Текст книги "Мама, донька, бандюган"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

–Ну, це в Алчиному стилі. Заяву під її диктовку писала?

–Ні. Вона навчила, куди йти і що робити. Казала, давно хотіла тебе вжучити, та все слушної нагоди не випадало. А тут таке, бач.

–Знала ж, лярва, до кого йти треба, – Рибалка сплюнув. – Десь інде з тобою б обережно розмовляли, а в нашій рідній районній управі та ще й коли мій старий приятель майор Рома Бойчук підключиться – це пєсня! Аби бабця-пенсіонерка заявила, що я в неї гаманець з трьома копійками вкрав, він би довго не розбирався – відразу злодюгу в цугундер.

–За що вони тебе там так ненавидять?

–А, довга історія. Колись розкажу, але й без того ти знаєш, мабуть, що робити так більше не треба. Чи навпаки: захочеш мені веселе життя влаштувати – бігом до майора Бойчука, звинувачуй мене в усіх смертних гріхах, пришивай увесь кримінальний кодекс, навіть статтю про зраду Батьківщині. Повірять, базару нема. Ти планувала з нею ще далі зустрічатися?

–З Аллою? Так. Мусила подзвонити, вона навіть запрошувала до себе додому ночувати, навіть пожити якійсь час, поки все крутится.

–Пішла?

–Ні. Тинялася. В кіно ходила. Морозиво їла. Нічого не в радість, хочеш вір, хочеш – ні. Думала щось собі, прикидала, виправдовувала себе в основному. Ну, дійшла під вечір до кондиції. Пояснити це так само не можу, просто пішла назад в міліцію признаватися, що набрехала. Чи погарячкувала, чи переплутала, коротше – виправляти помилку.

–Отже, таки помилку?

–Помилку, – кивнула Оксана. – З тобою, милий, не так боротися треба.

–Ух ти. Цікаво. І як же?

–Існує маса способів. Нічого, час прийде – покажу, – її тон невловимо змінився, причому – на краще, став більш приємним. Схоже, все остаточно минулося.

–Ну, то лишаємося ворогами? Це ж із ворогами борються, хіба не так?

–Не так. Все одно я ще не сказала останнє слово. І долю твою не вирішила для себе.

–Буду сподіватися, ти не приречеш мене на повільну жахливу смерть, – настрій від спокійної прогулянки в Олега теж поліпшився. – Йдемо чи їдемо?

–Їдемо. Набридло теліпати. Ловіть тачку, мужчина.

Роззирнувшись, Рибалка зійшов з бровки на дорогу і почав голосувати.

6.

Вітька Малий вважав Карася своїм другом. Людмилу бачив удруге в житті, поважав її почуття до Олега, Олегові – до неї. В чомусь навіть переживав її проблеми з донькою. Зробив усе, що міг, аби витягти друга з ворожих лабетів і врятувати від довічної інвалідності. Та за той час, поки вони їхали від РУВС до її будинку, ця жінка змучила сищика так, як не вимотував наркоман, котрий обікрав офіс, попався на гарячому, але вперто не хотів визнавати своєї провини, кричучи: "Це не я, не я, це Він, Він в мені сидить, що ви знаєте про Нього, менти погані!" Людмила всю дорогу виголошувала один довготривалий емоційний монолог без логічного зв`язку між фразами, без завершених до кінця думок, пересипаний матюками. Причому підкований опер відзначив: матюкатися жінка не вміє, вживає матюки вкрай рідко, хоча й не червоніє, коли чує їх від сторонніх, не обурюється вголос, коли кислотна пацанва обмінюється враженнями про нові компьютерні примочки, вечірку в клубі, вечірку в когось на хаті та обговорюють чесноти та недоліки знайомих протилежної статі, користуючись виключно короткими матючними фразами та комбінаціями з них. Людмила Сошенко цілковитим потоком свідомості висловлювала свої думки про доньку Оксану. То згадувала, як возилася з нею хворою. То обзивала останніми словами. То обіцяла прибити. То починала шукати причини такої негідної поведінки, поступово зводячи все до самокопань та словесного мазохізму. Нарешті "копійка" загальмувала біля будинку, Людмила раптом замовкла, так само несподівано, як почала.

–Звиняй, Вітю, я тут трохи того... Нерви, знаєш, усе таке...

–Нічого, нічого. Все ж закінчилося.

–Дякую за доставку. Піднімешся? Хоч чаю чи...

–"Чи" іншим разом, за кермом та ще й чужої машини. До ліфта проведу і додому. Якось іншим разом.

