Текст книги "Мама, донька, бандюган"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

Причинивши двері ванної кімнати, Людмила пустила гарячу воду.

–Роздягайтеся!

–Просто так?

–Не меліть дурниць! Спочатку ввалюється серед ночі до незнайомої жінки весь у крові, потім соромиться штани скидати. Бігом!

Гаряча вода у ванні парувала, кахляні стіни попливли в Олега перед очима. Скинувши з себе рештки одягу, лишившись у самих трусах, начальник охорони базару "Універсум" примостився у ванну. Людмила ніколи не надавала серйозної медичної допомоги, та вже освоїлася, вигляд крові вже не викликав огиди. Замислившись на мить, вона рішуче взяла м`якеньку поролонову мочалку, намочила її, обережно промокнула потилицю. Коли криваві згустки змилися, жінка справді переконалася – ніякої серйозної страшної рани, просто вдарили чимось, до крові розсікши шкіру. До речі, могли й шию зламати.

–Ви не мовчить.

–А ви не балакайте, – відмахнулася від Рибалки Людмила. – І так досвіду нема, ви ще тут під руку... Чим це вас, цікаво?

–Хряцнути живе створіння ззаду по потилиці можна чим завгодно. Мені, повірте, без різниці. Говоріть, говоріть зі мною, бо точно тут зомлію.

–Тільки спробуйте! Візьму та викличу "швидку"! Що у нас тут?

Рана на спині теж виглядала не дуже серйозною. Били не точно зліва, цілячись, вочевидь, у серце. Не розрахували, ударили трошки збоку, під кутом. Одяг стримав лезо, воно таки зайшло між ребрами, але не надто глибоко. З таким же успіхом Рибалка міг наштрикнутися на цвях. Кров цебеніла по лівому боці, фарбуючи воду у світло-червоний колір.

–Я не знаю, що вам і сказати...

–Коли нападають ззаду і встромляють у спину ножа, приємного мало, – свій та її голоси Рибалка чув ніби скрізь туман. – Але ж не вбили... Або ніж не такий, або руки не з того місця ростуть, або темно, або квапилися, або мене Бог боронить...

–Думаю, останнє, – Людмила ще раз обережно провела по рані мочалкою. – Тут лікаря треба, однозначно.

–Про подібні випадки люди в білих халатах змушені доповідати в міліцію. Ви ж знаєте, як мене люблять колишні колеги.

–Ну, просто припекти йодом тут не вистачить.

–Само собою...

–Послухайте, якого біса ви приперлися саме до мене? Ви ж така важлива персона, ваші бійці примчать, тільки свисни. Не так?

–Не так... Людо, правда, поясню пізніше...

Чи зрозуміє вона, що в його ситуації не можна потикатися додому, бо можуть чекати там? А коли викликати своїх, доведеться пояснювати, хто підняв на Карася руку... Рибалка, допомігши Вітьці Малому, встряв, відверто кажучи. У чужі розборки, чого робити категорично не мав права. Ні, інших ворогів, окрім Вовки Дизеля, в нього поки нема. Глобальні є, але глобальні стосунки не вирішуються дилетантським ударом ножа в спину. Хоча... Могли ж його замовити колишні свої, той самий Рома Бойчук... Видати за жертву вуличної злочинності... Ні. Абсолютно ні. Вовку Дизеля для цієї мети не додумався б використати ніхто. Тут ініціатива проглядається особиста, персональна. До речі, карна...

...У машині Олег Рибалка згадав – є лише одна стороння, не причетна до жодних його справ та контактів людина, в якої можна спробувати на кілька днів заховатися. При собі в нього була її візитка, на ній – номер мобілки. Навіть не припускаючи, що мама врятованої ним дівчини відмовить йому самому в допомозі, Олег витяг з портмоне візитку і набрав потрібний номер. Коли почув її голос, це дивним чином додало сили.

Цікаво, чому він досі тримається? Давно пора зомліти... Ні, Карасю, тримайся. Ще рано. Ти напружив собою цю жінку, ти мусиш підказати їй, як з тобою таким краще поводитися.

–Я промила рану, їй-Богу не знаю, що робити тепер, – хоча й крізь шар вати, та голос Людмили ще до свідомості Олега доходив.

