Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

… Ось кожен із приятелів, перед тим, як теж закуняти, бере свою частку зароблених доларів і ховає подалі від сторонніх очей…

Але тепер не алкоголь заважав Максимові сприймати реальність як цілісну картину: мозок працював шалено, коліщатка крутилися, Бойко запустив його на всю потужність, шукаючи виходу.

Вихід знайшовся рано, коли Бойко, дочекавшись, поки Ірина щезне на роботу, аби уникнути зайвих розборок на тему: «Скільки можна пити, мудак?», виповз із стогоном з ліжка, потеліпав до ванної кімнати, постояв під душем, зварив собі кави і вмостився перед телевізором, від нічого робити перемикаючи канали.

На вісімнадцятій хвилині подібних страждань Максим натрапив на той самий американський серіал, від перегляду якого не далі як тиждень тому відірвав малоприємний візит бійців міліцейського спецпідрозділу. Він уже хотів клацнути далі, але раптом щось у сюжеті привернуло його увагу.

Чергові терористи викрали людину і вимагають за неї викуп.

Додивившись до кінця, Максим випив ще кави, остаточно прочистивши собі мізки, а після того набрав номер Колі Зубка.

– Слухай і не перебивай, старичок, – промовив він, боячись, як би проста до геніальності ідея не вилетіла з голови. – Ідея ось яка…

На тому боці дроту Коля Зубок, вислухавши приятеля, перелякався ще більше, ніж учора пізно ввечері в ресторані: адже тепер йому доводиться розрулювати все самому. І хоча, за великим рахунком, усе це було справедливо – сам закрутив, сам і розкручуй, – все ж таки Зубок перепитав, аби точніше зрозуміти хід своїй подальших дій:

– Ану, повтори ще разок…

– Повтори, що ти сказав, – глухим голосом не попросив – звелів Антон Рикалов.

У кабінеті міського голови вони зачинилися втрьох: сам Чортів, Рикалов і Зубок. У останнього зуб на зуб не попадав від неприхованого страху – кожен із цих двох міг одним рухом руки стерти його, редактора газети «Наше життя», на пральний порошок.

Але Бойко подарував йому хоча б маленьку надію врятуватися, тому Зубок повторив, затинаючись:

– Ну, значить, Марселя Вашингтона викрали невідомі. Вимагають викуп. Наказали не дзвонити в міліцію, в жодному разі не повідомляти американське посольство. Попросили тільки прямий контакт із його батьком… американським… Ну, наче все…

– Звідки інформація? – спитав Рикалов.

По суті, Микола повторював усе по третьому колу персонально для нього. Спочатку він усе розповів Чортіву, той негайно викликав до себе в кабінет ділового партнера, і коли Рикалов примчав, Зубок виклав йому все.

– Максим… той журналіст, що з нами приїздив… Він Марселя до себе ночувати забрав, бо не хотів у такому стані самого пускати… Вчора ж усі хороші такі поїхали…

– У нього охорони не було? – недовірливо запитав Рикалов. – Син мільйонера – без охорони?

– Не знаю… Він же сюди без охорони приїхав… У приватних справах, інакше б тато відстежив, знаєте, як вони там своїм синкам руки в'яжуть, пересуватися вільно не дають…

– Скільки вимагають? – у Рикалова прокинувся професійний рекетирський інтерес.

– Не знаю я… Мені Макс дзвонив із автомата, каже – з домашнього та мобільного боїться, можуть слухати. І говорив коротко.

– Як Марселя викрали? Як узагалі все це сталося? – не вгавав Чортів. – Що там у них у Києві взагалі робиться?

– Та не знаю я! – у щирості Зубка не виникало жодних сумнівів, і обоє, мер і бандит, це бачили.

– Добре…, – промовив Рикалов. – Нічого доброго, але… Чому Бойко твій саме тобі подзвонив?

– Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений…

Чортів грюкнув кулаком по столу.

– Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! – він знову грюкнув. – Або хоча б сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав!

– Ми б так само вирішили проблему. З транспортом, з охороною. І що тепер? – він глянув на мера.

– Що тепер? – запитав Чортів у Зубка.

– Не знаю, – чесно відповів той.

