Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

– Всі вони зацікавлені мовчати, – заспокоїв його Бойко. – Особливо – я.

6

– Ну, чого мовчиш?

Тонкі пальці Ірини м'яко пестили Максима по грудях, пальчик по черзі обвів колом кожен сосок, і перед тим, як зробити це, жінка наслинила пальця. Бойко лежав на спині, заплющивши очі, і не поспішав подавати ознак життя.

Підвівшись на лікті, Ірина дмухнула чоловікові в обличчя.

– Угу-у-у…, – подав він голос.

– Спиш? – тихо запитала вона, наперед знаючи відповідь.

– Ага-а-а…, – протягнув Максим.

– Ти безсовісний.

– Чого-о-о?

– Бо не хочеш поговорити, після того, як отримав своє, – Ірина стиснула пальцями його правий сосок.

– Моє… Є-є-є…

– А я серйозно, Максику. Запитатися хочу.

Тепер він розплющив очі і, простягнувши руку, намацав вимикач і ввімкнув нічник у вигляді каченяти Дональда. Спальня освітилася тьмяним рожевим світлом.

– Ну, що таке.

– Що у вас там за чергова сенсація? Сам пишеш, мені ні про щ не розказуєш. Це правда, що від міліції трупи тікають?

– Еге-е-е-е…, – протягнув Максим, думаючи зараз зовсім не про втечу жіночого трупа, а про живу, теплу, м'яку і красиву жінку, яка лежить поруч, з якою він десять хвилин тому займався сексом і сподівався, що на сьогодні це не буде останній раз.

– Ну, не спи, алло! – Ірина легенько ляснула його по щоці.

– Не сплю, – розслаблено протягнув Максим. – Але дуже хочу.

– Так це правда чи ні? – від того, що її природну жіночу цікавість не задовольнили, Ірина починала потроху дратуватися.

– А ти про що? Я дуже хочу, це – правда.

– Поки ти мені все про того трупа-втікача не розкажеш, можен ні на що не розраховувати!

Ірина сіла на ліжку, сперлася спиною об спинку і прикрилася ковдрою. У цих жестах читалася образа.

– Слухай, Ір, ну це все не серйозно. Ти цьому віриш?

– Весь Київ вірить!

– Весь Київ у що завгодно повірить. У Білого ж Чаклуна повірили? Повірили…

– Так що, – Ірина інтимно нахилилася до Максима, – з жіночим трупом така сама розводка, як із Білим Чаклуном?

– Навіть краща! – Максим теж сів на ліжку, гордо розправив плечі.

Випитий коньяк ще грав у нього в голові. Шалений секс розслабив. Перспектива повторення взагалі стирала будь-які застереження. Зараз, трошки, зовсім трошки п'яний, щасливий і гордий за себе, Бойко взагалі нічого не боявся. З рештою, дружина має знати, який у неї розумний та винахідливий чоловік.

– Там усе з прибиральниці почалося, тьоті Галі, – почав він, захоплюючись із кожною фразою. – Мегера ще та. Звільняюся, каже, бо зарплата в неї, бач, мала. Та й нам зарплатою пригрозили: мовляв, тираж падає, не буде сенсації – не буде зарплати в понеділок. Тут іще тьотя Галя зі своєю шваброю. Бачила, каже, тільки що бачила – і вже нема! Ну…

– … ну, і ти прикинь, Ксюх, з трупом такий самий принцип діє! Його бачили, але його нема! Ну от нема і все! Що вони зробили, знаєш?

Максим, розказавши Ірині все, провівши другий бурхливий сексуальний раунд і остаточно виснажившись, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, навпаки, від почутого втратила бажання спати. Накинувши халат і зачинившись у ванній, вона пустила воду, додала заспокійливого екстракту на основі морської солі, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, в ванній, набрала її номер.

Ірину розпирало. Інформація текла з неї, мов струмінь гарячої води з крану.