–Бинт є вдома?

–Здається, десь валявся.

–Перекис водню?

–За це не впевнена... От дурна, тут же аптека цілодобова за рогом! Збігати купити – десять хвилин роботи!

–Людо, – Рибалка напружився, збираючи рештки сил, не даючи їм покинути його передчасно. – Дуже прошу вас – жодних сторонніх, жодних лікарів та "швидких", жодної міліції. Аптека – дуже добре, все одно знадобляться антибіотики. Зараз я вилізу, ви мене покладете десь на канапу, передзвоните одній людині, телефон я продиктую. За турботи я віддячу...

–Зараз буде ще одне рана чи гуля! – Людмила розлютилася не на жарт. – Ще одне слово на подібну тему – і я складаю з себе всі повноваження. З рештою, на вас вчинено напад і мій обов`язок покликати міліцію та лікарів! Якщо ще раз...

–Мовчу, – Рибалка спробував вилізти, зашпортався, знову незграбно сів на дно ванни. Людмила допомогла йому вибратися, накинула на його плечі свій пухнастий блакитний банний халат, подарунок подруги, сувенір з Таїланду, повела пораненого, згинаючись під його вагою, до канапи, поклала, підмостила під голову подушку. Олег дивився на неї вже геть затуманеними очима, але перед тим, як нарешті втратити свідомість, таки відтворив своїй рятівниці телефон Вітьки Малого.

Оригінальність Дениса Савицького з погляду Алли полягала в тому, що директор "Універсуму" і начальник Олега Рибалки не сопів під час любощів. Він взагалі не видавав жодних звуків. Інші чоловіки хрипіли, стогнали, говорили, кричали, коментували їхні сексуальні дії, просто матюкалися, один навіть співав тоненьким голоском, хоча по життю мав грубий керівний бас. Її новий обранець Дені брав її мовчки, до справи підходив по-селянськи старанно, без особливих фантазій, більше того – не надто заохочував жіночі фантазії та витребеньки Алли. Звичайно, оральний секс, з якого, за її планом, почалися їхні інтимні стосунки, не викликав спротиву, але і в захваті коханець не був.

За своє життя Алла вже зустрічала таких чоловіків. Віддаючися роботі з головою, з дружиною в ліжку виконували чисто механічні рухи, так звані подружні обов`язки. Вони вважали – справа в дружинах, котрі недостатньо стараються, кидалися на пошуки заміни, докладали до цього максимум зусиль, підходили, мов до своєї роботи, а коли доходило до діла – все повторювалося спочатку. Виснажені процесом спокушування, навіть коли подібні дії заохочуються з протилежного боку, в ліжку вони отримували з рештою те саме, що й від дружини. Розчарування. Як наслідок – пошуки нових "дружинозамінників".

Аллу Різник подібний розклад не влаштовував. Розрив стосунків з Дені не входив до її найближчих перспективних планів. Доведеться піднімати всі свої зв`язки. Колись писала вона замовну статтю про тайську медицину, так там такі оригінальні масажні салончики є... Алла тоді пошкодувала, що вона не чоловік. Нічого, нічого, від насолоди мужиків залежить реалізація жіночих планів.

Дорого ти мені обходишся, Карась смажений!

-Він звелів не викликати лікаря.

Вітька Малий зачепився за слово "звелів", схвально кивнув.

–І не треба.

–Ну не можна ж отак його залишати?

–Не можна, – погодився Малий, а потім, глянувши Людмилі просто в обличчя, видав фразу, почуту десь у американському поліцейському серіалі. – Усе о`кей, леді. Я поліцейський.

Насправді далеко не все виглядало о`кей. Поки викликаний Людмилою опер приїхав, вона встигла збігати до аптеки і повернутися з купою ліків. Переконавши чергового провізора, що її чоловік глибоко напоровся на цвяха, а лікарів панічно, до психозу та нервового зриву, боїться з дитинства, вона придбала все за порадою чемної жіночки в білому халаті та круглих окулярах, і вже вдома як могла обережно обробира рану, перев`язала, пригадуючи ще студентські заняття з санмедпідготовки, зробила кілька щеплень. Час летів непомітно. Коли у двері подзвонили, годинник показував першу годину ночі. Дивно, що цей безликий приятель Рибалки з посвідченням капітана міліції зовсім не здивувався нічному дзвінку незнайомки. Та навіть його поява не змінила ситуацію на краще.