– Ти нічого не знаєш! – безнадійно махнув рукою Рикалов. – Значить, так: я спробую свої київські зв'язки підняти. Хоча, якщо від серйозних людей була команда нікого не підключати…

– Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? – мовив Чортів. – Не будуть же Марсельку різати на шматки… Для чого серйозним людям міжнародний скандал, тим більше – з Америкою. І бабла багато не запросять. Думаю, розуміють – краще трошки, зате надійно…

Рикалов подивися на мера – і той відразу замовк. Тепер дві пари очей дивилися на Колю Зубка.

– Не затримую, – сухо сказав міський голова тоном бригадира передової тракторної бригади.

Коли Зубок швидко вийшов з кабінету, щільно причинивши за собою двері, Чортів побарабанив по столу товстими пальцями, замислено і одночасно – з надією глянув на співбесідника.

– Ми можемо щось зробити?

– Для кого? Для негра, якого вкрали якісь київські відморозки, чи для тебе – ти ж, типу, зятя втратив…

– Якщо ми з тобою, дядьку, витягнемо сина американського мільйонера з задниці чи де він там сидить, він, а заодно – і татусик його, будуть нам із тобою зобов'язані, хіба не так? – Рикалов кивнув на знак згоди. – Значить, на моїй Оксані цей Марсель одружиться автоматично. Ну і твою меншу вже якось прилаштуємо. Коротше, візьмемо Америку і нагнемо її, хіба не так?

Антон Рикалов кивнув, витягнув із кишені мобільник.

– Це сталося не на нашій з тобою території, Івановичу, – з жалем промовив він. – Ось де головний головняк. Але спробую щось вирішити. Свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…

7

Максимові Бойку того вечора довелося слухати занудні нотації дружини.

Повернувшись із роботи, вона побачила чоловіка вдома, у спортивних штанях і капцях на босу ногу, в кріслі перед телевізором. Між кріслом і телевізором стояв скляний журнальний столик, на столику – почата пляшка коньяку і чарка. Поруч, просто на столику, лежала купка апельсинових шкірок – Бойко ласував цитрусовими під «Закарпатський».

Якби він учора не приперся глупої ночі на рогах, Ірина Бойко ще б промовчала. Якби сам на сам із пляшкою Бойко не сидів уже другу добу, вона б навіть запитала, що святкуємо і приєдналася. У тому, що чоловік тепер святкує, а не переповнений скорботою, було видно із його розслабленої та абсолютно задоволеної пики.

Саме ця пика і вивела Ірину Бойко з себе: скинувши туфлю, вона прицілилася і метнула нею, цілячись у пляшку і влучивши. Не закоркована пляшка повалилася на підлогу, коньяк вилився на паркет.

– Дура! – гаркнув Бойко і рибкою пірнув з крісла на підлогу, намагаючись врятувати хоч щось із пляшки.

Друга туфля, спрямована йому в голову, пролетіла над маківкою.

– Ти чого, ідіотка! – рявкнув Максим, визираючи з-за крісла.

– А ти чого, придурок! – крикнула навзаєм Ірина. – Скільки вже це терпіти?

– Що – «це»? От скажи, що – «це»?

– Бухалово твоє, алкоголік! То він з артистами, то купу народу в хату затягує разом із чорним бомжом, тепер – просто так! Тихо сам із собою!

– Твій побутовий расизм, Ірино Миколаївно, в європейській державі, якою намагається стати Україна, абсолютно не доречний! – спробував пом'якшити ситуацію Бойко.

– Ага! А твій, значить, побутовий алкоголізм – це нормальне явище в європейській державі? Взагалі, ти не був на роботі ці дні. Знаєш, як зараз, у кризові часи, важко її знайти і легко втратити?

– А ти знаєш, – Максим звівся на ноги, стискаючи в руці пляшку з решками коньяку, – що позавчора той, кого ти так гонорово обізвала чорним бомжем, наштовхнув мене на одну геніальну ідею? Яка вчора була успішно реалізована, а сьогодні, коли ситуація мало не вийшла з-під контролю, ось ця голова, – він постукав себе по лобі, – придумала, як врятуватися. І ситуація не просто розрулилася, Ірино Миколаївно: переможець таки отримав усе!

