Текст книги "Язиката Хвеська"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Нікуди ви, пане Котовський, від нас уже не дінетеся.

– Готовність – шістдесят секунд, – скомандував Шалений Майор, витягнув пістолет, зняв його з запобіжника.

«Ну, з Богом», – промовив він сам до себе подумки.

Зараз почнеться.

У те, що почалося буквально за якусь хвилину, Максим Бойко не зміг і не захотів вірити.

Йому і в голову не могло прийти, що ось такі речі, сотні разів бачені в кіно, здатні відбуватися серед білого дня в центрі Києва просто в нього на очах. Причому він так і не зрозумів, з якого це дива лисий, котрий весь час після появи хлопця в куртці, свердлив його очима. А тоді раптом сіпнув руку за спину, задер камуфляжну футболку і висмикнув з-за паска зелених армійських штанів пістолет.

Максимові з нетверезих очей навіть здалося, що він так грається.

Та коли одночасно хлопець у куртці так само сягнув рукою за спину, рвучко задер куртку і так само витяг з-за спини пістолет, Бойкові стало не до жартів. Не можуть двоє дорослих людей ось так гратися іграшками.

Бармен все ще стояв до них спиною – автомат саме завершував процес готування кави.

Все відбувалося так швидко, що Джо Кокер навіть не встиг обернутися.

Відвідувачі завмерли, націливши один на одного стволи своїх пістолетів. Здається. Вони не звертали увагу на присутніх і не збиралися зважати на них. Далі той, що в куртці, виплюнув коротке:

– Давай! Повільно!

– Спокійно! – так само відповів йому лисий. – Нормально все!

Тепер уже бармен почув їх і повернувся.

Зреагував миттєво – щучкою пірнув під прикриття стійки.

Озброєні відвідувачі не звернули на його порятунок жодної уваги. Їх цікавили лише власні, не зрозумілі стороннім справи та страхи. Лисий, не опускаючи зброї та не зводячи очей з хлопця в куртці, повільно потягнувся розчепіреною рукою до своєї спортивної сумки, підняв її, поставив на стілець порч із собою.

Приклад бармена надихнув і Максима. Нехай з запізненням на кілька секунд, але він теж вирішив поділі від гріха лягти на підлогу.

Бойко ковзнув зі стільця.

Стан середнього алкогольного сп'яніння не додав йому зграбності. Замість того, аби повільно опуститися на підлогу, він, забравши руки зі стійки, за яку, власне, і тримався увесь цей час, на мить втратив рівновагу. Тому замість сповзти неакуратно, мов набитий різним шматтям мішок, упав, зваливши заодно і круглий стілець, який виявився не пригвинченим до підлоги.

Різкий звук від падіння чогось важкого змусив і без того напружених супротивників здригнутися і повернути голови в бік, звідки, як їм здалося, могла йти загроза.

Але одночасно спрацювали інстинкти: вказівні пальці обох синхронно натиснули на спускові гачки.

Зброю один від одного противники не відвели.

Два постріли злилися в один. Кулі звалили зі стільців на підлогу обох клієнтів.

Падаючи, голомозий зачепив стілець, на якому стояла спортивна сумка. Вона з'їхала на підлогу, навіть трошки ковзнула вперед по гладенькій поверхні викладеної кахляною плиткою підлоги.

Все відбулося за якихось тридцять секунд, не довше. Запанувала тиша. В тиші надривався хрипуватим голосом Джо Кокер. А палкий шанувальник цього співака лежав нерухомо під стійкою, боячись висунутися. У нього в барі ніхто ніколи не стріляв.

Максим теж лежав на підлозі обличчям донизу.

У такому самому положенні лежали на підлозі ресторану в заміському кемпінгу всі відвідувачі, а також менеджер, офіціанти, навіть кухарі.

Між ними ходили, хижо водячи стволами автоматів, спецназівці з чорними масками на обличчях. По залу, службових приміщеннях, готельних номерах і навіть по сауні бродили сищики в цивільному. Майор Петро Швидкий, який командував усією операцією, готовий був визнати: він привів людей туди, не знати куди, і тепер вони шукають те, не знати що.

Затримані дві проститутки і їхні клієнти, котрі чомусь захотіли відпочити в сауні з дівчатками саме серед білого дня. Причому жоден із затриманих чоловіків не просив відпустити їх чи хоча б тримати все це в таємниці: один розлучений, другий – взагалі не жонатий, один – київський бізнесмен, другий – його друг із Донецька.

