може, тебе, як всякого журналюгу, подробиці зацікавлять?

– Та нічого мене, бляха-муха, не цікавить! Крім того, аби ви розібралися швиденько і дали мені спокій!

– В чому розібралися? – поцікавився Муса.

– Що я – не той, хто вам потрібен, йолки-палки!

– А звідки ти знаєш, баранчику, хто нам узагалі потрібен?

Запала мовчанка, яку порушив сам же людина-орангутанг.

– Так, цей упертий поц мені вже набрид. Зараз він не буде таким упертим. Рашпиль, мотай до його баби, в той офіс, знаєш? – примат, якого назвали Рашпилем, ствердно кивнув. – Вези її сюди. М'ясник, дуй з ним. Погнали, раз-два!

Примати, як справжні солдати, кинулися викнувати наказ старшого.

Максим приречено завмер – почалася найгірша частина плану.

Тим часом Пако, побачивши на полиці в шафі фотографію Ірини Бойко в рамці, дурнувато зареготав, і цей звук лише збоченець міг назвати нормальним людським сміхом. Потім пхнув голу руку крізь скло, замість того, аби відчинити дверцята шафи, при цьому навіть не зойкнув від болю: просто слизав потворним язиком кров. Так, закривавленою рукою, взяв фото, легко розламав рамку, витягнув і почав уважно і зосереджено роздивлятися. Кров з порізу мастила фотографію.

Бойко відвернувся. Муса знову копнув його.

– Ти дивись, баранчику. Уважно дивись – шоу тільки починається. Ти можеш закінчити його просто зараз, сказавши мені, де гроші. Чи тобі, як всякому журналюзі, це все цікаво? Рубрика «Випробувано на собі», ага?

– Робіть, що хочете! – ці слова далися Максимові важко. – Все одно я вас не зупиню. Не знаю, як.

– Все ти знаєш, – тон мучителя став на дивл мирним. – Одне речення мені скажи. Про мільйон доларів у спортивній сумці – і ми підемо.

Максим нічого не відповів. Припинити цю гру можна хоч зараз, але в такому разі її краще взагалі бло не починати. Свій вибір Бойко вже зробив, і єдине, що його зараз хвилювало – навіть не доля Ірини, з якою, він був певен, нічого не встигне статися.

Його хвилювало, чи не вийде ситуація з-під його контролю і чи не вирішить цей орангутанг Муса вбити обох.

Просто так. Про всяк випадок.

Але полонений заспокоював себе тим, що в такому разі взагалі не треба виходити з дому: раптом на голову впаде цеглина, шалений водій на повному ходу заїде на тротуар і зіб'є всіх, хто йтиме по ньому чи літак упаде просто з неба прямо на нього.

– Я тобі, Максим Бойко, навіть пропозицію зроблю. Від себе, аби ти швидше думав, – Муса справді поміняв тон, тепер говорив абсолютно примирливо. – Особі, що знайшла скарб, належать невеличка сума. Не двадцять п'ять відсотків, звісно, але на тисяч десять можеш розраховувати. За збереження, так би мовити. Або навіть двадцять. Думай, баранчику: на рівному місці двадцять тисяч. Але. – він наголосив він, – це лише в разі добровільної видачі скрбу. Бо коли далі будеш таким упертим, гроші тобі не знадобляться. Навіть на ліки: мертвим ліки не потрібні.

Бойко проковтнув невидиму грудку, що утворилася в горлі.

– Мені страшно, – він зараз говорив чисту правду. – Я не герой по життю, не герой… Все б віддав, навіть до того, як ти послав цих мавп по мою жінку… Але, – він знову ковтув, – у мене нема того, що ви шукаєте. Ось це – для мене найстрашніше.

Він чекав нового удару.

Та замість того Муса відступив на середину кімнати, помовчав, дивлячись, як сонячні промені гуляють по стінах, тоді махнув рукою:

– Все. Дістав. Починайте!

Тепер він обвів помешкання чіпким поглядом.

Зупинив його на антресолях. Тицьнув пальцем.

– Мені здається, треба пошукати там. Такі лохи те бабло, яке здається їм аж надто великим, ховають або в книги, або за книгами. Сто пачок по десять тисяч баксів за книжками не розтикаєш. А там – можна. Скажи, Дебілик? – він глянув на четвертого примата.