–Найближчим часом, це моє прохання таке. Навіть вимога персональна, інакше посваримося. З Олегових друзів ви поки що єдиний, кого я знаю. А в нас же повинні тепер бути спільні друзі.

–Існують телефони, вийдемо на зв`язок.

Малий зачинив машину, на крок випередив Людмилу, галантно прочинив перед нею двері. Жінка зайшла всередину, за звичкою махнула рукою консьєржеві. І так застигла, скам`яніла з піднесеною рукою.

З будки, де постійно звикла бачити знайоме обличчя бабці або відставника, на неї дивилося незнайоме чоловіче лице. Вираз його чимось налякав Людмилу. Незнайомець підвівся, змовницькі підморгнув жінці і показав їй пістолет. З глушником на дулі.

Сходами згори спускався ще один незнайомець явно бандитського вигляду. Двоє зайшли слідом за ними з Малим, тепер стояли в дверях, заступаючи вихід. І хоча зброя була лише в "консьєржа", всі вони, без жодних сумнівів, озброєні.

–Викличи ліфт, – розпорядився один з тих, хто стояв біля дверей. Бандит, котрий спускався сходами, натиснув кнопку, загуло, кабіна зупинилася на першому поверсі, дверцята роз`їхалися, "ліфтер" притримав їх ногою.

–Заходьте. Без фокусів. Ми тут самі фокусники, – той, хто командував, ступив крок уперед.

Тим часом "консьєрж" вийшов з закутка, зброю не опускав, підморгнув уже Малому. Вітька прихопив з собою конфіскований на одній хаті під час обшуку "вальтер", просто так, про всяк випадок, практично у кожного з оперів є на приватному балансі ніде не врахована зброя, бо за кожен постріл з табельного "макарова", навіть коли витрачаєш казенний патрон, стріляючи у повітря, треба потім відписувати купу паперів. Відомий випадок, коли один розумний та далекоглядний начальник змусив у своєму відділку за кожен вистріляний патрон приносити новий, точно такий самий, перевівши оперів таким чином на самоокупність. Малий тримав руки перед собою, аби не дражнити напасників, очі стрибали від одного до іншого, Людмилу він прикривав спиною, сам задкував. Жінка дерев`яними кроками наближалася до ліфта, тепер трійця вишикувалася перед Малим просто в рядок, заганяючи таким чином здобич. "Консьєрж" знову підморгнув, і лиш тепер до Вітьки дійшло – в нього просто нервовий тик, тут же в пам`яті спливло орієнтування на злочинця з такою характерною особовою прикметою, розшукується за кілька розбійницьких нападів, кликуха Смик, звати... Для чого зараз згадувати його золоте імечко, тут він лише Смик, ніхто більше.

Озирнувшись через плече, Малий побачив: Людмила вже наблизилася до прочинених дверей впритул. Смик знову підморгнув йому. Підморгнувши у відповідь, Вітька з усієї сили навалився спиною на жінку, допомагаючи собі сідницями, заштовхнув її до ліфту, опинившись таким чином біля бандита, котрий утримував дверцята ногами. Спритно схопивши його під руку своєю лівою, він рвучко потягнув його на себе, використовуючи його замість щита. Хлопець стояв у незручній позі, тому не стримався і подався вперед – щит знадобився, Смик натиснув на спуск, постріл тихенько хлопнув, куля вліпилася просто в центр живого щита. Луна від болісного зойку пішла коридором.

Тим часом двері ліфта зачинилися, кабіна рушила вгору.

Хлопнув ще один постріл. Малий штовхнув враз обм`якле тіло бандита, котре щойно стало йому в пригоді, на трьох інших бійців, кинувся ліворуч, у бік сходів, ховаючись за ліфтом, витягаючи одночасно зброю і попереджаючи про всяк випадок:

–Не стріляти, суки! Міліція! Міліція, вашу мать!

Трійця не поспішала ані лякатися, ані тікати, ані ховати зброю. Дружно і тихо заляскали постріли, кульовий дощик заляпотів по стіні, за якою причаївся сищик. Вітька пальнув у відповідь, на його "вальтері" глушника не було, постріл пішов луною. Йти самому проти трьох озброєних бойовиків виглядало безглуздим, суперменом капітан Малий зовсім не був, та й особливими успіхами в міліцейському тирі не міг похвалитися. Лишалося одне – відступати нагору, позиція у нього в будь-якому разі вигідніша. Який там поверх... Сьомий, здається...