– Це, Ксюх, тільки мій Макс міг таке нагадючити! Що вони роблять, можеш уявити? А ти спробуй, уяви. Вони дали прибиральниці тьоті Галі п'ятдесят баксів. Вона у вівторок рано лягла під кущами. Їй залили голову томатним соком. За це вона, правда, ще грошей захотіла, але потім із начальством якось домовилися. Бо, як Макс казав, на той момент їй самій сподобалося гратися! Чому? Бо це ментів дурити! Їхня тьотя Галя довго в кадебе прибиральницею працювала, стала за переконанням справжньою чекісткою, а чекісти, Ксюх, ментів ненавидять. Прибиральниця була довольна, як слон! Далі так: Вова Смик, фотохудожник їхній, клацнув жінку під кущем і ментів викликав! Поки вони їхали, тьотя Галя сік обтерла, підвелася і швиденько пішла. Там же поруч Костя Бабкін, ну, знаєш, той придурок, з яким Катя наша колись розвелася… Ага, так він там поруч товкся, заради загальної справи пальця врізав і накапав на травичку. Аби було щось схоже на кров. Ну, ти оцінила!

Побовтавши в воді рукою, Ірина закрутила кран.

– Ось так легким порухом рухи «Фокус-плюс» їхній став центровою газетою. Правильно, Ксюх, ніколи не читай газет. Ага, і «ящика» не дивись! А що міліція? Заяви нема, трупа нема, а раз так – то і справи нема. Тут же головне – сенсація, жирна, жорстка, з кров'ю. Чим не правдивіше виглядає історія, тим швидше в неї вірять. Ніхто не підкопається. Кому воно треба? Сама знаєш, що не кожен день у нас цунамі, землетруси та інопланетяни. А люди хочуть, щоб така хрінь кожен день була. Тільки десь, із кимось, не в них і не з ними. Правильно, дурять людей, Ксюхо, дурять. Зате – як! Я від свого чоловіка просто ух! Знаєш, коли ми тільки почали зустрічатися, він ще не таке вигадував…

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко скинула халат, залізла в ванну, млосно потягнулася в гарячій воді і не стрималася – набрала номер подруги Каті.

А потім – подруги Тані.

А далі – подруги Олі.

– Звідки інформація? – запитав майор Шалига.

– Сорока на хвості принесла, – про всяк випадок ухилився від прямої відповіді капітан Середа.

Про всяк випадок – бо не хотів без потреби здавати навіть начальству свої джерела інформації. Кожне таке джерело для будь-якого оперативного працівника було воістину золотим.

Шалига замислено постукав кінчиком кулькової ручки по столу. За час, поки Середа розповідав суть газетярської махінації, про яку дізнався невідомо від кого, невідомо як, він устиг намалювати на аркуші паперу череп та перехрещені кістки – старий піратський герб, «Веселий Роджер». Все, що зараз виклав капітан, виглядало так само неймовірно, як і, власне, історія зниклого жіночого трупа. Проте, хоч Середа і не підтвердив слова свого секретного агента жодним реальним доказом, оперативна чуйка підказувала майору Шализі: саме так все і відбулося. Бо інакших пояснень тому, що закрутилося довкола пригоди зі зниклим жіночим трупом, досвідчений сищик просто не бачив.

– Я цю сороку знаю? – поцікавився майор.

– Навряд.

Шалига акуратно згорнув малюнок з піратською емблемою, так само акуратно розірвав його навпіл, потім – ще раз. Клаптики полетіли в пластмасовий кошик для сміття.

– Значить, так, – промовив він. – Знайди цю сороку і попроси, аби вона забралася з міста. На місяць, не менше. Разом зі своїм хвостом. Ясно?

– Не дуже… Це потрібна сорока… Дуже корисна, скрекоче по ділу…

– Або так, або я цю сороку сам знайду. І закрию в такій клітці, з якої вона ніколи не вилетить. І перетвориться там на півника, – для чогось додав Шалига. – Тепер усе ясно?

– Так точно.

Реакція Середи не сподобалася Шализі. Ображений підлеглий – міна сповільненої дії.

– Я поясню, капітане. А ти послухай і заховай свої психи в кишеню, – майор зібрався з думками: – Я, капітане, не хочу, аби про те, що ти мені зараз повідав, скрекотів увесь Київ. Я розберуся з журналюгою сам. І він у мене букви забуде. Вірніше, не так: спочатку сам напише, як усе було, а вже потім нехай абетку забуває. Розумієш, поки що оці новини з сорочого хвоста вартують не більше, ніж їхня історія про ходячій труп. Згоден? – Середа промовчав. – Не згоден, але все одно так є. Якщо піднімати хвилю зараз, буде тільки гірше. Міліція дозволила себе надурити, і перший в черзі лохів – капітан Середа. Тепер згоден?