Ще затриманий відомий політик, який проводив тут дозвілля з коханкою, відправивши законну дружину за кордон. Але цей теж не піддався паніці, просто поцікавився, хто командує всім цим бардаком, а потім спокійно сказав Швидкому: «Ви ж сюди маски-шоу загнали не для того, щоб мене шукати. Значить, я можу не хвилюватися і не хвилювати ваше керівництво, правда?»

Правда, погодився Швидкий. І слова депутата – правда, і про бардак – теж правда. Бо ні в кого з затриманих не було при собі навіть тисячі доларів чи євро, хіба пару тисяч гривень знайшли в депутата і по три тисячі – в бізнесменів, любителів солоденьких дівчаток.

Якби кур'єри справді були тут, у кемпінгу, і якби дійсно збиралися передати один одному велику суму грошей, вони б не встигли так швидко позбутися їх чи хоча б заховати.

Значить, десь помилка. Якщо не гірше.

У цей самий час Максим теж боявся, аби не сталося нічого гіршого за те, що вже сталося.

Він обережно підняв голову.

Над головою щось заворушилося. Глянувши туди, Бойко побачив, як бармен, виткнувшись з-за стійки, гарячково шукає телефон. Трубку радіотелефону Максим помітив на лівому краю стійки, вона лежала окремо від бази, бо бармен саме з кимось розмовляв, коли він зайшов у цей, грім його побий, тихий бар.

Рука Джо Кокера ковзала по поверхні стійки. Наткнулася на трубку і за інерцією скинула її на підлогу. Стукнувшись об твердий кахель, трубка потрощилася. Принаймні, відскочила якась кришка, випав прямокутний акумулятор на коротких дротиках.

Бармен зпересердя вилаявся і поліз у кишеню по мобільник. Треба терміново викликати міліцію.

Тим часом Максим, керований одночасно невідомою силою, людською цікавістю і професійним журналістським інтересом, підповз на кілька метрів уперед, до спортивної сумки. Глянув на противників – не ворушаться, стікають кров'ю. Від вигляду крові Бойка пересмикнула, та нетверезий стан все ж таки пом'якшив гостроту сприйняття і додав куражу.

Джо Кокер, в свою чергу, не міг рівно стояти на ногах. Вони зрадницьки тремтіли, він присів на підлогу з того боку стійки і через те не бачив маніпуляцій Максима.

А той смикнув блискавку, розстібаючи сумку.

На нього глянуло намальоване на прямокутному зеленому папірці обличчя американського президента Бенджаміна Франкліна. Таких «бенджамінів» виявилася повна сумка, перетягнуті гумкою пачки «президентів» наповнювали її нутрощі, причому той, хто пакував, не відзначався акуратністю і бодай шанобливим ставленням до американської національної валюти – покидав у сумку ці пачки абияк.

Бармен з того боку стійки нарешті набрав потрібний номер, викрикнув у трубку:

– Міліція! Ало, міліція!

Саме цей заклик і вивів Максима зі ступору остаточно.

Далі він діяв блискавично: рвучко застебнув блискавку, скочив на ноги, підхопив сумку і прожогом вилетів з бару. Якби він ще був не таким п'яним і, головне, якби знаходився тут свій робочий час, діяв би напевне інакше: дав знати в редакцію, що став свідком такої пригоди, викликав би сюди фотографа, дочекався міліцію, охоче дав свідчення, а вже наступного дня газета «Фокус плюс» на першій сторінці друкувала б сенсаційний матеріал свого, поза сумнівом, кращого кореспондента. Який примудрився опинитися в потрібний час у потрібному місці.

А не навпаки, не там і не тоді, коли треба, як оце зараз.

На вулиці Максим зупинив перше-ліпше таксі, мало не кинувшись під колеса. Не торгуючись, назвав адресу, вчасно зупинившись і не сказавши свою, а вказавши номер будинку на паралельній вулиці. І з полегшенням видихнув лише тоді, коли машина вивезла його звідси.

Вже за сорок хвилин він, для чогось щільно засмикнувши завіси на вікнах великої кімнати, вивернув вміст спортивної сумки просто на підлогу.