Раптом згори почувся звук, що його видає кабіна ліфта, коли зупиняється. Та звуку дверей, які відчиняються, чути не було. Малий відволікся і прогавив стрімкий напад. Один з напасників раптом опинився зовсім поруч, Вітька наставив на нього ствола, знову бабахнуло, на постать встигла вийти з лінії вогню. А Малий не встиг: хлоп, хлоп, щось обпекло лівий бік у двох місцях, він обперся спочатку об бильця, потім ковзнув рукою по стіні, ноги підломилися, Вітька зсунувся на сходи. Все ж тки йому вдалося стрельнути ще раз, хтось скрикнув від болю, і сищик цілком міг влучити комусь у корпус, якби ствол "вальтера" не опустився на рівень ноги. Потім його обеззброїли влучним ударом ноги по кисті, між ним і стелею намалювалося обличчя Смика, він знову підморгнув Малому, далі у Вітьчині очі глянуло дуло пістолета, неприродно кругле від глушника.

Смик добив Вітьку Малого контрольним пострілом у голову.

Тим часом той, хто командував напасниками, тиснув на кнопку ліфта, кабіна явно зависла між поверхами. Нарешті вона знову плавно рушила. Вдаривши спересердя по дверцятам, старший команди кивнув на два трупи. Його зрозуміли без слів, швидко почали прибирати поле бою. Малого швидко обшукали. "Вальтер" перекочував до кишені Смика, старший роздивився посвідчення.

–Ти диви, правда мент.

Опинившись у рятівній кабіні за зачиненими дверима, Людмила швидко натиснула першу-ліпшу кнопку. Її мало хвилювало, хто на них напав, її охопив неймовірний жах, та коли кабіна рушила і вона зрозуміла – врятована, принаймні на якийсь час, страх відразу замінило бажання рішучих дій.

Знизу до неї донісся звук, ніби хтось вгатив кілком по залізу. Стріляють, сказала вона собі подумки, Вітька далі захищає її. Рятує і захищає. А вона тепер мусить врятувати його, Олега і Оксану. Це кодло, без варіантів, чекало всю чесну компанію, і напад у жодному разі не випадковий. Сергій Сергійович Жигун усвідомив себе лохом і відреагував. Чогось подібного вони з Рибалкою чекали, тому нині ввечері вдома їх уже бути не повинно було. Аби не ця дурна пригода з міліцією. Дякую, доцю...

Все це промайнуло в Людмилиній голові швидко, і вона ніколи не помічала, що ліфт рухається аж надто повільно. Червоний вогничок світився біля цифри "9",

а табло під стелею кабіни висвітлювало – вони вже проминули сьомий поверх. Людмила швидко тицьнула на "стоп", зупинивши ліфт між поверхами.

Думай, Людко, думай. Часу в тебе просто нема.

Зате є мобільний телефон! Отут, поруч, у сумочці.

Знизу знову грюкнуло.

Рука витягнула трубку, Людмила наморщила чоло. Так, стоп, Олег відпадає, його телефон вимкнувся, він сам казав біля міліції. Куди дзвонити, "нуль два"? Е, ні, Людмила вже сита по горло знайомством з міліцією за сьогодні. Поки вони приїдуть, та ще й доведеться входити у непотрібні пояснення. Адже сьогодні, як не крути, вона чинила фінансовий злочин, нехай навіть кинула бандюгу з бандюг. Виходить, мобільний не допоможе?

Думай, Людко, думай, тебе ж за вміння думати на роботі тримають...

Адвокат! І в нього телефон працює. І він в курсі деяких справ. Тому довго пояснювати нічого не треба. Не тепер, трохи згодом. Пам`ять чітко висвітила номер, палець вже тиснув на потрібні кнопочки. Адвокат, захисник, порятуй наші душі..

–РЯТУЙТЕ! – вона вигукнула просто в трубку, тільки но абонент відповів.

–Хто там? Боже, що за...

–Віталік, це я!

–Люда?

–ЛЮДА! На нас напали, роби щось, роби, милий, добрий, хороший!

–Ти де?

–У ліфті! Віталь, ми розділилися, Олег з Ксенею окремо йдуть, вони будуть біля будинку дуже скоро, придумай щось, дуже прошу! Ало! АЛО!

