Текст книги "Мама, донька, бандюган"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

–Це ви мені?

–Вас до телефону. Ви ж Оксана?

–Ну... Я не одна Оксана...

Хлопець уже підійшов упритул. Дівчина машинально взяла мобілу, запитально глянула на нього.

–Оксана Сошенко? Значить, вас до телефону.

Чудасія якась. Притуливши трубку до вуха і промовивши: "Так", здивувалася ще більше, почувши мамин голос.

-Вибачте, Сергій...

–Сергійович, – нагадав відвідувач, для чогось озирнувся на щільно причинені двері Людмилиного робочого кабінету. Обідня перерва вже закінчилася, а по вівторках вона розглядала пропозиції після другої години. Годинник показував другу нуль три. Відвідувач з колючими очима подзвонив ще вчора зранку, дуже просився, аби його прийняли сьогодні першим, бо справа важлива і одночасно непроста. Ранком з кур`єрською повтою принесли звичайний поштовий конверт з візиткою наполегливого прохача, та по-батькові на ній не значилося. Взагалі дивна візитка: "Сергій Жигун, консультатнт". Золоте тиснення, номер мобільного телефона, більше нічого. Ані назви фірми, ані логотипу, ані пояснень, чого саме консультант цей наполегливий Сергій Жигун.

–Слухаю вас, – Людмила зробила стандартну американську посмішку.

–Довго затримувати не буду, та справа надзвичайно важлива і, можна сказати, невідкладна, – з плаского кейса Сергій Сергійович витяг течку, простягнув Людмилі. – Ваш банк мені рекомендували як надійного партнера, а вас, Людмило Петрівно, як кращого експерта.

–Мені зрозумілі ваші лестощі, – Людмила, не вчитуючись у суть, професійним оком по-діагоналі проглянула папери. – Від тих, хто прийшов просити позику, я вислуховую ще й не такі компліменти. Залишайте, документи розглянуть протягом трьох...

–Ви, певне, не зрозуміли, – м`яко перебив її Жигун, проколюючи поглядом, наче метелика – шпилькою. – Саме тому я так напрошувався на окрему розмову, що не можу чекати від вас відповіді загальним порядком. В такому випадку папери прислали б вам окремо, а про результат довідалися б телефоном. У разі відмови документи з аргументацією на стандартному бланку передали б так само назад, у разі позитивного рішення ви б запросили для розмови представника фірми чи організації. Правильно?

–Ви чудово ознайомлені з нашою системою роботи, – Людмила не забирала американської посмішки. – До речі, яку фірму чи організацію ви представляєте?

–У нашому випадку це не так важливо. Важливіше, аби ви просто зараз більш докладно вивчили документи. Бо все інше я скажу вам на словах.

Людмила стерла з обличчя посмішку. Відвідувач починав їй категорично не подобатися. Швидше за все, через манеру поведінки, якої вона від незнайомих людей терпіти не могла. Тим не менше вона зосередилася і заглибилася в папери. Коли до неї дійшов їхній зміст, вона не повірила своїм очам і перечитала ще раз, потім акуратно склала їх у теку, піднесла очі на Жигуна.

–Ви просите у нашого банку позику під стандартний процент на суму, яку ми дуже рідко надаємо навіть давнім партнерам. А вас я бачу вперше, та й вихідні дані зазначеної тут фірми викликають у мене особисто сумнів. Президент цього просто не підпише.

–А гарантійний лист?

–А якщо я перевірю, хто і коли вам його підписав? І на що саме писався лист? Сергію Сергійовичу, або ваші співробітники дуже недбало готували ці документи, або ви не володієте реальною ситуацією на...

–Я володію реальною ситуацією, – якщо Жигун і мав на меті заспокоїти Людмилу, фраза прозвучала наче прихована погроза. – Ви – визнаний експерт. З вашою думкою рахується президент банку, бо інакше ви б не займали цю посаду. Керівництво вам довіряє, тому підписує всі принесені вами документи. Не вчитуючись особливо в глибинний зміст, бо інакше для чого тримати вас у цьому кабінеті на цій посаді? Повірте, ви й тепер нічим не ризикуєте. Сума, зазначена в цих паперах, надійде на вказаний вами рахунок цього банку, а ви, Людмило Петрівно, лише проконтролюєте, аби за пару годин сума пішла на цей, – чоловік торкнувся вказівним пальцем теки, – рахунок. Все. Ваш банк не постраждає. Тільки-но операція успішно пройде, ми з вами забудемо про наші маленькі пустощі. До речі, они передбачають винагороду.

