Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Присяжний кахикнув. Як раз цього він не знав. Не вистачало, аби цей місцевий будівельний магнат був знайомий з кимось із родичів того бісового політика. Тоді все, капець, місія Штірліца провалилась, толком і не розпочавшись. Зробивши вигляд, що розмову в цьому напрямку вести не вартує, принаймі – при всіх, він красномовно скосував на Бабкіна, котрий формально працював на політичного опонента його нібито шефа, і багатозначно промовив:

– Подивимось, подивимось, що у вас тут за планів громадьйо…

– Поговоримо, поговоримо! – в тон йому відповів Боженко.

Далі він пересунув свій погляд виконроба на Максима, який виглядав на фоні решти гостей абсолютно непрезентабельно – старенькі, хоча й чисті джинси, стоптані кросівки та футболка із зображенням чиєїсь перекривленої пики.

– Це – Максим Бойко! – поспішив представити друга Зубок. – Я ж говорив вам, провідний київський журналіст. Той самий, пише в спеціалізовані видання про перспективи розвитку…

– Пише собі – хай пише, – як людина, фінансово причетна до засобів масової інформації в своєму регіоні, Боженко ставився до журналістів без симпатії, але з повагою: люди, яких він мало шанує, все одно роблять справу, без якої навіть йому не обійтися. – Ви пишете, так сказать. Ми, значить, читаємо.

Коротко потиснувши Максимову правицю, Боженко націлив свій погляд виконроба на головного члена групи підтримки. Всі відчули – зараз їхня «темна конячка» пройде перше серйозне випробування.

– Ну, і наш гість із міста Чикаго, – офіційним голосом представив Зубок. – Марсель Вашингтон, член ради директорів…

– Правильно казати – Уошингтон…, – встряв Бойко.

Боженко глипнув на нього, на короткий час замислився про щось важливе, птім кивнув, ніби досягнувши згоду з самим собою.

– Хоч Вашингтон, хоч Нью-Йорк. Хоч Уошингтон, хоч Уньюйорк. У нас тут по простому. В нас всі директори, всі один одному радять, і всі – добренні члени! Я – Гриша, Грицько, коротше!

Він стиснув праву руку Марселя, сильно труснув її, потім узяв його ліву руку своєї лівою, так само тряхнув, потім одночасно смикнув за обидві руки, при цьому не зводячи з обличчя Марселя свого фірмового погляду виконроба.

– Приємо, хлопці! Так, тепер гайда, гайда! Вйо, бо дощ, як кажуть! Там чекають уже!

– Там – це де? – поцікавився Бабкін, коли вони нарешті повернулися в свій бусик.

– Не знаю, – знизав плечима Коля. – Там…, – він непевно махнув рукою перед собою.

Бойко підсунувся до приятеля зовсім близько і одними губами, аби випадово не почув водій, промовив:

– Чого це тебе так понесло?

– Ти про що? – не зрозумів Зубок.

– Про Чикаго. Чому Марсель – із Чикаго?

– Вирвалося…, – Зубок знову знизав плечима. – Так… Просто… Хіба не все одно, звідки він з Америки? Думаєш, у нас тут хтось покаже на карті оте їхнє Чикаго?

Максим замовк – крити не було чим. Єдине, чого йому хотілося зараз, крім чергового кухля холодної води – аби вони всі в якійсь момент не почали перегравати.

А ось господарі міста, готуючись до зустрічі двох помічників депутатів Верховної Ради України і одного сина американського мільйонера, чий батько, за чутками, наближений до самого Барака Обами, явно перегравали.

Коли невеличкий кортеж в'їхав до цетру містечка і зупинився біля будівлі мерії, грянув духовий оркестр. Музиканти розташувалися на величезних сходах, побудованих, очевидно, в ті часи, коли сьогоднішня будівля з гучною назвою «мерія» була ще рядовим міским виконавчим комітетом. Стиль цієї забудови хтось мудрий обізвав «брежнєвським ампіром». Порівняно зі «сталінським ампіром» він виглядав помпезно та убого. Але якщо за часів правління Леоніда Брежнєва так виглядали всі офіційні забудови хоч у Росії, хоч в Україні, хоч у Молдавії, то навіть помпезна архітектурна убогість мусила мати своє стильове визначення.