Зірвало. Часу на повторний набір не було, треба негайно ховатися за броньованими подвійними дверима. Мій дім – моя фортеця, вони сходами бігтимуть довго, та й Вітька молодець, тримає. Розблокувавши кабіну, Людмила доїхала до дев`ятого, потім натиснула на кнопку "7", а сама швидко вискочила геть. Сходами на два поверхи нижче спускалася обережно, ось почула, як ліфт зупинився, розсунулися та закрилися дверцята на її поверсі, потім викликали знизу. Швидше, швидше, вони ще там. Про Малого вона намагалася тепер не думати, переконувала себе з усієї сили – він молодець, він мужик, він вибереться сам. Він також може привести підмогу. Спустившись на передостанній проліт, обережно визирнула. Її двері звідси видно дуже добре, біля квартири нікого нема. Ліфт зупинився внизу, грюкнув, вона почула, як розсуваються дверцята.

Бігом! Мій дім – моя фортеця!

Телефон вона поклала повз сумочку, він упав на підлогу, витрачати час, аби підняти його, Людмила не стала. Так, швидше, ключі. Верхній замок, три оберти, клац, клац, клац. Нижній, два оберти – клац, клац.

Ліфт загув, кабіна почала підніматися, тепер чомусь надто скоро.

Другі двері. Один замок, три оберти. Борідка кліча не хотіла потрапляти в замок, Людмила надто сильно тицьнула ключа в шпаринку, не втримала, в`язка впала під ноги, дзенькнула. Ну чому все так, а-а-а-а! Підхопивши ключі, Людмила знову застромила потрібний у замок, цього разу вдало. Три оберти. Клац. Клац. Клац.

Ліфт уже гудів зовсім поруч, ось зупинився на сьомому поверсі. Просто в неї за спиною. Зараз розсунуться дверцята...

Людмила не зайшла – влетіла в квартиру, смикнула на себе зовнішні двері, звільнила пальцем собачку, що блокувала верхній замок, він автоматично клацнув. Ззовні з ліфта хтось вийшов, кроки кількох людей. Зупинилися білі її дверей. Дзвінок. Вимогливий, довгий, пальця з кнопки не забирали.

Людмила знову натиснула на собачку, блокуючи замок, хряснула під трель дзвінка внутрішніми дверима, впустила сумочку на підлогу, звільненою рукою намацала вимикач, а коли в передпокої спалахнула люстра-бра, уже більш впевнено застромила ключ у замок, повернула його. Не стрималася – показала зачиненим дверям непристойний жест, виставивши вперед великого пальця. Зовсім як підлітки в кіно.

Притиснувшись спиною до дверей, раптом сахнулася – а раптом Малий? Набравши повітря в пересохле горло, крикнула голосно крізь подвійні двері:

–Хто? Хто? Вітя?

Відповіді не було, дзвонити не припиняли. Телефон, вони ж запросто можуть чирконути ножем по дротах над дверима з того боку, вона залишиться відрізаною від зовнішнього світу і почне волати з балкону сьомого поверху, сподіваючись на швидку допомогу, все ж таки Віталій Добрянський не дурний, зрозумів – вона таки в біді.

Дзвонити припинили. Навряд чи пішли, мабуть добираються до дротів. Людмила ступила крок до зали, на ходу вмикаючи світло.

З крісла назустріч їй піднявся Сергій Сергійович Жигун. Поруч з ним став ще один незнайомець, приблизно його ровесник. Ззаду, з спальні, вийшло ще двоє.

–Немає надійних замків. Є ілюзія. Я завжди це казав: хто хоче, той зайде. Добрий вечір, Людмило Петрівно. Там у вас за дверима гості, вони дзвонять, будьте чемною господинею.

Їй це здається. Просто здуріла від страху. Ступивши назад, Людмила наткнулася спиною на одного з незваних гостей. І аж тоді зомліла, осівши на підлогу. Підхоплювати її ніхто не збирався.

–Вона не двинула коні?

–Навряд. Мене більше хвилює, Денисе, чому вона сама, – відповів Жигун Савицькому, дав команду своїм людям: – Покладіть її кудись. На диван, чи що. І відчиніть двері, наші там рвуться.

7.

Вікна квартири Сошенків було видно з вулиці. Вони світилися. "Копійка", на який приїхав Малий, теж впізнавалася здалеку.

–О, бач, Вітька залишився, умовила, – Рибалка потер руки. – Нічого, зараз нарешті сядемо та дружбу зведемо. Наприкінці таких дурних днів у мене завжди настрій – зашибісь!

Оксана знизала плечима. Її загальний стан лишав бажати кращого, паскуднішим був лише спів Віктора Павліка, котрий рвався з динаміків радіо, що грало на весь салон машини. Рибалка розплатився, вийшов першим. Оксана не встигла.