– Куди знову вляпався? – підозріло запитала Ірина. – Що ти там отримав і кого переміг?

Максим не поспішав. Театрально налив собі «Закарпатського». Демонстративно випив, жестом показавши дружині, що п'є за її здоров'я. А потім підійшов до книжкової шафи, під супровід маршу, який вибринькував губами, витяг стареньке видання «Хатинки дядька Тома», звідти – білий довгастий конверт.

Купюри з портретом американського президента Беждаміна Франкліна він тримав у руці віялом. Потім неквапом розклав їх на столику, відсунувши пляшку і взагалі скинувши на підлогу апельнинві шкоринки.

– Скільки тут? – вичавила з себе Ірина, хоча насправді першим запитанням у тких випадках мусить бути: «Де ти взяв?»

За дві години, лежачі в ванні, повній запашної піни, подружжя Бойків допивало просто з горлечка «Закарпатський».

Спочатку Максим підніс горлечко до губів Ірини, потім вона притулила пляшку до чоловікових вуст. Згадавши його розповідь, зокрема – уявивши, як Марсель цілується з воєнкомом Аніфановим, Ірина не витримала – вкотре за цей час вибухнула істеричним сміхом.

– Ну, а що тоді? Коли той чортів мер виторгував собі зятя в друга-бандита?

– Ось тоді, Ірко, справді нависла реальна загроза. Нам усім могли вкрутитися гайки. І тоді я, – Максим ляснув себе по лобі долонею, – придумав, ніби нашого негра вкрали. Витримав добу, навіть трошки більше. Сьогодні після обіду подзвонив туди і пояснив: усе хокей. Батько-мільйонер без скандалу переказав потрібну суму на якійсь рахунок, Марселя відпустили. Хто його викрадав – невідомо, мільйонер не хотів утягувати в історію правоохоронні органи. Американські б він ще втягнув, а ось наші, українські, гм… На це купилися: з нашими ментами і навіть з нашою службою безпеки ніхто навіть у нас мати справу не хоче. Не те що людина з-за океану. Коротше, без шуму все вирішили, бо викрадачі запросили толерантну суму. Саме для того, аби все без шуму і вирішити.

– Знаєш, – визнала Ірина, – я б сама в це на раз повірила…

– Ще не такому вірять, – погодився Максим. – Тепер тато, значить, заховав свого Марселя в посольстві. А завтра синок разом із ним повертається назад до Америки. Всі контакти з ним обмежені, так що нехай дочка мера, пані Оксана Чортіва, лупить своєю білявою головою об стінку!

– Е, я теж білявка! – Іра дала чоловікові жартівливого легенького щигля. – Слухай, а ну як вона, Оксана ця, сюди прискаче? В посольство, наприклад…

– Ага! Так її американці в посольство і пустили! Навіть її тато Чортів це розуміє. Знаєш, яка там, у американському посольстві, зараз ситуація? Вони всі терористів бояться уже восьмий рік. А ця Оксана страшніша за будь-якого терориста!

– Слухай, – Оксана повернулася в ванні, вмощуючись зручніше. – Невже ось так вони й купляться?

– В них варіантів нема, – впевнено промовив Максим. – Перевірити цю всю шнягу все одно неможливо. Зате ми з тобою за чесно розказану сказку заробили енну кількість мертвих американських президентів. Я вже перевірив через Інтернет, там є антикризові пропозиції в туроператорів. Гарячі путівки куди захочеш. До речі, куди ти хочеш?

– Куди нам гроші дозволяють?

– Треба подумати. Тільки раніше, ніж за два тижні, нічого не буде. Нормально?

– Чудово! – Іра повернулася, аби чмокнути чоловіка в ніс. – Можна навіть через три. Поки на роботі утрясу, поки путівки, поки новий купальник, те, се…

– Краще вибратися швидше, – серйозно сказав Максим. – Думаю, історія з отим жінчим трупом як раз уляжеться, треба буде повертатися до роботи. Куди ж ми можемо поїхати з тобою, давай прикинемо, – він теж умостився зручніше. – Ну, значить…

– … ну, значить, Ксюх, так вони цих провінційних лохів і розвели, – закінчила захоплюючу розповідь Ірина.