Не повірив своїм очам. Навіть узяв один брикетик доларів, понюхав і для чогось полизькав кінчиком язика.

Тоді почав рахувати так нагло впалий на голову скарб.

2

А на голову начальника відділу з розкриття особливо тяжких злочинів майора Павла Шалиги впало не тільки подвійне убивство, скоєне до того ж буквально на очах у його секретного інформатора на прізвисько Джо Кокер.

Проблема навіть не в тому, що ці двоє постріляли один одного з доброго дива просто в центрі міста, та ще й в кількох кварталах від головного міліцейського управління. Всяке буває. Не так давно патруль затримав одного депутата Верховної Ради, який, будучи абсолютно тверезим, справляв малу фізіологічну потребу просто під стінами власне Верховної Ради України. Цим він хотів висловити своє справжнє ставлення до українського парламенту, законів, які ним ухвалюються, та корупції і кумівства, котрі в ньому квітнуть буйним квітом. Скориставшись недоторканістю, депутат вийшов сухим із води, отримавши в політичних опонентів прізвисько Сцикун і не надто цим переймаючись: в парламенті депутати взагалі не добирали виразів, звертаючись один до одного.

Проблема в іншому: буквально за кілька хвилин до того, як Шализі подзвонив переляканий бармен, майор закінчив розмову з майором Швидким. І Шалений Майор сказав: зірвалася в нього з якихось причин старанно підготована операція по перехопленню кримінальних кур'єрів. Про цю операцію другі колега йому давно всі вуха продзижчав, а вчора вони навіть пили за успіх операції.

За гримасою долю, пили тут-таки, в цьому барі, будь він не ладен!

Тому Шалига мимоволі опинився в курсі подробиць операції Швидкого. І тепер, коли дивне вбивство поставило весь Главк на вуха, Шалига вже до третьої години мав установочні дані на двох недоумків, які, коли вірити бармену, один одного з добрго дива постріляли.

Пробити їх виявилося не складно. Перший – Артур Лисий. Лисий – не кликуха, а оригінальне прізвище, записане в паспорті. Просто сам Лисий намагався відпвідати своєму прізвищу, тому і почав брити голову до дзеркального блиску. Другий – Сергій Покотило, працівик приватної охоронної фірми. І ось саме цей Лисий давно працює на такого собі Мусу. А фірма, де значиться Покотило, надає охоронні послуги банку Семена Котовського.

І Муса, і Котовський були неодноразово згадані вчора Шаленим Майором.

Люди Муси, за його словами, будуть забезпечувати передачу тих самих грошей з боку партнера Нетудимака. А люди, які працюють на банкіра, ці гроші від людей Муси приймуть.

Накресливши на клаптику паперу якусь тільки йому одному зрозумілу схему з геометричними фігурами, які з'єднують між собою стрілочки, досвідчений подібних обчисленнях Шалига міг дати руку на відсіч: саме тут, у центрі міста, в барі, практично під носом у керівництва столичної міліції, і мусила відбутися запланована злочинцями операція. Швидкого просто якимось чином збили з пантелику, відволікли його увагу на заміський кемпінг, куди він стягнув, без перебільшення, потужні міліцейські сили. При бажанні Шалига міг довести: у той самий час в околицях бару причаїлися бійці в машинах, котрі мусили забезпечувати прикриття обох кур'єрів: кожна сторона – свого. Ніхто просто не передбачав, що цих двох треба було рятувати один він одного.

Та всі розумові екзерсиси та висновки втрачали смисл без головного: грошей.

Бармен бачив у Лисого спортивну сумку. Коли все почалося і закрутилося, він, ясна річ, не стежив за нею. А коли подзвонив у міліцію і визирнув з-за стійки, вже не було ані сумки, ані ще одного свідка пригоди – якогось клієнта, який зайшов сюди хвилин за тридцять до появи парочки кур'єрів і почав поволі напиватися. Досвідчений бармен Джо Кокер стикався з подібними типами відвідувачів: цей заливав якусь депресію і точно не був схожий на спільника когось із злочинців.

Метким виявився невідомий п'яничка. Швидко сумці нозі приробив.

Так чи інакше, а майор Швидкий повинен знати про це. Нехай розгребе свої сьогоднішні проблеми, бо на його дії вже кілька людей, включаючи директора кемпінгу, подали усні скарги, і до кінця дня обіцяли занести письмові.