Просто в бік "рено", яке підвезло їх додому, впилявся передком "вольво". Від несподіваної пригоди Рибалка вкляк на місці, Оксана вереснула, водій "рено" голосно вилаявся. "Вольво" здав назад, з машини вибрався новий знайомий Карася, один з рятівників, адвокат Віталій Добрянский, з яким вони розпрощалися менше години тому. Власник побитого "рено" нарешті отримав можливість вилізти, відразу кинувся на кривдника. Рибалка поспішив рознімати чоловіків – тут явно пахло крівцею.

–Ша! Ша, мужики! Братухо, я все бачив, він винен, будь-де підтверджу! Оцей, на "вольві", попав конкретно!

–Все нормально, все нормально! Я винен, мужик, винен я! – кричав і собі адвокат. – Компенсую, ремонт – запросто, бабки є, во! Диви, лопата!

Олег не повірив своїм очам – пухкий гаманець впав на асфальт, від удару посипалися суцільно зелені купюри. Реакція потерпілого водія "рено" виявилася прогнозованою – він нахилився і почав збирати купюри, точно вже свої, котрі покриють матеріальні збитки. Лише частково, а як же, лише частково, адвокат точно попав. Напевне, Люда на сабантуй запросила.

–Випив чи здурів?

–Стій тихо. На Людмилу напали, дзвонила з мобільного. Тепер трубка мовчить.

Цей день ще не закінчився. Треба хоч дізнатися, яке сьогодні хоч число, аби обвести навічно траурним олівцем. Дивуватися потім будемо, Карасику.

–Це ти так попереджаєш?

–Кажу – тихо стій. За нами можуть стежити.

–Ну ти герой...

–Потім розберемося. Я ментів не смикав, бо не знаю, що і як...

–Молодець. Виручай ще раз, – Олег здогадувався, хто може напасти на Людмилу, чітко уявляв собі, чого від неї хочуть, і хвалив, хвалив себе за таку милу прогулянку з Оксаною нічним Києвом.

–Тільки це й роблю.

Тим часом водій "рено" звівся на рівні ноги.

–Як будемо проблєми рєшать, браток? Свідєтєлі у мене єсть. Аж двоє.

–Скільки там нарахував?

–Сто сімдесят. Ти чо, мало, в натурє...

Эт-то школ-ла Соломона Фляр-ра

Школа бальных танцев, вам говорят.

Две шаги налево, две шаги направо,

Ша-аг вперед и две на-зад...

Радіо з машини репетувало і далі, звук ніхто навіть не думав скручувати, музичний супровід цієї сцени виглядав абсолютно тут недоречним.

–Поїхали до мене додому, розрахуємося. Яне хочу проблем, правда, тим більше – винен, блін. І смикнув же чорт рогатий!

До них підбігла Оксана, хотіла щось запитати, та серйозний вираз чоловічих облич розгледіла навіть у темряві.

–Ксеню, сідай в машину, поїдеш з адвокатом.

–Куди...

–Розмови! З мамою біда. Тихо, нічого не сталося. – Олег намацав її руку, коротко стиснув. – Дівчину можна довірити тобі?

–Елементарно. Ти...

–Спокуха. Не бздо в каністру, я сказав, – рішенні вже прийшло, народилося миттєво, як завжди трапляється в подібних ситуаціях. – Подзвониш, куди звелю, скажеш так...

–Олег!

–Брателло, ми єдєм чи нє!

Тет-тя Сон-ня не вертите зад-дом,

Это-то не пропеллер, а вы не самолет...

Давши Добрянському короткі інструкції, Рибалка чмокнув Оксану в губи, а коли вона оговталася від несподіваного вияву уваги, він уже крокував до під`їзда.

Всередині нікого не виявилося, не визирав із своєї буди знайомий Рибалці пильний відставник. Щось підштовхнуло Олега до "сторожки". Обережно підійшов, потягнув на себе двері, зазирнув у комірчину. На вахтерській канапці хтось лежав, накритий старим покривалом. З-під столика стирчали чоловічі ноги. Нахилившись, Рибалка побачив труп незнайомого хлопця з вогнестрілом на спині, трохи далі, в глибині – непорушного консьєржа-відставника, його запхали під стіл і примостили боком. Від чого загинув він, розбиратимуться пізніше. Чи люди тут не ходять, раз поки що ніхто трупів не побачив... Розпрямившись і смикнувши за покривало, Олег не стримав болісного стогону: на канапці горілиць випростався Вітька Малий, тепер вже точно вічний капітан, мертві очі залила кров – куля пробила лоба майже точно по центру, стріляли з дуже близької відстані. Рибалка знову накрив обличчя друга.