–Він не помер? – обережно запитала Людмила.

–Ще чого. Вичухається. Я його знаю, – Малий присів на стілець, – Ви теж присядьте, розмова до вас серйозна.

Людмила хотіла закинути цьому неотесаному ментові стосовно того, хто кого в цій хаті мусить запрошувати сідати, та утрималася, слухняно підсунула крісло до Вітька.

–Значить, так, – Малий глипнув у бік канапи. – Хочете ви того, чи ні, а доведеться мені тут у вас переночувати. Хоч на підлозі, хоч отут, у цьому кріслі. Не бійтеся, з вами особисто поганого нічого не станеться. Просто ви можете собі йти спати, відпочивати, набиратися сил. З роботою проблеми?

–Що ви маєте на увазі?

–Відпроситися хоча б на завтра зможете?

Людмила зітхнула, але тут нічого не поробиш. Можна послатися на проблеми з дочкою в лікарні, нехай Бог простить.

–Коли треба – спробую.

–Тепер: я не знаю, хто ви йому, не відаю про ваші стосунки. Цієї ночі я чергуватиму біля нього...

–Слухайте, може правда лікаря! А раптом зараження крові! Горить весь!

–Дурне зараження! Не станеться з ним нічого, я вам кажу, – для певності малий тицьнув себе пальцем у груди. – Мені конче необхідно з ним переговорити. Тоді я знатиму розклади і скажу, чи можна перевезти його звідси. Власне, протягом наступного дня я планую зайнятися вирішенням цієї проблеми. Тоді можна скликати хоч консиліум лікарів. Про його знайомство з вами не мусять знати ані його друзі, ані тим більше вороги.

–Ну ви ж йому друг наче...

–Я поліцейський, леді, – проголосив Вітька замість відповіді. – Не хвилюйтеся, колись я медбратом підробляв, померти не дам.

Пригадавши розмову з майором Бойчуком, Людмила вирішила – краще довіритися цьому безбарвному капітанові. Аби не розмова з Бойчуком, жінка не знала, чи дозволила б вона поводитися так двом ментам, колишньому і теперішньому, у своїй маленькій квартирі-фортеці. Від Романа Бойчука відгонило небезпекою, тому, само собою, хотілося прийняти бік того, кому небезпека загрожує. Тобто, захищати Олега Рибалку, раз уже випала така нагода.

–Нехай так. Але чергуємо біля хворого по черзі.

–Ще чого. Лягайте спати... Людмила, здається?

–Здається, – чомусь подібне запитання жінку не образило. Справді, нема різниці, як звати господиню. Сказано дуже щиро. На щирість ображатися – себе не поважати. – Гаразд, містере поліцейський, спробую заснути. Та коли що – не соромтеся, гукайте. Вмикайте свою сирену.

–Яку сирену... А-а-а! – посмішка в цього безликого капітана міліції виявилася напрочуд симпатичною. Може, саме посмішки йому й бракує.

Людмила вляглася під ковдру просто в халаті. Вона думала – довго не зможе заснути, все ж таки вечір видався напруженим, як, до речі, взагалі майже весь грудень, одна пригода з Оксаною чого вартувала... Та сон проковтнув її, лиш голова торкнулася подушки. Їй снилося щось абстрактне у багряних та червоних кольорах.

Коли вона ранком розплющила очі, як заведено, о сьомій, з кімнати чулися стишені голоси. Жінка не змогла лежати довго, підхопилася, щільно зачахнула халат і вийшла до чоловіків. Рибалка напівлежав на канапі, капітан, повернувшись на кроки, подарував господині свою фірмову посмішку.

–Доброго ранку. Як наш хворий?

–Хворіє, – Олег підніс у вітані руку. – Я, мабуть, таки марив, раз цей мент поганий приперся сюди.

