Текст книги "Мама, донька, бандюган"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Андрій Кокотюха
МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН
роман

Зло дається всім дуже просто,

без докладання жодних зусиль,

бо воно наділене великою кількістю

властивостей та облич. Тоді як добро,

можна сказати, завжди однакове.

Блез Паскаль

Частина 1. Мама: самотність і чекання (грудень)

1.

Усе колись трапляється вперше. Істина банальна, але таки істина. Як це у Висоцького? Я женщин не бил до семнадцати лет. Олег протримався майже вдвічі довше. Не так давно йому виповнилося тридцять три, і півгодини тому він уперше в житті вдарив жінку.

Це було по-справжньому. Легенькі ляпаси і запотиличники повіям – то одне. Він ударив кулаком, зацідив у вилицю, як у вуличному махалові, одного разу було досить, синець на добру згадку залишиться здоровий та красивий. Совість його не мучила, просто щось неприємне ворушилося всередині. Баба все ж таки, а він писок попсував. Тепер доведеться їй на зайві дурні питання відповідати... А нічого, хай! Вдома відсидиться, не проблема. Тепер зима, в темних окулярах не надто походиш, хіба кремами замаже, пудрою притрусить, та й то – повністю не замаскує, подивиться в дзеркало і згадає про свою поведінку.

У внутрішній кишені пальта Олег тримав пласку фляжку, туди як раз двісті грамів уміщалося. За кермом намагався не пити, особливо останній рік, коли почалися серйозні проблеми з ментами, – колишніми колегами, суч-чарами бацильними! – та хіба ковточок для заспокоєння нервів означає "пити"? Тим більше друга ночі, мороз, порожній проспект, швидкість нормальна. Це він одразу газонув, коли вибіг з під`їзду, ще правиця не розтиснулася, нігті впивалися в долоні, кулак свербів, і Олег ворушив зігнутими пальцями. Тепер трохи стишив швидкість, лівою рукою видобув заповітну фляжечку – виручалочку, не відриваючи очей від дороги навпомацки, двома пальцями, великим та вказівним, скрутив кришечку, підніс флягу до вуст і зробив невеличкий ковток. Коньяк – дорогий, "Генессі", справжній, тридцять баксів пляшка, – легко пішов стравоходом, приємним теплом зігріваючи всередині. Настрій поліпшився, хоча все це чисто психологічно. Алкоголь не ліки, просто так народ уже налаштований: випий, відразу легше стане. Коли Олег ще був капітаном міліції, давно, в іншому житті, йому розповів знайомий слідчий, як у Лукьянівській в`язниці лікар вилікував комерційного директора малого підприємства, справою якого слідчий займався. Сорокарічний дядько, особа явно підставна, за ґратами опинився вперше, причому був єдиний, кого реально можна було закрити після розвалу фірми. Від нервового потрясіння в нього відкрилася виразка, адвокат кволо вимагав звільнити бідолаху на підписку, а підслідний страждав у задушній камері. Спочатку сусідів це дратувало, йому навіть легенько дали по печінці, аби заглох і перестав скиглити та стогнати, потім бувалі рецидивісти второпали – мужикові таки справді болить, підняли хай, вимагаючи лепилу. Лікар прийшов, уважно оглянув хворого, серйозно сказав: "У мене тут таких ліків нема. Доведеться спеціально для тебе, морда бандитська, купляти на волі." І таки приніс на наступний день якісь кольорові пігулки, дав хворому проковтнути відразу три, а ще дві – по обіді. Надвечір біль як рукою зняло! Хоча лікар дав йому звичайнісінькі вітаміни. Головне – аби в їхню цілющу здатність повірив сам хворий. Так само з коньяком і взагалі алкоголем.

Пальцями навпомацки закрутивши флягу, Олег запхав її не до внутрішньої кишені, а до лівої бокової, аби недалеко шукати. Бо точно ще захочеться ковтнути, з Оболоні до Харківського не близький світ їхати. Зробив голосніше музику.

А бел-лый лебедь на пруду

Качает па-авшую звезду...