Перпендикулярно до будинку мерії та оркестру, який викомарював козацький марш, так само вишикувалися дівчатка в українському національному вбранні з обремками квітів. За ними маячили дорослі, офіційно вдягнені та напружені. Одна дівчинка тримала на вишитому рушнику коровай із сільничкою по центру хлібини.

– Уже ж хліб-сіль були…, – вирвалося в Бойка. – Не перестараються?

– Там, на дорозі, устрічали дівчатка зі школи номер два, – пояснив Коля. – А ось ці – з ліцею номер один. Комерційного. Мерова сестра – директорка школи, а мерова жінка – директорка ліцею. Це політика, старий.

– Ну?

– Гну! – невміння старого друга давати оцінку подібним серйозним ситуаціям починала дратувати Зубка. – Баби між собою мало не побилися в кабінеті Чортіва! Як раз тоді, коли вирішували, дівчатка з якого навчального закладу будуть гостей зустрічать. Бач, консенсус знайшли: біля в'їзду в місто хліб-сіль дає школа, тут, біля мерії – ліцей. Ясно тепер? Тоді вперед!

Гості знову вибралися з автобуса. Дівчинка з хлібиною поспішила до Марселя. Пам'ятаючи невеличкий конфуз, той запитально глянув на Бабкіна. В свою чергу, Костя теж не хотів брати на себе відповідальність за повторний конфуз, тож штовхнув ліктем Бойка. Зрозумівши з його міміки – треба щось робити, Максим смикнув за лікоть Зубка. Тим часом дівчинка з короваєм уже наблизилася до гостей майже впритул і чекала, поки в неї заберуть важку хлібину.

– Бери, – розпорядився Коля.

Марсель відламав скоринку, вмосив у сіль, пожував, прийняв хлібину і відразу відступив убік. Дівчинка сміливо зробила несподіваний для дитини в українському національному вбранні реверанс, після чого, сповнена достоїнства, повернулася до гурту, гордо тримаючи голову. Коровай Марсль передав по ланцюжку, в результаті хлібина опинилася у водія, який прилаштував її в салон поруч із попереднім короваєм.

Тепер, коли з останніми урочистими формальносями було покінчено, музика замовкла і на передній план висунувся чоловік, дже схожий на бригадира передової тракторної бригади, на якого вдягнули костюм, куплений у центральному універмазі столичного міста. Гості правильно зрозуміли – з ними йшла знайомитися перша особа міста, міський голова.

– Як той казав, ласкаво просимо, назад не виносимо! Значить, оце наші гості, ага! – «бригадир» по черзі потиснув усім руки, скоромовкою промовляючи: – Чортів. Чортів. Ілля Іванович.

Біля Масреля «людина-бригадир» затрималася трошки довше.

– Ілля Іванович Чортів, міський голова.

На передній план висунувся Григорій Боженко, «людина-виконроб».

– Це, Івановичу, містер… Коротше, Марсель Вашингтон. Як американська столиця.

– Уошингтон, – поспішно виправив Зубок.

Про таке прізвище для сина американського мільйонера компанія домовилася ще вчора. Марсель навіть сам його вибрав, захопившись у якійсь певний момент грою. Але Зубок вцю хвилину зловив себе на думці: насправді ж він не знає, яке прізвище носить Марсель.

– Хай як кому зручно, – відмахнувся Чортів і прямо запитав у темношкірого гостя: – Не родич?

– Кому? – втрутився Боженко.

– А я хіба до тебе, Грицько, говорю? – мер навіть не повернув голови в бік «виконроба».

– Він усе розуміє, тільки говорить не тойво…, – прийшов на виручку Зубок.

– Головне, аби все розумів, – промовив Чортів і уточнив Марселю своє питання: – Президенту американському не родич?

Марсель, не витримуючи такого блискавичного напору, глянув на Бабкіна. Той зробив півкроку вперед.

– Ви якого президента маєте на увазі? Джорджа Вашингтона чи…

– Його, – кивнув Чортів. – То як, Марсель, Вашингтону не родич? Тому, на честь кого місто називається. Ну, американське, столиця ваша, де всі президенти сидять.

Бабкін кахикнув.

– Джордж Вашингтон, шановний Іллє Івановичу – той самий президент, зображений на купюрі достоїнством у один долар США. Ви хочете знати, чи не родич містер Уошингтон американському президентові Джорджу Вашингтону?