–Ага. Ще – статтю кримінального кодексу, – Людмила покрутила теку в руках. – Сергію Сергійовичу, кілька разів на рік кожен пристойний банк отримує подібні пропозиції. Новий рік почався, тому – з почином. Відмовою починати рік недобре. Ви заберете папери і підете самі чи мені звернутися в службу безпеки? А може, мені заховати теку в ящик стола для святого спокою?

–Для чого? Людмило Петрівно, мені справді рекомендували вас як мудру жінку. Фірма, зазначена тут, з`явиться відразу після підписання документів президентом банку, і зникне, тільки-но на її рахунок прийдуть через ваш банк гроші. Фірма, з рахунку якої сума прийде у ваш банк, зникне негайно після досить простої фінансової операції. Бачите, я відвертий з вами. Тому, що без належних підписів оці папери цінності зовсім не мають, так само не можуть виступати як доказ незаконної оборудки. Хоча, за всіма поняттями, незаконного нічого не станеться.

–Пошукайте інший банк. У нас це не пройде. До побачення.

–Для чого інший? – Жигун не поспішав йти, і Людмила вже серйозно почала думати, чи не покликати охорону. – Сошенко Оксана, шістнадцять років, школа номер сто сорок два з поглибленим вивченням англійської мови. Недавно була в лікарні, потрапила в дорожню пригоду. Сказати, коли вона повертається додому після поглибленого вивчення англійської мови?

Всередині Людмила відчула порожнечу.

–Ви... хто ви?

–Візитку ви отримали, Людмило Петрівно. Там написано – консультант. От я вас і консультую, безкоштовно, до речі. Розумієте, – страшний відвідувач подався трохи вперед, – часу в нас обмаль, легалізовані гроші необхідні для роботи вже зараз, бо чекати чогось, поки державний бардак не змінив наші плани, я особисто не хочу. Тому говорю отак, у лоба, відверто. Ви мусите знати, на що йдете, і так само бути в курсі, на що можемо піти ми, – Людмила дивилася розгублено, Жигун вдоволено кивнув, повів далі: – Карти я всі розкрив, тому якщо ви думаєте дочекатися, поки я піду, і бігти по допомогу, справа марна. Хочете поговорити з донькою? – не питаючи дозволу, відвідувач зняв телефонну трубку, швидко набрав номер, підніс пальця догори, закликаючи Людмилу слухати. – Ало, це я. Гукни мені дівчинку. Гукни, гукни, давай. Ось, поговоріть, – Жигун простягнув трубку ошелешеній жінці. Почувши Оксанин голос, Людмила вигукнула перше, що прийшло в голову:

–Ксеню, все гаразд?

–Мамо, що тут робиться? – голос Оксани звучав трошки глухувато.

–Ти там сама? Йди додому, чуєш! – Людмила тут же усвідомила, яку дурницю щойно ляпнула.

Жигун легко взяв у неї трубку:

–Оксано, передайте телефон молодому чоловікові... Ало, слухай, давай робити, як надумали. Так простіше. Все, відбій, – поклавши слухавку на важіль, Сергій Сергійович промовив зовсім іншим, мало не похоронним тоном: – На мої пропозиції, Людмило Петрівно, слід приставати відразу, тільки-но їх зроблено. Не дивіться так на мене, не треба, не фашист я і не садист. Запропонували хабаря – беріть, і по всьому. А так доведеться потримати в нас у гостях вашу милу доньку. За один день, за завтра, скажімо, ви можете вирішити тепер уже нашу спільну проблему?

Все відбулося настільки стрімко, що Людмила не встигла зрозуміти суті подій. Коли раптом до неї дійшло, обличчя враз набуло кольору крейди, потім позеленіло, нарешті почервоніло. Забракло повітря, слова застрягли в горлі.

–Ну, який ставимо діагноз? Дня вистачить?

Людмила замотала головою, нарешті отримала змогу видихнути, у голові почався легенький подзвін.

–Ви мене чуєте? – Жигун зараз був утіленням вселенської турботи.

–Чую, – нарешті Людмила змогла говорити. – Що ви зробили з Оксаною?