В нього самого зброї не було.

Викликавши ліфт, відзначивши свіжі сліди від куль на стінах та плями крові на сходах, задовольнивши себе думкою, що хоча б зненацька Вітьку не заскочили і він показав їм таки козу, Рибалка зайшов у кабіну, натиснув потрібну кнопку, вийшов уже зовсім спокійний, первинна лють скороминуча, голова охолола, тепер він просто відчував себе злим та небезпечним, пустельною гюрзою. Палець упевнено надавив на кнопку дзвінка.

-Сам прийшов! Познайомся, Сергію Сергійовичу – начальник охорону базару "Універсум", мій підлеглий і моя права рука... Сука лягава, Карась недороблений, бандюга. У-ух, прибити тебе мало!

Крім Жигуна і Савицького в квартирі було ще п`ятеро бійців, швидше за все – з Жигунових легіонів. Людмила сиділа в кріслі, дублянка валялася на підлозі, комірець її блузки теліпався розірваний, та загалом тілесних пошкоджень Олег не помітив. Навіть не стреножили і традиційні наручники не одягнули. Ще чого, баби боятися, коли довкола семеро мужиків, кожен – справжній повноцінний скажений пес, лиш команду відповідну дати. Правда, по скаженості змагатися з партнерами по бізнесу ніхто не міг. Їхня лють не піддавалася жодним описам.

–Розкажи нам, Карась, як ти дійшов до життя такого – сам себе обкрадаєш.

–Не розумію я, Денисе Вікторовичу. Твоя моя нє понімай...

–Нічого, зараз буде понімай. Своє тобі друзі-менти вже виписали, бачу по харі – добренно нагодували. Тому будеш стояти і дивитися на збочені садистські та сексуальні фантазії оцих добродушних інтелектуалів. Вони вже давненько виявляють до Людмили Петрівни інтерес, та ми команду не давали, На тебе чекали.

–Прямо так уже – "ми". Для чого вам це, Савицький? Алка погано дає, не задовольняє ваших особистих збочених фантазій?

Обличчя Савицького пішло червоними плямами, борлак на шиї заходив від люті туди-сюди, в такому стані свого шефа Рибалка бачив лише на самого початку їхнього знайомства та плідної праці, коли вони накривали "Універсум" ментівським "дахом".

–Ти диви, який Карась, ще й таке знає! – реготнув Жигун. Аби Савицькийбув наділений надзвичайними властивостями пірокінезу, він своїм поглядом зпепелив би партнера на жменьку сірого сміття. Таким же поглядом він міряв Рибалку.

–Робота в мене така – все знати. Я, Вікторовичу, коли Алку біля тебе побачив – спочатку порадів, потім пошкодував. Я ж її вигнав, ти підібрав. Але її всі виганяють, скоро нікому підбирати буде. Ото заснується в Києві клуб. Клуб молочних братів. Там усі зберуться, кому Алка-давалка потриматися за цицьку давала.

–Ти не доживеш, – буркнув Савицький.

–Хто його зна... Можете мене далі хвалити, пане Жигун. Скажімо, за мій візит до вашого затишного "Затишку". Вам сподобалося?

–Поговори, поговори, – заохотив Жигун. – Ти правильну тактику обрав, абсолютно правильно. Тобі, мудило, кердик за будь-яких розкладів, так що перед смертю жвиндіти навіть міжнародна конвенція дозволяє. Тут не вистачає когось?

–Дівчиська.

–О, правильно. Де воно, цинічно тобою згвалтоване? Зализує рани на попсованому місці? Ми не встигли, тебе саме вчасно з ментовки витягнули чи викупили, не суть важливо. Добре засідка тут стояла. І замки хвалені міняти треба, або поставити на кожні двері з десяток. Лише так ніхто не зайде, просто обламається людина купу замків відчиняти. Так де наша потерпіла? – Жигун поклав руки на плечі Людмили, трохи натиснув.

–Вам же не вона потрібна.

–В принципі, Карасю, ти логічно мислиш. Не вона. І навіть не баба оці твоя, – Жигун провів принишклу жінку долонею по маківці. – Бабки. Грошові одиниці. Сума, еквівалентна шестистам тисячам американських доларів, звичайно готівкою.