– Ну да, – відповів мер і додав: – Як той казав.

– Розумієте… Як би це пояснити… Джордж Вашингтон був білим. Але в Америці давно покінчено з расизмом. Про що яскраво свідчать результати останніх президентських виборів у цій країні. Тому з огляду на вимоги політкоректності не буде помилкою вважати, що наш Марсель може бути причетним до давнього роду тих самих Вашингтонів. До того ж мішані шлюби в Америці не рідкість.

– Ага, значить, – промовив Чортів.

Вся компанія дивилася на Бабкіна, роззявивши роти. Але навіть сам Бабкін не чекав від себе такої глибокої за змістом тиради. Причому тирада ця помітно вразила Іллю Івановича Чортіва – його нижня щелепа теж трошки опустилася донизу.

– Ну, значить, розібралися, як той казав, – промовив він, аби якось виборсатися з цих генеалогоічних нетрів. – Словом, товариство, програма в нас така. Зараз невеличка робоча нарада, послухаєте, чим наше місто живе, як той казав. Потім поїдемо в ліцей і в другу школу. Там теж не дуже довго, бо треба ще містом проїхатися. Заїдемо на арматурний завод, значить. Потім подивимося пам'ятник Шевченку, – якщо попереднє оголошення стосувалося всіх присутніх, то тепер мер знову звернувся персонально до Марселя. – У нас, знаєте, в Україні так само пам'ять шанують, як у Америці. Своїх геніїв шанують теж, і вони теж на наших грошах є. У вас у Америці поетів на грошах друкують?

– Тільки президентів, – поквапився відповісти за нього Бабкін. Марсель лише ствердно кивнув.

– О, бач, а у нас друкують! – Чортів витягнув з кишені гаманця, витяг дві купюри. – Диви, оце на сотці старого зразка – старий Шевченко, а на новішій – молодий Тарас.

Хазяйновито заховавши гаманця назад, мер знову звернувся до всіх.

– Ну, а потім – неофіційна частина, там заодно і поговоримо, скільки тієї ночі…

Бойко кахикнув і почав тупцяти на місці. Ночувати в їхні плни не входил, і максим відчув – ось він, перший невеличкий збій у чітко продуманому плані. Але те ж саме відчув і Боженко. Розуміючи, як це небезпечно – віддавати свою групу підтримки на поталу Чортіву в ситуації, яка до середини ночі вийде з-під будь-якого контролю, він нагадав:

– Івановичу, гості на ніч не лишаються… Будній день, в усіх справи…

– Ось ти і простежиш, аби вони нормально на Київ поїхали! – тицьнув на нього пальцем мер, знову повернувся до гостей. – То як, приймається план?

– Якщо тільки все оперативненько, – з поважною діловитістю промовив Бабкін. – Бо в нас, знаєте…

– Знаю, – сказав Чортів. – У нас те саме. Так шо, господа, як той казав, поїхали-погнали?

6

Від того, як вони поїхали-погнали, в Максима Бойка під кінець дня лишилися в голові лише якісь окремі фрагменти.

… Ось уся компанія сидить у актовому залі мерії, де розташувався весь керівний апарат. Чортів завів звітну промову хвилин на сорок, із якої Бойко запам'ятав лише чільну фразу: «…плануємо залучити в наше місто тих інвесторів, у тому числі – з-за кордону, які зрозуміють перспективи, що відкриває тут перед ними ця наша, як той казав, терра інкогніта разом із табулою расою, бо відносно недалеке географічне розташування від столиці…»

… Ось уся компанія піднялася в приймальню мера, де на секретарчиному столі, забравши з нього комп'ютерний монітор і телефонний апарат, розклали по тарілочках бутерброди з ікрою, порізану ковбасу, сир, цукерки, а в центрі столу щільно поставили чаки з коньяком….