Нічого. Алці наука буде. Її, певне, таки не бив ніхто ніколи. Бабам це шкодить, розслабляються і зовсім страх втрачають. Аби знали, що за гниле слово можуть отримати в писок, фільтрували б свій бабський базар. Якщо він, Олег Рибалка, начальник охорони базару "Універсум", одного з найбільших у Києві, спить з такою собі Аллою Різник, нехай вона там сто двадцять разів оглядач модного журналу, і витрачає на неї гроші, це ще не означає, що їй дозволено називати його Карасем. У всякому разі, просто так, у вічі. Заочно – нехай собі, кликуха прилипла давно, з цим нічого не поробиш. Він так звертатися до себе взагалі тепер мало кому дозволяє. І аж ніяк не слабким на передок бабиськам, яким цікаво крутитися в товаристві бандита, мати статус його коханки і вголос цим пишатися.

Бандит.

Бандюга.

Бандюган.

Олег Рибалка не вважав себе кримінальним елементом. Так можна записати в бандитські лави будь-якого сищика, що працює і спілкується безпосередньо і переважно з кримінальним середовищем. Сім років тому він сам чесно трудився в карному розшуку одного з райвідділів, вважався непоганим опером, навіть, як то кажуть, горів на роботі... А потім щось перегоріло, особливо коли почали через одного випускати серйозних бандюків та депутатських чи банкірських синків-донечок, що залітали переважно за наркоту чи злісне хуліганство із завданням тілесних пошкоджень різної тяжкості, ну і звичайно ж за зґвалтування. Останнє, ясна річ, стосувалася пай– хлопчиків, хоча був у практиці Сані Шовка, Олегового друга, випадок: донька директора престижної гімназії і її подруга та однокласниця, племінниця банкіра, зґвалтували сина прибиральниці, молодшого за них, сімнадцятирічних кобил, три роки. Просто так, з цікавості. Проводили практичні заняття зі статевого виховання. Заяву забрали не батьки, ображені в кращих почуттях. До кабінету, в якому тулилися четверо оперів, а п`ятий, новачок, мав можливість працювати за столом, коли хтось з них був на виїзді, зайшов начальник відділу і запросто попросив – не наказав! – віддати йому триклятий аркуш, на підставі якого можна завести кримінальну справу. Більше заяви і потерпілих ніхто у відділі не бачив.

З органів Олег пішов без скандалу, без хряпання дверима. Спокійно написав рапорт одного весняного дня і здав "корочку" разом з табельною зброєю, підписав усі можливі обходняки, випив з колегами – тоскна була відвальна, мужики казали, хто прямо, хто натяком, що прекрасно його розуміють, навіть поважають, що нормальні професіонали косяками з ментовки валять, але ж не всі такі вільні в своїх вчинках, родина-дитина-хата і все таке...

Колишній капітан міліції Олег Рибалка розлучився з дружиною через те, що в народі ненависть до працівників МВС з кожним роком набувала яскраво вираженого характеру. Кілька разів він просто не був у змозі виконати прохання жінчиних знайомих і витягти їх з криміналу. Коли дружина розчарувалася в його обмежених можливостях, без оголошення війни перебралася спочатку в ліжко, а потім, забравши речі, на квартиру до перспективного адвоката. Новий обранець швидко, без проблем і абсолютно безкоштовно допоміг оформити офіційний розрив шлюбу. Дітей подружжя завести не встигло. Слуги закону розпили на Олеговій кухні пляшку коньяку, принесену адвокатом, домовились приятелювати і час від часу зустрічатися за чаркою, але, як водиться, після того за одним столом більше не збиралися. Від колишньої тещі Рибалка дізнався, що колишня дружина народила хлопчика і надзвичайно щаслива в ролі люблячої дружини, матері та домогосподарки. Олег попросив передати їй найкращі вітання та побажання, і остаточно відчув себе вільною людиною. Настільки вільною, що дозволяв колегам іноді використовувати його холостяцьку квартиру для оперативних зустрічей з сексотами. Після кожної такої зустрічі мужики лишали щедрому господареві пляшку горілки, у холодильнику постійно знаходилося ще недопите вино, недоїдені цукерки, надламані шоколадки, а в смітнику – використані презервативи: унітаз засмічувати господар забороняв. Ефективніше відділ працювати не став, процент нерозкритих справ не зменшився, зате настрій у мужиків значно поліпшився, вони відчули себе більш впевнено, перестали нервувати і навіть не придумували засідок, термінових виїздів на затримання, нічних допитів та інших оперативних заходів, аби затриматися чи взагалі не ночувати вдома. Звичайно, квартирою капітана Рибалки користувалися лише ті, кого він сам вважав достойними людьми і справжніми товаришами. Саме вони пили з ним відвальну і саме вони найбільш переймалися втратою, хоча й розуміли – капітан таки правильно робить.