–Ще нічого не встигли. Вона поживе в нас стільки, скільки часу займе вирішення мого простенького питання. Вона зможе дзвонити. Поки ми працюємо разом, ставлення до дівчинки буде на відповідному рівні. Отже, дня вистачить?

Вихор думок уже носився в Людмилиній голові.

–Нереально.

–Ну, Людмило Петрівно, ви ж про доньку подумайте...

–Я про неї думаю. Не про вас, – Людмила поступово почала адекватно оцінювати ситуацію. – Пообіцяю за день, а не зможу. Будете думати, я волинку тягну. Це позначиться на ставленні до Оксани.

–Абсолютно точно! – Жигун чомусь навіть зрадів.

–Максимум три дні. Мені треба написати резюме, піднести президентові не окремо, а разом з іншими подібними теками, коротше, бюрократії до біса. Максимум три дні. Тим більше, в другій половині дня у вівторок нічого не вирішиться. Ви не можете відпустити Оксану? Ви ж все одно стежите за нами, нікуди вона не дінеться. Поки після лікарні я ще в змозі відпросити її в школі, підозр не виникне...

–От і здорово. Зміна обстановки дівчині не зашкодить. Ми повернемо вам її у п`ятницю, правильно дні пораховані?

–Чому...

–Тому, – тепер Жигун перервав Людмилу жорстко. – Наступного разу зрозумієте, з ким маєте справу, і не почнете крутити носом. Батьків теж треба виховувати. Про дітей думати слід завжди, Людмило Петрівно, в першу чергу. Оксана ваша побуде в нас, ви вирішіть наші проблеми. Вибачте, премії не обіцяю. Отакі сьогодні методи, – сказавши це, немов вибачившись, Жигун підвівся. – Дякую. Ввечері чекайте на дзвінок. Щасливо. Будьте розумницею, обійдемося без міліції. Тим більше вона в нас не надто поворотка в подібних ситуаціях.

Двері за ним зачинилися. Людмила лишилася сама, міцно заплющила очі, розплющила, потай сподіваючись – вона спала на робочому місці і бачила сон. Нічого подібного. Ось злощасна тека, ось візитка Сергія Жигуна, консультанта. Ось годинник, на ньому – чотирнадцята тридцять. Отже, щойно, менше ніж за півгодини, в неї, якщо вірити страшному відвідувачу, викрали доньку.

І ніхто цього не помітив. Світ лишився таким, яким був, і нічого в ньому не зміниться. Спокійно.

Зриватися і бігти до президента, піднімати на вуха керівництво, дзвонити "нуль два"? А чи буде від цього користь? Папери нічого не дадуть, Жигун усе розрахував. Перевірити і засвідчити легальність фірм мусить вона, Людмила Сошенко, але ж жодної не існує до президентського підпису. Жінкою вона була розумною, отже, знала: в цьому випадку задіють підставних осіб, у яких, навіть коли вирахувати і схопити на гарячому, інформації не буде жодної. Натомість викрадачі миттю дізнаються про її контрдії, отже, життя Оксани опиниться під більш реальною загрозою. Гаразд, що робити? Підставлятися під завідомий відмив грошей, потім пояснювати, чому вона пішла на грубі порушення, ніхто ж не повірить. Людмила пригадала кілька подібних випадків: злочинці страхувалися, відкриваючи без відома жертв персональні рахунки на імена жертв, кладучи туди невеликі суми. Відіприся тоді, доведи, що не брав гонорару. Швидше за все, так вчинять і з нею. Чорт, порадитися навіть нема з ким...

А чому нема?

Людмила простягнула руку до свого телефону, вчасно зупинилася. Не хотілося вірити, що Жигун енд компані зайшли настільки далеко, що здатні прослуховувати службовий та домашній телефони, а раптом... Вона вийшла з кабінету і з приймальної президента набрала номер мобільного телефона Рибалки. Довкола була купа зайвих вух, тож надала голосу більше безпечності.

–Доброго дня, Сошенко вас турбує. Хочу проконсультуватися з вами, але не по телефону. Можете заїхати? Так, чимшвидше, бо справа не терпить. Тільки на вході мене не запитуйте, скажіть – у приймальну, – секретарка здивовано піднесла брову, Людмила жестом "все нормально" заспокоїла її. – Вам покажуть, куди йти, а я вас тут почекаю. Все.

Вона поклала трубку, перевела подих.