– Моє прізвище – Білик, – нагадав той, і Бойку не без підстав здалося: його так завжди називають і він завжди виправляє, хоча на це всі плювати хотіли.

– Дякую, що нагадав, Дебіли, – підтвердив Муса висновки полоненого. – Пако, чого встали? Поклади фотку, тобі скоро живу привезуть! Вперед, за батьківщину!

Білик-Дебілик взяв стільця. Став на нього. Розчахнув дверцята антресолів. Побачив під зав'язку всякого барахла.

Максим прикипів до нього поглядом.

Голосно говорив телевізор.

Дотягнувшись до першої коробки з барахлом, Білик-Дебілик одним різким рухом скинув її на підлогу.

Помітивши, як напружився Максим, Муса задоволено кивнув.

По телевізору почався рекламний блок – пропонували виграти мільйон.

Пако копнув коробку з такою силою, що вона розламалася, і почав старанно топтатися по старих книжках, які повипали звідти. Бойко сам не знав, для чого він їх туди склав і що збирався робити з «Прапороносцями» Гончара, «Молодою гвардією» Фадеєва і особливо – зі «Що робити?» Чернишевського. Хоча назва роману зараз здалася Максимові як ніколи актуальною.

Білик-Дебілик тим часом скинув на підлогу другу коробку, потім – третю, останню.

За ними була стіна.

Запалу тишу далі порушували лише рекламні салогани з телевізора.

Помацавши в глибині антресолів рукою, ніби справді намагаючись знайти там сумку, повну грошей, Білик-Дебілик мовчки зістрибнув на підлогу, копняком перевернв стілець.

Обшук під супровід телевізора продовжився.

А Муса вирішив усе ж таки викликати сюди Котовського. Якщо вони нічого не знайдуть, нехай це станеться в його присутності.

Тим часом Іра Бойко намагалася зрозуміти, чого від неї треба чоловікові з грубими рисами обличчя, зовні схожому на поверхню якогось майстрового інструмента.

Коли вони робили ремонт і вона спілкувалася з майстрами, один із них сказав: «Тут, хазяєчко, треба рашпильком почухати», – показав їй отой самий рашпиль. Так, рашпиль – ось що нагадало їй це обличчя. А ще – типаж вишибали, розтиражований знятими в Росії бандитськими телесеріалами, які так полюбляв її тато. Сама його присутність такого типа в декораціях буржуазного офісу вже виглядала чимось аномальним. Та й дівчата-колеги здивованими поглядами обмінюються, нічого собі в Ірки знайомі…

– Вам точно мене? – про всяк випадок уточнила Ірина, хоча на весь офіс тільки вона одна відгукуваляся на Іру Бойко.

Обличчя відвідувача розтягнулося в посмішці, яка мусила, мабуть, заспокоїти молоду жінку, та замість цього зробила цього типа ще більше схожим на гобліна.

– Та вас же… Чоловік просив негайно приїхати додому. Там у нього неприємності.

Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре.

Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією.

– Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі?

– Давайте в коридорі поговоримо, ага?

У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері.

Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна.

– Я, значить, його друг, коротше, – кострубато пояснив він. – Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, – посмішка сповзла з його обличчя. – Це я так пробую жартувати.

– У вас не виходить, – відказала Ірина.

– Нехай. – зизав плечима Рашпиль. – Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося…

– Чому не може? Що закрутилося? – недобрі відчуття підсилилися. – Ви мене лякаєте…

– Ні, сонечко, ще не лякаю.

Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки.

– Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, – Рашпиль стишив голос. – Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому.

Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей.

– А якщо я…

– Кричати не треба, – випередив її Рашпиль. – Будь-який різкий рух з твого боку – і тоді в твого чоловіка почнуться справжні проблеми.

Іра глянула на наручний годиник.

Мозок працював на повних обертах.

Вона зрозуміла – у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз.

Вийди вони на десять хвилин раніше – і шансу б не було.

– Я все зрозуміла, – мовила вона. – Тільки мені треба в туалет. Можна?

Рашпиль простягнув руку долонею догори:

– Сюди.

– Пісяти сюди? – здивувалася Ірина.

– Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало.

«В мене – ще менше», – подумала Іра, а вголос сказала:

– Телефон у сумочці. Сумочка – в офісі, – і додала квапливо: – Можете обшукати!