–Ви дуже доречно марили, – Людмила поправила розкуйовджене волосся. – То як ви себе почуваєте?

–Дякую. Не скажу, що краще, та принаймні спокійніше. Спокій, сон та курячий бульйон – головні ліки від будь-якої хвороби, крім венеричної... Пробачте...

–Нічого. Колись в цій кімнаті ви вже намагалися невдало пожартувати, – перехопивши дещо здивований погляд Малого, Людмила діловито змінила тему: – Отже, не знаю нічого про харчування для підрізаних, а вам, шановна нічна сестро, можу запропонувати каву з чим-небудь. Яєшня, сосиски, магазинні котлети...

–Хіба кави. То ви лишаєтесь з хворим?

–Я ж обіцяла, – в Людмили зовсім вилетіло з голови, що шефа або його секретарку поки що можна застати вдома, бо дзвонити на роботу і відпрошуватися, особливо перед новим роком, навіть враховуючи її крайні сімейні обставини, дещо нахабно.

–Чудово. Швидше за все, його перевезуть від вас ще вдень. Так що другу половину вициганеного відгулу зможете спокійно від нас відпочити. Правильно?

Олег замислено кивнув. Думки його в цей момент літали зовсім в інших царинах.

12.

Хоча Південна Борщаговка – зовсім інший район, Вітька Малий, виявивши несподіваний для фонтан красномовства, переконав своє начальство в доцільності масштабної та результативної операції, начальники райвідділів зв`язалися, переговорили, причому головним аргументом у розмові виступила обіцянка капітана Малого одним махом розкрити більше десятка "глухарів", причому – в обох дружніх РУВС. Таким чином, усе вирішилося ще до десятої ранку.

Бійці з групи захвату навіть зраділи, коли Мордвин з Татарином спробували, як напишуть потім у протоколі, чинити опір. Насправді обдовбаний Коля Мачуха взагалі не реагував на те, що відбувалося довкола, Мордвин відчинив двері, навіть не питаючи, хто, а коли побачив дільничного у формі, а за ним – міцних "беркутівців" у бронежилетах, мляво замахнувся рукою. Цього виявилося досить, аби бійці загону "Беркут" випробували на ньому свою професійну майстерність. Татарин взагалі повівся неадекватно – вискочив з кухонним ножем, а раз так – чинив збройний опір. У сумці Мачухи знайшли стилет з лезом середньої довжини, правда, витертий, але Вітька Малий вірив, що сучасні технології творять дива. Аби брали трійцю наркоманів за напад на Рибалку, в квартирі знайшовся б ножик зі слідами крові Олега. Та в даному випадку про колишнього сищика взагалі не згадувалося, за цією трійцею при бажанні можна потягнути здоровенний шлейф аналогічних злочинів, і головне – помилки особливої не буде. Стилет просто занесений до протокола як холодна зброя. Малий лиш подумав: "От ідіоти! Не могли довшого леза знайти, кілери хрінові". Одночасно зловили Стьопу Буркотуна. Цей спокійно дозволив закувати себе в наручники, навіть заявив тим, хто його вів: "Все, хоч відпочину, так усе дістало – край!"

Дизеля взяли ще простіше. Його не шукали особливо, заїхали на базар, де він сиджував у місцевій забігайлівці, та привселюдно поклали мордою в багнюку. Він репетував на весь базар, комусь чимось погрожував, та Малий, присівши, пообіцяв йому не просто опір при затриманні, а збройний опір і свідків, які підтвердять в разі чого, куди він викинув ніж та пістолет. На руків`ях ножа і пістолета знайдуть його, Дизеля, відбитки пальців. Знаючи можливості українських правоохоронних органів, Вовка Дизель замовк, покірно сів у машину.

