Текст книги "Мама, донька, бандюган"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

–Петя в синій шапочці, Петя в синій шапочці, бабуся чекає на тебе біля третього виходу!

Може бути, більшість торговців таблом просто ходять, прицінюються та придивляються з бажання знати, скільки коштує сусідова дублянка чи костюм колеги по роботі, аби потім визначати суму їхнього заробітку, вибрати момент і плюнути крутелику в чай, запалити його броньовані двері, проколоти цвяхом колеса машини, подряпати тим самим цвяхом її капот або просто, зустрівшись у найближчій наливайці, знайти спільну тему для розмови – жлоби вони всі, он у них скільки, а тут на сотку насилу нашкрібаєш, хай їх вдавить отим поганим салямі...

–Продавець з торгової точки номер сто шість! Підійдіть в дирекцію ринку! Продавець з торгової точки сто шість, негайно підійдіть в приміщення дирекції!

Людмила поки не могла пояснити собі, для чого прийшла на "Універсум". Оксані знову стало погано, її знову укололи і тепер вона спить, тож відвідини доньки доведеться відкладати на завтра. Швидше за все, до цього візиту спонукало патологічне бажання майора міліції Бойчука посадити начальника служби охорони ринку, свого колишнього колегу. З рештою, незнайомий Людмилі Олег Рибалка таки врятував її доньку, яким би бандитом не був і в якому б стані не керував машиною. Лікар пояснив: якби водій вчасно не вивернув кермо, донька б напевне досягла своєї мети.

Так, вона справді захотіла просто подивитися на Олега Рибалку.

Поблукавши хвилин двадцять між джинсами, дублянками, телевізорами, білизною, каструлями, сковорідками, килимами, чобітьми, черевиками, дитячими іграшками – Покемонами і Телепузиками, светрами, унітазами, шпалерами, готовими дверима, гіпсовими статуетками "під античність", настінними годинниками, рукавичками, новомодними швабрами, панчохами, картузами, кранами-змішувачами, пральним порошком та іншими потрібними кожній людині речами Людмила зрозуміла, що не знає, де шукати Олега Рибалку. Не підеш же в бюро оголошень і не попросиш оголосити, перекрикуючи музику, що начальника охорони розшукує така собі жінка на прізвище Сошенко!

Яка, до речі, сьогодні явно загальмована. Бо просте рішення чомусь прийшло не відразу, а тільки після того. Як у натовпі Людмила побачила чоловіка у форменому вбранні з нашивкою "Служба охорони" на рукаві. Проштовхавшись вперед, Людмила легенько смикнула охоронця за рукав.

Він виявився зовсім молодим хлопцем. На підборідді були помітні свіжі сліди порізів, наслідків невдалого гоління.

–Проблеми? – у голосі відчувалася байдужість, хлопець ледь загикувався.

–Я... мені потрібен ваш начальник... ну, охорони..., – від його погляду Людмилі стало ніяково.

–Для чого?

–Особиста справа, – поступово до жінки поверталася впевненість. – Моя і його, – додала для чогось.

Охоронець, подумавши якусь хвилинку, ще раз зміряв її поглядом з голови до ніг, відчепив від пояса рацію, сповнений почуттям власної гідності підніс її до вуха.

–Це пост номер вісім. Тут шефом цікавляться... Не знаю... Жінка, каже – особиста справа... Ясно... Хер його..., – знову погляд, тепер уже явно оцінюючий. – Ясно. Ясно. Все, відбій, – він вимкнув рацію. – Знаєте, куди йти?

–Аби знала – не питалася б.

–Ага... Значить, так, – він витягнув руку з рацією вперед. – Отам бачите павільйон з червоним дахом, де кахлями торгують? За ним буде такий будиночок одноповерховий. На дверях написано "Адміністрація". Там спитаєте, – і зовсім несподівано втратив до Людмили всякий інтерес, повернувся і поважно, перевальцем, перевальцем пішов далі виконувати свої службові обов`язки.

Людмила Сошенко поправила на плечі шлейку сумочки, щільніше запахнула комір – мороз кусався, і рушила за вказаним напрямом. Обігнувши невеличкий павільйон, вона справді побачила нещодавно, судячи з усього, капітально відремонтовану одноповерхову споруду, повернула дверну ручку, потягнула на себе двері і зайшла в середину.