Рашпиль уже встиг обмацати поглядом свою бранку. Коротка спідниця, тоненька блузка. Жодної кишені. Спека на вулиці, є такі дівки – взагалі майже голі ходять. Ні, вирішив він, нема в неї телефону.

– Вали.

Рашпиль не боявся, що Ірина спробує втекти – офіс на п'ятому поверсі. Та й попереджена про участь чоловіка, не ризикне.

Тут він вірно вгадав.

І хоча насправді Рашпиль знав у цьому житті дуже мало, одного він навіть при бажанні знати не міг – про звички Наталки Кузової з тутешньої бухгалтерії.

А ось Іра Бойко знала її дивні звички. Та й весь офіс знав: Наталка Кузова з якоюсь незрозумілою математичністю ставилася до часу. Вона в один і той самий час прокидалася, снідала в певний проміжок часу, не раніше і не пізніше, навіть сексом із чоловіком займалася в один і той самий час. Причому – через день і не більше одинадцяти хвилин на добу. Наталка Кузова підрахувала, що це виходить сто шістдесят п'ять хвилин на місяць, якщо в цей графік внести поправку на традиційні «жіночі дні».

У такому житті по годинах та хвилинах Наталя Кузова вбачала ознаку стабільності.

Та зараз Ірину ряувала не періодичність та тривалість, із якою колега по роботі займається сексом. Головне. Що рівно сім хвилин тому вона вийшла на традиційний щогодинний перекур, і курить вона в жіночому туалеті рівно десять хвилин. Отже, весь офіс, крім цього гобліна, знав, де зараз Наталя Кузова і коли вона звідти вийде. До того ж він не бачив, як вона туди заходила. А перевірити, чи є хто в жіночій вбиральні, навіть такій тип навряд чи наважиться.

Дві з половиною хвилини. Той випадок, коли треба стежити за секундною стрілкою.

Ірина зайшла в туалет, побачила колегу на її традиційному місці – біля вікна, і, не вдаючись у подробиці, не підійшла – підбігла до неї:

– Слухай, Наташ, я все потім поясню, а зараз виручай!

Кузова запитально підняла брову.

– Можна, я швиденько передзвоню з твого мобільного? Я говоритиму рівно одну хвилину…

Наталка нічого не спитала – просто витягла з кишені джинсів телефон, лиш нагадала:

– Не забувай: на розмови зі співробітницями я можу витратили лише півтори години на тиждень. Так що коли захочеш поговорити про свої проблеми – подумай, як витратити на патяки менше часу…

До дивацтв Кузової звик весь офіс. Шкідливими ці дивацтва не були. Її навіть перестли обговорювати і почали з нею та її розписаним часом рахуватися.

Іра схопила телефон. Номер майора Шалиги після останніх пригод вона знала напам'ять. Палець забігав по кнопках.

– Ало, це Іра Бойко! У нас дещо сталося! Не перебивайте! По-моєму, мене зараз викрадають, а Максима вже викрали! Мене везуть додому! Зробіть щось! Все!

Завершивши розмову, вона повернула телефон власниці.

– Це… гм… ну… я так одного придурка розігрую!

– Цей світ здурів, – Наталя зробила затяжку. – Витрачають час чорт знає на що…

Та час грав зараз неабияку роль.

Ірина повинна була вийти з цим гобліном так швидко, аби він не встиг помітити, що в жіночому туалті ще хотось був. Раніше, ніж за півтори хвилини, Наталя звідси не вийде.

«Хай живуть всі людські принципи на світі!», – пронеслося в Іриній голові.

Їй вдалося вкластися в дев'яносто секунд.

Рашпиль зовсім не здивувався її квапливості.

Чого не скажеш про майора Павла Шалигу.

Він був певен – родина Бой ків після останнього випадку заспокоїться і назавжди залишить його в спокої. І, що найбільш прикро, він не міг, не мав права зараз послати Ірину Бойко з її попередженями туди, куди одна половина людста щодня посилає іншу. І той, кого не послали сьогодні, буде неодмінно посланий завтра.

Навряд чи вона зараз подзвонила, аби пожартувати. Видно, її, чорти б його взяли, чоловік знову вступив у якусь смердючу купу. Та й слово «викрадення» не дуже подобалося досвідченому сищику.