Довго без роботи Олег Рибалка не сидів. Він вибрав золоту середину між карним розшуком і відвертим криміналом – пристав до гурту колишніх ментів, по оперативним розробкам подібні групи проходили як "цвітні бригади". Знаючи міліцейські порядки так само, як закони і понятія злочинного світу, "цвітні" займалися тим, що "ставили крышу", або крышевали різні комерційні структури. Це був напівкримінальний бізнес, але тим зручний, що охоронні "контори" були офіційно дозволені, а колишні менти, яких ненавиділа міліція і через можливість більш-менш вільно діяти побоювалися бандити, прекрасно вміли тримати на безпечній дистанції як тих, так і інших. І самі трималися на безпечній відстані – не поспішали давати інформацію колишнім колегам і не залазили глибоко у відвертий кримінал.

Гуртом "цвітні" довго не протрималися, кожен потроху знаходив себе, хтось таки підписувався на серйозний незаконний бізнес, хтось починав працювати на солідні банки та концерни. Рибалка прибрав до рук ринок "Універсум". Якщо визначити більш точно: в один прекрасний день прийшов до директора, якого знав ще по роботі в розшуку, навіть колись намагався розкрутити по серйозній статті, але не вдалося через доведену – ясна річ! – відсутність у його діях складу злочину, і сказав: "З вашого базару треба викинути чорних!" Абхазці насіли на "Універсум" круто, директор останній рік навіть не відчував себе на ринку господарем, чорні виганяли з території народ, перекупали торгові точки, зброя та наркотики почали з`являтися вже напівлегально, ще трохи – і директор може реально сісти, тепер склад злочину точно знайдуть, адже як не крути – він, керівник, допустив все це неподобство. Звичайно, краще мати власний "дах", аніж лежати під чорножопими. Як все відбувалося – окрема історія. Рибалка сам розробив операцію, люди в нього вже були, мало не в кожного зона за спиною, але відсиділи хлопці швидше через власну дурість та недосвідченість, просто в кожного була в житті ситуація, яку не змогли вчасно прорахувати. До речі, саме вони охрестили свого шефа Карасем. Аналогія проста: Рибалка – риба – карась. Хоча й досить дивна – чому коли риба, то відразу карась? Швидше за все, карасів той, хто придумав погоняло, ловив найчастіше... Тоді трошки постріляли, когось довелося злити ментам, звичайно ж – добрим знайомим, нехай їхню ефективну та професіональну роботу помітить дурне начальство, не зашкодить. Кінець кінцем після переговорів абхазці забралися з "Універсуму", керуючись принципом фельдмаршала Кутузова: краще відступити, аби зберегти армію. Правда, Кутузов, як говорить історія, перейшов у контрнаступ і копняками погнав французів, а від горян чорножопих Рибалка таких нелогічних дій не чекав. Київ великий, місце собі вони завжди знайдуть.

Було це три роки тому. І навіть оприлюднення подробиць не змінить громадську думку про соціальний статус Олега Рибалки, начальника служби охорони ринку "Універсум", і йому подібних. Все одно бандит, бандюга, бандюган. Та Олег і не заперечував особливо. Професія популярна в народі, поважають і бояться, а ментів просто бояться, без натяку на повагу, часом панічно, тваринно. Знову ж таки, з жінками проблем немає... Не було...

Городской шалман, жизнь пропащая.

Не ругайся, мама, я гулящая...