Понеділок на багатьох київських базарах зазвичай вважався вихідним днем, улітку так працював і "Універсум", та перед Новим роком ринок працював щоденно. Правда, в понеділок продавців і покупців було майже в половину менше і шеф не приїздив на роботу. Олег теж не мусив конче стовбичити цілоденно на робочому місці і плювати в стелю. Якщо на ввіреній йому території утримувався звичний порядок, Рибалка дотримувався доволі вільного графіку. Трубку постійно тримав увімкненою, тож в будь-який момент його могли викликати в разі виникнення якоїсь справді критичної ситуації. Але саме сьогодні було бажання тупо сидіти вдома. Хотілося діяти, не важливо, як і для чого. Просто діяти.

Вдома він зняв із себе весь одяг, в якому сидів у камері, навіть труси, і запхав у пральну машину. Хатня робітниця, жінка років сорока восьми, отримує десять баксів за прихід і молиться на них, як на ікону: зять покинув доньку з дитиною і розчинився, за її висловом, у біосфері, чоловік періодично запивав, їй самій платили, як вона казала, через раз, донька не працювала взагалі, сиділа з дитиною і отримувала матдопомогу – таку називають "порцією горобця", тому зелений папірець був доречним завжди. Жінка працювала старанно, вона прийде завтра вдень, усе випере і почистить пальто. Олег хвилин сорок кивнув у гарячий ванні, потім поспав годинки зо дві, а коли прокинувся, відчув дивну легкість. Вчорашню нічну пригоду, відпочивши, міг сприймати навіть з певною дещицею гумору, особливо спробу Ромчика Бойчука закрити його серйозна й надовго.

І, звичайно ж, сержант Григорян. Чудова натура для художника-реаліста. Який шукає типажі для написання картин з життя українського колгоспу. Треба буде потішити мужиків, на фоні сержанта Григоряна герой анекдотів сержант Петренко явно відпочиває.

Коли йому повідомило, що проривається якась невідома жінка, про можливість появи на обрії Алки згадав, коли вже дав дозвіл пропустити незнайомку до себе. Для охоронців Алка теж була "якоюсь бабою", а приймати її тут і відбивати істеричні атаки йому не хотілося. Особливо – сьогодні. Але в двері маленької кімнатки, яку пишно іменували кабінетом або офісом зайшла зовсім незнайома йому жінка.

-Заходьте. Слухаю вас.

Він підвівся: шатен, коротка стрижка. Джинси. Сірий светр під горло, кавового кольору піджак, погляд міліцейський – ким би він тепер не був, хоч естрадним співаком, ментовський погляд назавжди став його особливою прикметою, як, скажімо, родимка на сідниці чи протез замість вказівного пальця. Людмила після вранішньої розмови готова була побачити горилоподібного бугая з поголеною,, у хвилястих складках потилицею, з ротом, повним фікс. Правда, печатка на середньому пальця правиці таки блиснула, але на цьому все, жодних інших цацок, навіть золотого ланцюга на шиї не видно. Хоча вони тепер не в моді, а потім – "нашийник" цілком міг бути під светром. Так нічого, доволі приємна зовнішність. Дивно, але саме невідповідність Рибалки її уяві вибила жінку з колії, вона вже готова була вибачитись і гідно піти геть, натомість – відступати нема куди, позаду Москва! – випалила:

–Я мама Оксани, – чомусь додала: – Сошенко Оксани. От...

–Прекрасно. Я її знаю?

–Вчора вночі... На дорозі...

–Так, – Олег знову сів, сперся ліктями на стіл. – Присядьте. Вас звуть...

–Людмила.

–А... ?

–Просто Людмила, – до неї знову, вкотре за сьогоднішній день, повернулася впевненість, вона сіла стілець із зручною спинкою. – Вас, я знаю, звуть Олегом. Прізвище знаю, навіть, – пауза, – прізвисько. По-батькові, на жаль...

–Не обов`язково. Ви збирали про мене інформацію навмисне?

–Я взагалі не думала, що прийду сюди. І саме сьогодні, і взагалі... Мені про вас вранці розповів такий Бойчук. Майор міліції.

–Ага. Ясно. Навряд чи він нахвалював мене.

–Правда. Портрет виявився настільки мало симпатичним, що я вирішила переконатися в цьому особисто.

–Ви завжди так робите?

–Майже.

Вони посміхнулися майже одночасно.

–І якої ви тепер про мене думки?

–Поки що не знаю. Але наша міліція завжди щось перебільшує.

–Гаразд. Чим можу допомогти? Вона дійсно кинулася під мою машину, і я...