Все одно за сьогодні ніхто вже не в силах поміняти ситуацію.

Банкір Семен Котовський так не думав.

Коли йому доповіли про несподівану пригоду в барі, він негайно звелів припинити всі розмови навіть по секретному телефону, номер якого точно не прослуховувався і на який йому подзвонили з неприємними новинами. Потім він з цього ж таки телефону набрав Мусу, який, виявляється, теж усе вже знав. Вони домовилися про термінову зустріч, і на неї банкір поїхав на іншій машині, залишивши стукача Колю в офісі. З того, що сталося сьогодні, банкір розумів – гратися в шпигунів досить, бо тут справа надто серйозна.

Чоловік на прізвисько Муса чекав на компаньйона в наперед обумовленому місці. Це була маленька затишна сауна, яка обслуговувала винятково дуже важливих клієнтів і навіть не значилася в переліку київських саун, які можна знайти по оголошеннях. Чому невисокому, сутулому, схожому зовні на молодого самця-орангутанга чоловікові дали прізвисько Муса, банкір Котовський не знав і не хотів. Він чув дещо про його жахливу репутацію, і коли партнер повідомив, що зі свого боку бере посередником людей Муси, не заперечував. Тому що заперечувати проти кандидатури Муси вже означало нажити собі ворога в його особі.

Але зараз, побачивши, що навіть така людина-орангутанг, як Муса, може виглядати розгублено, Котовський вирішив спробувати перекласти всю відповідальність за інцидент на нього. Тому, привітавшись, відразу почав із заяви:

– Знаєш, Муса, давай ми не будемо зараз тут мірятися, в кого піпіська більша. Правильно?

Муса знав, з якою повагою ставиться той, хто найняв його, до банкіра. Сам він, у свою чергу, поважав свого наймача. Тому лише з поваги до нього вирішив дозволити Нетудимаку триматися ось так борзо, навіть вирішив називати його на «ви».

– Ви це до чого? – спокійно запитав він.

– Ні до чого! – спокій людини-орангутанга дещо заспокоїв і банкіра. – Це я так образно говорю. Пропоную не займатися дурнею і не розбиратися тепер, хто з нас кого кинути хотів. І, головне, звідки взявся той дебіл, який злиняв разом із моїм баблом…

Про невідомого, котрий поцупив сумку, він уже знав через свої альтернативні джерела в міліції.

– Я вас, звичайно, дуже поважаю, – мовив Муса. – Але бабло, якому хтось приставив ноги, ще не було вашим.

– Тобто, – негайно парирував банкір. – ти хочеш сказати, що воно було твоїм?

– Ні, – спокійно пояснив Муса. – Я не хочу цього сказати. Хазяїн у моїй присутності перерахував гроші. Я склав їх у сумку. Потім передав сумку Лисому. Справа не була аж такою складною: посередник забезпечує передачу грошей представнику іншої сторони, причому кандидатура посередника погоджена обома сторонами.

Котовський криво посміхнувся.

– Значить, для тебе мільйон доларів – це проста справа?

– Е-е, я не так сказав…, – виправився Муса. – Справа серйозна. Але не настільки, аби могла зірватися в будь-який момент. Лисий нервував. Ваша людина, мабуть, теж. Бо все ж таки центр міста, міліція поруч. Нарешті, вибачте за відвертість, у подібних ситуаціях всі учасники процесу бояться бути кинутими іншою стороною. Словом, хлопці насправді діяли правильно. Просто небо було проти нас. Якби там не опинився невідомо хто, випадковий свідок, усе було б або набагато краще, або набагато гірше.

– Поясни. Наприклад, що могло б бути в такій ситуації доброго?

– Хтось із наших міг, підкреслюю – міг встигнути побувати в тому барі до появи ментів і врятувати гроші. Чорт уже з ними, з кур'єрами.

У банкіровій голові крутилися десятки комбінацій, котрі дозволяли Мусі кинути обидві зацікавлені сторони. Та досвідчений махінатор уже бачив: швидше за все Муса таки тут ні до чого. Справді, він міг намовити свого Лисого до певних дій. Та навряд чи він міг домовитися про щось із Покотилом, його, Котовського, представником. Виходить, справді обоє надто нервували…

– Так, а який же, по-твоєму, гірший варіант міг спрацювати?