Дурна пісенька, але цілком відповідає теперішньому настрою Олега Рибалки на прізвисько Карась. Він знову сьорбнув с фляги. Повії набридли, навіть ті, що коштують дорого, а йому дістаються безкоштовно. Дівчатка, котрі пропонують себе просто так, в надії сховатися за мужньою спиною такого собі опришка, теж дістали. Йому тридцять п`ять, в нього є робота, доволі безпечна як на банального бандюгана, є гроші, квартира-фортеця – такий гонорар заплатив йому вдячний директор за вирішення "абхазької проблеми", Карась не надто опирався. Тим самим директор дав зрозуміти: він розрахувався, і тепер начальник охорони зберігає статус найманої робочої сили, не вимагає до себе особливого ставлення і виконує розпорядження керівництва. Правда, директор таки розумів, чого вартий колишній сищик, особливо ним не керував, просто в охорони своя ділянка роботи, за яку начальник відповідає цілковито, а в інших – своя, і ніхто ні до кого не лізе з дурними порадами та недоречними вказівками. Поки що працювали на взаємній довірі. Та й досвіду для того, аби дурно ризикувати не совати голову в якесь пекло чи ризикувати задницею заради слизьких, сумнівного ґатунку справ, у Олега достатньо. Тепер йому потрібна сім`я. Родина. Алла здавалася йому іншою, не схожою на тих баб жінкою. Він мало знав світ, в якому вона оберталася. Але і в ньому він, Олег Рибалка, виявився для Алли Різник усього – на всього Карасем. Вона ставилася до нього, як до Карася. Вперше він відчув себе не сильним розважливим мужиком, а екзотичною звіринкою. Пандою, коалою чи довбаним тритоном.

Як тут обійдешся без ковтка "Генессі"!

Олег приклав флягу до вуст, на кермі лежала тепер одна рука, на мить він відволікся від шосе, аби ковтнути. І саме в цей момент з тротуару під світло фар просто під колеса його машини – "опель-омега", зеленого кольору, державний номерний знак КИС 1245 Д – кинулася людська постать.

Нога вдавила педаль гальма в підлогу, фляга випала під ноги, руки вивернули кермо ліворуч, машина ковзнула, її розвернуло боком на слизькій дорозі. Людина стрибала просто під машину, неслася, нагнувши голову, аби напевне, та маневр не вдався. Самогубець лише буцнув капот, і, такі зіштовхнувшись з правим боком "опеля", гепнувся просто під колеса, розвернувшись від удару, на спину та дриґнувши ногами. Без сумніву, головою об асфальт.

Кілька секунд, що дійсно – таки не брешуть гадські книжки! – видалися кількома годинами Рибалка вийшов з машини, обійшов її спереду і схилився, роздивляючись потерпілого. Туди ж твою в Бога маму! Це була жінка, коли бути точним – дівчина, навіть не так: дівчисько, зовсім молода сцикуха, років шістнадцяти, у стандартній дублянці та пухнастому береті, який міцно тримався на голові і, будемо сподіватися, пом`якшив удар. Вона лежала, розкинувши руки та ноги, очі заплющені. Присівши, Олег торкнувся її обличчя, посунувши руку трохи нижче, помацав шию, відчув під пальцями тремтіння і полегшено зітхнув. Жива, хоча, ясно, непритомна. Відчувши знайомий, але в даному випадку досить сторонній запах, нахилився зовсім близько, глибоко вдихнув носом. Зовсім добре. Від потерпілої війнуло зовсім не підлітковим перегаром, причому досвідчений дорослий чоловік безпомильно визначив – горілчаним, не чистим, та горілка все перебиває, ймовірно мішала її з вином чи шампанським, хоча по обличчю, навіть якщо його не можна толком роздивитися при досить умовному освітленні, не скажеш, що бухає дівчисько постійно та професійно. Знову ж таки, одягнута зі стандартною пристойністю. На повію однозначно не схожа, та й район не той, де вони отак серед ночі вештаються проспектом.

Так.