–Не треба, – Людмила застережливо підняла руку. – Подробиць я ще не знаю, Оксані поки погано і спілкуватися з нею неможливо. Головне вона встигла сказати: винна в усьому сама. Я..., – знову пауза, – я прийшла, мабуть, подякувати вам. Фактично ви мою доньку врятували.

–Пусте.

–Не зовсім. Через неї... її дурість у вас неприємності... Майор переконував мене написати заяву...

–А, – Олег махнув рукою. – Неприємності такого роду в мене досить давно і зовсім не через вашу доньку. Дякую, до речі, за попередження, буду ще обережнішим. Обережності, як я встиг переконатися, не існує меж.

Несподівано Людмила зрозуміла: тема вичерпана, говорити їм немає більше про що. Та новий знайомий явно чогось чекав, і просто так зірватися й піти не хотілося. Пауза затягувалася.

–Нічого тут у вас, – Людмила гойднула головою, роздивляючись маленьку кімнатку, обладнану під офіс. – Виходить, тут ви працюєте...

–Тут, – Олег кивнув на підтвердження своїх слів. – Схоже на бандитське кубло?

–Для повноти картини не вистачає Веселого Роджера. Це такий піратський прапор...

–Знаю. Я колись читав старого Стівенсона. Інформації про моє минуле та зокрема про літературні смаки Рома Бойчук вам, я думаю, не дав. Він, між нами кажучи, сам її не знає. А я на юридичному вчився.

–З дипломом – в опери?

–Чому б ні? Ви думаєте, з дипломами треба бігти в адвокати чи прокуратуру? Ви знайдіть мені, особливо зараз, опера з вищою освітою. При бажанні можна, звичайно, якщо побитися об заклад. На гроші.

–Граєте в азартні ігри?

–Мені чомусь щастить. Зате, згідно законам, не щастить у коханні.

Розмова почала набувати якогось слизького відтінку. Людмила глянула на годинник.

–Ну, мені пора. Ще раз дякую. Сподіваюся, у коханні вам таки пощастить.

–Ага, якщо Рома Бойчук дуже полюбить.

–По-моєму, дужче вже нема куди.

Вони підвелися одночасно, Рибалка провів гостю до дверей, витяг з бокової кишені піджака візитку.

–Про всяк випадок. Тут телефони: службовий та мобільний. Домашнього не вказую, трубка завжди в робочому стані.

–Я не захопила своєї візитки з собою. Подумала – навряд чи... Вибачте...

–Нічого. Все ви правильно подумали, Людмило. Передайте вітання доньці, хай одужує. Не знаю ще, хто кого виручив. Якби вона вчасно не очухалася – сидів би я досі в "мавпівнику", ще більше б просмердівся. Та ви не соромтеся: проблеми – дзвоніть, спробуємо вирішити.

–Дякую ще раз. Спочатку спробую сама.

Людмила зробила рукою прощальний жест, двері за нею зачинилися.

Як і передбачалося, під вечір синець набув фантасмагоричної гамми кольорів: фіолетово-синьо-чорно-червона суміш крім естетичного створювала ще й фізичний дискомфорт, бо дуже боліла. Алла, вкотре роздивляючись себе у дзеркало, думала, чи придумали в світі такі пудри та креми, щоб повністю замазати цей витвір кулака чоловічого. Гаразд, нехай у Франції чи там Швейцарії за поставлений під жіночим оком фінгал можна загриміти до суду, не кажучи про Америку. Це до того, що там жінок, які звикли користуватися косметикою, не ризикують товкти по писках і їм не треба замазувати синці. Але ж і вітчизняний виробник почав потроху робити косметику, не вся вона, між іншим, аж така погана. То чому б не розробити тональний крем з урахуванням факту лупцювання злими чоловіками багатостраждальних жінок... Адже треба нашим бабам, нехай побитим, виходити на люди і не викликати при цьому нездорового інтересу. До речі, тема для статті.

З роботою Алла Різник легко усе залагодила. Власне, вона, як більшість колег, дотримувалася вільного графіку. Просто поставила до відома, кого слід, і цілий день прикладала до синця холодні компреси, дивилася дурнуваті серіали, чого ніколи не могла собі дозволити, бо моталася щоденно з кінця в кінець міста, а вечорами тусувалася по клубах та вечірках. Наковтавшись серіалів, Алла раптом дійшла несподіваного висновку: вони містять багато рецептів помсти. Навіть не усвідомлюючи того, вона кожний капосний план, без плекання якого не обходиться ані мелодрама, ані детектив, – та навіть дурня про космічних монстрів побудована на постійній підготовці всяких пасток, – Алла все перекидала на свою ситуацію і зрозуміла: ще трохи, і вона знатиме, яку ціну заплатить Карась за різнобарвний синець на її вилиці.