Максим, провівши третій за цей вечір бурхливий сексуальний раунд і остаточно вибившись із сил, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, як завжди в таких випадках, зовсім утратила бажання спати. Накинувши халат і заваривши собі трав'яного чаю на кухні, вона щільно причинила кухонні двері, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, з кухні, набрала її номер.

Ірину перло від щастя та бажання похвалитися чоловіком, який заробляє нормальні гроші лише головою. Інформація текла з неї, мов бурхливий чистий потік гірської річки.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко налила ще чайку, витягла шоколадку – її в хвилини радісного збудження завжди тягнуло на солодке, щільніше закуталася в халат, хоча липневий вечір таки видався задушним, потягнулася і не стрималася – набрала номер подруги Каті.

А потім – подруги Тані.

А далі – подруги Олі.

Так вона закінчувала вечір п'ятниці.

Суботнім вечором, рівно за добу, у своєму робочому кабінеті Антон Рикалов мовчки слухав, що йому говорять по телефону.

Людина дзвонила з Києва, видала зібрану інформацію, і Рикалов попросив повторити її навіть не один раз, а двічі: йому вперто не хотілося вірити в почуте. Проте людина, яка роздобула ці відомості, користувалася в Рикалова повною довірою. Так само, як і її джерел інформації, витоки яких Рикалов не знав і не хотів знати. Бо його, Рикалова, це абсолютно не стосується.

На відміну від того, що він зараз почув: це все стосувалося Антона Рикалова і його ділової репутації в рідному місті напряму.

Єдине, про що він попросив і знав – його прохання виконають: тримати все в секреті. Бо якщо інформація про те, що він, Антон Рикалов – дешевий провінційний лох, піде гуляти далі, дуже скоро його не лише засміють. Аби просто засміяли, було б ще півбіди. Та з ним можуть перестати мати справу серйозні люди. Більше того: з часом знйдуться бажаючи повторити подібне.

Антон Рикалов пообіцяв співбесіднику: «Буду винен», і на тому боці дроту знали: Рикалов своєму слову хазяїн. Патякати ніхто не збирається, та й сам Рикалов не мав особливого бажання виносити свою дурість на люди.

Але покарати винуватців треба. Причому не вбивати. Навпаки: ці шаромижники повинні жити довго і кожен наступний день їхнього довгого життя мусить нагадувати їм про припущену один раз помилку.

Для початку треба знайти цього… як його… Колю Зубка…

8

– А, здоров, здоров! – відповів Максим. Почувши в трубці голос Колі Зубка.

Бойко саме виходив із офісу однієї туристичної фірми, тримаючи купу буклетів і флаєрів, де у кольорах розписувалися всі гарячі пропозиції за більш ніж доступними цінами. Вдома їм із Іркою буде з чого вибирати.

– Ну, є якісь новини? – голос Зубка звучав якось напружено, і Максим його розумів: напевне, виписав йому Чортів чортів. Та нічого: домовлялися вони з Боженкм про тендер, а не з мером – про зятя.

– Ну, новини… Полетів наш Уошингтон – джуніор до своєї Америки і більше сюди його батько не пустить. Він, узагалі, як я бачу, з вітром у голові, ага. Тому все так і склалося в нас… Так і передай своїм, задно – вітання вд мене своєму інвестору. Як треба що – хай звертається. Можемо, між іншим, мер вашому реально зятя знайти. Попрацюю свахою, чого ж. Домовляйся за бакшиш – і вперед!

– Ну, це все добре…, – здається, Зубка трохи попустило. – В нас усе по-старому. Я чого дзвоню: Гриша ще в одну тему пропонує вписатися. Йому дуже сподобалося…

– Знову тендер? Старий, два рази розказувати один і той самий анекдот про американського негра-мільйонера ніхто не буде.

– Та ясно. Тому треба щось нове придумати. Тільки не по телефону. Можеш приїхати сам сюди? Сьогодні? Маршрутки ходять регулярно навіть по неділях. Аванс отримаєш, Боженко вже тобі довіряє. Раз-два, туди-назад, вирішимо всі питання, по сто грам, і до роботи. Як?