Олег випростався, автоматично помацав кишеню в пошуках рятівної фляги і знову вилаявся, відсмикнувши, немов обпікшись, руку. Досить і того, що він уже випив. Для тих, хто ще не зовсім зрозумів ситуацію, Рибалка готовий був пояснити її популярно, на пальцях. Отже, дівку нюхатимуть в останню чергу. Для працівників ДАІ він – крутий, який п`яним сів за кермо, і кількість випитого нікого не цікавить, запах є навіть від маленького ковтка. Наявність алкоголю в крові доведе будь-яка медична експертиза. Гнав машину, ігноруючи правила дорожнього руху, бо для них, крутих власників іномарок, вони не писані. Звичайно ж, збив дівчинку, причому – навмисне, тут сумнівів нема і бути не повинно. Більше того, коли з`ясують його особу, менти за такий подарунок даїшникам поляну накриють. Останніх півроку колишні колеги, з рідного ж Харківського відділу, тільки й шукають нагоди, аби в легальний та законний спосіб притиснути "зсученого" до нігтя. Механізм Рибалка знав досконало, сам колись непогано практикував. Головне – зачепити потрібну тобі особу, будь за що, за найдрібніший передбачений карним кодексом гріх. Далі можна розкручувати, потроху, поступово, не кваплячись, повільно та впевнено. Потрапивши у звичайнісінький "мавпівник", при наявності великого ментовського бажання можна не вийти з-за ґрат як мінімум місяць, перекочувавши в КПЗ, а далі – в СІЗО. Навіть вправний адвокат, з якими, коли твоя воля, можна не надто рахуватися, всі вони гади продажні, готові за бабки першого-ліпшого чікатилу на волю видряпати, в таких випадках здатен розгубитися. Професійна майстерність розіб`ється об ментовську впертість, нахабство і принципову тупість. Як би не бився Рибалка карасем на розпеченій сковорідці, не довести йому, що дівиця сама кинулася під колеса. Та й вона, коли оклигає, навряд чи в змозі буде щось пригадати толком. Напилася, от і перемкнуло.

Олег закурив. Вирішувати щось треба, причому негайно. Лишати тут і отак утекти? Цей варіант колишній сищик відкинув відразу. Далі – викликати "швидку" по мобільному, дочекатися, поки вона замаячить, і таки вшитися? Варіант. Рука вже тягнула в кишені новомодну, зовсім маленьку, трубку, а з вуст черговий раз сипонули матюки. Ще на щось сподіваючись, Олег таки почав тиснути на кнопки, але все марно – телефон розрядився ще вранці, зарядити не було коли протягом дня, а потім не до того стало, Алка зовсім мізки закомпостувала. Це доля. Він мало не пожбурив трубку в сніг, вчасно схаменувся, стримав емоції, сховав мобілу назад. Які ще варіанти? Везти самому до найближчої лікарні, і, як у кіно про Будулая, покласти перед входом? Або привести до тями, надавати по жопі, насмикати за вуха, розпитати, де живе, доставити під двері і дати пару баксів на лікаря? Взагалі – то годиться... Знову присівши біля непритомної навчіпочки, Рибалка почав обережно бити її по щоках. Потім у голові стрельнуло – треба перенести її в салон, там тепліше, чого вона справді лежить на холодному асфальті. Він узяв дівчину на руки, підвівся...

Таки сьогодні не його день! Ударив одну жінку, за півгодини збив машиною іншу, і тепер попереду замайоріли фари, вони швидко наближалися, комусь саме о такій порі треба проїхати повз нього, та ще й зупинитися, адже цікаво – "опель" поперек дороги, мужик когось тримає на руках, голова та ноги мертво звішуються до землі, що ж тут таке, ін-тер-ресно! І дівчисько не кинеш тепер. І ще радіо дурне зовсім не в тему горлає...

Помнишь, девочка, гуляли мы в саду?

Я бессовестно нарвал букет из ро-оз.

Сріблястий "вольво-кенгуру" зупинився, навіть вирулив на зустрічну смугу. Водій квапливо виліз назовні і, ковзаючи, підбіг до місця пригоди.

– Що тут у вас?

–Нічого, всі свої.

– Не грузи мене, браток? Аварія? Вона того, все, гайки?

– Зараз тобі будуть гайки! – ідея прийшла блискавично. – Давай, підключайся. Вона буха, сама під колеса стрибнула. Жива, не бійся. Потримай, у мене там, у машині, є дещо... Ліки...

Водій, дядько середніх років у добротному шкіряному пальті з оптового базару і лисячій шапці, прийняв ношу. Розстебнувши пальто, і далі – піджак, Олег спокійно витяг з наплічної кобури пістолет і наставив його на не в міру цікавого незнайомця.