Написати заяву в ментовку? Можна, але для чого? З однаковим результатом можна примудритися вилити на кривдника відро помиїв чи нечистот. Приємного мало, звичайно, та надто вже по-дитячому. Як з рогатки в жопу пульнути. Самій за себе буде соромно, та ще менти реготатимуть: мало цих баб дрючать, сама ж нарвалася, потім бігає – посадіть падлюку... Давай, ще про зґвалтування напиши, тоді вже точно посадиш мужика! Ні, за таку помсту поважати не будуть в першу чергу тебе.

Закохати в себе якогось ділового і поскаржитися на Рибалку? Теж не варіант, хоча нерви це Олежикові попсує, нема проблем. Почнеться тиха війна... знов-таки за бабу; прийде час, мужики поміряються силами і сядуть за стіл переговорів. Стане ясно: почало все одне цицькате стерво, то хіба не западло чубитися за тьолку, яких у нас, крутих пацанів, може бути вагон і маленький возик? Може так статися, кавалер, обраний на роль зброї помсти, прийде і зі свого боку ще додасть, мужики – вони такі. Не люблять, коли їх жінка сварить для своїх потреб.

Гаразд, а що тоді робити? При тому, що варіантів може виникнути безліч.

Алла підморгнула своєму відображенню. Нічого не вийде, якщо вона не буде хоча б приблизно уявляти собі, де Рибалка і чим займається. Тоді стане ясний напрямок, та сама стежка, на який слід вирити вовчу яму. Або просто чекати, коли він сам себе почне заганяти в пастку. Це як партія в шахи, вона мусить бачити фігури супротивника.

Тільки тут краще, ніж на шаховій дошці. Алла Різник знову підморгнула сама собі. Звичайно, тут краще. Бо Олег Рибалка на прізвисько Карась навіть не здогадується, що з ним почали грати в шахи. Нехай він гратиме білими. Нехай навіть почав. Її палець торкнувся болючого місця на обличчі, ледь надавив. Біль дав про себе знати, Алла вдоволено посміхнулася.

Він грає білими, сам того не знаючи. Вона переставляє чорні фігури і робить це свідомо.

5.

-Для чого ти це зробила?

–Що саме?

Говорити з Оксаною дозволили на третій день. Лікарі дивувалися – надзвичайно, тьху-тьху, здоровий молодий організм. Вичухувалася вона швидше, ніж звичайно буває в подібних випадках. Хоча навряд чи були десь такі випадки: вагітна суїцидна школярка зі струсом мозку і зламаним ребром.

Її поклали на прохання Людмили в палаті на три особи, вона могла б особливо не просити, завідуючий дитячою травматологією чудово розумів ситуацію. Сваритися з люблячими батьками за таких обставин не хотілося, вони з матір`ю зрозуміли одне одного. Завідувач навіть завчасно та ненав`язливо відкликав з палати двох інших дівчаток: дванадцятирічну Валю з переломом руки, впала зі сходів у школі, більш ймовірно – штовхнули в спину, школа звичайнісінька, а на конкурс бального танцю до Відня відібрали саме її, несправедливо; та восьмирічну Сашу, підвернулася нога просто на вулиці, кісточка не витримала, дівчинка з великим задоволенням стрибала на милицях, на ліжку її просто не втримати. Тож мама з донькою лишилися наодинці.

–Я не про дитину, коли тебе аж так цікавить. До речі, що ти вирішила?

–З приводу?

–Ну, школу треба закінчити. І потім, у дитини ж є чиєсь авторство...

–З автором я розберуся, – Оксана говорила повільно, але була цілком при своєму розумі, трохи, правда, паморочилася голова, та це не заважало їй обмірковувати кожну фразу.

–Добре, а з дитиною?

–Ма, в мене ще погано ворочаються мізки. Ти маєш на увазі аборт?

–Я маю на увазі аборт.

–Тобі б самій хотілося, аби дитини не було?

–Не знаю, – Людмила відповіла абсолютно серйозно.

–Тоді я теж подумаю. В будь-якому разі такій, яка я тепер, аборт не робитимуть.

–Подумай, подумай. В усякому разі я більше не зможу тобі довіряти.

–Ти про дитину?