Протягом наступних кількох годин капітан Малий командував парадом. Виховно-просвітительську роботу він провів з усіма по черзі. Почав з ватажка, говорив не довго, просто видавав інформацію для роздумів:

–Якщо ти, суко смердюча, не візьмеш на себе всі квартирні крадіжки, які тобі скажуть, тобі жвиндець повний. Я не помилюся, коли скажу – більша половина з них точно ваших рук справа. Сам розумієш, речі потерпілим ніколи не повертаються, зате моральне задоволення від ефективної роботи міліції дуже велике. Підеш у відказ – переживу, наркоманів твоїх все одно мені в актив запишуть. Але я шепну, кому треба, хто вчора ввечері Карася підрізав. Ти ж знаєш, нехай Карась і мент колишній, є люди, котрі його поважають. Хоча б бійці з "Універсума". Коли тебе, старого підора, за кілька ходок на зоні реальним підором не зробили, обіцяю – опустять, прізвища не спитають. Це – як мінімум. Береш на себе по повній програмі – ніхто нічого не дізнається. Питання з Карасем я сам залагоджу. Ось тільки не кажи зараз, що я нічого не доведу. Сам розумієш, коли справа стосується таких придурків, як Вовка Дизель, доводити особливо нічого не треба. Віслюк без того знає, хто він. І всі інші знають – оце осел, додаткових доказів не треба шукати. Сиди, думай.

Подібна розмова відбулася за кілька хвилин з Мачухою. Тут опер діяв простіше: пообіцяв закрити його, а заодно Мордвина з Татарином, надовго в одну секретну камеру, є такі про кожній ментовці. Про них ніхто не згадає, особливо коли ломка почнеться. Так що, пацанчики, краще послухатися дядю міліціонера. Після визнання провини є можливість помістити їх у спецзаклад, де підлікують до суду, аби сиділося легше. Ну, хіба на зоні хтось не розкумарить... У партизанів хлопці гралися не довго, лиш Татарин для порядку бурчав щось про "ментів сучар", та Малий зовсім на це не реагував. Хай собі, аби для користі. Останній подільник, Стьопа Буркотун, гордо погодився грати в усі міліцейські ігрища, аби швидше піти на зону. На волі – остогидлий борщагівський базар та хвора тітка. Отже, здоровий глузд переміг навіть у відморозків, не кажучи вже про досвідченого в подібних

справах Вовку Дизеля. Обіцянкам "вічного капітана" він повірив цілковито, враховуючи його репутацію.

Таким чином, уже після обіду Вітька Малий святкував перемогу. Тепер пора зайнятися здоров`ям приятеля. Для цього – вивезти від Людмили, у власній квартирі Рибалці вже нічого не загрожує. Далі по ситуації. Швидше за все, буде так: Олег подзвонить своєму шефові, скаже – напали, невідомо хто й за що, навіть пустить своїх орлів по якомусь там малоперспективному сліду. Головне – тепер вже можна сміливо викликати лікарів, директор "Універсуму" залагодить справу так, аби обійшлося без міліції. І ніхто ні про що не дізнається. Справді, невже мало ворогів у Карася?

Оксана повернулася додому, як і було заплановано, двадцять шостого грудня. Глянувши на доньку, Людмила не стримала сумної посмішки. Кілька днів тому поранений Олег, тепер ось – донька після травми. Не квартира, а чистий тобі приватний лазарет. На жаль, довелося визнати – найгірші прогнози виправдалися. Зовні лишаючись колишньою веселою, хоча й трохи дивакуватою дівчиною, донька відгороджувалася не лише від матері. А й від зовнішнього світу невидимою стіною. Теревенити разом, наче дві подружки, мама й донька вже не могли. Людмила поняття не мала, чи повернеться колись втрачене, чи будуть їхні стосунки так само дружніми, без того дурнувато-книжного "батьки та діти". Жінка тішила себе думкою, що раз Оксана вирішила зберегти дитину, то народить і знову стане такою, як раніше. Поки що дівчина більше лежала у кімнаті, дивилася телевізор, у розмови встрявала неохоче.

Про пригоду з Олегом Людмила вирішила доньці не розповідати. Невідома її реакція на подібні речі. Може, дівчина взагалі залізе ще далі під панцир, дізнавшись, що зовні респектабельна матуся, типовий представник "середнього класу", з доброго дива пустила по першому дзвонику яскраво вираженого кримінального елемента, підставляючи під удар в першу чергу себе, не кажучи вже про доньку. До спогадів про божевільні вісімнадцять годин, проведені нею в товаристві пораненого чоловіка, долучався присмак легкого роздратування. От же ж гад! Пролежав майже весь час у напівнепритомному стані, весь палав червоним вогнем, хоча й давав їй рукою маяки, мовляв, усе гаразд. Згідно з інструкціями. Отриманими від провізора, Людмила колола Рибалці антибіотики, збиваючи таким чином температуру, але боялася, що зробила щось не так і почнеться зараження. Потім припхався його дружок з міліції, Олег абияк одягнувся, подякував, вони вийшли з квартири – і на тому кінець, більше про Рибалку Людмила нічого не чула, сам він навіть не озвався.