–Тримай, тримай. Не смикайся.

–Ага, ага... Не треба... Не стріляй... Я піду... поїду... З рештою, яка мені різниця... Тобто... яке до всього цього мені діло... Правда?

– Хоч це ти просік, – навряд чи дядько знається на зброї, тим більше вночі газовий пістолет від справжнього ствола не відрізниш, а справжній, на носіння та зберігання якого, як і на цей самий газовий, у Рибалки був офіційний дозвіл, він намагався без особливої потреби не тримати при собі. – Тепер слухай мене: завезеш її до найближчої лікарні. Не дай Боже тобі її кинути. Вранці обдзвоню всі, вирахую, що тут є поряд, а твій номер я вже завчив. Знайду, коли дівчини не буде в палаті.

Дядько закивав, позадкував до свого "вольво", послизнувся, втратив рівновагу і впав, не випускаючи при цьому ноші з рук. Дівчина опинилася на ньому зверху, та головою знову стукнулася об асфальт.

–Підйом! Вставай, мудило! – зброя вороже смикнулася у правиці Рибалки.

Дядько завовтузився.

Таки сьогодні не твій день, Олежко.. Вірніше, ніч... Не твоя...

Знову блимнули в темряві фари, а над фарами – ще один вогник, червоно-біло-синій, наші менти оздобили свої машини на манер кіношних копів. Чому вони намалювалися саме тут, на проспекті, і саме в цей час? Їм мало дороги чи робити нема чого? Рибалка приречено заховав зброю назад, хоча не сумнівався – обшукають і знайдуть. Буде що згадати хлопцям.

Тікати від них, влаштувати перегони нічним грудневим Києвом для повноти картини? Дівчисько вони не кинуть, а його хай ще зловлять... Краще насолоджуватися таким адреналіном, аніж виділяти його в брудній камері, пояснюючи, що ти не верблюд. Та не солідно це все, не поважно, не царська справа – гасати навипередки з патрульними машинами, і доведеться прийняти нав`язаний вищими силами сценарій нинішньої ночі.

Поки міліцейська машина наспіла, дядько встиг вибратися з-під непритомної дівчини і стояв рачки, спритно звестися на рівні ноги заважала важка куртка. Олег стояв спокійно, тримаючи руки в кишенях пальта.

–Ану, руки на машину! А ти – підйом! Бігом, бігом!

Рибак виконав наказ, і кремезний сержант вправно обшукав його, переможно витягнув пістолет, помахав ним. Інший слуга закону допоміг дядькові підвестися, теж звелів обпертися об капот, та обшук нічого незаконного не виявив. Потерпілою вони зацікавилися в останню чергу.

–Це він, він збив! – водій "вольво" мстив Олегові за свій недавній переляк.

–Він правду каже? – сержант шарпнув Рибалку за лікоть.

–Ні. Вона сама кинулася під машину. Командире, їй у лікарню треба, і перевір – вона п`яна.

–Без соплєй слизько! Від вас, – сержант підкреслив ввічливе звертання, – теж спиртним чути. На експертизу поїдемо?

–Можемо поїхати, навіть мусимо. У машині фляжка лежить, ковтнув, день закінчився важко.

–Він ще для тебе не закінчився. Довгим буде, без початку й кінця. Заллють баньки, потім людей збивають. А може... ви знайомі?

–Слухай, командире, давай розбиратися, але не тут. Вези, куди треба, тільки наперед дівку в лікарню доставте. Між іншим, на цей газовий пістолет у мене є дозвіл. У машині барсетка, там усі потрібні документи.

–Адвокатові подзвонити не хочеш?

–Поки що він мені не потрібен. Усе до ранку стане на свої місця.

–А як же! Сідай поряд, я твою тачку поведу...

–Свідка теж забрати треба.

–Без тебе розберуться. Допоможи краще, покладемо її до тебе на заднє сидіння. Хоч жива?

–Доречне запитання. Головне, сержанте, вчасно поставлене...