… Ось у актовому залі ліцею номер один гості розсілися в першому ряду поруч із мером, а на сцені дівчатка в українському народному вбранні водять хоровод і співають народних пісень. Потім одна з них, та сама, яка підносила хліб-сіль біля мерії, заспівала арію Наталки з опери Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Поруч із мером сиділа його дружина, директор цього ліцею, яка здалася старшому за колег Кості Бабкіну схожою на парторга часів розквіту брежнєвського застою. Жінка гордо дивилася то на своїх вихованиць, то на чоловіка. Сам же мер задоволено кивав у такт співу. Коли все закінчилося, завіса закрилася, аби потім під оплески знову роз'їхатися. Дівчатка за цей час уже звідкись взяли квіти, по невидимому сигналу збігли вниз і подарували по букету всім, хто сидів у першому ряду. Дружина мера після того піднялася на сцену і закликала:

– А тепер давайте подякуємо нашим талановитим дівчаткам і їхній виховательці, керівнику студії духовного розвитку Чортів Оксані Іллівні!

І цю мить Максим добре запам'ятав, адже саме тоді він, як і всі інші гості, вперше побачив її. Бо на сцену під чемні оплески випливла натуральна білявка з великими грудьми, проте на цьому чесноти закінчилися. В неї був задовгий ніс, криві ноги вгадувалися навіть під довгою спідницею. Одне око помітно косило. А коли жінка, якій з однаковим успіхом можна було дати як двадцять п'ять, так і тридцять п'ять років, заговорила, дякуючи у відповідь, всі почули – вона, до всього іншого, гаркавить та шепелявить.

– Родичка? – тихо запитав Максим у Колі.

– Дочка, – так само тихо відповів Зубок. – Проблема мера номер раз. Оксану Іллівну заміж ніхто не бере, навіть при тому, що тато – цілий мер.

– Ти ж наче поки холостяк у нас, – нагадав Максим. – Давай, вперед, усі проблеми вирішиш, для чого тобі тоді інвестор…

– Я стільки не вип'ю, ти що, – віджартувався Коля фразою зі старого анекдота.

… Потім – бутерброди під коньяк у кабінеті директорки ліцею…

… Наступний фрагмент – актовий зал школи номер два. Там дівчата в бальних сукнях плавали у вальсі з хлопцями в смокінгах. Гості так само сиділи в першому ряду, але тепер біля мера сиділа не рідна жінка, а рідна сестра – директорка школи. Зубок мимохідь пояснив Бойку, що бальні танці в цій школі – головна фішка. Вже третій рік міцеві танцюристи вважаються першими в області на різних конкурсах. І, наголосив Коля з якимось особливим нажимом, колектив на чолі з директором школи дуже хоче показати себе за кордоном.

Наприклад, у Америці.

Після цих слів Максимові стало недобре. І цей стан посилився, коли він помітив, з яким задоволенням Марсель дивиться на бальні танці. І з якою не менш помітною втіхою мер міста та його сестра дивляться на задоволеного бальними танцями місцевих школярів сина американського мільйонера…

…Ось обід, накритий у їдальні школи номер два. Всі сидять за зсунутими і накритими скатертиною столами, тепер пляшки коньяку перемішані з горілчаними…

… Ось – вечір у міському парку. Вся компанія вже впевнено перебуває в середній стадії алкогольного сп'яніння. Так і невідомо, хто запропонував гостям поїхати сюди і покласти всі подаровані протягом дня квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку, але ініціатива була дружно підхоплена. Тут же, біля пам'ятника, швиденько випили ще по одній. Цей момент Максим закарбував, бо саме тоді вдруге побачив її – Оксана Чортів, донька міського голови, впевнено обнімала за талію Марселя, сина американського мільйонера, і охоче фотографувалася з ним як на колективних знімках, так і в індивідуальному порядку. Той не особливо заперечував, обіймаючи грудасту білявку за плечі…

– Це, як той казав, наш голоний спонсор! – нетверезо заявив міський голова, обнімаючи за плечі товстого дядька, якому краватка пасувала ще менше, ніж самому Чортіву.

Все це відбувалося пізно ввечері в невеличкому приміському ресторанчику «Тин», який дійсно був огороджений по периметру справжнісіньким тином. Тут Максим оговтався остаточно, і тепер перестав фіксувати довколишній світ фрагментарно, зосередившись нарешті на цілісному сприйнятті довкілля. До речі, саме в цей момент Зубок повідомив: ресторан «Тин» знаходиться на приватній території, і коли поважні гості заходять сюди, а господар більше нікого не чекає, крізь тин пропускається електричний струм.

– Тату, тепер уже так не кажуть, – делікатно поправила батька Оксана.