– Сумку, якій напакований один мільйон доларів, могли забрати самі менти, які приїхали на місце. І ось тоді ми б ці гроші точно втратили.

– А зараз? Хіба ні? – здивувався Котовський.

– Ні, – впевнено відповіла людина-орангутанг. – Сумка з мільйоном випадкової людини. Яку реально вирахувати і я спробую це зробити. Так я доведу вам обом, панове, що зовсім не мав намір кинути вас. Я поставлю на вуха весь Київ. Мої вуха слухатимуть кожну шпаринку: адже миша, яка сховалася з такою сумою, обов'язково десь прошарудить. І ось тоді я витягну цю мишу за хвоста з нори. Вам відома моя репутація? Ви можете уявити, що я зроблю з цією хитрою мишею?

Рішення Муса прийняв відразу, щойно дізнався про пригоду. Він вірно здогадався: його так чи інакше можуть звинуватити у спробі кинути партнерів на мільйон доларів. І тепер він тішився, стежачи за реакцією банкіра. Адже той напевне знав, як саме він, Муса, любить чинити з тими, хто всього лиш не вибачився, випадково штовхнувши його на вулиці.

А Семенові Котовському справа вже не здавалася такою аж безнадійною.

Чого не можна було з упевненістю сказати про Петра Швидкого.

Шалений Майор зібрав під вечір усю свою групу. На той час він, звісно, вже знав усі подробиці пригоди в барі, встиг послати туди Немировича з Данченком, ті вкотре за день допитали Джо Кокера, нічого нового не почули і, не бачачи нічого кращого, накатали своєму начальнику доповідну, долучивши до неї власноручні пояснення бармена. Настрій у Швидкого від цього аж ніяк не поліпшився, проте він до вечора вже взяв себе в руки, перекреслив ранковий програш, чітко сформулював свої думки і тепер викладав їх присутнім, підбивши підсумок пройденому етапу роботи.

– Значить, колеги, коротко про наші безнадійні справи, – говорив він. – Почнемо знову від початку. Пункт перший, – Швикий намалював у повітрі одиницю. – За оперативною інформацією, цими днями банкір Котовський повинен був отримати крупну суму готівкою у баксах. Схема дуже проста: той, хто передає йому ці гроші, згодом бере в його ж банку цілком легальний кредит. Причому, щоб не викликати підозри в часи загальної кризи, кредит береться підставними особами, а сума розбивається на частини. До того ж кожна позика повинна була оформитися на підставі купи паперів, як щось термінове, конче необхідне, мало не ексклюзивне. Кого цікавлять подробиці схеми, птім можуть лишитися, я намалюю, – Шалений Майор кахикнув. – А потім, через деякий час, ті самі позичальники повертають у банк позичені гроші, з відсотками. Звісно, це вже зовсім інші гроші, які треба так само відмити. Відбувається своєрідний колообіг кримінальних грошей у банківській природі. І ця схема відмивання «чорних» грошей працює вже досить давно та успішно. З цим усе ясно, сподіваюсь?

Відповіддю було мовчання. Майор продовжив.

– Друге, – тепер його палець намалював двійку, – Нам повідомляють про місце зустрічі кур'єрів. Так само ми дізнаємося, що посередником у цій делікатній справі став такий собі Муса, якого давно треба вже взяти за хобот, – тут Швидкий не втримався – вживу люблену приказку свого друга Шалиги. – Але у вказаному місці в зазначений час нічого не відбулося. Зате в той самий час, прямо тут, в центрі міста, буквально під носом у міліції, застрелено довірену особу Муси і довірену особу Котовського. Значить, нас розвели на рівному місці, аби передача грошей відбулася без проблем. Отже, злочинці знають або підозрюють, що поруч із ними є наші очі та вуха. Питання є?

– Взагалі-то це нормально, коли вони перестраховуються або підстраховуються, – озвався Немирович.