–Конспіруєшся? – секретарка була заінтригована.

–Просто там ще один зануда мусить прийти. Для нього мене немає. Коли почує, що людина йде до Сошенко – почне надзвонювати. Знаєш, як воно дістає?

Секретарка з розумінням закивала. Безглузді телефонні дзвінки теж заважали їй зосередитися.

–Зайде чоловік – направ до мене... Або... Я тут посиджу, о`кей?

–Сиди. Можу чаєм пригостити.

Краще коньяком, крутилося на язиці в Людмили. Або валідолом. Або взагалі отрутою. Та хай вже буде чай.

Рибалка здивовано дивився на телефонну трубку. Про будь-яку конспірацію в них з Людмилою не було жодної домовленості. А тут – голос тремтить, фраза, схожа на класичний пароль з шпигунських фільмів – у вас продайотся славянскій шкаф? – та ще запрошення приїхати до банку. За негласною угодою начальник охорони міг не доповідати директорові базару, куди та в яких справах він збирається. На території порядок, коли що – йому свиснуть. Взагалі, останнім часом Савицький дивний, наче три копійки однією монетою. І Рибалка відчував – справа тут не лише в Алці, яка міцно тримає Дениса Вікторовича своїми кігтиками. Хоча Карась дуже добре знав можливості колишньої коханки, лиш не міг вирахувати, для чого їй раптом знадобився директор "Універсуму". При зустрічах, котрі ставали дедалі частішими, вони з Аллою мовчки та стримано кивали одне одному, наче випадкові знайомі, цим їхнє спілкування обмежувалося. Ні, в Савицького виникла нова, більш серйозна проблема. Вже кілька разів до офісу заходили юристи, причому, Рибалка точно знав – не з дешевих, хлопці солідні. З початком цього року шеф частіше просив сісти за кермо своєї машини одного з охоронців, Вовку Макєєва на прізвисько Кеша. Це означало – Савицький збирався випивати, і, як обмовився Кеша на досить безневинне запитання Карася, їздив не на банкети. Ділові зустрічі в окремих кабінетах маленьких ресторанчиків, співрозмовники явно вели переговори. А враховуючи частоту подібних зустрічей – тема обговорювалася досить серйозна. В кожному разі Савицькому було тепер не до особистих проблем начальника охорони. Олег міг повністю розпоряджатися своїм часом.

Розуміючи, що виклик Людмили терміновий, він таки вирішив заїхати додому. Гратися в Штірліца й Кет, то гратися до кінця. Вдома скинув джинси, светра, черевики, швидко одягнув сорочку, костюм, начепив на шию краватку – в`язати вузли так і не навчився, тому краватки висіли вже зав`язаними, готовими, так би мовити, до вжитку. Взувши чорні туфлі з квадратними носами, відступив крок назад, оглянув себе в дзеркало. Йєс! Бізнесменчик середньої руки, вдягнутий традиційно та безбарвно. Так він зайде до приміщення банку одним з багатьох відвідувачів. Джинси, він був певен, привернуть увагу. Певні інтонації голосу Людмили чомусь дали йому підстави запідозрити – за банком можуть стежити. Навіть не так – можуть пасти кожного, хто прийде особисто до пані Сошенко.

Охоронець при вході кивнув, очевидно, був попереджений. Приймальню Олег знайшов досить швидко. Людмила, побачивши його, мало не підскочила назустріч, та стрималася, сухо привіталася, запропонувала пройти до себе в кабінет, за щось подякувала секретарці, але тільки-но за ними причинилися двері, жінка кинулася Рибалці в обійми, притиснулася міцно, так ніби прагнула увійти в його тіло, наче привиди в фільмах – страшилках. Вона трусилася від беззвучного плачу, аби подивитися в її обличчя, Олег мусив відхиляти руками голову Людмили від своїх грудей силоміць. Обличчя жінки було перекошене від страху, змішаного з болем.

–Ксеня...

–Так я й подумав, – у голові Олега таки справді майнуло – в Оксани знов неприємності.

–Нічого ти не думав... Її вкрали...

–Стоп, стоп! Хто вкрав, куди вкрав, чому вкрав? Ти можеш нормально говорити?

–Ні... Доньку мою вкрали... А ти про нормальні розмови...

Рибалка, зітхнувши, легенько ляснув жінку по щоці. Раз, другий, третій, вчетверте вдарив сильніше, Людмила зойкнула, але, здається, оговталася.