–Ні. Я про інший твій вчинок, ще більш..., – Людмила розігналася сказати "дурний", та вчасно пригальмувала, – ще більш необдуманий. Отже, ти мені аж на стільки не довіряєш, що замість прийти й порадитись кинулася сторч головою під машину. Чому не під паровоз?

–Колії поряд не було. А так би за рецептом Анни Кареніної... Принаймні поїзд хоч не зійшов би з рейок.

–Ксеню, не дратуй мене. Ти в стані зараз пояснити, чому така думка стукнула тобі в голову?

–Саме тепер – ні... Мамо, вибач, у мене буде час про все подумати.

–Хто хоч..., як і назвати... Нехай таки батько... Я знаю його?

–Не думаю. Ми знайомі не так давно, в нас він ще не встиг побувати. Ма, ти не думай, він мене ніяк не образив... Ну, не почав кричати: "Це від сусіда!" і всяке таке.

Людмила поклала свою руку на доньчину, простягнуту вздовж тіла.

–Розумію, ми ще поговоримо не раз і не два. Просто скажи: ти хочеш, аби все було як раніше...

–Однаково не буде так, ма, і ти це чудово розумієш.

–Буде. Я вже якось постараюся. Отже, ти не проти, аби я таки довіряла тобі хоч трохи?

–Не проти, – Оксана зітхнула.

–Просто назви мені його прізвище.

–Що ти думаєш робити?

–Не хвилюйся. Викликати наряд спецназу і під конвоєм вести його до загсу не входить у мої найближчі плани. Просто скажи, хто він, і тему закрито.

Оксана заплющила очі.

–Ігор Шумейко. З паралельного класу. Тільки прошу тебе – не треба скандалів.

–Оксано, – тепер настала черга Людмили зітхати. – Не смійся, але ми з тобою знайомі шістнадцять років. Ти колись бачила, як я влаштовую скандали? Тепер так: він, Ігор цей самий, для тебе випадкова людина? Не так – тоді був випадковим?

Донька кволо стенула плечима.

–Тоді, мабуть, не був. Але ж півгодини – не все життя. Коли ми почнемо говорити про якісь подальші життєві перспективи, то в моєму особистому житті той, хто зробив мені дитину, лишиться випадковим. Не кожен, саме Шумейко. Думаю, в мене ще колись будуть діти.

–Що значить – колись будуть?

–Ну, якщо зустріну мужика, від якого захочу дитину по-справжньому.

Людмила уважно подивилася на Оксану. Вона не могла збагнути, стала її донька дорослою так раптово, чи це невідома їй форма вияву справжньої безпорадної дитинності. Мати відчула, що не хоче, аби донька ставала справді дорослою отак відразу.

–Скажи чесно – ти хотіла дитину чи це вийшло несвідомо?

–Мабуть, таки хотіла. Але не від такого, як Шумейко. У мене ще є час подумати про... про аборт?

–В такому стані тобі його ніхто робити не буде. Взагалі-то часу поки вистачає. Тільки коли вже вирішила, то затягувати не слід. Ти ж почала говорити про іншу дитину, а ще й однієї не народила, – Людмила посміхнулася.

–Бачиш, от тобі й відповідь. Мені вирішувати, правда?

–Правда. Силою шкребти тебе ніхто не буде. Я можу щось порадити, якщо ти цього потребуєш. Подумай, подумай.

Оксана теж усміхнулася, та посмішка вийшла якась хвороблива.

–Що надумаю – сама ще не знаю. Але попри все далі буду перебирати мужиками. Не хочу, аби тобі було соромно за того, з ким спатиме твоя донька.

Тут Оксана ніби прочитала її думки. Як би там не вийшло, що б не говорили про шалене кохання і неприпустимість ставати на шляху в закоханих усім, особливо – батькам, для Людмили Сошенко особистість чоловіка, який лягатиме в ліжко -адже за великим рахунком матері ревниво ставляться саме до цього явища, а не спільних походів у кіно чи навіть поцілунків у під`їздах, – з її донечкою відігравала велику роль. Людмила не припускала, що почне думати про це так скоро. І навіть уявити не могла, яке серйозно сприйме це її донька. Вважаючи себе в багатьох питаннях жінкою прогресивних поглядів, вона визнавала і подумки, і в бесідах з приятельками – якщо той, хто буде жити з її донькою, не залежно від того, одружиться він під марш Мендельсона чи перебуватиме в модному нині цивільному шлюбі, не припаде їй до серця, вона стане типовою тещею з анекдотів.