– О! Ну, доцю, вже звиняй, забув! Значить, нехай це буде не наш головний спонсор, а меценат нашого ліцею! – він дал обіймав товстуна. – Широкої души людина! Василь Макуха, головний тут у нас по різним залізобетонним конструкціям. У нього все таке міцне, хе-хе, як залізо і бетон!

При цих словах Чортів стиснув руку в кулак, демонструючи, наскільки в бізнесмена Макухи все міцне.

– А це, значить, Марсель у нас… Колега твій, Васю, американський бізнесмен…

– Це батько в нього…, – спробував пояснити Боженко.

– Ну чого ти, Грицько, перебиваєш оце старших! – перервав його мер. – Знаєш, як той казав: який батько, такий син! Батько, значить, мільйонер, ну і син, значить, такий… Мовчи мені!

Відпустивши Макуху, міський голова тут же обійняв іншого чоловіка. Цей не був товстуном, у нього просто випирало пузце на фоні загалом міцненької козацької статури.

– А це в нас, значить, міністр оборони! Отак! Знайомся, Марсель, це наш воєнком, воєнний комісар! Цілий полковник, як той казав! Аніфанов Микола Микитович, а це ось…

Поки відбувалося чергове представлення сина американського мільонера місцевій еліті, Максим стривожено прошепотів до Миколи:

– Ми не того? Не переграємо?

– Спокійно, селяни…, – стан сп'яніння додав Зубкові куражу. – Бачиш, у людей свято. До них політики і американці приїхали. Оно, Боженко цвіте і пахне, бо всі бачать, які в нього друзі в Києві і Америці!

Справді, Боженко виглядав абсолютно щасливим. Він ходив за мером, наче прив'язаний, і постійно крутився під ногами в його доньки Оксани. Вона ні на крок не відставала від Марселя, якого, в свою чергу, ані на крок не відпускав від себе її батько. Сам Марсель галантно тримав Оксану Чортів під руку.

Тим часом мер обійняв і відрекомендував наступного.

– А це у нас моя міліція мене береже! Начальник міліції Гліб Жеглов, ха-ха!

– Що, правда Гліб Жеглов? – здивувався Бабкін.

– Це я так із ним жартую, – пояснив мер. – Звуть його справді Гліб Георгійович. Тільки не Жеглов, а Товкач, – він зробив наголос на останньому складі прізвища.

Начальник міліції, привітавшись з усіма гостями по колу, назввся кожному, наголошуючи, навпаки, на першому складі свого прізвища:

– Товкач. Товкач. Товкач. Товкач.

– Між іншим, коли треба – чорта в ступі під землею знайде. Сам, – мер багатозначно підніс пальця догори і коротко обійнявся зі ще одним чоловіком. – А це ось наш, як той казав, сьогоднішній господар, Рикалов Антон Антонович. Цей весь «Тин» і все, що під тином – його. Він чесно сплачує податки, правда, Георгійович?

– Треба в податківців питать, – коротко відповів начальник міліції.

– А чого питать? – Чортів ляснув Рикалова по плечу. – Раз працює – значить, платить!

Власник ресторану «Тин» зовні дуже нагадував кримінального авторитета десятирічної давнини, яких дуже часто грає в російських серіалах актор Ігор Ліфанов. Зубок ніби прочитав Максимові думки, промовив тихо:

– Це – наш головний бандит. Тільки він уже давно не бандит. Колись кіоски в місті контролював. Потім міський базар у карти виграв. Ну, тепер ось котролює, крім базару, кілька ресторацій і сауни…

– І всі вони відкрито дружать? Мер, воєнком, головний мент, колишній бандит?

– А чого ти дивуєшся? Не воювати ж їм… У одному місті живуть, одну справу роблять. Знаєш, як Товкач начальником міліції став?

Приятелі зупинилися, аби трошки відстати від гурту.

– Значить, Товкач замом начальника був. А колишній начальник міліції почав забагато хотіти від Антона. Антон, ясно, платив, тільки начальник у якійсь момент зажрався. Ну, Рикалов одного разу тому начальнику хабаря зеленого заслав. А потім із його ж подачі ті, кому треба, про це дізналися.

– Підстава? – уточнив Бойко.