Трошки подумавши, капітан ствердно кивнув.

– Спочатку він признається. Потім ми по закону закрутимо цій газетці хобот. Так чи ні?

– Так точно, – тепер Середа відповідав більш упевнено і чітко.

– Тому сороку свою, капітане, з Києва все ж таки забери. Хай про цю справу взагалі не скрегоче. Поки діємо не офіційно. Щойно будуть результати – такого млина закрутимо, мало не буде. Фокусникам із цього довбаного «Фокуса» я свою фокуси покажу… Їм сподобається.

Розуміючи, чого від нього зараз чекає ображений в кращих почуттях капітан, Шалига змовницьки підморгнув йому:

– Без помічника мені, ясна річ, не впоратися. Розвалимо писаку вдвох, капітане?

– Мені б його тільки за горло потримати, – кровожерлива посмішка оголила зуби Середи, вкриті жовтавим нальотом зуби затятого курця.

Шалига зняв трубку телефону.

Цей понеділок, на відміну від минулого, для нього особисто починався дуже добре.

А Максим Бойко, варячи собі на кухні ранкову каву, теж не чекав від цього понеділка нічого поганого.

Навпаки – обіцяна і чесно зароблена зарплата мусила бути ще до обіду. Це раз. Оскільки він постарався на минулому тижні, та ще й як постарався, шеф дозволив його мозку працювати в економному режимі. Тепер нехай стараються інші працівники, зокрема – Бабкін із Присяжним. Хтось із них обіцяв роздобути справжню фотографію вовкулаки, і тепер Максим готувався смакувати Тиждень Вовкулаки, який з не меншим успіхом замінить у їхній газети Тиждень Блукаючого Трупа.

Під кухонною стелею працював спеціально примантачений туди маленький плаский телевізор. Вимкнувши вогонь під кавоваркою, Максим залив шматочки сала, які вже шкварчали на сковороді, двома яйцями. Щедро посолив, притрусив перцем, подумав – додав жмутик свіжої зелені.

На екрані начальник кримінальної поліції з якогось безкінного американського ранкового серіалу віддавав наказ оточити будинок, у якому засів терорист.

– Обережно, джентльмени! – суворо попередив людяний офіцер. – Цей тип дуже небезпечний і може прикритися Сарою, як щитом.

– Невже він візьме свою коханку в заручниці, сер? – недовірливо запитав якійсь молодий негр у цивільному, поправляючи при цьому краватку.

– Ці люди не знають кохання, агенте Джексон! – відрубав людяний офіцер.

Яєчня з салом підсмажилася. Максим переклав її на тарілку, сів за стіл, намастив хліб маслом, поклав зверху шматочок сиру. Його сніданок готовий.

– Ми готові, сер! – тим часом доповів хтось по рації американському поліцейському.

– О'кей, хлопці, почали! – наказав той голосом дуже знайомого Максимові київського актора.

Озброєні поліцейські в бронежилетах обережно потягнулися сходами вгору, до квартири, де сидів, ще нічого не підозрюючи, небезпечний терорист.

– Почали!

Отримавши наказ капітана Середи, який сидів у машині, група захоплення спецпідрозділу «Беркут» у плямистих камуфляжах швидко зникла в під'їзді. Пенсіонерок, які за звичкою розташувалися на довколишніх лавочках, міліціонери в цивільному, показавши посвідчення, наполегливо попросили поки що забратися геть, далі від гріха. Бабці, послухавшись ввічливих молодих людей, швиденько забігли в квартири і зайняли кращі місця біля вікон. Ті, чиї вікна не виходили на двір, попросилися до тих квартир, звідки можна було стежити за розвитком подій, які вони бачили тільки в кіно.

Тим часом на сходах спецназу трапилася літня жінка, яка спускалася на двір. Побачивши гурт озброєних кремезних чоловіків у бронежилетах та чорних масках із прорізями для очей і рота, жіночка ледь не зомліла. Вона навіть збиралася крикнути, та боєць, який рухався першим, виявився досвідченим. Передбачивши можливість дочасного викриття, він блискавично підхопив бабцю, притиснув до стіни, однією рукою затиснув їй рота. З переляку стара міцно заплющила очі, а коли розплющила, відчула – в неї майже зовсім відібрало мову. Боєць приклав пальця до своїх губів.