–Це до питання про свою кишеню, – вставив Савицький. – Я справу розширював, ти міг би біля мене піднятися, а так – як той піп собаку, знаєш, ту, що м`яса шматок зжерла? В землю закопаємо, напису навіть не напишемо.

–Про що ви говорите, дядьки? Немає ніяких...

–А-А-А-А-АЙ!

Рибалка не помітив, що саме Жигун зробив Людмилі, та лице її перекосилося від болю, очі налилися слізьми, дивилися на Олега благаюче. Карась кинувся до неї, міцний удар ззаду звалив його з ніг, кілька разів лежачого навіть копнули, перш ніж Жигун окриком наказав припинити. Рибалка, полежавши хвилину та збираючись з духом, підвівся. Хтось влучив у свіжий синець на боку, дуже боліло. Болю Олег не приховував, навпаки – нехай дивляться і отримують задоволення.

–Не рипайся і слухай сюди, – Жигун відступив від крісла, заклав руки за спину, став схожий на старого шкільного вчителя історії. – Тут баба твоя ненаглядна нам мізки вкручувала, ось не уявляю лиш, для чого. Тебе дочекалися, не розколешся – пацани займуться тьолкою в тебе на очах. Ти нічого зробити не зможеш, це гірка правда життя. Дівчисько теж знайдемо і, будь спок, догвалтуємо – мама, не горюй! І заяви на нас вона не напише. Цього можна уникнути: ви сьогодні на пару забрали в нас наші гроші. Вони на рахунку чи вже перетворені на налік?

Очі Олега зустрілися з очима Людмили.

–Перетворені. Людина сидить у певному місці і чекає, аби нам передати. З місця зійти боїться, це ж сума яка – мама, не горюй! Не чіпайте жінку й дівчину, все зроблено.

Людмила зітхнула, опустила голову.

–Ну, це нам вирішувати...

–Помовч! – знову озвався Савицький. – Гроші повернеш – маму з донькою не зачепимо. Стосовно тебе – пробач, рішення прийнято. Хоча для чого вибачатися? Сам винен. Хіба проситися почнеш... Та все одно, зради не пробачають.

–Олег!

–Сядь! – гаркнув на жінку Жигун. – Сиди крячкою і слухай. Ти знаєш, де гроші?

–Я знаю! – пербив Олег.

–Заткни пельку! Я з дамою говорю. Знаєш?

–Не знає, бо місце сховку я сам визначав. І лише в ментурі Люду побачив, а так не до подібних тем, ну самі ж розумієте!

–Це далеко звідси?

–Не дуже. Осокорки, приватний сектор.

–Прекрасно. Покажеш дорогу, баба поїде з нами. Потім, коли все гаразд буде, відпустимо.

–Обох! – на Людмилу було шкода дивитися.

–Закрили тему, Людмило Петрівно. З Карасем попрощаєтеся на місці... А може... Денисе, ти як? Може хай нам відпрацює свою провину, дамо шанс спокутувати, накладемо штраф? Чого, працівник справний, жінка з донькою в заручниках, гарантія. На рівному місці через чиюсь дурість аж троє рабів. Головне – скаржитися не побіжать, нема кому, перші сядуть. Знайдеться за що.

–Спочатку я порахую гроші, – Савицький одягнув куртку. – Вже початок дванадцятої, часу нема, набридло все це.

Спочатку з квартири вивели Рибалку, потім – Людмилу. Здавалося, цілий будинок ніби вимер. Нікого не хвилювало, що відбувається довкола. Нікого не зустріли ані в ліфті, ані на сходовому майданчику, ані біля під`їзду. Проходячи повз комірчину вахтера, Рибалка не стримався, знову подивився на неї. Його порух головою не лишився поза увагою: двоє бійців швидко витягли з "вахтерки" труп забитого товариша і, не особливо ховаючись, запхали його в багажник однієї з машин, що вишикувалися в рядок неподалік від будинку біля бровки. Олега посадили в "сітроен", біля водія, Жигун примостився позаду з одним бійцем, він періодично підморгував Олегові. Інші з Людмилою вкупі набилися в "черокі".

Вузенька вуличка ніколи не знала асфальту, практично освітлювалася лише снопами світла з фар обох машин. Довкола стояла тиша, не світилося жодне з вікон.

–Куди ти нас завів, Сусанін? Тут люди давно не живуть, – Жигун не квапився виходити з машини в темряву.