–Отак. Тепер сядь сюди, – Олег кивнув на стілець, жінка слухняно всілася. – А я присяду поряд. Я взагалі поряд, заспокойся. І по порядку. Оксана жива?

Запитання в лоба трохи збентежило Людмилу.

–Чому ти... Жива... Я думаю... Звичайно, вона жива!

–Бачиш, яка ти впевнена. Жива – вже добре. Вже менше проблем, уже, вважай, на одну третину ми їх перемогли.

–Кого – "їх"?

–Це вже інше питання. Хто її вкрав?

–Оцей, – Людмила простягнула Олегові візитку Жигуна Сергія, консультанта. – Він не сам викрадав, наказ віддав.

–Я його не знаю. Хто такий?

–Сто років би мені самій його не знати! Півтори години тому вперше побачила.

–Чого він хоче? Дівчаток-підлітків просто так у мам не крадуть.

–Не знаю, як пояснити у двох словах, – Людмила зосередилася, конспективно передала Рибалці зміст пропозиції Жигуна і наслідки, спричинені її відхиленням. Олег потер підборіддя.

–Отже, "чорні" бабки людям треба перетворити на "білі"?

–Прийом дійсно старий. Не виникне питання, звідки в них такі гроші. На одних документах позику оформляємо, на інших через певний термін оформляємо повернення з відсотками. На словах Жигун такого не казав, це видно з принесених ним паперів. Коли ти на подібних речах знаєшся, можу показати.

–Не тепер. Ваш банк нічого не втрачає?

–Окрім репутації. Як правило, подібні речі рано чи пізно проявляються. Крайньою, звичайно, лишуся я. Можна зробити фінт вухами: за пару місяців звільнитися. Бо на поверхню афере вилізе, коли почнеться велика піврічна перевірка різними комісіями. Такого добра, як перевіряльники, вистачає аж бігом.

–Ясно. Твоїм Жигуну і компанії точно скіпідаром жопи намащено, раз вони не витрачали час на тривалі переговори та вмовляння, а відразу взялися за Оксану. Отже, Людо, тебе вираховували і прораховували, – Олег знову пошкрябав неголене зранку підборіддя. – Тепер добре подумай, я тебе запитаю про одну досить дивну річ. І постарайся не бити мене по морді з ходу, наперед прикинь, наскільки таке можливо. Якщо навіть на піввідсотка – почнемо мусолити тему далі, – колишній опер подивився жінці просто в очі: – Чи не могла Оксана в світлі останніх подій якимось чином брати участь у організації власного викрадення? Не поспішай, сиди спокійно! Дівчині раптом стали потрібні гроші. Мама майже живе з коханцем, хто знає – раптом він взагалі переїде до неї. А донька твоя до того ж не так давно пережила шок, хто знає, наскільки вона тепер передбачувана. До того ж вагітна...

–Ти мелеш дурниці, – Людмила, попри його побоювання, істерики не влаштувала, сприйняла версію цілком нормально, Рибалці на мить здалося – жінка сама її десь у глибині душі проробляла. – Що до мене прийшли не випадково, вірю. Саме тому така конспірація. Боюся навіть по телефону говорити. А якби відразу після того, як цей консультант Жигун пішов, я вискочила і погнала шукати тебе, відсутність нагляду за мною не гарантується. Але Оксана тут ні до чого. Навряд чи вони знають навіть про її вагітність.

–Ми з тобою знаємо, а це – головне. Повернемося туди, звідки почали: банк у принципі не постраждає, згоріти можеш лише ти, правильно?

–Можу, – кивнула Людмила. – І згорю. Досить, скажи, ти все зрозумів?

–Все.

–Ось тепер порадь, як діяти далі. Міліція мене захистить?

–Ти сама в це не віриш.

–Не вірю. Піти до керівництва і все розповісти – теж не вихід, так?

–Не вихід, – щиро погодився Рибалка. – Твою таємницю просто знатиме більше народу, і тут уже сто відсотків виникне міліція. А вона, ми вже домовилися, не захистить. Не знаю, хто стоїть за Жигуном, ніколи з ним не стикався, мабуть, парафія не моя. Але раз так просто, без артпідготовки, захопили дівчинку, аби примусити матусю швидше думати – народ серйозний, без гальмів. Я до того, що при першому ж втручанні наших доблесних органів викрадачам це стане відомо. Погроз більше не почуєш, вони просто приріжуть Оксану, обставлять її смерть публічно, а для афери знайдуть інший банк та іншу людину. На руках у них козирний туз: приклад з Оксаною, бачте, мовляв, як воно буває, коли спільна мова не знаходиться... Тобі легше від цього? Варто в такий спосіб рятувати банк і себе заодно?