Вона звикла до пізніх Оксанчиних повернень. Між мамою і донькою давно встановилися стосунки, в основі яких лежала взаємна довіра. Поки що донька не давала серйозного приводу для хвилювань, тому, відчувши, що засинає перед телевізором, Людмила вимкнула його і вклалася спати на початку дванадцятої, впевнена, що на ранок традиційно почне здирати з доньки ковдру. Понеділок, робочий тиждень починається. Навіть для тих, хто загуляв з подругами в нічному клубі. Тим більше, що донька подзвонила о пів на дев`яту і попередила, що трошки загуляє. Врешті решт, шістнадцять років, самий цимусний вік для гульок.

Серед ночі Людмила несподівано навіть для себе прокинулася від якогось поштовху. Неначе хтось невидимий трусонув за плече. Вона сіла на ліжку, освоїлася в темряві, простягнула руку до будильника. Початок третьої. Охоплена незрозуміло поганими передчуттями, мама підхопилася і не шукаючи халату й капців, у нічній сорочці та босоніж пройшла до великої кімнати, де на канапі зазвичай спала донька. Ніч видалася доволі світлою, і не треба було вмикати світло, аби переконатися – Оксани на місці не було.

Людмила невідомо для чого помацала поверхню канапи, голосно гукнула доньку, глянула на кухні, невідомо для чого перевірила ванну, зазирнула до туалету. О такій порі ночі донька могла не ночувати вдома лише влітку, коли з компаніями виїздить до когось на дачу. І мама повинна знати, чия то дача і чи є там телефон. Це теж між ними було обумовлено, коли Оксані стукнуло п`ятнадцять. Минулого року.

Отже, доньки немає вдома. Людмила повернулася в спальню, взула капці, одягнула халат, пройшла в кімнату, увімкнула торшер, сіла на краєчок крісла, взяла трубку радіотелефону. Так. І куди зібралася дзвонити? Куди дзвонять в таких випадках і що кажуть? Моя донька, Оксана Сошенко, шістнадцяти років, пішла в неділю на вечірку в нічний клуб і її досі немає вдома, чого за нею ніколи не водилося.

Який клуб? Нічний... не знаю... їх багато тепер... З ким пішла? З подругою... а може, з другом... вік такий, що можуть вже бути друзі та серйозні секрети від матері. Раз так, чого хвилюватися? Повернеться, як нагуляється. Не тримати є сучасних підлітків на ланцюгу. Але ж завтра в школу... Невже школа нині хвилює підлітків шкільного віку більше за Інтернет та нічні клуби? Не морочте голову, жінко.

Подруги. Міліція. Лікарні. Морги. Звичайно дзвонять у такій послідовності. І не серед глупої ночі.

Людмила Сошенко, жінка тридцяти трьох років, мама шістнадцятилітньої Оксани, розгублено дивилася на чорну телефонну трубку.

У машині сержант закурив, струшуючи попіл з смердючої "примини" просто під ноги. Рибалка вирішив змовчати, попереду справді вимальовувалися більш серйозні проблеми, ніж власна обпаскуджена тачка, та від сержантового ока не приховався незадоволений вираз обличчя затриманого. Смітити не припинив, навпаки – змістив руку з цигаркою, попіл впав на ліве Олегове коліно.

–Слухай, ти не надто багато на себе береш?

–Напиваються, мордовороти, дітей на вулицях збивають, зброю носять у своїх барсетках, – це слово явно викликало в сержанта якісь особливі негативні асоціації, – а за штани переживають. Нові купиш. Або видадуть, казенні. Ти ж сядеш у мене по-любому.

–Сяду я, по-перше, не в тебе. По-друге, не сяду взагалі...

–А ти мені поговори, і точно сядеш за напад на працівника міліції під час виконання службових обов`язків, – він люто сплюнув коричневу слину. – У мене донька росте, по вулицях через вас не пройти.

Олег озирнувся на дівчину, що нерухомо лежала на задньому сидінні. З розбитого лоба ще цебеніла кров. Поглянув через вікно: патрульна машина і дядько на "вольво" виглядали як почесний нічний кортеж. Цей свідок однозначно налаштувався робити горе.

Заспана чергова медсестра не здивувалася, побігла по лікаря, навколо непритомної заметушилися. Тільки-но вона перейшла під опіку людей у білих халатах, сержант пристебнув Рибалку до себе наручником і подивився на всіх переможно. Спілкуватися з ним затриманому набридло.