– Може, завтра? – поцікавився Максим. – Неділя сьогодні. Я Ірині обяцяв те, се… Завтра понеділок, нормальний день для великих починань. Ага?

– Нехай так, – легко погодився Коля. – Гайда з самого раночку, маяснеш, ми зустрінемо. Є?

– Є, – кивнув Бойко.

– І той… Макс… Поки нікому нічого, добре? Раптом не домовимося чи ще там щось…

– Добре, добре, комерційна таємниця, – заспокоїв його Бойко. – Давай, до завтра. До понеділка.

Він, дотримуючись даної щойно обіцянки, нічого не сказав ні Ірині, ані Бабкіну, ані Присяжному. Перебував Максим у прекрасному настрої, і не чекав найближчим часом жодних неприємностей.

Між тим неприємності почалися відразу, щойно Бойко виліз із черева задушливої маршрутки на маленькому, не перебудованому з часів Радянської України, автовокзалі.

Побачивши Зубка, він привітно махнув йому рукою. Микола махнув у відповідь, але якось не надто впевнено і радісно.

Зробивши кілька кроків і дійшовши майже до середини автовокзального майдану, Максим раптом опинився затиснутим між двома похмурими амбалами в цивільному.

– Громадянин Бойко? – запитав один.

– Ну? – відповів той, шукаючи очима приятеля і не знаходячи – Зубок ніби розчинився в тутешній пилюці.

– Вам доведеться пройти з нами, – промовив амбал.

– Куди? – Бойко знав наперед – відповіді не отримає.

– Іди краще сам, бо понесемо, – добрим голосом порадив інший амбал. – А це гірше.

– Чому гірше, коли несуть? – бовкнув Бойко.

– Бо на ношах понесемо. – пояснив той. – Воруши копитами, чмо київське.

«Яке ти добре – чмо полтавське», – подумав Максим, та не сказав уголос – цілком справедливо вирішив поберегти язика.

Ще зрозумів – влип.

Та на скільки серйозно влип – дійшло лише в похмурому приміщенні з мурованими стінами та гратчастим вікном.

Куди його привезли, Максим не знав. У машині спритно накинули наволочку на голову, зняли її вже тут, у казематі. І то не відразу, а після того, як жбурнули, мов мішок картоплі, на підлогу і міцними копняками змусили повзти до стіни. Там заломили руку, провели якісь маніпуляції, зап'ясток обхопив сталевий браслет наручників. Друга їх половина наглухо приторочила полоненого до труби парового опалення.

Коли наволочку зісмикнули та Максим звик до тьмяного світла, вгледів навпроти себе недавнього знайомого – начальника місцевої міліції Гліба Георгійовича Товкача. В дальньому кутку, спершись плечем об стіну, розташувався ще один знайомий – Антон Рикалов. І Максим не знав, кого з них треба зараз більше боятися.

Зате знав одне: не далі як тиждень тому він опинився в такій самій ситуації. Ну, нехай приблизно такій самій, дуже схожій. Розібратися в ній він зможе по ходу, а врятуватися – якщо, так, як і минулого разу, буде триматися до останнього. Правда, в цих умовах доведеться, мабуть, негратися в партизана на допиті, а спробувати повторити подвиг героїв останньої війни в режимі реального часу.

Це лякало найбільше. Героєм Максим Бойко зараз бути не хотів. Але жертвою – так само. Через те приготувався до двобою.

– О, привіт! – вичавив він із себе посмішку. – Старі знайомі! Чого це ви так граєтеся? Це ж не смішно, люди добрі…

– А ми тут, хлопче, всі люди серйозні, – промовив Товкач. – І зовсім не добрі. Навіть зовсім без почуття гумору, робота в нас така. Це ти тут із дружеком своїм жартувати надумав. Серйозних людей, які твоїх жртів е розуміють, із пантелику збивати.

– Слухайте, давайте розберемося…

Спроба почати хоч якісь переговори тут же зарубалася на корню.