Старенька кивнула.

Боєць забрав долоню з її рота.

Старенька скрикнула і спробувала вкусити його за палець.

Група захоплення завмерла – операція опинилася під загрозою зриву.

На екрані захоплення відбулося блискавично і благополучно.

Дівчина Сара саме виходила з ванної, коли поліцейські проникли в квартиру. Вона зойкнула, терорист, як був, у самих трусах, підхопився, кинувся з пістолетом до вікна, але в вікно вже влітали супермени, які спускалися на линвах із даху.

Звісно, терорист стрельнув кілька разів, навіть легко поранив одного з поліцейських. Але його вправно скрутили.

– Для тебе все закінчилося, Саро, – заспокоїв перелякану дівчину офіцер.

Задоволений тим, що Сару врятували, а терориста знешкодили, Бойко відсунув порожню тарілку і взявся до кави. Жіночого зойку сусідки на своєму сходовому майданчику Максим не почув.

– Тихо, – одними губами прошепотів боєць до переляканої сусідки. – Де ви живете?

Жінка кивнула на свої двері.

– Зайдіть і будьте там, – наказав «беркутівець» і для чогось додав: – Ми не до вас.

Бабця знову кивнула, позадкувала і повернулася до себе, трошки повозившись із замком у своїх дверях. Спецназівець незадоволено глянув на годинник – вони збилися з графіка майже на хвилину. Непорядок.

– Порядок, – промовив Бойко сам до себе, допиваючи каву.

Поки снідав, напій трошки охолонув. Максим не любив дуже гарячої, вона постійно обпікала йому піднебіння.

Поставивши посуд у мийку, він одним оком глянув, як американська поліція дійшла висновку, що заарештований ними чоловік – зовсім не той злочинець, на кого вони старанно полювали. Вирішив, що менти кругом ідіоти, і пустив воду.

Спочатку йому здалося – це від повороту крана так загуркотіло в коридорі.

А вже наступної миті Максим Бойко нічого не розумів – якійсь вихор жбурнув його на підлогу обличчям донизу, рука, хруснувши в суглобі, заломилася назад міцним професійним рухом, друга рука теж опинилася за спиною, зап'ястки скували кайданками. Він спробував підняти голову, та на потилицю сильно надавила чиясь нога, взута в берц із рифленою підошвою.

– Працює «Беркут»! Всім лежати! – почулося над головою.

Потім той самий вихор підхопив Максима, поволік. Перед очима застрибали сходи.

Ясна річ, ані бійці спецназу, ані сам Максим не могли бачити, як сусідка, котру так перелякала поява камуфляжних суперменів, обережно визирнула з своєї квартири, коли їхні кроки на сходах стихли.

А тоді, зачинивши двері, старенька погортала свій потертий записничок, знайшла потрібний номер і зняла телефонну трубку.

7

Завершити свою операцію майор Шалига планував у кабінеті капітана Середи.

Привозити полоненого в міліцейський Главк поки що було ризиковано. Шалига був на сто відсотків упевненим: ота «сорока», котра наскрекотіла колезі з районного відділу цю інформацію, не брехала. Проте досвідчений сискар, який знається не лише на справі розшуку вбивць, звичайних та психопатів, але й на апаратному політесі, так само розумів: без реальних доказів тягнути журналюгу на остаточну розправу не варто.

Бо що в нього є на цю годину? Нічим не підтверджена версія банальної журналістської провокації. Мета якої – не стільки кидання тіні на міліцію, скільки спроба збільшити популярність своєю газети і, відповідно, змусити ласих до подібних сенсацій громадян активніше її купувати. Мети своєї журналісти досягли. І не в останню чергу – через непопулярність міліції в народі. Адже історія про зниклий з місця пригоди жіночий труп не лише сенсація як така, не лише факт для жовтої преси, а й непряме підтвердження недієздатності правоохоронних органів.

Таким чином, за логікою парадоксу, звинувачення конкретної «акули пера», ось цього прикутого зараз до батареї Максима Бойка, негайно сприйметься як спроба міліції захистити честь мундиру. Насправді сама схема, що її, за відомостями невідомої «сороки», вигадав та втілив у життя Бойко, виглядала доволі абсурдно, аби відразу сприйнятися за правду. Через те потрібні докази.