Вона вважає, що має право радити доньці, з ким лягати в ліжко. Бо не балачки про щасливі сім`ї турбують мам усього світу, а перш за все хто і що виробляє в ліжку з їхньою кровиночкою і чи має він на це моральне право. Матерям усього світу сниться один і той самий сон: як їхніх донечок домагаються з метою зґвалтувати сонмища брутальних хамуватих сексуально стурбованих мужиків.

Людмила, звичайно, ніколи не вела з Оксаною розмов на подібні теми, та сподівалася – донька її прекрасно розуміє. Вона хотіла ще щось сказати, але за спиною рипнули двері, вона озирнулася – кого це чорти принесли? – і все повилітало з голови. В дверях палати стояв, накинувши на плечі білий халат, Олег Рибалка.

-Добрий вечір.

–Добрий.

Менше всього Людмила сподівалася зустрітися в лікарні з начальником служби охорони ринку "Універсум". На якого міліція намагалася її нацькувати. Під машину якого кинулася сторчголов її донька.

–Ось прийшов. Провідати, – Рибалка розвів руками. В правій тримав пакет, судячи з усього – пристойно натоптаний. – Я так розумію, це Оксана.

–Оксана, – Людмила не знала, як треба себе поводити в даній ситуації. Коли вона розшукувала його сама, то приблизно уявляла мету. Тепер Олег приїхав сам. Для чого – вона поняття не мала. Без певної мети... Доволі сумнівно, враховуючи дамоклів меч, занесений над ним, у тому числі – в зв`язку з цією пригодою.

–Розумію, не чекали. Сам від себе не чекав, – Рибалка говорив, ніби виправдовувався за розбите футбольним м`ячем скло в сусідки з першого поверху. – Не знаю, які гостинці привозять таким хворим. Може, ліки спеціальні чи конкретні вітаміни, кажіть, тут нема чого соромитися. А це так, традиційні соки-фрукти. Корисно всім, навіть сифілітикам.

Олег відразу зрозумів, наскільки невдалим вийшов жарт. Людмила спалахнула, вже хотіла відповісти щось різке, навіть випхати наглуватого хама геть з дитячої палати, але Оксана несподівано для всіх зареготала. Не так, як хворі – щиро і дзвінко, розрядивши атмосферу.

–Я тут ляпнув...

–Нічого, буває. Давайте ваші соки-фрукти, – змилостивилася Людмила, поклала пакет на тумбочку біля ліжка.

Оксана перестала сміятися, зацікавлено подивилася на незнайомця.

–Це – Олег... Пробачте, не знаю, як по-батькові...

–Просто Олег. Ні в якому разі не "дядя".

–Мій знайомий, – Людмила обмежилася таким поясненням, чомусь не хотілося розповідати доньці історію їхнього знайомства.

–Мама сказала, ти в лікарні. Вирішив зайти. Просто так, запитати про здоров`я.

–Дякую, – тепер Оксана була підкреслено ввічливою. – Ма, всі твої знайомі будуть навідувати хвору дитину? Було б здорово, тут дівчаткам нещасним фруктів та соків ніхто не приносить. А здоров`я моє, дядя Олег, поки що не дуже добре. Лікарі, правда, кажуть – житиму довго.

–От і здорово. Гаразд, не хочу заважати. Людмило, я на машині, можу закинути вас додому. Чи ви ще побудете?

–Чудова ідея, – Людмила справді втомилася, перспектива штовхатися в маршрутках не приваблювала, мороз на вулиці під вечір ще підсилився, і взагалі – машиною, додому, дуже зручно. Навіть якщо вона й не збиралася йти просто тепер, перспектива дістатися додому з комфортом привабить кожного. – Вас таки сьогодні Бог послав, Олег. Все, доця, давай цьом, не скучай.

Вона чмокнула доньку в щоку. Повз її увагу не пройшло, що Оксана зацікавилася дещо загадковою персоною незнайомого відвідувача.

–Видужуй, Оксано, – Рибалка помахав їй рукою.

Вони заговорили, коли машина рушила.

–Мені не треба було приходити?

–Не знаю, – Людмила знизала плечима. – У вас курять в салоні?

–Запросто, – Олег витяг з бардачка запальничку, рука намацала флягу. – Навіть п`ють. Можу запропонувати коньяку. Хороший.

–Дякую, щось не тягне. Мені правда цікаво, чому ви вирішили провідати Оксану. Вона в мене така дівчинка, проста. Візьме й запитає: "Хто цей твій знайомий, мамо? Де він узявся, з якого берегу приплив?"