–Ти... Ти серйозно? – в Людмили раптово ніби зник голос.

–Подібних випадків – вагон з маленьким возиком. Іншим разом пару прикладів наведу, тепер вони зайві. Виходить, у нас максимум три дні, аби все залагодити.

–Залагодити?

–Іншого виходу, ніж спробувати знайти Оксану і витягти її з халепи, я просто не бачу, – розвів руками Рибалка. – Розголос не потрібен нікому. Тому тобі доведеться довіритися мені.

–Олежко... Оце ось "спробувати"... Воно означає, що ти... що тобі... що в тебе може нічого не вийти? Спроба... може стати невдалою?

–Поки це нічого не означає, – жорстко відповів Рибалка.

–А якщо... ну... нічого не вийде?

Олег подумав так відразу, щойно взявся розшукати викрадачів та виторгувати або визволити від них доньку коханої жінки. Хай краще відповіді на такі питання не буде. Ще ліпше – нехай вони не виникають. Принаймні в нього самого.

4.

-Без цих крайнощів таки не обійшлося? Так прикрутило тебе в сраці?

–Не скигли, – Жигун скривився. Його попереджали, що Савицький, хоч далеко не чистоплюй, встановив для себе певні табу, порушувати які не наважувався. Саме через ці обмеження Жигун недолюблював так званих подібних ділків, котрі, на перших порах не гребуючи нічим і воліючі заплющити очі, навіть взагалі не знати про різні "потрібні" смерті, тепер воліють переплатити, аби не лізти знову у відвертий кримінал, що виявлялося на практиці дешевшим, але менш безпечним способом досягати поставленої мети. Участь Савицького в даному проекті була вкрай необхідною хоча б через напівлегальний статус Жигуна. Принаймні жоден пристойний документ втрачав, так би мовити, "пристойність", коли на ньому з`являвся автограф Сергія Сергійовича.

–А як вона звякне ментам?

–Ти бздиш ментів? І давно?

–Відколи на свою дурну голову зв`язався з тобою!

–Про дурну голову – це ти добре сказав. Головне – правильно, самокритично, – Жигун для чогось озирнувся на зачинені двері, хоча й без того знав – у офісі Савицького сторонніх вух не буде, тут партнерові він довіряв, не дарма безпекою професіонали займаються, мент колишній, цей шантрапи не понабирає. – Твоя дурна голова ніде не фігурує. Ти навіть не знаєш, де я дівчинку триматиму. А матуся нікуди не дзенькне, спи спокійно. Мої пацани її пасуть про всяк випадок, навіть робочий та домашній телефони на контролі.

–Мобільний ще є...

–Ще раз тобі кажу – не сци в компот, усі системи, як кажуть космонавти, працюють нормально. Що вона скаже? Доньку викрали? Вона не дурна, прекрасно знає про мобільність та оперативність вітчизняної міліції. Лише на узгодження всіх дій у органів піде доба, і це при тому, що лягаві не мають жодних зачіпок, будуть товктися на одному місці, доведеться ставити до відома керівництво банку, кількість тих, хто опиниться в курсі справи, розростеться до ненормального, і невже ти думаєш, що при такому розкладі я не буду знати про дії ментів одним з перших? Я не вбиваю дітей, тим більше – дівчаток, що б ти про мене не думав. Тільки-но мама Люда звернеться до міліції, вона втратить для нас із тобою всякій інтерес.

–Справа накриється.

–Ти хоч сам у це віриш? На паперах, які я віддав, лише номери рахунків фірм-метеликів. Більше нічого, жодного кінчика, який би виявився необірваним.

–Твоя візитка.

–У мене підтверджене алібі. Це, наголошую, на випадок, коли мама Люда виявиться дурнішою, ніж я думав, і таки побіжить по допомогу до дяді-міліціонера. А візиток кожен, в кого є трошечки грошей, наклепати собі може будь-яких. Написати прізвище, яке в голову стукне. Ні, це теж не зачіпка. Перечекаю в такому випадку три обіцяних дні та й поверну доньку матері. Навіть трахати її своїм орлам забороню. Це простіше робиться: за три дні вони посадять старшокласницю на голку.