В Україні головним незаперечним доказом скоєння людиною того чи іншого злочину вважається не сукупність речових доказів та висновків експертизи. У девяти випадках із десяти достатньо, аби підозрюваний сам підписав зізнання. І бажано, аби процес написання покаянної відбувався подалі від Головного управління київської міліції. Для таких справ цілком підходить звичайний районний відділ.

Але Павло Шалига не підозрював, а якщо й підозрював, то не надавав цим підозрам особливого значення, що прикутий до батареї журналіст Максим Бойко теж прекрасно знав усі міліцейські розклади.

Звісно, той не відразу зрозумів, що з ним відбувається. Та коли його привезли сюди, прикували до труби парового опалення, і Шалига офіційно представився йому, Максим провів у голові елементарні математичні дії. Після чого зрозумів: хтось десь проколовся. Свідомо, не свідомо – тепер не має значення. Головне – триматися до останнього. Бо навряд чи в начальника відділу по розриттю особливо тяжких злочинів Головного управляння внутрішніх справ міста Києва, до якого сам Максим подзвонив у минулий четвер, просив коментаря і нарвався на матюкливу тираду, має проти нього щось серйозніше за чутки.

Тому, налаштувавшись брати полоненого журналюгу на понт і все ж таки маючи надію, що не доведеться застосовувати до нього більш серйозні методи залякування, Петро Шалига навіть не підозрював про те, що Максим Бойко розкусив його маневр. І вирішив тягнути волину до останнього, теж потай маючи велику надію – від словесного залякування до практичних дій майор не перейде.

Надто вже багато пояснень потім доведеться давати. І складніше відбитися від звинувачень у зведенні з журналістами, котрі писали про разючу міліцейську некомпетентність, елементарних рахунків.

Середа як хазяїн кабінету сидів за столом і поки що странно робив вигляд: усе, що відбувається тут, його не стосується. А Шалига, походивши трошки по периметру кабінету, нависнув над полоненим, заклав руки за спину, глянув на Бойка згори вниз, не стримався – таки відважив копняка середньої сили. Лише для того, аби нахабний журналюга відчув: може бути сильніше та болючіше.

– Як бачиш, – промивив Шалига, – усе те, що ви, писаки, строчите про методи дізнання в міліції, дуже схоже на правду. І зараз ти це маєш змогу перевірити на собі. Ви ж, журналісти, дуже любите перевіряти на собі якісь речі, а потім писати про це в свої газети.

Максим нервував і навіть, чого вже там, боявся. Тільки ще більше, ніж цього майора, він боявся, що про халепу, в яку він вскочив, ніхто не знає і найближчим часом не дізнається. А значить, хоч він і готовий триматися до кінця, точно невідомо, коли кавалерія примчить йому на допомогу.

– Ну, наручниками до батареї, начальнику, це справді пошлятина. Як у нас кажуть, попса галімая! Криза жанру, начальнику, стара схема, нуль фантазії.

Отримавши наступного копняка такої ж сили, поморщився і вирішив більше не дражнити гусей. Він показав характер, далі треба лише його тримати.

До Ірини Бойко на мобільний сусідка змогла додзвонитися лише через півгодини після того, як спецназівці завезли ї чоловіка в невідомому напрямку.

Весь цей час Іра обговорювала з колегами якісь чисто жіночі проблеми, примостившись біля жіночої вбиральні в кінці коридору. Там у них давно функціонувало щось на зразок жіночого клубу. Коли залишений на столі телефон почав розриватися вчетверте за півгодини, єдиний чоловік у їхньому кабінеті, який, звісно, не був членом «жіночого клубу», отже сумлінно страждав за своїм комп'ютером, не витримав. Насправді йому, чоловікові, було комфортніше, коли жінки не ляпали язиками в нього над головою, а тренували їх біля жіночого туалету. І якби ще телефон не розривався, було б зовсім добре. Отже, коли Ірина трубка ожила в четвертий раз, чоловік роздратовано визирнув з кабінету і прокричав на весь коридор:

– Бойко! Ірина! Тут мобілка волає!

– Саш, принеси сюди! – почулося у відповідь.

– Ще чого, – пробурчав той, кого назвали Сашею.