–Прямо так і запитає?

–А чого ж... Має право. Незнайомий Дід Мороз носить подарунки. Вас би теж це все зацікавило.

–Само собою.

–Ага, і що я мушу їй сказати? Це той самий дядя, якого ти своєю дурістю мало не підвела під монастир?

–Хоча б і так, – Олег теж закурив. – Признайтеся чесно: думали – злякався, наклав повні штани, вирішив підстрахуватися. А раптом ви правда передумаєте і побіжите заяву писати? От і дружуся з вашою родиною. Ну, кажіть, так?

–Відчувається міліцейська закалка. Ви рано пішли з органів, скажу я вам.

–Отже, таки дійсно вгадав?

–Це має якесь значення? Добре, саме так я і подумала.

–А я от сам не знаю, для чого приїхав. Взагалі, дивно все це починається: ніхто нічого толком не знає. Донька кидається під машину, нікого не

звинувачуючи. Мама розшукує того, хто її збив, теж не для того, аби виявити якісь претензії. Просто раптом захотілося провідати Оксану, подивитися на неї, познайомитися. Бачите, вчинки кожного з нас важко піддаються та пояснюються законам логіки.

–Може, так і мусить бути, – Людмила дивилася перед собою на дорогу, і говорила, здавалося, сама до себе. – Тепер не час для вияву емоцій. Шукати в кожному своєму кроці логіку набридає, хочеться чогось... не знаю... звичайного... Напитися, наприклад. Без причини. Не придумувати сумний чи веселий привід, а просто вжлуктитися і гуляти вулицями, голосно співати...

–Ну-у-у, зовсім не жіночі бажання!

–А можна і не впиватися, – Людмила ніби не слухала його. – Йти, наприклад, по Хрещатику підстрибом, наспівувати собі. Отак. Захотілося – і всіх я мала на увазі!

–В міліцію не заберуть, хоча мужика б забрали або як мінімум зупинили. А от "швидку" можуть нацькувати. Знаєте, є така лікарня біля Кирилівської церкви?

–Знаю, – жінка різко змінила тон. – Знаю, навіть дуже добре. В мене там лежав двоюрідний брат... Помер два роки тому. Ніхто з рідні до нього не ходив, одна я. Він тихий був, дружину у власному під`їзді зґвалтували і вбили, вірніше – перестаралися, сильно придушили за горло... У сміттєпровід примудрилися запхати, вона така худенька була, та ще літо, вдягнута легко... Міліція три дні шукала, аж поки сміттярі не приїхали вивозити. Щурі обличчя погризли... Він, коли в морзі впізнавав, зомлів, а до тями привели – готовий пацієнт для Павловки.

–Вибачте, – історія не вразила Рибалку, він і не таке бачив, може десятки ще страшніших випадків – епізодів, якщо вже говорити казенною юридичною мовою, – згадати, він відчув, що вдруге за вечір ляпає дурниці, це вже йому не подобалося.

–Нічого, ви ж не хотіли нікого образити, – вона опустила скло, пульнула бичок за вікно, знову підняла. – Та й я даремно згадала все, і зовсім не те хотіла сказати. З медичним діагнозом "ідіот" жити набагато легше. Вони радіють пахощам квітів, теплому сонечку, сміються, коли хочеться, і плачуть, коли щось порушує їхню гармонію. Може, не треба так казати, але вони щасливіші за нас. Ми боїмося помилитися, зробити чи, Боже збав, сказати щось не те, не тому і не так. І найстрашніше – ми ніколи не зможемо жити інакше, поки немає клінічного діагнозу. До речі, про діагноз: куди ви мене везете?

–Нічого собі! – справді, Рибалка просто їхав вечірнім Києвом, без певної мети, не маючи конкретної адреси. – А ви не сказали!

–Правильно, а ви не спитали. Просто запустили мотор – і все, вперед, на міни! – Людмилі сподобалося це маленьке непорозуміння, але вона докладала максимуму зусиль, аби Олег не помітив зміни її настрою. – Поки рухаємося правильно, тільки кілька хвилин тому збочили ліворуч, а треба на наступному повороті. А так нічого.

–Ситуація під контролем. Куди вам усе ж таки треба? Ще подумаєте, завезе кудись підозрілий типчик.

–Саме так і подумаю! – вона назвала адресу, попросила увімкнути радіо, тільки не дуже голосно, і решту дороги мовчки слухала музику.