Савицькому раптово охопила тиха паніка. Зовні це ніяк не проявлялося, Жигун усе прочитав по очах ділового партнера.

–Для..., – директор "Універсуму" ковтнув слину, – для чого це тобі?

–Стратегія. Мама зрозуміє свою помилку, такого не приховаєш, чутки обов`язково підуть колами по воді, наступний кандидат, будь певен, не почне комизитись. До речі, я вже після першої хвилини розмови допер – Людмила Петрівна Сошенко саме з тих, хто комизиться принципово, тут умовляння і гроші навряд чи подіють. В таких випадках треба або пообіцяти вилікувати безнадійно хворого родича, дідуся, наприклад чи молодшу сестру, ну, варіантів до біса, або тримати заручницею єдину та улюблену доньку, інакше розмови не вийде, а нам з тобою хочеться, аби питання вирішилося якнайшвидше. Але вона, зуб даю, начальству не поскаржиться і ментам не подзвонить. Отут мама Люда в нас! – Жигун стиснув кулак, продемонстрував його компаньйонові, – Навіть у разі, коли вона виявиться більш розважливою мадамою, донька її все одно сяде на голку. Слухняні банківські працівники нам знадобляться не раз і не два. Або їй знадобляться гроші на швидке та анонімне лікування, новачка після трьох днів на голці витягти не складно, або дівчинці сподобається чи вона побоїться розказувати мамі, тоді гроші потрібні будуть вже дитині. Отак, Денисе, на рівному місці я знаходжу потрібних людей. Або роблю їх такими.

–З головою в тебе все нормально?

–Вгадай з третього разу, – Жигун посміхнувся кутиком рта, вийшла гримаса.

–Ти задля якого хріна мені все це зараз розповів?

–Ми партнери, хіба не так? Секретів бути не повинно, – Жигут, крекчучи, підвівся. – Так, поїхав я. Не все тобі, напарнику, розуміти треба. Але знати все ти мусиш.

Звичайно, а як же... Одних за його наказом на голку саджають, інших він сам, тільки на іншу "голку". Слідів від уколів не лишається, та й відчуття інші. Важко пояснити відчуття того, хто несподівано для себе, особливо того не бажаючи, став власником чужої брудної таємниці. Не так давно Денису Савицькому розповіли історію про вбивцю з Борисполя. Самотній алкоголік задушив десятирічну дівчинку-волоцюжку, яка час від часу підночовувала в доброго й нібито незлостивого дядечка. Ні, жодного сексу чи гвалту, на таке алкоголік давно вже здатен не був. Просто щось перемкнуло – і здоровенні руки зімкнулися на дитячій шиї. Потім він, за "модою" останніх років, порубав невеличке худеньке тільце сокирою, склав у сумку, виніс усе це на балкон. Та це був лише початок. Протягом місяця цією ж сокирою він зарубав ще трьох, двох собі подібних п`яничок і одну кандидатку в співмешканки, разом збирали порожні пляшки та картонні коробки на базарі. Сценарій один і той самий: у певний момент, коли кількість випитого дозволяла, гостинний господар казав: "Хочеш, секрет покажу?" А коли гість, зрозумівши, що саме складено в сумці на балконі, господар печально констатував незаперечний факт: "Тепер ти знаєш. І що з тобою робити?" Далі, не важко здогадатися, удар сокирою. Зарубавши жінку, він не став витягати її серед ночі на смітник, як мужиків. Зробивши свою справу, допив рештки і просто так, з сокирою, заявився в міліцію. Черговому, у якого волосся стало дибки, видав стандартну фразу: "Хочеш, секрет покажу?" Кажуть, вбивцю визнали психічно здоровим.

Згадалося недаремно. Себе Денис Савицький після розмови з Жигуном відчув на місці того, кому показують страшний секрет і попереджають: "Тепер ти знаєш".