– Класична! – голос Колі звучав гордо. – Заловили колишнього начальника на гарячому. Тільки чомусь не посадили. Я чув краєм вуха, була домовленість – його не чіпають, він тихенько з міста линяє, а Товкач у його крісло сідає. І всіх наш Товкач зараз влаштовує. Його чотири роки вже не міняли, прикинь?

– Н-да, стабільність тут у вас, – зітхнув Максим. – Кину все, переберуся сюди. Рикалов офіціантом візьме?

– Вирішимо питання, – серйозно відповів Зубок.

Всі питання, як колективні, так і приватні, почали вирішуватися вже після третьої чарки.

Тут, у вихорі тостів, Бойко знову почав сприймати дійсність лише яскравими фрагментами.

… Ось Оксана Чортів про щось щебече з Марселем, підливаючи йому коньяку. При цьому її рука поводить себе під столом чимдалі, тим сміливіше. Марсель не заперечує ні проти чого, тільки киваючи, мов китайський бовдур…

… Ось почалися танці під магнітофон. Марсель і Оксана Чортів, забувши про все і ні на кого не звертаючи увагу, вистрибують у центрі кола танцюристів, мов два молоденьких цапки: один – смолисто-чорний, інший – яскраво-білий. Танцюють, правда, не всі: начальник міліції Товкач і воєнком Аніфанов, прилаштувавшись у кутку столу, випивають і говорять про якісь серйозні речі, час відчасу смикаючи один одного за рукави піджаків…

… Ось Рикалов і Товкач уже біля барної стійки, мирно випивають і ведуть дуже мирну розмову. Тим часом грає повільна музика: група «Лісоповал» зі своїм хітом «А белый лебедь на пруду качает павшую звезду». Оксана Чортів буквально прилипла до Марселя, і навіть п'яному оку помітно – ще трохи, і ця пара почне цілуватися взасос…

… Ось ресторанна зала здригається від гуркотіння улюбленої мелодії всіх часів, народів та ресторанів «Сім сорок», під яку зазвичай виконують танок із хустинкою. Всі учасники дійства тримаються за руки і стрибають по колу, один, із хустинкою в руці, танцює в середині кола, і робить вибір – кого хоче поцілувати, перед тим і махає хусткою. Відмовлятися не можна. Обраний теж виходить у коло, якійсь час пара пляше, тоді хустинка розстілається на підлозі, на неї обидва танцюристи стають колінами, цілуються, а потім свій вибір уже робить той чи та, кого вже обрали раніше. Партнер же знову повертається до гурту. Коли хустинка перейшла до Чортіва, він гоголем пройшовся з нею по колу, махнув нею перед своєю донькою. Оксана вибігла в коло, швидко цмокнула батька, схопила хустинку і майже відразу висмикнула в коло Марселя. Коли обоє стали на коліна на розстелену хустинку, Оксана Чортів уже без сорому та обмовок буквально впилася йому в губи.

… Ось усі знову за столом. Нестрункій п'яний хор виводить «Ой, чий то кінь стоїть». Правда, єдності між співаками нема: частина людей вперто виконує «Ой, на горі два дубки». Дивно, але така різниця в смаках не заважає нікому доспівати до кінця ту пісню, яку кожен із співаків обрав…

… Ось воєнком Аніфанов обнімається з Марселем і вимагає, аби їх сфотографували разом. Але коли виринає чоловік із фотоапаратом, Оксана виштовхує воєнкома з кадру і почуває позувати з Марселем. Воєнком намагається втиснутися третім. За столом тим часом знаходять спільну мову і дружно гаркають: «Розпрягайте, хлопці, коней»…

… Ось начальник міліції хоче подарувати Мерселю свою краватку…

Максим не помітив, коли і куди зникли з-за столу мер міста і власник ресторану.

Мер міста і власник ресторану зачинилися в кабінеті Рикалова.

Якби на них зараз хтось глянув збоку, не повірив би, що один із них цілий день тільки те й робить, що піднімає тости і випиває, а другий за вечірнім столом не відставав від начальника міліції та воєнкома. Обоє виглядали дуже тверезими і дуже серйозними. Обоє тримали в руках склянки, на півтори пальця, як у американському кіно про гангстерів, наповненому бурштинового кольору віскі. Сама ж пляшка віскі, з якої наливав хазяїн кабінету, стояла посеред столу, між чоловіками.

Саме так – між чоловіками.

Скинувши непотрібні папаери на підлогу, Чортів і Рикалов примостилися просто на столі.