– Згоден, – кивнув Швидкий. – І це питання зараз повинно хвилювати нас найменше. Розшифрували вони нас чи просто вирішили про всяк випадок напудрити, для власного спокою – про це потім. Нас цікавить третє, – палець вивів у повітрі контури цифри «3»: – З місця злочину зникла велика спортивна сумка. Її бачив бармен і, очевидно, в ній була та сама крупна сума грошей. Забрала сумку випадкова людина чи планувався кидок – поки не має значення. Цей крадій нас, за великим рахунком, не цікавить. Тут головне – персонаж цей напевне цікавить Котовського, і особливо – Мусу. Їм дуже хочеться, я вам зуб даю, знайти втрачені гроші і показово покарати того, хто на них зазіхнув. Значить, пропажу будуть шукати. Думаю, в сумці лежало не менше мільйона.

– Доларів чи євро? – вирішив для чогось уточнити Данченко.

– Яка різниця? Мільйон – це мільйон. Не гаманець із десяткою. Коли починають активно шукати мільйон, бакси це чи єрики – не суть, завжди піднімається шум. Ось на цей шум, хлопчики, ми і будемо їх усіх ловити, – Шалений Майор азартно потер руки. – Де почнеться шум – туди нам треба летіти алюром. Тому підняти на вуха всю агентуру. Не спускати очей з Котовського. Мусу пасти вдень і ночі. Живою силою і технікою нам допоможуть. Контакти з тими, хто був задіяний у розробці банкіра до цієї хвилини, поки що припинити! Все, я готовий слухати ваші запитання.

Ось так, вивівши з гри, серед інших, свого агента – водія Миколу, майор Швидкий, сам того не розуміючи, врятував йому життя.

Тим часом Максим Бойко реальну загрозу своєму життю так до кінця і не усвідомив.

Зате зрозумів інше: факт володіння купою грошей, по суті – скарбом, який налічує один мільйон доларів США, не лише п'янить, а й навпаки – витвережує. Хміль випарувався з нього остаточно вже тоді, коли він перераховував купюри в останній, сотій пачці. Сто перетягнутих гумками цеглинок по десять тисяч доларів у кожній. Це все належало йому. Це послана вищими силами нагорода за всі страждання останнього часу.

Та разом із тим у тверезу голову почали приходити тверезі думки. І першою, ясна річ, була така: від Ірини мільйон доларів не приховаєш. Таємниця можна берегти від усього світу, тільки не від рідної дружини. Яку Максим навіть попри всі прикрощі останніх тижнів усе ж таки любив. Була б вона випадковою коханкою – гори все вогнем, не треба їй нічого знати.

Проте за час, що Максим знав свою жінку, він так само розумів – перевиховати її не вдасться. Вже сама необхідність тримати язика за зубами змусить її проговоритися швидше, ніж це траплялося з нею звичайно. Тоді як Бойкові менше за все хотілося, аби весь Київ знав про те, що в нього є мільйон доларів і за яких обставин він цей мільйон роздобув.

Із замисленим виглядом Бойко почав неквапом кидати пачки доларів одну за одною в сумку.

Казати не можна, не говорити – теж.

Що робити?

Коли всередині зникає остання пачка, вираз Максимового обличчя вже змінився. Розгубленість поступилася місцем зосередженості.

Він уже знав, що робити. З Іриною треба терміново миритися, спробувати поговорити з нею по-людські вже після замирення, і, значить, замирення повинна бути… скажемо так… не зовсім звичайне.

Не зовсім звичайне…

Гроші для того, аби влаштувати Ірині воістину казковий вечір, у нього тепер були. Звичайно, тоді мільйон уже не буде повноцінним мільйоном, та краще витратити якусь частину на власну безпеку, аніж втратити все.

У тому, що від примирення з Іркою залежить і його, і навіть її особиста безпека, Максим Бойко вже не мав жодних сумнівів.

Застебнувши сумку, він швиденько підхопив табуретку, дістався до антресолів, повикидав із них коробки, забиті барахлом невідомого призначення, сховав там сумку, щільніше підсунувши її до стіни. Потім поставив коробки на місце, перевів подих, вмостився у кріслі і взяв мобільник.

Не міг згадати потрібний номер відразу. Пошукав серед купи подарованих йому за роки візиток, знайшов потрібну, набрав номер.

– Привіт, це я. Впізнав? Ага, не впізнав, багатим буду. Макс Бойко. Ось бачиш, таки буду багатим… Слухай, мені потрібна допомога. Нічого серйозного, але… все ж таки серйозно. З дружиною погавкався. Ні, «ну її на фіг» – не той формат. Хочу зберегти сім'ю, в нас і так розлучень забагато… Ага, так слухай…