– Не перебивай старших! – гаркнув Товкач. – Ми і розбираємося. Вже кілька днів розбираємося. І розібралися. Всі твої придумки з американським негром, його викраденням і чудесним порятунком нам уже відомі. Так що працювати ми тут, у провінції, досить добре вміємо. Ситуйовина, значитьця, з «плюсами» і «мінусами». Спочатку «плюси», – начальник міліції почав загинати пальці. – Їх мало, але вони є. Перший «плюс» Оксана Іллівна Чортів, якій завдано моральної травми, нічого не знає. Навіть не усвідомлює, наскільки сильна ця сама моральна травма. Вона просто тужить за тим, у кого закохалася з першого погляду і кому, як ми всі тут бачили, сподобалася вона. Тобто, Оксана знає, що її коханого вкрали бандити. Що його атец заплатив викуп. І що той назавжди полетів до Америки з нашої лихої країни. Коротше, кіно без хепі-енду. Поплаче і перестане, вона не перший раз за великим коханням тужить. Зате дівчина не знатиме, що з неї поглумилися. І не буде знати, хто, що теж можна вважати «плюсом».

– Та вона тут ні до чого, Оксана ваша! – вигукнув Максим.

– Охоче вірю, – спокійно кивнув Товкач. – Далі – ще один «плюс». У тебе, синок, є чудова можливість признатися просто тут, як ти допомагав невідомим тобі бандюкам у організації викрадення американського громадянина.

Тільки тепер до Бойка почав доходити весь жах становища, в якому він опинився.

– Е, ви що! Яке викрадення! Нічого собі струя!

Рикалов відліпвся від стіни.

Карбуючи кроки, підійшов до Максима.

Замахнувшись, влупив йому болючого копняка, потім – ще одного, ще, ще. Рикалов ніби буцяв футбольного м'яча. Нарешті, обмежившись шостим копняком, він так само мовчки повернувся на своє місце. Бойко потішив його, старанно кричучи – бив Рикалов справді боляче, та ці крики навряд чи хтось колись почує. Лише луна відбивала їх від мурованих стінок каземату.

– Чого він? – запитав полонений.

– Він без настрою, – пояснив Товкач. – Зрозумій його правильно. В пана Рикалова із мером нашого міста була певна домовленість. Яку через обставини, про які не знає Оксана Іллівна, довелося розірвати. Це ж усе бізнес, синок. А ти в цей бізнес наплював. Ти його, синок, обговняв…

– Так давайте нормально поговоримо! Я грші поверну! – вирвалося в Максима.

– Кому? – щиро здивувався начальник міліції. – Ти ни мені, ні панові Рикалові, ні навіть меру нашому ні копійки не винен. Твої дружки теж ні до чого. Бо, за перевіреною інформацією, це ти все придумав. І потім, – наголосив Товкач, – з тобою, синок, поки що нормально говорять. Навіть дуже нормально. Якщо ти напишеш зізнання, ми тобі тут, спокійно, оформляємо справу. І термін покарання призначаємо.

– Без суду і слідства? – вирвалося в Максима.

– Чому? Зі слідством і судом. Справа буде, свідки, потерпілі, все, як треба. Розумієш, синок, у нас тут, через кілька камер, сидять двоє кончених наркоманів, які захотіли викрасти людину і збити в родичів викуп. Тебе вони готові назвати організатором та ідейним натхненником. Бо вони, синок, своїми головами до такого не дотумкають. Ти ж – людина головата. Підеш ти, синок, як керівник злочинної групи. І дадуть тобі на всю котушку. Тебе треба на якійсь час від суспільства ізолювати. Бо ти, синок, небезпечний тип.

Нахилившись до полоненого, Товкач лагідно промовив:

– Відморозок ти, синок. Гірший за відморозка.

– Давайте, я все поясню…, – відчай просто рвався з середини Максима.