– У мене молодша донька – студентка, – говорив Антон Рикалов. – Я її сам хотів у Америку відправляти. І тут – такий випадок. Гріх втрачати, Івановичу.

– А я тут – мер, – тримався свого Ілля Чортів. – Навіть у твоєму кабінеті і на твоєму столі – все одно мер. Це я його тобі в кабак привіз.

– А я, – Рикалов сьорбнув віскі, – перестану в бюджет перераховувати стільки, скільки перераховую зараз. Знаєш, що буде, коли я дам команду не перераховувати тобі в міській бюджет? Зберу кількох очкариків, вони так усе порахують, щ ти побачиш, Івановичу. Як по моєму бізнесу вдарила світова економічна криза.

– А у мене, – Чортів теж зробив ковток, – донька в дівках засиділася. Бачиш сам – діти вже познайомились і подружились.

– А моя молодша донька англійську мову знає! – виклав черговового козиря Рикалов.

– А моя з ним без мови – язиком говорити буде! – у Чортіва теж були козирі в цій грі. – І своїм язичком швидше з ним порозуміється, ніж твоя з ним – своєю англійською мовою!

– А моя молодша – молодша за твою! – не здавався Рикалов.

– А я – мер! – все одно Чортів тримав козирного туза в цій грі. – І все, як той казав!

– ДА?

– ДА!

Як людина, котра виграла свого часу в карти міський базар, Рикалов визнав – бити козирного туза можна тільки джокером, але джокера в цій колоді нема.

– Нехай, – здався він, проте остаточно зброю не склав. – У такому разі – сам знаєш, як такі справи робляться! Згоден?

– По руках. Скільки?

– Цього разу тариф подвійний, – Рикалов допив свій віскі. – Враховуючи критичний вік твоєї доці, критичні обставини і економічну кризу загалом.

Чортів покрутив свою склянку в руці. Йому раптом стало чомусь шкода Рикалова – адже вони від самого початку грали не на рівних.

– Може, в нього, Марселя цього, який брат є? – безнадійно запитав він. – Будемо родичами…

– А ми хіба чужі? – наїжачився Рикалов.

– Тоді чого ж ти, раз такий свій, подвійний тариф мені виставляєш? Криза в нього, шмиза в нього…

– Ну і хрін із тобою, – махнув рукою Рикалов. – Давай по звичайному!

Чоловіки в несподіваному пориві ніжності обнялися і поцілувалися.

Могло здатися, що Коля Зубок обнімає і цілує Максима Бойка.

Насправді біля ресторану, на подвір'ї, Зубок термосив товариша, який вийшов подихати і не помітив, як закуняв, присівши біля стіни і притулившись до неї спиною. Так Микола, протверезівши від переляку, знайшов його і почав смикати, виводячи з алкогольної нірвани.

Нарешті Бойко розтулив повіки і глянув на Зубка каламутним поглядом.

– У-у-у…, – прогудів він.

– Макс, ти говорити можеш? – тривожно запитав Коля.

– Угу, – почулося у відповідь.

– А слухати? – не вгавав Зубок.

– Угу.

– А думати? Тільки головою, а не жопою?

– Нє-а…, – чесно признався Максим. – Я вже все придумав.

Зубок голосно гикнув.

– Думай знову. Тільки головою. У нас у всіх проблема.

– У нашої з тобою країни, чувак, останніх триста років взагалі одні проблеми…

– Уф-ф-ф! – видихнув Зубок, обдавши приятеля перегаром, і з наступним видихом повідомив: Чортів Рикалову нашого… вашого негра – продав!

Глибинна суть сказаного не хотіла доходити до Максима.

– У рабство? – запитав байдуже.

– У зяті! – Зубок готовий був кричати від розпачу. – Ти можеш послухати чи ні?

– Говори, – так само байдуже кивнув Максим. – Тільки зрозумілими словами. І простіше. Хто кого кому продав?

Зубок про всяк випадок роззирнувся довкола – раптом у темряві хтось ховається і підслуховує їх.

– Мені тільки що Боженко п'яний похвастався! А йому – сам мер! Молодець, каже, Гриша, зятя мені з Америки привіз! Тепер, значить, проси, чого хочеш…

Потроху до Бойка починала доходити суть катастрофи.