–По-перше, живуть, але не в лютому. Не всюди опалення є. По-друге, ідеальне місце для переховування грошей. Ніхто їх тут шукати просто не наважиться, – пояснив Рибалка.

–Сам придумав?

–Люда у нас по фінансах, я все інше. Може, придурасто, зате по-моєму.

–Тут тебе прихайдокати, Карась – ніхто ж не найде до весни, – Жигун говорив не впевнено, швидше мислив уголос. – Гаразд, куди тепер?

–Всі кагалом підемо?

–Всі кагалом. І бабенцію прихопимо, я не довіряю тобі.

–Може, боїшся?

–Чиє б мукало... Слухай, ну для чого ти в усе це заліз? Розумієш, порядок такий. Не повинні ви жити, ну не маєте на це після всього права. Хочеш секрет скажу?

–Між нами ще лишилися секрети?

–А то! Тебе десь тут прикопаємо, бабу заберемо, дочекаємося, поки доця її вилізе з нори, трошки потягнемо – і нещасний випадок. І винен в цьому ти. Аби не вліз, усе б порядком у нас було.

–Раз мене гоношить зібралися по-любе, я ж могу гроші і не віддавати....

–Не можеш. Чи забув – пацани тільки облизуються, для них з такими зрілими бабиськами працювати миле діло. Улюблене, я сказав би. У мене взагалі багато підібралося подібних фахівців. Дипломи ось введу для них, свої власні. Пожалієш Людку свою, будеш справжнім мужиком, аби поважали?

Відповіді не було: Рибалка вийшов з машини, хряснувши дверцятами, за ним вийшли інші. Морозець опівночі кусався сильно, від його зубів люди вже встигли відвикнути, почулося хекання і тупцяння на місці.

–Он той будинок. Тільки тепер так: в кого мобілка є, наберіть номер, я продиктую. А то наша людина в незнайомих шмаляти почне, така в нас домовленість. А ви, козли, жінкою прикриватися будете.

Савицький простягнув Олегові свою трубку.

–Конспіратор ти. За почерком впізнаю твої заморочки.

–Підсвіти краще.

Темряву кволо порушив вогник запальнички. Піднісши трубку просто до очей, Рибалка набрав номер, почув гудки, потім озвалися:

–Алло.

–Не змерзли там?

–Нарешті. Ну?

–Приїхали, вже всі тут.

Відбій. З короткої розмови ніхто нічого не зрозумів, та й не призначалася вона для загального розуміння. Спокійно, поки не почалися дурацькі запитання, Рибалка повернув мобілку директорові "Універсуму". Розправивши плечі, голосно гукнув:

–Людо, йди сюди! Е, братва, пустіть до мене жінку, останні хвилини живу за вашими годинниками!

Людмила стояла неподалік, її ніхто не стримував, світла дублянка семафорила в темряві, Олег пішов їй назустріч, їхні руки зустрілися.

А потім Олег Рибалка торкнувся губами її холодного вуха, прошепотів: "Падай" – і, обхопивши жінку руками, завалив її на землю, накриваючи своїм тілом.

Ніби по команді темряву з усіх сторін несподівано розітнули промені не менш як десятка кишенькових ліхтарів, вони перехрещувалися, мов джедаївські мечі, вихоплювали силуети, почулися недружні, але голосні команди:

–Стояти! Кидати зброю! Кидати, придурки, стволи на землю!

Прибулі отетеріли, потім гримнув перший постріл, другий, палили по промінчикам, темрява теж огризнулася пістолетними та револьверними пострілами, коротко наїжачився автомат.

–Ви оточені, нас більше! Ну! Переклацаємо, мов курчат!

Кільце промінчиків звужувалося, ось з темряви виринули перші людські обриси. Одинокий постріл, два постріли у відповідь, зойк, звук падаючого на землю тіла.

–Вам мало? Стволи на землю, руки на машини!

–Якого хріна! – це спромігся вигукнути Савицький.

–Золотого та твердого! – почулося у відповідь. – Ви даремно сюди приїхали, шеф, нам би працювати й працювати!

І ще один голос, дзвінкий і дуже знайомий Рибалці й Людмилі:

–Обережно! Там десь моя мама з Олегом!

–Граємо у війну? – перепитав для певності невидимий в холодній темряві чоловік. – Ну, пацани, ваше рішення?

На промерзлу землю зі стуком посипалася зброя. Олег обережно підняв голову – тепер уже можна, адвокат виконав його прохання, передзвонив, кому треба, коротко обмалював ситуацію, пояснив, де робити засідку і куди Карась поведе все кодло.