Тоді повернувся, взяв телефон і підніс його Ірині.

Саме простягав руку, коли мобільник озвався в п'ятий раз.

– Ірочко, це сусідка ваша. Яка під вами, – почула вона в трубці переляканий голос. – Тут таке було… Ірочко, вам додому зараз треба.

Нічого не пояснивши, на тому боці поклали трубку. Ірина якійсь час дивилася на телефон, тоді обвела дивним поглядом приятельок.

– Що там таке? – поцікавилася одна.

– Поки не знаю, – чесно відповіла Ірина.

– Я, мабуть, чогось не знаю, – промовив Шалига, відступив від Максима на крок, через плече запитав Середу: – Клієнт у нас судимий раніше?

– Здається, ні, – почулося у відповідь. – Тільки це недовго виправити.

– Так судимий чи ні? – тепер питання адресувалося полоненому.

– Вам же сказали, начальнику…, – почав Бойко.

– О! – Шалига багатозначно підніс пальця догори. – Оце ось твоє – «начальнику». Чесні громадяни так до міліції не звертаються.

– А я в кіно чув, – пояснив Максим. – Ми ж тут, як я розумію, кіно якесь знімаємо?

Шалига зітхнув, ніби мав справу з дитиною, якій дуже важко пояснити, чому вночі стає темно, і ця темрява не може настати серед білого дня.

– Не знаю про кіно. Але поки що, синку, ти тут нам цирк на дроті влаштовуєш. Ти, щеня, або не до кінця все зрозумів, або дурніший, ніж я думав! – він нахилився до полоненого, сперся руками об коліна. – З тобою тут не граються, понятно? І наручники з батареєю – тільки початок. Хочеш знати, що далі буде?

– Хочу, – відповівши так, Бойко зовсім не брехав.

– То слухай, – Шалига намагався говорити спокійно, навіть буденно, ніби подібні діяння для нього та капітана Середи – сірі будні. – Я хоч і не поважаю з деяких пір вашого брата журналіста, проте зовсім не хочу ось так прямо виставляти всіх твоїх колег брехунами. До чого я веду? А ось до чого: зараз я тобі підтверджу: те, що пишуть у газетах та показують по телевізору про недозволені методи дізнання в міліції – чиста правда. Навіть більше тобюі скажу: в тебе є унікальна нагода дізнатися, наскільки відверто і чесно твої колеги розповідають обуреній громадськості про садизм у міліцейський кабінетах. Спочатку, Бойко, ми з тобою пограємося в слоника. Слоник, ау, де ти там?

Шалига розпрямився і повернувся до Середи. Той кивнув і театральним жестом вийняв звідкісь з-під столу протигаз, показує його Бойку. Шалига потер руки і підійшов до капітана. Бойко не спускав із нього очей.

«Лякають, а мені не страшно», – повторював він про себе цю фразу, наче мантру. І розумів: зараз він обдурює сам себе.

Аби відпроситися, Ірині Бойко не довелося, як у більшості випадків, обдурювати шефа, вигадуючи якісь неймовірні причини.

Вона чесно призналася: подзвонила сусідка, сказала – вдома проблеми, які – сама не знаю. Отримавши «добро», ракетою вилетіла з офісу, зловила перше-ліпше таксі і вже за двадцять хвилин була вдома.

Побачивши зірвані з петель двері, лиш прихилені до дверної пройми, і сусідку, котра чесно охороняла потрощену квартиру, Ірина навіть не знайшла в собі сили перелякатися по-справжньому. Якби в хаті було справді щось цінне, заради чого вартувало ось так брати її штурмом, тоді так, тоді є від чого впадати у відчай. Та жінка правда не розуміла, для чого і кому все це треба. Тому, відхиливши двері, обережно зазирнула в середину власної квартири, потім наважилася зайти.

Цікава сусідка тьотя Поля на правах помічниці посунула слідом.

Зовсім трошки часу знадобилося Ірині, аби переконатися – тайфун не зачепив ані зали, ані спальні. Прйшовся він лише по кухні, залишився після себе перекинутий стіл, розбиту чашку та поламану табуретку. Значить, єдина цінність, заради якої хтось озброєні люди вірвалися в їхнє житло – це її чоловік Максим.