Женучи від себе ці думки, Людина таки мимоволі визнавала: доглядати за чоловіком, піклуватися про нього, особливо коли при всьому цьому виділяється адреналін від постійного відчуття небезпечних таємниць дотепер невідомого чоловічого світу, їй було приємно. З рештою, Олег Рибалка, судячи з їхнього, нехай нетривалого, знайомства – не найгірший варіант мужчини. Навіть можна сказати, відчувається в ньому певна надійність. І сила. Безперечно сила.

Та Бог з ним. Зник – то й зник. Їй не Рибалку шукати треба, а власну сім`ю рятувати.

Передноворічні турботи не приносили родині Сошенків звичного задоволення. В їхньому житті випадали часи, що їх Людмила вважала найгіршими, бо не знала, як виглядають вони, ті самі найгірші часи, починала розуміти це аж тепер. Але навіть у такі часи Новий рік вважався улюбленим святом, свого роду табу на різні там розмови про проблеми та неприємності. Незалежно, йшли вони в гості чи приймали народ у себе, провожали й зустрічали Новий рік мама та донька завжди з надією на краще. Цього разу, змирившись з думкою, що вони нікуди не підуть, так само не запросять жодних гостей, Людмила купувала ялинку швидше за звичкою, аніж за бажанням. Так само машинально обходила магазини, придивлялася до різної смакоти, заповнювала сумки продуктами, Оксана без жодного ентузіазму допомагала матері на кухні, причому розмова зовсім не клеїлася, тому обидві, не змовляючись, вирішили без крайньої потреби одна до одної не звертатися. Потім прикрасили ялинку. Час тягнувся надзвичайно довго. Хтось дзвонив, вітав з наступаючим, Людмила так само подзвонила батькам, шефові на мобільний, кільком колегам та подругам. Оксана знайомим не дзвонила зовсім. Зазвичай, зустрівши Новий рік в компанії з мамою, дівчина два останніх роки вже вибігала з дому. Далеко не гуляла, всі подруги мешкали у їхньому районі, компактно. Та навіть за дві години до відкривання шампанського дівчата смикали одна одну по телефону, вирішуючи надзвичайно важливі питання. Наприклад, у кого можна взяти диск Рікі Мартіна чи Земфіри. Коротше, в подібному дусі, Людмила особливо не дослухалася. Нині донька навіть не перевдягалася до святкового столу. Як була, у спортивному костюмі, вмостилася з ногами в крісло, втупилася у телевізор, знайшла музичний канал, та музику, здавалося, не слухала.

А ну її до дідька, потвору малу!

Людмила не промовила так, лише подумала, все одно ляснула себе долонею по губах. Усе ж таки доньку рідну посилає, не зовсім ще дужу, між іншим. Але нехай це не заважає матері вдягти святкове плаття. Чи, може, брючний костюм? Два місяці тому купила на виставці, дорогувато, але їй так пасувало, що відразу засновигало поряд кільканадцять метких хлопців з фотоапаратами, Людмила змилостивилася, попозувала перед об`єктивами, вирішила – нехай, не зашкодить, навіть приємно. Адміністратор магазину зробив широкий жест – скидку на десять відсотків, сума доволі смішна, зате ж марка фірми: ось як пасує жінкам одяг з нашого магазину, для кожної – ексклюзивне вбрання... Людмила одягала його лише двічі, заманулося вбрати й тепер. Назло усім, хоча вона слабо уявляла, хто вони такі – оті "всі".

–Ну, як?