Відчуття були їй знайомі. Так буває, коли виринаєш після стрибка у воду з триметрової вишки. Товща води повільно, лякаюче повільно розходиться над головою, хоча й розумієш – насправді піднімаєшся на поверхню швидко, вода сама виштовхує з себе чужорідне тіло, дихати боїшся, аби не пустити воду в легені, страх потонути супроводжує постійно, але ось голова проштовхує водяну перепону, нарешті вона над водою, дихати стає легше. Такі ж самі відчуття пірнальниці були зовсім недавно, коли вона приходила до тями в лікарні. Все, можна сміливо розліплювати очі.

Просто в обличчя вдарило яскраве світло, тому перед собою Оксана побачила спочатку суцільну білу пляму. Повіки негайно склепилися, дівчина перевернулася на живіт, закрила очі долонею, тепер вирішила розтуляти їх повільно, краще дивитися вниз на підлогу. О, уже легше. Очі призвичаїлися до світла. Тепер можна сісти і роздивитися заодно, на чому ж вона, власне, лежить і куди її привезли.

Невеличка кімната, освітлена лише однією лампочкою, що звисала на дроті під стелею, нагадувала швидше якесь сховище. Голі бетонні стіни, підлога, так само бетонована, не покрита ані килимом, ані циновкою, навіть шмати не валялося біля її ліжка. Гм, ліжко... Сильно сказано. Швидше це ложе: звичайнісінька медична кушетка, добре хоч не надто вузька, на ній можна навіть соватися. Лежала Оксана на грубій сірій солдатській ковдрі, більше нічого на кушетці не було, відтепер це на деякий час буде її постіль. Її не роздягнули, навіть куртку не зняли, чобітки теж лишилися на ногах. Дівчина рвучко підвелася і сіла. В протилежному кутку притулився старенький столик, схожий на столи з шкільної їдальні. На ньому Оксана побачила свій рюкзачок, стала на ноги – бетонний склеп гойднуло, перед очима забігали веселкові цяточки. Вона знову опустилася на топчан, труснула головою. Потім, згадавши щось, задерла рукав правиці. Так і є – годинника її викрадачі зняли.

Коли її почали несподівано запихати в нутрощі машини, Оксана після короткої невдалої спроби випручатися припинила опір. Все одно вони – мужчини, їх більше, вони сильніші, зроблять те, що хочуть, а хочуть вони для чогось забрати її з собою. Навіть мама причетна до раптового викрадення якимось боком, інакше задля якого хріна незнайомець покликав простягнув трубку, з якої почувся материн голос. Аби вона почала кусатися, дряпатися і кричати, гукати на допомогу, чоловіки просто зробили б їй боляче. А так штрикнули голкою крізь куртку, спритно і швидко, після – невагомість і темрява, пробудження в цьому склепі, де час, здається, зупинився. Оксана вирішила не сушити голову, хто і для чого її сюди завіз і де вона взагалі. Вона бачила в кіно – рано чи пізно прийде такий собі дядечко або товста тітонька, на пальцях розкажуть, що до чого, а зараз немає смислу гаратати у важки, оббиті іржавим залізом двері і репетувати. Не для того її сюди везли, аби просто так зачинити і забути. До речі, ані вмивальника, ані туалету немає, навіть примітивного відра ніхто не додумався поставити. Або так задумано, або її тут довго не протримають, або кудись будуть виводити.

Мимоволі Оксана торкнулося рукою живота, і аж тепер їй стало по-справжньому страшно. Невідомо, для чого її сюди привезли і як довго триматимуть. Але моторошні безнадійні стіни веселих думок не навіювали, цікавих перспектив не малювали, а через вісім місяців вона повинна народити. Відчувши чи не вперше за своє життя відповідальність за те малесеньке та зовсім неуявне створіння, яке вже скрутилося десь там у неї всередині і має, певне, саме такий вигляд, як на картинках у енциклопедії майбутніх мам де намальовано ембріон від місяця до дев`яти, дівчина тихо зойкнула. Вона могла б ще дозволити робити різні неподобства з власним тілом, бо опір в цій бетонній тюрмі справді нічого не дасть, а дівчинкою Оксана була надто дорослою, аби усвідомити, випробування якого характеру на неї тут чекають. Та тепер вона не сама, і найголовніше – визначитися тепер, приховувати від мучителів свою вагітність, аби не давати їм зайвих козирів, чи навпаки – сказати, заплакати, їхні серця можуть раптово здригнутися, це вже зовсім нелюди знущаються над вагітними. А Оксана тішила себе думкою, що потрапила таки до нехай не зовсім добрих у традиційному розумінні, але – людей.