Переконавшись, що хатній телефонний апарат цілий, Іра під пильним наглядом сусідки набрала потрібний номер.

– Алло, міліція? Нашу квартиру пограбували… Ну, намагалися пограбувати, – сказала вона в трубку.

– Намагалися чи пограбували? – діловито запитав чоловічий голос.

– Яка різниця? Напад відбувся, двері потрощені, факт порушення є. Все одно міліцію викликати треба.

– Треба, – поголдився невидимий співбесідник. – Зараз приїде міліція, адреса у вас яка.

Іра продиктувала черговому їхню домашню адресу. Те, що вона почула за мить, не вкладалося в жодні логічні рамки.

– Нічого страшного у вас там не сталося.

– Е-е-е, тобто, як це…

– Отак це! Все у вас в порядку, не морочте голову. Бо дивіться, громадянко, за ложнийй виклик і вас ще притягнемо, мало не буде.

Коли Іра вийшла зі ступору і спробувала щось сказати, у вухо їй вже гули короткі гудки.

– Так не буває, – сказала вона, дивлячись на себе в дзеркало вбудованої шафи для одягу. – Так не буває. Не робиться ж так…

– Робиться це так, – Шалига продовжував свій лікнеп. – Спочатку ми уявляємо себе на уроці цивільної оборони. Умовний противник застосував газову атаку. Дана команда: «Гази!». Середа, для кого дана команда?

Середа швидко і вправно натягнув на голову протигаз.

Шалига любовно, з якоюсь особливою ніжністю провів долонею правиці по гладенькій гумі на його голові. Не стримавшись, відтягнув середнім пальцем лівої середнього пальця правої і влупив по обтягнутій гумою маківці лункого репана.

– Потім, Бойко, отак береться шланг і отак перетискається.

Ліва рука справді взялася за гофрований шланг, переламала гофровану гуму навпіл, сильно стисла заламане місце.

– Дихати клієнт не може, – сказав він, киваючи на Середу.

Той справді дуже швидко почав смикати головою, махати руками, та Шалига не поспішав припиняти демонстрацію.

– У кращому випадку клієнт за якійсь час втрачає свідомість. У гіршому – починає туди блювати.

Глянувши на Середу, який уже смикав його за руку, Шалига відпустив шланг. Капітан відразу закашлявся, стягнув «слоника» з голови, почав швидко і хрипко дихати.

– Ось так, Бойко, повторюється кілька разів. Поки затриманий не признається. Або поки не набридне хазяїну слоника. Слоників у нас викликають, якщо треба знайти винних, скажімо, в убивстві принцеси Діани.

– І багатьох розкололи? – обережно поцікавився Максим зі свого місця.

– Поки що десятеро осіб призналося в співучасті, – цілком серйозно відповів Шалига. – Ну, як, не вражає?

– Чого ж, вражає, – визнав Максим. – Тільки коли Діана загинула, я вчився на другому курсі Інституту журналістики. У нас саме семестр почався, так що в мене купа свідків, котрі в разі чого підтвердять моє алібі.

– Нехай так, – легко погодився Шалига, розуміючи, що полонений прийняв його гру і поуи що не веде своєї. – Тоді, після слоника, витягаємо з загашника інші причандали. Всякі різні подарунки. Ось, наприклад, звичайний тобі, на перший погляд, гумовий кийок…

Середа спокійно витяг гумову палицю, демонстративно постукаю нею своїй лівій долоні. Максим стежив за цим процесом, мов зачарований. Але раптом Середа, різко й коротко замахнувшись, влупив кийком по краю столу. Максим не стримався – здригнувся і навіть гикнув від несподіванки.

На цьому несподіванки не закінчилися. З ящика столу Середа витягнув упаковку дешевих китайських презервативів і демонстративно витяг звідти один пакетик. Жестом фокусника розірвав його, видобуваючи перевірений електронікою одноразовий виріб із латексу.

Максим Бойко здогадався, що йому покажуть зараз.

А Ірина Бойко навіть не здогадувалася, що їй треба зараз робити.

Сусідка видзвонила свого сина, той пошаманив з дверима, якось почепив їх назад, та все одно сказав – міняти треба. І двері, і замок – лишатися спати в квартирі з такими дверями і зовсім без замка ризиковано в наш час, коли злодії утюжать квартири в пошуках будь-якої здобичі: країна переживає еномомічні труднощі, згодиться все.