– З якої Америки? Якого зятя?

– З мальованої Америки! – Микола ледь не плакав. – Ми ж їм сказали, що цей Марсель – син американського мільйонера.

– І вони… вони справді купилися?

Як би Максим не напився, він уже цілком усвідомлював: ситуація, яка склалася, мало чим відрізняється від результату, якого домагається кожен журналіст, причому – не лише «жовтих» засобів масової інформації.

Всі хочуть, аби їм вірили.

Між іншим, хочуть цього не тільки журналісти. Політики теж наввипередки змагаються за людську віру. Навіть письменники-фантасти, вигадуючи пригоди на інших планетах. Хочуть, аби в ці пригоди і ці планети хтось, крім них самих, щиро повірив.

Отже, і мер міста, і Григорій Боженко, якого не посвячували в подробиці всієї цієї операції, і бувалий у бувальцях бандит Рикалов повірили: негр Марсель, продавець секунд-хенду з-під Шулявського мосту – син американського мільйонера, який на короткій нозі з американським президентом, темношкірим Бараком Обамою.

– Значить, купилися? – повторив Максим.

– А ти думав? Ми ж так і хотіли, аби вони повірили! Бачив, як оте опудало, Проня ця Прокопівна, на негра запала? Отож! У Рикалова теж донька, тільки молодша за Чортіву і красивіша. Бандит холостого американця вже їй пригледів у чоловіки. Дарма, що кольоровий. Головне – американець.

– Ми їм…, – Бойко проковтнув невидимий комок, – Ми їм хіба сказали, що Мерсель холостий?

– Вони не питали, чи він жонатий, – пояснив Зубок. – Подробиць Боженко не знає, але загалом ситуація виглядає так: Чортів Рикалову відступного заплатив, щось біля півлимона «зелених».

– П'ятсот тисяч доларів за негра? – Бойко тільки тепер зрозумів, як це – коли очі лізуть на лоба.

– За сина американського мільйонера, – уточнив Зубок. – За право одружити його на своїй Оксані. Ну, не відразу заплатив і не все – готівкою. Думаю, вірніше… Словом, Боженко думає: Рикалов дасть Чортіву тисяч сто готівкою, а на решту суми частину свого бізнесу йому чи комусь із його великої рідні передасть. А Боженку, відповідно, тендер дає, як він і хотів. Той, звичайно, від радості кип'ятком пісяє. Обіцяв за годину гонорар нам… вам віддати. Заробили чесно. Оксана вже до весілля готується і в Америку чемодани пакує.

– Прямо зараз почала пакувати?

– Ну, це я образно… Фігурально…

Марсель, за відомостями Бойка, знімав однокімнатну квартиру разом із дружиною і навіть не мав українського громадянства. Якщо про це все дізнаються Чортів з Рикаловим, фігурально висловлюватися вже нікому не доведеться. З ними всіма, включаючи Колю Зубка, вчинять конкретно, реально і – без жодних перебільшень! – страшно.

Навіть уявляти не хочеться, що зроблять з ними мер, начальник міліції і колишній бандит, об'єднавши зусилля.

Максим подивився на годинник, відчуваючи, як алкоголь вивітрюється після всього почутого навіть у липневу вечірню задуху.

– Так, – промовив він рішуче, тоді повторив: – Так. Як раз нуль-нуль, нуль-нуль. З боєм годинника Попелюшка тікає з балу від прекрасного принца, бо карета перетвориться на гарбуза, коні – на щурів, а розкішне плаття – на лахміття. По конях! Командуй, Коля!

Завершення цього довгого дня так само фіксувалося Максимом певними короткими фрагментами.

… Ось воєнком Аніфанов і начальник міліції Товкач ведуть під руки помічника депутата Костю Бабкіна. За ними самотужки пересувається помічник народного депутата Сєва Присяжний. Вони горлають на чотири голоси пісню, причому – кожен свою.

… Ось Григорій Боженко одночасно, двома руками, обіймає Бойка і Зубка, щиро та захоплено дякуючи…

… Ось Оксана біля автобусу востаннє палко цілує Марселя в губи…

… Ось Рикалов пхає в салон автобуса плетений кошик, із якого визирають горлечка від пляшок шампанського, горілки й коньяку….

… Ось Марсель спить і мило посміхається уві сні, плямкаючи губами…