–Як оформлювати будемо? Документи при ній є?

–Не було... наче...

–Товаришу сержанту видніше, – скривив Олег кутик рота.

–Бог з нею, якось оформляйте, нам ніколи, – сержант смикнув затриманого за прикуту руку. – З вами зв`яжуться. Зазначте – сержант міліції Григорян доставив.

–Слухай, а чому ти Григорян? – Рибалка запитав з чистою цікавістю, бо пика в його конвоїра була типово слов`янська.

–Не ваше собаче діло, пане затриманий!

Олег, прикутий до лівої кисті геройського сержанта Григоряна, раптово відчув, як вперше за останні години до нього повертається гарний настрій.

-Це колись повинно було статися. Догрався ти, колега.

–Ти теж, я бачу, догрався. До майора.

Чергового офіцера Олег Рибалка пам`ятав молоденьким рожевощоким старлеєм. Природна рожевість щік постійно бентежила офіцера міліції, потенційну загрозу злочинного світу. Про нього Олег не міг пригадати нічого поганого, так само я і чогось путнього.

Його співбесідник завжди лишався ніяким.

–Між іншим, мені потрібен адвокат. Я маю право розбудити його серед ночі і запросити сюди на розмову.

–Ти грамотний. Сам скільки разів не давав затриманому скористатися його правом? Так що нехай твій захисник поспить спокійно, йому ще спілкуватися з родичами потерпілої... А може, загиблої.

–Сплюнь.

–Це тобі, Рибалко, спльовувати треба. Якщо наша дівчинка помре, тебе закриють надовго, а по тобі зона плаче давненько. І от коли ти в нас сядеш, от тоді за всі твої інші фокуси розкрутять.

–Ромчик, я втомився, у мене голова болить. Дівча кинулося під машини саме, ваші архаровці не дуже квапилися надавати їй допомогу, бо їх зацікавила моя особа. Я вийду звідси, а за те, що керував машину у нетверезому стані, заплачу банального штрафу. Вона прийде до тями і все розкаже.

–Знаєш, як буде? – майор змовницькі нахилився до Олега через стіл. – Хто б її родичі не були, ситуацію на раз прорахують. Дитя травмоване, збиває її вночі на дорозі п`яний бандюга. Вона скаже все, як навчать, і на тебе заведуть справу. Тепер – цей придурок, на якого ти з пістолетом кинувся, теж мовчати не буде і скаже все, як бачив. Ще й почне доводити, як ти хотів утекти з місця пригоди і лишити дівчину безпорадною мерзнути на вулиці. Ми тебе теж не випустимо, відкупитися теж не вийде, бо заяву свою, власноруч написану, їм назад ніхто не віддасть.

–А тобі яка з цього користь?

–Придумається якась там, не переживай. Таких, як ти... А, – майор махнув рукою. – Сам же все розумієш, навіть краще за нас усіх. Все, паняй у камеру, сам спати хотів. Покисни до ранку.

У камені стояла липка задуха, до якої додавалися перегарні вихлопи трьох хануриків, специфічні запахи, що постійно оточують кавказців, і ще тхнуло чимось кислим. Походження запаху Рибалка визначити не міг. Кавказці сиділи під стінкою, кинули поглядом на новоприбулого і знову повернулися до свого тихого перешіптування. Алкаші мирно хропли, зайнявши своїми тілами більшу частину простору, придатного для лежання. Олег присів на дощатий помост – нари, сперся боком на стінку і спробував закуняти.

Нічого не виходило. Поки що події розвиваються так, як він передбачав, і радості з своїх прогнозів щодо роботи рідної міліції Рибалка не отримував. Навіть згадка про сержанта Григоряна вже не так тішила. Чомусь пригадався вираз

обличчя непритомної дівчини, справді розгублений, немов вона усвідомила лише в останню мить, що збирається робити, та не змогла зупинитися. І зовсім недоречна до обставин музика. Дотепер Олег ніколи не замислювався про доречність чи недоречність музики в подібних випадках та в різних ситуаціях. Він звик постійно чути її, різну, на території базару, а правильніше – над територією.

Цікаво, під яку б музику хотіла померти ти?