Коли мама вийшла до доньки, Оксана байдуже ковзнула по Людмилі поглядом, мовчки показала великого пальця. Грати так грати, нехай гарний настрій буде штучним, але ж нехай він буде, такий сьогодні наш девіз, пані Сошенко! Зафіксувавши на годиннику десять хвилин на дванадцяту, Людмила поправила тарілку на столі, помилувалася сервуванням – попри несвяткову обстановку все стояло на місцях, – гукнула Оксану.

–Гайда за стіл, старий рік проведемо! В Москві вже десять хвилин як зустріли.

–Ми з нами чи з москвичами? – дочка не поспішала вставати з крісла.

–Ми самі з собою. Гайда, Ксеню, гайда, ми ж для нас старалися.

Вона передчувала, що її доведеться затягувати за стіл силоміць, підготувалася до цього кроку морально, коли у двері подзвонили. Спочатку раз, коротко, потім знову, цього разу пальця на кнопці тримали довго. Мама з донькою перезирнулися. Байдужість ніби раптово злетіла з Оксаниного обличчя.

–Ти когось чекаєш?

–А ти?

Дзвінок повторився втретє. Людмила вагалася лише мить. Кінець кінцем, хай навіть сам Сатана проситься до них на вогник, у Новорічну ніч навіть він не насмілиться нічого зробити. В нього просто совісті не стане, бо і в Сатани вона мусить бути, хоча б десь у зародку. Людмила швидко пройшла до передпокою, обережно глянула у "вічко". Тоді рішуче клацнула замком, впускаючи нежданого й непрошеного гостя.

Олег Рибалка ступив через поріг діловито, та далі проходити не поспішав.

–Вибачте, без попередження. Може, я не вчасно, у вас родинне свято, ви чекаєте когось... Просто так вирішив заїхати. Коли я зайвий, то поїду далі.

–Куди "далі"? Вас хтось чекає сьогодні, ви заїхали просто привітати нас із наступаючим?

–Коли бути відвертим, мене не чекає ніхто. Компанію знайти не складно, але бажання великого немає. Та як уже проганяєте...

–Дурниці, ми з Оксаною вдвох. Проходьте, гостем будете.

–Аби знав – прихопив би костюм Діда Мороза.

–Вам би дуже личило. Роздягайтеся. О, куртка, бачу, незмінна?

–Ну, будемо вважати її щасливою. Для чого міняти щастя. Коли легко заліпити дірку. Візьміть, тут шампанське, ще якісь наїдки. Більше ні до чого не додумався, звідки я знаю, яких саме дарунків ваша родина чекає від Діда Мороза?

З важеньким пакетом у руках Людмила стояла і спостерігала, як Олег вішає куртку на гачок, знімає черевики, поправляє краватку, обсмикує борти піджака, розчісується.

–Можна проходити?

–Бачу, рана вас вже не дуже турбує.

–На мені, наче на псові. Навіть швидше, коли кров змиває щаслива рука.

–Вважаєте мою руку щасливою?

–І легкою. Насправді трошки ниє, дискомфорт є, наклали кілька швів, після нового року знімуть. Лікар Айболить приїжджав, живився, головою кивав. Пощастило мені, мовляв, страшенно. Саме під таким кутом нанесена рана особливої шкоди не завдає. Заживе швидко. Правда, нині ще діє постільний режим.

–Ви його завжди так злісно порушуєте?

–Дивлячись, хто його прописує, – Рибалка ступив до Людмили ближче. – Як Оксана?

–Спитаєте в неї самі, вона не відлипає від телевізора.

Олег легко взяв Людмилу за лікоть, ледь стиснув.

–Чого ми наче піонери? Ви мене в цій квартирі майже голим бачили, шприцем у задницю штрикали. Не чужі, виходить, люди. Може, на хрін "викання", на "ти" перейдемо?

Людмила нічого не відповіла. Вона, коли чесно, не надала особливого значення Олеговим словам. Тримаючи в руках пакета з продуктами, жінка подумки картала себе за те, що не вдягнула сукні, що не підказала їй цього рішення хвалена інтуїція, і, найприкріше, що зараз уже незручно бігти перевдягатися.

–Оце гості! З наступаючим, Олег не дядя!

У дверях кімнати стояла Оксана. У спортивному костюмі.