Погодившись з сусідчиним сином, Ірина розшукала в Інтернеті якісь телефони, витратила час, шукаючи тих, хто терміново поміняє їй двері та замки, нарешті знайшла, почула, скільки це коштує і тільки тепер усвідомила весь масштаб трагедії.

Безвихідь вимагала від Ірини погоджуватися на все, хоча логіка радила торгуватися і збивати ціни зажерливих майстрів. Проте зараз її хвилювала не лише не можливість зачинити квартиру – Ірина ламала голову, як вирахувати місце знаходження чоловіка.

Максима повезли в невідомому напрямку. Міліція, судячи по всьому, в курсі цих справ, тому й не вважає за потрібне сіпатися. З одного боку, це добре: принаймні, він хоча б живий. З іншого – хто знає: міліція може і вбити, про такі випадки останнім часом багато говорять по телевізору.

Прийшли майстри лагодити двері, а Іра далі не знала, куди стукати і кому дзвонити, аби відшукався Максим.

Максим теж дуже хотів, аби його швидше знайшли.

Бо після фокусу з гумовим кийком та китайським презервативом Шалига і Середа показали йому ще багато різних цікавинок. Дивлячись на гору мотлоху, викладеного на столі, Бойко зловив себе на думці, що навіть не уявляв, яку кількість звичайних та звичних, на перших погляд, предметів можна при бажанні використовувати не за прямим призначенням. Заодно усвідомив: люди планети Земля за весь час існування цивілізації винайшли насправді дуже мало речей, які при бажанні не можна було б застосувати проти самої людини.

Зокрема, які б неможливо було засунути в один із отворів людського тіла.

– Ну, досить із тебе? – голосом утомленого педагога поцікавився Петро Шалига. – Чи ще пару таємниць слідства розкрити?

Максимові дуже хотілося, аби його зовнішній спокій не виглядав надто штучним.

А Шалига з Середою, в свою чергу, ніяк не могли дотумкати, чому в погляді та взагалі – всій поведінці їхнього полоненого помічається не очікуваний переляк, а неприхована цікавість.

– Не розумію, чого нашу міліцію лають за відсутність професіоналізму, – якомога бадьоріше відповів Бойко. – З таким арсеналом, як оце у вас, убивство Кеннеді розкрити запросто, не те що принцеси Діани.

«А міцні горішки не тільки в американському кіні бувають, мать його за ногу», – зробив Шамлига невтішний для себе висновок.

– Ти думав! – відповів він у тон полоненому. – До цього скоро теж дійде. Ми тут нерозкриті злочини двадцятого століття за двадцять чотири години розкриваємо. Скажи, Середа? – капітан мовчки кивнув. – Ну, а поки що, Бойко, мене особисто цікавить свіженький злочин початку двадцять першого століття. Який нібито був скоєний у Києві минулого вівторка.

Знову наблизившись до Максима, Шалига нахилився над ним, очі дивилися в очі.

– Куди ж жіночий труп зі скверика дівся? Той самий, про якій ти в своїй газетці цілу епопею написав. Вірніше, кого ви там під виглядом трупа на землю поклали? Кому за п'ятдесят баксів голову томатним соком залили? Хто свого пальця врізав, аби натуральної крові капнути? Бачиш, я все знаю, масовики-затійники довбані!

«Він справді все знає! – стрельнуло в Максимовій голові, холодний піт зрадницькі тік по обличчю. – Але чи вірить цей Шалига сам у те, що зараз каже? Були б докази та свідки – так довго не вошкався б. Не розповідав би коротку історію виникнення міліцейських тортур. Відразу витяг би всі тузи з рукавів. Знати – то таке, головне – довести».

– Дуже цікава історія, – вичавив із себе Бойко. – Це ви хочете згодувати громадськості? Самі облажалися, а тепер…

– Заткнися і слухай мене! – рявкнув Шалига, якому вже почали набридати ці ігрища. – У нас знаєш, як буває? «Мента» тобі ще простять. «Мусора» – ніколи в житті. І ти особисто, Максим Бойко, нас усіх у смітті виваляв! Мене, он Середу, начальника мого, коротше – всіх! Тому зараз, поки не почалося, ти напишеш всю цю історію на папірці. Ще й підпишешся.