Коли вони нарешті приїхали, Людмила сама собі здивувалася. Точно, наче ілюстрація до продовження основної теми їхньої розмови про нелогічні вчинки. Вона спочатку, зовсім не думаючи, автоматично промовила:

–Дякую, що підвезли. Мабуть, я винна вам за турботи чашечку кави, – і вже потім усвідомила: вона щойно запросила в гості ледь знайомого мужчину, грати назад пізно і якось... ну, не солідно, не гарно просто так відшивати, спочатку без причини запросила, тепер у пожежному порядку шукати причину, аби відмовити...

–Якщо можна – чаю. З лимоном. Міцного такого, – Рибалка, демонструючи, яким повинен бути чай, стиснув для наочності пальці на руці і труснув кулаком. – У-ух!

–Можна і чаю...

–Запросто. Коли? Де?

–Чого вже довго чекати, – Людмила зітхнула: правда, чого тепер вже чекати, сама ляпнула, дурило, сама і розхлебтуй свої кави з чаями. – Заходьте до мене, в мене як раз є "ліптон", не пакетиковий, справжній. Шеф з Лондону сувенір привіз. Ще зелений є...

–З Пекіну? – блазнювато поцікавився Рибалка.

–Думаю, з якоїсь китайської провінції, – можна і подуркувати.

–Ми говоримо в машині на морозі про гарячий чай вже десять хвилин.

–Справді. Гайда, – Людмила квапливо вийшла з машини першою, аби не дати слабину зовсім і не дозволити колишньому менту погратися в галантного кавалера і допомогти їй вибратися з машини.

Вона знала напевне – їй буде приємно.

Вона боялася, що їй буде приємно.

-Ви тут не сумуйте, й піду чай поставлю, – світським тоном сказала господиня і зникла на кухні.

Їй треба було хоч кілька хвилин побути сам на сам із собою і спробувати розв`язати несподівану для неї проблему. Вперше за багато років вона, Людмила Сошенко, запросила в гості мужчину з явно сумнівною репутацією. Вона не боялася якимось чином впасти в чиїхось очах. Дідок-консьєрж провів їх байдужим поглядом, от бабця, що працює з ним по черзі, точно б зацікавилася, кого це повела солідна дама – саме таку репутацію вона мала серед місцевих бабць. До їхніх версій та висновків Людмила як раз ставилася надзвичайно спокійно. Вона дивувалася сама собі: який бісик змусив її пустити не в життя, але принаймні в квартиру чоловіка? Можливо, для інших це нічого не означає. Ну, запросила, ну, попили чайку, ну, піде собі...

А раптом не піде? Стоп, не так: піде, але захоче повернутися. Ще раз не так: вона сама захоче, аби він повернувся. Не саме він, конкретний Олег Рибалка, а мужчина взагалі. Людмила знала наперед: вона, нормальна здорова жінка, за визначенням деяких – соковита баба, може не втриматися і підкоритися чоловічий силі, не йдеться тут про кохання, мура це все, романтика для підсаджених на серіали домогосподарок. Їй набридло бути в свої тридцять три сильною діловою незалежною жінкою. Тим більше – донька, як стало ясно, не дитина. Думай вже про себе, постійно знайдеться приятелька, яка час від часу каже подібне. Можливо... Можливо, коли Оксані було років шість-сім, – вік, коли з дівчатками та хлопчиками люблять дружитися мамині знайомі дяді, – в Людмили був реальний шанс.

Саме тому, що донька стала віднедавна надто дорослою, Людмила намагалася обмежити свої контакти з чоловіками суто діловими стосунками. Ну, хіба десь службове відрядження... І то, дуже обережно, наперед обумовивши тривалість стосунків... якщо чотири повних години за кілька діб можна взагалі назвати стосунками... А нова посада зовсім унеможливила навіть такі випадки, чому одна половина Людмили, раціональна та розважлива, навіть раділа, зате друга брала верх вдома, у ванній перед дзеркалом та на широкому новомодному подвійному ліжку. І тоді приходив смуток, переростав у тихий відчай, а бувало зовсім накочувалося, накривало, подушка мокріла від поту та сліз. Їй тридцять три, вона, чорт забирай, ще молода, соковита, приваблива, так ну її в біса, незалежність, хай там кричать та пишуть товсті прищаві бабиська та таранько подібні пискляві фрігидні зануди... Донька доросла, вона все бачить і розуміє. Не може мама на її очах вибирати з десятка чоловіків Того Самого. Ясно, ідеального Його не буває, зате повно близьких до ідеалу, ось тільки на око його не визначиш.