– Пізніше, – зупинив потік відчаю Товкач. – Тепер я тобі про «мінуси» скажу. Якщо ти відмовляєшся тут, спокійно в усьому признаватися і цілим та неушкодженим за деякий час сісти на нашу лаву підсудних, я віддаю тебе ось цьому дяді, – він кивнув бік Рикалова. – Ти з ним уже знайомий, правда? Значить, віддаю – і забуваю про твоє існування. Не зовсім. На одну добу, або на дві. Потім згадаю – є такий Максим Бойко. Тобі, синок, насправді однієї доби спілкування з друзями пана Рикалова з головою вистачить. Знаєш, у у чому ти признаєшся, погостювавши в нього добу? Покажу тобі цілу купа нерозкритих злочинів. Там і на сексуальному грунті є. Можеш забути про історію з негром, її справді не було. Тобі її прощають. Зате після доби, яку ти проведеш в гостях у оцього дяді, я тобі букет реальних справ подарую. Ти підпишеш усі папери, які тобі підсунуть, тремтячою рукою. Дряпаючи язик об вибиті зуби. Потім ляжеш у лікарню, де будуть лікувати все, що тобі поламають. Але лікуватимуть погано – в нас ґвалтівників не дуже люблять. Деякі тілесні ушкодження не загояться до кінця твого життя. Бачиш, скільки «мінусів»?

Холодний страх скував тіло полоненого твердою кригою.

– Ви це що… серйозно? – вичавив він із себе.

– Я ж казав уже – в нас із почуттям гумору погано. Зате кодне слово – кремінь. Пообіцяли – зробили. Тут ніхто не заступиться. В цьому місті, синок, ми хазяї.

Бойко ковтнув слину. Жодних думок у голові не було, вперше за багато років він відчув порожнечу не лише під черепною коробкою, а й взагалі в середині себе. Тепер він здвався собі не людиною, а лише тілесною оболонкою.

– Я можу подумати? – тихо запитав він.

Товкач і Рикалов перезирнулися.

– Такі рішення швидко не приймаються, – погодився Рикалов. – Все ж таки про його подільші років десять життя йдеться. Тому, Георгійовичу, хай воно посидить тут до ранку. Аби рішення стало більш виваженим. Раніше проситися буде – не треба слухати. Справді, покисне тут добу, все як слід обдумає.

– Розумно, – погодився Товкач. – Бач, синку, цей дядько досвідчена людина. Він добре знає, які рішення приймаються в кімнатах із гратами на вікнах.

Мучителі вийшли.

Зачинилися двері, повернувся кілька разів ключ у замку. Щось брязнуло ззовні. Бойко залишився сам і тепер гостро усвідомив: він же нікому не сказав, куди збирається.

Ось тепер виходу точно не було. Навіть при бажанні ніхто не знатиме, де він.

– Де він? – у відчаї крикнула в трубку Ірина.

Впадати в відчай було від чого. Годинник показував дев'яту вечора, а від чоловіка, який з самого ранку подвся кудись в хорошому настрої, не було ні слуху, ні духу. На телефонні дзвінки не відповідав, абонент «Макс» знаходився поза зоною досяжності. Де ця зона. Іра Бойк навіть уявити не могла.

Тому, коли задзвонив домашній телефон, і в трубці почувся голос Колі Зубка, вона відразу зрозуміла – це новини або від чоловіка, або про чоловіка.

– Проблеми в Макса, – почулося у відповідь. – Я не можу довго говорити, але в двох словах ось таке…

– Що таке? – роздратовано запитав майор Павло Шалига.

Годинник на руці показував половин десятого вечора, він саме під'їжджав до свого будинку, думав про дві пляшки пива в холодильнику, які так розрадять його під кінець цього спекотного понеділка. І зовсім не хотів, аби його турбувала та хвойда, дружина, гори він вогнем, журналюги Максима Бойка. Якого він відпустив і дуже про це шкодував.

Та злитися Шалига міг в даній ситуації тільки на себе.

Це ж він сам дав Ірині Бойко візитівку зі своїми телефонними номерами, в том числі – мобільним. Дав, бо був певен: після всього, що трапилося, родина Бойків на його обрії більше не з'явиться.

– У Максима знову проблеми, – співбесідниця мало не плакала, причому досвідчений у всьому, що стосується розмов із потерпілими, майор Шалига відчував: заплаче вона будь-якої миті.

– Та він у вас ходяча проблема! – буркнув, аби щось відповісти.

– А може стати не ходячою!

Тепер Шалига почув справжню жіночу істерику.

Рука машинально крутнула кермо, розвертаючи машину буквально в ста метрах від свого будинку.

Уміє ж цей ідіот у історії влазити… Головне: всіх інших утягувати.